На крилах пісень

Front matter

ТВОРИ

и

НАКЛАДОМ АВТОРКИ

Сім струн

Сім струн.

(Посвята Михайлові Драгоманову.)

Сім струн Do. Гімн

Do.

Гімн. Grave.

До те́бе, Укра́їно, наша бездольная мати, Струна́ моя перша озветься, І буде струна урочисто і тихо лунати. І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати. А з нею надія кохана, Скрізь буде літати, по світі між людьми питати, Де схована доля незнана?

І, може, зустрінеться пісня моя самотна́я У світі з пташками-пісня́ми, То швидко полине тоді тая гу́чная зграя Далеко шляхами-тернами.

Полине за синєє море, полине за гори, Літатиме в чистому полю Здійметься висо́ко, висо́ко, в небесні простори І, може, спітка тую долю.

І, може, тоді завітає та доля жадана До нашої рідної хати, До тебе, моя ти Україно мила, кохана, Моя безталанная мати!

Сім струн Re. Пісня

Re.

Пісня. Brioso.

Реве-гуде негодонька, Негодоньки не боюся, Хоч на мене пригодонька, То я нею не журюся. Гей ви, грізні чорні хмари! Я на вас збіраю чари, Чарівну добуду зброю І пісні свої узброю. Дощі ваші дрібненькії Обернуться в перли дрібні, Поломляться ясненькії Блискавиці ваші срібні. Яж пущу́ свою пригоду Геть на тую бистру воду, Я розвію свою тугу Вільним співом в темнім лугу. Реве-гуде негодонька, Негодоньки не боюся, Хоч на мене пригодонька, То я нею не журюся.

Сім струн Mi. Колискова

Mi.

Колискова. Arpegio.

Місяць яснесенький Промінь тихесенький Кинув до нас. Спи ж ти, малесенький, Пізній бо час.

Любо ти спатимеш, Поки не знатимеш, Що то печаль;

Хутко прийматимеш Лихо та жаль.

Туга даремная!… Доля таємная Тебе чека; Ясна чі темная? Хто зна яка!…

Тяжка годинонько! Гірка хвилинонько! Лихо не спить… Леле, дитинонько! Жить — сльози лить.

Сором хилитися, Долі коритися! Час твій прийде З долею битися, — Сон пропаде…

яснесенький Промінь тихесенький Кинув до нас… Спи-ж ти, малесенький, Поки є час!

Сім струн Fa. Сонет

Fa.

.

Фантазіє! ти, сило чарівна́, Що збудувала світ в порожньому просторі, Вложила почуття в байдужий про́мінь зорі, Що будиш мертвих з вічного їх сна,

Життя даєш холодній хвилі в морі! Де ти́, фантазіє, там радощі й весна.

Тебе вітаючи, фантазіє ясна́, Підводимо чоло́ похиленеє в горі.

Фантазіє, богине лехкокрила, Ти світ злотистих мрій для нас одкрила, І землю з ним веселкою .

Ти світове́ зьєднала з таємни́м. Як би́ тебе́ людська́ душа не знала, Було-б життя, як темна ніч, сумним.

Сім струн Sol. Rondeau

Sol.

.

Соловейковий спів на весні Ллється в гаю, в зеленім розмаю, Та пісень тих я чуть не здолаю, І весняні квітки запашні Не для мене розквітли у гаю, — Я не бачу весняного раю; Тії співи та квіти ясні Наче казку дивну́ пригадаю — У сні!…

Вільні співи, гучні, голосні В ріднім краю я чути бажаю, — Чую скрізь голосіння сумні! Ох, невже в тобі, рідний мій краю, Тільки й чуються вільні пісні — У сні?

Сім струн La. Nocturno

La.

.

Лагідні веснянії ночі зористі! Куди ви од нас полинули?

Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті! Невже ви замовкли, минули?

О ні, ще не час! ще бо ми не дізнали Всіх див чарівливої ночі, Та ще бо лунають, як перше лунали, Веснянки чудові дівочі.

Ще маревом лехким над нами вітає Блакітна весняная мрія, А в серці роскішно цвіте-процвітає Злотистая квітка-надія.

На крилах фантазії ду́мки літають В країну таємної ночі, Там промінням грають, де любо так сяють Лагідні веснянії очі.

Там яснії зорі і тихії квіти Єднаються в дивній розмові, Там стиха шепочуть зеленії віти, Там гімни лунають любові.

І квіти, і зорі, й зеленії віти Провадять розмови кохані Про вічную силу весни на сім світі, Про чари потужні весняні.

Сім струн Si. Settina

Si.

a.

Сім струн я торкаю, струна́ по струні, Нехай мої струни лунають, Нехай мої співи літають По рідній коханій моїй стороні. І, може, де кобза найдеться, Що гучно на струни озветься, На струни, на співи мої негучні.

І, може, заграє та кобза вільніше. Ніж тихії струни мої, І вільнії гуки єї Знайдуть послухання у світі пильніше; І буде та кобза — гучна́, Та тілько не може вона Лунати від струн моїх тихих щиріше.

Зоряне небо

Зоряне небо.

Зоряне небо Зорі, очі весняної ночі!

Зорі, очі весня́ної ночі! Зорі, темряви погляди ясні, То лагідні, як очі дівочі, То палкії, мов світла прекрасні.

Різно дивлять ся яснії зорі, Кожна зірка інакше сіяє, — В кого серце у тузі та в горі Той виразно по зорях читає.

Онде зірка палає, мов пломінь, Білі хмари круг неї, мов гори, Не до нас посила́ вона промінь, Вона дивиться в інші простори....

Інша зіронька личко ховає В покрива́ло прозореє срібне, Соромливо на діл поглядає, Сипле блі́деє проміння дрібне.

Ти, прекрасна Вечірняя зоре! Урочисто й лагідно ти сяєш, Ти на людське не дивишся горе, Тільки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить і мигтить інша зірка, Сріблом міниться іскра чудесна… Он зоря покотилась, — то гі́рка Покотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче Небо зорями-слізми над нами. Як тремтить теє світло! неначе Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова! Ллється про́мінням річ та велична! Та ми прагнем лиш людського слова, І німа для нас книга одвічна…

Зоряне небо Єсть у мене одна…

Єсть у мене одна Роспачлива, сумна Одинокая зірка ясна́я, Сеї ж ночі дарма Її кличу, — нема! Я стою у журбі самотна́я.

І шукаю в горі Я тієї зорі: „Ох зійди, моя зірко лагідна!“ Але зорі мені Шлють проміння сумні: „Не шукай її, дівчино бідна!“

Зоряне небо Моя люба зоря ронить в серце мені…

Моя люба зоря ронить в серце мені Наче сльози, проміння тремтяче, Рвуть серде́нько моє ті проміння страшні… Ох, чого моя зіронька плаче!

Зоряне небо Я сьогодні в тузі, в го́рі…

Я сьогодні в тузі, в го́рі, Мов у тяжкім сні, — Отруїли ясні зорі Се́рденько мені.

Зоряне небо Зоря

Зоря.

В небі місяць зіходить смутни́й Поміж хмарами вид свій ховає, Його промінь червоний сумний Поза хмарами світить-палає.

Мов пожежа на небі горить, Землю ж темнії тіні вкривають, Ледве промінь прорветься на мить, Знову хмари, мов дим, застилають.

Крізь темно́ту самотно зорить Одинокая зірка ясна́я, Її промінь так гордо горить, Не страшна їй темнота нічная!

Гордий промінь в тієї зорі, Та в нім туга палає огниста, І сіяє та зірка в горі, Мов велика сльоза промениста.

Чі над лю́дьми та зірка сумна Променистими слізьми ридає? Чі того, що само́тна вона По безмірнім просторі блукає?

Конвалія

Конвалія.

Росла в гаю конвалія Під дубом високим, Захищалась від негоди Під віттям широким.

Та не довго навтішалась Конвалія біла, І їй рука чоловіча Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію У високу салю, Понесла її з собою Панночка до балю.

Ой на балі веселая Музиченька грає, Конвалії та музика Бідне серце крає.

Тож панночка в веселому Вальці закрутилась, А в конвалії головка Повьяла, схилилась.

Промовила конвалія: „Прощай, гаю милий! І ти, дубе мій високий, Друже мій єдиний!“

Тай замовкла. Байдужою Панночка рукою Тую квіточку зівьялу Кинула до долу.

Може, й тобі, моя панно, Колись доведеться Згадать тую конвалію, Як щастя минеться.

Не довго й ти, моя панно, Будеш утїшатись, Та по балях у веселих Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий, Що так любить дуже, — Тебе, квіточку зівьялу, Залишить байдуже!…

На провесні

На провесні.

Не дивуйте, що квітом прекрасним Розцвілася дівчи́на несміла, — Так під про́мінням сонечка ясним Розцвітає первісночка біла.

Не дивуйте, що думи глибокі Будять речі та сльози пекучі, — Так на провесні дзвінкі потоки Прудко, гучно збігають із кручі.

Не дивуйте, що серце так рвяно, Щиро прагне і волі і діла. Чули ви, як на про́весні рано Жайворо́нкова пісня бреніла?

Contra spem spero!

Contra spem spero!

Гетьте, думи, ви, хмари осінні! Тож тепера весна золота! Чі то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні́, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім, сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих горячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть, і настане Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту кремьяную Буду камінь важкий підіймать, І, несу́чи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку неви́дну Не стулю́ ні на хвильку очей. Все шукатиму зірку прові́дну, Ясну вла́дарку темних ночей.

Я не дам сьому серденьку спати, Хоч кругом буде тьма та нудьга, Хоч я буду сама почувати, Що на груди вже смерть наляга.

Смерть наляже на груди важенько, Світ застеле суворая мгла, Але дужче забьється серде́нько, — Може, лютую смерть подола.

Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! — Геть думи сумні!

Коли втомлюся я життям щоденним…

Коли втомлю́ся я життям щоденним, Щоденним лихом, що навколо бачу, Тоді я думку шлю в світа́ далекі, Блукає погляд мій в країні мрії. Що́ бачу я в далекому просторі? Прийдешність бачу я, віки пото́мні. Мені ввижається, як в тихім ріднім колі Старий дідусь навча своїх онуків, Про давнину́ справдешні байки править, Про те, що діялось на нашім світі. Родинне коло діда оточило, Сини та до́чки, молоді онуки; Одні уважно, пильно вислуха́ють, У других тиха мрія в очіх сьяє. Онук що-наймолодший сів близенько Край діда і слідкує його рухи Палким, уважним поглядом блискучим. Дідусь мовляє тихо, урочисто: „Щасливі дітки, ви, що народились В лагідний час, в безпечную годину! Ви слухаєте, мов страшную казку, Сю розповідь про давні дикі ча́си. Так, дітки! світ наш красний, вільний Темницею здавався давнім людім;

Тай справді, світ сей був тоді темниця: В кормигу запрягав народ народа, На вільне слово ковано кайдани. Пів роду людського не звано лю́дьми, Затято йшов війною брат на брата. Ви знаєте, що звалося війною? Тоді війною звали братовбійство Во імя правди, волі, віри, чести, А кроволиття звалося геройством; Убожеством там звали смерть голодну, Багатством — награбовані маєтки, Просто́тою — темноту безпросвітню, Ученістю — непевнеє блукання, Бездушну помсту звано правосуддям. А самоволю деспотичну — правом. Всім гордим-пишним честь була і слава, Зневаженим-ображеним — пого́рда. Загинув би напевне люд нещасний, Як би погасла та маленька іскра Любови братньої, що поміж людьми У деяких серцях горіла тихо. Та іскра тиха тліла, не вгасала, І розгорілася багаттям ясним І освітила темную темноту, — На нашім світі вла́да світла стала!… Се розповідали мені старії люде, Не за моєї памьяти було те“. Так говорив дідусь. — Онук найменший, Підвівши чо́ло, ясно подивився, Уста тремтіли усміхом утішним. „Дідусю! ти страшні казав нам ба́йки, — Я радий, що не бачив лихоліття!“

Мій шлях

Мій шлях.

На шлях я вийшла ра́нньою весно́ю І тихий спів несмілий заспівала, А хто стрівався на шляху́ зо мною, Того́ я щирим се́рденьком вітала: „Самій не довго збитися з путі, Та трудно з неї збитись у гурті“.

Я йду шляхо́м, пісні́ свої співаю; Та не шукайте в них проро́чої нау́ки, — Ні, голосу я гу́чного не маю! Коли ж хто сльози ллє з тяжко́ї му́ки, — Скажу я: „ра́зом плачмо, брате мій!“ З його плаче́м я спів зьєднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози — спільні. Коли ж на довгому шляху́ прийде́ться Мені почути співи гу́чні, ві́льні, — В моїй душі для них луна знайдеться. Сховаю я тоді журбу свою́, І пісні вільної жале́м не отрую.

Коли я по́гляд свій на небо зво́жу, — Нови́х зіро́к на ньо́му не шукаю, Я там гожу Крізь чорні хмари вгля́діти бажаю, — Тих три величні золоті зорі́, Що людім сяють безліч літ в горі́…

Чі тілько те́рни на шляху знайду́, Чі стрі́ну може де і квіт барви́стий? Чі до мети́ я пе́вної дійду́, Чі без пори́ скінчу́ той шлях терни́стий, Бажаю та́к скінчити я свій шлях, Як починала: з співом на устах!

Вьязень

Вьязень.

Сидить в темниці вьязень самотни́й І скрізь блукає по́глядом смутни́й: То по заку́реному, низькому склепінню, То по стіні, по бру́дному камінню. Над головою в нього роспустила Нудьга свої широкі, сиві крила.

А думка рветься в той широкий світ, Його вкрива тепер весня́ний цвіт.... „Забудь той світ! міцна́ твоя темниця!“ І думка пада, мов підбита птиця. Не плаче бідний вьязень, не ридає, Сумни́й, понурий, край вікна сідає.

Перед вікном широка бита путь, По ній чужі байдужі люде йдуть. Хто йде́, хто йіде, — на темницю гляне. Холодний погляд! Ох, як серце вьяне! В темниці тут жива́ душа́ конає, Ніхто про те не думає, не дбає....

Доро́гою йде́ жінка молода́. Якаж сумна, убога та бліда́! І на руках несе малу дитину, Обгорнену в подерту сірячину. Якаж вродлива, гарна, мов картина, Та безталанная убогая дитина!

Побачив вьязень пару ту й зрадів, А тілько вид йому як сніг збілів. Ох, се ж його дружина молодая! Ох, се ж його дитинонька малая! „Здоров був, любий!“ — жінка говорила, — А в голосі йійі сльоза́ бренїла.

Але весе́ла й жва́венька була І щебетала ді́вчинка мала́: „Куку́, куку́! а де ти? тут, татусю? Візьми на руці, поцілуй Марусю! Здавалось, певне, бідному дитяти, Що татко жа́ртами сховавсь за крати.

А татко ручку доні цілував І гірким сльозами обливав. „Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!“… А жінка мовила: „радіє, бідне.... Мале, — його ще лихо не діймає; Вже дру́гий день, як хліба в нас немає.

„В неділю ще за той нещасний хліб Остатнюю худобу жид загріб. Продав за довг остатнюю корову“… І сльози жінці перебили мову; До ка́міня холодного припала І гірко, роспачли́во заридала.

Мала дитина почала квилить I стиха йісти в матері просить. „Прощай!“ промовила понуро мила, Дитину до віконця підсадила. Татусь, цілуючи свою дитинку, Невільничого хліба дав скоринку....

Він погляд свій у слід їм посилав. Він і тепер не плакав, не ридав, На очіх в нього сльози не блищали, — Вони на серце ка́менем упали. І вьязень руки заломив з журбою: „Навіщо ми побралися з тобою!“....

Співець

.

Пи́шно займа́лись багря́ниї зо́рі Коли́сь на весні. Любо лили́ся в пташи́ному хо́рі Пісні́ голосні.

Грала промінням, ясни́м самовітом Пора́ння роса. І усміхалась весня́ним привітом Натури краса.

Гордо палала троя́нда роскішна, Найкраща з квіто́к, — Ба́рвою й па́хом вродли́виця пи́шна Краси́ла садок.

А соловейко троянді вродливій Так любо співав, Голосом ди́вним співе́ць чарівли́вий Садки́ розвивав.

Слав до вечірньої зо́рі прощання, Що гасла в горі, Ще ж голосніше співав на віта́ння, Пора́нній зорі́....

Вже пролетів, немов пташка зальо́тна, Весня́ний той час, Осінь холодная, осінь вільготна Панує у нас.

Тихо спускається нічка осіння, — Година сумна́; Місяць холоднеє ки́да проміння; Здалека луна́'

Пу́гача віщого крик — гук єдиний. Діброва німа. Деж соловейко? деж спів соловьїний? Ох деж він? — нема!

В ви́рій поли́нув, де вічная ве́сна, Натхне́нний співець. Вічно красує там рожа чудесна, Там те́плий вітре́ць.

Глухо і смутно кругом на просторі. Мій гаю сумни́й! Кинув співець тебе в тузі та в горі, Тебе́ й край рідни́й.

Ти́ша така тепер всюди панує. Лиш в листі сухім Вітер зітха', мов дріада сумує, Із жа́лем глухи́м.

Чом я не маю огнистого слова, Палко́го, чому? Може б та щира, гарячая мова Зломила зіму!

І розлягалась би завжді по гаю Ясна́-голосна́ Пісня, — й розквітла б у рідному краю Нова́я весна́.

Та хоч би й крила мені соловьїні, І воля своя, — Я б не лиши́ла тебе в самоти́ні, Країно моя!

Розбита чарка

Розбита чарка.

На весі́ллі бреня́ть чарочки́, — Хай здорові живуть молодята! Хай живуть, як в гнізде́чку пташки́, Хай кохаються, мов голубьята!

На весіллі хтось чарку розбив, — Молода́ на посаді сумує, Молоди́й смутно чо́ло схилив, — Не журіться, то ща́стя віщує!

На весіллі музи́ка гучна́, То ж то шпа́рко та ве́село грає! Ох, я знаю, комусь то вона Безталаннеє се́рденько крає!

І розбилось від жалю свого́ Серце сму́тне.... Чі хто теє чує? Чі не скаже хто ча́сом того́, Що́ розбитеє се́рце віщує?

Сосна

Сосна.

З вітром весня́ним сосна́ розмовляла Вічно-зеле́на сосна́, Там я ходила і все вислуха́ла, Що́ говорила вона. Ой не „зеленого шума“ співала Вічно-смутная сосна.... Ні, не „зеленого шума“! Чулася в гомоні тя́жка зимо́вая дума.

Ранком зимо́вим діброва мовчала, Наче заме́рла сумна́,

Тілько рясни́м верховіттям шептала Вічно-зелена сосна́; Там я ходила і все вислухала, Що говорила вона, — Та не весе́лая дума Чулася в гомоні то́го „зеленого шума“!…

Як що прийде журба…

Як що при́йде журба́, то не ду́май єї Рознести́ у весе́лощах бу́чних, За столом, де весе́лиї дру́зі твої Пьють-гуляють при по́кликах гу́чних.

Ти не йди́ в пишний дім, де музи́ка брени́ть, Де танцюють веселиї пари, — Там ще гірше серде́нько тобі заболить, Чо́ло вкриють ще тя́жчиї хмари.

І в людську́ течію́ ти не ва́жся іти́, Де юрба́ стоголо́ва як море Йде́, хвилює, шуми́ть, — в ній пори́неш і ти, Не розійдеться ж там твоє го́ре.

Кра́ще йди́ в темний гай, у зелений розмай, Або в поле, де вітер гуляє, На дозвіллі із лихом собі розмовляй, Може там його вітром розмає.

Або пісню утни́ голосну́, не смутну́, Щоб, мовляв, засміялося лихо, Прожене́ш тоді певне потвору страшну́, І на се́рденьку знов стане тихо....

До мого фортепяно

До мого фортепяно.

.

Мій давній друже! мушу я с тобою Розстатися надо́вго.... Жаль мені! С тобою звикла я ділитися журбо́ю, Вповідувать думки́ веселі і сумні́.

Тож при тобі́, мій друже давній, вірний, Пройшло життя дитя́чеє моє. Як сяду при тобі́ я в час вечірний, Багато спо́гадів тоді встає.

Картина повстає: зібравсь гурто́чок. Провадить речі, і співа, й гука́. На клавіша́х твоїх швидки́й, гучни́й таночок Чиясь весела виграва́ рука.

Та хто се плаче там, в другі́й хатині? Чиє ридання стри́мане, тяжке́?… Не-сила тугу крить такій малій дитині, Здавило серце почуття́ гірке́.

Чого́ я плакала тоді, чого́ ридала? Тоді ж кругом так ве́село було..... Ох, певне, ли́хо се́рцем почува́ла, Що на мене́ мов хма́ра грі́зна йшло!

Серед недолі, тя́жкого тума́ну Були й для ме́не про́міні ясні. Годину ма́ла не одну́ коха́ну, Як забувала всі жалі́ свої.

Коли я смуток свій на струни клала, Зьявлялась ціла зграя красних мрій, Весе́лкою моя надія грала, Дале́ко линув ду́мок ле́хкий рій.

Від ме́не, друже, не таїв нічо́го! Свої всі гуки ти мені віддав, На тя́жкеє страждання серця мо́го Мені лагідную потіху слав.

Розстаємо́сь надовго ми с тобою! Зостанешся ти в самоті німій. А я не матиму де дітися з журбою.... Прощай же, давній, любий друже мій!

Сафо

о.

Над хви́лями моря, на ске́лі Хороша дівчи́на сидить, В лавро́вім вінку́ вона ся́є, Співе́цькую ліру держить.

До пісьні своєї сумно́ї На лірі вона приграє. І з піснею тою — у се́рці Велика їй ту́га встає:

В тій пісні згадала і славу Величну свою, красний світ, Лукавих людей, і кохання, І зраду, печаль своїх літ,

Надії і ро́спач.... дівчи́на Зірвала лавро́вий вінець. І в хвилях шумли́вого моря Знайшла своїй пісні кінець.

Досвітні огні

Досвітні огні.

Ніч те́мна людей всіх пото́млених скрила Під чорні, широкії крила. Погасли вечірні огні, Усі спочивають у сні. Всіх вла́дарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить, — покорись темній силі! Щасливий, хто сни має милі! Від мене сон милий тіка.... Навколо темно́та тяжка, Навколо все спить, як в могилі.

Роскинула те́мная ніч своі чари. Нали́нули сни, мов ті хмари, Мов чорниї хмари страшні. І сняться мені все дивні́ Приви́ддя, непевниі чвари.

Приви́ддя лихі мені душу гнітили, Повстати ж не ма́ла я сили… Зненацька проміння ясне́ Од сну пробудило мене́. — Досві́тні огні засвітили!

Досві́тні огні переможні, урочі Прорізали темряву ночі, Ще соняшні про́міні сплять, — Досвітні огні вже горять, То світять їх люде робочі.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! Не бійся досвітньої мгли, — Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла.

З віконечок ллється стяга́ та просвітла, — Одрадість у серці розквітла. Огні золотиї мигтять, Одважним промі́нням зорять, Мов кличуть: до праці! до світла!

В магазині квіток

В магазині квіток.

В великому місті в роскішну теплицю Дівчина прийшла́ молода, Бо серцем почула весну́ чарівницю, Шуміла весняна вода.

І ледве струмки́ задзвеніли співочі, Пташки́ заспівали дрібні́, — Вчувались дівчи́ні веснянки дівочі, Ввижались діброви рідні́.

І ледве натуру зо сну зімово́го Збудив поцілунок весни, — Дівчина запра́гнула рясту дрібно́го, Їй про́ліски снились ясні́.

Тепер вона тут, в сій роскішній світлиці… Ох, що се так серце стиска́? Як душно, як тісно, немов у темни́ці! Сей пах мов отрута яка!

В теплиці між кві́тами скрізь похожає Гурток панночо́к і пані́в. Дівчи́на круго́м погляда, уважає, І по́гляд єї посмутнів:

Все квіти роскішні.... Дівчи́на зітхнула, „Чим можу панянці служить?“

Зненацька чийсь голос дівчина почула, — То кра́мар паничик біжить.

„Чі є в сій теплиці весняниї квіти?“ Питає дівчи́на його́. „А як же! є різні, — чим маю служити? Тут можна набути всього́:

„Ось є гіацінти, нарціси і рожі, Азалії є запашні, „Конва́лії свіжі, фіялочки гожі“.... — „Ні, про́лісків треба мені“....

Здивовано глянув панич; зашарі́лось Дівчи́ні обличчя бліде́. „То панночці про́лісків простих схотілось? „Йіх в місті немає ніде!

Тут только садо́ві квітки.“ — „ Дуже шко́да.“ — І вийшла дівчи́на смутна́. „Тут мійські роско́ші! тут мійська виго́да!“ Вертає до дому сумна́.

Зустрілась їй жінка, на плечіх похилих Несе щось, убога така. — „Чі купите, панночко, проліскїв білих?“ — Тремтить із квітками рука.

— Звичайне! А звідки, я вас попитаю, Взяли ви сі квіти свої? — — „Та сила ж квіто́к тепер всюди по гаю! Се тут“.... Та не чула йійі

Дівчи́на. Згадала околиці рідні: Скрізь квіти, ряст, я́сна роса́.... На про́ліски білі, на квіти лагідні Скотилася тихо сльоза....

Надія

я.

Ні долі ні волі у ме́не нема Зосталася тілько надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянуть іще раз на синій Дніпро, — Там жити, чі вмерти, мені все їдно;

Поглянуть іще раз на степ, могилки́, В останнє згадати палкиї гадки́....

Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тілько надія одна.

Сльози-перли

Сльози-перли.

( і.)

Сторононько рідна! коханий мій краю! Україно! плачу слізьми над тобою… Всі наші сльози тугою палкою…

Сльози-перли Сторононько рідна! коханий мій краю!

I.

Сторо́нонько рідна! коханий мій краю! Чого́ все замовкло в тобі́, занімі́ло? Де-не́-де озветься пташина несміло, Немов перед бурею в темному гаю, І знову замовкне.... як глухо, як тихо.... Ой лихо!

Ой де ж бо ти, воле, ти зоре таємна? Чому ти не зійдеш на землю із неба? Ося́яти землю безщасную треба! Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна? Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре? Ой горе!

О люде мій бідний, моя ти роди́но, Брати́ мої вбогі, закуті в кайдани! Палають страшні, незагойниї рани На лоні у тебе, моя Україно! Кормигу тяжку́ хто розбить нам поможе? Ой Боже!

Коли ж се минеться? Чи згинем без долі? Прокляття рукам, що спадають без сили! Навіщо родитись і жити в могилі? Як маємо жити в ганебній неволі, Хай смертна темнота нам очі застеле! Ой леле!

Сльози-перли Україно! плачу слізьми над тобою…

II.

Укра́їно! плачу слізьми над тобою.... Недоле моя! що поможе ся туга? Що вдію для тебе сією тяжко́ю журбою? Гай, гай, невелика послуга!

Ох, сльози палкі — вони душу палили, Сліди полишили огнисті на віки. Ті жалі гіркії — вони мені серце звьялили! Деремні для нього всі ліки.

Чі ж мало нас плаче такими сльозами? Чі можем ми, діти, веселими бути. Як ненька в недолі, в нужді, побивається нами? Деж тута веселого слова здобути?

Говорять, що матері сльози гарячі І тверде, міцне́є каміння проймають; Невже найщиріші кровавиї сльози дитячі Ніякої сили не мають?

Сльози-перли Всі наші сльози тугою палкою…

III.

Всі наші сльози тугою палко́ю Спаду́ть на серце, серце запалає… Нехай палає, не дає спокою, Поки душа терпіти силу має.

Коли ж не стане сили, коли туга Вразить у-край те се́рденько замліле, Тоді душа повстане недолуга, Єї розбудить серденько зболіле.

Як же повстане — їй не буде впину, Заснути знов, як перш, вона не зможе, Вона боротись буде до загину: Або загине, або переможе.

Або погибель, або перемога, Сі дві дороги перед нами стане.... Котра́ з сих двох нам судиться дорога?.... Дарма! повстанем, бо душа повстане.

Так, плачмо браття! мало ще наруги, Бо ще душа терпіти силу має: Хай серце плаче, бьється, рветься з туги, Хай не дає спокою, хай палає!

Сон

н.

(Посвята Александрі С—вій).

Був сон мені колись: богиню я́сну Фантазії вбача́ли мої очі, І друга любого подо́бу кра́сну Богиня прийняла́ тієї ночі:

Той самий ви́раз і усмішка мила, Той самий по́гляд довгий, розумливий, На плечіх лиш барвисті мала крила, Вінець над чо́лом з лавру святобливий.

Вона іде́! Неперемо́жна сила Мене примушує за нею простувати По темних, ті́сних ходниках. Вступила Вона в якісь таємниї палати.

Чі то свята будова, чі темниця? Високеє і темнеє склепіння, Одно віконце, вузьке, мов стрільниця, — Крізь нього сиплеться бліде проміння,

І падає на стіну; височенний Орґан стоїть там, наче скеля дика, Де був прикований Тіта́н страшенний, Що забажав освіти чоловіка.

Спинилася богиня і за руку Взяла мене, і словом говорила: „Вважай, і памьятай мої слова й науку: То́ світови́й орґан, і доля так судила,

Що тілько раз він має гук подати, Страшни́й той гук, поту́жний і величний По всіх країнах має залунати І перекину́ти світо́вий стрій одвічний.

Страшне́ повстане скрізь землі руше́ння І з громом упаду́ть міцні́ будови. Великий буде жах, велике й визволе́ння! Тоді спаду́ть всесвітнії окови.

І правда лавром чо́ло уквітчає, І згине зло, укри́ване віка́ми. В честь волі но́вої хвалу́ співець заграє На вільних струнах вільними руками!

Тож слухай: ти орґа́н порушить можеш Не дужою, та смілою рукою, Всесвітнє зло тим гуком переможеш, Здобудеш для землі і щастя і спокою.

Та знай: твоє життя так миттю згасне. Як бли́скавка, що перед громом сві́не; Не для тебе́ те світло правди ясне, Що світ осяє, ні! життя твоє загине!

І вільні струни сла́вити не будуть Ні твого йме́ння, ані тво́го діла, Щасливії нещасную забудуть, Не буде вкрита лаврами могила!“

Промовила і зникла. В самотині Я зостаюся розважать-гадати, Як визволить той гук, що за́мкнутий в скели́ні, Що має гучно в світі залунати?

Тут наступила чорна тьма без сонця. Я в роспачі ламаю руки, плачу,

Богиню кличу.... Коли се з віконця Я бачу світло, я́сний про́мінь бачу!

Той промінь ду́мки просвітив нездольні. Ще хвиля, й світ весь затремтить від гуку, — Зрадіють всі невільники бездольні.... Та що́ се нагле затрима́ло руку?

Ох, я́ ж загинуть маю!… І від страху, Від жалю розум наче хмари вкрили. Як тяжко! моє серце повне жаху: Умру без слави, навіть без могили!…

І я стою, неначе скамьяніла. Знебула думка вже не розважає… Що́ се?… немов би пісня забреніла, Здале́ка, мов би цілий хор ридає.

Глибока, тиха, нерозва́жна туга Вника́є в серце, ка́менем лягає; Ридає хор, мов дикий вітер з луга, А темрява склепіння застилає.

З віконця ледве-ледве бли́сне промінь; Ті хмари темні да́влять мою душу, А серце па́лять мов жерущий пломінь. Ні, тук страшни́й я ви́добути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило Над лю́дьми сонцем правда і надія! Зважливо простягаю руку, сміло.... І прокидаюсь. Так! то сон був.... мрія!

Сон літньої ночі

і.

(Посвята М. Ставиському.)

Сон літньої ночі колись мені снився. Коротка та літняя нічка була, І сон був короткий, — він хутко змінився І зник, як на сході зоря розсвіла́.

Чудовая мрія роскішня та ясна Кохано в ту ніч обгорнула мене, Приснилась мені люба доля прекрасна, Приснилось невидане щастя дивне́.

Була я щасли́ва, безмірно щаслива; Приснилось мені.... та того́ не списать! Де в світі є мова така чарівлива, Щоб справжнеє щастя могла росказать?

Та сон був короткий. Ранесенько-рано Вже зникла рожевая мрія моя, Туди полинула, де грала кохано Злотисто-рожева світо́ва зоря.

Поглянула я, що вже нічка зникала, І душу мою обгорнула печаль, І тихо-тихесенько я промовляла: „Сон літньої ночі! мені тебе жаль!.... “

Я щастя не маю і в мріях не бачу, Бо иншиї мрії у серці ношу; Коли я часа́ми журюся і плачу, — Я щастя у долі тоді не прошу.

Для инших і доля і щастя хай буде, Собі я бажаю не сну́, а життя́, — Хто зо́ сну проки́нувсь, хай щастя забуде, Йому вже до щастя нема воріття!

Сонет

Сонет.

Натура гине — вся в оздобах, в злоті, Останній усміх я́сний посила І краскою непевною пала, Немов кона́юча вродли́виця в сухоті. Недавно ще була вона в турботі, Жила і працею щасливая була; Тепер остатнії дарунки роздала І тихо уміра.... кінець єї роботі! Спокійно уміра і листом покриває Росинки білії, ті сльози самотні́ Від сонця ясного і від людей ховає. Натура ллє ті сльози таємні́, Того́, що хутко ляже в смертнім сні, В холодній, білій сніговій труні....

4-го Листопаду, 1890 р.

На Роковини Шевченка

На Роковини Шевченка.

Колись нашу рідну хату Те́мрява вкривала, А чужа сусідська хата Світлами сіяла.

Багатіла чужа хата, Лиха там не знали; — Туди й наші українці Дари доноша́ли.

Та минав ти, наш Кобзарю, Чужії пороги, Орав вбогу ниву, Рідні перелоги.

Гомоніла твоя кобза Гучною струною, В кожнім серці одбивалась Чистою луною.

Спочиваєш ти, наш батьку, Тихо в домовині, Та збудила твоя пісня Думки на Вкраїні.

Хай же промінь твоїх думок Поміж нами сяє, — „Огню искра великого“ По вік не згасає!

Щоб між нами не вгасало Проміння величне, Ти „поставив на сторожі“ Слово твоє вічне.

Ми, як ти, минати будем Чужії пороги, Орать будем свої ниви, Рідні перелоги.

До Натури

До Натури.

Натуро матінко! я на твоєму лоні Дитячі радощі і горе виливала, І матірью тебе я щиро звала, С подякою складаючи долоні.

Ти искру божую збудила в моїх грудях; Надія, — їй же першу пісню я співала, — Мені провідною зоре́ю стала, І з нею буду я добра шукати в людях.

Колиж почую я, що промінь погасає Надії милої, — тоді, Натуро ненько, Прийми моє знебулеє серде́нько І про́міння нове́ нехай йому засяє!

Скрізь плач і стогін, і ридання

Скрізь плач і стогін, і ридання, Несмілі поклики, слабі, На долю марні нарікання І чола схилені в журбі.

Над давнім лихом України Жалкуєм-тужим в кожний час, З плаче́м ждемо́ тії годи́ни, Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани, Загоїтись їм не дадуть. Заржавіють від сліз кайдани, ж ніколи не спадуть!

Нащо́ даремнії скорботи? Назад нема нам воріття! Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя!

Вечірня година

а.

(Коханій мамі.)

Уже скотилось із неба сонце, Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі, Усе заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю, При місяче́ньку тай заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо, В таку годину забудеш лихо! Кругом садочки, біленькі хати, І соловейка в гаю чувати. Ой чи так красно в якій країні, Як тут, на нашій рідній Волині! Ніч обгорнула біленькі хати, Немов маленьких діточок мати, Вітрець весня́ний тихенько дише, Немов діток тих до сну колише.

Завітання

Завітання.

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину, Втомленим о́чам моїм вельми дивна поява з'явилась: Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі, Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув. В світлі з'явилася ґенія темная постать. Довга та чорная шата мов хмара його покривала І хвилювала в повітрі, як море в негоду, Сталі холодної по́лиском крила широкі ясніли; Кучері чорні та довгі спадали на плечі. В темних та гострих очах його погляд непевний світився, — Сумно дивився в простор і палкії лилися з них сльози. Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть! Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом, В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий, Що у оча́х отих же́рвіє, — і безнадійність Тя́жка, пону́ра обгорне його наче хмара осіння. Ско́вана жахом, я погляд спустила до долу. Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі. Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша. Вечер був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли; Тихо було у повітрі, вітрець только часом Лехким крильце́м повівав — і дале́ко дале́ко Із за гори десь доно́сився гук від вечірнього дзвона. Довгая біла стяга́ простели́лась від срібного сяйва В хаті моїй, — надто ясно вже світич рогатий Ночі тієї світив. Тінь якаясь у сяйві з'явилась, Лехка, блакітна, прозорая і невиразна як мрія. Ґеній то був, але ґеній не той, що з'являвся Темної ночі тоді, коли жахом сковав мою душу.