Отаман Зелений

Front matter

Клим Поліщук.

Отаман

Зелений

Частина перша. Від ґрунту.

ЧАСТИНА ПЕРША.

ВІД ҐРУНТУ.

Один з багатьох

1. Один з багатьох.

Чистих і щирих сліз прагне справжнє кохання. Великих змагань жадає могутня душа поневоленого народа... Тужить вона із року в рік і марить довгими віками, коли встануть чисті серцями і знайдуть між собою святого местника за кривди лихоліття...

Движать і дихають трівожно родючі ґрунти чорноземні, чуючи в собі ще непочаті сили вірних дітей своїх, яким треба тільки підвестися на лікті, як голови їх порушать блакить неба...

Коли встав один з багатьох, то зчудувався світ цілий з його сили непереможньої, краси й чистоти невиплямованої...

Довго ще будуть згадувати по хуторах та селах славного повстанчого отамана Зеленого, якого сама мужицька доля обрала за провідника поневолених і вклала в його руки меч карний і справедливий, перемога якого приносила тільки радість тім, що були позбавлені світа...

Сумний і ніжний, як колискова пісня матері, укоханий всіми за щирість і справедливість, він добровільно переніс всі негоди життя й пройшов усі дороги терпіння, аби нарешті скласти на ріднім полі свою безталанну голову й залишити після себе одні лише болючі спогади...

В осінній мряці, серед спустошених піль схилився він на якусь межу і так простивсь зі світом. Поховали його поруч інших повстанчих могилок і тепер він спить вічним сном у своїй домовині холодній, над якою тільки один кущ калини зеленіє...

Не було кому закрити його очей, не було кому проспівати йому „Вічну Память!“ — тільки одні чорні гайворони прокричали сумно — „на добраніч!...“

А Вкраїна ще змагається за свою волю і в годину великого терпіння кличе його:

— Устань, сину!

Світ білий...

2. Світ білий...

Зявився на світ білий перед самим сходом сонця. Казала мати, що мав бути щасливий, бо в „сорочці родився“... Тільки сталося так, що та сорочка пропала, бо баба, яка доглядала породільниці, поклала її на припічок сушитися, а вона якось попала в піч і згоріла там...

Потім його охрестили й назвали Данилом. Купали в конюшині, щоб „здоровий був“...

Згодом, як на світ зявився малий брат Олекса, про Данильця перестали турбуватися і він став сам собі рости. З перших же днів свідомости своєї став черпати мудрість мужицького життя і вчився працювати, як працювали його мати Оксана й батько Степан, як працювало все село...

Чудний якийсь був він: завжди сумний, замислений, поважний, наче старий. Не любив він тих забав, якими бавилися його ровесники. Було забереться десь у коноплі, насипле там невеличку могилку, поставить на ній маленького хрестика з лободи і молиться до нього...

Раз мати взяла його за руку і сказала;

— Що ти робиш, дитино?...

Він злякано відповів:

— Голготу, мамо!...

Мати розповіла це батькови, а той розсердився і накричав на малого:

— Як ти, шибенику, хоч ще раз будеш так бавитися, то я тобі вуха пообриваю !...

Нічого не сказав на це батькові малий Данильцьо, бо знав добре, яка важка рука в батька. Вже нераз закоштував він її підчас голодних днів та пяних сварок у хаті. Батько Данильця хоч був і трудящий, але часами цілими неділями пив і тоді в їх маленькій хаті робилося холодно й голодно. Як би так не старанок матері, то, напевне, давно все пішлоб прахом. Дивився Данильцьо своїми малими оченятами на світ білий і не міг збагнути, через що в мами такі великі синяки під очима і чого вона так гірко плаче, коли колише його меншого братіка. Знав одно, що коли він просив їсти, то мати плакала й нарікала гірко:

— І доки так буде, Боже?!...

Тоді він уже й не казав нічого, а залазив куди небудь у темний куточок і починав там щось своє думати... І те, що він думав, заколисувало його і він так солодко засипляв там, що потім мати не могла добудитися...

Одного разу прийшла до його матері та сама баба, що колись спалила щасливу сорочку, і сказала:

— Чогось ваш Данильцьо людських дітей цурається... Завжди собі сам, як бурян дикий...

Мати в той час поралася коло печі і, не підводячи своєї голови, сказала:

— Йому й так добре! Чого це ви так турбуєтеся?...

— Бачите, — заговорила баба, — як що ви його й далі триматимете так у хаті, то він довго не проживе на білому світі...

— Не ваше діло! — відрубала гостро Данильцьова мати. — Кожний хай своє знає і до чужого не втручається.

Бідна! Вона ніяк не могла простити їй того, що та спалила в печі сорочку старшенького сина. Відчувала й баба провину, але нічого вже було робити, хіба що помагала Оксані важко зітхати та нарікати. Стала вона зітхати і на цей раз, але слова малого Данильця, які він сказав тоді, заставили її забутися за свої зітхання і вона тільки руками сплеснула:

— Перший раз чую, щоб мала дитина таке говорила...

А малий Данильцьо говорив про те, як він „вилосте“ і стане „левиким“, то піде на „лоботу“, заробить там багато грошей і купить за них стільки хліба, що його за цілий рік не зможе ніхто зїсти...

— А ви, бабо не дивуйтеся! — сердито сказала Оксана. — Краще вже й не говорилиб нічого, коли самі знищили дитяче щастя!...

— Яке щастя? — пробувала було сперечатися баба, але Оксана так сердито кинула в коцюбник коцюбою, що та зараз же поспішилася вийти з хати.

— Не дай Боже, щоб бідний мав розум, бо тоді сам Бог стане ворогом!... — говорила сама до себе Оксана, витираючи крадьком сльози, щоб „часом Данильцьо не побачив“...

А малий Данильцьо все бачив і розумів. Його молоденький мізок, роспіраючи ще слабкі кости черепа, напружено думав про те, чому так мало хліба в світі, а так багато праці? Звідки беруться сльози, коли не хочеться плакати і що таке за люде, оті вороги?...

Про те, як малий Данильцьо говорив з бабою, мати якось розповіла батькові, а той вирішив, що його пора вже вчити читати й писати, „щоб не марнувавсь даремне“...

Батько малого Данильця був чоловік письменний і колись мріяв бути справжнім дяком. Ото він і став учити свого сина: — аз, буки, віди, глагол і різка після кождої букви...

— Нехай бють, — думав про себе малий Данильцьо, — але кричати проте не буду!...

— Залізо якесь, а не хлопчисько! — сердито казав батько, кидаючи в куток різку.

— Як буду ливикий, — думав Данильцьо свої думки далі, — то я тоді все пригадаю...

Однаково, до того зоставалося довго ждати і малий Данильцьо за якогось пів року вже читав часословця і псалтиря. Дорого, дуже дорого далася Данильцьові ця наука, але вже до року знав на память не тільки „Помилуй мя Боже“, але й „Вскую шаташася людіє“... Останній псалом дуже подобався батькові і коли він приходив до дому пяний, то зараз-же заставляв його проказувати собі і, тоді, як Данильцьо проказував цей жалібний псалом, батько журно хитав головою і плакав, а мати дивилася й думала про себе:

— Ой, не проживе ця дитина на світі, не проживе!... Отак і помре від кору, або шкарлятини...

Однаково, як прийшли в село пошести всякі, то Данильцьо щасливо переніс не тільки що кір та шкарлятину, але й самий дифтерит. Було це тоді, як умірав батько. Через це саме Данильцьо мало що й памятав його смерть. Знав тільки, як приходили в хату якійсь люде, як відчиняли настіж двері, коли виносили труну і як від того було зимно на горячій печі, де лежав Данильцьо і його менший брат Олекса. Пригадував ще, як потім плакала над ними мама і як приказувала:

— Діточки мої любі, діточки мої милі, щож я тепер робитиму з вами?...

Весною мама показала на цвинтарі батькову могилу з великим дубовим хрестом, але вже не плакала й не зітхала. Вона вже встигла призвичаїтися бути самою і почувала себе навіть краще, бо не було кому сваритися й розганятися з кулаками...

Покійний, крім довгів та злиднів, залишив після себе невеличку скриньочку з ріжніши казочками та житіями святих, яка перейшла до розпорядимости Данильця. Звідси він довідався про „Соловія Розбійника“, який свистав „на дванайцять миль“, про могутнього Сампсона, якому хитра Даліла обрізала волося і взнав багато дечого иншого, від чого солодко замірало й радісно тремтіло його маленьке серце. За цю скриньочку з казками він охоче простив батькові всю його суворість та жорстокість і з вдячністю згадував той час, коли той учив його трудного „аз, буки, віди“...

З виду свого Данильцьо нагадував батька, але вдачу мав своєї матері. Русява головка з розумними сірими очима часто хилилася на груди і так марила бути могутнім Сампсоном, який не чуючи ніякої болі від ворожих ударів, сміливо йде широким полем на зустріч ворогам, що тьмою тьмущою насунули на Трипілля...

Згодом, як йому було вже десять літ і він став пасти сільську череду, ці мрії змінилися. Сидячи в степу на могилі, він дивився на широкий, битий шлях, що тягнувся аж до самого Київа і думав про те, як колись покине своє село і піде разом з якімісь прочанами до святого Печерського Монастиря і зробиться там великим преподобником, до якого звідусіль будуть іти за порадами бідні люде і як він ні в чому не буде відмовляти їм...

В довгі зимові вечорі він сидів і в стосотий раз перечитував про Сампсона, або слухав, як розказувала мати.

А мати багато де чого знала ще від свого діда, батько якого наклав головою у Кодні за те, що ходив колись в Мотронецький монастир присягати Залізнякові. Иноді вона й співала і то так чуло, що Данильцьо ховав лице в долоні і крадькома плакав, почуваючи в своїй душі невідоме майбутнє, яке вже таїлося по темних кутках їх убогої хатини й заздрісно чигало на нього... Особливо зворушувала його оця пісня:

„Ой, гай мати! Ой, гай мати! Ой, гай зелененький, Помандрував із Трипілля Хлопець молоденький!...

Помандрував, шапочку зняв, Низенько вклонився: — Прощай, прощай вся громадо, Як що з ким сварився!...

Чи сварився, не сварився, Так, може, змагався, Гей, простіте, Трипільчане, Щоб гай не цурався!“...

Скінчить мати і гляне на Данильця, а він сидить як камінний, тільки очі дивляться чудно так, наче він нічого вже й не бачить перед собою... Міцно стискає в руках пошарпану книжочку з Сампсоном і не знає — де він, і що з ним...

— Що з тобою, Данильцю, може голова болить? — спитається мати, а він тільки гляне на неї:

— Ні, мамо!...

— Можеб ти води приніс, а то вранці й не дотовпитися за людьми коло тієї криниці?...

Данильцьо вставав, накладав батькову шапку, брав відро і йшов по воду. Мати сумно дивилася йому в слід і думала:

— Ой, непевна дитина, непевна!...

Серце матері передчувало весь жах майбутнього і боліло в німій трівозі, якої не могла зрозуміти своїм пригнобленим недолею мізком і, щоб хоч на хвилину не думати про це, переводила очі на свого меншого сина і довго дивилася на його біляву головку, як вона радісно, клопоталася коло своєї нової забавки, — саночок, які йому змайстрував Данильцьо.

— Підмети хату, Олексо! Не всеж Данильцьові робити, — казала вона до дитини і та бігом кидалася до коцюбника, де стояв віник. Але в хату входив Данильцьо і забірав від Олекси віника.

— На що ви його заставляєте замітати, як він ще такий маленький? — казав він до матері і замітав сам.

Діти жили дружньо і ніколи не сварилися між собою. Смерть батька, який помер з білої горячки, зробила глибоке вражіння не тільки на Оксану, але й на дітей і вони інстинктивно охороняли той спокій, який прийшов до них після всіх голодних сварок та побоїв. Часами тільки розпочинав кричати маленький Олекса, який був „вилитим батьком“, як казала Оксана, але він раптово затихав, коли тілько до нього приходив Данильцьо і починав з ним лагідну розмову.

Згодом маленький Олекса почав ходити до школи, а Данильцьо мусів сидіти в дома, бо треба було матері допомагати. І допомагав він не аби як. Навіть не треба було Оксані й молотника наймати, бо все те збіжя, що діставалося їм з їх півтора морґа поля, Данильцьо сам перемолочував і перемелював.

Дивлячись на Данильця, як він працює, Оксана цілком заспокоювалася й думала, що „як би так забрати від нього ті всі книжки, так нічого такого й не сталося б“... Але малий Данильцьо став чим далі, тим більше кохатися в книжках і добував їх, де тільки міг. Ходив він за ними до вчителів і де тільки міг, скрізь діставав їх цілими оберемками. Просиджував над ними весь свій вільний час і цілі ночі, а на ранок ставав до роботи з блідим лицем і великими синяками під очима.

— Покинув би ти, Данильцю, оті книжки! Ти з них хліба не будеш їсти... — скаже иноді Оксана, а в самої серце так і затремтить чогось.

— Алеж у нас, мамо, ще хліб є! — відповість на те Данило і знову йде за книжками, коли не до вчителя, то до попа.

Сусіди близькі бачили це все й нераз казали Оксані:

— Ви, Оксано, напевно думаєте панією стати?..

— Чогож то так? — питалася здивовано Оксана.

— Один синок до школи ходить, а другий в дома з книжками ледащіє...

— Чого він ледащіє? — починала вже сперечатися Оксана. — Аджеж він по вулиці не шляється і шкоди нікому не робить ніякої!...

— Егеж, по вулиці не шляється, але й пастухом не хоче бути... — казали їй на те „добрі“ сусіди.

А Данильцьо й справді вже не захотів пасти череди, бо задумав сам господарювати, а це було не до сподоби тим, що обробляли „наспіл“ їх землю.

Одного разу, після такої розмови з „добрими“ сусідами Оксана прийшла до дому, розпалила в печі „як на хліб“ і вкинула в огонь всі його книжки, навіть із батьківською скринькою. Робила це похапцем, боючись, щоб не надійшов Данильцьо, який у той час був у клуні. Мішала їх в огні коцюбою, щоб „швидче зітліли“... Колиж від книжок зосталася купка блискучого попілу, який з виду нагадував гадюче лушпиння, вона сіла на лаву і гірко заплакала...

Прийшов Данильцьо і стрівожено кинувся до неї:

— Чого плачете, мамусю?!

Ще гірше заридала і, тяжко хлипаючи, сказала:

— Книжки твої спалила, он що!...

Прожогом кинувся до печі, а там тільки попіл. Схопився і став таким, яким не був ніколи. Кулаки стиснув, випростався, а очі так і горять. Не сказав, а заревів:

— У-у-у... прокляті!...

Ніколи ще вона не бачила його таким, і ніколи ще не чула від нього таких слів, а через те й не зогляділася, як вхопила залізну коцюбу і вдарила його просто в зуби. Він тільки похитнувся, але не впав, а закривши рукою окрівавленого рота, помалу, гордо так, вийшов з хати і пішов кудись...

Розлючена Оксана заметушилась по хаті, не знаючи, що робити; їй було не то соромно, не то жаль, що вона його так ударила, але, разом з тим, була вражена його словами і сама до себе обурено говорила:

— Правду казали люде, шо це до добра не приведе!... От, так воно й є!... Не приведе!...

Метнулася до печі й стала розбивати попіл, щоб і сліду не лишилось ніякого... Довго розбивала і аж на порошок стерла його. Забрудилася, стомилася й ослабла. Вийшла в сіни, сіла на порозі і стала ждати Данильця. Ждала так до полудня, — не прийшов. Після полудня посилала малого Олексу шукати його, — не знайшов. Вечером злякалася вже і сама шукала, але дарма...

Тільки вже аж на другий день він сам прийшов до дому. Лагідний і тихий, підійшов до матері, поцілував її в руку і сказав:

— Вибачайте, мамо! Я не про вас, а про їх сказав так!...

Показав рукою на вікно і сумно всміхнувся. І коли всміхався, то Оксана побачила, що в нього нема одного зуба.

— Дитино моя! — заплакала вона. — Хібаж я винна?...

Малий Олекса, який у той час стояв коло порога дивлячись на матір з під лоба, понуро сказав:

— Мама завжди спершу роблять збитки, а потім плачуть... Добре вам було, як вас татко били?...

— Ой, дітки мої, дітки... — тільки й сказала Оксана.

Затихла...

І стало тихо в хаті. Тихо, аж сумно. І ця надзвичайна тиша трівожила серце Оксани до того, що вона не могла навіть спати в ночі. Трівожилася, що не знала, де був тоді Данильцьо, як пішов з дому і тільки вже від людей довідалася, що він ходив до Дніпра і цілу ніч блукав по берегах. Хтось з рибалок чув навіть, як він говорив сам до себе: — „Тільки й зостається, що світ білий... що світ білий!“...

Для когось иншого це нічого не означалоб, але для Оксани, яка стільки вже передумала про його чудну вдачу, цього було досить, щоб стратити сон... Відчувала й знала, що це безслідно не минеться, тим більше, що тепер Данильцьо став зовсім инший, чужий наче, якого вона навіть стала не то боятися, не то поважати. І це чудне почуття вже не кидало її ні на одну хвилину, навіть тоді, коли Данильцьо став тим Данилом, якого всі вважали за найщирійшу і найдобрійшу людину в селі. Вона відчула, що перервалася та ніжна нитка, яка досі так міцно звязувала почування матері з почуваннями сина. Тепер син став чужим для матері і вона це примічала з того, як він ходив до клуні читати ті книжки, які невідомо звідки діставав і як він сидів і думав щось про себе, з таким чудним лицем, як то було в нього тоді, коли вона співала — „Ой, гай мати!“...

Розуміла, що син став чужим для неї і що він колись подасться в світ слідом за своїми думками і з трівогою в серці чекала того часу...

На лоні природи

3. На лоні природи.

Такому загадково непомірному розвиткові хлопчини сприяла сама Трипільська природа. Містечко стояло коло самого Дніпра, а навколо його розгорталися чудові краєвиди невеликих гір, порослих зеленими дубовими та липовими лісами і широкі поля з давніми могилами. В цих лісах були такі затишні закутки, куди, здавалося, ніхто й не заглядає ніколи і туди-то, часами, ходив малий Данило читати й марити на самоті. Забравшись в лісову гущавину і слухаючи врочистого гомону столітніх дубів, він забувався за те, що є звичайний собі селянський хлопчина і називається Данилом, а здавалося йому, що він невідомо звідки зявився сюди і що він зовсім не людина, тільки частина того самого шуму, який наповняв собою ці ліси... І тоді, коли йому здавалося так, його душа випростовувалася й робилася великою, з чого чудувався й сам Данило і, щоб перевірити себе, що це йому не сниться, — кусав себе за великий палець на лівій руці, на якусь хвилину приходив до себе, а там знову марив, аж до самого заходу сонця...

Часами, в свято, йдучи в цей ліс, Данило брав із собою свого меншого брата Олексу і тоді разом ходили на старі руїни якогось палацу, що стояв у лісі над самим Дніпром, і про якого трипільські люде говорили багато ріжних казок Казали, що наче6-то тут ще до Хмельницького жив якийсь великий магнат і що сюди в 1648 році зімою приїздили польські комісари з Варшави на мирові переговори з Хмельницьким. Потім, як ці переговори не привели до миру, то козаки зайняли Трипілля й спалили цей палац, разом з тим маґнатом. Хто був той маґнат, — невідомо. Казали тільки, що він був „з нашого роду і з нашої віри“, тільки запродався... Після того, кажуть, майже що місяця, в самісеньке підповня, серед руїни блукала якась темна людська постать в магнатській кереї і гірко ридала чогось... Ця таємнича постать більше всього цікавила малого Данила і він раз у раз ходив туди, надіючись власними очима побачити її і переконатися в правдивости старої казки.

Блукаючи серед руїн старого палацу, Данило вилазив куди небудь у гору, в той час, як малий Олекса злякано притискався денебудь в низу і жалібно просив:

— Данильцю, пошукай там горобчиків!

Але Данило наче й не чув нічого. З вершини старої башти було видно безмежні поля за лісом і безконечну срібну бинду Дніпра, по якій рухалися якісь маленькі та чорненькі цяточки.

— Кораблі пливуть... — говорив замислено і зараз-же згадував про Байду Вишневецького, про Гамалію і про багато инше, вичитане ним з добутих книжок.

— Поїхати-б отак... — шептав зачаровано і не міг одірвати своїх очей від того широкого простору, що розгортався наоколо Трипілля.

— Данильцю, я боюся! — чувся в низу плаксивий голос Олекси. Данило насилу відривався своїми очами від краси неосяжної і злізав у низ.

Мати сердилася, як що вони довго не приходили і погрожувала не пустити їх на будучий ярмарок, чого діти найбільше боялися, бо цей ярмарок, який відбувався чотирі рази на рік, був єдиного трипільською радістю. Однаково сердилася вона не довго, бо й як було їй сердитися, коли не далі, як через годину, Данило вже справлявся коло хати: носив воду, рубав дрова, косив траву в саду і клав корові на ніч. Словом сказать, сам за трьох працював, дарма що всього 15 літ мав.

Оксана вже навіть знаходила час і спочити, а тоді й про красу своєї вбогої оселі стала дбати. Мазала хату в середині і з надвору, синькою вікна обводила, а над ліжком і коло стола дивних птахів та рослин ріжних намальовувала, щоб „веселійше було глянути“... Купила ще пару нових образів у хату, а старі повиносила в комору й повішала їх над скринею, де вже було й полотна трохи приробленого за останній час. Завела й квітничок невеличкий: посадила перед вікнами рожу, півонію, посіяла пумяків та чорнобривців і тільки ще одної красольки ле було, хоч усе збіралася завести.

Сусіди, бачучи, як вона живе з дітьми, навіть заздрили їй і казали, що вона відьма і чарівниця, але це її не дуже вражало, бо вона тішила себе надією, що через два-три роки оженить свого Данильця і тоді вже не буде ні в що втручатися і ні про що турбуватися. Про випадок з книжками вона вже встигла забутися й спокійна вдача Данила заспокоїла її настільки, що вже навіть перестала відчувати ту трівогу в серці, яку відчувала досі.

І тепер, під час ярмарку, йдучи з дітьми через містечко, вона сміливо дивилася кождому в вічі, бо була певна того, що її діти чесні на стільки, на скільки чесна вона сама і що вони ніколи, нігде й нікому не зроблять найменшої прикрости, — не то шкоди, — як то робили инші, господарські навіть діти. Мало по малу стали люде поважати й саму Оксану, дарма, що була бідна, і охоче допомагали їй — хто плугом і бороною, на полі, а хто й просто чим небудь при господарстві, бо кождий знав, що за нею не пропаде і коли вона сама чим небудь не відробить, так малий Данило читанням віддячить. — В осени, як справлялися з сійбою і робили „поминальні обіди“, Данило читав на них псалтиря... А читав він гарно, не гірше дяка якого і це не аби як подобалося людям.

Ходючи по ярмарку, Данило ніколи не ставав коло тих яток, де продавалися бублики та цукерки, а любив крутитися на кінській торговиці, де було багато всякого народу аж з других сел і де так гостро пахнуло кінськими кізяками та сіном. Тут він бачив саме нутро мужицької душі і з цікавістю прислухався до того, як скаржилися на свої злидні, через які мусіли вивести з двора останню „гриву“ і як другі, задовольнені й ситі, жартуючи, торгували й за безцінок купляли цю „гриву“, а потім разом пили могорича, цілувалися, лаялися, тягалися за чуби і проклинали друг друга.

Прислухався й придивився до цього всього Данило і порівнював його з тим, що вичитував з книжок і страшно йому робилося за себе, за своє власне життя, бо бачив тут добре все своє майбутнє і воно гнітило його. Бачив і знав, що й він такий самий мужик, та ще й злиденний, буде вік горювати лише для того, щоб чим небудь набити свого живота, а потім сконати й зігнити на порох в якому небудь запущеному закутку цвинтаря і не лишить після себе й сліду ніякого... І так, в його голові стали виникати нові думки про те, як би так всі повстали за одним разом і забрали до своїх рук всі ті землі, які знаходяться в панів, та розсілися б по ній вільними хуторами, а тоді, напевне, не булоб таких злиднів...

І чим далі, тим більше непокоїли його такі думи. Не давали вони спокою навіть у церкві, куди він ходив що неділі „на крилос“. Помогаючи дякові співати величне „Тебе Бога хвалим“, він думав: — „І за що його хвалити, як він такий несправедливий? Скільки тих святих, а всі вони з богачів, панів та архиреїв і ні однісенького такого святого, щоб був з мужиків!“…

Своїх думок боявся й не говорив про них навіть матері. Одним один раз не стримався і щось таке сказав, та й то тоді, як мати розповіла йому про свої колишні вжитки з батьком.

„В десять літ сиротою зосталася, — казала вона. — В наймах дівувала. Служила в панів і вони не злі були, — любили. Була б і довше там, так спокусилася й вийшла заміж. — Ти в мене першенький. Не любив тебе батько і часто байстрюком називав. Мене також бив до півсмерти. Пив, гуляв, байдикував і ні про що не дбав. Думала, що не витримаю і булаб померла, як би він сам не пішов на той світ через горілку… Як вмірав, то лаявся і погрожував: — „Я до тебе з того світа прийду, а проте задушу!“… Спершу боялася вечером на двір вийти, щоб часом не показався, а потім заспокоїлася коло тебе, сину!“…

— Мертві не встануть ніколи! — сказав на те Данило.

— Дитино, що ти говориш? — скрикнула мати. — А як же вони на Страшний Суд прийдуть?…

— Страшний Суд, це наше життя, мамо! — почав було говорити Данило, але враз щось пригадав і затих.

— Боже, Боже!… — говорила здивовано мати. — Невже це ти до цього з псалтиря дочитався?…

Нічого не відповів їй тоді Данило, а тільки звів на неї свої чисті сірі очі і спокійно подивився їй в лице.

І в тім погляді вона взнала давнього малого Данильця, яким він був тоді… тоді… коли… „Ой, гай мати!“…

Відвернулася і вийшла чогось в сіни…

Життя вчить

4. ЖИТТЯ ВЧИТЬ.

Тихо й непомітно пройшло ще два роки і настав третій. Зразу-ж від Нового року, почалися якісь трівоги й неспокій. Спершу багато говорили про якусь війну десь аж на Далекому Сході, а потім була мобілізація і проводи на війну. Як виряжали в дорогу, то плакали, а як вирядили, так і стали забуватися по троху. Молодші „салдатки“ з хлопцями стали „лигатися“, а трохи старіщі просто за пиятику взялися… В сльозах і співах пройшла зіма, а потім прийшла турботна весна, а за нею трівожне літо…

В полукіпках на полі стали знаходити якісь листочки з червоними печатками, а в тих листочках писалося про те, як то тяжко жити в світі бідному селянству та робітництву, як його всі обкрадають і як тяжко кривдять…

Якось Оксана прийшла з поля і принесла з собою аж два таких листочки.

— А ну-но прочитай, сину! — простягла їх Данилові.

Той тільки глянув і зараз же сказав:

— Це вже читали в нас!…

Вона якось не звернула уваги на те „в нас“, а тільки пильно-пильно подивилася йому в очі і побачила в них якійсь чудні вогники. Хотіла спитатися — що з ним діється, але він раптом сказав:

— Книжки мої нащо спалили?…

Схопилася, як опечена. Сама не своя, розлючено закричала:

— Як ти смієш так до матері казати? Ти… ти…

Опамяталася. Здавила в горлі лайку і відійшла до порога.

— Коли то ще було, а він тепер випоминає… — сказала в голос сама до себе й тихо заплакала.

Але, на диво, Данило не підійшов до неї і не заспокоїв її, як то він робив завжди, а мовчки вийшов з хати і подався кудись. Оксана враз затихла і стала думати про своє минуле.

— Боже мій! Невже покійний говорив правду? Невже він байстрюк? — блиснула на мить в її голові страшна й несподівана думка.

Аж на ноги встала.

— Ні, ні!… — шептала до себе. — Він справжній… Та й яким-же він може бути, як не справжнім… То-ж я його породила і тільки я…

Коли він вечером вернувся до дому, то Оксана цілком заспокоїлася і пішла до когось в містечко по своїй власній справі.

Данило й Олекса зосталися самі собі і довго мовчали. Слухали, як десь далеко гуркотів грім, потім стала блискати блискавка, а ще через якийсь час зашуміла справжня буря і декілька краплистих крапель дощу брязнули по шибках маленьких віконець.

Олекса здрігнувся і промовив:

— От, щоб так у полі застукало!...

— Ну, так що? — спитався Данило.

— Страшно… — сказав Олекса і підсунувся до Данила.

— Чого? — спитався Данило, але Олекса нічого йому не відповів на те.

З хвилину сиділи мовчки й слухали, як торохтить дощ: по лопухах за хатою і брязкотить великими краплями по вікнах, а потім Олекса знов заговорив:

— Данильцю! А для чого оті листочки хтось роскидає?

— Щоб революцію робили люди… — сказав поважно Данило.

— А що таке революція? — допитувався Олекса.

— Це значить боротьба за землю й волю, за рівність і братерство…

— Як то так? Нам вчитель у школі казав, що революцію Жиди видумали для бунту…

— Ні, дитино! — поважно промовив Данило. — Революція не для бунту робиться, а для того, щоб не було панів і мужиків, а щоб були тільки люди…

— І ми також? — схопився Олекса.

— А тож як?! — майже крикнув Данило.

— Звідкиж ти про це все знаєш? — цікавився Олекса.

— Селянська Спілка тут є… Я там чув…

— А мамі про це можна сказати?

— Ні, дитинко! — твердо промовив Данило. — Не кажи нічого мамі… Нікому не кажи… Треба мовчати… Це тайна справа…

— Для чого тайна?…

— Для того, щоб пани про це не довідались…

Затихли. Кождий щось своє думав. І знову заговорив Олекса.

— Вчитель розповідав нам про Тараса Шевченка, який також змагався з панами.

Данило хитнув головою:

— Знаю! Він для нас і заповідь свою дав…

— Яку?

— Сказав: Борітеся — поборете!…

— І це правда?…

— Правда…

— А звідки ти знаєш?… Також, може, з теї спілки?…

— Ні! Просто з життя!…

— Так тебе життя вчить? — цікаво зазирнув в очі Олекса.

— Егеж… — лагідно відповів йому Данило і чогось всміхнувся.

Знову затихли. Знову слухали дощового шуму за вікном і знову заговорили.

— А наша мама дуже бідна? — спитався Олекса.

— Як і всі селяне! — сказав Данило.

— Алеж вона краща від усіх людей на селі…

— То тільки для нас вона така гарна… Є люди ще кращі від неї…

— Ні, не має! — рішучо заперечив Олекса. — Як я був у церкві, то бачив таку на образі…

— А й справді! — якось загадково скрикнув Данило і враз чогось замислився.

Перед його очами стала передвічна струнка й чорнява Марія Єгипетська, одягнута в селянську свиту і прибрана в гетьманську шапку, яка стоїть у „бабнику“. — „Щоб так очіпок, то булаб зовсім схожа“… — думав про себе Данило. Потім раптом схопився:

— Не знаєш, куди пішла мама? — спитався Олекси.

— Казали, що зайдуть до дячихи! — відповів той.

Данило встав, накинув на себе стару свиту і сказав;

— Ти сиди собі, а я піду стрінути її.

На дворі було темно, як у мішку. Данило ледве вибрався за ворота і з трівогою став чекати матері. Чекав довго й нетерпеляче і хвилинами, коли особливо починав йти дощ, йому здавалося, що вона розгнівалася й ніколи вже не вернеться назад… Тоді він затримував у собі дихання, щоб часом не розплакатися і напружено прислухався.