Твори (Франко, 1956–1962) — 6

Том VI

ІВАН ФРАНКО

Том VI.

Видавниче Товариство «КНИГОСПІЛКА» Нью-Йорк 1959.

Обкладинка та обгортка П. П. Холодного

тому шостого

І:

II:

Опозиція

ОПОЗИЦІЯ

(Казка)

Була собі раз Опозиція, та така гостра, що не дай Господи. Годі було до неї доступити, хоч ти сказися. І не те, щоб кусала або хоч гарчала, а м'явкала та так вам голосно, що як м'явкне у Відні, то чути аж у Львові, а як зам'явчить у Львові, то чути аж у Куликові та в Великих Очах. Ну, а звісно, що великі пани не люблять м'явкання ще гірше, ніж лев когутячого кукурікання. А надто ще наша Опозиція в своїм м'явканню була доволі монотонна, бо вміла тільки дві модуляції: «Кдивда нам!» і «Дівнопдавність!» Не вміла небіжечка «ірци» виговорювати.

Що вже великі пани шукали різних способів, щоб її підійти, укоськати та приручити, так де тобі! І з руки ïсть і гладити дається, а скоро що до чого — м'явчить так, що аж крізь вуха прохапується. Ось вони підіслали до неї самого найстаршого міністра. Взяв той у припіл трохи вівса, а в жменю шматок хліба, та й наближається до Опозиції обережно, мов до брикливої шкапи та все: — «Косю! косю! косю!»

Опозиція стоїть, нюхає, облизується, одним словом — орієнтується. Осмілений тим міністр наблизився, ткнув їй під ніс хліб — схрупала; дав їй вівса — зацукалась, та як не м'явкне: — «Дівнопдавність».

Міністр аж уха й очі затулив та ногами задріботав.

— Алеж кохана Опозиційко! — сказав він, коли м'явкіт утих. — Чого ти хочеш? Чому ти мені життя затроюєш?

— Кдивда нам! — м'явкнула Опозиція, що аж у Великих Очах почули.

Хоч у тім слові «ірци» було перекалічене, але міністр не любив цього слова гірш чемериці і, не чекаючи на дальшу розмову, втік щодуху. А Опозиція стоїть далі, нюхає, облизується, — одним словом, орієнтується.

Бачуть пани, що вівсом їй кінця не доїдуть, посилають до неї шефа секційного. Набрав він повні кешені вати, бандажів, діяхілю, та й іде, перебравшися за старого знахаря.

— Бідна, бідна, бідна! — приговорює він. — На, моя маленька, на, на, на! Тебе животик болить, га?

— Дівнопдавність! — м'явкнула Опозиція, що було духу.

Але шеф секційний, хоч також дуже не любив цього м'явкання, та був чоловік мудрий, бувалий. П'ятнадцять міністрів у своїм бюрі перетривав, пройшов огонь абсолютизму, воду федералізму і мідяні труби централізму й був кований гостро на всі чотири копита. Отже він, ідучи на розмову з такою лютою Опозицією, поступив собі дуже розумно, позатикав уха ватою.

— Ну, ну, ну, — мимрив він, махаючи рукою — заспокойся, моя бідненька, заспокойся! Я вже бачу, що тобі животик болить. На, я тобі оцеї рицинки ложечку завдам, а потім тобі теплий кминковий окладець приложимо, а потім тебе гарненько в постіль положимо, пеленочками обів'ємо, повивачиком обкрутимо, тай спи собі. Бо ти ще в нас маленька, не річ тобі звихнутися або оченята собі видряпати.

— Кдивда нам! Кдивда нам! Кдивда нам! — м'явчить опозиція, мало не надсядеться.

— Та яка ж тобі, рибонько, кривда? Клиїку тобі не дали? Чи може пипка не чиста? Чого тобі треба, скажи!

— Дівнопдавність!

— Ей, заладила ти, серденько, все одне та й одне! Та й ще якесь таке паскудне слово вивчила, що я й чути його не можу. Ти по-людськи говори. Чи дати тобі хлібця, чи вівсика, чи кашки, чи молочка?

— Дівнопдавність! — м'явчить Опозиція.

— Ну, та й дубова ж у тебе голова, моє серденько! Невже ж ти того не розумієш, що рівноправности ніякої я дати не можу? Що міг, те дав, маєш рівноправність на папері, та що тобі з неї. Моє діло: фабрикація бандажів і пластирів. Ну, кажи, де тобі приложити?

— Кдивда нам! — репетує Опозиція, мов і не чує слів розумного знахаря. Олютився вкінці старий, плюнув та й пішов.

— Тьфу! — сказав він, відходячи, — якась скажена скотина! Нехай з тобою той говорить, що болотом трясе! Щезай, помано, дай мені чисту годину!

А Опозиція, мов не знати яке велике діло зробила, стоїть собі, нюхає, облизується, одним словом орієнтується.

Ще пани не стратили надії, посилають до неї Перемісника й кажуть йому почати з гострішої бочки. Перемісник був чоловік енергійний та резолютний, та й каже:

— Не бійтеся! Вже як я їй кінця не доїду, то їй і чорт лисий нічого не зробить! Але я маю в Бозі надію, що як їй дам понюхати своїх крапель, то перестане м'явкати, а так вам буде коло ніг лащитися, що аж їй будуть із шерсти іскри скакати.

— Ну, ну, — кажуть пани, — коли ти цієї штуки докажеш, то ми тебе з Перемісника таки цілим Місником зробимо.

— Добре! Беру вас за слово! — сказав Перемісник і, весело підсвистуючи, вибрався в дорогу. Та не дурний він сам перший іти до Опозиції. Послухайте лишень, яку він штуку вдрав.

Стоїть собі наша Опозиція, роззирається, нюхає, облизується, орієнтується собі гарненько, аж тут глядить, іде Кішка ліберальний-преліберальний! Прийшов, та й першим ділом — бух, їй хрест трираменний із церкви скинув.

— Кдивда нам! — м'явкнула Опозиція.

— Мало вам? — каже Кішка, та й шасть, Опозиції до церкви жандарма післав, щоби пильнував, чи добре попи службу правлять, чи може замість «Прийдіте поклонімся», не співають «Блажен іже возмет і разбієт младенци твоя о камень».

— Дівнопдавність! Дівнопдавність! — м'явчить Опозиція, аж мало не захрипне. Вже аж у Войнилові та Рожнятові почули, хоч ані війни, ані рожна не показали.

— Рівноправности вам треба? — воркоче Кішка. — Добре, я вам її покажу з грубшого кінця!

Та й шарах — розіслав окружник, щоби попи не сміли по-українськи метрики провадити ані жодні урядові письма писати.

— Кдивда! Кдивда! Кдивда нам! — м'явчить Опозиція. Та Кішка загартований на цей крик, він не такий делікатний, як великі пани.

— Ще вам мало? — Добре, я вашого Озаркевича ззім! Побачимо, чиє на верху буде.

Та цим разом перечислився. Гаркнути гаркнув, та ззісти не ззів. Таки йому Озаркевич кістю в горлі став, і бідний Кішка не міг його ні проковтнути, ні виплюнути. Що вже баби хухали й шептали і штуркали — не йде та й не йде. Подригав ще дрібку бідний Кішка ногами, та й богу духа дав. Але Перемісник про те байдуже. Пропав один — мара його бери! У нього такими Кішками хоч гать гати, хоч мости мости. Ще Кішка не скінчив дригати, а вже до нашої Опозиції з другого боку Рябко Хельт підскочив. Це вже не була м'якенька, ліберальна кішка, а товстий, зубатий британ. Моргнув йому Перемісник:

— Рябко, гузя «Народню Торговлю»!

Рябко Хельт в одній хвилі скочив, зіп'явся передніми лабами вгору й замкнув двері «Народньої Торговлі!» в самий торговий день.

— Кдивда! Кдивда! — зам'явкала Опозиція, але вже якось несміло.

— Ще вам кривда? — думав Перемісник, та й командує далі:

— Рябко, піф читальні!

Рябко Хельт не сказав ані слова, не пустив ані голосу, але як скочив по читальнях, то тільки залопотіло та пір'я на вітер полетіло.

— Кдив… кдив… кдив… — гикала Опозиція пройнята чимраз більшим переляком.

— Ще не досить? — мурмотів Перемісник. — Чекайте, я ще не скінчив! Я ще маю для вас гостинці.

Та й знов моргнув Рябкові:

— Рябко, ззіж Романчука й закуси Савчаком!

Рябко зложився до скоку, стулився, вичекав, поки Романчук буде кандидувати, та й скік, хруп-хруп, — і Романчука не стало. Вхопився ще за Савчака, та не поздоровилось йому якось, подавився неборака якоюсь товстою кісткою та й Богу духа дав. Та Опозиція вже ледве щось белькотіла, і не орієнтувалася, а тільки ногами перебирала, мов та дівка, що до танцю хоче та тільки чекає, щоб її хто взяв.

Тоді Перемісник прийшов до неї та й каже:

— А що, Опозиціє, дихаєш іще?

— Пдав… пдав… пдав… — белькотіла Опозиція, та й сама зараз завстидалася.

— Покиньте ви це! — гостро сказав Перемісник. — Досі були на вас рани, а коли не покинете цього м'явкання, то будуть ще й скорпіони. Я все можу, я маю власть, а застрашити себе не дам. Скажіть щиро: досить вам цього, що було?

— Досить, досить, досить! — прошептала Опозиція, б'ючися в груди.

— Так чого ж хочете? Що вам потрібне?

— Посади! Аванси! — вже зовсім встидливо прошептала Опозиція.

— Ну, то так же й говоріть! — сказав Перемісник. — Так було б давно сказати. А то заладили: рівноправність та й рівноправність. Немов би то моя сила була всіх марципаном нагодувати. Ніколи багач не буде рівноправний з бідним, учений з темним, розумний з дурним. Тут уже м'явкайте хоч до кінця світу, а нічого не вим'явкаєте. А посади, аванси, це друге діло. Це політика реальна, тут ми на твердому грунті, тут можемо порозумітися, і я певний, що порозуміємося. Тільки будьте розумні, хапайте те, що реальне, беріть те, що ми можемо дати, а не забагайте печеного льоду. Зрозуміли?

— Цілковито, батьку, цілковито! — притакнула Опозиція.

— Ідіть же тепер і не грішіть більше! При виборах побачимось. Прощавайте!

І Опозиція, смирно поцілувавши Перемісника в руку, пішла додому, а по дорозі, як роздумала добре, то врадувалася великою радістю, і ставши в колесо та побравшися за руки, затягла славну національну марсельєзу:

Змилувався Бог над раком, змилує й над нами: Тож нам буде добре жити під штирма панами. Пан єпіскоп, пан староста, — гарна пара, братку, Третій буде пан міністер, а Станьчик в додатку. Першому би поклонитись — він язик відріже; Другому би покоритись, а він в душу лізе. Третій каже: дай, небоже, чвертку з полумацька, А четвертий на нас крикне: то чернь гайдамацька!

1891 р.

Цувакси

ЦУВАКСИ

— Володислав Калинович, Гнат Калинович! Ану збирайтеся сакомпак. Підете до суду.

Так командував ключник поліційного арешту. Два хлопці, в бруднім, повнім різного народу поліційнім арешті цілу ніч майже очей зажмурити не могли, попихані, поштовхувані й потручувані п'яними арештантами, перемерзлі на голім тапчані з дошок, голодні й залякані, зірвалися на той голос мов на клич рятунку.

Сьогодні рано дано їм по шальці теплої води з кількома зернятками круп, званої тут юшкою дубовою (ячмінною) і по буханцеві чорного і незвичайно квасного хліба. По такій страшній ночі їли з апетитом, а зараз узяли останки хліба з собою і, не оглядаючися, вийшли з проклятої келії. На подвір'ю стояла вже досить значна купа арештантів, також призначених до суду, під проводом двох дозорців з-поміж вислужених військових людей, узброєних рушницями з багнетами на гостро.

Обох братів, як також пошкодованого ними господаря, переслухав іще вчора комісар поліційний, а сьогодні прислав повідомлення до поліційного арешту, що їх папери будуть відступлені карному судові, що їх самих треба негайно туди відіслати.

— Ану, панове злодії, ставайте парами! Руш! — закомандував старший «дід», себто дозорець конвою.

Арештанти мовчки виконали його наказ і похід рушив через фіртку «фурдигарні» на вулицю! Один «дід» ішов спереду, а другий ззаду. Хоча на вулиці по сильнім дощі було болото, не йшли пішоходом, але, по припису, краєм вулиці, куди їздять вози, бродили по кістки в зимнім болоті. Що наші герої були без обуви, про це мабуть і згадувати не треба.

Перед будинком поліції похід задержався на хвилину. Один з «дідів» пішов на інспекцію, щоб забрати папери арештантів, а ті дзвонили зубами на вулиці. Росив дрібний, але густий і холодний дощик і ані сліду не було вчорашнього теплого дня. Прохожі під дощовиком манджали поспішно, хто куди, ледве оком кидаючи на купку обдертих і знівичених суб'єктів, що з німою завистю поглядали за кожним, що відходив, не то благаючи його про якусь допомогу, а бодай потіху, не то докоряючи йому в міру, як байдужно віддалявся.

— Влодку, ти не змерз? — запитав Гнатко зі сльозами в очах брата, що так само, як він, посинів і трясся з холоду, але з бутністю правдивого босяка пробував свистати.

— Ні, — відповів Влодко. — Або що, тобі може зимно?

— Авжеж зимно — сказав Гнатко і закашляв.

— А, то креши з коліна вогонь і загрійся, — сказав Влодко, очевидно бажаючи розсмішити понуре перемерзле товариство. Але, бачучи, що зусилля його дотепу було даремне, похилився до Гнатка й шепнув йому тихенько:

— Дурню, не плач при людях! Думаєш, що я у хутрі і берлачах тут стою? А як тобі дуже холодно, то все ж маєш хліб під пахою, бери і гризи, то буде тобі тепліше! — І справді, Гнатко зі зневірою розпуки послухав ради брата і почав великими шматками гризти хліб, який мав під пахою.

Врешті по півгодиннім чеканню прийшов «дід» з паперами, і товариство, голосно клянучи «прокляті дідівські порядки», рушило дальше до карного суду, чи то, як кажуть злодійчуки жартом, «під крука». Там запроторено їх насамперед «до клітки», то значить до темної й тісної хижі під сходами, зараз проти входу з сіней, положеної так, що поміщені в ній люди були якраз у точці, де перехрещувалися два протяги холодного повітря. Брати були

один ключник і від часу до часу пробігав один або другий арештант у сивій суконній куртці, в таких самих штанях і шапці, поспішаючи то до варстату, то до канцелярії. Вояки в дверях розмовляли з ключником, котрий чогось сміявся, голосно побрязкуючи ключами від в'язничних келій.

Побачивши братів, що йшли до нього, засміявся ще голосніше.

— Гей, ну, цувакси! Цувакси! А, гості до нас, вітайте! Але до сто чортів, звідки ви таких рекрутів видерли?

— Ну, ну, — сказав стражник, що провадив арештантів і йдучи ззаду встиг по складах відчитати їхню вину, — не дуже з ними дрочіться! Малі вони, малі, але пташки не аби які! Бачите, за крадіж та скалічення. То не жарт!

І показав веселому ключникові папір.

— Фіу, фіу! — крикнув той, роблячи зразу поважну міну. — Коли так, то вибачайте. Таких панів треба з честю прийняти! Заждіть, мої панство, зараз вам візьму міру, якої шибениці для вас буде треба.

Це кажучи, видобув з кешені дерев'яний складаний лікоть, розпустив його й підійшов до Гнатка, ніби й справді хотів узяти з нього міру.

Хлопець переляканий здригнувся і притулився до брата. Хотів крикнути, але голос завмер йому в грудях.

— Ходи сюди! — заверещав ключник, від котрого чути було сильний запах горілки. — Вмів ти один з другим на шибеницю заробити, то дай же собі спокійно міру зняти!

Присутні вояки і стражник, що привів арештантів, стояли мовчки, здавлюючи сміх над оригінальним жартом ключника. Але хлопцям зовсім було не до жарту. Мороз, ослаблення, похмуре товариство, все це пригнобило їх; в обридливім жарті бачили страшну дійсність і подавалися взад перед наступаючим ключником. Щойно Влодко, поглянувши довкола, побачив насмішливі обличчя і пізнав, до чого воно йде. Але замість зрадіти, обурився з такого жарту, що їх обох на мент пройняв таким жахом. Чорні його очі загорілися мов два вуглики, кулаки стиснулися, а коли ключник, усе ще з грізною міною, приступив зовсім близько до нього і нахилився, щоби приложити лікоть, Влодко зі стисненими кулаками кинувся на нього, б'ючи його в лице, в бороду, в груди щосили і кричучи вриваним, приглушеним голосом:

— Собако! П'янице! Маєш! Маєш, щоби ти знав, як жартувати!

Ключник одскочив, немов укушений гадюкою.

— Браво, малий, браво! Буде з тебе добрий рекрут, — закричали вояки, яких іще три вийшло з вартівні приглядатися забавній сцені.

Цей оклик долив оливи до вогню. Лице ключника набігло кров'ю, зуби заскреготали. Стиснув кулаки й розмахнув рукою, приступаючи до Влодка.

— А ти, смаркачу! — крикнув, — то ти так до мене? Не досить, що на світі провинився, ще й тут будеш? На, маєш, щоби ти знав, як тут поводитися!

І підніс руку, щоби з цілої сили вдарити Влодка по голові, але піднесену руку задержав у повітрі капрал.

— Ні, пане, — сказав капрал суворо. — Ви завинили, не маєте права його бити!

— Що? — заверещав ключник, пробуючи вирвати руку. — А ви яке маєте право мішатися до нашого домашнього порядку?

— Вибачте, — сказав спокійно капрал, — тут є наша вартівня і тут я маю право держати свій порядок. А там робіть собі, що вам подобається, я не буду до вас мішатися.

— Ну, я там того щенюка заб'ю, — крикнув ключник.

— Добре, — сказав капрал іронічно, — я буду за свідка!

Під час цілої тої несподіваної суперечки брати стояли вкупі під стіною, стулені докупи, зблідлі, дрижучі і злякані. Їх дитячі серця стиснулися з жаху при вступі в той новий, так відмінний і страшний світ, що проковтнув їх, як думали, без вороття, мов якась страшна ненаситна потвора ковтає свою жертву.

— Пане Трапішевський — роздався раптом голос з глибини сіней! — А вам що такого? Чого так кричите на цілий кримінал?

Рівночасно із сутінка, в дальшій частині тюремного коридору виринула мала, кругла як гарбуз постать пана началь- ника тюрми з великою, товстою головою на короткій шиї, з гладко виголеним обличчям і добродушним усміхом на великих, червоних і налитих устах. Згідно з тодішніми приписами та постать зодягнена була в мундур напіввійськовий зі старшинськими обвідками і шпагою при боці, що надавало їй незвичайно комічний вигляд. Але саме той смішний вид, якого сам начальник був свідомий, той добродушний усміх, дзвінкий і ласкавий голос, швидкий, дрібний хід, — усе це було в яскравій суперечності з загальною фізіономією в'язничного закладу, а в очах арештантів робило начальника якоюсь появою з іншого світу, свіжою і симпатичною.

Але мимо позірної добродушности була то людина незвичайно сувора для всяких провин своїх підвладних, арештантів чи стражників та надзвичайно точна й сумлінна при виконуванні обов'язків своєї важкої служби. Особливо стражники мусили його берегтися. То й не диво, що почувши його голос, войовничий ключник зразу спустив гребінь і змалів, що годі було пізнати. Витягаючись по-військовому, з лицем зверненим до начальника, замість прямої відповіді на його питання, сказав урядовим тоном:

— Ще два цувакси, прошу пана начальника.

Це кажучи, подав начальникові доручення подавчого протоколу.

— Що то ви, хлопці — сказав начальник, поглянувши на папір і звертаючись потім до хлопців — за крадіж і калічення. Бійтеся Бога, діти, що ви наробили?

Брати, все ще трясучися всім тілом, у німім здивованню гляділи на нього великими очима, не кажучи ні слова.

— Мій Боже, — крикнув начальник, підходячи до них і приглядаючись їм ближче. — Та ж ті бідняги босі й напівголі, промоклі, перемерзлі. Ну, і мають же ті люди серце, гнати їх у такий холод з поліції і ще держати в «клітці». Швидко, пане Трапішевський, борзо! Принесіть їм сорочки, підштаники, кафтани й шапки. Все, що треба. Ходіть до моєї канцелярії, хлопці, зогрійтеся трохи, зараз вас переодягнемо. Мій Боже, мій Боже, навіть над худобою гріх би було так знущатися, а то ж люди, діти. Що воно знає про крадіж? Певно десь у сад залізли, пару яблук урвали, або щось подібне. І зараз то по криміналах тягати.

Так гомонячи сам із собою, чесний начальник отворив канцелярію і впровадив до неї хлопців. У канцелярії було хоч не дуже ясно, але зате тепло.

Промерзлі хлопці станули коло печі, щоби зогрітися. Щикавка стискала їх горла. На всілякі питання, задавані їм начальником, ніщо не відповідали, лише з-під ока, як зловлені в лісі вовченята, споглядали на свойого нового пана.

— Дике воно, перелякане, занедбане, прибите нуждою і це має суддя судити, — бубонів дальше сам до себе начальник, ходячи по канцелярії і часом зиркаючи на хлопців. — Не їх я судив би, але їх батьків, що їх на такий шлях пустили.

— Ми не маємо ні тата ні мами! — відозвався раптом Влодко тоном напівбутним, напівжалібним.

— А так, то річ ясна! — сказав начальник, ніби врадований, що йому одна загадка прояснилася. — Сироти без батька і мами, хто про них має дбати. Ну, але досить вам уже стояти коло печі, ще катару наберетеся! Ходіть сюди, скидайте свої мокрі лахміття, тут маєте сухі, переодягніться!

Коли хлопці перебиралися в однім куті канцелярії, начальник сів на своїм урядовім кріслі і, вписавши, що було треба, до своєї книги, звернувся до ключника.

— А що, пане Трапішевський, скільки то нам гостей сьогодні прибуло?

— П'ятнадцять, прошу пана начальника.

— О, то багато, то багато! А маєте уже місце, щоби тих малих помістити?

— Або я знаю, прошу пана начальника. Може одного на 45?

— Алеж там уже є 15.

— А один міг би піти на 15.

— Алеж і там уже 10, хоч це келія на вісьмох, так що два мусять спати на підлозі.

— Ну, то дам одного…

В тій хвилині Влодко, лише в сорочці і підштаниках, що воліклися за ним по землі, підступив і перервав слова ключника.

— Прошу пана начальника, — сказав благальним голосом, — я прохав би, щоби нас дати обох разом.

— Обох разом? — вигукнув здивований тою смілістю ключник. — Бачите його! Чого він хоче. Оба до одної справи належать і обох їх разом давай. Щоби ви змовлялися, як викручуватися при протоколі.

— Того не можна, мій хлопче, — сказав начальник.

— Але ми ж не будемо викручуватися, — перервав, оживляючись, Влодко. — Ми вже до всього призналися на поліції і не маємо чого викручуватися, а ми один без одного не можемо бути.

— Чому не можете? — питав зацікавлений начальник тюрми.

— Бо не можемо! — сказав поважно Влодко. — Відколи живемо, ми ще ніколи не розлучалися. Прошу пана начальника нас не розділювати. Ми будемо чемні.

— Як нас розділять, то я умру, голову до муру розіб'ю, — сказав зі свого кута Гнатко спокійним аж смішно рішучим голосом.

— Не будеш там тихо, смаркачу, — крикнув ключник. — Ви їх, пане начальник, не слухайте, то драбуги!

— Дайте спокій, пане Трапішевський, — відтяв начальник. — То вже моя річ, що з ними зробити. Дайте їх обох разом, але де?

— Коли обох разом, то може би найкраще було на 44.

— Де? На 44 до Семка Тумана?

— Так, прошу пана начальника.

— Але ж то божевільний. Він може котрого з них скалічити або вбити.

— Куди там, прошу пана начальника. Він їх тільки навчить послуху і покірности. Той, що вчора дістав від нього горшком по голові, не хотів його послухати й надто ще глузував собі з нього. А для хлопців це буде найкраще, бо старий не зіпсує їх.

Начальник подумав хвилю, врешті сказав.

— Хай і так буде. Провадьте їх на 44. Щоправда, це келія лише на два ліжка, але малеча можуть оба спати на однім. А що будуть вкупі із Семком Туманом, то може це ще на щось пригодиться.

— Ну, волоцюги, — сказав ключник до братів, коли вийшли з канцелярії і спотикаючись у широких арештантських одягах, ішли сходами на другий поверх, — ходіть ви, тепер я вам покажу, як до мене сіпатися. Тут вам не пан начальник, але я пан. Ти шибенику, — гаркнув він до Влодка, — ти мені до очей кидаєшся? Ах ти небоже сотворіння! Але буде вам там, не бійтеся, пізнаєте, що то є Семко Туман. А я певно не буду такий дурний брати вас до іншої келії. Ого! Нехай вас хоч позабиває. Ще як почую ваш вереск, втечу на другий коридор, щоби нічого не чути, я вам не пан начальник, що над кожним волоцюгою розжалоблюється, як над рідним братом. Ану, беріть собі солом'яник, подушку, коц і простиню тут із цеї купи.

На коридорі другого поверху лежали великі купи реквізитів: соломою випхані арештантські сінники, такі ж подушки, ніби чисті плахти і сиві вовняні коци. Хлопці взяли подушку, коц і простиню, але солом'яника мимо всяких зусиль не могли двинути.

— То мені злодії, навіть сінника собі занести не можуть! — гнівно крикнув ключник і досить сильно вдарив одного і другого в'язкою ключів по плечах.

— Ну, рушайте до келії! — і пішов наперед коридором. Врешті щез у темній заглибині муру, в якій були зовсім чорні, дубові двері, оковані довкола і навхрест грубими залізними штабами з малим віконцем по середині, забитим бляхою, рідко подіравленою як друшляк, а крім того замиканою назверх залізними дверцятами. Ключник отворив потім замок при дверях і, одпираючи їх, впустив братів по одному до середини, крикнувши:

— Цувакс! І ще цувакс!

І при тих словах не занедбав одному і другому дати знов в'язкою ключів у плечі і то з притиском, так що хлопцям аж сльози в очах поставали. За арештантами і ключник війшов до келії, лишаючи за собою двері відхилені.

Казня під числом 44 була одна з ліпших у цілім закладі. Вже те одно, що находилася на другім поверсі, було корисне: була низька, вікно мала більше й доступніше, а тим самим мала більше світла і виду, ніж келія на першім поверсі, а тим більше на партері. Була то зрештою комнатка зовсім низька, що мала ледве 6 кроків здовж, а 4 поперек. Попід стінами по обох боках вікна стояли два тапчани, один застелений, а другий з голих дощок. У протилежних кутах по обох боках дверей стояла в однім куті залізна піч, скута залізними обручами, немов дуже тяжкий злочинець, а власне тому, щоби арештанти не могли зняти верхньої частини печі чи то для добуття вогню до курення чи то в данім випадку для втечі, а в другім куті стояв дерев'яний причандал, званий у арештантському жаргоні «зоська». Це було ціліське умебльовання келії.

На застеленім тапчані, лицем звернений до вікна, сидів чоловік велетенського росту, з довгим, як молоко білим, волоссям, що спадало йому на могутні плечі, у звичайнім арештанськім одягу. На колінах мав ліру, на котрій очевидно недавно грав, бо права рука тримала ще ручку корби, а ліва спочивала на дерев'яних клавішах. Але в хвилі, коли хлопці через отворені двері ввійшли до середини, в казні панувала цілковита тишина, а потім спроквола звернулося до них жовте ніби мертвецьке обличчя, окружене білим волоссям і такою самою аж до грудей бородою. Зморщене чоло, бліді безкровні уста, а особливо цілком білі, кров'ю підбіглі сліпі очі надавали цьому обличчю щось страшного так, що хлопці на перший вид тої постаті станули як закам'янілі.

— Маєте тут двох цуваксів, Семку, — сказав до нього ключник. — Будьте їм добрим господарем! Як вас не схочуть слухати, то бийте, скільки влізе. Я вам дозволяю.

Й обертаючись до братів, на відхіднім промовив:

— Ну, бувайте здорові! А не забувайте, що дід Семко п'ять людей одної ночі зарізав і, що він сліпий, а як б'є, то не бачить, куди б'є. Сподіваюся, що й вам догодить.

Те сказавши, вийшов і двері за собою замкнув на колодку, що висіла при дверях на масивнім скоблі.

Остання рекомендація ключника до решти налякала хлопців і замкнула їм мову.

Отже ще перед карою запхано їх у товариство такого страшного чоловіка, п'ятикратного вбійника, піддано їх навіть почасти під його владу.

Стали бідняги зовсім запаморочені, не сміючи рушитись, не сміючи глянути на себе і як закляті не стуляли очей із широкого, мертвого, до них зверненого, на них сліпаками моргаючого лиця страшного дідугана.

— Ходіть сюди, діти! — сказав дідуган глибоким, немов гробовим голосом.

Хлопці навіть не могли думати про спротивлення і приступили до нього.

Раптом дід простягнув довгу костисту руку, хопив нею Влодка за голову і притягнув до себе. Влодко зі страху аж губи загриз, щоби не крикнути, гадаючи, що дід зараз на вступі, Пан Біг знає, що хоче з ним робити. Але дід, притягнувши його близько, лівою рукою відложив на бік ліру, а потім почав обома руками обмацувати Влодкове волосся, чоло, лице, плечі незвичайно дбайливо й систематично, як вправний купець обмацує штуку худоби, яку хоче купити. Потім нахилився й обнюхав голову хлопця, втягаючи носом запах його волосся, як пес, що нюхом іде за слідом звіря.

— Як називаєшся? — запитав дідуган.

— Влодко Калинович.

— Влодко… Влодко… Влодко Калинович, — повільно повторяв дід, немов би вчився напам'ять отих слів.

— А скільки маєш літ?

— Дев'ять.

— А яке маєш волосся?

— Чорне.

— Чорне! А так я й гадав. І я колись мав чорне волосся. Це гарно.

— Ну, а другий де?

І знов витягнулася довга рука в порожній простір, поки не намацала Гнатка.

— Це мій брат Гнатко, — сказав випущений і осмілений дещо Влодко, під час коли дід з Гнатком робив ті самі маніпуляції, що і з ним попереду.

— Гнатко… Гнатко Калинович, чи так?

— Так, — сказав тихо і несміло Гнатко.

— А ти скільки маєш літ?

— Також дев'ять, ми близнюки.

— А волосся яке маєш?

— Біляве.

— Ага, бачиш його! Біляве. І це гарно. Моя жінка мала біляве волосся… хороша була. А за що вас сюди привели?

— Ми ходили красти картоплі,— казав відважно Влодко, — аж тут господар зайшов нас ззаду і схопив обох у руки.

— Обох? — живо закликав дід. — А то як?

— Ми не мали куди тікати, тож ми оба, кинулися на нього. Ми думали, що як разом на нього вдаримо, то може повалимо його на землю.

— А бачиш його, що за хитрі хлопці. І хто би сподівався, — гукав дід очевидно задоволений і його сліпе обличчя оживилося, заясніло виразом внутрішнього життя.

Хлопці почувалися вже далеко свобідніше і менше пригноблені його присутністю, хоч усе ще стояли непорушно напроти його, сперті об свій голий тапчан.

— Але, — сказав Влодко, — господар, чорт, мабуть того сподівався, бо присів, розставив руки і схопив нас обох за ковнір, нім ще ми могли на нього вдарити.

— Овва! — закликав дід із живим спочуттям.

— Зловив нас, — оповідав дальше Влодко, — і як нами обома потряс, то я гадав, що мені голова з карку злетить, як яблуко з галузки. О! — думаю собі, — щоб ти здох! І кричу Гнаткові: «вали його лобом у бік!» — як лише його Гнатко головою в бік гримнув, він лівою рукою хапнувся за ребро, а Гнатко в ноги. А я тим часом ніж з кишені, як фалатну його в праву і мене мусив пустити.

І так ми втекли, ще й краденої кукурудзи набрали, бо вже не мав охоти гнатися за нами. Щойно вечером на вулиці забрав нас поліцай.

— Молодці хлопці, — сказав дід. — Мудрі хлопці! І я колись такий був і ще й тепер таких люблю. Не бійтеся, буде вам тут добре, я лише нюньок і плаксіїв не люблю. Тих б'ю, чим попало. А ви не бійтеся. А що вам той п'янюга ключник про мене набалакав, то ви плюньте йому в очі. Бреше як пес. Я нікого не вбив. Правда, пани мають на мене підозріння, що я вирізав цілу родину. Зате вже десять літ мене мучать. Десять літ слідство зі мною провадять, а нічого вислідити не можуть. По всіх судах мене волочать, сотки свідків стягають і нічого доказати мені не можуть; я осліп у слідстві, посивів у слідстві і чую, що в слідстві помру, а вини мені не докажуть.

Все це сказав голосом спокійним без ніякого зворушення або обурення, вліпивши свої білками і кров'ю заплилі очі в пустий простір, немов би з якоїсь невидної книжки читав суху записку про якусь дивну і зовсім байдужу подію. Але на хлопців те коротке оповідання тим сильніше зробило вражіння. Стояли, запираючи дух у собі і вдивляючись у діда з зовсім іншим почуттям, з незатаєним співчуттям і милосердям.

— Маєте, злодії, сінник, — сказав ключник, отворяючи двері, — хоч варто би вам так зробити, щоби ви спали на голих дошках.

Арештант положив сінник на тапчані і мимоходом шепнув щось дідові, на що той лише головою кивнув. Арештант пішов, двері замкнулися, а хлопці взялися стелити ліжко. Сінник був великий, так що для обох їх було на нім місця доволі. Також і коц один для обох вистарчав так, що Влодко пошептавши з братом, звернувся до діда.