Твори (Франко, 1956–1962) — 5

Том V

ІВАН ФРАНКО

Том V.

Видавниче Товариство «КНИГОСПІЛКА» Нью-Йорк 1957

Ivan Franko

Volume V

Published by

KNYHO-SPILKA

New York 1957

Обкладинка та обгортка П. П. Холодного

Франко на етапі. Картина В. Савіна. 1955.

тому п'ятого

стор.

На лоні природи

НА ЛОНІ ПРИРОДИ

Бистро шумить і грізно б'ється о каміння ріка Стрий, перепливаючи срібною гадюкою в три скрути невеличке гірське село Н. А понижче села четвертий, найкрутіший скрут. Ріка перехопила півперек усю вузеньку долину, на якій лежить село. З одного боку берег пологий, рінь та мізерна левада, з другого гора так і нависла кам'яними ребрами над рікою, а вода з усією силою б'ється о ті ребра і гризе-гризе їх до споду, крутиться, а далі втишується, заспокоюється і творить широкий, глибоченний вир. Синіється тут прозора вода, гуляють по ній червонопері клені та швидкі плотиці, палаючи іскриться сонце та сліпить очі.

Повище вира Стрий розлився широко, за те й мілкий там брід, яким іде й громадська дорога до Н. Хто хоче їхати до села з низу, мусить через той брід. Літом, коли вода мала, то воно й нічого, ледве по колодки засягне, а коням лиш трохи повище колін. Але коли вода велика після дощу, то не дай Господи туди пускатися! Не то що вода глибока на броді, але бистра така, рве каміння з-під ніг, котить кам'яні брили з гори і дуже легко може перевернути віз. А в такім разі прощайся з душею! Понесе просто в вир. Правда, перед виром стоїть скісно поперек усієї ріки ряд великого каміння: немов здоровенні барани гуськом, через воду йдучи, полягали та й закам'яніли, а об їх хребти гнівно б'ється хвиля та вкриває їх величезними шапками білої піни. Але в повінь того каміння не видно, тільки страшенний шум і клекіт дає знати, де воно лежить, а як вода ще більша, то вже без шуму котиться поверх нього, тільки один одноцільний водяний вал, а понижче така ж водяна долина з гребенем піни означують те місце, немов поріг при вході в бездонний вир.

Одного прекрасного літнього дня високо вже підбилося сонце над тісною Н-ською долиною; високі гори довкола, покриті чорним смерековим лісом, немов дрімали на спеці, дихаючи гарячим смоляним запахом. Село оддалік тонуло в якійсь синій памороці. Від ріки тягло свіжим духом, холодною водяною парою. На верхах гір лисих та ясно-зелених пестрим рядном порозкидалися турми овець; тужливо і протяжно лилися звуки вівчарської трембіти, лунаючи від верха до верха. З темної лісової гущавини на той звук відкликається інший, різкий голос — то ріг скотаря, а в перестанках, мов тонесенька струна десь глибоко під землею ледве чутно задзвенить — то мета- левий дзвоник на шиї у корови, що десь у лісі на плаю пасеться. І все те, бачиться, зовсім не перериває великої тиші, не бентежить супокою природи. Тільки Стрий не то шумить, не то журчить принадливо, котячи по камінню свої кришталеві води, — так, бачиться, і просить тебе скупатися в своїх хвилях, освіжитись і набратися нової сили.

Не в якій іншій, а в такій власне цілі йшли до вира два молоді, свіжі й веселі паничики в ясних, літніх жакетиках та в солом'яних капелюхах з невеличкими, рівними крисами та з широкими трибарвними стяжками, що опоясували трохи не весь наголовач. У старшого за ту стяжку заткнуте було сойчине крило, у молодшого якась немудра, але рідка гірська квітка, трохи чи не той приземистий полонинський будяк, що зветься головатень і вдень розпускає свою білу з великих нев'янучих платків квітку, а на ніч затулює її. В кожного на плечі закинений був рушник, а у старшого, літ коло сімнадцяти парубчака, також гарна, блискуча стрільба «Лєфошівка». Йшли вони звільна, розглядаючися, хоч очевидно кожний глядів за чим іншим.

— Що за чудесний вид! — мимоволі скрикнув молодший панич. Він був роком молодший від свого брата, хоч ростом майже зовсім догонив, коли навіть не випередив його. Очі його розбігалися по неширокім, але розкішнім гірськім крає- виді, від тих овець, що немов красими ряднами накидані були по полонині, аж до синього кришталевого плеса вирового, що лежало перед ними і відбивало в собі і скісними пластами настобурчені сірі та червоні скелі, і стежечку, що вилася поверх них по-над усею кручею, і темний бір, що підіймався ще вище над скелями, і по стрімкому склоні гори пнявся та підхапувався чимраз вище аж під саму полонину.

— Що за чудесний вид, — повторив хлопець по хвилі, і широко, з повних грудей дихнув пречистим повітрям, насиченим теплою парою, розігрітою в лісі живицею та пахощами квітів і скошеної десь на лісовій поляні трави. Він, бачилось, бажав усім своїм єством нассатися тієї краси, свіжости та живучої сили, якою тут дихала вся природа. Тим часом його брат бігав бистрими, синіми очима по рінистій порічині, немов шукав чогось. Нараз став і зупинив брата.

— Пст, пст, стій, не рухайся!

— Що таке? — запитав молодший.

— Кулик, кулик, он там між камінням шниряє!

Він зняв стрільбу, наготовив її до вистрілу і почав підходити пташку. Але кулик мабуть не дурень був, бо хоч ніби й не дуже втікав, а так тільки бігав собі, поцвіркуючи та головкою потакуючи, але все ховався поза настобурчене каміння так, що стріляти до нього було ніяк.

— Проклята бестія обережна! — прошептав зі злости панич.

— Та покинь ти його! — заговорив молодший. — Охота тобі тратити набої на таку дробину! От ходи, викупаємось, а опісля ліском підемо, та на поляну, та в ярок, то там певно щось більшого буде!

Але старший не слухав навіть тієї бесіди, а тільки сердито та нетерпливо кивнув на меншого рукою і далі з приложеною до лиця кольбою стрільби слідив за куликом.

— І Бог його знає, що то за приємність мордувати таку бідну та нешкідливу пташину, — говорив тим часом молодший напів до брата, а напів сам до себе. — От каню, яструба, орла, то що іншого, до того я й сам охочий вистрілити. А то кулика! Ні з того пожитку, ні приємности. Мундзю, покинь! Ходи! — крикнув він голосніше, бо брат, слідячи за куликом, досить таки далеко вниз понад ріку відбіг був від нього. Не знати, чи той крик, чи щось інше сполошило кулика, досить що нараз він схопився і понад саму воду перелетів на другий бік Стрия.

— І чого ти, гайвороне, кричиш? — обрушився Мундзьо на меншого брата. — Бач, птицю сполошив! А я вже от-от мав вистрілити!

— Овва, велика здобич! І на що би вона тобі здалася, хоч би й забив?

— А тобі що до того? На те, щоб забити! Коли бо ти ні, аби тільки мені на злість зробити! Крикнув та й наполошив.

— Агій на тебе! Ще хто знає, чи я й наполошив, а він уже аж почервонів, так розлютився! Фе, Мундзю, не гарно таким бути!

— Мовчи, дурню! — крикнув Мундзьо. — Що то, хто з нас старший, я чи ти? Яким правом ти будеш мене розуму вчити?

— Ну, ну, ну, гамуйся, гамуйся! Я тому не винен, що ти старший і такий дразливий. А ти вже зараз і: дурню! А що, як би я взяв та й розсердився на тебе? Бо скажи по правді: який я в тебе дурень? Хоч ти роком старший від мене, але оба ми разом матуру здали, і ця тільки між нами ріжниця, що я маю п'яту льокацію, а ти п'ятнацяту.

— О, вже мій Тоньо почав на своїх льокаціях їздити! — сердито буркнув Мундзьо і відвернувся.

— Ні, ані не думаю їздити, а тільки кажу, що якби я був такий, як ти, то мав би право нагніватися на тебе. Але я не гніваюсь, бо знаю, що ти це так сказав, спалахнув та й ляпнув!

Мундзьо йшов відвернений, а при останнім слові брата навіть плюнув і пробуркотів:

— Тьфу! П'ята льокація й «ляпнув». Що то за естетичне, що за гарне слово! Ляпнув!

— Ну, то нехай тобі буде: бовтнув!

— Ще краще. А ну, ще як інакше!

— Ет, тобі бо не догодиш! — напівповажно, а напівжартом сказав молодший. — Коли хочу докладно висловити те, що думаю, то мушу ж ужити такого слова, яке на мою думку найвідповідніше.

— О, певно! І саме найвідповідніше: ляпнув! Ха, ха, ха!

— Ха, ха, ха! — засміявся і собі молод- ший, рад, що хоч таким способом прогнав хмару з чола старшого брата, з яким хотів у добрій злагоді викупатися і пройтися по лісі, поки до обіду.

Поєднавшися після невдалого полювання на кулика, брати якийсь час ішли мовчки. Вони звернули з дороги, що вела в брід ріки, і пішли стежкою понад берег. Стежка була добре втоптана, — це була піша дорога через ліси та верхи правцем до Дрогобича. Вона вилася вгору та вгору, попід ліс, височенною кручею понад виром Стрия, а там, перебігши невелику цвітисту сіножать, губилася в темнім, смерековім борі. Паничі на тій сіножаті покинули стежку і подалися вниз стрімким берегом над ріку. Тут круча була вже нижча, але все таки ще досить висока. Над самою водою висіла тут величезна скеля, немов хата, вся вросла в кам'яну кручу, і тільки одним причілком вистирчала над водяну глибінь. Тільки що вершок тої скелі був рівний, мов величезний стіл. З берега понад тим столом звисали корчі ліщини та калини, обпутаної диким хмелем, тиснулося бадилля високих гірських лопухів з білявим листям, дендерева, дев'ятосильника та ще якогось високостеблого зілля з пучками здорових жовтих квіток на вершку. З-поміж них проглядували стрункі та високі стебла мушки та інших трав. Одним словом, куточок тут був затишний і так щільно захований, що ні зі стежки, ні з левади внизу не було його видно. Тоньо на однім із своїх природничих проходів відкрив цю скелю, і від тоді кам'яний її стіл стався улюбленим місцем обох братів. Тут вони роздягалися до купелі, звідсі скакали з на півтора сажня вниз у ріку, силуючися дістати ногою до дна води; тут Тоньо найліпше любив сидіти з вудкою і ловити рибу. Побіч скелі, тісним кам'яним жолобом брати протоптали маленьку стежку, куди після купелі вилазили з води вгору; туди ж Тоньо й злазив, коли часом закладав у воду вершу на рибу, або в каламутну воду запускав узьмик.

— Гляди, гляди, який кленище! Уй-уй! Певно з на локоть задовжки! Ну, та й грубезний же! — прошептав Тоньо, стискаючи брата за рам'я, коли оба стали на камені й поглянули вниз у воду. По самій поверхні гладкого, кришталевого зеркала звільна, поважно плила ціла череда невеличких кленів, а попереднеї, мов патріярх, один здоровенний клень, якого рідко удається рибакам видобути з глибоких, скалистих печер, у яких він жиє.

— Ет! — сказав зразу з легковаженням Едмунд, але коли поглянув і сам побачив таку незвичайну рибу, пробудилася в ньому мисливська жилка.

— Підожди, — прошептав він до брата, — я його застрілю. В мене стрільба набита, зараз буде наш.

— Не застрілиш! — шепнув Тоньо. — Шріт відбивається від води.

— Не бійся, не відіб'ється. Не бачиш, як він верхом ходить, аж хребтове крило поверх води виставляє. Я йому туди щоб хоч одно зерно шроту впакував, то певно буде наш.

Едмунд хвильку прицілився й стрілив. Ревнули гори п'ятикратним відгомоном від вистрілу, бовтнулись у глибінь переполохані клені, тільки великий патріярх, мов скажений, почав крутитися по версі, метатися в різні боки, то поринаючи в глибінь, то знов виринаючи та хлипаючи раз-по-разу виставлюваним аж над воду ротом.

— Наш, наш! — радісно закричали оба брати і швидко кинулись роздягатися, не спускаючи з очей незвичайного звіря.

— Гляди, куди він попливе, щоб дебудь у печеру не запхався! — кричав Тоньо, скидаючи жакет і камізельку за одним разом.

— Дивись, дивись, де він, мусимо його зловити! — кричав Мундзьо, скидаючи таки стоячи черевики.

— Пішов на дно! Нема! Не видно! — сумно говорив Тоньо.

— Он там, он там знов підійшов, — радувався Едмунд, скидаючи сорочку. Ніжне, біле тіло як чистий алябастер заблищало на сонці. Хлопець крихітку здригнувся, коли його обвіяв свіжий надрічний вітерець, але зараз скочив на край скелі, підняв угору руки і зложив докупи долоні високо над головою, лагодячися скочити у воду.

— Стій, стій, не скачи! — скрикнув Тоньо також уже зовсім роздягнений, — а то він перелякається й зовсім утече.

— Куди має втікати, коли пострілений?

— Адже бачиш, що мабуть легко пострілений, коли так дуже кидається. Ходімо стежкою вниз і легенько випливемо насеред води, то може й заженемо його на брід і зловимо.

А клень мов скажений кидав собою посеред виру. Брати щодуху зісковзнулися вниз по вогкій скельній жолобині над воду і потиху, Едмунд передом, а Тоньо за ним, поплили туди, де бовтався клень. Одно-однісіньке зеренце шроту попало йому в нутро, але не прошибло пухиря; риба дуріла з болю, але не швидко мусила подохнути.

— Сюди! сюди! Маю його! — крикнув Едмунд, ухопивши кленя обома руками. Клень заплюскотав і забовтався страшенно, і Едмунд не можучи вдержати його одною рукою, а не хотячи випускати, потонув ураз із ним у глибінь.

— Мундзю, Мундзю! — скрикнув переляканий Тоньо, але Едмунд не чув уже того крику. Тоньо бачив, як він у глибині боровся з міцною рибою, таки не хотячи пустити її з рук. Без намислу пішов він нурця, щоб допомогти братові, коли в тім бачить — клень вирвався з Едмундових рук і погнав стрілою до берега, але Едмунд не випливав на верх. Що це таке? Чи зір омилює його, чи таки справді Едмунд мов камінь усе нижче й нижче спадає на дно? Тоньо бачить, як брат немов у одчаю махає руками, але це нічого не помагає йому. Смертельна тривога пройняла хлопця; він пригадав собі, що Едмунд часом дістає корчів у нозі, і що в воді такий корч чинить чоловіка зовсім безвладним. Що тут діяти? Тоньо був добрий пливак і за себе не боявся, але чув, що потопаючий може легко враз із собою потопити й найліпшого пливака, коли незручно взятися до його рятування. Правда, в Едмунда волосся було досить довге, а за волосся найліпше рятувати. Але що, коли він ухопить рятуючого брата руками і потонуть оба? Та дарма! Не було часу роздумувати, — Тоньо зібрав усю силу і дав нурка. Не швидко здужав він дійти аж до дна, куди́ тільки що впав зомлілий і напів уже неживий Едмунд. Він уже не махав руками. Тоньо вхопив його за волосся і одним скоком витяг на поверхню води, а потім, піддержуючи лівою рукою його голову над водою, а правою рукою веслуючи, доплив щасливо до протилежного, рівного берега.

— Мундзю, Мундзю! — кричав він, поклавши посинілого брата на ріни, але Мундзьо не озивався, лежав мов неживий. У страшенній тривозі почав Тоньо трясти братом, обернув його лицем униз і почав терти кулаками крижі, то знов пробував лоскотати попід пахи, але нічого не помагало. Вкінці зачав лоскотати його в підошви і — о радість! — Едмунд ворухнув ногою.

— Живий, живий! — крикнув урадуваний хлопець.

— Мундзю, братіку! Прокинься! Озовись! — кричав він над вухом брата, не покидаючи щосили терти його груди й виски. Вкінці Едмунд отворив очі й сів.

— Що зо мною? — прошептав він, важко переводячи дух.

— Ну, слава Богу! Слава Богу! — проговорив Тоньо.

— Що зо мною було? Як мені погано, — шептав Едмунд слабим голосом. — Ах, — скрикнув нараз і схопився на ноги, — тепер пригадую! Той проклятий клень потяг мене в глибінь. Я не хотів пустити його. В тім нараз корч хопив мене в обі ноги. Ой! Як я перелякався, коли почув, що тону й не можу виплисти! То я топився, Тоню?

— Авжеж, що топився! Вже й на дні лежав, посинілий як боз.

— Боже мій! І ти вирятував мене?

— Ну, це й справді слава Богу, що вирятував. А то думав, що вже по тобі.

— Братіку! — скрикнув Едмунд і кинувся обіймати та цілувати Тоня.

— Ну, ну, нема за що дякувати, це ж обов'язок, Мундзю, тонучого рятувати. Це кожний повинен зробити.

— Повинен! Це так, не перечу. Але чи кожний зробить? І ти ж не боявся, щоб я й тебе з собою не потяг на дно? Аджеж знаєш, це лучається.

— Боявся, та не час було думати про те, коли бачу, як ти, мов камінь, ідеш на дно! Та що про це й говорити! Слава Богу, що минулося!

— А що ж клень? Де він?

— Е, нехай йому цур та біс! Нехай його раки жруть, проклятого! Через нього ти мало смерти не пожив.

— Ну, оце то й гарно було б, як би я його так і покинув, — скрикнув Едмунд, — Мало смерти не пожив, а кленя таки не дістав. Ні, цього не буде! Вже коли на те пішло, то він мусить бути наш.

— Га, то ходім, пошукаймо! — сказав Тоньо.

Недалеко треба було й шукати. Клень як поліно качався попри берег, звільна вже крутячися та широко хлипаючи зівами. Едмунд завзято, з лютістю кинувся на нього, вхопив за грубу голову й викинув на беріг. Потім скочив за ним, ухопив камінь і щосили вцідив його в голову.

— А! от тобі за твоє! — крикнув він і його лице разом посатаніло, немов у нього під руками його смертельний ворог. — На! От тобі! І ще! — І Едмунд бив, кидав та ногами топтав ту блискучу, сріблясту рибу, що в останніх судорогах пищала та, з відчаєм хлипаючи, кидалася по піску. З її рота виступала кров змішана з водою в виді кривавої піни; удар каменем розбив їй одно око.

— Мундзю! — крикнув з докором Тоньо, — що це ти робиш? Чи ж то годиться лютувати над бідним сотворінням?

— Ага! Бідне сотворіння, — кричав задиханий Мундзьо, не перестаючи катувати кленя. — Бідне сотворіння, а мене на дно потягло! Ні, замучу до смерти. Най знає.

— Алеж братіку! Уважай, що й воно перед хвилею було живе, здорове, веселе, гуляло собі й жити йому хотілося, аж тут нараз бух! Нещастя паде на нього! Аджеж і воно хотіло життя своє рятувати. Чим же воно винне? Не воно тебе затягло в безодню, а ти його.

— Ні — скрикнув Едмунд, — я через нього тонув! Через нього! Не дарую йому! Це мій ворог, і я вбиваю ворога! Гинь, собако!

І з тим словом він ще раз ударив кленя в голову так, що той тільки раз іще стрепенувся і протягся непорушно.

Тоньо не міг дивитися на це братове знущання над бідною рибою. Він кинувся в воду і поплив на середину виру.

— Готов! — скрикнув Едмунд, — тепер не втече! На ж тепер його тобі!

І розмахнувши рибою, кинув нею мов поліном по воді. Тоньо підплив і вхопив кленя, переплив на другий бік, поклав його на бережку в холод, прикрив лопухами, і знов поплив до брата.

Едмунд усе ще стояв на березі, голий, тремтячи всім тілом, мов від простуди. Його лице було бліде, зуби дзвонили мов у лихорадці. Ота пімста над нещасною рибою була якимось несвідомим відрухом його глибоко потрясеного організму; той смертельний жах, який він почув був, тонучи на дно виру, вибух тепер сим жорстоким учинком. Та потім його місце заняло якесь знесилення, обридження до води і до всього окруження. Тоньо швидше опанував своє зворушення і обернувся до нього зі своїм звичайним, лагідним усміхом.

— Ну, що ж, підеш до води купатися?

— Нехай їй чорт, тій воді, — сказав Едмунд, — гидко мені на неї й дивитися! Аджеж там на дні смерть сидить! Мені вже в очі заглядала!

— Ну, це випадок! Цього більше не буде. Ходи!

Але Едмунд почув раптом страшну відразу від води, звичайну в усіх, що топилися. Ледве-не-ледве наклонив його Тоньо, щоб хоч при березі обмився з піску, що поналипав на ньому. Ще трудніше було наклонити його — переплисти на другий берег, де лежала одіж. Усе тіло його проймала дрож, коли вступив по пояс у воду, і ні за що не хотів пуститися плисти, поки Тоньо не взявся плисти тут же біля нього, щоб у разі чого зараз рятувати його.

— Ну, чорт її побери, твою воду! — сказав він на другім боці, січучи зубами. — Чорт її бери з її рибами і всім! Не хочу ані знати, ані бачити її! Останній раз сьогодні в ріці купався, та й ще в такій скаженій, як оця!

— Бідний Мундик, — сказав усміхаючися Тоньо. — Ну, та й нагнала ж вона тобі страху, не приведи Господи! Та тільки я думаю: не зарікайся! Хто знає, яка прийде потреба! А коли часом потопаючого побачиш? Усі зарікання на бік, а кинешся та й рятуватимеш.

— Хіба би сестру… маму, тата й… ну, та й тебе! А більше нікого. Навіть Ґустка ні!

— Ха, ха, ха! От добрий брат, і старшому брату готов дати втопитися. Ну, Мундзю, цього я по тобі не надіявся.

— От велике діло! Знаєш, як казав Кохановський: Nie tego — ! Що ти не надіявся, то ще не рація, щоб я кидався, карк ламав, щоби рятувати інших, а ще таких, що мені до них з роду-віку байдуже. Хто знає, ти може надіявся, що я й ворога свого рятуватиму?

— Ну, певно — сказав поважно Тоньо.

— Ніколи! — пристрастно скрикнув Едмунд і поліз у верх жолобиною на скелю одягатися.

Тоньо замовк. Йому якось важко зробилося після цеї розмови з братом. Він переплив іще раз півперек виру, обмився добре і також виліз із води. Самому не хотілось купатися. Він узяв із собою нагору й убитого Едмундом кленя, що вже задубів і лежав з широко роззявленим, кривавим ротом і з вибалушеними, також кривавими очима, немов наставився кричати зі страшного болю і в тій хвилі захоплений був наглою смертю. Едмунд скинув оком на рибу, і йому зробилося так якось погано, не то стидно, не то боляче на душі, що він увесь затремтів і відвернувся.

— Тьфу! — шепнув він, — заверни цю прокляту рибу в яку хустку, або хоч у лопух, нехай не дивлюсь на її роззявлену хавку. Гидко!

1890 р.

Щука

В похиленім у воду корчі при березі, обслонена крутими лозовими гілляками, лежить здорова щука. Вона спить. Помаленьку вона рознимає свою пащеку і випускає воду зівами. Лежачи животом на м'якім намулі, вона легесенько грає в воді червонуватими крилами і хвостом. Її відкриті очі не бачуть нічого. Вона спить, як добре поліно, а в її риб'ячім мізку мов легенькі хмарки пролітають невиразні мрії.

Ось в її уяві мигнув учорашній клень. Бестія собача! Як добре вона засіла була на нього в шуварі! Цілком укрилася. І він не бачив її. Риючись своїм тупим ротом у намулі, він наблизився до неї зовсім, зовсім… І вона раптом кинулася на нього, та що з того! В однім перечислилася. Клень був крихітку за великий для її пащеки. Вона на хвилинку почула його голову між своїми зубами. Але в тій хвилі клень махнув хвостом, крепко вдарив ним воду і торкнувши її головою в живіт, шмигнув у корч. От бестія! От поганець! Щука кріз сон гнівно замахала підчеревними крилами і посунулася півцаля наперед. При тім вона наторкнулася носом до гіллячки і прокинулась.

Риб'ячий мозог не вдержує вражінь так, як наш. Прокинувшися, щука вже не тямила того, що їй снилося. Не рушаючися з місця, вона повела тим оком, що гляділо до плеса. Що то там чувати? Чи не воює проклята видра?

При згадці про видру у щуки затремтіло хребетне крило. Там на хребті в неї ще болів шрам від видриних зубів. Щука вже не тямить докладно, коли це було, — її пам'ять не сягає дальше вчорашнього дня, — але страх перед видрою, це в неї не нинішнє або вчорашнє вражіння, а відвічна, родова традиція, що разом із нею викльовується на світ із матірньої ікри. В тім страсі щука родиться й виховується. Той страх гонить її весь вік, не покидає ні вдень, ні вночі. Правда, вдень цей ворог не такий страшний, удень він і сам звичайно мусить ховатися перед іншими, сильнішими ворогами, то й щука вдень у воді пан. Але вночі! Вночі щука спить, а видра гуляє. І ось від тисячних поколінь у неї набирається мудрість, як хоронити себе вночі від видри. Хоч яка приятелька широкого плеса, глибоких вирів, вільного водяного простору, щука на ніч з нужди та з мусу ховається попід береги, в шувар або в ломаччя та гілляччя, шукає таких криївок, де б видра не могла добачити її, або навіть добачивши не могла б несподівано дістати її в лапи, мусила б продиратися до неї, бовтатися — і збудити свою жертву та нагнати її до втеки.

Недвижно лежить щука на своїй м'якій постелі, ослонена крутими лозовими гілляками. В плесі тихо. Сонце недавно зійшло і скісним промінням золотить саму середину плеса, лишаючи в тіні саме той берет, під котрим лежить щука. З холодної води підіймається проти сонця легесенька сива пара. Тихо-тихо сковзається вода в плесі, гладка мов зеркало. Не чути нічогісінько. Ні один найменший рух не ворушить водяного спокою. Дрібнесенькі рибки, що вдень тисячами снуються під поверхнею води і щохвилі витикають свої ротики на повітря, тепер ще сплять по криївках. Он тут безпосередньо під щукою, на гладкому глинистому дні дрімає ціла череда товстопузих ковблів. Вони лежать один коло другого, грубенькі і красенькі, мов курята на сідалі. Щука ширше рознімає рот, побачивши їх. Смачні бестіони, нема що казати! Але їй ще не пора снідати. Ще вода холодна, в жолудку ще чує решту вчорашньої плотиці, а в холодній воді вона не травиться так швидко. А про те сам вид тих невинних, товстеньких та повільних ковблів розрадував щучине серце. Що за приємні сотворіння! Щуці робиться сантиментально на душі. Вона любить ковбликів — не менше щиро, не менше ніжно, як пани своїх підданих, як пастухи своїх овець. Тепер, поки ще не голодна, вона готова б притиснути до свойого серця першого-ліпшого з них, або і всіх. Коли б тільки далися! Та ба! Ті дурники бояться її, не вірять їй і вона мусить хитрощами наближатися, підкрадатися до них, мусить силою задержувати їх, щоб не тікали. А що рук у неї нема і тільки зуби в роті, то дуже часто ті добряки, замість на її закоханому серці, опиняються в її голодному животі. Ай, як це сумно! Але що ж, вона цьому не винна. Вона так любить тих бідних, добрих, грубеньких ковбликів, а любов коли раз опанує щучине серце, робиться непереможною. Нічого проти неї не вдієш.

Та гов! Щось хлюпнулося в воді. Пішла легенька хвиля і полоскотала щуку по боках. Що це таке? Щука не рушається з місця, але надслухує. Сонна лінивість ще держить ув обіймах її тіло. Що це таке хлюпається в воді? Це не видра. О, видрине хлюпання вона знає! Видра чалапкає по воді так грубо, голосно, а потім дає нурця і щезає зовсім, бігаючи по дні, — а тут щось інше. Щука лежить на своїм місці, обернена мордою проти води, і не бачить нічого. Надслухує, ліниво рушаючи крилами, але не бачить нічого. Плюскіт затих, тільки поверхня плеса все морщиться; легесенькі гребені хвиль набігають один за одним і тихенько лоскочуть щуку по боках, по м'якім, лускатім животі. Лоскочуть, пестять її і вона немов засипляє наново. Вона чує себе безпечною в своїй схованці з поплутаних, крутих гілляк, пеньків і коріння. Який ворог побачить її тут? Хто може досягти її? Хто буде надіятися, що вона тут? А ось коло неї хіба не лежить груба вербова гілляка, так само сіра, так само слизька, бо обросла водяним мохом, так само проста і острокінчаста, як щука? Скільки разів це поліно, занесене сюди повінню, було найліпшим захистом для щуки! Здалека дивлячися — два поліна лежать під берегом. Навіть старий рибак Сарабрин пару разів спіймався на цю хитрість. Раз навіть, утомлений довгим і даремним лаженням по річці, він ідучи поуз оцього корча і побачивши ті два поліна, гнівно торкнув їх бовтом і пробуркотів:

— От іще помана не поліно, зовсім подібне до щуки!

І яка ж була його гризота, коли та «помана не поліно» при дотику його бовта щосили вдарила хвостом і зігнувшися в півколесо, кинулася стрілою навпростець, гупнула його в живіт мов добрий цуцик і вдаривши ще раз хвостом по воді, скрутилася і щезла в глибокім плесі.

— Тьфу та пек на тебе! — бурчав Сарабрин. — Ото! А це й справді щука була, Бог би її побив! Ото! А я дурень ще й торкаю її бовтом під ніс, а сак на плечах держу. Ну, чи видів хто такого дурня, як я, га? Таку здоровенну щуку самохіть із рук пустити!

Старий Сарабрин міг легко потішитися. Таких дурнів, як він, було і є далеко більше на світі, ніж йому здавалося в хвилі пересердя.

От хоч би взяти Антошка, Сарабринового сина. Хлопчище вже здоровий, другий рік пастушить. Здавалось би, що й глузди в голові має. А з оцею самою щукою яку мав пригоду! Адже перед тижнем узяв його батько з собою на рибу.

— Ходи, Антошку, — мовив він, прикликавши його до себе з другого кінця величезного громадського пасовища. — Ось тут в Горбачовім плесі здоровенна щука є. Я колись то мало не вчепив її в сак, але боявся, щоб не продерла. (Старий збрехав. Йому стидно було признатися, що самохіть сполошив щуку, принявши її за поліно). Так от я виніс волочок. Ходи, роздягнися! Затягнемо пару разів, то певно буде наша!

Антошко не дуже радо послухав батька.

— Вода холодна! — мовив він.

— Та де тобі холодна! Ади, як пече сонце! Вода як літепло.

— Глибоко там.

— Не бійся! Ти підеш плитшим берегом, а я глибшим.

Врешті хлопець роздягся. Полізли в воду, затягли волочок раз, нема щуки; затягли другий раз, нема. Ідуть чимраз у глибшу воду, а батько знай шепче та напучує сина.

— Обережно, хлопче! Пильнуйся! Ось тут під цей корч заставимо. Тут вона мусить бути. Скоро тільки торкнеться в сіті, зараз підіймай своє крило!

— Добре, татку, — мовить хлопець, а сам аж зубами січе та тримтить, не то від холоду, а не то від нервового напруження ожиданки і зо страху, щоб якнебудь не випустити таку велику щуку.

Обставили корч.

— Уважно, хлопче! — крикнув батько і гуркнув бовтом між гілляки. А щука власне сиділа в тім корчі. Вона бачила рибаків, бачила, як вони затягали сіть, але що як раз була по добрім обіді, вловивши по- рядного кленя, то й не квапилася втікати. Аж булькіт води від бовта перелякав її мов удар і вона щосили вдарила головою в сіть.

— Підіймай! Підіймай! — скрикнув старий батько. — Щука є!

Еге, є! Хлопчище зо страху і з холоду стратив притомність і замість підняти спідній конець у правий бік, він підняв його в лівий, отворив щуці широкі ворота. Вона тільки раз булькнула, показала Сарабринові хвіст та й шмигнула куди очі бачуть. А старий став мов осуджений.

— Ну, Антошку, — промовив він. — Я думав, що як я вмру, то найбільшого дурня на світі не стане. А тепер бачу, що ще більшого лишу по собі.

— Або я вам не казав? — добродушно і жалібно промовив Антошко. І оба, тримтячі з холоду і зворушення, вилізли з води.

Щука не добре й розуміла всю вагу цеї пригоди. Її риб'ячий мозок під впливом довговікової традиції далеко більше боявся видри, ніж чоловіка, і звичайно, втікши з-перед рук рибаків, вона й не міркувала гаразд, як близько була смерти.

І в оцій хвилі вона не міркувала того. Вода була ще холодна, травлення в її животі йшло ліниво і вона, не дбаючи на легенький плюскіт, що доходив до неї з дальших закрутів річки, лежала собі, не то дрімаючи, не то колишучись у мріях. Про що марила вона? Певно про те, як то вона на снідання проковтне пару отих ковбликів, що в такім ідилічнім настрою лежали на дні вирка, онтам перед її очима. А на обід, коли сонце пригріє, вода потепліє й їсти дуже захочеться, вона мусить зловити кленя, одного з тих грубих, тупорилих та лінивих водяних джигунів, що нажершися всякого хробацтва в полудне, випливають на верх і горді на свої пишні червоні крила шпацірують собі до сонця, тягаючи за собою цілі рої тої глупої дітвори, дрібних плотичок та соняшниць. Хоч би там не знати що, а вона мусить одному з них сьогодні зробити капут! Та вже сьогодні вона не буде така дурна, як була вчора, не кинеться на найбільшого, того череватого, завбільшки з підсвинка. Цур йому, старому вавилові! Нехай дожидається Сарабрина. Вона вибере собі котрогось меншого. І так їх в оцьому плесі є півкопи. Правда, тепер їх не видно, драбугів! Вони сплять у печерах, під колодами та в глибоких норах ув опоці на самім дні. Там вони безпечні і від видри і від щуки. Але нехай тільки пригріє, вже вони як непишні повилазять із своїх нор, а тоді побачимо!…