Твори (Франко, 1956–1962) — 17

Том XVII

ІВАН ФРАНКО

Том XVII

ДРАМАТИЧНІ ТВОРИ

Видавниче Товариство «КНИГОСПІЛКА» Нью-Йорк 1960

Ivan Franko

Volume XVII

Published by

KNYHO-SPILKA

New York 1960

Обкладинка та обгортка П. П. Холодного

Стор.

Украдене щастя

ДРАМА З СІЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДІЯХ

— чоловік літ 45, невеликого росту, похилий, рухи повільні.

— його жінка, молодиця літ 25.

— жандарм, високий здоровий мужчина літ 30.

— селянин, літ 40, сусіда Миколи.

— його жінка, літ 35.

— селянин, літ 50.

— орендар.

Селяни, селянки, парубки й дівчата, музики й т. ін.

Діється коло 1870 року в підгірськім селі Незваничах.

'

'

'

'

'

Украдене щастя Дія перша

'

Нутро сільської хати. Ніч. На дворі чути шум вітру, сніг б'є об вікна. В печі горить вогонь, при нім горшки. Анна й Настя пораються коло печі. На лаві, на ослоні, на припічку й на печі дівчата і парубки, одні прядуть, другі мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стільці один парубок плете рукавиці, другий на коловороті крутить шнур

Парубки, дівчата, Анна і Настя

співають:

Ой там за горою, та за кремінною Не по правді жиє чоловік з жоною. Вона йому стелить білу постеленьку, А він їй готує дротяну нагайку. Біла постеленька порохом припала, Дротяна нагайка біле тіло рвала. Біла постеленька порохом присіла, Дротяна нагайка кров'ю обкипіла.

перериває, махаючи стиркою. Та тьфу на вас! Що це ви вигадали такої плаксивої! Мов по покійнику голосять.

сміється. Ага, а у вас мурашки по шкірі забігали.

. Тю на тебе та на твою голову! Ти гадаєш, що я твого тата жінка, що небіжка ніколи з синців не виходила.

. Го-го, мій тато небіжчик усе говорив: як чоловік жінки не б'є, то в ній утроба гніє.

2 . О, твій тато добрий цирулик був. Він і хлопам умів кров пускати.

1 . І задармо! То також щось варто!

. Та повинні-сте стидатися хоч тут, у тій хаті таке говорити та співати. Пек, осина! То так, якби, не при хаті кажучи, злого духа при малій дитині згадав. Тут ангели Божі літають, одна хата в цілім селі, де святий супокій, та згода, та лад, та любов — а ви якесь таке завели, що гидко і в губу брати.

1 . Та не бійтеся, тітко, ми своєю співанкою святих ангелів із хати не виполошимо.

. А ти відки це знаєш? А може якраз виполошите? Знаєш, як старі люди кажуть: не викликай вовка з лісу. А то буває таке, що як у злу годину скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Мої небіжка мамуня розповідали, що раз один такий…

1 . Та пипоть вам на язик! Ідіть до печі та глядіть, чи швидко ті вареники будуть, бо далі Микола з міста приїде та нас понаганяє додому.

. Ади, який швидкий! Не бійся, вареники будуть. Гляди тільки, щоб ти свою рукавицю доплів. Іде до печі.

1 . Ну кінчім, сестрички, тоту співанку. Вона дуже красна. А така жалісна, аж плакати хочеться.

від печі. Почекайте но ви, як заміж повиходите, та на своїх плечах того добра зазнаєте, то вам ще й не так плакати захочеться.

. От тобі й на! А ви це відки знаєте? Хіба ви цього зазнали?

. Ну, я не про себе говорю. А в тім, що зазнала, те досить мені знати та Богові.

хвилю мовчать, потім починають співати:

Ой мужу ж мій, мужу, не бий мене дуже, В мене тіло біле, болить мене дуже. Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок, Хай я собі урву рожевий квіточок, Урву рожу-квітку та й пущу на воду: Пливи, пливи, роже-квітко, аж до мого роду. Пливи, пливи, квітко, пливи по Дунаю, Як побачиш мою неньку, припливи до краю.

тим часом повиймала вареники, відцідила їх, полила їх олією, посолила і ставить на столі. Ну, годі вам співати! Кидайте роботу! Вареники на столі! Парубки й дівчата покидають роботу і з веселим гамором сідають за стіл і їдять. Настя з Анною коло печі: вона відсипала собі також вареників і сідає на припічку, обернена до столу плечима. Ну, кумо, помагай і ти!

дивиться до вікна. Господи, яка там шаруга! Коли б тільки наші де з дороги не збилися!

. Не бійся, їм не першина.

. Не знаю, але мені так чогось лячно так чогось сумно, як коли б якесь велике нещастя надо мною зависло.

. Та я то, небого, виджу. Цілий день як сама не своя ходиш. Та й уже сама собі міркую, чого би тобі журитися? Живеш, як у Бога за дверми.

. Я?

. Чоловіка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе.

зідхає. Та що то з того!

тихіше. Ага, ти про те, що дітей не маєш? Не бійся, Бог ласкав, будуть іще.

махає рукою. Ей, я не про те!

. А про що ж? Чого тобі ще треба? Що брати тебе на посагу скривдили? Тьфу! Наплюй ти на їх посаг! Їм твоя кривда боком вилізе.

кидається, мов ужалена. Йой, кумо! Та хіба я про посаг! І пощо ви мені згадуєте моїх братів? Адже знаєте, що вони, мої найтяжчі вороги.

. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про твоє керваве дівування.

живо. Що? Про моє дівування? Що ви про нього знаєте?

добродушно. Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати побивали, за наймичку мали, між людей не пускали і вкінці за наймита заміж випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тільки те!..

. Як то? Ще й більше щось знаєте?

сміється. Та ти, кумо, мене не бійся! Кажу тобі, що знаю все, хоч то від нас не близька сторона, аж у другім повіті, а братів твоїх я й на очі не бачила.

. А відки ж ви все те знаєте?

сміється. Через сороки-ворони, любонько! Були вже такі люди, що мені доповіли. Навіть бись ніколи не вгадала, хто.

. Певне-сте десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?

. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Ні, таки до моєї хати сама звістка прийшла, та й то не коли, а вчора.

. Ну, то я вже ніяк не вгадаю, хто то міг бути.

встають від їди. Спасибі вам, тітко Анно, і вам, тітко Насте, за вечерю!

1 . Господи, Тобі слава, що ця душа напхала!

б'є його стиркою. Іди, йди, ти негосподарська дитино!

. Ну, пора нам додому, а то позамітає дорогу, то не докопаємося вулицею.

2 . Не бійтеся, мої ластівочки! Нас тут хлопців досить, кожний по дві вас на плечі візьме, та й до дому занесе.

1 . Овва, які мені силачі. Ще подвигаєтеся та болячки постручуєте! Збираються, забирають куделі та пряжу й виходять. Ну, добраніч вам! Цілуються з Анною, вона світить їм скіпкою до сіней.

. Добраніч, дівчата, добраніч! Та приходіть і завтра, будьте ласкаві! Зачиняє за ними двері.

II

Анна й Настя

. Та було хіба й мені йти.

спрятує зі столу. Ой, посидьте ще трохи. У вас хата не сама, а як ваш чоловік буде їхати, то й так попри нашу хату, то почуєте. А мені веселіше буде ждати.

помагає прятати. Та воно то так. А все таки хата рук потребує. Ну та вже для тебе це зроблю… Зупиняється серед хати перед Анною з мискою в руках. Ну, а ти не цікава, від кого я дізналася про твоє дівування?

. Та що мені! Я не вдатна загадки розгадувати.

лукаво. А твоє серце нічого тобі не говорить?

. Серце? А вам що таке? Що воно мені має говорити?

. Ага, а на лиці мінишся! Бліднеш, то знов червонієш! Ну, ну, не лякайся! Я знаю все від нього самого.

. Схаменіться! Що ви говорите? Від якого нього?

. Від Михайла, а від кого ж би?

. Від якого Михайла?

. Ей, кумо, та не прикидайся, що нічого не розумієш. Адже ми обидві не діти! Михайла Гурмана знаєш, а?

відступає крок назад і христиться. Свят, свят, свят! Ви що це, кумо, говорите? Михайло Гурман — так, я зналася з ним, але його давно на світі нема. Він у Боснії згиб.

. Хто це тобі сказав?

. Я це знаю, брати говорили.

Еге, то-то й є, що брати!

. Його мати сама лист мені показувала, плакала.

. Ну, то мусів бути лист фальшивий, бо Михайло живісінький.

. Кумо, бійтеся Бога, не говоріть цього! Може вам приснився? Може дух його вам об'явився?

. Ні, кумо Анно, я тобі кажу: він живісінький. У шандарах служить уже три роки. Десь був ув іншій стороні, а тепер його до нас перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.

. Господи, що це таке? Що зо мною діється? Кумо, голубонько! Кажіть, що це вам привиділося, приснилося! Аджеж це… це таке, що здуріти можна! Аджеж я тому Михайлові клялася, присягала, що радше в могилу піду, ніж з ким іншим до шлюбу стану. А тепер!.. Він по мою душу прийшов. Та ні, ні, ви жартуєте, ви тільки так говорите!

. Христися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима річ, що брати ошукали тебе. Значить, на тобі нема ніякої вини. Він і сам це казав. Він зовсім не винуватив тебе. О, якби ти знала, як він гарно та щиро говорив про тебе!

. Ні, ні, ні! Не говоріть мені нічого! Не хочу чути про нього, не хочу бачити його. Ходить по хаті, ламаючи руки. Ой, Господи! Ой, Боже мій, та невже цьому правда? Невже й тут мене одурили, ошукали, мов кота в мішку продали?

. Та вспокійся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Хай їм за це Бог заплатить.

все ще в нетямі ходить по хаті. І за що? Пощо? А, знаю, знаю! Вони Михайла боялися, щоб не відібрав від них моєї батьківщини. О, так, так! А цей покірливий, наймит, ще й рад, що щонебудь дістав. Господи, рятуй мене! Не дай одуріти!

бере її за плече. Та отямся бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не гріх тобі? Ти тепер заміжня жінка, треба про це все забути.

вдивлюється в неї; по хвилі. А так, правда ваша! Правда ваша! Забути треба. Хоч би мало серце розірватися, а забути треба. Ой, Господи! І як воно досі не трісло? Кільки я намучилася за ті роки! А тепер гадала, що от-от давні рани перестануть боліти. А тут на тобі! Маєш! Той, що досі був для мене померлим, являється наново. Кумонько, матінко моя! Порадь мені, що маю робити? Дай мені якого зілля, щоби тут, отут перестало боліти!

. Де вже мені, небого, до зілля? Не пораджу я тобі нічого, хіба одно: молися Богу, хай Він відверне від тебе це лихо.

. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом об кам'яні сходи при церкві, слізми плити вмивала — нічого не помагає.

надслухує. Га, чуєш? Мабуть дзвінок теленькає. Певно наші їдуть.

при вікні. Теленькає! Ледве чути за свистом вітру, а теленькає. Господи, Тобі слава, що їдуть! Ходімо зустрічати! Сквапно одягаються й виходять.

III

По хвилі входять Анна, Настя й Бабич, увесь у снігу з батогом у руках

. Дай Боже вечір добрий!

. Дай Боже здоров'я! Так кажете, мій з вами не їхав?

. Ні, кумо. Я його ще на соляній жупі лишив. Ще докладав своєї купи дров і щось там почав з війтом перемовлятися, та я не дочікував до кінця та й поїхав за іншими.

. Бійтеся Бога! Якже ж ви могли його самого лишити в таку страшну негоду?

. Е, не бійтеся, сам він не буде. Певно поїхав на Купіння з Передільчанами. А наші всі на Радловичі гостинцем їхали. Але він швидко приїде, не бійтеся. Конята в нього добрі.

. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лісі вовки появилися. Ще не дай Боже якого нещастя!

. Та вспокійтеся, кумо! Ще Бог ласкав, відверне від нас лиху пригоду. А Микола не дитина. Він за худобу дбає. Ну, стара, ходімо їхати додому, там десь конята перемерзли.

. Ну, добраніч тобі, кумо. Молися, небого, Богу, все добре буде!

. Добраніч!

. Оставайтеся з Богом! Бабич і Настя виходять.

IV

сама, одягнена в кожусі й хустині, сідає коло вікна і надслухує. Не чути! Тільки вітер свище й виє. Заламує руки. А він живе, живе, живе! Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Ні, не хочу про це думати. В мене є чоловік шлюбний. Я йому присягала і йому додержу віри. Надслухує. Ах! Ось він іде! Ну прецінь! Господи, Тобі слава! Виходить.

V

Микола й Анна

За сценою чути брязкіт нашийників. По хвилі входить Микола, весь присипаний снігом, у гуні, надітій поверх кожуха, в баранячій кучмі, в рукавицях і з батогом. Він стає насеред хати, виймає батіг із-за ременя й починає обтріпувати сніг, стукаючи при тім о землю чобітьми. Відтак охаючи, починає роздягатися

. Ось тобі й заробок! Ось тобі живи та будь! Ой, Господи, і як це я душі не згубив по дорозі, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я! Та й промерз до самої кости! Відсуває вікно й кричить. Анно, а коням треба пити дати! Думав напоїти на Купінню, та не мож було!

за сценою. Добре, добре! Я вже й воду зладила.

засуває вікно, знімає гуню, потім кожух і вішає їх на жердці. Ну, заробок, нема що казати! За вісім шісток головою наложи — оплатиться. Цілісінький день роби, двигай, волочися, ху- добу збавляй, мерзни й мокни, як остання собака, — і за все те вісім шісток! А прийдеться платити, то й того їм, людоїдам, жаль. І тото би зажерли. Як дають чоловікові той кривавий крейцар, то так і видиш, що їх і за тим колька коле. А бодай вас уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очі повивалювали, нелюди погані! Сідає кінець стола й починає стягати чоботи. От іще бідонька моя! Кричить. Жінко, гей, жінко! Анно! Де ти там?

входить. Ти мене кликав?

. Та ж кликав. Ну, що, коні пили?

. Ще й як. Так біднята перемерзли, мов риби тряслися. Бідна худібка! Я їм трохи сировиці до води полила, випили по дві коновці…

. А їсти мають там що?

. Ну, та вже я не спустилась на тебе, поки ти їм даси. Мають по гарцеві вівса, та й січки я нарізала у заступника на машині, ну, та й сіна поза драбину понапихала. Ба, та чого ти так запізнився?

. Ет, волиш не питати. От ходи та поможи мені чоботи стягнути. Ади, позамерзали як костомахи та боюсь, щоб ноги не повідморожувати.

. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! Бере за чобіт, тягне, та заглянувши Миколі в лице, опускає ногу, відступає на крок узад і христиться. Свят, свят, свят! Миколо! А тобі що такого? Ти весь у крові!

. Я?

. Бійся Бога! А це що таке? Чи бійка де була? Чи може ти скалічився де?

. Та ні, ні, не бійся!

кидається до нього й розпинає лейбик. Та почекай лишень! Господи, сорочку покровавив! Ну, що це таке з тобою сталося, Миколо?

. Та то наш війтонько гідний та поважний.

. Що? Бив тебе?

. Та певно, що не гладив. Гримає кулаком о стіл. Але я йому не подарую! Я на нім своєї кривди пошукаю!

. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?

. Питай ти мене, а я тебе буду. За ніщо! З доброго дива мене вчепився, бодай його той учепився, що в болоті сидить.

все ще оглядає його. Та не клени, Миколо, не гніви Бога! Ой Господи, та з тебе тут кварта крови зійшла! От іще недоля моя! Давай, я обмию. Десь тут іще тепла вода лишилася. Йде до печі.

кричить. Ні, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось так як є, до самого пана судді піду. Хай пани побачуть! Не мий!

наливає у миску води й наближається. Іди, йди, бідна ти голово! Не роби з себе сміховище людське! Війтові нічого не зробиш, тільки з себе сміх зробиш.

. Як то нічого не зроблю? То цісарське право дозволяє отак над людьми збиткуватися? Як він війт і підприємець від довозу дров на жупу, то йому вільно з чоловіка й душу вигнати?

. Ти певно знов поліна продавав?

. Ну та певно, що мусів продати. Бійся Бога, чоловік намучився в лісі, намерзся як собака, крейцарика при душі немає, а треба прецінь чимось душу підкріпити.

. Ей, Миколо, Миколо! Скільки разів я тобі говорила: радше притерпи, а не роби цього! А тепер ще до суду хочеш іти! Адже війт тебе за таке до арешту борше запакує, ніж ти його!

глядить на неї а острахом. Агій, жінко! Та це ти правду кажеш! А мені це і в голову не прийшло. Ну, на, мий!

миє його. Я би не знати що за це дала, що ти не тільки поліна продав, а ще й сам війтові якесь згірдне слово сказав.

. Я? Та скари ж то мене Господи, що ні! Вчепився мене, що латер не повний. Я, як звичайно, останній накладав, а він до мене. Вже там хтось мусів мене прискаржити, що я пару тих дурних полін продав.

. А може він і сам видів?

. А дідько його знає, може й видів. Досить, що він до мене. Я тобі, каже, не заплачу, поки латер не буде цілий. А я кажу: який був у лісі, такий тут є. А він мені каже: брешеш, ти п'ять полін продав. А я йому кажу: як продав, то не сам продав. І інші продають. А він до мене пристав: хто продає та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По правді, чоловік нічого не бачив, а так на першого-ліпшого говорити стидно. От я візьми та й скажи йому: та й ви самі, поки-сте не були підприємцем, то-сте продавали. — Не встиг я йому це сказати, а він як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало. То вже я й не стямився, коли і хто і як мене відборонив та на сани посадив.

хитає головою. Я так і думала, що ти щось таке мусів ляпнути. Війт не такий чоловік, аби когось задармо вчепився.

гірко. О, та певно. У тебе кожний чесний, кожний розумний, коби тільки не твій чоловік.

. Я тобі чести не уймаю, але полін не треба було продавати.

. А мерзнути та о голоді бути треба?

. Було собі з дому взяти пару крейцарів на горілку, коли вже без неї не можеш обійтися. Аджеж ми вже не такі останні.

. От таке! На заробок їхати і ще гроші з дому брати!

. Ну, коли так, то маєш заробок, якогось хотів. Застелює стіл і заходиться давати вечерю. Ну, але де ж ти так довго барився?

гнівно. А тобі що до того? Не твоє діло! Коли я тобі такий нелюбий, то не питайся мене ні про що!

ставить миски на стіл. Ну, коли так будеш зо мною говорити, то певно любіший не будеш.

Мовчанка. Микола тарабанить пальцями по вікні, Анна заставляє вечерю. Микола обертається й починає мовчки їсти. В тім чути стукання до вікна. Анна здригається, Микола випускає ложку з рук.

. Свят, свят, свят! А це що таке?

. Хтось до вікна стукає! В таку пізню годину, в таку негоду — ой, може яке нещастя!

Гей, люди, відчиніть, не дайте душі загинути!

. Хтось певно з дороги збився. Біжу відчинити.

. Анно, стій! Може яка зла душа?

. Ба та що? Дати чоловікові загибати? Та й що нам зла душа? Взяти у нас нема що, нікому ми нічого не винні, то чого нам боятися?

Виходить. Чути калатання засувів

VI

Микола, по хвилі входить жандарм з карабіном, увесь присипаний снігом, за ним Анна

. Дай Боже добрий вечір!

. Дай Боже здоров'я!

. Перепрошаю, що я в таку пізню пору непрошений до вашої хати набиваюся. Але там така страшна буря, куревільниця, що не дай Господи! Я з дороги збився, думав уже, що або змерзну де в заметі, або вовкам на зуби попадуся.

христиться. Господи!

озирається на неї, витріщує очі, потім перемагає себе. А так! Недалеко вже було до того. Там під лісом чути, як вони виють. Кожної хвилі могли бестії зо мною привітатися!

. Та роздягніться, пане, сідайте! Аджеж тепер під ніч далі не підете.

. Та куди вже! Ніг своїх не чую, так промерз та змучився! Ой, Господи, Тобі слава, що з душею з того снігового пекла вихопився! Обтріпується зо снігу й починає розглядатися. Микола придивляється йому ближче.

. А відки, пане шандаре?

. Та ходом з міста.

. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але мені здається, що я вас десь колись бачив.

сміється. Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хіба ж ти не пізнав мене? Клепле його по плечі.

. Михайло Гурман! Так це ти. А ми гадали… Анно, ба, а ти хіба не пізнала Михайла?

, зовсім забувшися, стоїть кінець стола й не дивлячись на них, шепче молитву. І остави, й ослаби, й відпусти, Господи…

сміється. Анно! Господине! Що це вам на побожність зібралося? Що ж то, не привітаєтеся зо старим знайомим?

подає йому руку. Як ся маєте, пане шандар?

хвилю пильно глядів на неї, потім пустив її руку, сціпив зуби й відвернувся, говорить тільки до Миколи. Ну, нинішньої ночі не забуду, доки життя мого. Знаєте, як я почув крізь вітер ті вовчі голоси, та й то так недалеко — ну, гадаю собі, вже по мені! І так мені нараз мов би хто приском поза плечима посипав. І в тій самій хвилі я побачив збоку світло. Зразу подумав, що то вовк очима блимає, але далі бачу, що стоїть на місці… І вже я нічого більше не думав, не міркував, тільки як не пущуся бігти півперек снігів, через якісь рівчаки, замети та плоти. І Бог його знає, відки в мене стільки сили набралося. Гримнув чоловік собою з десять разів, то правда, але Богу дякую, що хоть кості цілі!

. Ну що ж, Богу дякувати! Але скажи ти мені, будь ласкав, що це з тобою? Відки ти взявся? Аджеж казали, що ти…

сміється. Ха-ха-ха! Що я що такого?

. Ну, та що ти погиб, умер…

сміється ще дужче й підходить до нього. Микола цофається. Ха-ха-ха! Та це й правда! Аджеж я небіжчик. Не віриш, Миколо? Я вмерлий! Я з гробу приходжу.

переляканий христиться. Свят, свят, свят!.. Слабо всміхається. Ну, що ти дурниці говориш, Михайле? То не годиться з такими речами жартувати.

грізно. Ти думаєш, що я жартую? А ну на, доторкнися мене! Простягає руку, Микола відскакує. А видиш! Та проте дарма! Знаєш, Миколо, по що я прийшов?

. Ти? До мене?

. Еге! По твою душу. Сміється. Ха-ха-ха! Отто налякав! Ну, не бійся, бідолахо! Твоя душа не така то дуже цінна річ, щоб аж мерці з гробу по неї приходили. Не бійся, ади, я живий чоловік, такий як ти! Плеще його по плечі. А відки я тут узявся, це я тобі зараз скажу. Вернувши з війська, я продав ґрунт і хату і вступив до жандармів, ось уже три роки служу. Зразу на границі був, пачкарів ловив, а оце пару тижнів тому перенесли мене в цей повіт.

. І чи не можна було відразу це сказати? А то на тобі! Взявся страшити мене небіжчиком. Ей, Михайле, Михайле! Ти, як бачу, все ще такий збиточник, як був колись. Хитає головою. Ну сідай, та от вечеряй разом з нами.

. Оце справді розумне слово. Бере за ложку й сідає біля стола. Ба, а ви чому так пізно вечеряєте? Адже певне вже північ буде!

. Адже я в такім самім був, як ти. Тільки недавно з дороги приїхав.

їдячи. З якої дороги?

. Та з міста. Латри возив на жупу та й так припізнився. Насилу додому допхався. Їсть. А ще мені лиха доля казала їхати на Купіння. Думав, що ближче буде, півперек лісу, а тим часом там замело так, що я трохи худоби навіки не збавив.

кладе ложку і глядить на нього здивований. Що? Ти цієї ночі на Купіння їхав?

. Таж їхав.

. Попри Купінську корчму?

. Ну, та ж не куди. Ще зупинився, хотів коні напоїти, та якась мара відро урвала. Почав було стукати до жидів, але якось ніхто не виходив, а я подумав собі: ей, уже й так додому близько! Та й не достукавшися нікого, взявся та й поїхав.

. А давно це було?

. О, певно, що вже зо три години тому. Хоч то від нас до Купінської корчми ледве півмилі, але як я почав їхати, як почав стрягнути та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймні півроку їду. А тут чоловік сам самісінький у лісі.

. То ти сам їхав? І не тямиш, їхав ще хто за тобою?

. Де там! Усі наші геть поперед мене виїхали, та й усі їхали на Радловичі, гостинцем.

. Ну, а в корчмі світилося?

. Та було світло, але вікна були заслонені та й двері замкнені, мабуть жиди вже спали, бо на мій стук ніхто не обізвався.

воркоче. Ну, певно! Їдять; мовчанка. Анна сидить на припічку, силується їсти та не може. Ну спасибі вам, пане господарю, за вечерю! Кладе ложку і встає.

. Замало. Видихай здоров! Встає також, обидва сідають на лаві.

мовчки спрятує зі столу.

придивляється Миколі збоку. Ба, що це у тебе, Миколо, таке лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бійки?

змішаний. Я? Ха-ха-ха! Та куди мені до бійки? Я чоловік спокійний. А це ті нещасні латри сьогодні так мені доїхали. Тільки що я почав брати з купи поліна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя, що мене на місці не забило.

. Ов, то погана пригода!

. Ой, хай Бог боронить від такого зарібку!

. А багато заробляєш на день?

. Е, тільки того зарібку, як кіт наплакав. Вісім шісток на день. А кільки чоловік надвигається, намерзнеться, намучить себе й худобу й нагризеться, то відрікся б і того зарібку.

знов придивляється його лицю. Але тебе, брате, таки порядно ті поліна мусіли заїхати. Ціле праве лице мов граблями подряпане.

. Та кажу тобі, що як на мене з правого боку поліна гуркнули, то я думав, що вже мені голову на гамуз розбили.

встає, проходиться по хаті й сідає ліворуч від Миколи, а потім глядить на нього. Ов, та бо в тебе і з лівого боку ще гірше каліцтво.

змішаний. А то я тим боком на землю впав, на ріщя, та й так направився. Ще щастя, що око на сук не висадив.

заглядає йому в очі. Е, та бо і спереду шрам на чолі, зовсім, якби хто подряпав. Ще й синці по під очима. Ей, Миколо, признайся, це не від полін!

ще гірше змішаний. Що ти знов! До чого маю признатися? Бігме Боже, що я з ніким не бився! Та й пощо би я тебе дурив?

сміється і клепле його по плечі. Ну, ну, Миколо, не бійсяі Я нині твій гість, то не потребуєш мені ні до чого признаватися. Але це одно тобі скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно відразу, коли хочеш щось збрехати, а воно тобі ані руш не вдається!

заляканий. Але ж скари ж то мене Господи!..

. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радше, де ми пану шандареві постелимо. Пізня година, а ви оба помучені, пора спати.

. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався, та й забув про це! Я зараз, зараз! Хапається сюди й туди по хаті, та не може потрапити на лад. Надіває шапку та й кожух.

. Ба ти куди?

. Я зараз! Знаєш, я так думаю: околот соломи принесу, постелимо Михайлові отут на землі. Ти тільки верет яких приладь, подушку, а кожухом покриється.

. О, спасибі вам. У мене є свій плащ.

. Та я би була сама за соломою пішла.

. Ну! Куди тобі! Я сам заразісько принесу. Бере шапку й виходить.

VII

Ті самі без Миколи. Анна порається коло постелі. Жандарм підходить до неї, бере її за плечі

. Анно!

ледве чутно. Чого тобі?

. Що, ти навіть поглянути на мене не хочеш?

обертається до нього лицем, але зараз спускає очі вниз і мовчить.

довго дивиться на неї. Нелюди! Поганці! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм цього не простив!

. Про кого це ти?

. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчиків? Знаєш, як мене взяли до війська, то один із них у корчмі виразно сказав мені: „Ти, Михайле, йди в Божий час, але про Анну й не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати.“ Я тоді розсміявся йому в очі, але бачу, що вони таки поставили на своїм.

несміло. Так ти… не гніваєшся на мене? Не проклинаєш мене?

. Не тебе, бідна сирото? Хіба ж я не знаю, що ти тут нічого не винна, що в тебе не було власної волі, що тебе загукали, одурили, замучили? Анна плаче. Та ні, признаюся тобі, в першій хвилі дізнавшися, що ти вийшла заміж за оцього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була близько. Я цілими днями бігав, мов одурілий, по полю і кляв тебе, просив на тебе у Бога найтяжчої кари, найстрашнішого лиха.

перелякана. Михайле!

. Не бійся, Бог не дитина, щоби слухати прокльонів одурілого чоловіка.

крізь сльози. Ой, боюсь, що він таки вислухав тебе!

радісно. Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно?

з переляком відпихає його від себе. Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смій до мене так говорити. Я шлюбна жінка, я чоловіка маю.

. Е, що такий чоловік! Нині є, а завтра може не бути.

. Як то? Що це значить? Що ти говориш?

. Нічого. Так собі. Але якби його не було, то ти…

. Мовчи! Мовчи! Не говори! І про чоловіка мого не смій думати нічого злого!

. Ет, говори собі! Це ми вже побачимо. Що я про нього думаю, то моя річ.

бере його за рам'я. Михайле, що ти думаєш, скажи мені?

. Дай мені спокій! Завтра побачиш.

. Завтра? Значить, є щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так! Бачу це по твоїх очах! Чула це з твого голосу, коли ти розпитував його про ті шрами. О, я знаю тебе, в тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе, щоб ти змилувався над нами, не загубляв нас. Одно тільки тобі скажу, що двоє невинних людей візьмеш на душу!

. Я маю в Бозі надію, ані одного не візьму. Але те одно тобі скажу, що твій чоловік був би дуже добре зробив, коли би був нині дома сидів і не їздив на заробок.

. Звір ти, звір лютий! Нагострився пожерти нас і тепер думаєш, що найшов притоку. Але Бог тебе покарає, тяжко покарає.

сміється. Ха-ха-ха! Ось гарно: двоє мерців зійшлося, що за життя любилися й по смерті одно за друге не забули, а зійшовшися, не мають що ліпшого робити, як сваритися. Анно, серце моє! Невже ж я такий ненависний тобі?

. Чого ти хочеш від мене? Чого прийшов у ці сторони?

! Богом тобі кленуся, що я не хотів. Два місяці я вже тут, а знаєш сама, що я досі оминав вашу хату. Аж сьогодня — не знаю, чи Бог, чи зла доля завели мене до вас.