Малий Мирон і иньші оповіданя

Front matter

ІВАН ФРАНКО.

МАЛИЙ МИРОН

І ИНЬШІ ОПОВІДАНЯ.

Малий Мирон

МАЛИЙ МИРОН.

I.

Малий Мирон — дивна дитина. Батько втїшає ся ним і каже, що він чудово-розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя. Тай ще Миронів батько — чоловік уже в лїтах, ледво дочекав ся дитини, і значить ся, яка там будь собі дитина, все вона у нього золота і розумна і гарна. Сусїди тихо шептали собі, що Мирон „якесь не таке як люде“: іде тай розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, швякає по повітрі, або стинає головки з бодяків та ластівячого зїля. Серед иньших дїтий він несьмілий і непроворний, а коли часом і відізве ся з чим будь, то говорить таке, що старші як почують, то тілько плечима стискають.

— Василю — говорить малий Мирон до малого Василя — ти доки вмієш рахувати?

— Я? а доки маю вміти? Пять, сїм, парканацять.

— Парканацять! ха, ха, ха! А то кілько парканацять?

— Ну, кількож має бути? Я не знаю!

— Та то нї-кілько. От сядь лишень, будемо рахувати!

Василь сїдає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком о землю: один, два, три, чотири…

Василь слухає, слухає, а далї встав і побіг. Мирон і не замітив: сидить, цюкає і рахує далї й далї. Надійшов старий Рябина, кахикає, харкотить і охає, — Мирон не чує, все своє. Старий зупинив ся близь нього, слухає, слухає… Мирон дорахував уже до чотириста.

— А ти невітцївська дитино, е! — сказав старий своїм звичайним, троха носовим голосом, — а ти що робиш?

Малий Мирон аж зверг ся і обернув залякані оченята на старого Рябину.

— Та ти землицю сьвяту бєш, е? Ти не знаєш, що землиця наша мама? Дай сюди той бучок!

Мирон дав, не розуміючи майже, чого хоче від нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.

— Іди до дому та „Отче наш“ говори, е-е-е, анїж маєш такі збитки робити! — сказав старий з суворим видом і пошкандибав далї. Мирон довго глядїв за ним, усе ще не можучи зрозуміти, за що се старий прогнївав ся і чого хоче від нього.

II.

Малий Мирон над усе любить бігати сам по зелених, цьвітистих лугах, поміж широколисті лопухи та пахучий ромен, любить упивати ся солодким запахом росистої конюшини та квітчати ся прилипчастими лопуховими ґузиками, яких так і насиляє на себе від ніг до голови. А ще річка, через котру з города треба йти на пастівник, невеличка, супокійна підгірська річечка, з глибокими, стрімкими та обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими бродами, котрих дно покрите дрібними плиточками, оброслими мягким, зеленим водоростом, довгим, мов зелені шовкові пасма, — ота річка, то правдива роскіш, то сильна принада для Мирона. Там він цїлими годинами любить сидїти, запхавши ся в високий зелений косїтник або між густе, лапасте листє надбережного підбілю. Сидить і вдивлюєсь у плюскітливу воду, в мигаючу під напором хвилї траву, в ковбликів, що час від часу вилазять зі своїх печер або випливають із глибшого плеса, нипають по днї, шниряючи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу, вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз повітря тай утїкають чим борше в свою криївку, немов би закоштували незнати якої присмаки. А тим часом сонце жарить із безхмарного, темно-блакитного неба, гріє Миронови плечі і все тїло, але не пече його за широким листом. Любо йому. Невеличкі його сїрі оченята живо бігають, дитиняче чоло стягає ся, — думка починає рушати ся.

— От сонїчко, — чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То певно в небі лиш така невеличка дїрка прорізана, що його лиш стілько видно!

Але зараз же в його голові заворушила ся й друга думка.

— Ба а як же воно? Сходить, там дїрка мала; заходить, то й там дїрка. Хибаж дїрка разом із сонцем по небі ходить?

Се не може йому помістити ся в голові і він обіцює собі, що скоро до дому, то зараз запитає ся татуня, яка то в небі на сонце дїрка прорізана?

— Мироне! Мироне! — чути з далека крик. То мати кличе. Мирон почув і схопив ся, збіг із беріжка над бродок, аби перейти через річку, тай нараз зупинив ся. Богато разів уже він переходив через річку, тай нїчого, а тепер нараз нова поява впала йому в очи. Він стояв як раз проти сонця і дивлячи ся в воду, побачив нараз замісь плиткого дна, камінчиків і мягких зелених пачосів водоросту — одну бездонно глибоку синяву. Він не знав іще, що се небо з води всьміхає ся до нього, і зупинив ся. Як же тут іти в таку глибінь? І відки вона взяла ся нараз? Він став і почав уважно розглядати глибінь. Усе однаково. Він присїв. Однаково, — тілько при беріжку видно знайомі камінчики тай чути звичайний любий журкіт води на бродї. Він повернув ся лицем у другий бік, за сонцем: глибінь щезла, брід плиткий як був. Се відкритє і втїшило і здивувало його. Він почав повертати ся на всї боки, пробуючи і втїшаючись дивним явищем. А про мамин клик і зовсїм забув!

І довго так стояв малий Мирон, то схиляючись то повертаючись над бродом, але лїзти в воду все якось не сьмів. Усе здавало ся йому, що ось-ось серед плиткого, камінчастого броду земля розскочить ся, і зїне бездонна, блакитна глибінь під річкою, між високими берегами, і полетить він у ту глибінь далеко-далеко, щезне в нїй мов трісочка кинена в глибоку темну криницю. І хто знає, як довго був би він стояв над бродом, як би не був надій- шов сусїд Мартин, що з вилами й граблями квашив ся до сїна.

— А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш до дому?

— Та я хочу йти, але бою ся.

— Чого?

— Та от, адїть! — І він показав бездонну синяву в водї. Мартин не порозумів.

— Ну, та чого тут бояти ся? Адже плитко.

— Плитко? — спитав недовірливо Мирон. — А от яка глибінь!

— Глибінь? Ади, що не глибінь, — сказав Мартин, і як був у ходаках, так і перейшов через брід, мало й замочивши їх. Той перехід Мартина осьмілив і Мирона і він перейшов через воду і побіг горі огородом до дому.

— Який се дурний хлопець! Пять лїт має, а ще броду боїть ся, — пробовкнув сусїд і пішов до сїна.

III.

А коли лїтом усї старші з хати підуть у поле, Мирон лишає ся сам, але не в хатї. В хатї він боїть ся. Боїть ся „дїдів у кутах“ т. є. тїний, боїть ся череватого комина, чорного в нутрі від саджі, боїть ся грубої деревляної клюки вбитої в віконце, що в повалї для пропусканя диму від скипок, якими сьвітять зимою. Мирон лишає ся на дворі. Там він може собі гуляти, рвати зїлєчко і розщипувати на кусники, будувати хатки з трісок і патичків, що на дривітни, або й так собі лежати на приспі та гріти ся на сонцї, та слухати цьвіркоту воробцїв на яблінках, та глядїти на синє небо. Любо йому, і на дитиняче чоло знов немов хмарка набігає — се думка надходить.

— А чим то воно чоловік усе видить? і небо і зїлє і тата з мамою? — таке питанє насуває ся йому нї з відси, нї з відти. — Або чим чує? Он каня кевкає, кури кудкудачуть… Що то таке, що я тото чую?

Йому здає ся, що все те чоловік дїє ротом, і видить і слухає. Рознимає рот: так і є, видно все, чути все…

— А може нї? Може очима?

Зажмурює очи. Ов, не видно нїчого. Рознимає: видно й чути. Зажмурює знов — не видно, але чути.

— Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути? Знов рознимає і затулює рот — чути! Далї очи — все чути. Аж ось прийшла думка — заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути нї кудкудаканя курий, нї кевканя канї. Віднимає пальцї — чути кудкудаканє, а шуму нема. Другий раз — те саме.

— Що се таке? — міркує сам собі Мирон. — Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудаканє, а пальцями чую шум! Аякже, аякже.

Пробує раз і другий — так, зовсїм так!

А коли поприходили женцї на полудне, він підскакуючи біжить до батька.

— Татуню, татуню! Я щось знаю!

— Та що таке, моя дитино?

— Я знаю, що чоловік очима видить.

По батьковім лицї перебіг усьміх.

— А вухами чує кудкудаканє, а пальцями шум.

— Як, як?

— Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тілько шум.

Батько зареготав ся, а мати остро позирнувши на Мирона, сказала намахуючи йому ложкою:

— Іди приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далї женив ся, а такі дурницї говорить! Чому ти нїколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопатї вивіз?… Таже чоловік усе чує вухами, і шум і кудкудаканє.

— А чомуж не чує разом? Тілько як не затикати вух, то чує кудкудаканє, а як заткати, то чує шум? — запитав малий. — От потрібуйте самі! — І він справдї для перекони заткав свої вуха пальцями.

Мати проворкотїла ще щось, але відповіди на те питанє не знайшла.

IV.

А вже найбільша була біда Миронови з тим мисленєм! Не вмів мислити, тай годї. Що тілько бувало скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто будь другий каже йому:

— Та чому ти, тумане вісїмнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!

І що вже бідний Мирон не намучив ся, щоб вимислити а потім сказати щось розумного, — нї, не можна, тай годї. Бідний Мирон прийшов до того що він не вміє мислити!

Ото раз сидить уся родина при обідї довкола великого стільця на серед хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всї їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разів зо два, а далї задивив ся на те, що так тихо стало в хатї, нїхто й слова не скаже. Нї відси нї відти здає ся йому, що власне тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всї будуть сьміяти ся, ще й мама насварять. Що би тут сказати? І малий Мирон зачинає мислити. Ложка як нїс її від рота до миски, так таки застила в повітрі враз із рукою. Очи недвижно вперли ся в пустий простір, а далї мимовільно зупинили ся на образї Матери Божої, що висїв на стїнї; губи тілько рушають ся, мов щось шепчуть.

Слуги побачили се, ззирнули ся поміж собою, трунули одно друге ліктями, а дївка-служниця шепнула навіть до старого Івана:

— Ану, він зараз якусь дурницю вистрілить.

— Ба, не знати, — почав звільна Мирон, — чому тото сьвята Матїнка дивить ся, дивить ся, а капусти не їсть?…

Бідний Мирон, хоть і як мучив ся, не міг нїчого лїпшого придумати, може для того, що його на силу заставляли думати „так як люди“.

Сьміх, регіт, звичайна нагана матери враз із „туманом вісїмнацятим“, — бідний Мирон заплакав.

— Та щож, коли я не вмію мислити так, як люди! — сказав він обтираючи сльози.

V.

Що з нього буде? Який цьвіт розівє ся з того пупінка? Се й проповісти не тяжко. Лучають ся по наших селах доволї часто такі дивовижні появи. Все у них з маленьку не так як у людий: і хід і обличє і волосє і слова і вчинки. А коли прийде ся такій дитинї вік жити під тїсною сїльською стріхою, без ширшого досьвіду, без яснїйшого знаня, коли від малку нетямучі родичі почнуть натовкати в неї все на такий спосіб, „як звичайно у людий“, то їм і вдасть ся придавити вроджений нахилок до своєрідного; всї невживані і приголомшені здібности дитини занїміють і занидїють у завязку, і з малого Мирона вийде кепський ґосподарь або, що гірше, не доразу приголомшена живість та прудкість характеру попре його до злого, не можучи розвити ся на добро — стане він забіякою, ворожбитом, що віритиме у власні привиди, і буде туманити людий із щирого серця.

Але коли така дитина натрафить на любячого, і, що головне, не дуже вбогого вітця, котрий схоче і зможе потягнути ся з остатнього, щоб своїй дитинї отворити очи і сьвіт, то тодї — щож тодї? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою, так, як звичайно розуміють люди кращу долю? Коби не так! У школї дитина хапати ся буде науки на диво, впивати ся буде нею, як недужий сьвіжим повітрєм, і скінчить на тім, що перейме ся правдами науки і забажає перевести їх у житє. І стане малий Мирон горячим проповідником тих правд, понесе їх між темних і пригноблених, під рідні сїльські стріхи… Ну, і незавидна чекає його доля! Навістить він і стїни тюремні і всякі нори муки та насиля людий над людьми, а скінчить тим, що або згине десь у бідности, самотї та опущеню на якімось піддашу, або з тюремних стїн винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або стративши віру в сьвяту, високу правду, почне заливати червяка горілкою аж до цїлковитої нестями. Бідний малий Мирон!…

1879.

Грицева шкільна наука

ГРИЦЕВА ШКІЛЬНА НАУКА.

I.

Гуси зовсїм нїчого не знали про се. Ще того самого поранку, коли батько мав гадку відвести Гриця до школи, не знали гуси про сей намір. Тим менше знав про нього сам Гриць. Він, як звичайно, встав рано, поснїдав, поплакав троха, почухав ся, взяв прут і підскакуючи погнав гуси з обори на пасовиско. Старий білий гусак, як звичайно, наставив до нього свою невеличку голову з червоними очима і червоним широким дзьобом, засичав різко, а відтак таракаючи про щось нецїкаве з гусками, пішов передом. Стара грива гуска, як звичайно, не хотїла йти в рядї, але поплентала ся поза містком і зайшла в ровок, за що Гриць швякнув її прутом і назвав „лупярем“, — так він мав звичай називати все, що не піддавало ся його високій власти на пасовиску. Очевидна річ затим, що анї білий гусак, анї грива гуска, анї в загалї нїхто з цїлої череди — як їх було двацятеро й пятеро — так анї одно не знало про близьке перенесенє їх володаря та воєводи на иньше, далеко не так почесне становище.

Тож коли нагло і несподївано надійшла нова вість, с. є коли сам батько, йдучи з поля, закликав Гриця до дому і там віддав його в руки матери, щоб його вмила, вичесала і вбрала, як Бог приказав, і коли потім батько взяв його з собою і не кажучи нї слова попровадив трепечучого в низ вигоном, і коли гуси побачили свойого недавнього поводатора зовсїм у зміненім видї, в нових чобітках, у новім повстянім капелюшку і червоним ременем підперезаного, підняв ся між ними наглий і дуже голосний окрик зачудуваня. Білий гусак підбіг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотїв йому добре придивити ся; грива гуска також простягнула голову і довгий час не могла й слова вимовити з наглого зворушеня, аж в кінцї швидко вицокотїла: Де-де-де-де?

— Дулна гуска! — відмовив гордо Гриць і відвернув ся, немов хотїв сказати: „Еге, чекай лише, не в такі я тепер пани вскочив, щоб іще став відповідати тобі на твоє гусяче питанє!“ А в тім може й для того не відповів, що сам не знав.

Пішли горі селом. Батько нїчого і Гриць нїчого. Аж прийшли перед просторий, старий будинок під соломою, з комином на верха. До того будинка йшло богато хлопцїв, таких як Гриць, або й більших. По за будинком по городї ходив пан у камізельцї.

— Грицю! — сказав батько.

— Га! — сказав Гриць.

— Видиш оту хату?

— Видзу.

— Памятай собі, се школа.

— Ба, — сказав Гриць.

— Сюди будеш ходити вчити ся.

— Ба, — сказав Гриць.

— Справуй ся добре, не пустуй, пана професора слухай. Я йду, аби тебе записав.

— Ба, — сказав Гриць, майже нїчого не тямлячи, що говорив батько.

— А ти йди з отсими хлопчиками. Візьміть його, хлопчики, з собою!

— Ходи! — сказали хлопчики і взяли Гриця з собою, а тим часом батько пішов у огород поговорити з професором.

II.

Увійшли до сїний, у яких було зовсїм темно і страшно воняло торічною гнилою капустою.

— Видиш, там? — сказав до Гриця один хлопчик, показуючи в темний кут.

— Видзу, — сказав тремтячи Гриць, хоч зовсїм нїчого не видїв.

— Там яма, — сказав хлопчик.

— Яма! — повторив Гриць.

— Як будеш зле справувати ся, то професор всадить тебе в оту яму і будеш мусїв сидїти цїлу ніч.

— Я не хоцу! — скрикнув Гриць.

Тимчасом другий хлопчик шепнув щось до першого хлопчика, оба засьміяли ся, а потім перший, налапавши шкільні двері, сказав до Гриця:

— Застукай до дверий! Борзо!

— На сцо? — спитав Гриць.

— Треба! Тут так годить ся, як хто перший раз приходить.

У школї був гомін, мов в улию, — але коли Гриць застукав кулаками до дверий, зробило ся тихо. Хлопчики звільна отворили двері і втрутили Гриця до середини. В тій хвилї залупкали добрі березові різки по його плечех. Гриць дуже перепудив ся і зверещав.

— Цить, дурню! — кричали на нього сьміхованцї-хлопцї, що почувши стук, засїли були за дверми і зробили Грицеви таку несподїванку.

— Ой-ой-ой-ой! — верещав Гриць. Хлопцї злякали ся, щоб не почув професор, і почали Гриця зацитькувати.

— Цить, дурню, то так годить ся! Хто до дверий стукає, того треба по плечех постукати. Ти того не знав?

— Не-е-е зна-а-в! — відхлипнув Гриць.

— Чому не знав?

— Бо я-а-а пе-е-лсий ла-а-з у сколї.

— Перший раз! а! — скрикнули хлопцї, мов здивовані тим, як можна перший раз бути в школї.

— О, то треба тебе погостити! — сказав один, поскочив до таблицї, взяв зі скриночки добрий кусник крейди і подав Грицеви.

— На, дурню, їдж, а борзо!

Всї мовчали і в ожиданцї глядїли на Гриця, що обертав у руках крейду, а далї поволеньки вложив її в рот.

— Їдж, дурний, а борзо! — напоминали хлопцї, а самі дусились зо сьміху.

Гриць почав хрупати і на силу з'їв крейду. Регіт у школї розляг ся такий, аж вікна задзвенїли.

— Цого сьмієте ся? — спитав здивований Гриць.

— Нїчого, нїчого. Може хочеш іще?

— Нї, не хоцу. А сцо то таке?

— То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре.

— Ой, не дузе добле, — сказав Гриць.

— Бо ти ще не засмакував. То годить ся кождому їсти, хто перший раз приходить до школи.

В тій хвилї увійшов професор. Усї хлопцї, як сполошені воробцї, попирскали до лавок, тілько Гриць остав ся зі сльозами в очах і з губами забіленими крейдою. Професор грізно зблизив ся до нього.

— Як називаєш ся? — крикнув.

— Глиць.

— Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавцї не сидиш? Чого плачеш? Чим забілив ся? Га?

— Та я їв єлусалим.

— Що? який єрусалим? — допитував ся професор. Хлопцї знов аж дусили ся зо сьміху.

— Та давали хлопцї.

— Котрі хлопцї?

Гриць озирнув ся по хатї, але не міг нїкотрого пізнати.

— Ну, ну! Йди сїдай, і вчи ся добре, а єрусалима більше не їдж, бо будеш битий!

III.

Почала ся наука. Професор говорив щось, показував якісь дощечки, що на них були намальовані якісь гачки та стовпки; хлопцї час від часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нїчого того не розумів. Він навіть не зважав на професора, а дуже сьмішними видались йому хлопцї, що сидїли довкола нього. Один довбав пальцем у носї, другий із заду раз-у-раз старав ся уткнути невеличке стебельце Грицеви в вухо, третїй працював довгий час дуже пильно микаючи зі свого старого кафтана латки, нитки та остроки; вже їх перед ним на спіднїй дошцї лавки лежала цїла купа, а він усе ще микав і скуб зо всеї сили.

— На сцо то микаєс? — спитав Гриць.

— Буду дома з бовщом їсти, — відповів шепеляво хлопець, і Гриць довгий час думав над тим, чи буває не здурив його сей хлопець.

— Але бо ти, Грицю небоже, нїчого не вважаєш, — крикнув на нього професор і покрутив його за вухо, так що Грицеви мимоволї аж сльози стали в очах і він так перепудив ся, що довгий час не тілько не міг уважати, але й зовсїм о́-сьвітї не тямив. Коли нарештї отямив ся, хлопцї вже починали читати склади на подвижних табличках, які розкладав і складав професор. Вони невтомимо по сто разів співучими голосами повторяли: „а-ба-ба-га-ла-ма-га“. Грицеви, не знати чому, дуже се сподобало ся, і він почав своїм пискливим голосом на випередки кричати: „а баба галамага“. Професор уже готов був узнати його дуже пильним і здібним хлопаком і хотячи ще лїпше переконати ся про се, переставив букви. Несподїваним способом він виставив перед учениками букви „баба“, але Гриць, не дивлячи ся на них, а тілько на професора, тонким співучим голосом крикнув: „галамага“. Всї зареготали ся, не виключаючи й самого професора, тілько Гриць здивований оглянув ся і знов на голос сказав до свого сусїда: „Цому не клицис галамага?“ Аж тодї бідолаха стямив ся, коли професор потягнув його за понятливість різкою по плечех.

— Ну, а чого тебе там у школї навчили? — спитав батько, коли Гриць у полудне вернув до дому.

— Вцилисьмо ся „а баба галамага“, — відповів Гриць.

— А ти вмів? — запитав отець, не входячи в те, що се за така дивовижна наука.

— Тазе вмів, — відповів Гриць.

— Ну, так менї справуй ся! — заохотив отець. — Як тут у селї вивчиш ся, то підеш до міста до більшої школи, а відтак вийдеш на попа. Жінко, а дай но йому що їсти.

— Ба, — відповів Гриць.

IV.

Минув як раз рік після того важного дня.

Блискучі надїї батька на Грицеву будущину давно розвіялись. Професор просто сказав йому, що Гриць „туман вісїмнацятий“, що лїпше зробить, коли відбере його до дому і назад заставить гуси пасти. І справдї, по роцї шкільної науки Гриць вертав до дому як раз такий мудрий, яким був перед роком. Вправдї „а баба галамага“ він вивчив докладно на память і нераз навіть у снї з уст його вилїтало се дивовижне слово, що становило немов перший поріг усякої мудрости, якого йому не судило ся переступити. Але далї поза те слово Гриць в науцї не поступив. Букви якось мішали ся перед його очима і він нїколи не міг спізнати їх з лиця, котре ш а котре т, котре „люде“ а котре „мислїте“. Про читанє вже нїщо й говорити. Чи причина тому була в його непонятливости, чи в кепськім навчаню професора, сего не знати; то тілько певно, що крім Гриця таких „туманів вісїмнацятих“ між тогорічними школярами було 18 на 30 і всї вони підчас того шкільного року заєдно робили собі блискучі надїї, як то буде гарно, як вони увільнять ся від щоденних різок, позаушників, штурканцїв, „пац“ та „попідволосників“, і як покажуть ся знов у повнім блиску своєї поваги на пасовищі.

А вже хто як хто, а Гриць запевно найбільше і найчастїйше думав про се. Проклятий буквар, що його він за час цїлорічної натуги над науковими питанями пошарпав і пофалатав трохи не на сїчку, прокляте „а баба галамага“ і прокляті професорські причинки та заохоти до науки так надоїли йому, що він аж вихуд та поблїд, і ходив увесь час мов сновида. Наконець змилував ся Бог і післав місяць липень, і змилував ся батько та сказав одного ранку:

— Грицю!

— Га? — сказав Гриць.

— Від нинї вже не підеш до школи.

— Ба, — сказав Гриць.

— Здійми чоботи, капелюх і ремінь, треба сховати про недїлю, а ти запережи ся личком, візьми лупку на голову, та жени гуси пасти.

— Ба! — сказав радісно Гриць.

V.

Гуси, звичайно — дурні гуси, і сим разом не знали про радісну зміну, яка їх чекала. Через цїлий рік Грицевої шкільної науки їх пас малий сусїдський хлопчик Лучка, що звичайно тілько й робив на пасовиску, що копав ямки, лїпив паски з болота та пересипав ся порохом. Про гусий він не дбав зовсїм і вони ходили самопас. Нераз їм лучило ся зайти в царину і тодї від пошкодованого приходилось їм витерпіти богато проклять, а навіть побоїв. А крім того нещастє кілька разів того року зловіщим крилом перелетїло понад чередою. Пять молодих гусаків і десять гусок господиня попродала в містї; важко прийшлось иньшим розлучати ся з ними. Стару попеласту гуску забив хворостиною в шкодї сусїд і в варварській безсердечности припяв бездушного трупа за лапу до тоїж хворостини, волік його так через цїле пасовиско, а відтак кинув господареви на обору. А одного молодого гусака, красу й надїю череди, забив ястріб, коли раз відблукав ся від своєї ріднї. Але про всї ті тяжкі та невіджалувані страти череда сего року була більша нїж торік. Дякувати білому гусакови і гривій гусцї, тай ще двом чи трьом молодим її донькам, череда сього року виносила звиш 40 штук.

Коли Гриць появив ся між ними з прутом, знаком своєї намісницької власти, зразу всї очи звернули ся на нього і тілько один нїміючий сик здивованя дав ся чути. Але анї білий гусак, анї грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря і пшвидко пригадали собі його. З голосними викриками радости і трепотанєм крил вони кинули ся до нього.

— Де-де-де-де? — цокотїла грива гуска.

— Адже в школї був, — відповів гордо Гриць.

— Ов! ов! ов! — дивував ся білий гусак.

— віриш, дурню? — крикнув на нього Гриць і швякнув його прутом.

— А сьо-сьо-сьо? А сьо-сьо-сьо? — дзьоботїли громадячись коло нього иньші гуси.

— То нїби, що я навчив ся? — формулував їх питанє Гриць.

— Сьо-сьо-сьо-сьо? — дзьоботїли гуси.

— А баба галамага! — відповів Гриць.

Знов сик зачудуваня, немов анї одна з тих 40 гусячих голов не могла зрозуміти такої глибокої мудрости. Гриць стояв гордий, недосяжний. Аж нарештї білий гусак здобув ся на слово.

— А баба галамага! А баба галамага! — скрикнув він своїм дзвінким, металїчним голосом, випростувавши ся, піднїсши високо голову і трепочучи крилами. А відтак обертаючись до Гриця додав, немов аби його ще більше пристидати:

— А кши, а кши!

Гриць був зломаний, засоромлений! Гусак в одній хвилї переймив і повторив ту мудрість, що коштувала його рік науки!

— Чому вони його до школи не давали? — подумав собі Гриць і пігнав гуси на толоку.

Оловець

Прошу нїяким сьвітом не думати, що се я розповідаю видумку, або що напис на заголовку сеї повістки — яка небудь метафора. Нї, справдї йде про оловець, і то не цїлий, а кусник, от так, візьмімо, три цалї завдовжки. А в тім як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судити ся. Але то знаю добре, що чотирох цалїв завдовжки не тримав. Се міг би я, як кажуть правники, „ствердити головною присягою“, або як кажуть наші Ясеничане, „побожити й заскарити ся, на чім сьвіт стоїть“. Півчетверта цаля, не більше, за-довгий був герой сеї повістки. Хоть то лїт тому чимало, як ми бачили ся з ним останнїй раз, се є, як я бачив його, бо він своїм затемперованим носиком хибаж міг мене бачити? А при тім він цїлого півтора дня лежав у моїй шкільній торбі, під книжками, достоту у тьмі кромішній! Аби не збрехати, то буде тому не менше шіснацяти лїт, — доволї часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про півчетверта цаля за-довгий кусник олівця, в оправі з темно-червоного дерева, шестигранний і полїтурований на жовто, з срібним, вибитим написом „Mittel“ на тупім кінцї; з другого кінця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, — саме стілько, кілько потрібно для сїльського школяря.

В такім видї лежав він одного зимового поранку на снїгу на подвірю ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали з рана школярі. Се був погідний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повітрі лїтали малесенькі платочки снїгу, зовсїм прозірчасті, видні тілько по діяментовім блиску, коли в них заломав ся соняшний промінь. Оловець не застряг у замерзлім іскристім снїгу, а лежав зовсїм на верха. Його жовта полїтура полискувала ся до сонця, а срібні букви „Mittel“ виднїли ся з далека. Певно котрийсь школяр, біжучи до школи, загубив його. Він так і лежав, простягнувши свій чорний, заострений носик до стїн школи, немов силував ся вказати кождому прохожому, що там його належне місце; немов просив своїм срібним поглядом, аби його виняти з тої хоть гарної але дуже холодної постелї і занести там, до школи, відки широко по селу розлягав ся гармідер хлопцїв, що дожидали пана професора.

Скажіть же тепер самі на совість, що би ви зробили, як би вам лучило ся побачити такого Mittel'а і то в подібнім не зовсїм для його „чина“ відповіднім положеню? Думаю, що 90% із вас, не підозріваючи в нїм героя не то повістки, але навіть ґазетярської новинки або мізерного анонса, підняли-б його і сховали по просту до кишенї. Иньші 10% запевно навіть не схилились би по нього.

Я, признати ся щиро, належав до тих 90%, с. зн. не підозріваючи нїчого злого в олівци, схилив ся по нього і не маючи нїде при тїлї кишенї, вложив його до шкіряної школярської торби, в котрій були мої книжки. Але що при тім було не зовсїм звичайного, так се те, що я вельми втїшив ся своєю знахідкою. Я був бідний сїльський хлопець і нїколи ще на своїм віцї не мав олівця, все мусїв писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризькало і порскало під натиском моєї руки. А тепер нараз — я знайшов оловець! Тай ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снїгу, бо відтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячи ся, щоб сонце, котре так ясно сьвітило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цїкава штука при цїлій тій операциї була та, що менї й через голову не перейшло, аби котрий школяр міг був його згубити, — чуєте, — анї через голову менї не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олівцї! То мусїв Бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, — ну, певно то він якимось дивним способом загубив той оловець. А може то був Жид гандляр, котрому професор торік продав корову; може бути, що сей оловець лежав тут іще від торік і нїхто його бідного не видїв. А може він упав у ночи з неба враз зо снїгом? Аджеж бабуня казали, що нераз жаби падуть із неба; чомуж би й олівцї не мали падати? Так міркував я йдучи через подвірє до школи. Щож, хиба шестилїтному хлопцеви не вільно так міркувати? А впрочім — нї! Менї дуже сподобав ся той оловець. Я держав руку в торбі, а він був у моїй руцї, я обертав його гранками сюди й туди, старав ся вгадати його грубість, відновити перед своїми очима його стать, одним словом, моя фантазія мов мотиль коло квітки, невпинно крутила ся й шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що оловець міг належати до котрого школяря, і що, значить, менї прийдеть ся віддати його назад властителеви.