Українські твори

Front matter

Видавництво „Вік.“ | Українська бібліотека, № 18

Євген Гребінка.

У КИІВІ, 1906 З друкарні С. А. Борисова, Мало-Житомирська, 16.

Переднє слово

Видаючи для нашої публіки українські твори Євгена Гребінки окремо, мусимо кілька слів сказати про їх автора, досіть популярного колись в Россії письменника, а тепер, зовсім вже в письменстві забутого й пам'ятного тільки з своїх українських приказок та ліричних поезій.

Євген Павлович Гребінка, син офицера-гусарина, побачив світ 21 січня р. 1812 в хуторі Убіжищі, близько Пирятина (в Полтавщині). Там таки ж перебув він і дитячий вік свій, одбіраючи виховання й початкову освіту під російським впливом батька та українським — усієї обстанови, а найпаче бабусі-няньки, що вчила хлопця народних пісень, казок та инших творів рідного слова. Старий Гребінка, як звичайно, хотів з свого сина зробити московського панича, намагаючись держати його здалека від усього „мужицького“, але встерегти дитину від рідного впливу не сила його була, живучи на селі в Полтавщині, серед народу. Року 1825 Євгена дали в науку до „гимназіи высшихъ наукъ кн. Безбородко“ в Ніжині, — тієї самої, в якій трохи попереду вчився і славний земляк його, Микола Гоголь. Учень з Євгена був талановитий, слухняний, до науки та книжок охочий, м'ягкої й лагідної вдачі. Шкода тільки, що далека від народнього життя школа одвернула була його від народу й навіть офиціяльно перехрестила з Гребінки на „Гребенкина“; школа, певне, підживила й насіння тієї двоїстости, що в дитячій натурі заложена була ще з дому недоречним вихованням. Гребінка з того часу й опісля виявляв раз-у-раз, що вдача у його занадто хистка й на чужі впливи податлива. Живучи на Вкраїні, він і писав українською мовою, а перебравшись на чужину, мало не зовсім занехаяв рідне письменство, добуваючи собі „слави“ невдатними російськими творами. Не знав неборака, що коли й міг він зробити щось справді путнього в письменстві, то тільки рідною мовою пишучи, а не тими російськими повістями, в яких тільки переписував без тямку Гоголя та инших тоді популярних авторів.

Р. 1831 Гребінка добув курсу в гімназії й пішов спершу на військову службу, але служив недовго і швидко залишив військо. Перебувши якийсь час на Вкраїні, де поновив був свої симпатії до рідною слова, Гребінка р. 1834 поїхав на службу до Петербургу; там він мав посаду спершу в комиссії духовних шкіл, а опісля вчителював у кадетському та гірничому корпусах, викладаючи науку російської мови й літератури. Бувши людиною слабовитою й перше, Гребінка в Петербурзі ще більше почав упадати на здоровлі й 3 грудня р. 1848 помер; поховано його на рідному хуторі в Полтавщині.

На ниву письменства Гребінка виступив дуже молодим: р. 1831, ще студентом бувши, почав він перекладати на українську мову Пушкинову поему „Полтава“ (скінчив р. 1835). Перебуваючи р. 1833 на Вкраїні, увесь час на селі живучи, серед народу, Гребінка понаписував свої „Приказки“, які р. 1834 й видав друком у Петербурзі. „Приказки“ усім на Вкраїні дуже вподобались і відразу придбали молодому письменникові серед земляків чималу славу. На превеликий жаль одначе, теж дуже швидко виявилася хистка та нетверда вдача Гребінки: видавши свої „Приказки“, він для українського письменства завмі- рає цілком, а обертається в другий бік. Перебуваючи в Петербурзі найбільше серед російських письменників, Гребінка пориває й ті тоненькі нитки, що його прив'язували ще були до рідного краю, і звертає з спасенної, хоч і вузької, стежки рідного письменства на широку дорогу чужого. Він починає писати російською мовою повісті, оповідання й поезії, беручи для них теми переважно з українського життя та історії. Як російський письменник, Гребінка не здужав витворити щонебудь таке, що хоч би на короткий час пережило свого автора. Вічне наслідування Гоголя, брак орігінальної фізіономії, шаблонова композіція — зробили російські твори Гребінки вельми недовговічними: його забуто зараз же по смерті і в історії російського письменства йому немає місця.

Спочатку 40-х років Гребінка ще раз спробував був вернутись до українського письменства, надумавши знов для своїх земляків працювати. Р. 1841 його заходами видано в Петербурзі збірник „Ластовка“, зложений з творів тогочасних письменників українських: Афанасьєва-Чужбинського, Боровиковського, Забіли, Квітки, Куліша, Мартовицького, Писаревського та Шевченка; знаходимо тут п'ять поезій і самого редактора. Як видко з прощального слова до збірника („До зобачення“), Гребінка мав на думці ще писати й видавати українською мовою, але згадані п'ять поезій у „Ластовці“ — то був його лебединий спів в українському письменстві: до самої смерти своєї він нічого вже не написав і не надруковав українською мовою. Що тому причиною було — не знаємо; певне, та сама хистка та занадто м'ягка вдача його, що й перше одбила була від рідного письменства, та ще, може, в додатку до неї й слабість, яка незабаром і звело його в домовину.

В нашому письменстві Гребінка не велику спадщину, але їй мусить дякувати, що його й досі не пішло, то ще довго й не піде в непам'ять. Справжній талант літературний, орігінальність та щирість видко лиш в його „Приказках“ та деяких поезіях ліричних (найслабший з усього переклад „Полтави“). Легка гарна мова, артистична форма, орігінальний зміст то справжній гумор його приказок, з тихим відтінком щирої сумовитости в ліричних поезіях — сталися причиною того, що ім'я Гребінки стоятиме раз-у-раз високо в історії українською письменства. Справедливе сказав слово про Гребінчині приказки Куліш: „коли рівняти їх і до сусідньої словесности, то наряд чи є в ній кращі приказки од Гребінчиних, а тільки що сусідські дзвони голосніші від наших“. Серед Українських байкарів Гребінці на довго забезпечено одне з найперших місць поруч кращих заступників українського байкарства. Як міфічний Антей, що набірався сили, торкаючись матері-землі, так і Гребінка (та й чи один же то він?) набірався справжньої творчости, обертаючись до рідного письменства й мови, і єдіно лиш сим здобув він право на певне місце в літературі…

Сергій Єфремов.

Полтава

I.

ПОЛТАВА,

Поема О. С. Пушкина.

'

(Посвята О. С. Пушкинові).

Полтава (Олександр Пушкін) Пісня перша

Багатий дуже Кочубей, — Його ланам кінця немає, Його отара скрізь гуляє В зеленім лузї без людей; А луг аж стогне під волами, Під кіньми гарними й вівцями. Багацько у його добра, Отласу, хутра і срібла, На видноці̀ і під замка̀ми; Та пишний Кочубей не тим, — Не довгогривими конями, Не батьківськими хуторами, Не злотом, бачите, яким Його що-год дарує Крим — Дочкою гарною своєю Ти забагатїв, Кочубею! Та й правди нїчого ховать, Нїгде нема Марусї рівнї: Вона — мов квітка та дубрівна, Що тільки стала розцвітать; Тополя буцїм на могилї, — Гінкий та гнучий стан премилий;

Як шум білїє вся вона; Кругом дївоцького чола, Мов хмари, коси бовванїють; Як маківочка — рот краснїє; Очицї — як зірки блищать. Вродливая, — нї втять, нї взять! Та не одною лїпотою Маруся звісна стала всїм; А більше розумом своїм, Вітливим серцем і цнотою. Зате моторних женихів Свати товчуться у порога; Та щось вінця, мов кайданів, Лякається моя небога: Всїм молодим — гарбуз як тут… Аж ось свати гетьмана йдуть.

Старий він, спітканий війною, Годами, працею, смуто̀ю: Що ж? дух Мазепи закипів, І знову гетьман полюбив, Хоч він до пелеха сїдого Із парубіки молодого Не перескочив — пережив. Не сарна під байрак втїкає, Орла почувши на спинї — По сїнях панна похожає І жде, що скажуть: так, чи нї.

Ось вийшла мати і з сльозами, Приголублѝвими словами, За руку взявши, каже їй:

„Бридкий, мерзенний, глянь, поганець! Чи можна?… нї, паскудний ланець, Гріха ти не збудуєш, злий! Тобі б, як то ведеться віком, Хрещеничиним батьком буть… Його чорти у пеклї ждуть — Він хоче буть їй чоловіком!“ Маруся задріжала; з рук Спустилась хустка шовковая; Поблїдши, нїби не живая, Упала дївка на рундук. Хоч одійшла вона, да знова Зомкнула очи; нї пів слова Не каже. Батько, мати тут Біля її усе возились; Хрестились, плакали, молились. Вони того сердешні ждуть, Щоб їй на серцї легше стало, Щоб дитятко хоч закуняло — Не тут було. Два дня Все мовчки хлипала вона, Нїчого нї пила, нї їла, Оприч людей собі ходила; Тинялась утїнка, як гич Од вітру гнеться при дорозї: Було смутнесенько небозї, — Все рюмала… На третю ніч Лиха годиночка настала: Ії світлиця зпустковала…

Нїхто не знав, коли вона, Під нічку, сплиснула з двора;

І тільки мов козацький гомін Ту ніч в саду рибалка чув Та в ранцї слїд на лузї був, Що по росї скакали конї…

Не тільки парубоцький чорний, Закручований ус моторний Чарує молодих дївчат, А де-коли й старого взгляд, Що дивиться, мов сич з-під стріхи, Давно забувши жарти й сміхи, Знаходить не дївчину — клад. Не знаю, як робилось теє, А швидко вже й до Кочубея Такая звісточка дійшла, Що, позабувши Бога й сором, Його дочка в гетманський хором Як полюбовниця ввійшла… Що тут робить? І батько, й мати Соромляються вийти з хати, Не слухають, що каже люд. Да як хрещених обмануть? Тодї усїм, бач, стало явно, Чого збентежила так марно Вона веселість лїт своїх; Чого тихенько все зітхала Й на залицяння молодих Забаскаличившись мовчала; Чого в беседи за столом Вона все слухала гетьмана, Коли горілка шумовала І чарка повнилась вином;

Чого все піснї ті співала, Що він колись компонував, Коли його нїхто не знав, Коли його ще доля спала; Чого, мов парубок, вона Любила військо і коня, І гук, і галас барабана, Як тільки в чистий степ з двора Блисне бунчук і булава Ясновельможного гетьмана. Нївроку, має Кочубей Худібчину; мов і в людей — В його приятелїв багато: Йому нїчого, сидя в хатї, В Полтаві смуток заплодить; Він здужа гетьману-злодїю, Сріблохвилѐвастому змію, У серце ніж загородить. Він здужа, здужа.... да не теє Лежить на думцї в Кочубея.

За білого царя Петра — Колись давно робилось дуже; Він був розумний, гарний, дужий, Шмигляв — в шатро із-під шатра — За тридев'ять земель в чужинї, Дививсь на дивовижі там, І те заводив в Московщинї, Що льготою було людям. Попавсь небіжчик в анацію, Як швед крутив, бач, веремію,

в Москву слав військо відусіль, Поки не вивчивсь воювати Петро — та й дав поганцям знати: Оддякував за хлїб, за сїль. Вершляг хоч шклянку розбиває, Та штуку з крицї вигинає.

Карл, постягавши нїмцїв силу, Ішов війною на Москву, Змітавши москалїв дружини, Як вихор жене з долини І на облозї гне траву.

Тодї Украйна мурмотала, Мов лїтом бжіл на сонцї рій. Вона до себе Карла ждала. Щоб волю дав скоріше їй. Кругом гетьмана обзивався Негарний гвалт: „пора! пора!“ А все, здавалось, оставався Мазепа вірним до Петра. Буцїм не чуючи нїчого, Гетьман нї на що не дививсь, Цуравсь умисне од усього, З бенькетами то-що̀ — водивсь.

„Що ж гетьман! — парубки гукали: — Чого він жде, старий Йовтух? Годѝ та праця зопсували У його отаманський дух. Чого жіночою рукою Іще він носить булаву?

Тепѐр ушкварить би війною На ту нена̀вистну Москву! Коли б старий наш Дорошенко, Чи Самойлович молодий, Або Палїй і Гордїєнко Із козаками стали в стрій — Тодї в снїгу, в лихій годинї В Москві не дохли б козаки, І скрізь по селах України Рушали сотнї і повки“.

Хто зійде в річку, як покриє Ізверху крига річку ту? Хто з вас, підлизи, темноту Лукавого — хто врозуміє Єхидковату простоту? Чим серце у кого поганше, Тим з виду він буває краще. Плохенький, буцїм ягненя, Мазепа з дїдусем товкує О старосвітських гарних днях І з безталанним сам жалкує, З бурлаками собі міркує Про волю, се то те плете, меле про кохання І з молодим про залицяння, З дурним розумну річ веде.

Давно у пазусї під боком Мазепа гадину зогрів; Та Кочубей орлячим оком Ту злїсть гадючу прослїдив.

„Я сором свій і сором жінки Не заховаю між людей, — Скрегоче-каже Кочубей: — Я не займу твої будинки, Тюрму Марусеньки моєй, Ти не спечешся на пожарі, Втечеш шабѐльної ти кари — Тобі се трохи. Нї, в Москві, Як в'юн в'ючись в клїщах московських, В гарячій пливучи крові, Ізкорчившись од мук бісовських, Ти проклянеш той день і час, Коли дочку хрестив у нас, І беседу, де повну чашу Тобі я з чести наливав, І ніч, як голубятко наше Старий шульпіка заклював!“

Колись то врем'ячко бувало — Вони братецьки мов жили; У-купі їли хлїб чимало Або й вареную пили. Колись і на полї скакали Іх конї поруч на невір; Дня не було, щоб не вітали Вони один другого двір. Балакаючи з Кочубеєм, Тодї гетьман не постерігсь: Бач, закидав на те, на сеє, Та в дурнї нївідсіль постригсь. Тепер одно суддя кохає,

Бажа умисне одного: Дочку од лиха одволає І ворога свого здолає, Або іздохне од його.

Він злїсть у серцї затаївши, Прикинувсь, буцїм забував Свою біду, і дочку гірше Перед народом кепкував. Але, проміж ріднї шукав Собі товаришів вірнїших І жінцї нишком росказав, Що на гетьмана він доносить. (Мабуть самий нечистий просить Жінок до дїла вербовать!) Нї їсти не дає, нї спать, Все шепче жінка Кочубею, Домовиком за ним лїта, Щоб листи слав він до Петра, Гарчить з докукою своєю: «Мабуть не зробиш? забожись!» — Ну, добре, тільки відступись! — І він кленеться перед нею.

Поміркували, погадали, Зробили все, як добре знали, Скомпоновали лист Петру, Лист на гетьмана препоганий; І Іскра, Кочубей і панї Що́ знали — все мостили тут. Та хто ж яснїшому цареві, Московському государеві,

Папір цей вірно донесе? — Вродилось на біду усе.

Найкращий був козаками Один ще молодий козак; І цей з другими парубками Гарбуз ізхрумав неборак. Марусеньку кохав він дуже, Про його все було байдуже, Але про милую гадав І в думках ніченьки не спав. Блукав що-дня або край річки, Або ховався у порічки, Щоб подивиться, як вона З господи куди-небудь йшла. Коли ж між людом про Марусю Негарний поговір лїтав, Не переміг свою він душу, Про неї мовчки жалкував, А все кохать не преставав. Ім'я пресучого гетьмана, Мов жид якесь ім'я Гамана, Кусавши чорний ус, ворчав.

Хто місяцем та по зорі Закатно скаче на конї? Чий кінь, мов кримський хорт піджарий, Степом так швидко, прудко шпарить? — Козак в Московщину летить; Козак нї їсть, нї п'є, нї спить Нї в чистім полї, нї в дуброві, Нї на дубу, нї на поромі.

Як скло, шаблюка так блищить, Капшук у пазусі бряжчить; Не спотикавшись кінь порскливий Біжить, пуска по вітру гриву.

Забавка шабля молодцю, Дукатів треба ж, бач, гонцю, Коня собі в підмогу має, Та шапцї грошей не складає.

Радїнший він за неї дать Коня, дукати і булат; Ії б оддав хіба б, як куля Його з коня навзнич зіпхнула. Чого ж за шапку він крепить? Бо в шапцї тій папір лежить, Папір на лютого гетьмана Царю од Кочубея пана.

Гетьман хуртовини не чує, По своєму усе мудрує. Якийсь то старець, то чернець Що вечір лїзуть у дворець І там всю ніч, мов , Або у вівчара собаки, До світа білого гарчять. Недобре щось вони товкують, Землею рідною торгують, Торгують Богом і царем З невірним шведським королем. Поганцї, наймити гетьмана Від річки Ворскли до Лимана Пускають між народ ману;

Заворушились запорожцї, Загомонїли чорноморцї, Гудуть станицї на Дону; В Очакові, землї турецькій, Зібралась щось не по-братецький, Песиголовцїв череда; В Москві король воює шведський, Гогоче кримськая орда.

Як же, псяюха, він злякався, Коли над ним ушкварив грім, Коли йому з Москви прислався Папір з доносом тим самим, Що на його відсіль послали!… Боярство із Москви писало Ласкавий до його привіт, Таким-сяким його вітало, Бо вовка за ягнятко мало, — Такий і був, і буде світ! Сам царь Петро, вельможний, білий, Муштруючи великі сили Насупротив нїмецьких військ, В смутї не розібрав доноса, І нахвалявсь утерти носа І вибить з невгамовних віск.

Облившись теплими сльозами (Хоч мабуть тер по-під очами), Мазепа лист к царю писав І так йому слебезовав: «То бачить світ і Господь знає, Що я гетьманом двадцять лїт.

Цареве все, що я не маю! І я — тепер нїкчемний дїд — Коверзовав би ще про зраду? Глянь, що не вимудрує зло! На що менї бентежить славу? Хіба ж не я то Станїславу Відказ одрізав на-голо? Хіба ж не я поклонів хана І цареградського султана І чуть, і бачить не хотїв? Не жалуючи працї й крови Із одної к царю любови, Що-раз попереду полків Кришив паскудних ворогів — Хіба ж не я?… та що й казати! Тепер же, йон його я мати, На мене навели туман! Чого я не чував ізроду! Мабуть із пальця смокчуть воду І Кочубей, і Іскра пан! Я з ними жив як із братами!» І з прикидливими сльозами Бажає смерти їх гетьман.

Чого ти хочеш, песький сину? Чого єси ти забажав? Ти Кочубейськую дитину Хіба давно як обнїмав?

Маруся, бідная Маруся! — Ох, страшно, вимовить боюся — Коли б пізнала те, кого

Вона до серця прихиляє! Про те вся Україна знає, Одна не знаєш ти того…

Полтава (Олександр Пушкін) Пісня друга

Мазепа дуже щось смутний; Стоїть Маруся біля його. Він не балакає нїчого, Звичайно кажуть: сам не свій. Хоч що вона його питає, Він буцїм то не дочуває. Мовчанка їй надопекла, Ій дуже, дуже жалко стало, Небога щиро заридала І так казати почала: «Чогось ти не з добра сумуєш, Од мене утїкаєш ти: Мабуть погане щось мудруєш, Мабуть… не любишь сироти! Ох, серденько недобре чує І день, і ніченьку болить; Не знаю, що̀ воно віщує, А щось мене не веселить. Дарма, що в ту… ти знаєш… нічку, Як, погасивши в хатї свічку, Божився вік мене любить; Тодї… як стала я твоєю, Як розріднилася з ріднею, Ти мусів без мене не жить;

Тепер зовсїм не теє дїло… Мабуть тобі я надоїла; Ти день-денички в сторонї, Спізнався з Дульською якоюсь… Ну, одчого ж, скажи , ти передо мною Про Дульську слова не сказав?

МАЗЕПА.

Воно! я й перше угадав!

Оце ти, серденько, ревнива!… З якого б, навіженний, дива Я за гасав? Хіба ж оцій сїдій чупринї Дотепно кланяться дївчинї? Не знаєш добре ти мене! Минеться од дївчат охота, Як в голові сидить робота Та всяка думка шию гне… А ти із дїла злиднї робиш…

МАРУСЯ.

Ти околесицю городиш!

Не хочу, всправжки роскажи.

МАЗЕПА.

Ну, слухай, серце! годї, годї!

Та що почуєш, то мовчи: Давно ми заварили дїло, Тепер воно кипить у нас; Година гарная наспіла, Прокалатає швидко час. Давно без батьківської слави

Ми, як воли, в ярмі жили, у підданстві або Варшави, Або великої Москви. Возиться годї з москалями, Украйнї царством буть пора; Я із моїми козаками Шпурну на моцного Петра! Москаль жахнеться перед нами И може буду я царем… З собою за одно я маю І Карла з польським королем. Княгиня Дульськая отая, Та старець той, та єзуїт Од їх до мене листи носять. Ну, є за що мене журить? Отак жінки що-дня голосять, А розпитай — сама не зна, Чого сталиться навісна!

МАРУСЯ.

Ти будеш царь на Українї!

гарно на сїдій чупринї Засяє золотий вінець!

МАЗЕПА.

Та почекай, ще не кінець…

Бог вість про те, що далї буде!

МАРУСЯ.

Тебе всї поважають люде,

На смерть за тебе кожний рад —

Ти кращий будеш царь од миру! Тебе жде царство…

МАЗЕПА.

А як кат?

МАРУСЯ.

Піду з тобою під сокиру.

МАЗЕПА.

Марусе, рибонько моя,

Марусе, ти мене кохаєш?

МАРУСЯ.

Хто, я?

МАЗЕПА.

Еге!

МАРУСЯ.

Хіба не знаєш!

МАЗЕПА.

Дорожчий хто тобі, чи я.

Чи батько?

МАРУСЯ.

, серце миле!

МАЗЕПА.

Що, як би люде присудили,

Щоб кого-небудь з нас убили, А ти б обом була суддя — Кого б пустила ти на муку?

За ким би всправжки потягла — За батьком, чи за мною руку?

МАРУСЯ.

Геть, угамуйся, глянь на себе,

Який страшний ти і блідий! І в пекло я піду за тебе.

МАЗЕПА.

Не забувай, що ти!

Давно вже сонечко зайшло За гору, ген по той бік річки. Ущухнув гомін. Дав Бог нічку. На дворі тихо все було. Зірки вгорі мигають, сяють; Вода як чисте скло стоїть; Із хмари місяць випливає — Усе мов золото блищить: Білоцерківка, сад гетьманський, Будинок старосвіцький, панський І річка повная води. Ніщо нігде не зашастує, Осика листом не жартує; В будинку ж є зате смути: Там шепчуть тихими річами, Там у світлиці за замками, В залізах Кочубей сидить І в небо сумно він глядить.

Уранці смерть. Не ма він страху, Бо смерть для праведних покій. Та мовчки як іти на плаху,

Мов у різницях віл на бій, Іти на смерть за праве діло, За те, що має ворог власть, Вести приятеля в напасть, Нести на муку честь і тіло! Як він скалитиметься сміло, Махне, і жаба цицьки дасть!…

І здумав Кочубей Полтаву, Сем'ю веселу й козаків, І пісні дочки, й першу славу, Беседу зімніх вечорів, І те село, де він родився, Будинок батьківський, старий, Де він добро любить зучився, Де після праці покій. Тепера треба все оставить! За що? про що?… А клямка стук — Забрязкотіло щось замками. «Оце, мабуть, ізнов для мук Іде Мазепа з наймитами.» Раз лусь замок — холодний піт; У другий раз — сипнуло жаром. «Ні, може то з хрестовим даром Іде до мене чесний піп.» Ось двері скрип: сусіль до його, Місць пан-отця, з хрестом, святого, Худенький, у очу дрібний, Полигач бісів, Орлик злий. На зустріч Кочубей мовляє: «Мене ти знову мучить маєш!»

ОРЛИК.

Не все казав ти, ще кажи.

КОЧУБЕЙ.

Ізгинь, маро! геть, пріч біжи,

Покинь мене!

ОРЛИК.

Однеє діло

Нам зараз треба показать.

КОЧУБЕЙ.

Що показать? і так на-силу

Я сам на себе набрехать Зумів, що ви мені казали — Чого ж ви знову забажали?

ОРЛИК.

Ми знаємо із давніх літ

У тебе є клади зариті. Тепер ти оставляєш світ — Скажи ж, твої де гроші скриті?

КОЧУБЕЙ.

Так! мав і не один я клад,

Та ви зуміли одібрать; Один — як кров мою смоктали — На-вік од мене одтягали: Той клад був честь; другий була Дочка — од вас же не втекла… Зазнаю я ту ніч прокляту, Як осоромили ви хату… А третій клад в душі сидить;

Він мусить з Богом говорить… То вічне безголов'я кату.

ОРЛИК.

Покинь не відь що городить!

Старий — та дурень. Глянь на небо, Отам ти будеш завтра жить. Кажи, де гроші, те нам треба. Чого ж замовчав?

КОЧУБЕЙ.

Наймит злий!

Роби що хоч, та згинь швидчій. Дай хоч лягти у домовину, На-віки очі дай закрить, Тоді бери мою дитину, Іди ізнею скарб лічить, Біжіть крівавими руками Ламать коморі із льохами, Беріть і золото, і срібло; Дочка вам схованки покаже, Де, як лежить моє добро — Вона все зна, і вам роскаже.

ОРЛИК.

Сховав де гроші, покажи?

Не хочеш? гроші де, скажи? Ти швидко заспіваєш, враже! Кажи, де зхоронив ти клад? Мовчиш? Га? що? а ну лиш, кат!

І кат прийшов… Лиха година!

А де ж Мазепа, песький син, Де він, поганая личина? Балака про себе один, На ліжку сидячи Марусі. Мов гад його кусає душу, А в голові нечисте все Невість як розумом мутує: «Хоч так, хоч сяк, а треба се — Хай ворог до чортів мандрує! Та як Марусенька знесе, Коли про смерть отця почує? А більше нічого вилять, В мішку не заховаєш шила… Мені тебе хоч жалко, мила, Біди не можна одволать. Уранці завтра в Україні Всі, від старого до дитини, Про смерть судді загомонять. Зробить хто хоче певне діло Й не затопити душу й тіло — До себе жінки не мани, Бо зроду-звіку не чували, Щоб коли-небудь у ярмі, Хоч би возили, хоч орали, Укупі віл і козеня!» А місяць блись із-за вікна. Мазепа гульк — Маруся спала. «Як тихо, гарно спить вона, Бо ще про лихо не пізнала; А завтра…» і паскудний гад Від неї очі відвертає,

Встає, з світлиці виповзає І шамотить у темний сад.

Давно вже зайшло За гору, ген по той бік річки; Ущухнув гомін; дав Бог нічку; На двори тихо все було. Мазепа вибився із моці, В душі ж Мазепи щось страшне, Зла думка думку злу жене; Йому здається — зірки ночі, Мов Бога праведного очі, На його карою глядять, Й тополі, ростучи у ряд, Тиняючися головами, Про його де-що шепотять Недовідомими річами. І літня ніч йому душна, Буцім підземная тюрма.

Помалу небо занімалось І край його почервонів; Все ворушилось, все рушалось, І ліс і степ заблискотів; Уже й пташки защебетали, Година вранішня настала, Хрещений люд загомонів. Маруся ранком ще куняла. Крізь сон вона не розібрала, А чула — не одна була: Ії за ногу щось будило, Вона очиці підвела І знов, зажмурившись, закрила,

Бо світ зовсім їх засновав. З-просонок дівка потягнулась, До-долу з неї килим зпав. «Це ти, Мазепо?» і жахнулась: Другу їй мову хтось казав, Роскрила карі оченята — Здається, перед нею мати! «Хто це такий?»

МАТИ.

Мовчи, мовчи!

Не зкампути нас: я вночі Сюди прошилась, ніби муха, Тебе щоб тільки ублагать, Щоб у гетьмана одволать Смерть батькові. Ой, доню, слухай! Зрятуй його!

МАРУСЯ.

Що? батько… як?

Якая смерть?

МАТИ.

Хіба не чула?

Хіба ж це ліс, або байрак? Ти, бачу, нас зовсім забула! Ще між народом ти живеш, А не де-небудь серед степу… Катують батька — ти зовеш До себе гаспида Мазепу! Біжи мерщій, моли його, Щоб одпустив отця твого. Очумайсь дочко, пізно буде!

Зирни — збіраються вже люде! Тебе послуха гетьман злий; Для його сором ти забула, Рідню, і Бога, і покій На-вік згубила…

МАРУСЯ.

Що я чула?

Лиха годинонька моя! Катують батька… гетьман… мати Передо мною тута в хаті… Чи з глузду зсунулася я? Мана це, чи що?

МАТИ.

Господь з нами!

Це не мана — перед очами Твоїми матінка твоя. Чи вже ж цього ти не чувала, Що як від нас помандрувала, На звірость ворогам як знав, Царю твій батько на гетьмана Про де-що певне одписав? Що в муках каторжних бідашний Сказав, що з дуру, враг зна на що, Він нісенітницю брехав?… Гетьману царь його оддав, Й перед громадою людською І старшиною військовою Йому гетьман — боюсь казать — Зібрався… голову одтять!

МАРУСЯ.

О, милий Боже! мамо, душко!

Як порятую батька я?…

І дівка блиснула в подушки, Зовсім, мовляють, як мервця.

Списи блищять. Шапки рябіють. Б'ють тулумбаси. Сердюки По полю скачуть; скрізь полки Рівняються. Люд гомоніє; А шлях, мов той гадючий хвіст, Знай крутиться та все хвилює. На відшиб у степу поміст, По йому ходячи, жартує З народом кат, жде бідних він. Усе змішалось в гвалт один — Жіночий крик і людський гомін. Як ось гукнули: «пан гетьман!» Ущухло поле. Тільки коні Закопотіли там то там, В середині меж сердюками, Вельможний гетьман з старшинами Скакав на чорному коні, А ген, по Київській дорозі, Тряслися бендюгі. В тревозі Туди всі очі навели — То горопашних їх везли: Там Іскра й Кочубей сиділи. Чужі од миру, од землі, В останній раз на світ гляділи. Ось поїзд став і заревіли

Попи собором одходну; З кадильниць наче смертю віє, Усе запложує суму; Мов хмара, дим кругом синіє. Тихенько молиться весь люд. Нещасних вже на смерть ведуть… Зійшли — і прихиливсь на плаху, Перехрестившись, Кочубей. Як варом облили людей. Сокира свиснула з розмаху — І заскакала голова. Все поле ойкнуло від жаху. Друга за нею ж скаче з плахи. Покрівавилася трава… І кат поганою рукою Обидві за чуби піймав. І їх піднявши над собою, В-останнє людям показав. Капут бідахам. Народ божий Балакаючи йде назад. Про урожай, про дощ погожий, Про сусідок баби ворчять. Потроху рідчало все поле. Аж ось дві жінки через шлях Побігли шпарко. У очах У їх було велике горе. «Ви опізнились!» хтось сказав І в поле пальцем показав. Поміст дощаний там ламали, Молився в чорних ризах піп, І вже на бендюги стягали Два козаки залізний гріб.

Один попереду старшин Гетьман скакав собі додому, Словечка не казав нікому, Про себе міркував один. Не добрій буть тобі годині! Йому в нутру хтось шепотів — І чорний кінь поту і в піні На-взаводи в двірець влетів. «Маруся де?» гетьман питає. Ні те, ні се йому ворчать. Він у світліцю — там немає; Біжить Мазепа прудко в сад, Марусю кличе і гукає; Як лис по стежкам покотив, Все вишатирив, обходив, Шарнув у терен, зазирає В кущі, край сажалки — немає! Клене гетьман свій рід і плід — Марусин захолонув слід… Скрізь коні по шляхах заржали: Гонці Мазепи поскакали Туди й сюди, куди хто знав, Куди хто на-швидку попав. Ніхто ні бачив, ні чував, Коли вона з двора вильнула. Мазепа мовчки скреготав; Вся двірня з ляку шию гнула; Гетьман в світлицю зачинивсь, Не спав цілісенької ночи, Його зорили страшно очи, Він дуже побивавсь, томивсь. Вернулись вранці із погоні.

Єле живі були їх конї, Вся збруя: сідла, нагайки, Мовляв, підпруги й уздечки, Було все піною облите, У кров помазане, побите. А про Марусю не привіз Нїхто нїяку, кажуть, звісь. Буцім її з землї не стало, Покинула, мов, дівка мир. Без неї мати пропадала, З бідою горе коштувала В , що зовуть — Сибир.

Полтава (Олександр Пушкін) Пісня третя

Щоб краще одурить Петра Прикинувсь хирявим Мазепа. Всі знахарі, хто із шатра, З Нїмещини хто, з лісу, з степу, Всі панькали біля його. Він дивиться у домовину: На його груди і на спину Набгали враг знає чого, Коржами тїм'я обліпили, У хатї ладаном кадили, Цураючись від цього, Бажав він тільки одного, Щоб так умерти як хрещений. Архієрея він зове; Й по голові його мерзеній Святеє миро скрізь пливе.

Московщина все шведа ждала Чи швидко в гості причвала, І мовчки вісько зобірала, Щоб певно прочухрать з двора. Тоді пізнали злу личину: Дременув Карл на Україну; Мазепа мит'ю з ліжка встав. Той, що п'ять раз вмірав учора І єле ворушивсь, канав, Тепер — йому немає горя — Він став Петрові ворог злий, Нема він страху за плечима; Блескотючи кругом очима, Обзирює козацький стрій.

Скрізь сяя вістка полетіла. Україна заклекотіла: „Мазепа москалю змінив; Він став тепер полигач вражий.“ Не гарная зійшла зоря — Зоря кривава. Хто роскаже Всю злість правдивую царя? Гетьмана увесь люд кепкує, Його обличчя кат шматує, А душу у церквах кленуть; На раді кожний коверзує Гетьмана иншого добуть. Від річки, кажуть, Енисея Увесь рід Іскри й Кочубея Назад як мога привезли. До-дому їх Петро вертає,

Сріблом і злотом обсипає. Відтіль, з тиеї ж, пак, землі, І Палія притеребили… Він не любив, крий Боже милий! Як не любив Мазепу він, Як дуже на його сварився, На шибениці не один Моторний парень опинився: Ізгинув Чечель мов блоха, Да і вельможного, бач, пана Із Запорожжя отамана Щось доля не була плоха.

Коханець військової слави, Синьокаптанковатий швед Надвинув на степи Полтави; Петро туди ж повів перед. Насупротив вони постали, Як треба військо вгамовали, Все під мушкетом, нї бельмес. І бачіть Карл зовсім не теє, Тут нерушен'є військовеє, Не нарвських бачить неотес; Тут військо все було одбірне В строю і пішеє і кінне, Штиків блескучих цілий ліс. І він сказав: „ось завтра вранці Я вам, москалики, поганці, Цибульки піднесу під ніс.“

Ніч світ обкутала собою. Москаль і швед уже хропе.

Ген під палаткою одною Щось то шушука, то гуде.

МАЗЕПА.

Послухай, Орлик, нї, я бачу.

Що тута добре обмиливсь! Зробив без глузду, на удачу: Із Карлом рано подруживсь. Він хлопець нібито проворний, До різанини геть моторний, Регочеться проти гармат; Та не йому, мені здається, Петра посмикать доведеться: Петро йому не пані-брат. Карл приндиться, да упирує; На долю все свою кладе, Про Нарву тільки і товкує. Не знаю, як нам припаде, Соромляюсь, та що робити! Здурів і я, на старі літа Кругом себе оциркльовав.

ОРЛИК.

А я б не так оце казав;

Підождемо кінця ми ділу. Як поскубем цареву силу, Дамо замірря москалю.

МАЗЕПА.