Поезії

Front matter

Іван Кулик

ПОЕЗІЇ

РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК КИЇВ — 1967

Пісня

ПІСНЯ

е пісні твоєї не складено, І складу її — кволий — не я, Україно заспраглено-жадана, Робітнича Вкраїно моя!

Ще пісні твоєї не створено — Гордовитої Пісні Пісень. Україно моя непоборена! Крицетворно-осяйна ясень!

Не садками, ставками й тополями І не подихом розчину піль: Ти подолано-буйними болями Втамувала мій спізнений біль…

Ще не все твоє жниво змолочено: Скільки ж, скільки потрухло від бур, Скільки ж, скільки стежок твоїх збочено До махнів, до зелених, петлюр…

Та ні голод, ні посухи-пошесті, Ані шашіль озвірених зрад Не здолали твоєї хорошості, Не сточили червлених принад!

Ти, отруйним насінням запліднена, Годувала нероб і лакиз, — Та в халупах, таврованих злиднями, Ти на сталь переплавила хмиз!

Ти кервами сходила й потами… Та гудок в майбуття закував: Україно моя заклопотана, Молотарко моя степова!

Не за те, що ти пишна й цяцькована, Я так гостро тебе полюбив, А за те, що, шматована й цькована, Не звелась ти на кодло рабів!

Хай каліцтво потворними ранами Де-не-де сукровичить твій брук — Ти вкриваєшся вже Дніпрельстанами З пропашілих бадьорістю рук!

Хай стискається спазмами хтивими У куркульських лабетах обріз — Ти ряснієш үся колективами І підносиш бетон агроміст!

Хай їжачить багнетними вістрями Світ замежний, що в кризах загруз, — Рам'я в рам'я з радянськими сестрами Ти незламний гартуєш союз.

Й ті, що гнили гноями та бидлами, Мовчки гнів свій ковтали і жаль, — Над розквітлими стегнами стиглими Невиснаглий зберуть урожай!

Й тим, що скніли в льохах і за гратами, Й тим, що піт віддавали на торг, — Ти вже сплачуєш гойними ратами Предковічний, несплачений борг!

Так ти кроками крочиш незломними До звитяг і верхівель нових, Ти розмірено дихаєш домнами, Пульси кайла у жилах твоїх.

Ще ти будеш, ще будеш оспівана! Голосистий, захоплений гурт Ще залізними струнами-линвами Продзвенить про буянь твоїх нурт!

І міцніші, гартовані руднями, Стільки створять і співів, і саг, Як ти вміла робочими буднями Святкувати річниці звитяг!

1927

Мої коломийки

МОЇ КОЛОМИЙКИ

ЦИКЛ ПЕРШИЙ. ПІД ЯРМОМ

Львів, 1919—Київ, 1920

ЦИКЛ ДРУГИЙ. ЧЕРВОНА ГАЛИЧИНА

Тернопіль, 1920 — Харків, 1921

../Мої коломийки. Цикл перший. Під ярмом Ой і лиха ж таки доля…

I

Ой і лиха ж таки доля спіткала Галичину! Ой леле, лишенько-лихо! Підкралося зрадливо, тихо — І враз опанувало. Не солодко було й в старовину, Але так ще не бувало ніколи: Люди, прибиті, голі, Безскаржно зносять тягар ярма Й тортури диби. Забули о волі, І хліба — Хліба нема. — Ой чи не доволі співати? Чи не час вже і вас, Коломийки, забуть, занехати?

../Мої коломийки. Цикл перший. Під ярмом Але ні, не замовкають…

II

Але ні, не замовкають Коломийки-дітки, На пожарищу блукають, Ніби ті сирітки.

Мов волошки ніжно-сині В полі незоранім, Розсипались в Галичині, Тяжко зруйнованій;

Буковину розквітчали І ту Чорногору. Задзвеніли, залунали Вдень і в нічну пору.

../Мої коломийки. Цикл перший. Під ярмом Ой заросло поле зіллям…

III

Ой заросло поле зіллям — Нікому зорати, Бо гриміли над Поділлям Важкії гармати…

Та не плач-бо, хлопе голий: Урожай ті буде, Бо вже зілля та спололи В полі добрі люди;

Добре землю розорали Кулями й списами, Геть усю позасівали Мертвими кістками;

Кров'ю теж не раз полили — Сталась аж болотом, Навіть і одгородили Тим колючим дротом.

Ой не плач в голодній хаті, Головонько сива, Бо які ж тепер багаті Будуть в полі жнива!…

../Мої коломийки. Цикл перший. Під ярмом Гуцул легко ся вбуває…

IV

Гуцул легко ся вбуває, Легку одіж носить, Бо частіше так буває, Що й голий, і босий.

Топірці ковані мали, Шапки з пір'ям хвацькі, А тепер позоставали Вам киї жебрацькі.

Ой що мали — все згубили, Поля і отари, Бо у Чернівцях засіли Румунські бояри.

Але вже нам обіцяли Все назад віддати, Аби-сьте лиш забажали Брата мордувати.

Для гуцулів вже минають Злі часи нарешті, Бо за них там добре дбають Десь у Букарешті…

Мої коломийки. Цикл перший. Під ярмом Най-но хлібець не вродиться

V

Най-но хлібець не вродиться — Лемко голодує, Лем було би тендериці — Діток нагодує.

Але ниньки нема жєта Ані кукурудзи: Затягайте собі мете Та й на паску гудзи.

Ой бо плаче бідачисько Ревмо з біднов жінков,

Бо забрало польське військо Шкапу і маржинку.

Ой колись від тендериці Утєкав за море — Лем тепер вже розживиться, Рад бим хлібом з кори…

Мої коломийки. Цикл перший. Під ярмом Ой ті слізоньки гарячі

VI Ой ті слізоньки гарячі Плинуть в синім Дністрі, — Проїжджали вздовж Бучачі Легіони бистрі.

У Перемишль заглядали, Були і в Самборі, Всім науку добру дали — Крийся, хлопче, в борі.

Ой блищать в Станіславові Багнети із криці, А в славетнім старім Львові Повнії в'язниці.

Не жалуйте дарма тата, Голоднії дітки, Бо у тата добра хата — Славетні Бригідки.

Ой турбуються за нього Воєводи важні,

Не дармують часу свого І суди доражні. Ой у Домб'ю тиф гуляє, У Бригідках — шпанка, — Най вже дівча не чекає 3 неволі коханка…

Мої коломийки. Цикл перший. Під ярмом Чи то ясний спів лунає

VII Якби був не дурень, що у думках кисне, Що співа і плаче, як біль серце тисне.

Чи то ясний спів лунає, — Ой, бо не пізнати, — Чи по дітоньках ридає На могилі мати!

Безупинно звуки тужні Буйний вітер носить… Схаменіться ви, байдужні, Досить співів, досить!

Залишіть й плачі жалібні, Час-бо щось діяти! Чи насправді ви лиш здібні Плакати й співати?…

Мої коломийки. Цикл перший. Під ярмом Не можу більше вже слухать

VIII Як я стану коломийки Співати-співати, — Ти ся будеш, молоденька, Слізами вмивати.

Не можу більше вже слухать! Вуха Заткнути, Не чути Тих співів з ярма, Втекти і не бачить, не знати! — Дарма! Не втечеш звідси, брате, Не забули-бо двері замкнути, І міцні на вікнах грати…

Қоломийки ж не вмовкають І безперестанку У тюрмі моїй лунають Ввечері і зранку.

Напувають серце болем Вдень і в нічну пору, — Ген лунають над Поділлям, Аж по Чорногору… Львів, Замарстөнівська тюрма, 1919

Мої коломийки. Цикл другий. Червона Галичина Коломийка

II.

Галичино дорогая, назбутній краю! По вигнанню, по мандрівках до тебе вертаю. Ой поїхали ж ми звідси панськими рабами,

А повернули вільними, над життям панами; Ой були ж у нас на шапках леви і тризуби, — А тепер зірки червоні, п'ятикутні, любі; Ой були ж бо у нас шмати та жовто-блакитні; Нині ж прапори червоні, огневі, всесвітні. Ой та й довго ж ми блукали, правдоньки шукали, Довго ж пани-адвокати нами торгували; А тепер вже ми не темні — добрий досвід маєм, Нашу бідну Галичину зробим ясним раєм.

Мої коломийки. Цикл другий. Червона Галичина Через Збруч

I.

Не спинилися перед мостом, Перелетіли відважно І тільки тоді зауважили, Як були вже за Збручем. І стиснулось млосно, І забило у ньому ключем, І зразу, Без команди, без слів, без наказу, Вмить, Гей зачаровані, — стали. І не знали, І зрозуміть не могли, що робить, І здавалось, стоятимуть мовчки вовіки. Але ось — Ніби видерлось з нетрів, прорвалось щось — І розсипали перли дзвінкі коломийки.

Мої коломийки. Цикл другий. Червона Галичина Тернопіль

III.

Як ішли до Тернополя, — У нову столицю, — То серця смутні та кволі Стали міцно биться; А як вежі з прапорами Здалеку уздріли, — Так юнацькими серцями Всі повеселіли; А як стали їх на площі Сальвами вітати, — Так не одному з радощів Хтілося ридати: Бо закінчені блукання. Зла зламали коло. І клянуться. Вже востаннє. — Преклонімо чоло!..

Мої коломийки. Цикл другий. Червона Галичина Збараж

IV. Збараж Ой бо славне місто Збараж, А при кінці міста — Там князівський замок старий Стоїть років з триста.

А іще такого дива Не зазнав, як нині: Юрби хлопів, ніби злива, Впали в одній днині;

В сорочках довгих, немиті Хлопи з форналями В цілім місті та повіті Сталися панами!

Ну ж і жваві, ну ж і спорі Хлопи та форналі: — Школу зробимо в кляшторі, А в замку — шпиталі?

Й вже чіпля стрічки червоні Легінь до рукава. — Гей, спрацьованій долоні Та навіки — слава!

В переляку творять пацір Ойци-францішкани: — Пане Єзу, божа матір, Що то з нами стане?

Мої коломийки. Цикл другий. Червона Галичина На селі

V. На селі Хай чабан — усі гукнули — За отамана буде.

Ну і стались в селі зміни Та й посеред літа: Вже немає тої гміни І немає війта.

Втік з фільварку пан проклятий, Десь сховався комон, Боронити землю, брати Вже немає кому.

Гей, червонії прапори На сільську громаду! Зібрали у свято збори — Обирати владу.

Обираймо-но, сусіди, До ревкому бідних: Як самі зазнали біди То й нам будуть вірні.

Мої коломийки. Цикл другий. Червона Галичина Зборів

VI. Зборів …В єднанню Братніх заліз Викуєм зорю останню.

Ой сумний гостинець битий… Де ж то місто Зборів? …Дротяним кублом овиті Цегли, глини гори…

Між окопами — руїни; Ось уламки вежі; Без дахів, без вікон стіни — Слід війни-пожежі.

А життя — ніде немає, І людей не знати: Той в окопах доживає, Той втік в ліс вмирати…

Але ось на магістраті, На старому домі, Ізнялись червоні шати — Ніби вибух пломінь.

І зарухалось уранці, Трепетнувся Зборів, І несміливо вигнанці Покидають нори.

І прийшли, і заспівали З молотами роти, І окопи заорали, Й розплутали дроти.

І забувся хлоп о тузі, Й м'язи прилучае, І, оновлене, з-під грузів Місто воскресає.

Так відродиться й повстане Вся країна гола — Бо напружились в єднанні Меч, і плуг, і молот.

Мої коломийки. Цикл другий. Червона Галичина Небезпека

VII. Небезпека Їхав стрілець на війноньку, Прощав свою дівчиноньку.

Ой роз'ятрила край неба Заграви завіса: Розставатись, дівча, треба… Дай мі, зірко, кріса.

Знову суне ворог клятий, Наша сила гине… Не ридай мі, стара мати, Не зітхай, дівчина!

Бо ніхто не гонить силом. Сам я піду радо, Бо життя мені не миле Тут — без Радовлади.

Як не встоїмо, загинем, — Хай не плачуть рідні: Скоро знов у Галичині Буде влада бідних!

Мої коломийки. Цикл другий. Червона Галичина Як Збруч-річку проходили…

VIII. …

Переходили мовчки Збруч, Міцно зціпивши зуби. До болю. І мучила Свідомість поразки незамирена. Знову край у неволі, І знову безмірно Будуть хижі знущатись над бідними… Знову руїни, та злидні, І жах У залишенім краї. Та одчаю Не було в їх серцях, І жевріло В кожнім вогнище певності, й сили, І погрози: Знали, невдовзі Знов на Збруч згадають дорогу Й остаточну одержать тоді перемогу. — В ногу!

Вище прапор червоний! Єднайте розбитії лави! Будуть бої жорстокі! Будуть бої криваві! Гей, тремти, вже засуджений враже, Бо життя нам шлях перемоги покаже!

Чуєш, сурми заграли: — Всі пригнічені, мучені — з нами! Ті, що волі на мить хоч зазнали, — Вже не можуть зістати рабами!

1920—1921

Із книги «Зелене серце» (1923) Зелене серце

и то в мене були застарілі болі I старече зневір'я це в мене! Лишіть! Бо я в комсомолі І серце моє зелене.

Чи то мене безсоння мучило, Опускалися руки від втоми! А послухайте, як гучно Ми щовечір вертаємо додому!

Сполошують спокій тубільців Вигуки наші буйні; Не сичіть. Бо ми, коммольці, Вашої шани не потребуємо!

А як спиться мені безбуряно, Без турбот про роки загаяні, Коли скаже коммолка Шура, Що «трохи, здається», кохає!

Кордон. Колективне обложення, Всі тісніш у кощавих лапах… Та як сміливо коло ми ломимо В безогляднім юнацькім запалі!

Сумувати — хіба ж це можна! Хай оті — безпорадні й хворі, А послухайте, як омолоджено Мій голос звучить у «моторі»!

Зелене серце. Роз'ярене. З наливними весняними пуп'янками. — Майбутнє червоними ватрами Для нас. І для мене. Бо з вами я.

Кам'янець на Поділлі, 1921

Із книги «Зелене серце» (1923) Робітниця Шура

Підписати останній папірець в установі, Позабути совбаришень і совбурів: Мої вечори — на фабриці сірниковій, Моє кохання — білявій робітниці Шурі.

Потинятись під вікнами непривітного дому; Скоро гудок і друга зміна; Вибіжить з брами ходою знайомою І трохи стримано, та привітно зустріне.

Рученята спрацьовані невимовно пестівливо Обів'ють мою похилу шию: — Значить, їдеш! Залишаєш Київ? І здається розлука такою неможливою…

Новини розпитає: про хліб, продподаток; Потім — про своє розкаже: — Знаеш, обрали мене делегатом, А завтра — збори на трикотажній.

І так солодко, солодко до сльоз Ще глибше тебе кохати: І за те, що в тебе туберкульоз, І за те, що чужа тобі мати.

І за те, що в Червоній гвардії Ти мені перев'язувала рани, І за те, що в гетьманській «варті» Разом з нами тебе карано.

І за те, що в кратері революції Ти горіла — згоріла безскаржно… — Шуро, ще довго в самотній розлуці Буде маритись сірникової фабрики марево…

Київ, 1921

Із книги «Зелене серце» (1923) Артьомовка Шура

Передостанній вечір. В делегатській кімнаті. У мене. На небі розбитий глечик Розлив зеленавого меду.

В Університеті Артьома Оголосили перерву.

Як гриз в Пенсільванії камінь ломом, — Легше було мені, ніж тепер.

Знов без тебе. У харківських мурах Заіржить паротяг осатаніло, Захопить артьомовку Шуру І викине десь на Поділлі.

Зустрілись у клубі коммолу, На повіті, в прикордонній смузі: Незаймано-задирливий голос І солдатський очкур на блузі.

Щомить, щомить напруження: Контрабанда, шпіони, змови… Треба вміти будь дужими Й не боятись ні бруду, ні крові.

Ти вміла. У спілці, в друкарні, В комітеті, в чека й на селі — Молодили незбагненно гарні Сполучення рухів і слів.

На колегії. Зрадника-брата. В горлі шорстким будяком: розстрілять… Ти ж так просто: — Чого ж вагатись? — І перша підписала ім'я.

Вже надвечір — стрибала цвіркунчиком (Ніби звикле; нічого й не сталося!) Й задирала в друкарні учнів: — От розтяпа, розсипав верстать!

А коли Палій через границю Продирався, скаженіючи від злості, —

Ми з тобою вдвох із рушницями Всю ніч на Турецькім мості.

Закахикали гирла захланні, Й хробачки заскиглили криваві. Я сказав: це, може, востаннє, Але знайте, що я кохав.

Над ранком — снували над Смотричем — Плазом, розчавленим в скелях; Поринав у збагнені очі, Де розплескався брунатний келех.

Зустрілися знов. У Артьомовці. Груповодом. За Марксом: з гуртком. Напружено ловлять, як змовці, Кожне слово. І титло. І кому.

Тільки скінчили — вже верховодила Троглодитськими танцями й піснями, І всі довкола закохані. І з всіх найглибше — я.

От поїдеш. В суботу. Вранці. Я — крем'язний. Не здамся. Не зломить. Замуруюсь ще глибше у працю, Вчащатиму щодня у коммол.

Приїдеш — як рясно, Шуро, У «Зеленім серці» буде! І закінчу нову брошуру: «Історію КП(б)У».

Харків, 1922

Із книги «Зелене серце» (1923) Трипілля

Ті ж самі лани під Трипіллям, — Село на зеленій долоні. І плямами — згустками крові між зіллям — Так густо розсипались маки червоні.

Той самий Дніпро — непокірно-широкий — Розпластав бунтівливі лабети під гору: Ніби це все було вчора… А минуло вже три роки.

Три роки, як розквітчали Зелень матову маки-троянди. Посувалися. Вже ближче підступали. Лютували розбещено банди.

Здавалося — беззахисний Київ: Всі сили — далеко, на фронті… Гей, а що ж то за стяги жевріють? — То нові, молоді оборонці.

Хай рушницю тримають невміло, Але випустять з рук — тільки з смертю, Бо хіба чиє серце коли горіло Таким вогнем саможертви.

І прийняли бій. До останнього Загинули, як гинуть найкращі, I чорні ями захланні Вщерть переповнили пащі.

Розумієте, це ж частка нашого майбутнього Загинула в борні за сучасне! — Чи не з вашої крові, ясні, незабутні, Розквітнули маки у полі так рясно?

Чи не кличуть болючими плямами — Як ви — вмирати вміти? Незабутні. Ясні. Ви з нами. Найкращі Прийдешнього квіти.

1922

Із книги «Зелене серце» (1923) На сполох

Насувається знов лихоліття. Тиняються зажурені, горілиць Стежать, чи немає на небі жаданого лахміття. Та, ніби криця, Безхмарна жорстока блакить.

Не чувати вимріяної вогкості, Не наближається злива: Ніби хто природу роззлостив — Не вгамовує застигло-впертого гніва.

Не врятували хресні ходи (Та вже ніхто й не вірить), І мучить думка: чи що вродить, Чи так усе й згорить?..

* Знову чути над Волгою остогидлого стогону, Знов просякла слізьми аж до дна. Не спинити жалібного дзвону. І суне за труною труна.

Ех, позбулися панщини-барщини, Вільні засіяли на червонім світанні! …Погоріло у Саратовщині, не вродило у Самарщині, Прахом пішло у Казані…

Захопило землі завжди врожайні — Навіть в Уфі! Навіть на Уралі! — Світ за очі, — втекти у шляхи безкрайні, Від землі зрадливої, — далі!

Та куди втечеш! Невже у Вологдү? Та чи краще здиблеш, — хто знає? … І женеться ненажерна примара голоду. І підстьобує, і підганяє.

На Вкраїну! Остання надія: Хоч там перебутись до нового. І, ніби журавлі у вирій, Розтягнули підводами дорогу.

* Нелегко і на Вкраїні: Знищені місця найбільше хлібні; На сонцеві краї — загрозливі тіні, — Погоріло чи не все на півдні.

Та пощастило, вродило на Правобережжі: — Слухайте ж, відчуйте, незаможні! У дні, коли горе всенародне безмежне, Хай на поміч зголоситься кожний!

Бийте у дзвони на сполох! Скликайте громади! Відгукнися, все чесне й путяще, Не дайте загинути Владі — Кров'ю вашою зміцненій Владі Трудящих!

Пам'ятайте, вас не раз рятували Від навал грабіжницько-хижих. Так невже б ви спокійно чекали, Доки голод захисників ваших винище?

Розумійте, єдиною долею сполучені Всі країни під Червоними Зорями: Так невже братам своїм змученим Не подали б ви руку в горі?

Тямте, північних братів допомога Вам не раз іще буде потрібна, — чуєте! Так невже від найлютшого ворога, Від голоду, ви їх не врятуєте?

* А як всі ми зіллємось до лав непорушних, Всі трудящі, від краю до краю, — Хай ще будуть роки зсушені — Не злякаємося неврожаю. На борню з вередливою натурою:

Під сніги — всю землю заоремо, Розвіємо засхлість грізнотворчою бурею, А як бог — ми й бога переборемо! Переборемо працею. Переборемо м'язами. Переборемо волею до нових перемог. Перелоги розмаємо золотими оазами, I, розбитий і знищений, — людям скориться бог. Зором зірниць виднокруги роззоримо, Землю заспрагнену зриймо, розоремо. (Дощик, насич її соками-трунками!) Заздрісні борозни знов візерунками Злотних зірок — зорепадом — зароїмо, Працю үтроїмо, лихо затроїмо! — Зернятка-зірки, скрізь млу непрозору Скрізь зазирайте, зворушуйте кору, Паростком-променем землю зірвіть, Колосним килимом лан взолотіть! І забудеться гіркий і чорний, останній голодний рік, І безсмертний стане в гурт необорний, Безроздільний Володар Життя — Чоловік.

Харків, 1921

Із книги «Зелене серце» (1923) Жовтень на чужині

Я більше не можу без борні, Не можу вже більше без бурі! В тихім місті в день свята так тісно мені. Немов у конурі.

Дайте мені гуркотіння Фабричних верстатів, Коминів, щоби ясність небесних шат Чорним димом заслати І щоб тишу можна було пронизати Пронизливим гудінням. Вулиці, занадто ви тихі собою! Занадто, бульвари, ви повні спокою І видаєтесь монотонними: Треба б вас кров'ю, прапорами червоними Буйно і враз розквітчати! Треба вас вщерть залляти Скаженою, шаленою, бентежною юрбою, Заповнити стрілами, грюканням, дзвонами, Кинуть вас у пекло вуличного бою! Що, королівський замок відбудувати? Ще казематів вам мало? — Знищити все, із землею зрівняти, Де колись нога королівська ступала! Так заберіть же мене від цієї тиші, Від цього так нікчемно створеного раю, Де ви живете, мов бездумні ситі миші, І де я від нудьги конаю. Гуркоту, брязкоту, стрілів та дзвону мені, Вибухів грізних, щоб знести ці нори понурі! Бо більше не можу, не можу вже без борні І не можу без бурі!

Краків, 1919

Із книги «Зелене серце» (1923) Новий рік у тюрмі

Новий рік у тюрмі: не дуже приємно, Та я тим не дуже й переймаюсь. Загасили вогні: вже темно. Але я не роздягаюсь.

Треба дочекатись північної години, — Звичай того вимагає; Скоро час той, мабуть, пролине… Ось — уже в коридорі годинник співає:

Раз… два… три… — Дванадцять — вже новий на карку, Дев'ятнадцятий минув — вітай нас, Двадцятий! Ех, шкода — нема чим наповнити чарку, Щоб у шану твою підняти…

Але мрії райдужним водограєм присли, І вже думкою я на Вкраїні, За вікном — Дніпро замість Вісли, — Мій забутий, мій синій!

Де Варшава? Це ж мій злотоверхий В небо впився Софіївським собором, І славетні мури Печерські, I палац з червоним прапо́ром!

Неба розідране переливними дзвонами, На вулиці — святошної юрби розливи. Мальовничі плями — червоні… червоні! І вільні, переможні співи.

Хай отут, на вікні моїм, — грати, Але думки — святошні й легкі: З Новим роком! Вітай нас, Двадцятий! — Щасти вам доля, товариші далекі!…

Варшава, 1920

Із книги «В оточенні» (1927) Особисте

ене не згадають. Я не для віків. Мною не захоплюються надто і сучасники: Не так уже гучно кресав я співи І не так уже рясно.

Бо я не майстер — так собі, гружчик; Не те щоб електрон, — ну, атом революції А скільки ж, скільки нас таких, середущих, І в Харкові, й у Вера-Круці!

Раменом-поемою здвигнеш тягар, Ще там десяток-другий підхопить, Потім дивуються: зсунулося гарно; Хтось там вхопився перший, а хто б то?

А хіба не 'днаково — іскра чи кремінь? Аби горіло. Доки горітиме. А бува й таке, що похвалять з чемності; Еще в нас чемна критика.

Тут, бува, чужак який розсентименталиться: — Ви поет! І звідки! О, значить, добрий: Там у вас повітря навіть геніальне, Там у вас свідомі навіть мікроби!

Дяка за порівняння. В творчому повітрі З нас, мікробів, зріс СРСР у скарб; Всіх поем найкраща — ця в чотири літери; Є в ній, є в ній крихітка і моєї фарби.

Монреаль, Канада, 1925

Із книги «В оточенні» (1927) Вінніпег

Вінніпег. Дорогу закінчено. З розмаху врізалась валка, Ось вона — канадська Україна: Нутряна, пшенична, степова.

Вулиці — площі — прерії; Комашнею трамвай загубивсь. Хто це — громадяни Радянської Ліберії Чи кволі чорні раби?

Мітинг в Робітничому домі. Вливаються. Ще. І ще. Заповнено. Щільно. Ломиться Від м'язів. Од слів. Од очей.

Обличчя смагляві, закурені, М'язи — рішучість — лють. — Невже і тут є дурні, Що не вірять у наше майбутнє?

Непотрібно сипали фокстроти, Раптом стихло: — Товаришу, ваше слово! — Пересохло в горлі й у роті, Очі вип'ялися плямами багровими.

Не мріяв: знав — переможемо. Не чув своїх власних слів. Ми хочемо. Прагнемо. Можемо. Ми руйнавці. Будівники. Злива.

Вірили. Терпко. Вперто. Навздогін — стоголосий крик, І знов у двадцять четвертім Марив Сімнадцятий Рік.

Хтось руку стиснув, так папко: — Спасибі, товаришу! — І троянди в руці. І знову захекана валка До нової цілі.

Вінніпег — оаза між прерій — Через міст стрибнув — перекинувся,

Силкувався щось читать Форт-Гері У пергаментах Червоної Ріки.

А я, на сім літ молодший, Знову бачивши сон у дійсності, Стежив, як валка скочила Із прерій в погорілий ліс.

Та не бачив пнів. Знав: на згарищах Молодняк вже пустив бруньки. А в вухах: — Спасибі, товаришу — Й на колінах — троянд пелюстки.

Вінніпег, Форт-Вільям, вересень 1924

Із книги «В оточенні» (1927) Пісенька про Педді

Було їх три мисливці — Хто не чув про них пісень? І втрьох всі полювати Пішли в Патриків день.

Джон Бул і Мак з ним разом, А третій — Педді-пень: Веселі три мисливці — Хто не чув про них пісень?

І день весь полювали. Нічого не знайшли, Хіба що 'дного зайця, Та й геть собі пішли.

Джон Бул каже: — Заєць. Мак, той мовить: — Ні! А Педді: — Це телятко, Корова ж десь в лані.

І ніч всю полювали, Нічого не знайшли, Лиш їжака у кущику, Та й далі геть пішли.

— Їжак, — Джон Бул каже. Мак, той каже: — Ні! А Педді: — Ач, як голки Натикано в стерні.

Бідний, зглузований Педді, Для вулиці — нечутливий пень, Бульварної британської комедії До болю трагічна мішень!

На острові буйно-смарагдовім, У власній країні — раб. Коли ж безтурботно й радісно Ти хижі розчавиш лаби?

Я слухав брудно-нахабних, Безглуздих, гидких глузувань Й чекаю з тобою так жадібно Інакших, нових полювань.

Коли ввесь світ почує Нових дзвінких пісень Про те, як три мисливці Зійшлись в урочистий день.

І день весь полювали, І дзвінко ріг гукав, Аж зирк — в полях спіткали Із криці їжака.

— Їжак, — Джон Бул каже, Мак — сумнівами: — Ні. А Педді: — Стережемся, Бо раб страшний в борні!

І ніч всю полювали (Гуділа осока). І бачили зі Сходу, Мов зорю, світляка.

— Світляк, — Джон Бул каже. Мак з презирством: — Ні! А Педді: — Це зелений Мій край почервонів!

Й тривало полювання Під танок безтурботних куль, Й котився у провалля Знесилений Джон Бул.

— Скувать! — скиглив у розпуці. А Мак: — Не кат я, ні! А Педді: — Вже закутим Не бути більш мені!

Минає смарагдовий берег, Останні обриси хова… — Педді, я ще повернуся, — Будемо товаришувать!

В Ірландському морі, лютий 1924

Із книги «Змужніла молодість» (1935) Лист п'ятий

ІЗ КНИГИ «3МУЖНІЛА МОЛОДІСТЬ» (1935)

До люстра глянувши, скажи своїй подобі… Коли вже сорок зим Твоє обложать чоло…

чора син сказав: — Ти вже старенький, тато, У люстрі видко — ти ж постарів-постарів. — …А тільки ж тридцять шість разів ротатор Циліндром обернув за знаком костурів…

Ще тільки тридцять шість — а незабаром сорок, І сам розв'яжеться сивин і зморщок спір, І напускатиме все непрозоріш морок «В запалих вже очах», — мовляв Шекспір.

«Коли вже сорок зим твоє обложать чоло…» Ні, я таки іще готовий до облог, Хоч роз'їда мені обличчя їддю щолок І сиве в бороді вигониться стебло.

Ні, я ще молодий, хоч і літами літній, Хоча неспокоем стучиться думка в скронь, — Чи ті слова пливуть з моєї словолитні, Чи той ще плавить і карбує їх вогонь?

Хоча все глибше я занурююсь у ніші Прогнозних спогадів і перетворних строф: Але хіба Москва не стала ще юніша, Коли заглибилась натхненно у метро?

Але хіба Москва на мить єдину летом Загаялась увись, коли пірнула вглиб? Ні, я не перестав цвісти її поетом І не заплутався між календарних глиб.

Ні, я ще молодий — і далі молодію, Як молодіє все в країні молодій, Що час перемогла, помноживши на дію. Бо молодість віків для неї є водій;

Що молодість віків і молодість ідеї Для неї є водій в суспільство молоде, Що літнім досвідом поглиблена іде — i В боях оновлених і зцілених веде.

І я, змужнілий між пасатів і норд-остів, В припливі юні, що за всі моря вдаря, Омолодивши свій, в боях набутий, досвід, Спокійно відірву листок календаря.

Москва — Харків, січень — березень 1933

Із книги «Змужніла молодість» (1935) Пісня про моряка і пілота

Моряк не зречеться хвиль, не кине повітря пілот, Хоча б причаїлась у хвилях тих смерть і смерть чатувала в повітрі. А де ж стільки знайдеш скарбів — стільки брильянтів і злот — Щоб купити одне, хоч маленьке, життя, — у якій діадемі чи митрі? Пілот, що шугає увись, водолаз, що пірнає үглиб І навіть часом свідком стає, як гинуть в безоднях друзі, І знов поринає й летить, коли це не тільки за хліб, — То де ж сміливості цій джерело І де джерело цій напрузі?

Глянь навколо з палуби Із фюзеляжа глянь: Де в зору й слуху стало би Охвату і снаги, —

Пшеницями колгоспними Зриває кожну грань, Піснями стоголосими Змиває береги!

Пілот, що простяг крило назустріч негоді лихій, Моряк, що вростає руками в штурвал на вкрай роздратованім морі, — Вони не припинять атак на заздрісні сили стихій, Аж доки, підвладні могутній руці, здадуться стихії в покорі. Моряк, що вростає в штурвал, пілот, що крило простяг, — Брехня, що шукають вони небезпек і смерті шукають уперто: Вони атакують смерть і борються за життя — Своє й мільйонів своїх співбійців, — А за це не задорого й вмерти.

Пісні лунають з берега, З повітря і з води: Щодня нові до шерега Всесвітніх перемог. У квітах квітнуть фабрики, Ростуть міста-сади, 3 субтропіків до Арктики Не схиблює кермо.

Моряк не зречеться хвиль, не кине повітря пілот, Бо їх не безумство хоробрих веде, — о ні — то мудрість хоробрих!

І міцнішає СРСР, трудящих всесвітній оплот, І промінням всесвітнім своїх перемог освітлює кожний обрій. І радісно-певна рука пілота і моряка, Бо знають однаково певно вони у вирі стихій і на старті, Що з нами міцніє в боях, що нами керує ЦК найнезламнішої, найвідважнішої, наймудрішої в світі партії!

Грудень 1933

Вірші різних років Сон

Сон був поранений у груди, Лежав без сили на землі. Я був один: розбіглись люди І поховалися у млі.

Дивився навкруги: пустеля, Руїни голі розляглись… А тут була рідна оселя І все, мов рай, цвіло колись.

Все знищила лиха пожежа; Перемогли нас вороги… І жаль обняв мене без межі, I стислось серце від нудьги…

Та то лиш мить! Бо я не смію, Не можу віру загубить. Не можу втратити надію, Що наша сила побідить.

То лише я лежу розбитий, То лиш мене перемогли!

Ось бачите — червоні квіти Під небом буйно розцвіли:

То прапори червоні мають І, ніби птиці, — рвуться з рук! Ось, чуєте, — громи лунають: То згук війни, то бою згук!

Все ближче, ближче легіони… Вже чути брязкіт — стук мечів… Їх сотні, тисячі… мільйони Відважних велетнів-бійців!

Яскравим полум'ям палають Їх променисті походні. Ось-ось вони перемагають… — Гей, враже, не спасешся, ні!…

Хіба ж є в світі перепони, Щоб стримать їх тепер змогли …І урочисто-срібні дзвони Під ясним небом загули.

Всі мрії дивні та бентежні Здійснилися. Гей, хвиле, стань. Бо ти одкрила нам безмежні Шляхи довічних досягань!

І хори солодкоголосні Мене уводять в світлий рай, Я йду до вас!… Зітхання млосні — І серце пірвалося вкрай…

* Прокинувсь я. Безсило руки Стискали грудь, між пальців кров Пробилась з рани. Знову муки І біль — страшний, пекучий — знов. Вже зникла десь моя надія. Недовго в світі жить мені… І все-таки — таємна мрія Десь заховалась в глибині. Із подихом жахливим смерті Мене так радісно мирить: — О, як мені б бажалось вмерти В ту дивну, ту чудову мить, Коли життя мій сон завітний, Ясний, яскравий, многоцвітний, Мій променистий сон здійснить!

1918

/>

Вірші різних років Лист другий

Вчора я рано ліг, Лілю, Та довго заснути не міг; Падав ріденький сніг, Лілю; Годі чекати відлиг: Ступила зима на поріг, Лілю, — На свій законний поріг.

Зірвалася оранка на зяб, Лілю; Похвалить хіба Наркомснаб: В заготівлях район не ослаб, Лілю,

Лиш з городини лізе, мов краб… Коли б ти нині була б, Лілю, Коли зо мною була б!…

Так виходить, що кожний мій лист, Лілю, Має розсіпаний зміст, — Мов напідпитку тягне хорист, Лілю, Всіх пісень за один присіст. Загубив листуватись я хист, Лілю, А це — потрібний хист.

Та даремно рядки я тулю, Лілю, І даремно себе тільки злю: Думка робить химерну петлю, Лілю, З «Софіївки» — на зяблю. Але я тебе справді люблю, Лілю. Дуже тебе люблю.

І тому, що настала зима, Лілю, І на зяб — сподіватись дарма, І мороз верховіття лама, Лілю, І на вежі турецькій чалма, — Ще сумніш, що тебе тут нема, Лілю, Зо мною тебе нема! Кам'янець на Поділлі, 1930

Вірші різних років Лист шостий

Ні, від старої Балаклави Лишилось небагато рис…

Густий, пірамідальноглавий На перехресті кипарис, Мого кохання тихий свідок, Моєї мужньої весни… Один шорстких своїх нахідок, Здається, досі не змінив; Уже немає дяді Юри, І, ніби в тузі за старим, Напружено генуйські мури, Розкривши очі-амбразури, Новий спостерігають Крим. Їх термосить раптовий вибух: Весь вік їх древній — як мана, Летить, здається їм, у глибах, Що вириває амонал. І висипає сонце русе, Із гір зігнавши тіней флюс, На бремсбергу небеснім — флюси Проміння — в бухту, як убрус. Вона ж, збагачена виразно, Приймає, з сонцем заодно, Гостей, що школа водолазна На скорене спускала дно. В шихті із сонця, гір і моря, Бійці, гартовані стократ, Моєї Батьківщини творять Один міцний агломерат. Вночі моряна хмара місить І тисне в бухту гаряче,

Й зеленувато-срібний місяць У ночви солодом тече, І аж до мису Фіоленту, Моряни зборюючи жар, З живого срібла виткав ленту Грайливий майстер-солодар.

Колись ці візерунки хитрі (До щастя стежка та вела) Удвох любили ми повітря Скидать сріблинками з весла, Густі перетинати хлиби У ніч спрямованим човном, — А серце калатало, ніби Оскаженілий метроном, Та поруч рвалось друге серце З моїм незмінно в унісон…

І знов я пережив тепер цей Уже відчутний в яві сон: По стежці щастя допливали Ми разом до Шайтан-Дере!.. Як гайавати й калевали — Безсмертне наше це старе, — Старе, що, ніби згусток лави, Нового іскри зберегло, Старе, що ним споїли трави, Мов соком, — кожнеє стебло, Старе нової Балаклави, Бо час не змив і не прим'яв Коханням всяяне ж ім'я — Як цей пірамідальноглавий, Що досі шат не заміняв; Старе, що вічно буде юним,

Переплітаючись з новим, Зливаючи в казани луни Двох серць, і вибухів буруни, І амоналу дужий дим.

Вірші різних років Пісня молодих гайлендерів

Ми веселі, юні й безвусі, Всі ми з Робіном заодно, Бо зелене перо в капелюсі — То його все — й наше майно! Але так вже воно повелося, Що в баронів і злото, й вино. То ж веселі й дзвінкоголосі Всі ми з Гудом ідем заодно… Ти затиснув, замчище престарий, Нам горлянки в кам'яній руці. В твого власника славні отари, А у мене немає й вівці. Але ми вже тобі допоможем — Ширше браму розкрий, воротар. — Щоби клопоту більше вельможам Не було від великих отар. Аж під хмари — небесні горища, — Залітають у нас голоси, У барона такі пасовища, Що і змірять — не має він сил. Хай же замок високо, та вище Досягають у хлопців списи: Ми обмежим тобі пасовища, Допоможем — проси не проси.