Front matter
З ВЕРШИН І НИЗИН
ЗБІРНИК ПОЕЗІЙ
Друге, доповнене виданє.
Гимн
Н.
Замісць пролога.
ічний революцйонер — Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастє й волю, — Він жиє, він ще не вмер. Ні попівськіі тортури, Ні арештів царських мури, Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані, Ні шпіонів ремесло В гріб єго ще не звело.
Він не вмер, він ще жиє! Хоч від тисяч літ родив ся, То аж вчора розповив ся І о власній силі йде! — І простує ся, міцніє, І спішить туди, де дніє… Словом сильним, мов трубою Міліони зве з собою, — Міліони радо йдуть, Бож се голос чуть.
Голос духа чути скрізь: По курних хатах мужицьких, По варстатах ремісницьких, По місцях недолі й сліз. І де тілько він роздасть ся, Гинуть сльози й сум нещастя,
Сила родиться й завзятє — Не ридать, а здобувати Хоч синам, сли не собі, Кращу долю в боротьбі.
Вічний революцйонер — Дух, наука, думка воля Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руіна, Покотила ся лявіна, — І де в світі тая сила, Щоб в бігу єі спинила, Щоб вгасила, мов огень, Розвидняющий ся день?… 1880.
Веснянки «Дивувалась зима…»
ивувалась зима, Чом се тають сніги, Чом леди присли всі На широкій ріці?
Дивувалась зима, Чом так слабне вона, Де той легіт бересь, Що теплом пронима'?
Дивувалась зима, Як се скріпла земля Наливаєсь теплом, Оживає що дня?
Дивувалась зима, Як посьміли над сніг Проклюнутись квітки Запахущі, дрібні?
І дунула на них Вітром з уст ледяних, І пластом почала Сніг метати на них.
Похилились квітки, Посумніли, замклись; Шуря-буря пройшла, — Вони знов піднялись.
І найдужше над тим Дивувалась зима, Що на цвіт той дрібний В неі сили нема.
Веснянки «Гримить!»
Гримить! Благодатна пора наступає, Природу роскішная дрож пронимає. Жде спрагла земля плодотворноі зливи І вітер над нею гуляє бурхливий І з заходу темная хмара летить — Гримить!
Гримить! Тайна дрож пронимає народи, — Мабуть благодатная хвиля надходить… Мільйони чекають щасливоі зміни, — Ті хмари — плідноі будущини тіни, Що людськість мов красна весна обновить… Гримить! 1880.
Веснянки «Гріє сонечко!»
Гріє сонечко! Усміхаєся небо яснеє, Звонить пісеньку жайвороночок, Затонувши десь в бездні-глу́біни Кришталевого океану… Встань, Встань орачу! Вже прогули́ вітри, Проскрипів мороз, вже пройшла зима! Любо дихає воздух леготом; Мов у дівчини, що з сну будиться, В груди радісно бєсь здоровая Молодая кров, Так і грудь землі диха-двигаєсь Силов дивною, оживущою.
Встань, орачу, встань! Сій в щасливий час золоте зерно́! З трепетом любви мати щирая Обійме його, Кровю теплою накормить його, Оберіжливо виростить його.
Гей, брати! В кого серце чистеє, Руки сильніі, думка чесная, — Прокидайтеся! Встаньте, слухайте всемогущого Поклику весни! Сійте в головах думи вольніі, В серцях жадобу братолюбія, В грудях сміливість до великого Бою за добро, щастє й волю всіх! Сійте! На пухку, на живу рілю Впадуть сімена думки вашоі!
Веснянки «Вже сонечко знов по лугах…»
Вже сонечко знов по лугах Почало́ весняную роботу; І знов по широких полях Полили́сь ріки людського поту.
По тихій, по чистій ріці Знов сріблястая риба гуляє; По голій, тісній толоці Знов худоба худа шкандибає.
Звенить птахів співами ліс І зазуля кує коло кладки; Дорогою тягне ся віз — Секвестратор в село за податки.
Веснянки «Земле, моя всеплодющая мати…»
Земле, моя мати, Сили, що в твоій живе глубині, Краплю, щоб в бою сильнійше стояти, Дай і міні!
Дай теплоти, що розширює груди, Чистить чутє і відновлює кров, Що до людей безграничную будить, Чисту любов!
Дай і огню, щоб ним слово налити, Душі стрясать громовую дай власть, Правді служити, неправду палити Вічну дай страсть!
Силу рукам дай, щоб пута ломати, Ясність думкам — в серце кривди влучать, Дай працювать, працювать, працювати, В праці сконать! 1880
Веснянки «Розвивайся лозо борзо…»
Розвивайся лозо борзо, Зелена діброво! Оживає помертвіла Природа на ново. Оживає, розриває Пута зимовіі, Обновляєсь в свіжі сили Й свіжіі надіі.
Зеленій ся, рідне поле, Украйінська ниво! Підоймися, колосися, Достигай щасливо! І щоб всяке добре сімя Ти по вік плекала, І щоб світу добра служба З твого плоду стала! 1880.
Веснянки «Не забудь…»
Не забудь, не забудь Юних днів, днів весни, — Путь житя, темну путь Проясняють вони.
Злотих снів, тихих втіх, Щирих сліз і любви, Чистих поривів всіх Не встидайсь, не губи!
Бо минуть — далі труд В самоті і глуші, Мозолі наростуть На руках і душі.
Лиш хто любить, терпить, В кім кров живо кіпить, В кім надія ще лік, Кого бій ще манить, Людське горе смутить А добро веселить, — Той цілий чоловік.
Тож сли всю житя путь Чоловіком цілим Не прийдесь тобі буть, — Будь хоч хвилечку ним.
А в поганіі дні, Болотяніі дні, Як надія пройде І погасне чутє, Як з великих доріг Любви, бою за всіх На вузкі та круті Ти зійдеш манівці,
Зсушить серце жура, Зколють ноги терни, — О, тоді май житя Вдячно ти спомяни!
О, тоді ясні сни Оживлять твою путь… Юних днів, днів весни Не забудь, не забудь!
Веснянки «Лице небесне прояснилось…»
Лице небесне прояснилось І блиском роскоші займилось, Надіі румянцем паліє — Міні в тюрмі аж серце мліє.
Нараз в безмірному просторі, Мов парус на далекім морі, Маленька хмарка виринає І звільна з тиха надпливає.
Щось в ній мутиться і трепече, Немов у серце молодече Вірвеся думка сумовита, Трівоги хмаркою вповита.
Та промінь сонця гнеть зцілує З лиця небес хмаринку тую, Лиш на рісницях золотистих Дві три краплиночки зависли.
О небо, кришталеве море, Що защеміло в серці твоім В тій хвили? Чи землі дрібноі Велике, непроглядне горе?…
Веснянки «Ще щебече у садочку соловій…»
Ще щебече у садочку соловій Пісню любую весноньці молодій, Ще щебече, як від давна щебетав, Своім співом весну красную витав.
Та не так тепер в садочку як було: Вечір в маю, співом все село гуло́, По вулиці дівчатонька, наче рій, На вишеньці висвистує соловій.
Не так нині як бувало! Півсмерком Не йдуть селом дівчатонька ходірком, Не виводять співаночок на весь двір Соловієви на вишеньці в супір.
Ось з роботи перемучені спішать, Руки й ноги мов відрубані болять, — Не до жартів йім сердешним та пісень, Лиш спочити б, наробивши ся весь день!
Важко якось соловію щебетать, Важко весну, хоч як красну зустрічать, Голосить природи радість на весь мір, Наче людському нещастю на докір.
А ще жаль єму й супірниць, що йіх спів По селу враз з єго свистом гомонів. Що то жде йіх?… Слюб з нелюбом, рій дітий, Та вйідливая свекруха й муж лихий. 1881.
Веснянки «Весно, ох довго ж на тебе чекати!»
Весно, ох довго ж на тебе чекати! Весно, голубко, чому ж ти не йдеш? Чом замісць себе до вбогоі хати Голод і холод, руіну і страти В гості ти шлеш?
Бач, уже май зачинаєсь! О маю, Чом же мерцем ти приходиш на світ? Пусто і мертво по полю, по гаю, Лиш оловяніі хмари вкривають Весь небозвід.
Стогін іде по селищах убогих, Діти гуртами на задавку мруть, Сіна нема й стебелця в оборогах, Гине худібка, по долах розлогих Води ревуть.
„Згинем“, — люд шепче. „Таж горе не са́ме Звикло ходить. Або пошесть прийде, Або — не дай Боже, — Польща настане“. От як сей рік зустрічають селяне Весно, тебе. 1881.
Веснянки «Ой що в полі за димове?»
Ой що в полі за димове? Чи то вірли крильми бють ся? Ні, то Доля грядки копле, Красу садить, розум сіє, Примовляє, приспівує:
„Сходи красо до схід сонця, Ти розуме спозаранку! Рости красо до пояса, Ти розуме висше мене! Іди краю поміж люде, Ти розуме громадами! Не дайсь красо тому взяти Хто ти хоче світ звязати; Не дайсь красо тому в руки, Хто тя хоче в пута вкути! А як впадеш у неволю, То розплинь ся слізоньками, То засохни без розплоду!
„Ти розуме, бистроуме, Порви пута віковіі, Що скували думку людську! Двигни з пітьми люд робучий, Двигни з пітьми — та до мене! Розхитай в нім ясні думи, Розрости бажанє волі, Виплекай братерську згоду, Поєднай велику силу, Щоби разом, дружно стала, Щастя, волі добувала!
Веснянки «Рад би я, весно…»
Рад би я, весно, в весельшіі нути Радісним співом витати тебе, В твойій красі ненаглядній втонути, Злитись з тобою, забути себе.
Рад би я ястребом плавать в блакиті, Травкою ніжною пнятись з землі, Хвилею бурхать о скали розбиті, Мушкою гратись в вечірнім теплі.
Вмерти, з житя розплисти ся на волю, В рідній землиці спочити від сліз, Щоб не чуть в серці пекучого болю, Людськоі муки не бачити скрізь! 1881.
Веснянки «Весняніі пісні…»
Весняніі пісні, Весняніі сни, Чом так безутішні, Безвідрадні ви?
Чи для вас не має Зелені в лісах, Чи для вас не сьяє Сонце в небесах?
Чи для вас весела Квітка не цвите,
Що лиш вбогі села, Людський біль здрите?
Ох, живі діброви, Ясний сонця світ, Лиш житя, любови В людських душах ніт!
Втішно птиця лине, Гамір, співи, крик… Тілько бідний гине З голоду мужик.
Цвіти серед поля Долом і горов, — Тілько тьма й неволя Пє народну кров.
Краще б то для моди Заспівати, бач, Про красу природи, Ніж про людський плач.
Але не для моди Се співаю я, То й сумна виходить Пісенька моя. 1882.
Веснянки «Думи, діти моі…»
Думи, діти моі, Думи, любі моі! З усміхнутим лицем В тій понурій тюрмі!
Наче запах весни Налітаєте ви, Скорбне серце моє Потішаєте ви!
Де жура душу тлить, Живе серце болить, Де в важкій боротьбі Духа втома вялить,
Де хитає ся ще, Сумніває ся ще Ум, де думка нова Загорає ся ще, —
Там ви, думи, летіть, Слабосилих кріпіть В горя й сумніву змрік Лийте радісний світ!
Веснянки «Vivere memento!»
Весно, що за чудо ти Твориш в мойій груди! Чи твій поклик з мертвоти Й серце к жизні будить? Вчора тлів мов Лазар я В горя домовині — Що ж се за нова зоря Міні блисла нині? Дивний голос мя кудись Кличе — тут то, ген то: „Встань, прокинь ся, пробудись! Vivere memento!“
Вітре теплий, брате мій, Чи твоя се мова? Чи на гірці світляній Так шумить діброва? Травко, чи се може ти Втішно так шептала Що з під криги мертвоти Знов на світло встала?
Чи се може шемріт твій, Річко, срібна ленто, Змив мій смуток і застій? Vivere memento!
Всюди чую любий глас, Клик житя могучий… Весно, вітре, люблю вас, Гори, ріки, тучі! Люде, люде! я ваш брат, Я для вас рад жити, Серця свого кровю рад Ваше горе змити. А що кров не зможе змить, Спалимо огнем то! Лиш боротись значить жить… Vivere memento!
Осінні думи Журавлі
.
По над степи і поле, гори й доли, По над діброви зжовклим листом вкриті, По над стернища, зимним вихром биті, З плачем сумним, мов плач по красшій доли —
По над селища бідні, непошиті Хатки, обдерті і пусті стодоли, По над люд темний, сумовитий, голий, Ви пливете по мглистому блакиті.
Куди? куди? Чи в красший край зелений, Залитий світлом, зілєм умаєний, На нитку мов нанизані мчите ви?
О ждіть! Ось в мглистій і вохкій ярузі З крилом підтятим брат ваш сохне в тузі! Возьміть мене в путь, братя! Де ви? Де ви?… Післанці півночи, в далекім юзі, В прекраснім краю барв, богацтва, пісні, Перекажіть про сірі, безутішні Мгли, що стоять на нашім видокрузі!
Перекажіть про бідність, сльози вічні, Про труд безсонний в болю і натузі, Про чорний хліб твердий, пече́ний в снузі, Про спів жалібний, мов вітри долішні!
Перекажіть про те, що вас прогнало З нещасного хоч рідного вам краю, Щоб всяке щире серце й там ридало!
Та сли й там бідні схнуть, терплять, ридають, Сли й там земля ссе кров йіх, сльози й піт, А хліб дає не йім — мовчіть! мовчіть!
Осінні думи «Осінний вітре…»
сінний вітре, що могучим стоном Над лісом стогнеш, мов над сином мати, Що хмари люто гониш небосклоном, Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати —
Що у щілинах диким виєш тоном І рвеш солому із сільськоі хати, Зівяле листє гоном-перегоном По полю котиш — вітре мій крилатий!
Я довго, пильно слухав стону твого, І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш: Тобі жаль сонця, цвіту, дня літного!
О вітре, брате! Як мене побачиш Старим, зівялим, чи й по мні заплачеш, Чи гнівно слід бутя завієш мого?…
Осінні думи «Тихенько річка котить хвилі чисті…»
Тихенько річка котить хвилі чисті, Так тихо, що в ній чуєш як тріпочесь Сверщок, що впутавсь у зівялім листі, — Що і самому розплисти́сь в ній хочесь.
Тихенько зорі моргають іскристі… Зірниці промінь мов дитя хлюпочесь В хрустальних водах; голіі, безлисті Нависли лози — йім заснути хочесь.
На дні перловім щука спить спокійно, Ліниво зіви шевелить кроваві, І рак з нори виповзує повільно.
І в серці людськім зорі золотаві Михтять, та й щука лютая дрімає, І заздрість острі щипці виставляє. 1881.
Осінні думи «Паде до долу листє з деревини…»
Паде до долу листє з деревини, Паде невпинно, чутно, сумовито, Мов сльози мами, що на гріб дитини Прийшла і плаче, шепчучи молитов.
Осики лист кровавий із гилини Паде, немов ножем його пробито; Жалібно жовте листє березини Здаєть ся шепче: Літо, де ти, літо!
Лиш дуб могучий, жолудьми богатий, Спокійно в темну, зимну даль глядить, — Таж він не дармо тепле літо втратив!
Най вяне листє, най метіль гудить, Се сил єго не зможе підірвати, А плід єго приймесь і буде жить. 1881.
Скорбні пісні «Бувають хвилі, серце мліє…»
Бувають хвилі, серце мліє І скорбних мислей рій летить, Мов чорна хмара небо криє І грім у хмарі гуркотить.
І поглядом німоі злоби Гляджу на небо й світ живий І жду, що з земноі утроби Ось-ось прорвесь огонь страшний.
І в мить спалить всю землю тую З всіма́ неправдами єі, Перелома хао́с твердую Шкарлущу скріплоі землі…
І наче золото в горнилі Сей світ очистить ся зовсім — І чиста, в невечерній силі Засьяє правда й воля в нім.
Скорбні пісні «Не винен я тому…»
е винен я то́му, що сумно співаю, Брати моі! Що слово до слова нескладно складаю — Простіть міні!
Не радість йіх родить, не втіха йіх плодить, Не гра пуста, А в хвилях недолі, задуми тяжкоі Самі уста
Иіх шепчуть, безсонний робітник заклятий Склада йіх — сум: Моя бо й народна неволя, то мати Тих скорбних дум.
Скорбні пісні «До моря сліз…»
До моря сліз, під тиском пересудів Пролитих і моя вплила краплина; До храму людських змагань, праць і трудів Чень і моя доложить ся цеглина.
А як мільйонів куплений слезами День світла, щастя й волі засвитає, То чень в новім, великім людськім храмі Хтось добрим словом і мене згадає.
Скорбні пісні «Нехай і так, що згину я…»
Нехай і так, що згину я Забутий десь під тином, Що всі моі думки, діла Сліду не лишать, мов та мгла На небі синім!
Нехай і так! Я радо йду На чесне, праве діло! За него радо в горю вмру І аж до гробу додержу Свій прапор ціло.
Скорбні пісні «Вій вітре горою…»
Вій вітре горою Над сею тюрмою, Заплач надомною, Як рідний, як брат!
Розвій ті надіі Злудні хоч яркіі, Що серце мов змиі Гризуть і палять!
Зморозь кров кіпучу! Невсипну, пекучу Втиши думок бучу, Що в мізку бурлить,
Щоб дні нам за днями Безслідно минали, Мов шум по над скали Безслідно шумить.
Скорбні пісні «Тяжко, важко вік свій коротати…»
Тяжко, важко вік свій коротати У незна́ня сумерці німім І хилитись і в ярмі стогнати, До могили простогнати в нім.
Тяжко, важко вік цілий боліти, А не знати навіть, де болить; Мучитись у горю, а не вміти Того горя й крихточку вменшить.
А ще тяжше бачити всю муку, Знати добре жерело єі, Але не могти подати руку Тому брату, що так стогне в тьмі.
А ще тяжше горячо бажати Волі, правди, братньоі любви, Шарпатись у путах, гризти крати, А на волю встати не могти. 1878.
Скорбні пісні «Ой рано я, рано устану…»
Ой рано я, рано устану, На яснеє небо погляну, А небо, мов синій кришталь, А в серці важкий сум і жаль.
Всміхає ся небо і мінить, Глядить на тюремніі стіни, А стіни пожовкли — від сліз, Що ними просякли наскрізь.
О яснеє небо, чому ти Глядиш так чудово всміхнуте, По що в ту проклятую кліть Ти шлеш міні любий привіт?
Ту сльози, ти радість голосиш! Ти запах свободи приносиш, А тутка понура тюрма, Могила тісна і німа.
Живий у могилу заритий Гляджу я на світлом облитий, На вольний, веселий сей світ — Кров жаром у жилах кіпить.
За що мене тут закували, За що міні волю відняли? Кому я і чим завинив? Чи тим, що народ свій любив?
Бажав я для скованих волі, Бажав для нещасного долі
І рівноі правди для всіх, — Се весь, одинокий мій гріх. 1877.
Скорбні пісні «Відцурали ся люде мене!»
Відцурали ся люде мене! Сей та той надійде і мине! Тілько боязно скоса зирне… Чи боять ся ті люде мене?
Я блукаю, мов звір серед гір, Серед шуму вулиць містових, В серці чую слова мов докір: Ти проклятий один серед них!
Самотою хожу́ я, мов блуд, З горем в серці нестерпно важким… Всі знайомі минають, ідуть — Поділити ся горем ні з ким.
Як би в сльози крівавіі знов Міг я все своє горе розлить, Я би виплакав всю свою кров, Щоб нічого з людьми не ділить.
Скорбні пісні «Мій раю зелений…»
Мій раю зелений, Мир-зілєм маєний. Стели ся круг мене В далекую даль!
Пречудний спокою Витай надомною, Святою рукою Прогонюй мій жаль!
Як сонічко сьяє! Як вільно гуляє По вільному крайі Мій погляд кругом!
Луги за ланами, Село між садами І мир між хатками, Спокій над селом.
А люде щасливі, Брати мов зичливі На прадідній ниві Працюють поспів…
І пісня лунає Від краю до краю: Тут пана не має, Не має й рабів!
О краю мій, світе! Щоб раз тебе вздріти, Я рад був терпіти Весь вік у ярмі.
А днесь тя що днини З утіхов дитини Видаю, єдиний, У снах, у тюрмі.
Нічні думи «Ночи безмірніі…»
очи безмірніі, ночи безсонніі, Горе моє! Мозок наляжуть думки невгомонніі, В серці грижа мов павук той полонніі Сіти снує.
Виром невпинним бажаня сердечніі Рвуть ся, летять — Вічно невтишені і безконечніі… Мов на своі мене крила безпечніі Схопить хотять.
Де ви так рветесь, куди ви літаєте Думи-орли? В гості до зірки ви чень не бажаєте? К земним зіркам же ви й стежки не знаєте Тут по земли.
О моя ясна, блискуча зірничко, Де ти живеш? Чи за житя ще я вздрю твоє личко? Чи аж по смерти на гріб мій, горличко, Плакать прийдеш?
Нічні думи «Непереглядною юрбою…»
Непереглядною юрбою Ідуть за днями дні моі Так страшно одностайні всі, Як оловяні хмари ті, Що звільна линуть надомною.
Без діл, з закутими руками, Без мислей деревію я, Минає молодість моя, Мов чиста річка степова Безслідно гине між пісками.
Гинь, гинь, хоч жити ще не вспів, І слід загине за тобою, Розслизне ся, мов сніг весною — Лиш в серці тиск важкого болю Єдиний слід минувших днів.
Нічні думи «Світ дрімає.»
Світ дрімає. Блідолиций Місяць задрімав над ним, — Знать замкнули в небі двері І поснуло ся святим.
Тож все горе світовеє, Що від сонних утекло, На мою безсонну душу Мов горою налягло.
Нічні думи «Чи олово важке пливе у моіх жилах…»
Чи олово важке пливе у моіх жилах Так сонно, звільна, зимно замісць крови?
Чи мізку рух чия рука спинила І бистрий по́тік мислей загатила, Вгасила іскру дотепу й розмови?
Так важко, звільна хвиль, годин і днів Повзуть безбарвні, непроглядні стада! І дух у тілі, бачить ся, зомлів, Мов в купели пливак відважний ослабів І тисне к дну єго лінивих хвиль громада.
Нічні думи «Безкрайі, чорні і сумні…»
Безкрайі, чорні і сумні За ночами минають ночи, І безутішному міні Схід сонця снить ся. Бачуть очи Крізь мур тюремний, як лютує Завзята боротьба в природі. Ще темний Агріман панує, Розпершись гордо там, на сході. Та в царстві своім чув він Таємну дрож. Ось лехкокрилі Мов стріли до понурих стін Летять від сходу світла хвилі. Лютує Агріман, гасить Ненависне промінє враже, Та хвиля світла все біжить, Хоч що́ він робить, що́ він каже. Хитаєсь трон єго твердий, І чуєсь Чорному цареви, Як Ормузд ясний, молодий Вже виринає з хвиль рожевих.
Нічні думи «Догарають поліна в печи…»
Догарають поліна в печи, Попеліє червоная грань…
У задумі сиджу я в ночи І думок сную чорную ткань.
І коли ж то той жар догорить, Що ятрить ся у серці міні? І чи скоро то горе згасить В моім мізку думки огняні?
Ох, печуть і бушують вони! Гризе душу й морозить нуда! Кров кіпить і нутро все в огни, — В коло ж мур і неволя бліда.
Я боротись за правду готов, Рад за волю пролить свою кров, Та з собою самим у війні Не простояти довго міні.
Нічні думи «Не покидай мене, пекучий болю…»
Не покидай мене, пекучий болю, Не покидай, важкая думо-муко Над людським горем, людською журбою!
Рви серце в мні, бліда журо-марюко, Не дай заснуть в посте́лі безучастя — Не покидай мене, гриже-гадюко!
Не дай живому в домовину класть ся, Не дай подумать ані на хвилину Про власну радість і про власне щастя,
Докіль круг мене міліони гинуть Мов та трава схне літом під косою, І від колиски аж по домовину
Жиють з бідою наче брат з сестрою. Докіль житє тяжким нас да́вить валом, На пни ломає силою страшною, —
Докіль ще недосяглим ідеалом Для міліонів ситість, тепла хата, — Докіль на лицях сльози ніби ралом
Борозди риють, — доки зимна крата Тюремна руки путає робучі, Мруть з голоду бездомні сиротята,
Пишають ся під небом ті блискучі Гнізда розпусти, зопсутя́ й обмани І світ заражують, докіль могучі
„Стовпи“ отруту ллють в народні рани, Думки кують, для прихоті своєі Люд трупом стелють люті Тамерлани!
Ох, загніздись на дні душі моєі Важкая думо! Сильними кліщами Стискай те серце, скоро б від твоєі
Схибнув я стежки! Ночами і днями Шепчи над вухом; „Ти слуга нещасних! Працюй для них словами і руками Без бажань власних, без вдоволень власних!“
ru:Не разлучай меня с горючей болью (Франко; Цветаева)
Нічні думи «Місяцю, князю!»
Місяцю, князю! Нічкою темною Тихо пливеш ти Стежков таємною… Ніжно хлюпочеть ся Во́здушне море, Так в нім і хочеть ся Змить з серця горе.
Місяцю, князю, Ти чарівниченьку! Смуток на твойому Ясному личеньку.
Із небозвідноі Стежки погідноі Важко глядіть тобі В морс бездонне, В людськости бідноі Горе безсонне.
Місяцю, князю! В пітьмі будущого Знать ти шукаєш Зіля цілющого, Зіля, що лиш цвите З за райських меж… Ох, і коли ж ти те Зілє найдеш?…
Нічні думи Пісня геніів ночи
Пісня геніів ночи.
По боях земного житя, Чи в повні свіжих сил; В утомі з довгого путя, Чи в першім маху крил; Чи в низ літа склонили скрань, Чи в серці рай весни, — Сюди, вандрівче, ти пристань! Засни! Засни! Засни!
Що́ земний шлях, що́ земний бій, Ненависть і любов? Тут ніч, тиша і супокій Без снів і без оков. Тут болю ані втіх нема, Морозу ні весни, Тут забутє, спокій і тьма — Засни! Засни! Засни!
Принадь істотою цілов Природі до грудий, Туди верни, відкіль прийшов, Напій безсмертя пий!
Почате в бою тіло те Знов в вир бездонний пхни, Що вічно смерть з житєм плете — Засни! Засни! Засни!
А дух? Се ж іскорка лишень, Се огник, нервів рух! Розпадесь мозок, то й огень Погасне, згине дух. Воскресних не лякайсь казок, Хай для дітей вони! Остатній біль — побідний крок! Засни! Засни! Засни!
Думи пролетарія На суді
На суді.
удіть мене, судді моі, Без милости фальшивоі! Не надійтесь, що верну я З дороги „нечестивоі“, Не надійтесь, що голову Пред вами смирно схилю я, Що в добрість вашу вірити Буду одну хоч хвилю я.
Судіть мене без боязни, — Таж сильні ви, то знаєте! Судіть без встиду, таж ви встид На привязи тримаєте; Судіть, як каже право вам, Судіть острійше, тяжше ще, — Таж ви і право, то одно В одній машині колісце.
Одно лишень, прошу я вас, Скажіть виразно й сміло ви: Яка вина моя і тих, Що враз зо мною йдуть і йшли? Скажіть виразно: Люде ті, Се зрадники! Вони хотять Перетворить, перевернуть, Звалити наш суспільний лад!
Тай ще скажіть, за що хотять Перетворити лад цілий? За те, що паном в нім богач, А гнесь слугою люд німий. За те, що чесна праця в нім Придавлена, понижена, Хоч весь той ваш суспільний лад Піддержує й живить вона.
За те, що дармойідство тут З робучих рук ссе кров і піт; За те, що тут з катедр, амбон Ллєсь темнота, не ясний світ, За те, що ллєсь мільйонів кров По прихоти панів, царів; За те, що люде людям тут Кати, боги, раби гірш псів.
А ще скажіте, як сей лад Перевернути хочем ми? Не збруєю, не силою Огню, зеліза і війни, А правдою і працею Й наукою. А як війна Кровава понадобить ся, Не наша буде в тім вина.
Та ще скажіть, що ви й самі Не відмовляєте нам то, Що правду ми говоримо, Що прямо, чесно ми йдемо За правдою. Все те скажіть, Судді моі, по щирости, Тоді в імя ладу Судіть мене без милости!
Думи пролетарія Милосердним
Милосердним.
Нехай і так, що мов червяк Затоптаний в багно житя,
Оскорблений, унижений, З гнівом в душі вмираю я; Нехай і так, що в старця мов, Похилий мій, нужденний вид, Та все ж ваш дар напрошений Глубоко грудь міні ранить.
Нехай і так, що добрі ви І чесні ви і щирі ви, Що з милосердя даєте Старцеви милостині ви; Та милостині вашоі Я не благав, я не просив, — За щож ви дар той тичете, Щоб руку мні наскрізь палив?
І хтож вам право дав таке, Щоб милувались ви сейчас Над кождим, у кого лице Не так щасливе, як у вас, В кого уста безкровніі, Погас в очах веселий жар, І одіж драна голосно Говорить: бач, се пролетар?
Хто знає, може драний той, Блідий, нужденний пролетар Не хоче милости, вважа' Пощочиною всякий дар? Хто знає, може слова лиш Прихильного від вас він жде, А може найвдячнійший вам За ваше мо́вчанє буде́?
А може дар той, за котрий Вас ваша совість похвалить, Його важким униженєм, Мов пясть до долу повалить? А може за той дар, що в вас Із милостивих рук плине, Він милість вашу дешеву, І руки ваші прокляне?…
Думи пролетарія Semper idem!
Semper idem!
Против ро́жна перти, Против хвиль плисти́, Сміло аж до смерти Хрест важкий нести!
Правда против сили! Боєм против зла! Між народ похилий Вольности слова!
З світочем науки Против бре́хні й тьми — Гей, робучі руки, Світліі уми́!
Ще те не вродилось Остреє зелізо, Щоб ним правду й волю Самодур зарізав!
Ще той не вродив ся Жар, щоб в нім згоріло Вічне діло духа, Не лиш утле тіло!
Думи пролетарія Ідеалісти
.
Під пнем перегнилим в болоті гнилому Вертять ся, клублять ся дрібні червяки: І вродились, виросли й гинуть у ньому, А другі йіх тілом живуть залюбки.
І снить ся йім бідним у пітьмі кромішній: Десь сонце горить у всім чарі весни, А в сонця проміню, у радости вічній Гуляють і золотом сьяють вони.
Ті сни своі черви складали в сістеми З заключенєм: так є найліпше, як є; Читали промови, співали поеми Про гарне, щасливе в болоті житє.
В тім люде той пень відвалили й поперли, І дійснеє сонце вказалось з за мгли; На сонце те глипнули черви й померли, І мручи, убійчеє світло кляли. 1882.
Думи пролетарія «Всюди ніве́чить ся правда…»
Всюди ніве́чить ся правда, Всюди панує брехня, В ваших лиш серцях, о братя, Най не постане вона!
Там ви для правди святоі Сильний збудуйте опліт, Там ви огонь невгасимий Чесноі думки паліть!
Твердша від стали твердоі, Сто раз тривкійша ніж мур Щирих, мягких серць твердиня Супроти громів і бур.
Там з поколінь в поколіня Правда простоіть ціла, Поки не зломить ся лютий Вал лицемірства і зла.
І мов те древо зимою, З верху безлисте, мертве, В бурі, морози пускає Вічно корінє нове;
І мов нора та підземна Триска ключем з під скали, — Трисне з під зла й пересудів Правда жива на земли.
Думи пролетарія Супокій
.
Супокій — святеє діло В супокійніі часи. Та сли в час війни та бою Ти зовеш до супокою, — Зрадник або трус єси.
Бо коли народи в згоді Враз працюють, щоб природі Вирвать тайну не одну, В тьму житя влить світла до́сить, — Горе тому хто підносить Самовільную війну.
Та коли в робучу пору В нашу хату і комору Закрадаєсь лиходій, Щоб здобуток наш розкрасти, Ще й на нас кайдани вкласти, — Чи й тоді святий спокій?…
Думи пролетарія Товаришам
Товаришам.
І вас зі своіх зборів проженуть Старих порядків лицарі гордіі, Імя і діла ваші проклинуть І крикнуть: „Зрада! пагубніі мріі!“ І вашу добру славу оплюють Брехнею, й вас полічать між злодіі, Отрутою замучених напоять, Надіі ясні жовчею затроять.
На суд потягнуть вас, начинять вами Всі тюрми, все покличуть проти вас — Людей і Бога. Ділом і словами Не проминуть ранити раз у раз
Мяхкеє серце ваше, мов тернами. Подумаєш: Оттак жить! — і нераз Самому страшно, защемить у груди… Чиж так живуть з людьми-братами люде?
Не так повинні! Щоб не так жили, Щоб брата і в найменшому пізнали, За те як раз до бою ви пішли, На поклик правди проти бре́хні стали… Боріте ся! Терпіть! По всій земли Рівнайте стежку правді! Де застали Лиш гложє, тернє, там по вас нехай Зазеленіє жито наче гай!
Думи пролетарія «Не люде наші вороги…»
Не люде наші вороги, Хоч люде гонять нас і судять І запирають до тюрми І висмівають нас і гу́дять.
Бо люде що? Камінє те, Котре розбурхана весною Валами котить і несе Ріка розлитая з собою.
Не в людях зло, а в путах тих, Котрі незримими вузлами Скрутили сильних і слабих З йіх мукою і йіх ділами.
Мов Ляокоон серед змий, Так люд увесь в тих путах вє ся… Ох і коли ж той скрут страшний На тілі велетня порве ся?
Думи пролетарія «Ви плакали фальшивими слезами…»
Ви плакали фальшивими слезами Над моєю недолею, жаліли Мене, махали жалісно руками, Та помогти міні не вміли й не хотіли.
„Жаль бідного! З дороги марне збив ся І згиб! Ми се з гори вже добре знали! Дурний був, за пусту роботу, бач, вчепив ся, І ось куди єго фантазіі загнали!“
А другі, ще милосернійші, бистро Здвигаючи плечима, промовляли: „Ось до чого веде погане товариство, Сліпая віра в мріі-ідеали!“
Пожалували всі мене, а далі Пішли — хто на обід, хто в карти грати, А хто судить запертих в кріміналі, А я лишивсь під тином умирати.
Думи пролетарія «Не довго жив я в світі ще…»
Не довго жив я в світі ще, Та встиг чимало вже зазнати. Не що й дало міні житє, Та все ж дало доси́ть богато.
Дало міні пізнать добро, Дало побачить світ науки, Бажанє правди у душі І дві тверді, робучі руки.
Дало і приязнь і любов Взаімну хоч і не щасливу. Сказало: „Сій, хоч не твойо́в Руков пожате буде жниво!“
І ворогів дало, котрі Клинуть і тиснуть мя, бо сильні; Дало й прихильників, котрі Найбільш самі собі прихильні.
Та над усе ціню я ту Малую мірку мук і болю, Котрі приняв я в сім житю, За правду, за добро, за волю.
Excelsior! Наймит
Наймит.
устах тужливий спів, в руках чепіги плуга, Так бачу я його; Нестаток і тяжка робота і натуга Зорали зморщками чоло. Душею він дитя, хоч голову схилив Немов дідусь слабий, Бо від колиски він в недолі пережив І в труді вік цілий. Де плуг єго пройде, зелізо де розриє Землі плідноі пласт, Там незабаром лан хвилясте жито вкриє, Свій плід землиця дасть. Чому ж він зрібною сорочкою окритий, Чому сірак, чуга́ На нім мов на старці з пошарпаноі свити? Бо наймит він, слуга. Слугою родить ся, хоч вольним окричали Богатирі єго; В нужді безвихідній, погорді і печали Сам хилить ся в ярмо. Щоб жити, він житє і волю власну й силу За хліба кусник продає, Хоч не кормить той хліб і стать єго похилу Не випрямить і сил не додає. Сумує німо він, з тужливим співом оре Те поле, оре не собі, А спів той наче брат, що гонить у серця горе, Змагатись не дає журбі.
А спів той, то риса, що в спеці підкріпляє На пів зівялий цвіт; А спів той — грім страшний, що ще лиш глухо грає, Ще з далека гримить. Та поки буря ще нагряне громовая, Він хилить ся, проводить в тузі дни, І земельку святу як матінку кохає, Як матінку сини. Байдуже те єму, що для добра чужого Він піт кровавий ллє, Байдуже те єму, що потом труду свого Панам панованє дає. Коб лиш земля, котру єго рука справляла, Зародила опять, Коби з трудів єго на других хоч спливала Небесна благодать.
The opening of the book is shown; the full text loads in the reader.
Loading the full text…
The end
You’ve reached the end of З вершин і низин.