Моя популярність та иньші оповіданя

Front matter

Орест Авдикович.

Моя популярність

та иньші оповіданя.

Моя популярність

Моя популярність.

Я дуже довго не мав щастя з моїми творами. Чим більше популярний був я у наших людий, тим більше чуже було їм усе те, що я написав… Мій безмежний жаль до публики не давав менї просто жити — відбирав охоту працювати і думати. Повна буйдужність до творів мого духа — здавало ся — перероджує мене в зовсїм иньшого чоловіка… Я сидїв, було, цїлими днями й ночами і лихословив моїм неласкавим читачам… Писати? На що? Для кого? Думати цїлими днями — мучити ся по цїлих ночах — псувати пера — папір — викидати дурно гроші на нафту?…

Нї — шкода мого таланту і здоровля.

Отакі думки перемінювали мій погляд на відносини — до людий, до сьвіта. Я вицофав ся поволи з гурту людий, що бажають чим-небудь видвигнути ся понад загал звичайних філїстрів, і дуже довгий час загалом не писав нїчого чи то —- як говорить ся — зломив своє авторське перо. Я оженив ся, сфілїстрів, завів господарство — а лїтературу зовсїм закинув. З авторської теки, яку справила була менї жінка на іменини — чорна тектура з рожевими застяжками і золоченим моноґрамом — я іронїзував при всякій нагодї. Нарештї зложив я у неї перший твір — не якогобудь партача, але плід довголїтної обсервації і практики нашої тїтки, що славила ся першою українською спеціялїсткою від печеня всяких найвибагливійших тїст. То був спосіб, як пекти медівники. Тїтка передала його моїй жінцї, а я переписав фіолєтовою краскою на рожевім папері (се було в часї медових місяцїв нашого подружнього житя) і сховав у теку та дожидав нетерпеливо першої едиції медівників.

Нарештї дочекав ся.

З великого заходу вийшло велике фяско, лихий гумор, жіночі сльози, запах спаленого тїста — а з медівників не було слїду.

Майже цїлу ніч пересидїв я втихомиряючи спазми моєї жінки, що нїяк не могла потїшити ся по втратї одного фунта меду, чотирьох жовтків і двох білків.

На другий день після довгої — довгої перерви зродило ся у моїй невиспаній уяві авторське вітхненє. Я учув у собі творчу іскру і списав історію, як то моя жінка пекла медівники на випробований спосіб. Фабулу я убрав богато поетичними красками — свою жінку з'образив симпатичною героїнею оповіданя — а „Приписови на медівники“ — признав просто глибоко-научну вартість. Ся карточка, що колись лежала у моїй авторській тецї, виходила у моїм оповіданю — вирваним листом із епохального твору „Тїста і тїсточка“, що мав доповнювати ся за цїле людське житє що-раз-то новими причинками, улїпшуванями та сьвіжими винаходами.

Та всеж таки моє сьвіже оповіданє не давало менї авторського вдоволеня. Я жив далї таким філїстром і господарем, як був — а про сьвіжий добуток своєї обновленої письменницької творчости почав поволи забувати.

Та незабавом я мав гостину.

Стук — стук.

— Прошу увійти.

Передімною явили ся дві визначні представницї „Жіночого кружка“ у нашім містї. Я приймив їх безцеремонно, як слїд ввічливому господареви дому. Старша депутатка мала вид людини, сьвідомої своєї високої місії — а молодша була трошки онесьмілена, але за те багато симпатичнїйша. Ми відбули звичайні церемонїї при повитаню — всякими прошенями, випрошуванями, допрошуванями і перепрошуванями та звернули розмову на властивий предмет.

Перше річеве слово прорекла старша депутатка.

— Ми прийшли просити вас в імени „Кружка“ — зладити для нас якийсь відчит.

Я прибрав такий вид, мовби не розумів, що значить слово „відчит“. Молодша депутатка усьміхнула ся мило, а старша торочила далї своє щебетанє.

— Сеї суботи читає доктор Скірка про естетику — на третю суботу професор Малай про поезію — відчити на дальші суботи запевнені, а від сеї суботи за тиждень — — тут перервала на хвилинку свою мову — мусите читати ви…

Менї якось слова не йшли до горла.

— Не маю про що́ читати і загалом час у мене тепер такий, що чую ся зовсїм неспосібний…

— Адже мусите мати якийсь ориґінальний твір у своїй тецї…

— Яж нїякої теки не маю і в загалї закинув лїтературу

— Не говоріть так. Занадто добре знаю ваш патріотизм, щоби могла вам повірити. Ви не заподїяли би загалови такої шкоди… Ви оден із тих…

— Ваші твори справдї писані душею — докинула молодша.

— Атраментом — сказав я мовби про себе, перебиваючи досить нечемно промову, зладжену з нагоди сїмдесятьпятьлїтного ювілею моєї пись- менницької дїяльности. Але старша панї говорила із ще-більшою повагою:

— Ви оден із тих небогатьох, що без фрази, але щиро вступали ся у своїх писанях за рівноправність жіноцтва…

— Доки не оженив ся — докинула моя жінка, видячи, що я паленїю, як інститутка.

Але головна бесїдниця не знала загалом нїяких жартів і добивала зі мною чим скорше торгу.

— Отже можемо числити..!

— Не маю нїчого готового — пробував я боронити ся, але й чув заразом, що ось-ось упаду в борбі.

— Як то може бути, щоби лїтерат…

… І не знаю, що́ за лихий опутав мене в сїй хвилї, що я змяк на жіночі лесні слова.

— Та я властиво…

— А бачите, що маєте щось готового… І панї почали сьміяти ся.

Я був розброєний.

— Та то властиво така собі невдачна гумореска.

— Гумореска — тим лїпше. Нинїшні часи такі сумні… цїла продукція поважна — тяжка — можна сказати — просто гнїтуча — томляча…

— Отже маємо Ваше слово! докинула молодша панї…

Я був зовсїм побитий. Подав руку моїм паням і ще раз замняв ся несьміло…

— Але застерігаю собі....

— Даруйте, нїяке „але“. 12-ого падолиста читаєте на сходинах… Дякуємо. Моє поважанє.

За три дни появила ся у „Нашім прапорі“ вістка, що 12-ого падолиста я буду читати свою гумореску.

Я пережив сумних десять днїв аж до феральної суботи. Хотїв написати що-небудь нового, та за цїлий той час не приходило моє вітхненє. Я остав ся зовсїм на ледї. Гриз ся і мучив ся… У таких обставинах тяжко писати гумореску. А тільки й ті одні „Медівники“ вязали мене з моєю колишньою історією. Як би не вони — я не звав би ся лїтератом. Я розтачав їх — розширив — нїби то вигладив — а вони через те тільки розбовтали ся — гумор розводнив ся. І я чув, що будучи автором „Медівників“ я можу хиба звати ся дешевим фейлєтонїстом якоїсь провінціяльної часописї. Краще було менї не злїтати моїм зломаним пером.

Та нїчого було робити.

12-ого падолиста я прочитав свою невдалу кулїнарну сьміховинку. Мабуть сама назва „гумореска“ настроїла авдіторію досить весело. У нїби гумористичних місцях мого оповіданя нїхто — нї разу не засьміяв ся. Натомість замітив я, що панї зложили уста до усьміху — ще поки я почав читати. Відтак загальне поважне заінтересованє викликали у пань початкові слова мого оповіданя:

„Заварити фунт меду — всипати фунт мілкого цукру і коли закипить — відставити. Потім додати кварту муки, чотири жовтки і два білки вбити на піну…

Читаючи я-ж і сам чув невдачу свого останнього авторського попису і вислухавши іронїчних оплесків — забрав ся по „відчитї“ домів.

У панства Малаїв подали гостям дуже добрі медівники.

— Досконалі медівники — похвалив пан професор Малай.

— Меценасова также пекла і казала, що дуже гарно вдали ся.

— Дуже добрі! — похвалив іще раз пан професор Малай.

— Спечені після вашого відчиту — сказав пан доктор Скірка.

Товариство їло медівники і було дуже солодко настроєне. І менї було солодко у такій атмосфері. Я дізнав ся, що кілька пань — дуже добре запамятали собі з мого колишнього відчиту спосіб — пекти медівники.

— Кілько разів печемо ті медівники — звернула ся солодко панї Малай — все згадуємо вас дуже мило.

Я відклонив ся ввічливій господинї дому і прихильну рецензію своїх творів — закусив спорим куснем медівника.

Галя

Я.

Отець декан Теодозий прийшов що-лише з церкви. Передягнув ся у свій вигідний шляфрок і перейшов до їдальнї та засїв до стола, застеленого цьвітистою серветою. Сьвіжо набита люлька на столї і досить обємистий фотель знаменували постійне місце пан-отця. Небавом наднесла панї Констанція чотири філїжанки кави, одну порцію чаю, горнятко молока, крім того кубок зі сметанкою, і поуставляла все на своїм місци.

Почала сходити ся домашня сїмя і, витаючи пан-отця відповідним привітом, засїла до снїданку. Панї-матка Леонтина, її дочка Галя, старенька бабка Марія, панна Клявдія, Галина тїтка, ну і „вуянця“ Костуня — от і цїла родина.

Кава для старших, чай для панни Клявдії на зменшенє її „туші“, а молоко для Галї, бо кава — по словам — роздражнює молоді нерви.

Вуйна Костуня що-лише почала оповідати свій страшний сон півголосом, — як післанець принїс з почти. Пан-отець відомкнув почтову торбу і висипав на стіл цїлу плїку письм і часописий.

Письма урядові, кавалки з консисторії, викази і справозданя від кондекальних, часописї церковні і душпастирські відложив на бік.

— Галю, віднеси те все до мого бюрка і постав в урядовий „фах“! — сказав добродушно, запалюючи люльку.

Відтак отворив свою улюблену полїтичну часопись і став читати, почавши від вступної статї.

Дами глянули нервово на решту почти. сортуючи взяла собі лїтературну часопись, паннї Клявдії дала „моди“, звані загально льокальним іменем „журналї“, вуйнї — через похибку — подала цїнник „Народної Торговлї“, а Галї дістав ся якийсь незапечатаний лист, писаний незнайомою рукою.

Галя отворила нетерпеливо і почала читати на голос: „Маємо честь запросити Вас із родиною на вечерок…“

По тім слові збігли ся всї дами і почали пильно студіювати.

— Мамо! поїдемо! — озвала ся перша Галя.

— Не знаю… може… будемо видїти… зрештою… як тато скажуть.

— Львівські балї не для таких підлїтків, як ти, — заговорила поважно панна Клявдія.

— Як то? Сїмнайцятий рік і ще підлїток?! — почала відгризати ся Галя, обиджена нелесним в її очах — комплїментом. Хотїла ще додати якесь їдке слово на адресу тїтки Клявдії, але завчасу вкусила ся в язик, знаючи, що вже й так надто енерґічно і трохи за голосно дала себе чути. І справдї не помилила ся.

— Тихо дїти! — озвав ся лагідно, але поважно пан-отець, — я через ваші крики читати не можу.

Пан-отець звик був усїх дома називати дїтьми.

Компанїя допивала мовчки снїданок. Костуня відложила оповіданє сну на пізнїй- ше, одначе не могла нїяк погодити ся з поглядами бабки і Галї, що той дивний сон, який мучив її безпощадно цїлу ніч, походить відти, що їла на вечерю нестравні гречані галушки, спеціяльні свої ласощі. Студіювала всї сонники, коломийські і єгипетські, на останку виложила карти. Вийшло: з великої дороги мала радість і грижа… лист і якийсь „кузин“ бльондин… вечером… у власнім домі. Годї, дарма́!

— Щось то в тім мусить бути! — міркувала про себе, — бо кабала все правду каже. Встала і пішла до пекарнї ладити обід після науки поправного виданя „Фльорентини і Ванди“.

А тимчасом решта пань перейшла по снїданку до жіночої кімнати і аж тут почала ся оживлена дискусія. Рада і мова поплили повною струєю.

— Мамо!

— Що?

— Їдьмо на вечерок! — почала лестити ся Галя.

— Я не від того, — відказала повільно мати, — але знаєш, що тато все противний, щоби ти возила ся по вечерках.

— Возила ся!… а куди-ж то я так дуже вожу ся? Таж треба десь раз між люди показати ся.

— Ох, треба, треба, — зітхнула про себе панна Клявдія.

— В осени — лепетала далї Галя — була я перший раз на тім дрантивім повітовім. Перший, кажу, і остатний, більше на такі балї не їду! Попросту нема з ким бавити ся. Кілька урядників і то вже всї дансери. А вони мають знов свої знайомости, а нас із провінції формально іґнорують. Ну, а вже до „тих від податку“ маю формально [се було улюблене її слово] якусь апа- тію, сама не знаю чому. Я навіть до даменпольки жадного з них не вибрала…

— А вони певно не дуже тим гризли ся… — докинула мовби злобно Клявдія.

— … що ти петрушкувала, — докінчила панї-матка.

— За те цьоця Клявдія вже собі уживали при даменпольцї! — відказала трохи гнївно Галя.

— Я в загалї добре бавила ся.

— А я може нї?

— А чому-ж так дуже відказуєш на повітові вечерки? — спитала мати.

— А чому мама менї таке наговорили на всїх „ґризїпюрцїв“, що вони таким, як я — мама казали смаркатим — паннам завертають голови, а відтак насьмівають ся з наївних попадянок? Тому то я до всїх податковцїв формально…

— Бо то таки правда! — перебила мати.

— Чому то коло мене цїла гонорація надскакувала? — нахваляла ся Клявдія.

Галя незначно, але сердешно усьміхнула ся. Панї-матка з бабкою переглянули ся замітно по собі… „Хвали мене роте…“

До кімнати увійшов пан-отець із часописию.

— То для вас дїти! — сказав і вийшов.

— То що, мамо?

— На, читай!

Галя почала читати на голос:

„На оказ. Ч. 1. „Русалка“ ілюстроване письмо для руських женщин. Виходить 1-ого і 15-ого кождого місяця в обємі 2–3 аркушів“.

— А-а! мамо, пренумеруймо!

— Читай но далї!

Галя читала знов: „Від Редакції. З новим роком придумали ми Русинкам… дарунок, котрий, надїємо ся, приймуть вони… коли не з подякою, то бодай не відкинуть його…“ Як ладно пишуть! — замітила Галя і читала далї: „Галицькі Русинки від давна відчували недостачу того рода часописї, що могла би їм послужити періодичною лєктурою в рідній мові. Винують нас, що ми до тепер брали ся за лєктуру чужу та нераз може любовали ся красою лихих француських романів — [розумієть ся читаючи їх у перекладах] — і признавали того рода творам більшу стійність, нїж на яку вони заслугували. Правда, ми тому самі винні, але не дуже…“

— Ото пише! нї пере, нї бє, нї чеше, нї гладить, — замітила старенька бабка, що до тепер не мішала ся до розмови.

Галя читала дальше: „У нас читають ся головно часописи полїтичні…“.

— І то лише новинки! — додала від себе панї-матка.

— О! я і виборами свого часу дуже інтересувала ся! — боронила Галя себе і загал сьвідомих Українок, — а навіть плакала, як у нашім повітї перепав руський кандидат… Ще й тепер радо читаю полїтику…

— Читай но далї „Русалку“, моя ти „полїтичко“! — сказала лагідно бабка.

Дами засьміяли ся, бо „полїтичка“ означала в льокальнім словарі тілько, що застяжка під шию.

— Я буду читати лиш те, що найважнїйше, — сказала про себе Галя, перечитуючи тихцем стрічку за стрічкою… „Тому приняли ся ми за видаванє часописи, котра подасть нашим Русинкам нагоду запізнати ся з визначнїйшими творами всесьвітньої лїтератури, а головно своєї рідної белєтристики. При сїм видавництві стараємо ся згромадити сили наших робітників на ниві рідної словесности, а передовсїм відзиваємо ся до загалу Русинок, щоби зволили спомагати „Русалку“ не лиш матеріяльно, але также посьвятити для неї свій талант, стати співробітницями сеї одинокої у нас того покрою часописї. Дотеперішні виданя жіночої працї, як Альманах, Перший зїльник, Наша доля і де-що иньше сьвідчать…“. Мамо! у нас то є?

— Що таке, бо я якось не вважала?

— От Зїльник, Наша доля…?

— Мусить десь бути… треба би пошукати на стриху.

— То я піду, пошукаю і прочитаю, — сказала рішучо Галя. — Ану-ж на вечерку хтось до мене про се заговорить, а я роззявлю рота, як теля на нові ворота…

— Кілько разів я тобі казала, щоби ти не вживала тривіяльних порівнань! — упоминала мати.

— Власне длятого радше не їдь, нїж має тебе хтось скомпромітувати! — заключила льоґічно Клявдія.

— Нї! радше прочитати і таки поїхати! — відповіла Галя.

— Ще нїхто не їде, а вони вже сварку завели. Читай далї, кінчи вже раз! — наставала мати.

І Галя читала ще щось про „ум, годований чужою, купованою поживою“, і „про тих Русинок, що дома по польськи говорять“…

З того всего заключила панна Клявдія:

— Е, якась нудна і дурна часопись. Ще й титул такий оклепаний. Я волїла би, щоби часопись звала ся приміром „Метелик“, або „Дамський Курієр“, або якось подібно.

Галя знов обставала при назві „Русалка“, бо по її гадцї нїяк не годить ся, щоби назва жіночої часописї була мужеського роду. Відтак читала, що в Русалцї будуть поміщувати ся твори лїтературні белєтристичні, як прозою так і поезією [паннам, не знати чому, прийшли на гадку любовні вірші, але сего не сьміли голосно виповісти], далї приступно і безсторонно писані статї про жіночий рух… критичні оцїнки, біблїоґрафія, шаради, ребуси, поради домашні для господинь, розвідки лїкарські про виховуванє і кормленє дїтий і… моди.

При сїм слові Клявдія, що ще досї тримала на колїнах моди на карнавал, озвала ся перша оживленим тоном:

— О! Як будуть журналї, то абсолютно варто запренумерувати!

Коли паннї Клявдії „Русалка“ в чім не подобала ся, то хиба в тім, що слово „моди“ надрукувала на самім кінци проспекту. Иньша річ, що вона готова була евентуально що-до передплати опонувати Гали, хоча би лише „для засади“. Така опозиція лучаєть ся нераз і в такім невеличкім парляментї, де про презідентуру у веденю нарад і диспут старають ся молода дївчина, вродливий підлїток, і доросла, часом аж переросла „панна на відданю“. Сварка, осьмішуванє себе взаїмне, сплетнї… не переводять ся з дня на день. Зависть і злосливість беруть у таких разах перевагу над здоровим розсудком у словах, поступованю і дїланю таких воюючих героїнь. Практичність і вирахованє старають ся в першій лїнїї паралїжувати благородні пориви молодої душі, щоби веґетувати на кошт і шкоду слабшого, а непорочного елєменту. Звідси й опозиція готова.

— Не про самі моди, — відказала може й за поважно Галя, — але я сама бачу, що часопись має в загалї стійність. Що-до статї, якою запрошують до передплати, признаю редакції повну рацію. Нїчого дивного, що нїби запрошують, а властиво нас формально ганьблять. Бо дотеперішна наша байдужність се справдї скандал… О, я „Русалку“ мушу собі запренумерувати.

— А гроший звідки возьмеш? — спитала Клявдія.

— Тато дадуть, — відповіла Галя.

— А як би не дали?

— То мама дадуть.

— А як би й то нї?

— То бабка дадуть.

— А як бабка сама не має? — відозвала ся старушка.

— Ну, то… розміняю свою золоту двайцятикоронівку, що менї стрийко прислали на іменини.

— Не міняй, нї, — закінчила усьміхаючи ся панї-матка. — Як треба конче, то чотири срібні не маєток, і в мене ще найдуть ся. Зрештою… казати, як хотїти, але часопись менї самій подобаєть ся. Не знаю, як вам. Навіть гадаю — нашим обовязком є — запомагати такі видавництва.

— Розумієть ся, — посьвідчила Галя, — і я буду запомагати, — додала усьміхаючись.

— А не знати чим?

— Моїми… творами… працею… так, як там писали.

Бабка-старушка розсьміяла ся.

— А де-ж ті твори?

— Маю у себе… в куфрі.

— Ану покажи!

— Е, бою ся… стидаю ся.

— А то що? щоби навіть рідна мама не знала, чим дочка собі голову заповнює?! — сказала з іронїєю панї-матка, удаючи поважну й обурену.

Галя вибігла. По хвилї принесла якийсь записаний свисток паперу і червонїючи ся подала мамі:

— То ще з інститута.

— О! які то дурницї теперішним інституткам у голові! — резонувала моралїзуючи панна Клявдія.

Мати почала студіювати „твір“.

— Поезія… рими… До ***… А хто-ж то має бути? — спитала суворо.

— Я ще сама не знаю.

— Як же можна що-небудь писати до когось незнайомого? То просто нонсенс! — запротестувала Клявдія.

— Може ще спізнаю. — сказала дївчина, ще дужше паленїючи.

— Ей, Галю! но-но! — накивала пальцем панї-матка, віддаючи їй рукопис.

— А що ж у тім злого? Може як-раз на сїм вечерку найдеть ся той „хтось“? І так менї сеї ночи снив ся якийсь нїби голуб, якісь цьвіти… Але в якій я сукнї поїду, мамо? — спитала Галя ратуючи ся з колїзії і досить незручно переводячи розмову на иньшу тему.

— Де-ж то ти гадаєш їхати? — спитала мати нїби не зважаючи на балаканку дочки.

— До Львова, на вечерок.

— Ти сама їдеш?

— І я, і мама, і тато, і тїтка…

— Ого-го? — дивувала ся мати, — цїла фіра, може ще й вуянця?

— Мене старої не заберете? — запитала старушка.

— Овшім, просимо! — відповіла Галя. А по хвилї мовчанки додала: Я знаю, що мама так лише дрочать ся зі мною, бо рішенє залежить лише від мами.

— А як тато не схоче? — запитала мати.

— Кзьондз може собі й не їхати, аби лише вам позволив, — замітила старенька бабка.

— О! вже й бабця за мною обстають, а ще як мама скажуть „слово“, то тато напевно згодять ся — боронила справи Галя.

— Е, говори ти своє! тато часом также впертий, — обставала при своїм панї-матка.

— Мамо, прошу сказати так, як тодї раз: „хто знає, хто до другого карнавалу дочекає“… Такий арґумент промовляє татови все до пересьвідченя.

— Сим разом не маю надїї, чи то що поможе.

— Як не поїду, то насамперед буду тиждень плакати, потім не буду дві недїлї нїчого їсти, схудну… і в сам день вечерка умру! — хопила ся дївчина остаточного арґументу при комедіях того рода.

Най Господь боронить тай заступить! — заломала руки бабка.

— Ну-ну, якось то буде, пестїйко! йди і принеси свою ґардеробу, може ми що доладного видумаємо, — сказала лагідно панї-матка і погладила Галині кучерики.

Жаль, гнїв і , що вже були почали тиснути ся до очей, щезли в одній хвилї з Галиного лиця. Побігла до „салї“, пошукала в шафі, убрала сукню і станула перед зеркалом, примірюючи на всї боки…

— На що ви так пестите її? — сказала бабка.

— Справдї, розвезла ся, як фанда циганська, — замітила Клявдія чисто льокальним порівнанєм. Вона була загалом гнївна і невдоволена на саму гадку, що буде мати на бали молоду і гарну суперницю. Галя могла притьмити привялу її красу, що й так оживала лиш при блиску вечеркового осьвітленя. Галя могла попсувати їй забаву, тріюмфи, знївечити шанси на здобутки серед поганого пола… Тож панна Клявдія старала ся бодай тепер перед матїрю зігнати свою злість на Галю, не добачаючи в поведеню Галї звичайних прикмет дївчини з живим темпераментом, людини з добрим, нелукавим серцем.

Галя знала, як відносить ся до неї тїтка. Нераз на самотї плакала, бо прикро вражали її дотинки і злобні замітки старої панни. В товаристві матери бачила себе безпечнїйшою, почуваючи в собі дивну енерґію відгризати ся і боронити ся перед гострим тїтчиним язичком. Але опозиція виходила заєдно слабою, млявою. Дарма тільки, що нераз підчас опозиції тиснулись Галї до очий непрошені сльози — нїмий символ жіночої безсильности. Годї було безборонній дївчинї заспокоїти потребу пімсти, зігнати свій гнїв на злісливім противнику.

Тимчасом Галя в балевій туалєтї провадила перед зеркалом монольоґ: Нї, ся абсолютно за коротка… Прийде фацет: чи можу просити? Гм… прошу… Панї в тій чудовій туалєтї як молодий ангел… Або є і старі ангели?… А от Клявдія! — і Галя засьміяла ся сама до себе.

— Галю! не збивай в салї пороху, най буде чисто, може хтось „трафити ся“, — сказала на голос .

Галя балакала далї своє: Сама не знаю котру би то?… Біла за коротка, рожеву я вже мала на „повітовім“, лїлїєва надаєть ся хиба до чипця… цїлую руцї панї добродїйки! — і з пустим, голосним сьміхом влетїла до панї-матки:

— Мамо! „селєдинова“ або кремова! доконче, мамо!

— Страх, яка вона ще дитинна! — почула, вбігаючи в кімнату.

— Хто? я? — запитала Галя, удаючи обурену.

— А вже-ж не я, — відповіла бабка.

— Добра менї дитина! вісїмнайцять лїт і ще…

— Сїмнайцятий, — поправила мати, — і то ледви від двох недїль.

— А другого червня не минуло сїмнайцять?! — перечила Галя.

— То-ж були твої іменини на Константина і Єлени, — почала традувати панї-матка, а уродини при кінцї грудня… Страх, Галю, яка ти ще нерозумна!

— І пострілена! — поправила бабка.

— Ще має час змудріти, — осудила авторітетно панна Клявдія, а про себе погадала: Коби то я ще могла такою бути, гей-гей! і задумавши ся зітхнула.

Дотично ґардероби почала ся сильна нарада.

— Де-не-де виринала опозиція. Стало на тім, що Галя поцїлувала маму і бабку в руку, а свою пестїйку в голову.

На другий день мали їхати всї три панї за орудками до міста, бо час короткий. Вечерок мав бути, як докладно обчислила Галя, від сего вівтірка, що прийде, за три недїлї.

Але Галя ще таки сеї ночи не могла чомусь з вечера довго заснути. Навіть два чи три рази зітхнула.

— Чи не хора ти, Галю? — запитала трівожно .

— Нї, — відповіла.

— А чому-ж іще не спиш?

— Не можу.

— Спи, доню, спи!

— Добраніч мамунци!

— Спи здорова, не балакай!

— Я лиш отак трошки.

— Ну-ну вже досить на нинї тої байки.

— Я вже більше не буду…

— Дїти, спати! — озвав ся голосно пан-отець.

Галя засоромлена, обернула ся на другий бік і заснула сном щасливих.

Якось досить ріжнородно сходив час приготовлень до вечерка. Часті поїздки до міста — за сим і за тим, до проби туалєт, примірюваня, дошиваня і перешиваня прискорили очікуваний речинець. І Галя дожидала нетерпеливо того вівтірка. Ось іще цїлий тиждень… іще пять день… вже позавтра вечерок — і панни почали пакувати ся на добре.

Понедїлок. Заверуха страшенна, метелиця, курить снїгом, несе сьвітами.

Гостинцем їде кілька фір — хто до міста, хто до зелїзницї. В одних залубнях панї-матка з дївчатами. Снїг засипає на дорозї слїди, мете в очи мокрими клаптями.

Трохи подальше гостинцем їхав простими саньми молодий мужчина.

— А то хто їде наперед нас? — спитав він байдужно візника.

— Не знаю; залубнї і конї нашого ксьондза дзєкана.

— А в залубнях хто їде?

— Якісь панї, бо позакручувані.

— Нажени но конї та під'їдь близше, а як би удало ся, то й пережени.

Під'їхали. Дами справдї подобали радше на бездушні оберемки сїна, або випхані сїнники, перевязані крайкою. За ними на „плятформі“ у залубень привязана цїла гора куфрів, клунків, пакунків, кошиків, коробок і коробочок.

— Ага, певно також на карнавал до Львова… а може лиш на вечерок, — подумав собі молодець, студіюючи житє і ґести непорушних фіґур. А все таки мусить бути між тими пообвива- ними ляльками якась молода ляля, бо годї подумати, щоби на три женщини були три старі баби…

Даремна студія! в залубнях не було слїду нїякого молодого житя. Хотячи порушити одну часть орґанїзму, треба би було пустити в рух цїлий механїзм.

— Ану, переганяй!

Перегнали. З-поміж трьох богинь можна було замітити бодай одну, що хоч найбільше мала на собі хусток, плахт і шаликів, таки займала найменший обєм у залубнях, а сидїла лицем до матери, бо так їй було затишнїйше від вітру і вигіднїйше.

Минаючи залубнї почув молодець, як хтось сказав півголосом:

— Хтось їде за нами.

— Най їде.

— О, переганяє нас…

— Та най там! Не оглядайте ся дїти… то неладно…

„Дїти“ не розуміли коменди, як і сам комендант не слухав її! Три пари очий звернули ся в сторону, куди переїздив молодець тими простими саньми. А йому здавало ся, що бачив пару чорних очий у тої, що сидїла vis-a-vis.

— А то хто була „та трета“? — запитав візника, занятий своїми думками.

— Я не дивив ся нї на одну; минї „байбардзо“ було, бо я вважав, щоби сани в рів не з'їхали.

— Осел! — подумав „пан“. Хотїв повернути очима ще раз назад себе, але трудно було йому в кожусї.

— Якийсь пан переїхав, — обізвала ся перша панї-матка, коли остали позад від саний.

— Пан у хлопськім кожусї, — додала Клявдія.

— А під кожухом мав панич футро, — закінчила Галя.

— От, усяка нужда гостинцем волочить ся, — замітила панї-матка.

— Може й він на вечерок? — догадувала ся Галя.

— Хоч-би й так, то що ж тобі з того прийде? — спитала Клявдія.

— Одна „знайомість“ більше.

— А багато їх маєш досї?

— Може з один найдеть ся…

— І з тим одним думаєш бавити ся цїлий вечір, перегуляти цїлий баль?

— Та коби й той один найшов ся…

— Тихо жаби малі! — вмішала ся добродушно панї-матка. — Не балакайте, бо вам губи на морозї потріскають. Галю, сховай ніс, бо вже й так посинїв…

Галя послухала. Лиш очи ще трошки у неї знати.

— Клявдзю, ти не змерзла? — спитала панї-матка.

— Нї.

— А чого-ж тобі так сльози з очий котять ся?… а на носї также „ґіль“?

— То хиба може від вітру, але менї не холодно.

— Тай мама „ґіля“ зловили! — замітила Галя.

Три змерзлі носи їдуть далї.

— А що-ж, Галю, ти прочитала свої всї Зїльники, Вінки, Наші долї? — спитала по хвилї поважно Клявдія.

— Забула… зрештою навіть часу не мала на стрих полїзти. Попрочитую все, як поверну… по вечерку… Ледво, чи хто спитає, — відповіла побоючи ся Галя.

— А як би спитав? — То відповім, що я читала… але вже дуже давно… змісту не памятаю.

— То не красно такій дитинї, як ти, говорити неправду, то гріх, — фільософувала сентенціонально Клявдія.

— Але про що вам ходить? Хто-ж на вечерку про лїтературу питає? — потїшала й успокоювала панї-матка.

— Чому, мамо? у Львові все можливо… Коби ж то бодай наші сукнї дуже не зімняли ся.

— А щипцї до волося ти взяла? — спитала Клявдія.

— А лїки на міґрену забрала? — закинула рівночасно питанєм панї-матка.

— Взяла, запакувала, аж три коробочки, — а по хвилї додала: — Ми, мамо, як-раз добре вибрали ся: нинї на девяту будемо у Львові, ніч переспимо, через завтра спічнемо, а у вечір… — і Галя сплеснула руками.

Залубнї заїхали перед стацію. Дами поволи злїзали з саний…

— А що? звідки?

— Та таки тамтейші, — відповів знов візник.

— А „та трета“ що за одна?

— Котра?

— Та в .

Фірман обернув ся та став приглядати ся. За той час Галя перейшла на край і ряд богинь перемінив ся.

— Та то таки самі їмосць дзєканова добродзїйка, — осьмілив ся остаточно порекомендувати.

Паничеви відпала охота засягати дальших інформацій. „Осел!“ — подумав знов — дурний туман і півголовок зі своїм стереотипним „байбардзо“!

З наведених педаґоґічних слів, що „стереотипно“ окрашали думку автора, можна було за- ключати, що се якийсь пан професор. Про імя не трудно було допитати ся.

Андрій мав справдї за пару місяцїв здавати іспит на ґімназіяльного учителя. Був не в гуморі і сипав „ослами“ на всї боки, бо трохи перемерз. А що по легкім футрі надягнув „хлопський“ кожух, із того можна було догадувати ся, що або бояв ся в дорозї до стації перемерзнути, або що хлопської одежі не цурав ся. Завертаючи через фірмана кожух, казав виїхати знов по себе в недїлю до зелїзницї, а коли-би не приїхав у недїлю, то вже аж за три недїлї. Від візника можна було решту вивідати ся подрібно.

Андрій вертав тепер від брата з хрестин, що одначе не відбули ся, бо кума заслабла, а Андрій, кум, не приставав на будь-яку куму. Не було конечної потреби так дуже спішити ся з хрестинами, тому й відложено їх на пізнїйше. Андрій їхав тепер до Львова на вечерок, а може й на довший час. Побіч приготовленя до іспиту на „сталого“, був Андрій також не від того — оженити ся або бодай заручити ся, коби лиш по любови.

Гостї порозбирали ся у ждальнї. Давнїйші фіґури представляли ся тепер трохи кориснїйше.