Твори (Франко, 1956–1962) — 8

Том VIII

ІВАН ФРАНКО

Том VIII

Видавниче Товариство «КНИГОСПІЛКА» Нью-Йорк 1958

Ivan Franko

Volume VIII

Published by

KNYHO-SPILKA

New York 1958

Обкладинка та обгортка П. П. Холодного

І. Франко — студент університету серед своїх товаришів — І. Погорецького і Я. Рошкевича.

Фото.

ТОМУ ВОСЬМОГО.

Абу Касимові капці

АБУ КАСИМОВІ КАПЦІ

АРАБСЬКА КАЗКА

Абу Касимові капці I. Хто такий був Абу Касим і як виглядали його капці

I

ХТО ТАКИЙ БУВ АБУ КАСИМ І ЯК ВИГЛЯДАЛИ ЙОГО КАПЦІ

У Багдаді, славнім місті, Тому літ не сто, не двісті, Як халіфи ще жили, Був вдовець, стара катряга, Та такий вам скупиндряга, Що шукать по всій землі.

Хоч багатий був як рідко, То ходив брудний, як дідько, І обдертий, як жебрак: Сорочище чорна, груба, Ледве руб держиться руба, А штанищі, мов райтак

Лисину замість турбана Обвивала шмата драна, Ветха — й кольору не знать; Плащ — верета перетика, Шпилька з терну, пояс з лика — Хоч у просо шпаки гнать.

Звався дід той Абу Касим, Був купець собі, не блазень. Пахощами торгував. Як по місті йшов часами, Всякий люд за ним юрбами Біг і дивом дивував.

Та найбільше всіх уваги У старого скупиндряги Його капці знай тягли: Але капці ж бо то капці! Що, мабуть, ще дідьчій бабці Шлюбним обувом були.

Відки Абу Касим взяв їх, Скільки літ уже вживав їх, Цього не затямив світ; Знали лиш шевці багдадські, Що ті капці чудернацькі Латали вже з десять літ.

Що там прищіпок без міри! Що там дратви, що там шкіри Шевські руки уплели! Десять раз підошви клали, До старих нові шпиляли, Щоб міцнішії були.

А під десять шкір тих, братку, Абу Касим наостатку

Цвяхів густо сам набив, Та й то цвяхів з головками, Мов цибулі з часниками, — На уряд коваль зробив.

І обцаси теж незгірші: Мов копита щонайширші, Отакий лишали слід: Пришви, дубельтово шиті, Так були латками вкриті, Наче дуб, корявий дід.

Ноєвий ковчег — я певен — Стільки лат не мав і оревен, Що ті капці-шлапаки; Подобали на колоду, А тяжкі були до ходу, Наче проса два мішки.

Тож то мир увесь зглядався, Як в них Касим прокрадався Вулицями на базар, Як потів, бідак, і сапав, Ноги тяг, що ледве шлапав, Мов за кару кайданяр.

Купці тії так всі знали, Так їх часто споминали, Що прислів'ям стались вмить: Як тяжке щось мав хто в гадці: «Це як Касимові капці, Цього я не втну зробить».

Слухайте ж, як доля-ненька Тими капцями злегенька Скоботать його взяла. Поки всі гидкі й болющі Злих привичок шкаралющі Потрощила й розмела.

Абу Касимові капці II. Як Абу Касим на ліцитації купив собі біду

II

ЯК АБУ КАСИМ НА КУПИВ СОБІ БІДУ

Раз базаром Абу Касим В день торговий ледве лазив, В своїх капцях ноги тяг, Та торгу він знай пильнує! Тут продасть, там знов купує, Все снує по вулицях.

Втім, забили барабани, І валить народ юрбами Там, де возний судовий Став на бочку й викрикає: «Хто охоту й гроші має, Хай іде в базар новий!»

«У базарі, добрі люди, Ліцитац'я зараз буде! Там купець єсть Бен-Омар; Пахощами він торгує, — От у нього ліцитує Суд за довг увесь товар».

Мусульмани теє чують, Ті жаліють, ті кепкують, Та ніхто не поспіша. «Пахощі — це бабське діло! Нам на те, щоб грішне тіло Прокормить, нема гроша!»

Та один лиш Абу Касим, Вчувши це, аж скочив разом, Мов підріс і просвітлів. «Пахощі, та й то хороші! Продадуть за песі гроші! Коб на час я долетів!»

І вже са́па і вже фука, Шкандибає і штильгука В Бен-Омаровий базар… Тут спіткнеться, тут офукнесь, О прохожих лобом стукнесь, А біжить, мов на пожар.

Прибігає — не вітаєсь, Тільки про товар питаєсь, Та розвідує ціну. Втім Омар до нього сходить І набік його відводить На хвилиночку одну.

«Друже любий, Абу Касим! Бачиш, що за горе разом Впало, наче з неба грім, На мій дім! Та, їй же богу, Хай зламаю зараз ногу, Як я сам що винен в тім!

«Знаєш сам — купець я чесний, Але трапивсь друг облесний, Я за нього заручив; Вчора мав він довг сплатити, — Ну, і втік! І ось, гляди ти, В що мене він затащив!

«Друже любий, Абу Касим! Порятуй мене сим разом! Словечко одно скажи, Що сплатиш цей довг за мене! А то горенько нужденне Жде мене в тюрмі, в вежи́!

„Та самому б ще терпіти Півбіди! А жінка, діти! Адже все сплюндрують тут!

Так що нам хоч зараз гинуть, Хоч із моста в воду плигнуть… Сяк чи так — нам всім капут“.

Та не зрушив скупиндрягу! Замість взяти на розвагу Його просьбу, його плач, Він промовив: «Кумцю любий! Я? Тебе спасать від згуби? Чи ж то я такий багач?»

І, лишивши Бен-Омара, Він спішить, де возних хмара Ліцитацію вела, І рожевого олійку Величезную сулійку Власне на продаж внесла.

Цей олій з Шірасу просто Варт був, певно, п'ястрів зо̀ сто, — Та ніхто не купував: Абу-Касим скупарисько Безсумлінно всю бутлисько За три п'ястри сторгував.

Дав три п'ястри, в міх бутлище Та домів коби чимшвидше, Наче з краденим, летить. А Омар зітхнув та й шепче: «Бог тобі за добре серце Ще й з процентом заплатить!»

Абу Касимові капці III. Як Абу Касим перший раз позбувся своїх капців

III

ЯК АБУ КАСИМ ПЕРШИЙ РАЗ ПОЗБУВСЯ СВОЇХ КАПЦІВ

От таке добро здобувши, Про товариша забувши, Абу Касим страх зрадів. Щоб всі бачили, що справив, Цінну бутлю він поставив У вікні, де сам сидів.

Сам він взявся міркувати Як би відпразникувати Славний цей здобуток свій? Дать на Боже? Учту справить? Ні, про це й не думав навіть. «В лазню я піду як стій!»

Дім як слід позамикавши І за пояс ключ заткавши, В лазню почалапав він. Тут за вступ прийшлось платити, — Плюнув, буркнув щось сердитий, — Мов би гризти мусив хрін.

В лазні служба вже пильнує: Той у нього капці ззує, Цей знімає драний плащ, Третій ноги натирає, Той щось в крижах направляє. Аж хрусну́в у спині хрящ.

Поки там служебні руки Скупаря беруть на муки, Мажуть, правлять, місять, труть, Аж підходить звільна к ньому Друг один — чи то скупому Він таким здавався буть.

Привітались, розмовляють, Цеє-теє споминають. Далі друг сміятись став: «Абу Касим, любий друже, Тії капці — час вже дуже, Щоб ти інші капці мав!

«Глянь! Це ж дійснії почвари! Їм нема в Багдаді пари: Кльоци шкіряні якісь! Ти ж бо чоловік маю́чий, — Справ собі як слід папучі, В кандала́х отих не лізь!»

«Правда, друже! — Касим каже. — Я вже й сам не раз, аякже, Про те думав, як на гріх: Але знаєш людську вдачу! Як старі ті капці бачу, То мені щось жалко їх.

«Так уже я з ними зжився! А як добре придивився: Таж вони ще добрі скрізь! Що ж, їх дурно викидати, А новії купувати? Це ж нерозум! Бога бійсь!»

Поки так балакав Касим, Аж до лазні входить разом Пан багдадський судія. Кинулись до нього слуги: Цей роззув, турбан зняв другий… «Я натру! Обмию я!»

Абу Касим аж озлився І спідлоба подивився На лизунство «подлих» слуг Та й пішов у лазню живо, А за ним глядів жартливо

Той його нібито друг…

Був там довго чи коротко, Паривсь гірко чи солодко, Цеє вже не наша річ, Доста, що суддя ще в ванні Кляв на слуги окаянні, Як наш Касим вийшов пріч.

Вийшов з лазні, одягаєсь… А де капці? Оглядаєсь, Але капців ні сліду! А на місці їх блискучі, Ще новісінькі папучі Хтось поклав як на біду.

Абу Касим усміхнувся. «Хитрий друг мій! Як звинувся! Сам немов мене ганьбив, Та заким я вимивсь в па́рні, Він взяв капці незугарні, А папучі ті купив».

Так то хитро Абу Касим Виміркував серцем ласим І повірив в догад свій! Швидко вдяг свої онучі І обув нові папучі, З лазні драла дав як стій.

Та хоч дав він з лазні драла, Вслід за ним біда вже гнала, Мов за жертвою змія! Ось, чортів спімнувши копу. Виліз, наче рак з окропу, З лазні сам пан судія.

Вийшов з лазні, одягаєсь… Де папучі? Оглядаєсь,

А папучів ні сліду! Замість них для осолоди Два капчиська, мов колоди, Хтось поклав як на біду.

Пан суддя був дуже строгий, Наробив як стій тривоги: «Хто мої папучі вкрав? Хто для насміху й наруги Ці проклятії капцюги Замість моїх тут поклав?»

Страх і трепет по всій лазні! Шепти, мови невиразні… Далі скрикнули всі враз: «Ах, це ж Касимові капці! Певно, трясця його бабці, Він же й обікрав тут вас!»

Зараз хо̀пивши палюги, Вздогін скочили два слуги. Абу Касим і не снив, Що за ним біда йде спішно! Він в нових папучах втішно Вже додому доходив.

А втім, крики його гадку Перервали: „Дядьку, дядьку, Зупиніться! Стійте, гов!“ Став мій Касим, озираєсь, — Це хлоп з лазні наближаєсь. Весь задиханий прийшов.

„Дядьку Касим, Аллах з вами! А там в лазні пан за вами, Пан якийсь знатни́й питав. Конче хоче вас пізнати. Це, мабуть, купець багатий, Бо нас двох по вас послав“

Абу Касим здивувався, Веселенький поспішався, Думав добрий зиск найти. В лазні він вступа пороги, Коли бач, суддя тут строгий Як не скрикне: А, це ти!

„Ти це, дра́нтавий злодюго! Гей, візьміть, зв'яжіте туго І в тюрму його запріть! І здійміть мої папучі, А капчиська ті вонючі До карку́ його вчепіть!»

Тут мав лазню Абу Касим! Не пішло йому це плазом, Що приятель жарт зробив. Що́ вже плакав і кланя́вся, Толкувався і звинявся, — Пан суддя трохи не бив.

Мусив Касим наостатку П'ястрів видобуть десятку І судді ввіткнуть в кулак, Щоб минути злої казні. Так то змитий, з тої лазні Видобувся неборак.

Абу Касимові капці IV. Мокра меланхолія Абу Касима. Він кидає свої капці в ріку Тіґріс, та вони по-злодійськи нічною порою вертають до нього назад

IV

МОКРА МЕЛАНХОЛІЯ АБУ КАСИМА. ВІН КИДАЄ СВОЇ КАПЦІ В РІКУ ТІҐРІС, ТА ВОНИ ПО-ЗЛОДІЙСЬКИ НІЧНОЮ ПОРОЮ ВЕРТАЮТЬ ДО НЬОГО НАЗАД

Абу Касим страх нещасний Повернув у дім свій власний, А вернувши, розридавсь.

Він скупар був, не злодюга, — Аж тут ось яка наруга Впала, що й не спам'ятавсь.

„Боже! — крикнув він крізь сльози. — Чи ж то я коли де в лози Крадене добро таскав? Чи в кав'ярнях крав турбани? Чи по лазнях я карма́ни Людськії ревізував?

„Чи з злодіями я шлявся, До комори добирався, З стайні коні виводи́в? Чи то я підніс правицю На халіфову скарбницю? Чѝ візиру догодив?

„Будь я не купець, а віхоть, Як чужого хоч на ніготь До моїх прилипло рук! Що ж судді я тому вдіяв, Що мене він позлодіяв І здер з мене грошей гук!

«Боже, знаєш в своїй власті, Чи хоч думку мав я вкрасти Ті папучі навісні! Я ж не ткнувся б їх, як живо, Коб не жарт, що так злосливо Хитрий друг удрав мені!

„Ах, та вже тепер я бачу, Що мою поштиву вдачу Тії капці в гріх ввели! Я бажав папучі мати, — Мусив це мій друг пізнати, Щоб він висів на гіллі!

„Я бажав в нових ходити, — Грошей жаль було купити, Пристрастилася душа До оцих кайданів клятих! Через них прийшлось віддати Купу ось яку гроша!

„Кляті капці! Засліпили Ви мене зовсім в тій хвилі, Душу спутали мою! Ви мене вели до згуби! Так за те я чорту в зуби В цій хвилині вас даю!“

В тім настро́ю, страх понурім, Він за вуха капці шнуром Міцно враз оба́ зв'язав, Взяв на плечі, мов колоду, І над річки Тіґра воду В тихих думах поманджав.

Недалеко мав манджати: Близько від його кімнати Бистрий Тіґріс шумно плив. Абу Касим над рікою Став і ось перед собою Свої капці положив.

„Капці, — мовив він, — невдячні! Ви забули, необачні, Як я вас любив, беріг! Як я звільна в вас чалапав, Кілька сот разів вас ла́тав, Підбивав, скріпляв, як міг!

„А проте ви, капці кляті, Замість вдяки, благодаті Довели м'я до біди! Ось вам від старого друга

Замість вдяки та ж наруга: Йдіть до біса до води!“

І каміння в них наклавши, Шнуром добре зав'язавши, Розмахав і бух в ріку! А вертаючи додому, Тішивсь, що собі самому Помсту видумав таку.

Ой, так, так! Собі самому! Бо коли вернув додому І про капці ні ду-ду, Злая доля наготові Тії капці стофунтові Мала на його біду.

Ось три дні собі минули. Ніччю рибаки тягнули Невід в Тіґрісі по дні. Як тягнули, так тягнули, Раптом щось тяжке почули, Мов колоду у матні.

„Бачність! Риба, знать, велика! Крикнув невода владика. — Затягай до бережка! Живо, братці! Обережно, Бо її сполошить можно! Але ж, бестія, тяжка!“

Стогнуть рибаки, працюють, Знай до берега прямцюють, Аж ось раптом: пррр, та гов! Зап'ялась матня в колоду! Щоб відп'ять, владика в воду Мусив бовтнуть стрімголов.

Довго шпортавсь там та нипав… Виліз — ледве-ледве хлипав.

Хлопці невід потягли. Ще тяжкий! Ну, Богу хва́ла! Значить, риба не прорвала! Страх цікаві всі були.

Витягають: що за дідько! Риби ні хвоста не видко! Діри у матні кругом, А на споді для вигоди Два капчиська, мов колоди, Та ще з кам'яним нутро́м!

Став владика та й журиться, Проклинає аж куриться: „Щоб йому тристенний біс, Тому вражому падлюці, Що ті дідьчії папуці Нам в найкращий вир заніс!»

Аж один рибак погляне Та й говорить: „Пане, пане! Чи ж не знаєте ви їх? Це ж, — тристенний його бабці! — Абу Касимові капці! Він собі з нас робить сміх!“

„Так?“ владика лютий крикнув, Капці з невода він смикнув І нічого не сказав: Взяв на плечі, мов колоду, І, прискорюючи хо̀ду, Вулицею поманджав.

Недалеко мав манджати: Зупинився просто хати, Де наш Абу Касим жив; Там, щоб хвильку відітхнути І довкола позирнути, На землі їх положив.

Пусто скрізь було в тій хвилі. Тож він розмахав щосили Капцями та й бух в вікно! Сам на річку скочив живо Та й знай шепче: „Маєш пиво! Маєш! Все мені одно!“

Абу Касимові капці V. Рожево-пахуче пробудження Абу Касима, гіркий плач його і рішення — спалити капці у огні

V

РОЖЕВО-ПАХУЧЕ ПРОБУДЖЕННЯ АБУ КАСИМА, ГІРКИЙ ПЛАЧ ЙОГО І РІШЕННЯ — СПАЛИТИ КАПЦІ У ОГНІ

Не злякавсь так Йона того, Як його з човна сухого В морську кинули глибінь; Не в таке впав остовпіння Беда, як мертве́ каміння Прорекло йому: „Амінь!“

Не такий філістимля́нів Страх напав, як стовп той грянув, Що звалив старий Самсон, — Як злякався Абу Касим, Коли брязком-стуком разом Вдарило йому на сон.

„Боже правий! Боже правий! Чи то сон такий лукавий, Чи кругом вали́ться світ?“ Так, прокинувшись, бурчав він, Сонні очі протирав він, Щоб довкола поглядіть.

Поглядає — горе! горе! У покою наче море Запахуще розлило́сь, А в тім морі серед хати, Мов остро́в якийсь заклятий, Бовваніє чорне щось.

Чи то казка? Чи то сниться? Щоб зовсім протверезиться, Він потяг себе за ніс. „Ні, не сплю! І ось вже дніє. Та який це холод віє Крізь віконце? Що за біс?“

Він зриваєсь, з ліжка сходить, По тім морі босо бродить По самісінькі кістки; Раптом скрикнув, мов безумний, Впав на ліжко, мов до трумни, — Зрозумів усі звістки.

Він пізнав те чорне диво, Що близ ліжка гордівливо У олійку розляглось: Не остро́в це в океані, Його капці окаянні Повернули к ньому ось.

Як пізнав їх дід нещасний, То йому відразу ясний, Став весь зв'язок загадок: Шиба збита, бутля збита І та річка скрізь розлита — Весь покій в олійку мок!

«Боже! За що ж стільки кари? У підлозі всюди шпари, Весь олійок пропадѐ!“ Скрикнув Касим, серед хати

Скочив, щоб олій збирати — Але де збирати, де?

Поки там найшов боклагу, Вже старого скупиндрягу Кара повна досягла: Весь олійок втік у шпари. Окрім запашної пари, Дошка голая була.

Став наш Касим, страту баче, І сердечне, ревне плаче, Бороду на со̀бі рве; Скільки раз на капці гляне, Їх клене, що духу стане, А лютує, аж реве.

„Капці, капці, каро Божа! Що за демон з Тіґру ложа. З дна річного вас добув? На мою тяжку руїну В нещасливую годину У вікно мені шпурнув!

„Чом не довершив вже злоби І мені вас, до хороби, Не шпурнув на лоб старий, Щоб я світу більш не бачив, І не кляв, і не собачив З горя так, що Боже крий!

„Що ж я буду, бідний діяв? Всі надії, бач, розвіяв Лютий ворог в один мах! Через капці проклятущі, Наробив з олійку гущі, Сотню п'ястрів виссав прах!

«Капці, капці, бузувіри! До якої ж ви ще міри

Дійдете в завзятті злім? Краще б кров мою ви пили, А ніж бутлю цю розбили! Щоб розбив вас Божий грім!»

Але капці серед хати Розляглися, як магнати, — Чорні, мокрі та важкі, — Вид їх бридкий, безугарний, Та за теє запах гарний, Бо в олійку по пряжки!

Вид цей — Касимова скрута. Піднімалась злоба люта В його серці проти них. «Стійте, кляті шлапацюги! За всі шкоди і наруги Я на вас помщуся вмиг!»

„Мо́їх рук ви не втечѐте, Марно, гидко пропадете, Як собаки навісні! Як купців тих кровопивців, Єретиків-боговбивців, Я спалю вас у вогні!“

Цю завзяту постанову Й грішную її основу Абу Касим проскрипів, Потім капці взяв за чу́би, Щоб задвигать їх до груби, Та враз став, мов остовпів.

„Мокрі, кляті! Що робити? Як же мені їх спалити? Адже треба сажень дров, Поки шкіра ця розмокла Висхне — щоб тут нагле здохла! — Значить, кошт і страта знов!

„Винесу хіба на кришу, Там на пару день їх лишу, Най собі на сонні схнуть, А тоді на славу Божу Дідьче це насіння вложу У огонь — та й к чорту в путь!“

Так собі розміркувавши І на палку капці взявши, Касим їх на дах поніс. Верг там, та не бачив того, Як сміявсь і кпився з нього Злий збиточник, клятий біс.

Абу Касимові капці VI. Собачі герці на даху і їх сумні наслідки внизу. А ти плати, Абу Касиме!

VI

СОБАЧІ ГЕРЦІ НА ДАХУ І ЇХ СУМНІ НАСЛІДКИ ВНИЗУ. А ТИ ПЛАТИ, АБУ КАСИМЕ!

У Багдаді, славнім місті, Є вулиць не сто, не двісті, А круті всі та вузькі; А при них доми маленькі, Наче при пеньку підпеньки, А дахи на всіх плоскі.

Наче скрині ті біленькі, Двері, вікна все маленькі, Тягнуться доми ті вряд, Всі до вулиці плечима, Кожний зиркає очима На подвір'я та у сад.

Днем народ в домах дрімає, Доки спека донімає. Бо там спека що аж страх: Аж коли повечоріє,

З Тіґра холодом повіє, Люд гуляє — по дахах.

Там дахи те, що в нас сквери: І спочинок і спацери, І сусідський розговір; Щоб свіженьким подихнути, І на го́род позирнути, Всяк спішить на дах, надвір.

Днем, коли пани дрімають, По дахах лиш пси гуляють, Як у нас по вулиця́х; Там для них простору много, Не значи́ть їм це нічого Скочити з даху́ на дах.

Там то скоки, там то псоти Виправляють пси і ко́ти. Перегони та борні, Гавкають, немов на ловах, М'явкають на всяких мовах, То гризуться, мов дурні.

Гарна річ є жарт дитинний, Та не кожний жарт — невинний, Не однако кожний варт: Хлоп жартує — зарегочеш, Пан жартує — плакать хочеш, — Та найгірший песій жарт.

Здибали ось пси багдадці Абу Касимові капці, Що там сохли на дасі: Всі над ними поставали, Головами знай кивали, Мов над карпом у вівсі.

Поставали та й не знають, Що з тим звіром діять мають,

Далі гаркли: дзяв, дзяв, дзяв! Звір сидить, немов колода. Пси міркують: ось пригода! Вже один за вухо взяв.

Гаркнув, тягне — годі рушить! Ба, вже другий зуби сушить, Капця торгає за ніс. Тут і інші скоком, скоком, Хто встиг просто, а хто боком — Гей до капців, щоб їм біс!

Гавкають на всякі гласи, Рвуть за вуха, за обцаси, Відривають прищіпки, Торгають, куди попало, Та всього̀ ще їм замало, — Розігрались залюбки.

Два, три разом їх чіпають, Капці вгору піднімають, Тягнуть, котять, волочу́ть: Цей упа́де, той прискоче, Цей гаркоче, той дзявкоче, — Затягли їх в самий кут.

Та хоч тут їх дотащили, То в спокою не лишили, — Міри песій жарт не зна! Далі рвали і гарчали, Піднімали і тручали, Наче пер їх сатана.

Раптом зойкнув псисько з жаху, Як тяжезні капці з маху Гримнули з ним враз униз. Інші пси мов змиті стали, Вниз хвости всі поспускали, Потім мовчки розійшлись.

Так злочинець, зло зробивши, Утікає, хвіст стуливши, Геть у гори та ліси. Слухайте ж, яку провину В нещасливую годину З капцями зробили пси!

Попри Касимів домище, Тиснучись к стіні чимближче, Щоб не впасти де під віз, Власне цею годиною Йшла бабуся з дитиною, — Видно біс її надніс.

Стала баба просто рога, Задивилася, небога, Як зчепились два вози: Коні шарпають та рвуться, Візники трохи не б'ються, А пани кричать: «Вези!»

Стала баба, всміхається, Щось їм радить збирається, А дитя держить в руках. Втім гар-гар, гур-гур почулось, Щось страшне таке метнулось, Мов увесь звалився дах.

Зглянутись не встигла баба, — Вже кігтяста песя лаба Шряб її через лице! Передерла, мов драбину, — Баба кинула дитину Та й кричить: «Ой, що ж оце?»

На дитину ж ту нещасну Впали капці рівночасно, Мов із неба лютий грім: По головці як дістало,

То лиш дрібку запищало, Та й уже було по нім.

Тут вже ґвалт і крик зробився! Перед домом люд стовпився, Всі кричать, мов на живіт. Баба кров з лиця втирає, Мов безумна, знай питає, „Що це, чи валиться світ?“

Та дитя як мертве вздріла, То страшенно заревіла: „Ой ягідочко моя! Моя внучечко єдина! Що ж без тебе, сиротина, Та почну на світі я?“

Люди слухають, зітхають. „Що тут сталося? — питають. — Хто це, як дитину вбив?“ Та як капці угледіли, В один голос заревіли: „Ось він! Ось хто це зробив!

„Га, це ж Касимові капці Вбили внучечку тій бабці, Ще й самій роздерли твар! Абу Касим! Гей, чи чуєш? Капців сво́їх так пильнуєш? Де він, клятий той скупар?»

Абу Касим наш нужденний, Вчувши галас той страшенний, Весь поблід і помертвів, Весь затрясся, мов трепета, Бо вже чує, що в тенета Біс його зловити вспів.

Вийшов мов на суд злочинець, Гнеть якийсь там челядинець, Здоровенний, аж горить, Хап його за руку живо: „Ось де, пане, ось те пиво, Що ви вспіли наварить!“

І притяг його до баби, Абу Касимові лаби Її кров'ю обмаза́в. „Бачте! Бачте кров невинну!“ Потім вбитую дитину В руки Касиму поклав.

„Нате, пане, понесіте! Або хоч собі зваріте! Саме добре у окріп! Певно, цього ви бажали, Як ті капці заставляли, Мов на вовка в лісі сліп“.

„Га́ньба! Га́ньба! — крикнув разом Тлум весь. — Га́ньба, Абу Касим, Що забулись ви аж так: Баб та діти розбивати! Бо нащо ж би пакувати В капці стільки каміняк?»

„Людоїде з серцем драба! — Скрикнула кривава баба. — Ти не думай це собі, Що свою тяженьку рану, Свою внучечку кохану Подарую я тобі.

«Люди добрі! Присвідчі́те! І зі мною враз ведіте

До судді його як стій! Всяк щоб знав його провину, Най він сам несе дитину, Капці ж двом тра взять на кій!“

Абу Касим, як заклятий, Слова ще не вспів сказати, Спам'ятатися не міг, Як усе те, мов невольна Візія якась пекольна, Так його і збило з ніг.

Весь він кров'ю обагрений, Мов розбійник навіжений, А мертве́ дитя в руці, А при нім кривава баба, Перед ним два крепких драба Носять капці на дрюці.

А довкола тлум-громада! Отака чудна парада Вулицями потяглась. Крики знай гудуть завзяті; При судейській ось палаті Вся ота юрба зляглась.

Пан суддя вже жде на ґанку. „Абу Касим! А, коханку! Ми знайомі вже мабуть. Ну-ко, що ти вдрав нового, Що людей привів так много? Що це так вони ревуть?“

Довгу хвилю це тривало, Напотів суддя немало, Поки розпитав як слід, Хто й яку зробив провину, Хто і як убив дитину І роздряпав бабі вид.

Та судці хоч ясно стало, Що було в тім ділі мало Абу Касима вини, Та вже мав на нього пік він І для того так орік він: „Поєлику капцани,

„Що зробили всю ту страшність, — Абу Касимова власність І її повинен він Пильнувати, зберігати, — То й одвіт повинен дати За дитини цеї скін.

„Поєлику ж ця дитина — Баби внучечка єдина, Вся надія її дому, То, крім кари за убійство, Має Касим це злодійство Відплатити по закону.

Мусить з нею подружитись, На нове дитя розжитись, Щоб її не вигас рід. А за кару п'ястрів двісті, Других двісті тій невісті За каліцтво дати слід“.

Так премудро розсудивши, Двісті п'ястрів получивши, Пан суддя потяг домів, — Касим же, мов громом вбитий, Став, не знає, що робити, — Остовпів і занімів.

Абу Касимові капці VII. Як Абу Касим спекався останньої любови і який скарб закопав уночі

VII

ЯК АБУ КАСИМ СПЕКАВСЯ ОСТАННЬОЇ ЛЮБОВИ І ЯКИЙ СКАРБ ЗАКОПАВ УНОЧІ

Я не знаю, як там тому, У кого́ в розпа́лі злому Кат всю шкіру з тіла здер; Та, здається, менше-більше, Ані ліпше, ані гірше Касим чув себе тепер.

Він стояв, мов остовпілий, На лиці, мов крейда, білий, Радше жовтий, наче віск; В голові його мішалось, Серце в груді знай стискалось, В ухах чувся шум і тріск.

Далі ше́пнув: «Боже, Боже! Що то людська злоба може! Бий вас Божий грім усіх! Я знесу ті всі ругання, Чень вас ще мої зітхання Здують, мов ковальський міх!“

Так побожно він зітхнувши, Вид турбаном завинувши, Скулився, щоб геть іти; Та в тій хвилі руки штири З двох боків його вчепили: „Гей, куди ж то справивсь ти?“

Абу Касим аж здригнувся, Зупинився, озирнувся, — Бачить, це поліціянт. Він держить його за поли Та й кричить: «Агов! Поволі! Пане, ось де є ваш фант!“

„Що за фант?“ „Ну, ваші капці. Пане, ми не голодранці, Ми не ласі на чуже! Ось вони, ще й на дрючині: Нате вам їх! В тій хвилині Забирайтесь з ними вже!“

Весь народ зареготався. Абу Касим не змагався, Капці на коркоші впер Та й махає — та поволі! Знов щось сіп його за поли Та й кричить: „Що ж я тепер?“

Знов оглянувсь Абу Касим Та й аж весь здригнувся разом, Мов в кропиву голий сів: Це ж та баба, що з-за неї Він зазнав біди сієї, — Щоб її де вовк із'їв!

Вся розпатлана, і боса, І брудна, і кривоноса, В роті чорні зуби два, Руки, мов граблі, худії, Щоки, мов та грязь, сідії, А голосить, мов сова.

От така-то краля мила Абу Касима вчепила, Наче грішну душу кат: З ним під руку забираєсь, Примиляєсь, усміхаєсь, Мов він муж її чи брат.

„Абу Касимцю, мій друже! Не смутись мені так дуже! Вид свій милий розпогодь! Вже ж тобі за всі ті страти

Скарб великий і багатий В мні отсе дає Госпо̀дь.

„Ах, я так тебе кохаю! Все віддам тобі, що маю, Всю себе тобі віддам. Ох, як рада я безмірно! Лиш мене люби ти вірно, Рай правдивий буде нам!»

Абу Касим, теє вчувши Та хребет в дугу зігнувши, Силкувався утекти, Та бабиця не пускає, Його к со́бі притискає, Та й говорить: „Що ж це ти?

„Пощо так мене волочеш? Чи втекти від мене хочеш? Чи забув, як випав суд? Коли любиш, люби дуже, А не любиш, не жартуй же, Сплату дай мені ось тут!“

Щоб від баби відчепитись, Мусив Касим знов поритись В сво̀їм чересі як стій. Триста п'ястрів добуває, Важко стогне і зітхає, І дає, і мовить їй:

„Бий тебе суха коцюба, Ти, красавице беззуба! На́ оце та подавись! На́ добро моє, натішся! Шнур купи собі й повісся, Лиш від мене відчепись!“

Баба гроші загорнула, Та на Касима зирнула,

Мов її він батька вбив. „Ти без серця! Що монети! Та чи справді ж так мене ти Ані раз не полюбив?“

Люд регочесь, рачки лазить, Абу Касим тільки й па́зить, Щоб від баби драла дать. Сплюнув люто, відвернувся, Між юрбою протиснувся Та й попер, куди видать.

Біг отак, не зупинявся І назад не обертався, Бо мороз дер по хребті; Аж додому причвалавши, Двері всі позамикавши, Відітхнув у самоті.

Відітхнувши, відсапнувши І на капці позирнувши, Мало знов він не здурів: Бачилось йому в тій хвилі, Що вони йому грозили: „Впа́деш через нас у рів!“

Абу Касиму аж тісно, В животі зробилось млісно, В лівім вусі дзінь-дзінь-дзінь! Рогом очі витріщає, І на капці поглядає, І тремтить увесь, мов тінь.

Далі каже: „Боже правий! Певно, дух якийсь лукавий В тії капці увійшов! Вжеж я, певно, бідний, згину! В нещасливую годину З ним собі я в спір зайшов!

„Що ж мені тепер робити? Цього ворога не вбити, Ні прогнати патиком. Злого духа не підкупиш, Ані іншим не відступиш, Ні не кинеш геть тайко́м!

„Та стривайте! Маю раду! Чей же в більший гріх не впа́ду, А позбудусь, може, зла! В тії капці з добра-дива, Певно, пакісна, злослива, Грішная душа ввійшла.

„Відбуває тут покуту І на мене пізьму люту, Певно, мусить мать за те, Що над нею збиткувався, А її не здогадався В місце схоронить святе!

«Аджеж кажуть мудрі люди, Що душі такій не буде Супокою, хоч пропадь, Поки хто її зостанки Із молитвою до ямки Здогадаєсь закопать.

„Грішна душечко покутна! Ох, даруй, що баламутна Мисль моя, мов те дитя, Досі вперто так блудила І тебе не нарядила До спокійного буття!

„Та тепер, свій гріх пізнавши, Скільки кар за нього взявши, Я, мов брат, мов рідний твій, Ще цю нічку з молитвами

В затишку тебе до ями Схороню на супокій!“

Хто б побачив, як наш Касим У побожність вдаривсь разом, Як над капцями прикляк, Як молився, в груди бився, Охав, на землі стелився, Рік би: „Стікся, неборак!“

Е, та добре нам судити, Як так збоку все слідити! А стрібуй гіркої пить, То весь світ тобі затьмиться, І здуріти не дивниця: Будеш капці хоронить!

Так до ночі промолившись І водою окропившись, Абу Касим за́ступ взяв, Капці зав'язав в мішище І на близьке кладовище Серед ночі почвалав.

Там, довкола озирнувшись, Коло муру в лук зігнувшись. Став глибоку яму рить, Потім, капці в ню вложивши, І присипавши, й прикривши, Помоливсь і щез умить.

Абу Касимові капці VIII. Слухи про чарівника і Абу Касимова руїна

VIII

СЛУХИ ПРО ЧАРІВНИКА І АБУ КАСИМОВА РУЇНА

Всюди темно, тихо, глухо, Напружає око й ухо

Абу Касим всяку мить, Та дарма! Мов у могилі! Незвичайного не в силі Нічогісінько зловить.

Та зла доля, хоч незрима, Знай очима злобно блима І слідить за ним, слідить! Лист шелесне, гілка хрусне, Пес загавка, фіртка лусне — Абу Касим знай тремтить.

Вбіг до дому, за хвилину Вліз у ліжко під перину, Богу дякує, що так Все пішло йому щасливо, — Та зла доля, хоч ліниво, Все повзе за ним, як рак.

Як це так вона зновила, І кому найперш відкрила — Це втопила в пітьмі ніч: Та доси́ть, що до схід сонця Від віконця до віконця Бігла ця кумедна річ:

Вартовий сказав Селіму, А Селім знов Ібрагіму, А від цього чув Ахмет, Від Ахмета дід та баба, А від цих ціла́ громада Цей нечуваний предме́т:

Цеї ночі в пізню добу Край халіфового гробу Хтось стогнав і землю рив, Щось шептав і щось мурликав, Знать, нечистих духів кликав. Потім скарб у землю скрив.

Мусив бути скарб здоровий, Бо мішище двокірцьовий! Як він там його заніс? Певно, не о власній силі, А заніс і при могилі Закопать нараяв біс.

Скарб у землю закопавши, Притоптавши й приплескавши, Він те місце так закляв — Стражник чув на власні вуха — Щоб відразу впав без духа, Хто б копать там починав.

Вдравши вчинок цей поганий, Чародій той окаянний Знявсь угору, наче птах, І через паркан лиш фуркнув, — Вже ж то біс його так штуркнув! Аж згадати теє — страх!

Ну, та стражник не таківський! Вчинок бачачи дідьківський, Хоч зимниця ним трясла. За чарівником тим адським Повз по вулицям багдадським Геть аж до його житла.

Ледве рано зазоріло, Донеслося вже це діло До багдадського судді; То суддя від тої мови Схо́пивсь, наче лев на лови. Го, го, го! Вже ж буть біді!