Вячеслав Липинський і його творчість

Front matter

Проф. В. ГРИШКО

Інж. М. БАЗІЛЕВСЬКИЙ †

Проф. П. КОВАЛІВ

Портрет роботи Віктора Цимбала

Вячеслав Липинський

1882 — † 1931

З життя і творчости Вячеслава Липинського

I.

Стислий життєпис В. Липинського

В'ячеслав Липинський походить з мазовецької земельної шляхти, одна лінія якої ще в XVI ст. прозивається ім'ям своєї гніздової посілости в землі Нурській „de abtiqua Lipiny” та в початках XVII ст. виходить в Україну й осідає на Поділлі. Батько В'ячеслава, Казимір, оселюється на Волині, де по своїй матері з шляхетського Волинського роду Бєчковських одідичує село Затурці. Саме в Затурцях, Володимирського повіту, у спольщеній родині Липинських, Казимира і Кляри з Рокицьких, 17 квітня (н. ст.) 1882 р. народився В'ячеслав і тому виховується він у дусі польської культури і традицій. Одначе родина Липинських була немов одним із островів серед етнічного й етнографічного українського моря, що мусіло вплинути на формування молодої душі В'ячеслава.

Спочатку вчиться В'ячеслав у Житомирській гімназії, згодом переноситься до Луцької, а ще пізніше до першої гімназії в Києві. І ось серед української стихії в Києві молодий спольщений шляхтич Липинський чує себе українцем. Поруч з існуючою польською учнівсько-гімназіяльною корпорацією він засновує український гімназіяльний гурток з одних римо-католиків. З уваги на те, що цей гурток попадає в гострий конфлікт з польським, Липинський шукає українських елементів серед зросійщеної православної молоді та кидає клич об'єднання польської корпорації разом з українською в єдиній гімназіяльній громаді за територіяльним принципом, принципом, що пізніше відограє таку колосальну ролю в його державницькім світогляді.

Сама по собі, згідно з його наукою, територія в динамічно-політичнім розумінні — ніщо; свідомість своєї території перетворює її в активну порушуючу політичну силу. Звідси, зі свідомости своєї території родиться патріотизм: любов до своєї землі, до Батьківщини. В основі бут- тя і могутньости держав все лежить за Липинським свідомість своєї території — патріотизм.

В протилежність до патріотизму, сучасний соціялізм і націоналізм є поняттями нетериторіяльними. В їх основі лежить не свідомість території, Батьківщини, а свідомість почуття спільноти з людьми одної кляси — у соціялістів, чи свідомість племінної, мовної єдности, хоч би і на чужій території — у націоналістів. В їх основі лежить свідомість антаґонізму, ненависти (а не любови й братерства) до людей іншої кляси і стану, чи до чужого племени, хол би і на своїй території, що в висліді дає руїну території, землі, Батьківщині. Ця засаднича теоретична теза зустрілася в політичній практиці з осудом Липинським активно пропаґованого донедавна гасла: „Україна для українців”. Справді, уважна обсервація факту творення на наших очах, хоч би тільки американської, нації, ступнево схиляє українців до ревізії того політичного гасла.

На Київському з'їзді польських гімназіяльних осередків в 1901 р. Липинський пропонує, як засаду об'єднання учнівської молоді, прийняти принцип не віроісповідний і не національний, а територіяльний. Пропозицію Липинського з'їзд відкидає і Липинський разом зі своїми однодумцями покидає З'їзд та остаточно пристає до українського національного табору. Ось так за прикладом Шептицьких, Антоновича, Михальчука, Познанського, Свєнцицького, Рильського, д-ра Юркевича, графа Тишкевича, Б. Ярошевського і багатьох інших Липинський навіки зв'язує себе з українством ще в гімназіяльні роки, чим практично виправдує свою пізнішу теоретичну тезу, що як українська спольщена провідна верства, так і українська обмосковлена верства можуть додатньо прислужитися для української державности. Та проблема не втрачає своєї вічної актуальности і сьогодні, коли вже еміґраційне українське суспільство б'ється над рецептами, чи і як використати осовєтизовану „шляхту” — совєтську провідну верству українського походження. У цім питанні голос Липинського може бути вирішально-директивним.

Однак, між приходом до українства, скажім, Антоно- вича і Липинського існує величезна різниця. Всім добре відома знаменита „Сповідь” Антоновича. В ній В. Б. Антонович подає мотиви свого переходу від польського національного табору до українського. З них видно, що Антонович одірвався від свого стану, в якому зростав, лишив його, відмовившись від нього і влився в українську стихію як одиниця, так би мовити, деклясована. Не те з Липинським. Останній ні на хвилину свого стану не кидає, не рве з ним зв'язків, продовжує жити і працювати разом з ним, стараючись навернути цілий стан на свій обраний шлях. Цю обставину найкраще вияснив сам Липинський в словах: „Ви знаєте, що од мого стану, од братів моїх, мене не відірвете ніколи. Ви знаєте, що до України йшов я від самого початку і досі не викиднем, не одинцем, а разом зі своїми, з своїм станом”. (Листи до Братів-Хліборобів, Передмова ст. XXX).

Ще в ті гімназіяльні часи Липинський увійшов був в тісний контакт з тодішнім студентом Київського університету, а пізніше мужем славної поетеси Лесі Українки — Климентієм Васильовичем Квіткою. В дев'ятисотих роках у Києві існував відомий український сальон М. Требінської, куди впроваджено і молодого Липинського. Там він перебував в оточенні українського Олімпу — Ореста Івановича Левицького, Євгена Чикаленка, М. П. Василенка, В. Доманицького, Русових, М. В. Лисенка, Заньковецької, Саксаганського і ін. Зокрема в цьому сальоні треба шукати закріплення української національної свідомости молодого Липинського. Вияснення впливу цього Олімпу на формування душі Липинського могло б багато кинути світла на деякі сторінки його світогляду.

Військову службу в російському війську відбуває Липинський в драгунськім Рижськім полку, стаціонованім тоді в Крем'янці, в Україні. Відбувши військову службу, студіює на Краківському університеті агрономію, а згодом історію й соціологію, яких студії закінчує в Женеві. У часі університетських студій переглядає маґнатські родинні архіви й бібліотеки, визбирує нові цінні історичні матеріяли, на підставі яких пізніше пише неперевершені історичні праці.

Після закінчення університетських студій не пориває зі своего клясою хліборобів-продуцентів, не деклясується а практично господарює в одідиченім хуторі Русалівських Чагарах на Уманщині, хоч серйозно цікавиться історичною проблематикою. Там створює він свою дорогоцінну бібліотеку, зберігає і накопичує архівні матеріяли, творить документальну базу для сповнення своєї мрії — написання „Історії України” з державницької точки зору. У початках революції 1917 року вся бібліотека й рукописи — результат п'ятнадцятирічної праці — згоріли разом з домом. Селянина Левка Зануду, який у відсутності Липинського оберігав цю бібліотеку від „злих і темних людей”, було вбито. Пам'яті цього селянина Липинський присвячує свою працю: „Україна на переломі” та тепло згадує його в ній і поміщує його фотознимку за титульним листом згаданої праці.

Господарюючи на хуторі й працюючи на землі, Липинський не кидає і творчого пера, з-під якого виходять організовані ним для хліборобів відчити, публіцистичні статті, редаговані ним журнали та історичні праці. У тім періоді Липинський обдаровує українську суспільність своїми історичними розвідками: „Данило Братковський, суспільний діяч і письменник XVII ст.”, „Генерал артилерії Великого Князівства Руського (з архіву Немиричів)”, „Аріянський соймик у Киселині на Волині в маю 1638 р.” Року 1909 появляється його славна праця „Szlachta па Ukrainie, udzial jej w zyciu narodu ukrainskiego na tle jego dziejow”.

Ця книжка бере свій початок з відчиту, читаного Липинським в 1908 році на зібранні уманських дідичів і опісля повтореного ним в Києві і Луцьку.

Саме в тім часі Липинський співредагує тижневик під назвою „Przeglad Krajowy”. Тут, як і в київськім українськім органі „Рада”, Липинський друкує цілу низку своїх статтей. Праця над ними ще жде свого дослідника.

У тому самому часі Липинський пише дві історичні монографії про Михайла Кричевського — козацького полковника, найвидатнішого хмельничанина і „Два моменти з історії пореволюційної України”. У 1912 р. Ли- пинський видає в польській мові свою знамениту книгу „Z dziejow Ukrainy”, яка містить ці обидві . Ця книга, на жаль, і досі не діждалася українського перекладу.

Наукова праця не перешкоджає Липинському живо інтересуватися і політично-українським життям. Він нав'язує контакт з тодішними еміґрантами з Великої України, бере участь в нарадах, що відбувалися у Львові ще в 1911 році. У висліді тих нарад пізніше було зорганізовано першого видання „Союз Визволення України:”. Участь і роля Липинського в цім ділі також чекає свого дослідника.

За видатні заслуги на полі науки обрано В'ячеслава Липинського саме в соті роковини з дня народження , в березні 1914 року, дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові.

З вибухом першої світової війни, покликаний, як старшина резерви до війська, бере участь у східньо-пруській кампанії в складі армії ген. Самсонова. Там поранений, до того й перестуджений в часі перепливання одного з мазурських озер, дістає звільнення з фронтової служби і приділення до резервової кінноти в Дубні, потім в Острові, врешті в Полтаві, де й застає його революція з 1917 р. У Полтаві Липинський близько стояв до Українського клюбу, часто відвідував пречудову українську бібліотеку Панаса Мирного та любив бувати в українського вченого Видима Щербаківського, що мешкав тоді в двох прегарно оздоблених і декоративно устаткованих, в суворо українському стилі, кімнатах.

З початком революції Липинський почав творити українське військо, зорганізував Українське Військове Товариство, був товаришем голови „Військової Української Громади” в Полтаві, уряджував військові паради своєї частини в Полтаві на площі перед Соборною церквою. На його прохання дозволити йому розгорнути свій військовий загін в ширшу військову частину, на жаль тодішня українська влада наказала йому розпустити його загін. Тоді ж Липинський організує хліборобські консервативні еле- менти Полтавщини, прилучається до української партії хліборобів-демократів, яку зорганізували відомі брати Шемети, пише для неї самостійницьку програму, активно працює в цім середовищі, перебуваючи в опозиції до тодішньої української влади. По проголошенні Гетьманом всієї України, Отамана військ українського вільного козацтва і донедавна командира першого українського корпусу генерала Павла Скоропадського на Всеукраїнському з'їзді хліборобів-власників, Липинський включається до державної роботи і працює на відповідальному пості посла і повновласного міністра Української Держави у Відні. Тут з його іменем зв'язаний зокрема обмін ратифікаційними грамотами Берестейської угоди, підписаними з одного боку Гетьманом України, а з другого — царем Болгарії, султаном Туреччини та імператором Німеччини. На пості посла лишається Липинський і за часів Директорії, та після голосної історії з Болбочаном подався в червні 1919 р. до димісії і лишився на еміґрації.

Повернувшись до наукової діяльности в 1920 році, друкує свою епохальну працю „Україна на переломі”, як замітки з історії українського державного будівництва в XVII стол. Одночасно веде й політично-організаційну та ідеологічну працю по лінії відновлення й закріплення Гетьманського Руху. Від 1919 р. до осені 1926 року мешкає в Райхенау біля Семмерінґу в Австрії, де й не покидає провадити господарство — пташину фарму, що була одиноким засобом існування. В цім часі пише брошуру „До українських хліборобів” та виносить на своїх плечах неперіодичний збірник „Хліборобська Україна”. Продовж 1920-1925 років вийшло її п'ять збірників. Там Липинський і друкує свої славнозвісні непроминального значення „Листи до братів-хліборобів”, які 1926 року випускає ще й окремою книгою. Коли на віденському ґрунті української еміґрації організується в 1921 р. Український Вільний Університет, Липинський бере участь і тут, як професор УВУ разом з ученими такого формату, як Грушевський, Колесса, Дністрянський і другими.

Року 1925 Липинський випускає в світ книжку, що є окрасою історично-релігійної літератури. Це: „Релігія й Церква в історії України“ та друкує клясичну відповідь на статтю Є. Чикаленка „Де вихід” під назвою „Покликання „варягів” чи організація хліборобів?”

В 1926 році обнімає катедру історії української державности в Українському Науковому Інституті в Берліні, заснованому заходами Гетьмана Павла. Перед обняттям цієї катедри Липинський писав: „Не знаю, чи наукова праця в Інституті дасть мені змогу поділити свої сили так, щоб їх вистачило і на закінчення оцих „Листів”. Можливо, що зростаюча недуга на це не дозволить і що книга ця не буде мати продовження”. (Передмова до „Листів”. Ст. XLVIII). Як відомо, книга та так і осталась нескінченою. З Берліну Липинський за станом здоров'я внедовзі переїздить до тихої місцевості в Австрії біля Ґрацу, в Бадеґґ. Тепер уже пише переважно публіцистичні статті та веде листування. Тут його організм підточує давня з часів перестуди в Мазурськім озері недуга легенів, яку супроводжає ще й надто хворобливий стан нервового подразнення. Липинський знав про своє лихе здоров'я, що сухоти скоро зведуть його в могилу, знав від зближеної і втаємниченої людини, що була його особистим другом ще з гімназіяльних часів — Бориса Павловича Матюшенка — лікаря за фахом. Б. П. Матюшенко — кол. есдек, що головним винуватцем занепаду української державности назвав українську соціял-демократію. Це зізнання він робив відомому ученому В. М. Щербаківському. Знаючи про близьку смерть, Липинський швидко занепадав на здоров'ї, донищував нервову систему і смертельно жахався перспективи впасти в летаргію. Тому просив свого товариша Матюшенка дати йому обітницю: перед опущенням в могилу його останків проколоти йому серце, щоб бува не опинитися живим в могилі. Матюшенко змушений був обітницю зложити. 14 червня 1931 р., в 49 році життя в санаторії Вінервальд під Віднем відстукало останній удар наболіле серце і закрилася вікопомна книга життя українського історика, мислителя й державника — В'ячеслава Липинського. Повідомлений про це Б. П. Ма- тюшенко поспішав з Праги, щоб виконати зложену обітницю. Однак, розтин тіла, переведений місцевим лікарем, зробив сповнення обітниці непотрібним. Тлінні останки цього Великого Українця спочивають в рідних Затурцях, в Українській Землі.

Таким представляється найстисліший біографічний нарис цього, щедро обдарованого здібностями, Сина України та одночасно й нещасливого, як є нещаслива, обдарована багатством і квітами, сама Україна.

II.

Загальна творчости В. Липинського

Податки оцінку творчости В. Липинського вкоротці, бодай телеграфічним стилем, є рішуче неможливо. Вивчати спадщину В. Липинського треба роками при умові наполегливої праці багатьох людей, — а викладати її треба щонайменше на протязі часу університетських дисциплін. Його спадщина є такою науковою фортецею, яку легкими кавалерійськими наскоками не взяти. Сьогодні обмежимось загальною характеристикою творчости Липинського, щоб перейти потім лише до деяких сторін його діяльности. У своїй творчости Липинський здебільшого оригінальний, самобутній. В цілій українській науці не знаємо вченого, що міг би зрівнятися з ним щодо неповторности.

Липинський не переймає ані філософії, ані стягнених з чужого поля ідей і концепцій, як не є носієм викривленого світогляду більшости сучасного йому українства. Липинський не пливе бездержавницьким річищем української науки, а протиставить їй всю силу творчого генія. Для утвердження нації в її предковічних кордонах, Липинський вийшов на прю з загосподареним в науці атеізмом, матеріялізмом, чистим раціоналізмом, псевдодемократизмом і плебейством та визбирує окремі цеголки власнодержавницьких традицій, створюваний під охороною хреста й меча.

В цілях боротьби з недержавницькими філософічними основами української сучасности, Липинський пориває зв'язки з ними, закладає потужні підвалини нових концепцій з вічно тривалих вартостей, а не дочасних і мінливих. Липинський розгортає нові шляхи, творить нову епоху не тільки в українській науці. Він відкриває нову правду, освітлює новим прожектором цілий процес не лише українського буття. В постаті Липинського маємо мислителя світового формату. Його спадщина є окрасою і світової науки та одночасно набутком скарбниці духа Української Землі. Неповторністю та оригінальністю своєї творчости Липинський відвоював собі незаступне місце в Пантеоні діячів української й світової культури, науки й політики. Сьогодні ширші кола української суспільности й поза нею ще не вкусили плоду й не мають сил злетіти на верхів'я мислі цього українського мислителя. Одначе цей титан думки уже має десятки тисяч вірних і беззастережних визнавців його, число яких безупинно йде вгору. Всепокоряюча сила його вчення і маґнетизм його мислі все більше з'єднують йому симпатії серед кіл національної еліти, а часом ставлять на коліна самозакоханих його противників, які зізнавались і зізнаються в убогості гордині свого духа. Наука Липинського в поході. Липинський перемагає. Загони визнавців і послідовників його на всіх континентах докладають сил, щоб правда вчення Липинського уже незабаром тріюмфувала на предковічних Українських Землях і поза ними.

III.

Джерела творчости Липинського.

Кілька слів про джерела творчости Липинського, які (джерела) власне складаються на оригінальність і неповторність його духа.

Наукова спадщина Липинського, бодай в галузі національної соціології має свої, осібні джерела, що зросли не з законів книжної „науки” розвитку суспільства, не з літератури, а з національної ірраціональної стихії, з суб'єктивного хотіння, з крови серця мешканця України. Українсь- ка нація, на думку Липинського, не може бути сотворена на основі перечитаних, навіть мільйонів, наукових соціологічних розвідок. Бо без наявности „в собі, в крові свого серця” отого ірраціонального суб'єктивного хотіння свою націю творити, одні „об'єктивні наукові закони нам стати нацією не поможуть”, бо „спрепарувати” оте ірраціональне хотіння, що, розвиваючись, переростає у „свідому себе волю і в активну силу”, не зможуть. „Святого вогню захоплення певними соціяльними образами-ідеалами не можна сотворити наукою”, бо то — як учить Липинський — є сфера ірраціонального стихійного. На думку Липинського, всі намагання сотворити українську націю одною матеріялістичною пропагандою (на взірець — десятиною) є безпідставні і марні.

Враховуючим вагу матеріяльної сили в політичній праці над розбудовою нації, Липинський особливо наголошує і підносить значення ірраціональної сили, надавши їй ваги націотворчого фактору. Ірраціональне хотіння творити націю, за Липинським, перетворюється в порушуючу, динамічно-активну силу, стає вірою, ідеєю, внутрішнім горінням, без яких нації не творяться. В основі нації — твердить Липинський — лежать інстинктивні, несвідомі, стихійні, ірраціональні первні, які він окреслює словами — містичне ядро, що становить „душу” нації. Звідси й дефініція нації у Липинського носить перш за все, психологічне розуміння. „Коли в данім етнографічно-відміннім колективі містична ідея нації не існує, хоч би в найпримітивнішім стані… то „доказати” національну окремішність такого колективу раціоналістичними „ученими” доказами, „видавництвами і школами” усвідомити національно такий колектив неможливо… І тільки тому, що ми маємо ще трохи оцієї недонищеної нашою історією „стихійної свідомости”, ми можемо стати модерною европейською нацією” — навчає Липинський (Листи… ст. 85). Отже, не з науки, раціонально виведених, об'єктивних соціяльних законів зросла соціологічна спадщина Липинського.

Наукова спадщина Липинського і в галузі науки про Українську Державу також має цілком інші джерела, що випливають не з концепцій науки про державу, не з літератури і книжок, тільки зі стихійного хотіння самого населення, історично замешкалого в Україні. Звідси виросла теза Липинського: нації, яких ідея державна переховується виключно в книжках, є засуджені на смерть. Схоронення духа нації — державної ідеї України Липинський шукає не в літературі, а деінде. „Стративши свою державу, життєздатна нація зберігає себе в родині, стані, класі. Туди, в ці найміцніші твердині, одходить по руїні держави одиниця. Там зберігається по руїні дух нації — її ідея державна” — вчить Липинський (Вступне слово до „Листи до Братів-хліборобів,” ст. XXXI). В цей спосіб Липинський виводить і державну ідею з духа стихійно-ірраціональних первнів одиниці. Вагу і значення ірраціональної сили Липинський вперше підносить на ступінь державно-творчих факторів.

Вся штука будови і зберігання держав, — каже він, — лежить в умінні керувати існуючими вже інстинктами і хотіннями. Липинський навчає, що без самопосвяти, без ідейности, без горіння, без вірности і лицарськости — одною раціоналістичною калькуляцією, чи проєктами матеріяльної заінтересованости — держави не творилися. Звідси виріс, найдений для нас Липинським, політичний девіз: „якщо хочемо України, мусимо зорганізувати перш за всього „великий хрестовий похід Духа на українське пекло тілесних пристрастей та хаосу матерії”. Липинський наголошує рішучу потребу посідання високої індивідуально-моральної вартости провідною верствою, яка хоче творити державу. Він скеровує нас до колишньої козацької старшини, „що газет тоді не маючи, живим словом про свої діла і заміри лицарські оповідали, про них думи складали, а народ весь український через своїх оборонців-козаків ті думи старшинські підхоплював, далі в степи широкі ніс, з ними голови за Україну клав, пам'ять тих, кого він за честь, за відвагу, за мораль лицарську шанував і за провідників нації вважав, у пам'яті своїй неграмотній і по цей день заховав”… (Листи… ст. 18).

Ствердивши, в своїх „Листах”, з болем у серці, що всі останки тої віри, відваги, завзяття, лицарства і чести „сьо- годні зрозходували і прогендлювали”, Липинський звертається з трепетно сакраментальним запитом: „Де ви, сучасна старшино українська, що новітньою зброєю духа — пресою й книжкою — володіючи, силою свого духа нову віру українську творите? І яку нову думу вашу сучасний грамотний народ український прочитавши та діла ваші побачивши, за свою прийме і з нею голови свої на боротьбу, на смерть за Україну понесе?… (Листи… ст. 19)

Як бачимо, спадщина Липинського в ділянці науки про побудову держави прокладає нові стежки до ірраціональних джерел і до животворчої віри. „Україна існувала доти — навчає Липинський — доки ця віра жива була, доки вона людей на діла й на жертви підіймала”.

Яка тут разюче глибока різниця в засаді між нашим велетнем Липинським і тими, які мріють будувати Українську Державу тільки на тілесних пристрастях, на заялозених рецептах: на апеляції до шлунку та животно-матеріялістичних інстинктів українських мас. Не з цих земних інстинктів зродяться святий вогонь віри в ідею, самопосвята, відвага й завзяття, висока лицарська мораль, честь, ідейний порив, без яких на жертви за Україну жадної людини не підняти.

Не з трафаретних формул заучених теорій про державу, виведених раціональним методом, зросла державницька спадщина Липинського.

Сам Липинський з граничною ясністю усвідомлював джерела свого власного творчого духа, коли зазначав: „Дякую Богові, що маю в собі кров тих, що сотворили саму ідею, само поняття політичне сучасної нашої України. Щасливий я, що з кров'ю предків одідичив вроджений, інстинктовний нахил до українства — до боротьби за свою владу на своїй Землі. І тішуся врешті, що свідомости української не треба було мені черпати з книжок, доходити до неї шляхом раціоналістичним…” (Вступне слово до „Листи до Братів-хліборобів”, ст. XXIX. Підкреслення наші).

Наукова спадщина Липинського і в галузі історичної науки має також осібні свої джерела. Ця спадщина зросла не з сучасної Липинському історіософії, не з відлитих накочених формул історичної науки. Існуючу історіософію Липинський лишив на боці, а занурився в саму історичну дійсність минулого, в реальне українське життя, звернувся до досвіду предків українських поколінь, що самі творили історію, до духа українського чорнозему, до традицій Української землі, в віках одідичених і свято охоронюваних одвічними лицарями плуга й меча нашої Батьківщини. Липинський черпав історію з тих історіографічних і літописних джерел, де знаходив безпосередній голос крови й інстинкту самооборони наших предків.

„Відомо, що навіть найкращі підручники історії для нижчих, середніх, вищих і найвищих шкіл ще нікого в світі історії не навчили. Бо історії, як дивитись на неї, як на „учительку життя” — не можна навчитись: її треба , в своїй і у своїй мати” — звучить, як слово біблійного пророка, наука В. Липинського. (Листи… ст. 77 Підкресл. наші)

До Липинського ніхто не добирався в сферу цих джерел, значною мірою ірраціональних, і не підносив їх на ступінь націо- і державнотворчих факторів. Тут є Липинський неповторний і самобутній.

Ось так ми підходимо до проблеми світогляду Липинського, яким пронизана вся його спадщина і в галузі соціології, і державного будівництва, історії, ідеологічної і практичної діяльности. Світогляд Липинського становить суцільну єдність, неподільну систему поглядів в усіх галузях від практичної до теоретичної, його творчости. Трудно знайти іншу постать серед мужів науки, що в своїй многогранній діяльності невгнуто керувалася б суцільним способом мислення. Сам Липинський називає свій світогляд органічним, що не складається з мішанини „цитат з недочитаних книжок, а виростає він з нашої минувшини, з цілого нашого життя”. (Передмова до „Листів”. Ст. XLVII-XLVIII) А на споді, в самому підложжі його світогляду, лежить християнська релігія. Липинський був глибоко релігійною людиною. Релігію, віру в Бога, Липинський поклав в основу розбудови нації і держави, релігію розглядав, як основний націо- і державнотворчий фактор. Це одинокий і єдиний вчений свого часу, що релігію і церкву підносить на аванпост в житті народів. Він відновлює союз науки і релігії, знання і віри, держави і церкви. В далекому минулому цілокупне життя народів, в тому числі і культурне, розвивалось під знаком релігії. Віра тоді домінувала над знанням, релігія над наукою, Церква над державою.

Наступний етап позначився змаганням за пріоритет цих факторів: віри й знання, релігії й науки, Церкви й держави. Змаг цей завершився емансипацією знання від віри, науки від релігії, держави від Церкви. Відбувся своєрідний розподіл сфер. Церква заопікувалася вірою, релігією; держава — знанням, наукою. Поміж Церквою і державою утворився певний невтралітет, супроводжуваний індеферентизмом (на практиці це дало відділення Церкви від держави), що закінчився зрештою ворогуванням, а подекуди і жорстокою боротьбою не на життя, а на смерть.

Липинський прийшов в українську науку тоді, коли в ній панував індеферентизм до релігії, перемережаний скептицизмом, а, навіть, духом заперечення, нігілізму, коли наука і релігія були в конфлікті. Цей конфлікт на полі ідеології науки знайшов своє відображення в боротьбі двох світоглядових систем: матеріялістичної та ідеалістичної. Українська наука, що перебувала під знаком скептицизму до релігії, легко далася звернути в бік матеріялістичного світогляду, що поволі, в час приходу на форум Липинського, потужно опановував її і всевладно загосподарився в ній, угніздився. І ось тут, в світлі боротьби з матеріялістичним світоглядом в галузі української на- уки роля Липинського неоцінена. Липинському першому з українських вчених двадцятого століття належить честь стати в обороні ідеалістичного світогляду. Липинський бере під захист віру від знання, релігію від науки, Церкву від держави. Липинський перший виношує ідею співжиття чи союзу знання і віри, науки і релігії, держави і Церкви. Ідея ця стала змістом світогляду Липинського, в підложжі якого не випадково знайшлася віра, релігія. На цій основі Липинський перевів ревізію ієрархії моральних вартостей, видвигнувши гасло: Бог, Гетьман, Україна, розмістивши ці вартости так, що творення України, як держави, починається від Бога і здійснюється через першого слугу народу — Гетьмана її. В цій формулі ієрархії моральних вартостей практично здійснюється ідею співжиття віри і знання, релігії і науки, Церкви і держави.

Пропаґована Липинським знана формула обов'язку громадянина віддавати кесарево кесареві, а Боже Богові, як і проблема відносин поміж собою Церкви і держави, опрацьована у спеціяльній його праці: „Релігія і Церква в історії України”, лежать в площині тої ж ідеї відновлення союзу (а не заперечення і не підкорення) Церкви і держави, релігії й науки, віри і знання. Липинський жертвенно попрацював, щоб доказати, що держави творяться не у війні, а в союзі з Церквою, науки просперують в союзі з релігією, з християнською моралю і чеснотами, а знання все супроводжується вірою (без віри навіть Америки не відкрито). Вся культура людства, як християнська, так і поганська, у всіх народів зростала з віри, релігії. Так було в античному світі, в середновіччі і нових часах за всіх суспільно-економічних укладів, рабовласницького, февдального, капіталістичного. Цієї обставини не обминути і квазі-соціялістичному укладові, де з ідей соціялізму твориться релігію, а віра стає суспільнотворчим фактором, навіть, тоді, коли невибагливі офіційні знання стають у конфлікт з вірою. В конкретних совєтських умовах творення совєтської держави супроводжується більше вірою в соціялізм, ніж його реальним виявленням. І там великий пошанівок знаходить віра в соціялізм, і навпаки, зневіра в соціялізм, критика його в тих обставинах, нап'ятновується й переслідується.

Хочемо сказати, що світогляд Липинського, на споді якого лежить віра, релігія, є універсальним світоглядом, чинність якого була, є, і буде вічно, в дії, за всіх епох. І жодна сторінка діяльности людської істоти, скерована на творення нації й держави, не могла не черпати з джерел ірраціональних. Ось сюди в царство ірраціональної сили, заложенної в людині одним Богом, навертає Липинський в першу чергу братів по крові — українців. Ці ірраціональні первні і були тим джерелом творчости, звідки все черпав геній Липинського і скристалізувався його суворо послідовний, неподільний, суцільно органічний погляд на світ. Сам Липинський писав, що його світогляд „не можна брати або відкидати по частинам… Його можна взяти, або відкинути, лиш в цілості, таким, яким він єсть”… (Передмова до „Листів”. Ст XLVII, XLVIII.)

Цю вказівку Липинського мали б пам'ятати ті, що, не бажаючи сприйняти цілого Липинського, перехоплюють у нього лише частинку, яка їхній, шитій і латаній шматочками, еклектичній ідеології імпонує.

IV.

Липинський, як історик-державник

Тепер ми хотіли б кинути жмут світла на Липинського, як історика-державника, як родоначальника державницького методу в дослідах історичних і суспільних.

Дослідження української історії до Липинського йшло річищем народницьким. В кожнім історичнім явищі історики доглядали інтересів народу. Движучий нерв українського поступу, на погляд істориків-народників, лежав в народі. Вбачаючи причину причин поступу лише в народі, вважаючи його одного творцем історії й нинішньої цивілізації, ці історики звузили поняття народу до нижчих, упосліджених верств його, до сірої, простої маси, до демосу, чим одірвали нарід од його голівки, від його еліти, від аристократії, яку винесено поза дужки етнічної української єдности і яку в українській історіографії не тільки протиставлено народові, а й накинено їй трафаретну етикетку : протинародньої чи ненародньої еліти.

Історики-народники вилущили з етнічної єдности й вилучили в цей спосіб провідну верству з народу, розщепивши народню єдність на антагонізуючі частини. В цьому лежить негативна сторінка народницької історіографії, що дала свої практичні наслідки і в політичному думанні українців, зокрема в початках XX століття.

Однак, не можемо замовчувати і позитивної сторінки народницької історіографії, що виявилась у піднесенні значення в світі української мови, пісні, моралі, звичаїв, психіки, в розбурханні громадських інстинктів українця й ширення, як освіти, так і імени українського серед інших народів світу, що зрештою служило для збудження історичної пам'яти приспаного народу.

Проте, негативна сторінка народницької історіографії також була многогранною і дала практичні наслідки в діяльності політикуючої української інтелігенції, яка сприйняла від нашої історіографії (Максимович, Костомаров, почасти Куліш і Драгоманів, Лазаревський, Антонович, Грушевський) звужене, звиродніле поняття українського народу в протиставленні його до українських князів і боярства, до української шляхти, козацької старшини — української верхівки. Звідси признання лише тієї інтеліґенції, що працювала безпосередньо серед народу і розмовляла мовою народніх мас. Праця серед народу, в товщі мас вважалася за самопосвяту, за служіння національній ідеї. Праця сільського вчителя і священика розцінювалася мало не як національний подвиг. Це і дало початок неправильному поняттю українських національних сил, що заполонювало свідомість української інтеліґенції, яка вище понад вчителя, фельдшера, волосного писаря і священика ледви підносилась.

Значення вищої української інтеліґенції (інженери, адвокати, лікарі, вчені, військовий і вищий духівничий стан) що працювала не серед гущі сільської, не для демосу без- посередньо і розмовляла, в наслідок відсутности власної держави, мовою окупанта, якщо не заперечувалось, то неґувалось.

На цьому тлі і заіснувала безглузда, фальшива оцінка національних сил в часи визвольних змагань 1917-20 рр., коли тільки те, що нарядилося в соціялістичну тогу захисника демосу, українським визнавалося.

В ті часи у нас витворилося в засаді хибне розуміння і демократії, звужене, зведене до інтересів бідніших верств населення, а не цілого народу. Саме поняття народу як етнічної єдности, стало зведеним (у большевиків до пролетаріяту), в Україні — до трудящих (робітничо-селянських) верстов, а поняття демократія звелося (у большевиків до народної) у нас до трудової і революційної, у відміну від широкої всенародньої демократії на Заході. Звідси, Центральна Рада (а не Національна), Трудовий Конґрес (не Національний), Трудові Ради. Звідси і антидемократична виборча ординація, що наділювала правом голосу до того Конґресу не широкий український нарід з його „імущими” і „неімущими” клясами і не цілу його інтеліґенцію, лише не вище помішника лікаря і фельдшера.

Решта вищої інтеліґенції і заможніші верстви українського населення: духовні, промисловці, статечні селяни — хребет і основа української нації, купці, тощо, кість від кости українці, були винесені поза дужки трудової демократії, трудового народу. На основі української власницької стихії ці сили були виступили й найшли себе за часів відродження Гетьманщини, за що трудова демократія, промотором якої була інтернаціональна соціялістична бестія, виходячи лише з клясової ворожости, та щоб здискредитувати ці сили перед трудовим народом, зразу кинула на них неприродне обвинувачення в антинаціональних, антиукраїнських замірах. Ця обставина належить до великих історичних парадоксів. Таким чином, в українській дійсності часів визвольних змагань, заіснував зловіщий двоподіл в одній етнічній спільноті, двоподіл, що спроквола підготовлявся десятиліттями в ідейній, зокрема, історіо- софічній сфері духового життя України і що пустив димом всі здобутки визвольних зусиль і нині ще має потужний непереборний смертоносний рефлекс.

Ґенеза згаданого двоподілу, без сумніву, веде до історіософічних основ української народницької історіографії, що все відокремлювала простий нарід, народні маси від їх голівки, від провідної верстви, на яку сипались обвинувачення в „лакомстві нещасному”, в „народній зраді”, в „нищенні і визиску свого народу”, що ніби тільки становило сенс існування нашої еліти.

Та ось в дев'ятисотих роках появляється в українській історіографії постать В. Липинського, що першими і наступними своїми розвідками бере в оборону українську еліту і на підставі історичних матеріялів в неперевершених працях реабілітує українську аристократію, підносить її на вершок української державности і вводить її, колись вилучену, знову в український нарід, чим відновлює етнічну єдність українську, відтворює поняття повновартісного єдиного українського народу з елітою у проводі, виправляє хибу української історіграфії та вогненим словом закликає всіх земляків творити культ єдиної найвищої, окрім Бога, святости — Батьківщини, в якій об'єднувалися колись інтереси лицаря-дружинника, згодом лицаря-козака, економічний добробут смерда, пізніше посполитого, виробничий хист міщанина-цеховика, релігійно-культурний сенс духівництва — цих основних станів української спільноти.