Твори

Том I. Енеїда

БІБЛІОТЕКА

Ч. 8.

. .

Том I.

Твори (Котляревський, 1922)/Том 1/Енеїда.

.

Bibliothek des „Ukrainske Slowo“.

Nr. 8. I. Kotljarewskyj. Gesammelte Werke. I. Äneis

ВИДАВНИЦТВО

В БЕРЛІНІ

Іван Котляревський

✽ 29. 8. 1769. р. ✟ 29. 11. 1838. р.

БІБЛІОТЕКА

Ч. 8.

. .

Том I.

.

.

1922

ВИДАВНИЦТВО

В БЕРЛІНІ

4 Всі права застережені. 4

Copyright by „Ukrainske Slowo” Buch- u. Zeitungsverlag, G. m. b. H., Berlin

Із друкарні Börsenbuchdruckerei Denter & Nicolas, Берлін

Накладом „Українського Слова“ вийшли досі такі книжки:

. До характеристики українських правих партій. Берлін, 1921. В 60-і роковини смерти Тараса Шевченка. Збірка. Берлін, 1921. . Жах. Збірка оповідань. Берлін, 1921. . Незабутні. Літературні нариси. Берлін, 1922. Стор. 84. Памяти Івана Франка. Зібрав З. . Берлін, 1921. . З минулого. Рік 1917 на Україні. 2 частини. Берлін, 1921. Стор. 302. Українська літературна мова й правопис. Українсьський академічний правопис і Дещо про українську літературну мову . Берлін, 1922. . Твори. Том І. Енеїда. З передмовою й поясненнями Богдана Лепкого. Берлін, 1922. . Життя й відносини на Радянській Україні. Берлін, 1922. Стор. 104.

„Ukrainske Slowo“, Buch- und Zeitungsverlag, G. m. b. H.Berlin-Schöneberg, Hauptstrasse 11.

Передмова

.

Батько відродженої української літератури, автор знаменитої „Енеїди“, , родився 29. серпня ст. ст. 1769. р. в Полтаві. Дід його був діяконом, батько Петро (дворянин), служив при полтавському маґістраті канцеляристом.

Читати й писати вчився Іван Котляревський у дяка. Десятилітним хлопцем поступив на цивільну службу „въ штатѣ бывшей новороссійской канцеляріи“. Прослуживши там літ чотирі, поступив 1783. року в полтавську духовну семінарію, котру й скінчив року 1789.

По скінченню семінарії не пішов слідами ані діда, ні батька, лиш став учителем панських дітей. Перебуваючи по панських дворах на Полтавщині пізнав гаразд панське і селянське життя, зрозумів цей контраст, який був тоді між паном а селянином, навчився, як не можна краще, народньої мови, бував на досвідках і вечерницях, втягнув, так сказати, в себе арому народнього життя. Що душа потягла його не в сторону помосковщеного панства, лиш на бік української народньої стихії, на це дають нам докази його щире народні твори. Мабуть не мало до цеї націоналізації Котляревського причинився Сковорода, філософ-мораліст і великий народовець, котрий заєдно ставав на бік покривдженого українського простолюдина, як це колись давніше робив Іван Вишенський.

І часи, в котрих Іван Котляревський проживав свої дитячі та молодечі літа, були такі, що талановитий і вражливий хлопець мусів політично освідомлюватися, розуміючи тую велику кривду, яка діялася його рідній країні і його рідному народові.

Скасовання гетьманщини (1764) було ще цілком свіжою, великою подією, раною не загоєною, котра хоч-не-хоч боліла кожню вражливу українську душу.

А руїна Запорожської Січи (1775) відбувалася тоді, як Іванові Петровичеві минуло шість років. Він уже гаразд розбирався у тому історичному факті і певно, що не тільки слухав, але й плакав, слухаючи пісень про те, як Москалі підступом увійшли на Січ, як понищили гніздо козацької слави і як вивезли останнього кошового далеко на північ.

Саме тоді (1783. р.) як Котляревський вступав до семінарії знесено козацькі полки, а заведено російський мілітарний устрій. В два роки пізніще появилася „жалованная грамота дворянству“, котра була нічим иншим, як лиш масовою зрадою козацької старшини та закріпощенням міліонів вольного, українського народу.

Поневолення України було довершеним фактом і з факту цього здавав собі справу такий тямущий хлопець, яким був Котляревський, тим більше, що по панських дворах, у яких він проживав, певно не про що друге й балакали, як про ці великі політичні переміни, а й Полтава теж не затулювала уший на ці вісти, що мов громи настигали далекої столиці.

Тут і лежить основа того політичного світогляду, який золотою ниткою тягнеться крізь усі твори Котляревського, тут і криється секрет тої великої ролі, яку він відіграв в історії нашого народнього відродження.

Року 1796. поступив Іван Котляревський на військову службу як кадет. 1799. р. іменований підпоручником і тогож року став поручником (5. лютого). Року 18061807 брав участь у поході на Молдаву й за Дунай, де визначився хоробростю, а на другий рік кидає військову службу в ранзі капітана і 1810. р. стає „смотрителем“ інституту для бідних дворянських дітей у Полтаві. Великого 1812. року прийшлося йому ще раз мати діло з військовими справами. Йому доручено скласти козацький полк для боротьби з Наполєоном. Сповняючи це доручення їздив він до Петербурга і за кордон.

Року 1817. дістав чин майора, а 1822. обрано його членом петербурзького товариства „любителей россійской словесности“ (членом такогож самого харківського товариства був він уже перше). Тут не від речі згадати, що був він членом полтавської масонської льожі (до р. 1825.), а також членом „біблейського товариства“ та бібліотекарем його філії у Полтаві. Коли заходом ґенерал-ґубернатора кн. Лобанова-Ростовського заведено в Полтаві аматорський театр, Котляревський приймав у йому живу участь. Бував також частим гостем у кн. Рєпніна і для його театру написав свою оперету „Наталка Полтавка“, яка появилася на сцені полтавського театру 1819. року.

Опісля появився там також і його „Москаль Чарівник“.

В товариствах був Котляревськии бажаним і дуже любленим гостем, як образована і багата в досвід людина, як знаменитий оповідач, як чоловік із щирим, правдиво українським гумором.

Цей гумор не опускав його до смерти. Видно його скрізь у творах і в життю, хоч бували в йому й доволі важкі моменти.

Року 1829. став Іван Котляревський нездужати, 1835. пішов у відставку і доживав віку в своїм батьківськім домику біля полтавського собору, який так гарно змалював Тарас Шевченко.

Умер 29. листопада 1838. р. в тому самому домику, відпустивши перед смертю на волю своїх кріпаків-прислугу. На його могилі стояв зразу дуже характеристичний для цього часу нагробник. (Колюмна з двораменним хрестом і точена з дерева огорожа). Тепер там стоїть марморовий нагробник з погруддям поета, увінчаним вінком та з однораменним хрестом.

Кругом могили гарна огорожа з заліза й високі тополі та буйні цвіти.

Крім цього в Полтаві збудовано батькові відродженої української літератури величавий памятник з погруддям і чотирма барелєфами із його творів. Відслонення цього памятника в великі роковини стало загальноукраїнським національним святом і найкращим доказом, як високо наш народ цінить заслуги Котляревського.

Писати став Котляревський ще в семінарії. За те його й прозвали „рифмачем“.

Та з цих його перших писань нічого не осталося, бо, як знаємо, він і з „Енеїдою“ не спішився до друку і колиб не видрукував її був без дозволу автора український дідич Парпура, то Бог вість, що булоб сталося з цим знаменитим твором. „Енеїду“ став він писати мабуть за часів свого учителювання по селах, продовжував на військовій службі і три части цеї травестії появилися 1798. р. п. з. „Енеида на малороссійскій языкъ перелицїованная. И.Котляревскимъ. Часть І. Съ дозволенія Санктпетербургской Цензуры. Иждивенїемъ М. Парпуры. Въ Санктпетербургѣ 1798 года.“ Після заголовного листка йде чиста сторінка, а на ній написано: „Любителямъ малороссійскаго слова усереднѣйше посвящается.“ (Ця посвята мабуть додана Парпурою.)

Цей Парпура був багатим, конотопським шляхтичем, з козацького роду. Був це чоловік освічений, який брав участь в тодішньому літературному життю. Помер 1828. року, оставляючи щедрі записи на просвітні й гуманітарні ціли. На університет в Харкові дав 16.000 карб., а на конотопський шпиталь 40.000,на тодішні часи великі гроші! Про охоту заробити на виданню „Енеїди“ не може бути й мови, радше треба гадати, що Парпура пізнав велику вартість твору і поспішився видати його друком, боючись, щоб не запропастився він мандруючи з рук до рук.

Що Парпура зробив це без дозволу автора, треба толкувати вісткою, немов то Котляревський запропастився. (Він служив тоді прапорщиком в сіверськім драгунськім полку, об чім міг Парпура й не знати.)

На всякий спосіб нам треба дякувати Парпурі за отеє перше його видання, бо воно стало угольним камінем нашого відродження, здобуло Котляревському славу і мабуть заохотило його до дальшої літературної праці. Друге видання „Енеїди“ вийшло в Петербурзі з друкарні Ґлазунова і мабуть йогож таки накладом.

Сам автор видав її уперве року 1809 в Петербурзі п. з. „Вергиліева Энеида на мало- россійскій языкъ переложенная И. Котляревскимъ. Вновь и исправленная и дополненная противу прежнихъ изданій. Часть первая. Санктпетербургъ, въ медицинской типографіи 1809 года“. До цього видання додана четверта частина і пороблено справді багато відмін. На прикінці додано 18 сторінок словника.

Це було перше й останнє видання за життя автора. V. і VI. пісня появилися в періодичних виданнях у 20 до 30 років. Цілу „Енеїду“ приладив Котляревський до друку, але вона появилася що лиш 1842. року в Харкові, накладом книгаря Волохинова.

Це видання взяв за основу Єфремов, видаючи твори Івана Котляревського в Київі 1909. року. Видання Єфремова, тепер фундамент видань Котляревського, бо воно зладжене дуже старанно й осмотрене науково-популярним апаратом та ще прикрашене гарними ілюстраціями Василя Корнієнка. Всіх видань „Енеїди“ маємо доси поверх 30.

Були такі, що гадали її вартість обнизити тим, що немов то вона написана під впливом російської травестії Осіпова. Алеж травестії тої ніхто нині не знає, не друкує і її навіть дуже тяжко добути, а між тим „Енеїда“ Котляревського, це поруч „Кобзаря“ мабуть найпопулярніща книжка в українській літературі, вона доволі добре звісна і в російськім суспільстві, а не зашкодить пригадати, що вже 1812. року мала вона такий розголос, що Наполєон, утікаючи з Москви, забрав її з собою, як одну з замітніщих появ.

„Енеїда“це не тільки і гумористична травестія звісного Верґілієвого ориґіналу, це великий образ політично-суспільного і культурного побуту на Україні на переломі ХѴІІІ. і ХІХ. століття.

В образі тім, повнім руху, темпераменту, повнім гумору і правдиво козацької широкої вдачі, в образі на диво гармонійнім і колоритнім, відбилася вдача нашого народу, його звичаї й обичаї, його одяг, їжа, забави, товариські форми, його охота до своєріднього, а нехіть до імпортованої чужини, відбилася незлобива критика накиненого чужого хламу і туга за своїм власним добром. Це не травестія, а скорше національна епопея в жартовливій українській формі.

Багацтво детайлів, слів, зворотів, зближає „Енеїду“ до барокового стилю, алеж це такий чудовий український барок, як ті архітектурні барокові зразки, що остали в нас на Україні. Годі сказати, чи Котляревський як раз таку форму вибрав по зрілій розвазі, чи інстинктово, але „Енеїдою“ він зробив справжнє чудо. Показав своїм і чужим, що українською мовою можна написати не лиш журливу пісоньку про нещасливу любов козака і дівчини, але й великий, епохальний твір, привчив і своїх і чужих читати по українськи й любуватися запашними чарами приниженої „хахлацької“ мови і приневолив наших і чужих панів та достойників, мов у дзеркалі побачити свої обличчя, почути великі гріхи супроти українського народу. В I. і II. частині змалював пригоди троянських бурлаків, (а властиво козаків по збуренню Січи); в III. описуючи пекло висказав не одно гірке слове правди на адресу панства й урядництва; в IV. згадав кращі часи (гетьманщину), а в V. і VI. дав доволі гостру сатиру тодішного свіжо спеченого на московський лад українського панства.

„Енеїда“ має таким чином велике не тільки літературне, але й політичне значіння. На ній виховалися цілі покоління свідомого не українофільства а українства, а найкращим доказом її вартости може послужити це велике поважання, з яким до неї і до Котляревського ставився найбільший український поет Тарас Шевченко, котрий у своїй оді сказав:

Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люде, Поки сонце з неба сяє Тебе незабудуть.

Література

.

Твори Ів. Котляревського, під ред. С. Єфремова. Київ, 1909.

Твори Ів. Котляревського, під ред. Ю. Романчука. „Руска письменність“ I. Львів, 1904.

Житецкій П. — „Енеида“ Котляревскаго… въ связи съ обзором малорусской литературы XVIII в. Київ, 1900.

Дашкевич Н. — Старѣйшій списокъ „Малороссійской Енеиды“ Котляревскаго. „Чтенія въ общ. Нестора-лѣтоп.“, 1901, XV, в. 1.

Русовъ А. — Какая роль „Возьного“ въ „Наталкѣ Полтавкѣ?“ „Кіевск. Старина“, 1901.

Ефименко А. — Котляревскій въ исторической обстановкѣ. „Южная Русь“, т. II. Спб., 1905.

Грушевський М. — Укр. руське літературне відродження. „Л. Н. Вістн.“, 1898, XI.

Сергієнко М. — Для ювилею Ів. Котляревського. „Записки Н. Т. ім. Ш-ка“, т. 2.

Пыпинъ и Спасовичъ. — Исторія славянскихъ литературъ, т. I. Спб., 1879.

Огоновський О. — Исторія литературы руской, ч. II в. 1. Львів, 1889.

Петровъ Н. — Очерки исторіи укр. литературы XIX ст. Київ, 1884.

Дашкевичъ Н. — Отзывъ о соч. г. Петрова. „Отчетъ…“ Спб., 1888.

Стебминъ-Каменскій С. — Воспоминанія объ И. П. Котляревскомъ. Полтава, 1883.

Науменко В. — Къ 50 лѣтію со дня смерти Котляревскаго. „Кіев. Стар.“ 1888, XI.

Кулишъ П. — Обзоръ украинской словесности. Котляревскій. „Основа“, 1861, I.

И. П. Котляревскій. „Основа“, 1861, II.

Кошовий О. — Відчити з історії укр. письменства. „Світ“, 1881, I-II.

Н. М. В. — И. П. Котляревскій. Критико-біогр. очеркъ. „Новь“, 1885, IV і V.

Катрановъ С. — Вмѣсто предисловія до вид. творів Котляревського. Київ, 1890.

Стешенко И. — Поэзія И. П. Котляревскаго. Кіевъ, 1898.

Стешенко И. — И. П. Котляревскій, авторъ укр. „Енеиды“. Критическая біографія. Київ, 1902.

Стешенко И. — Енеїда Котляревського і Котельницького в порівнанні з иншими текстами. „Записки У. Н. Т. у Київі“, т. IX.

Студинський К. — Літературні замітки. Львів, 1901.

Студинський К. — Котляревський і Артимовський. Львів, 1901.

Коваленко Г. — Століття „Енеїди“ Котляревського. „Л.-Н. Вістник“, 1898, X.

Коваленко Г. — Иванъ Котляревскій. Біогр. очеркъ. Черниговъ, 1898.

Евшан М. — І. Котляревський. Збірник „Пошана“. Харків, 1909.

Н. — И. П. Котляревскій. Опытъ характеристики. „Русск. Мысль“, 1903, X.

Павловскій И. Ф. — И. П. Котляревський. Ст. Смаль-Стоцький. — І. Котляревський і його „Енеїда“. „Л. Н. Вістник“, 1898, XI.

Сумцовъ Н. — Бытовая сторона „Енеиды“. „Изъ укр. старины“. Харків, 1905.

Дашкевичъ Н. — Малорусская и др. бурлескныя (шутлывыя) Енеиды. „Кіевская Старина“, 1898, IX.

Грушевський М. — Перші видання „Енеїди“. „Л. Н. Вістник“, 1898, XI.

Грінченко В. — Оповідання про Івана Котляревського. С.-Пб., 1902.

Дашкевичъ Н. — Вопросъ о литературномъ источникѣ „Москаля Чарівника“. „Кіевская Старина“, 1893, XII.

Кочубей М. Н. — Постой, или когда одинъ теряетъ, то другіе . Къ генетической связи „Москаля-Чаривника“ и „Простака“. С.-Пб., 1902.

Франко Ів. — Галицький „Москаль Чарівник“. „Записки Н. Т. ім. Шевченка“, Т. 27.

Горленко В. — Изъ бумагъ И. П. Котляревскаго. „Кіевская Старина“, 1883, V.

Франко Ів. — Писання Котляревського в Галичині. „Записки Н. Т. ім. Ш-ка“, т. 26.

Срезневскій В. — Знакомство И. Срезневскаго съ Котляревскимъ. „Кіевская Старина“, 1899, I.

Єфремов С. — Шевченко й Котляревський „Збірник в память Ш-ка“. Київ, 1915.

М. — Ювилей відродження українсько-руського письменства. „Л.-Н. Вістник“. 1898, XI.

Дмитріевъ Н. — Къ исторіи открытія памятника Котляревскому въ Полтавѣ. „Кіевская Старина“, 1903, X.

Ефремовъ С. — Праздникъ украинской интеллигенціи. Ibid.

Комаров М. — Бібліографичний показчик видань Котляревського творів та писань про його. Збірник „На вічну память Котляревському“. Київ, 1904.

Єфремов С. — Додаток до „Бібліографичного покажчика“. Ibid.

Олександер Барвінський. — Вибір з українсько-рускої лїтератури. У Львові, 1910.

Єфремов С. — Історія українського письменства. Видання третє. Київ, 1917.

Енеїда

Іван Котляревський.

Енеїда.

Зі вступом і поясненнями Богдана Лепкого.

Берлін 1922

Частини:

I•II•III•IV•V•VI

Частина I

.

Еней був парубок моторний І хлопець хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак. Но Греки, як, спаливши Трою, Зробили з неї скирту гною, Він, взявши торбу, тягу дав; Забравши деяких Троянців, Осмалених, як гиря, ланців, Пятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни, На синє море поспускав, Троянців насажавши повні, І куди очі почухрав. Но зла Юнона, суча дочка, Розкудкудакалась, як квочка: Енея не любила — страх! Давно уже вона хотіла, Його, щоб душка полетіла К чортам і щоб і дух не пах.

Еней був тяжко не по серцю Юноні, все її гнівив: Здававсь гірчіший їй від перцю, Ні в чім Юнони не просив; Но гірш за те їй не злюбився, Що, бачиш, в Трої народився І мамою Венеру звав, І що його покійний дядько Парис, Пріямове дитятко, Путивочку Венері дав.

Побачила Юнона з неба, Що пан Еней на поромах, — (А те шепнула сука Геба —) Юнону взяв великий жах! Впрягла в ґринджолята павичку, Сховала під кибалку мичку, Щоб не світилася коса; Взяла спідницю і шнурівку, І хліба з сіллю на тарілку, К Еолу мчалась, як оса.

„Здоров, Еоле, пане-свату! „Ой як ся маєш, як живеш?“ Сказала, як ввійшла у хату, Юнона: „чи гостей ти ждеш?..“ Поставила тарілку з хлібом Перед старим Еолом-дідом, Сама же сіла на ослін. „Будь ласкав, сватоньку-старику! „Ізбий Енея з пантелику: „Тепер пливе на морі він.

„Ти знаєш — він який суціга, „Паливода і горлоріз: „По світу, як іще побіга, „Чиїхсь багацько виллє сліз. „Пошли на його лихо злеє, „Щоб люди всі, що при Енеї, „Послизли і щоб він і сам. „За цеєж дівку чорнобриву, „Смачную, гарну, уродливу, „Тобі я, далебі, що дам.

„Гай, гай! ой дай же його кату!“ Еол насупившись сказав: „Я всеб зробив за цюю плату, „Та вітри всі порозпускав: „Борей недуж лежить з похмілля, „А Нот поїхав на весілля, „Зефир же, давній негодяй, „З дівчатами заженихався, „А Евр в поденщики нанявся, — „Як хочеш, так і помишляй!

„Та вже для тебе обіщаюсь „Енеєві я ляпас дать; „Я хутко, миттю постараюсь „В трістя його к чортам загнать. „Прощай же! швидче убірайся, „Обіцянки не забувайся, „Бо послі, чуєш, ні-чичирк! „Як збрешеш, то хоча надсядься, „На ласку послі не понадься: „Тоді від мене возьмеш чвирк.“

Еол, оставшись на господі, Зібрав всіх вітрів до двора, Велів поганій буть погоді… Як раз на морі і гора! Все море зараз спузирило, Водою мов в ключі забило, — Еней тут крикнув, як на пуп: Заплакався і заридався, Пошарпався, увесь подрався, На тім'ї начесав аж струп.

Прокляті вітри роздулися, А море з лика аж реве; Слізми Троянці облилися, Енея за живіт бере; Всі човники їх розчухрало, Багацько війська тут пропало: Тоді набрались всі сто-лих! Еней кричить, що — „я Нептуну „Півкопи грошей в руку суну, „Аби на морі штурм утих.“

Нептун іздавна був дряпічка: Почув Енеїв голосок, Шатнувся зараз із запічка: Півкопи для його кусок!… У миттю осідлавши рака, Схвативсь на його, мов бурлака, І вирнув з моря, як карась. Загомонів на вітрів грізно: „Чого ви дуєте так різно? „До моря, знаєте, вам зась!“

От тут-то вітри схаменулись, І ну всі драла до нори; мов Ляхи шатнулись, Або од їжака тхори. Нептун же зараз взяв мітелку І вимів море, як світелку, То сонце глянуло на світ. Еней тоді як народився, Разів із пять перехрестився, Звелів готовити обід.

Поклали шальовки соснові, Кругом наставили мисок; І страву всякую, без мови, В голодний пхали все куток. Тут з салом галушки лигали, Лемішку і куліш глитали І брагу кухликом тягли, Та і горілочку хлестали, — Насилу ізза столу встали І спати послі всі лягли.

Венера не послідня шльоха, Проворна, враг її не взяв, Побачила, що так полоха Еол синка, що аж захляв, — Умилася, причепурилась І як в неділю нарядилась, Хоть би до дудки на танець! Взяла очипок грезетовий І кунтуш з усами люстровий, Пішла к Зевесу на ралець.

Зевес тоді кружав сивуху І оселедцем заїдав; Він, сьому випивши восьмуху, Послідки з кварти виливав. Прийшла Венера, іскривившись, Заплакавшись і завіскрившись, І стала хлипать перед ним: „Чим пред тобою, милий тату, „Син заслужив таку мій плату? „Ійон, мов в свинки грають їм.

„Куди йому уже до Риму? „Хиба як здохне чорт в рові, „Як вернеться пан Хан до Криму, „Як жениться сич на сові… „Хибаб уже та не Юнона, „Щоб не вказала макогона, „Що й досі слухає чмелів! „Колиб вона та не бісилась „Замовкла і не комезилась, „Щоб ти це сам їй ізвелів“.

Юпитер, все допивши з кубка, Погладив свій рукою чуб: „Ох, доцю, ти моя голубко! „Я в правді твердий так, як дуб. „Еней збудує сильне царство „І заведе своє там панство; „Не малий буде він панок. „На панщину ввесь світ погонить „Багацько хлопців там наплодить. „І всім їм буде ватажок.

„Заїде до Дидони в гості „І буде там бенькетувать; „Полюбиться її він мосці „І буде бісики пускать. „Іди, небого, не журися, „Попонеділкуй, помолись. „Все буде так, як я сказав“. Венера низько поклонилась І з пан-отцем своїм простилась, А він її поцілував.

Еней прочумався, проспався, І голодрабців позбірав, Зовсім зібрався і уклався, І скільки видно почухрав. Плив, плив, плив, плив, що аж обридло, І море так йому огидло, Що бісом на його дививсь. „Колиб, каже, умер я в Трої — „Ужеб не пив ції гіркої, „І марне так не волочивсь“.

Потім до берега приставши З троянством голим всім своїм, На землю з човнів постававши, Спитавсь, чи є що їсти їм? І зараз чогось попоїли, Щоб на путі не ослабіли Пішли куди хто запопав. Еней по берегу попхався І сам не знав, куди слонявся, Аж гульк і в город причвалав

В тім городі жила Дидона, А город звався Карфаген, Розумна пані і моторна, Для неї трохи цих імен: Трудяща, дуже працьовита, Весела, гарна, сановита, Бідняжка що була вдова... По городу тоді гуляла, Коли Троянців повстрічала, Такі сказала їм слова:

„Відкіль такі це гольтіпаки? „Чи рибу з Дону везете? „Чи може виходці-бурлаки? „Куди, прочане, ви йдете? „Який вас враг сюди направив? „І хто до города причалив? „Якаж ватага розбишак!“ Троянці всі замурмотали, Дидоні низько в ноги пали, А вставши, їй мовляли так:

„Ми всі, як бач, народ хрещений, „Волочимся без талану; „Ми в Трої, знаєш, порождені, „Еней пустив на нас ману. „Дали нам Греки прочухана „І самого Енея пана „В три-вирви вигнали відтіль; „Звелів покинути нам Трою, „Підмовив плавати з собою. „Тепер, ти знаєш, ми відкіль.

„Помилуй, пані благородна! „Не дай загинуть головам, „Будь милостива, будь незлобна, „Еней спасибі скаже сам. „Чи бачиш, як ми обідрались! „Убрання, постоли порвались, „Охляли, ніби в дощ щеня! „Кожухи, свити погубили „Із голоду в кулак трубили, „Така нам лучилась пеня“.

Дидона гірко заридала І з білого свого лиця Платочком сльози обтирала: „Колиб, сказала, молодця „Енея вашого злапала „Ужеб тоді весела стала, „Тоді Великдень був би нам!“ Тут, плюсь! Еней, як будьто з неба: „Ось, ось де я, коли вам треба! „Дидоні поклонюся сам“.

Потім з Дидоною обнявшись, Поцілувались гарно в смак; За рученьки біленькі взявшись, Балакали то сяк, то так. Пішли к Дидоні до господи Через великі переходи, Ввійшли в світлицю, та й на піл; Пили на радощах сивуху І їли сімяну макуху, Покіль кликнули їх за стіл.

Тут їли різнії потрави, І все з поливяних мисок, І самі гарнії приправи З нових кленових тарілок: Свинячу голову до хріну І локшину на переміну, Потім з підливою индик; На закуску куліш і кашу, Лемішку, зубці, путрю, квашу І з маком медовий шулик.

І кубками пили сливянку, Мед, пиво, брагу, сирівець, Горілку просту і калганку, Куривсь для духу яловець. Бандура бринчала. Сопілка затинала, А дудка грала ; на скрипці грали. Кругом дівчата танцювали В дробушках, в чоботах, в свитках.

Сестру Дидона мала Ганну, Навспражки дівку, хоть куди: Проворну, чепурну і гарну Приходила і ця сюди В червоній юпочці баєвій, В запасці гарній фаналевій, В стьонжках, в намисті і ковтках; Тут танцювала викрутасом І пред Енеєм вихилясом, Під дудку била .

Еней і сам так розходився, Як на аркані жеребець, Що трохи не увередився, Пішовши з Гандзею в танець. В обох підківки забрязчали. Жижки од танців задрижали, Вистрибувавши гоцака. Еней, матню в кулак прибравши, І примовлявши, Садив крутенько гайдука.

А послі танців варенухи По филіжанці піднесли, І молодиці-цокотухи Тут баляндраси понесли. Дидона кріпко заюрила, Горщок з вареною розбила, До дуру всі тоді пили. Ввесь день весело прогуляли І пяні спати полягали, Енеяж ледве повели.

Еней на піч забрався спати Зарився в просо, там і ліг; А хто схотів, побрів до хати, А хто в хлівець, а хто під стіг; А деякі так так хлеснули, Що де упали там заснули Сопли, харчали і хропли; А добрі молодці кружали, Поки аж півні заспівали Що здужали, то все тягли.

Дидона рано ісхопилась, Пила з похмілля сирівець, А послі гарно нарядилась, Як би в оренду на танець. Взяла караблик бархатовий, Спідницю і карсет шовковий І начепила ланцюжок; Червоні чоботи обула, Та і запаски не забула, А в руки з вибійки платок.

Еней же з хмелю як проспався, Іззів солоний огірок; Потім умився і убрався, Як парубійка до дівок. Йому Дидона підослала, Що од покійника украла: Штани і пару чобіток, Сорочку і каптан з китайки, І шапку, пояс з каламайки, І чорний шовковий платок.

Як одяглись, то ізійшлися, З собою стали розмовлять; Наїлися і принялися, Щоб по-вчорашньому гулять. Дидонаж тяжко сподобала Енея так, що і не знала, Де дітися і що робить; Точила всякії баляси, І підпускала різні ляси, Енею тількиб угодить.

Дидона вигадала грище, Еней щоб веселіший був, І щоб вертівся з нею ближче І лиха щоб свого забув: Собі очиці завязала, І у грати стала, Енеяб тільки уловить. Еней же зараз догадався, Коло Дидони терся, мявся, Її щоб тільки вдовольнить.

Тут всяку всячину іграли, Хто як і в віщо захотів: Тут инші скакали. А хто од потів, І в , і в , Нераз доходило до чуба, Як загулялися в ; В , в , в іграли І по столу совали, Чорт-мав порожнього кута!...

Що день було у них похмілля, Пилась горілка, як вода; Що день бенькети, мов весілля, Всі пяні, хоть посуньсь куда. Енеєві так, як болячці Або лихій осінній трясці, Годила пані всякий день. Були Троянці пяні, ситі, Кругом обуті і обшиті, Хоть голі прибрели, як нень.

Троянці добре там курили, Дали приманку всім жінкам; По вечерницях всі ходили, Просвітку не було дівкам. Та й сам Еней-сподар і паню Підмовив паритися в баню... Ужеж було не без гріха! Бо страх вона його любила, Аж розум ввесь свій погубила, А бачця не була плоха.

Оттак Еней жив у Дидони, Забув, і в Рим щоб мандрувать; Тут не боявся і Юнони, Пустився все бенькетувать. Дидону мав він мов за жінку, Убивши добру в неї грінку, Мутив як на селі москаль! Бо хрін його не взяв моторний, Ласкавий, гарний і проворний І гострий, як на бритві сталь.

Еней з Дидоною возились, Як з оселедцем сірий кіт: Ганяли, бігали, казились, Аж лився деколи і піт. Дидонаж мала раз роботу, Як з ним побігла на охоту Та грім загнав їх в темний льох !... Лихий їх зна, що там робили, Було не видно зза могили, В льохуж сиділи тільки вдвох.

Не так-то робиться все хутко, Як швидко оком ізмигнеш, Або як казку кажеш прудко, Пером в папері як писнеш. Еней в гостях прожив не мало, Що з голови його пропало, Куди його Зевес послав. Він годів зо два там просидів, А мабуть би і більш пронидів, Як би його враг не спіткав.

Колись Юпитер ненароком З Олимпа глянув і на нас І кинув в Карфагену оком Аж там троянський мартопляс... Розсердився і розкричався, Аж цілий світ поколихався, Енея лаяв на ввесь рот: „Чи так то, гадів син, він слуха? „Убрався в патоку, мов муха, „Засів буцім в болоті чорт!

„Підіть гінця мені кликніте, „До мене зараз щоб прийшов, „Глядіть же, цупко прикрутіте, „Щоб він в шиньок та не зайшов „Бо хочу я кудись послати. „Ійон, ійон же вража мати! „Але Еней наш зледащів... „А то Венера все свашкує, „Енеєчка свого муштрує, „Щоб він з ума Дидону звів“.

Прибіг Меркурій засапавшись, В три ряди піт з його котив; Ввесь ремінцями обвязавшись, На голову бриль наложив; На грудях з бляхою ладунка, А ззаду з сухарями сумка. В руках нагайський малахай. В такім наряді влізши в хату, Сказав: „готов уже я, тату, „Куди ти хочеш, посилай!“

„Біжи лиш швидче в Карфагену“, Зевес гінцеві так сказав: „І пару розлучи скажену, „Еней Дидонуб забував. „Нехай лиш відтіль уплітає, „І Рима строїти чухрає, „А то заліг, мов в грубі пес. „Колиж він буде йще гуляти, „То дам йому себе я знати, „Оттак сказав, скажи, Зевес“...

Меркурій низько поклонився, Перед Зевесом бриль ізняв, Через поріг перевалився, До стані швидче тягу дав. Покинувши із рук нагайку, Запріг він миттю чортопхайку, Черкнув із неба, аж курить! І все кобилок поганяє, Що оглобельна аж брикає, Помчали, аж візок скрипить!

Еней тоді купався в бразі І на полу укрившись ліг; Йому не снилось о приказі, Як ось Меркурій в хату вбіг! Смикнув із полу мов псяюху. „А що ти робиш? пєш сивуху?“ Зо всього горла закричав: „А ну лиш, швидче убірайся, „3 Дидоною не женихайся, „3евес поход тобі сказав!

„Чи цеж таки до діла робиш, „Що й досі тута загулявсь? „Та швидко і не так задробиш: „3евес не дурно похвалявсь; „Получиш добру халазію, „Він видавить з тебе олію, „От тільки йще тут побарись!... „Глядиж, сьогодні щоб убрався, „Щоб нищечком відсіль укрався „Мене у-друге не дождись“.

Еней піджав хвіст, мов собака, Мов Каїн, затрусивсь увесь; Із носа потекла кабака: Уже він знав, який Зевес!... Шатнувся миттю сам із хати Своїх Троянців позбірати; Зібравши, дав такий приказ: „Як можна швидче укладайтесь, „Зо всіми клунками збірайтесь, „До моря швендайте як раз!“

А сам, вернувшися в будинки, Своє лахміття позбірав; Мизерії наклав дві скриньки. На човен зараз одіслав І дожидався тільки ночі, Що як Дидона зімкне очі, Щоб не прощавшись тягу дать. Хоть він за нею і журився І світом цілий день нудився Та ба! бач треба покидать.

Дидона зараз одгадала, Чого сумує пан Еней, І все на ус собі мотала, Щоб умудритися і єй; Зза печі часто виглядала, Прикинувшись, буцім куняла І мов вона хотіла спать. Еней же думав, що вже спала, І тільки що хотів дать драла, Аж ось Дидона за чуб хвать.

„Постій, прескурвий, вражий сину! „Зо мною перше розплатись! „От задушу, як злу личину, „Ось ну лиш тільки завертись! „Оттак за хліб, за сіль ти платиш? „Ти всім, привикши насміхатись, „Розпустиш славу по мені! „Нагріла в пазусі гадюку, „Що послі ізробила муку; „Послала пуховик свині!...

„Згадай, який прийшов до мене, „Що ні сорочки не було „І постолів чорт-мав у тебе, „В кишеніж пусто, аж гуло. „Чи знав ти, що такеє гроші? „Мав без матні одні холоші, „І тільки слова, що в штанах; „Та й те порвалось і побилось, „Аж глянуть сором, так світилось; „Свитина вся була в латках.

„Чи яж тобі та не годила? „Хиба ріжна ти захотів? „Десь вража мати підкусила, „Щоб хирний тут ти не сидів!... Дидона гірко заридала. І з серця аж волосся рвала І закраснілася, мов рак; Запінилась, посатаніла, Неначе дурману ізз'їла. Залаяла Енея так:

„Поганий, мерзький, скверний, бридкий, „Нікчемний, ланець, кателик! „Гульвіса, пакосний, престидкий, „Негідний, злодій, єретик! „За кучму цю твою велику, „Як дам ляща тобі я в пику, „То тут тебе лизне і чорт! „І очі видеру із лоба „Тобі, диявольська худоба... „Трясешся, мов зімою хорт?

„Мандруй до сатани з рогами, „Нехай тобі присниться біс „З твоїми сучими синами, „Щоб враг побрав вас всіх гульвіс. „Щоб ні горіли, ні боліли, „На чистому щоб поколіли, „Щоб не оставсь ні чоловік; „Щоб доброї не знали долі, „Були щоб з вами злії болі, „Щоб ви шаталися по-вік!“

Еней від неї одступався, Поки зайшов через поріг, А далі аж не оглядався, З двора в собачу ристь побіг. Прибіг к Троянцям, засапався, Обмок в поту, як би купався, Мов з торгу в школу курохват; Потім в човен хутенько сівши І їхати своїм велівши, Не оглядався сам назад.

Дидона тяжко зажурилась, Ввесь день ні їла, ні пила; Все тосковала, все нудилась, Кричала, плакала, ревла. То бігала, як би шалена, Стояла довго тороплена, Кусала нігті на руках; А далі сіла на порозі, Аж занудило їй небозі І не встояла на ногах.

Сестру кликнула на пораду, Щоб горе злеє розказать, Енеєву оплакать зраду І льготи серцю трохи дать. „Ганнусю, рибко, душко, любко, „Рятуй мене, моя голубко, „Тепер пропала я на-вік! „Енеєм кинута я бідна, „Як сама паплюга послідня... „Еней злий змій не чоловік.