Біблїя, або книги Старого Завіта

Front matter

Лїтературно-наукова біблїотека. Ч. 60–61. Відповідає за редакцию: Володимир Гнатюк.

МОРІС ВЕРН.

'

Передмова

Передмова.

Хоч і як дивним може се видатись, а про те воно правда, що оживленє релїґійних змагань у Росиї (толстовщина) а по части й у нас іде в парі з грубим незнакомством наших громадян з новіщою европейською теольоґічною наукою. Тим часом у західній Европі здобутки тієї науки досить розповсюджують ся не самими лишень специяльними працями, але й популярними. Між остатнїми звертають на себе увагу статї Моріса Верна, що печатають ся в La Grande Encyclopédie — бо автор їх не простий популяризатор чужих висновків, але сам один з лїпших гебраістів Франциї і специялїст-професор на видїлї релїґійних наук у школї висших студій у Парижи. (Ecole des hautes études, — section des sciences religieuses). Ми намірились по- дати гал.-укр. публицї ряд перекладів тих статей М. Верна.

Скажемо два слова про специяльні погляди того ученого, які поки що віддїляють його від пануючої школи новіщих богословів, — Ґрафа, Райса, Вельгавзена і ин.

Критична праця вчених сеї школи, — по більшій части Нїмцїв і Голяндцїв, була звернена переважно на так зване або і доказала, що воно не могло бути писане одним чоловіком (Мойсеєм) і в пору, коли Жиди були пастухами. Критика показала, що і в оповіданях Закону і в законодавчих приписах його єсть великі ріжницї, що на пр. сї приписи складають ся з трьох кодексів, які показують на доби культури і социяльного порядку; 1) т. зв. (Вихід, XXI–XXIII); 2) (головні місця сеї книги) і 3) (головні законодавчі приписи Виходу, Кн. Левитів, Чисел). В першій книжцї жертви Богу може приносити всякий Ізраільтянин, в другій лишень попи, а в третїй і попівський стан дїлить ся на двоє: попів і Левітів. Тому що в біблїї знайдено місце, що в Єрусалимі оголошувано книги закону в 622 р. до Р. Хр. (перед вавилонським полоном) і в 444 р. (після полону), то вчені богослови названої школи приняли, що Второзаконє було оголошене в 622 р., Попівський кодекс в 444 р., — книга ж Союзу (з Богом) мусїла скластись ранїще Второзаконя, мабуть в IX ст. до Р. Хр.

До книг пророчих менше було прикладено критики новими богословами, що приймали їх переважно за писані в ті часи (з VIII до VI ст. до Р. Хр.) і тими осо- бами, які над ними надписані. Виходило, що коли нові богослови критикою Закону однїмали в історії культури єврейської виключний, чудесний стан сьвятої історії вибраного Богом народу, — то залишили його для доби книг пророчих, бо признавали, що основні думки тих книг: ненависть до війни і свого роду космополїтизм, а також думка, що Бог не має потреби в обрядовому культї, могли бути вироблені так мало-культурним народом, яким були Євреї в VIII–VII ст. до Р. Хр.

Згодом критика мусїла звернутись до книг пророчих, а також і до того, чи дїйсно можна повірити тим словам Біблїї, по яким в 622 і 444 рр. в Єрусалимі були оголошені кодекси законів. Рішуче повстав проти думки про старинність пророчих книг французький учений Аве (Havet) спершу в працї Christianisme et ses origines, а потім у статях про новизну пророків (De la modernité des ), що вийшли й осібною книгою. Аве, на лихо, не був гебраістом, лишень елєнїстом, і через те його думки мало мали авторітету. Аж від недавна почали до них привертатись і гебраісти, а між ними М. Верн, який рішуче поставив всю композицию біблїйних книг у часи другого єрусалимського храму, то б то в добу персидську і маке- донську, в часи, коли Євреї жили теократичною громадою в близьких відносинах з цивілїзованими народами Азиї й Єгипту. Певно, що основа таких нових поглядів буде нарештї принята наукою, бо вже й тепер, після рішучого відпору проти них з боку учених старшої школи (між иньшим Кінена і Ренана) появляють ся проби помирити обидва погляди думкою про новіщі дописки і вставки в старіщі книги, в тім числї й пророчі. (Думка ся висловлена на пр. у , Einleitung in das alte Testament і у , Les Prophètes d' Israel.

Але навряд, чи будуть приняті наукою погляди Верна на єврейську релїґію, які він став недавно викладати з реакциї проти пануючої школи богословів-раціоналїстів. Ся школа не згоджує ся видїляти релїґійну еволюцию Євреїв від еволюциї иньших народів і не признає традицийної думки, що Євреї були завше монотеістами, не вживали ідолів, — а напроти того шукає анальоґій між старіщою релїґією Євреїв і иньших народів т. зв. Семітів, шукає в Біблїї слїдів старого анїмізму, фетишизму і т. і. Верн, що перше подїляв сам такі погляди, виступив нарештї проти них (див. його найновійшу велику працю Du prétendu polythéisme ), силкуючись показати, що Біблїя не дає для них основи. Він зрештою не відмовляє можливости, що й Євреї в найстарші часи мусїли бути полїтеістами, не відмовляє й того, що в Біблїї єсть явні слїди Євреїв у часи перед асиро-вавилонським полоном, людські статуї — Терафіми, мідяний змій, статуї Єгови в формі вола і т. и). Тільки він настоює на тому, що, наскілько сягає біблїйна традиция, до X–XII ст. до Р. Хр., Євреї виступають уже як народ, який не хоче знати иньшого Бога крім Єгови (Ягве). Алеж сам Верн ставить сам редакцию Біблїї в дуже пізні часи, так що властиво не можна говорити про біблїйну традицию напр. X ст. і не можна легковажити тих анальоґій, які сама Біблїя відкриває нам між релїґійними поглядами Євреїв і иньших народів, анї тих вказівок, які дають і тепер на релїґію Євреїв археольоґічні знаходи в Халдеї, Фенїкії і т. и. Треба сподїватись, що число тих вказівок згодом стане більшим і таким робом релїґійна еволюция Ізраіля все таки прояснить ся і порівняним методам, проти якого не досить слушно став виступати М. Верн.

М. Драгоманов.

I. Зміст Біблїї

I. Зміст Біблїї.

Біблїя з'являєть ся нам у двох досить відмінних виданях: єврейська Біблїя і грецька Біблїя. Єврейська Біблїя має три великі роздїли: I. (Thorah) або , що теж зветь ся книгами Мойсеєвими або Пятикнижєм; II. (Nebyim) або ; III. (Kethoubim) . Сї три віддїли мають у собі ось які книги: Тора або Закон має пять книг: 1) ; 2) ; 3) ; 4) ; 5) . або мають шість так званих , потім 15 книг так званих , разом 21 книга; ось їх реєстр; 6) (Josue); 7) ; 8) перша книга ; 9) друга книга ; 10) перша книга ; 11) друга книга ; 12) ; 13) ; 14) ; 15) ; 16) ; 17) ; 18) ; 19) ; 20) ; 21) ; 22) ; 23) ; 24) ; 25) ; 26) ; останнї 12 книг можуть уважатись за один том, тодї твори мають складати ся з 4 книг. або мають 13 творів: 27) ; 28) ; 29) ; 30) ; 31) (Ruth); 32) ; 38) ; 34) (Esther); 35) ; 36) ; 37) ; 38) перша книга (Chronica) або ; 39) друга книга . Усїх разом 39 книг.

Грецька Біблїя, себ то виданє зроблене в часи для Жидів, що говорили по грецьки, принята й християнською церквою, має ті самі книги, лише в иньшому порядку і з чималими додатками: сї додатки часом доповняють текст, а часом становлять цїлі нові твори. Ми спогадаємо тут ось які зміни в порядку книг гебрайської Біблїї: Рут поставлена після ; дві книги і дві книги злучені під назвою ; книги або , й поставлені зараз після , а після них стоїть зараз ; книги властиво пророчі відсунені на самий конець, а на їх місце поставлені головні Писаня, власне , , , і . В зборі властивих пророків видно, що стоїть після , а єсть немов продовженєм книги . Додатки до і змішані з самим текстом книг. Кілька книг невідомих єврейській Біблїї вставлено в ріжних місцях: (40) і після , (42) книга і (43) після ; (44) після , врештї (45 і 46) дві книги після . Всїх разом 47 книг. Сї роздїли і порядок зостались взагалї ті самі в (латинській) Вульґатї і в нових перекладах з тією невеличкою відміною, що протестанти ставлять частїйше окреме книги другого канону, себ то ті книги грецької , яких нема в єврейській. Взагалї подїли, про які ми тілько що говорили, можна звести до таких головних назв: 1) закон; 2) історичні книги; 3) поетичні книги і книги премудрости; 4) пророчі книги.

Кожній з сих 46 книг у нас будуть присьвячені окремі статї. Тут ми маємо тілько дуже коротко характеризувати їх, так щоб можна було здати собі справу про зміст Біблїї. Щоб се зробити, ми приймемо такий спосіб клясифікациї, який найбільше уживаєть ся в новітні часи, послугуючись працею біблїйної критики. Біблїйні книги можна роздїлити на чотири круги: I. , — се книги , 1 і 2 , 1 і 2 , й , 1 і 2 , 1 і 2 ; II. Книги або — се 5 книг , книга (Josue); III. — се книги , , , ; 12 ; IV. Книги поетичні і книги премудрости — до сих належить , , і решта біблїйних книг.

I. Історичні книги оповідають історію Жидів, починаючи этого часу, коли вони оселились на палестинській землї. Книга показує нам жидівський народ серед ріжних чвар, коли ще не встановилась упорядкована держава; книги розповідають нам, як дійшов до царського стану, дякуючи прихильности пророка Самуіла, потім доводять розповідь до остатнїх часів царя Давида, що настав по Саулї; книги Царств оповідають про вступленє на трон Соломона, про царюванє його, далї все дуже коротко — окрім уступів про пророків Ілію та Єлисея — оповідаєть ся про долю двох царств, Ізраеля або десяти колїн і Юди, до зруйнованя Юди Халдеями (588 до Р. Хр). По хронольоґії, яка вживаєть ся в сих книгах, можнаб подумати, що перші подїї згадані там відносять ся до часів коло 1500 року до християнської ери, але є поважні причини до того, щоб сю дату знизити значно і дійти до 1100 р. Висше згадані книги, се одинокі жерела, з яких ми можемо собі скласти яке небудь понятє про стародавні часи жидівської історії, або про долю давних (від 1100 р. до Р. Хр. до 588 р. до Р. Хр). Ми бачили, що єврейська Біблїя заводить сї книги в рубрику „перших пророків“. Ся назва обясняєть ся тим, що в сих книгах панує улюблена теза пророчих писателїв, по якій щастя чи лихо народа залежить від його вірности національному Богови. Всї разом сї книги, що власне складають один твір у кількох томах, від- зчачають ся доґматичним поглядом на річи, і погляд сей проведений скрізь систематично; в кожну хвилину одначе з'являють ся таємничі особи, „пророки“, орґани божої волї, що провіщають Євреям остатню руїну, справедливу кару за їх провини проти релїґії й моралї. Цїлий твір можна-б назвати проповідю про те, як Жиди отримали з божої ласки благодатну країну, потім утратили її по своїй винї, не вважаючи на численні остороги. Відомо, що після полону або вавилонського вигнаня Жиди, під протекциєю або принаймі при толєранциї перських владик, спромогли ся відновити в Палестинї сталий лад. Книги Ездри й Неємії дають нам деякі покази, на жаль досить невиразні, на сї подїї, що належать до кінця VI ст. і до всього V ст. до нашої ери. Книги дають короткий звід давної історії і початків житя нациї в формі ґенеальоґічних реєстрів потім коротко розповідають про долю Єрусалима і юдейського царства до часів полону, звертаючи особливу увагу на справу культа. Се немов би нове виданє давної жидівської історії, написане з погляду духовенства і столичного попівства. Книги оповідають про повстанє Макавеїв проти царя Антіоха, що були в другому столїтї до нашої ери і закінчились відновленєм крайової держави, незалежної від чужинцїв.

II. Книги Закону або Початків се ті, що звичайне ставлять ся завжди з самого початку Біблїї. Їх називають або Пятикнижєм; новітні люди уважають відповідним долучати до них і книгу Ісуса Навина, тодї се виходить твір в шести книгах або Шестикнижє. Шестикнижє описує давну долю прадїдів жидівської нациї, починаючи не тілько з патріярхів Авраама, Ісаака та Якова, але від самісїнького початку сьвіта і людий. Се дає надзвичайно широку картину, бо Ізраель з'являєть ся центром і підвалиною всеї сьвітової історії. Звідси Боссюе мав зробити тілько один крок, щоб дійти до пляну . оповідає надто докладно про те, як власне Жиди вийшли з Єгипту під проводом Мойсея, потім про їх пробуванє біля гори Синаю, де Бог дав їм повний закон через сього самого Мойсея, потім про завоюванє краю ханаанського Ісусом Навином. З шести книг пять віддані сїй темі. отже єсть епопея початків нациї, а в неї вставлено повний збір законів громадських і обрядових. Се можна так звести в одно реченє: Як Бог дивно справдив обіцянку, дану патріярхови Авраамови, і дав його нащадкам у власть ханаанський край, щедрий і чудовий дарунок божий.

III. Властиві пророчі книги складають ся з промов до люду, що говорили при певних обставинах сьвяті промовцї, речники божі, „пророки“. Сї промови розвивають ся завжди на одну тему: жидівський народ, покидаючи національного Бога для чужих богів, іде до своєї погибелї; про теж Бог, по свойому милосердю, згодив ся помилувати невеликий гурт і той гурт стане коренем нового Ізраеля. Новий Ізраель буде щасливий і славний за свою слухняність божим наказам; він побачить, як чужі народи приймуть його культ і його Бога. Колиж розібрати кожну книгу окремо, то видно, що , сучасник царя Єзекії (друга половина VIII ст. до нашої ери) віщує в першій частинї своєї книги (гл. I–XXXIX), що царство Юдине витримає напад Асирийцїв, а потім упаде перед халдейським паном, але з надїєю на славне відродженє, а в другій частинї книги (гл. XL–LXVI) милосердє національного Бога визволяє божий народ із вавилонського полону і поселяє його знову на палестинській землї; ми бачимо, що , сучас- ник Йосиї й останнїх володарів юдейських (кінець VII ст. і початок VI ст.) стараєть ся впевнити своїх сучасників, що даремна буде всяка оборона проти Халдеїв, слуг божої помсти, і що красше здатись на волю божого промислу, бо він напевне після часу тяжкого досьвіду підведе знову свій народ із руїни: — бачимо, що , що належить до першої половини VI ст. (час полону), показує в минулому зруйнуванї Єрусалима і в вавилонському полонї кару, що завдав національний Бог за ріжні проступки; але прощеня настане і пророк укладає вже пляни для відбудованя церкви, культу і народу на палестинській землї. , віднесений теж до часів полону (VI ст. до нашої ери), показує нам у цїлому рядї образів долю жидівського народу аж до часу релїґійних утисків Антіоха Епіфана, з яких народ має вийти вірним і переможцем; 12 малих пророків, кожний в свойому часї і в свойому крузї, від VIII до V ст. прикладають до сучасних їм з'явищ ті самі рациї, мішаючи картаня з надїєю.

всї досить розмаіті. Книга , се збірник 150 поезий, взагалї коротких, релїґійних гимнів і справжнїх цер- ковних співів; в наголовку більшої частини сих поезий стоять імена авторів, найчастїйше Давида. , се величня поема, в якій автор виступає проти ідей про справедливе роздїленє щастя й нещастя між людьми по заслузї. , се піснї про коханя; Єремії — елєґії на руїну Єрусалима; до них можна зблизити книгу , що має в собі ріжні релїґійні науки. складають ся з Еклезіяста, книги () і книги . Врештї можна зібрати до купи чотири книги: Рут, Естер, Товія і Юдіт, що оповідають про ріжних людий, надто жінок, як вони через свою побожність та відвагу виходили з найтруднїйших колїзий і навіть визволяли жидівський народ із розпучливих обставин.

Клясифікація, яку ми вказали, здаєть ся найвигіднїйша при розборі ріжних книг; вона не ломить принятих звичок і дає такі ґрупи, що їх легко обійняти поглядом. Почавши з історичних книг можна собі від разу знайти ґрунт, на якому має розвиватись історія лїтератури. Всеж ми спогадаємо тут дуже дотепну і багато в чо́му добру клясифікацію, приняту д. Райсом у його великій працї „La Bible“. Сей учений роздїлив на сїм частин: 1) від завоюваня Палестини до полону, що відповідає книгам , ; 2) поставлені в хронольоґічному порядку (окрім та ); 3) (); 4) , себ то книги ; 5) , що складаєть ся з ; 6) , куди входять книги , потім під спеціяльною рубрикою , врештї ; 8) в кінцї , що складаєть ся з , 1 і 2 книги , Естери і Юдіти.

II. Складанє Біблїї

II. Складанє Біблїї.

До якого часу, до яких обставин, до яких авторів можна віднести складаня кожної біблїйної книги, ріжних збірок або натуральних ґруп, визначених нами, врештї цїлого збірника такого, яким він дійшов до нас? На сї ріжні питаня давались і дають ся дуже неоднакові відповіди. Коли спитати традициї синаґоґи, що була загально принята, окрім деяких подробиць, християнською церквою, то ось картина ріжних походжень: Пятикнижє, окрім 8 остатнїх стихів, де оповідаєть ся про смерть Мойсея, єсть твір Мойсея; книга Ісуса Навина окрім 5 остатнїх стихів, де йде річ про смерть сього героя, єсть твір Ісуса Навина. Автор книги Судіїв — пророк Самуіл; над книгами Самуіла працювали по черзї пророки Самуіл, Гад і Натан; над книгами Царств пророк Єремія. — Книги Ісаії, Єремії, Єзекііла, Даниіла і 12 малих пророків мають авторами тих людий, чиї імена стоять у наголовку. Псальми походять від ріжних письменників, але по більшій части від царя Давида; цар Соломон єсть автором Притч, Еклєзіяста і Піснї Пісень; Йов як і Пятикнижє походить від Мойсея; Рут уважаєть ся додатком до книги Судіїв і Самуіла; Плач Єремії, Паралїпоменон і Ездра — твори Ездри, а книга Неємії — твір Неємії; Естера уважаєть ся працею великої синаґоґи, ученого товариства часів відбудуваня (Restauration). Легко завважити, що ми залишили тут книги властиві лиш грецькій Біблїї; в справі їх походженя панувала завжди чимала вільність присуду. Врештї загальний збір книг Старого заповіту був упорядкований заходом Ездри, великого реставратора юдейства в V ст. до нашої ери.

З більшою частиною сих тверджень не згоджуєть ся школа сучасної екзеґетики. Від ста лїт було положено чимало працї з початку в Нїмеччинї, потім у Голяндіі, в Анґлїї, у Франциї на виясненє питань про походженє і складанє сьвятих книг. Головний результат сих довгих і детальних дослїдїв єсть той, що тепер уже не можна уважати традицийних тверджень за справдї наукові. Се твердженя емпіричні і практичні і можуть бути затримані лиш на стілько, на скілько їх потверджує дїйсно зміст книг. Коли дослїдити причини, чому традиция прийшла до ріжних своїх висновків, то побачимо таке: традиция вдоволилась тим, що віднесла цїлу серію Пятикнижя і історичних книг до того, хто виступає в них головною особою, а де такого чоловіка бракувало, то до якої иньшої славної людини, яка стояла найблизше до певних подїй. Пять книг про Мойсея (libri de Moyse), стали ся libri Moysi, книги Мойсеєві; книга Ісуса Навина занята оповіданєм про дїла сього героя, і от вона була зараз надана йому. Книга Судіїв не могла бути наданою жад- ному з людий, виведених у нїй, тодї вибрано Самуіла, що настав безпосередно по останньому з героїв, яких подїї розказано в книзї. Книга Самуіла, де пишеть ся про сього чоловіка, а потім про Давида, уважаєть ся твором Самуіла в тій частинї, де говорить ся про сучасні йому справи, а далї за авторів уважають його товаришів, що наступили по ньому, Гада й Натана, бо їх імена часто згадують ся в книзї. Єремія, великий співець смутку, що бачив руїну Єрусалима, має бути впорядчиком двох книг Царств; не забудьмо, що Жиди звуть усю отсю історичну серію першими пророками. В иньших книгах імена авторів були по більшій части написані в текстї або в заголовку; традиция обнажилась тим, що приняла їх на віру.

Щоб оцїнити безсторонно те, що дає традиция, коли вже ми дослїдили, що сього не досить, не слїд перш усього забувати, що традицийна теольоґія, чи то жидівська, чи то християнська, не має на метї власне навчити нас про походженє і складанє біблїйних книг; вона найбільше славить і вихваляє їх сьвятість, що робить їх жерелом для доґматів і поживком для побожности. З сього погляду вона потверджує взагалї їх автентичність, не придаючи сьому слову дуже докладного зна- чіня, і ставши на сьому, не завдає собі клопоту розбирати чисто лїтературні непевности і суперечки, які можуть з'явитись з поводу її тверджень. Так вчинила найперше синаґоґа, так вчинила в свою чергу й християнська церква, принявши, можна сказати, з заплющеними очима, всї обясненя, які були їй дані, не піддаючи їх під сувору провірку, вдовольняючись тією думкою, що сї обясненя дають великий простір теольоґови, щоб построїти доґмати або дати поживок побожности. Тут ми додаємо, що ріжні релїґійні громади де далї все виразнїще признають лїтературній та історичній критицї право вільно дослїджувати складанє і походженє сьвятих книг, аби тілько та критика не чіпала потрібної для них незалежности в справі доґматів, моралї й культу.

Зібравши всї здобутки працї новітньої критики, можна поставити поруч реєстру традицийних даних зовсїм иньшу картину: Пятикнижє, се не праця одної людини і одного часу, воно зложене, чи зібране з писань ріжних часів і ріжних авторів. Тепер уже визначено дати сих ріжних писань і ріжні редакциі, що провадили до теперішнього стану сього твору (пятикнижя), але критики не погодились між собою що до числа первісних доку- ментів, походженя і порядку, в якому вони мусять бути, і що до змін учинених над ними. Критики уважають, що сї писаня ідуть одно по одному досить не рівно, від XIII до V ст. до нашої ери; увесь же твір був доведений цїлком до кінця тілько в сей остатнїй час (V ст., може заходом Ездри). Автори ріжних документів і списків невідомі; книга, вся взагалї, єсть анонїмний утвір. Книга Ісуса Навина (Josue), кн. Судіїв, Самуіла, дві перші книги Царств — у нашому канонї кн. Царств, — се знов анонїмні книги і неможливо вказати авторів їх. В них увійшли уривки давних творів і кожен із тих уривків нераз був змінений та редаґований. Кн. Іс. Навина мусить бути наближена до Пятикнижя і її остання редакция, так як і Пятикнижя, належить до V ст. до Р. Х; Суддї і 1–2 книги Самуіла дійшли до теперішньої своєї форми в VIII або в VII ст., себто до полону; книги Царств скінчені в часи вигнаня. Редакция Ездри, Неємії й Паралїпоменон мусить належати до невідомого письменника, що жив може за два віки до Хр., у всякім разї в двох перших книгах доховались важні автентичні уривки спогадів тих людий, чиїм іменем сї книги. Що-ж до властивих пророцтв, критична школа заховує багато традицийних вказівок, власне у всьому, що належить до питаня про автентичність Єремії, Єзекіїла, Осиї, Амоса, Михея і т. і. Але кн. Ісаії дїлять на дві частини; перша частина (гл. I–XXXIX) поряд із автентичними уривками має теж із пізнїйших часів багато уривків, приписаних у ріжні дальші роки; друга частина (гл. XL–LXVI) належить до часів вигнаня, написана може двома віками пізніще Ісаії. Кн. Даніїла написана не в часи полону, а на чотири віки пізнїйше, в часи Макавеїв; се можна бачити з того, що їй відома боротьба Птоломеїв і Селевкідів і що в нїй описано релїґійне лихолїтя Жидів за Антіоха Епіфана. Кн. Йоіла та Йони написані в зовсїм пізні часи; Захарію приписують трьом ріжним авторам. Що до часу і автора Писань, то тут нема дїла з традициєю. Псальми взагалї не можуть належати до тих людий, під чиїми іменами вони стоять. Мало які з них раньші часів полону; більшість утворена в V, IV, III та II ст. до Хр. Автори їх не відомі. — Нї Притчі, нї Пісня Пісень, нї Еклєзіяст не є творами Соломона; Притчі — се звід збірок складаних помалу і після вигнаня; де хто стоїть за те, що Пісня Пісень, се досить давний твір, писаний ранїш вигнаня; навпаки, Еклєзіяст повстав у далеко пізнїйший час, за наступників Александра. Йов, твір анонїмний, зачисляєть ся то до часів полону, то до часів відродженя. Нарештї що до книги Рут, Плачу Єремії і Естери нема згоди, але автентичними і гідними віри вони не признані. — Зводячи все до купи, новітні школи в більшій частинї не згідні з традициєю. На місце докладних тверджень і ясно показаних авторів, вони становлять дати не певні, — частїйше далеко пізнїйші і дуже часто признають твори анонїмними.

На жаль, навіть і сї здобутки коли придивитись їм троха близше, не можуть потїшити нас своєю певністю; не лише між окремими екзеґетами панує доси чимала незгода, хоч усї вони запевняють, що нїби йдуть слїдом за загальними прінціпами роз'ясненя та дослїду власне у всьому, що належить до поважного питаня про складанє і походженє головних частин Пятикнижя, — але й загальні твердженя новітної критики показують ся умовними, через те їх можна приймати лише дуже обережно. Колиж почнемо шукати, чого власне бракує сим здобуткам, щоб бути певними, то завважимо ось що: новіща екзеґеза не вийшла в своїх дослїдах від жадного певного і встановленого прінціпу лїтературної та історичної критики. Вона робила все напомацки; показала, правда, поважними доказами, що неможливо триматись традицийних здобутків, та про те не могла дати нам ясного понятя про обставини початку й складаня окремих книг і цїлих збірок, — на те не ставало в неї наукової основи.

Хоч би напр. з Пятикнижєм! При дослїдах над ним дійдено хутко до дуже важного, але чисто неґативного вислїдка, себ то, що Мойсей не був його автором; після сього ось уже столїтє як провадить ся справжня китайська ломиголовка, — первісні документи і пізнїйші редакциї наступають одні по других в протягу десяти столїть, немов калєйдоскоп; кожний письменник зміняє відносини окремих шматків чисто самоправним способом, очевидячки піддаючись капризу або власному вподобаню. Тут не місце показувати, що в сїй делїкатній роботї цїнуваня умов, при яких повстали біблїйні книги, конечне потрібний суворійший і обережнїйший метод, такий, щоб міг знайти собі признанє у всякого, хто тілько серіозно бажає здати собі справу про те, як склали ся єврейські писаня, які-б не були його фільософічні та релїґійні вподобаня. Коротко, критична школа зруйнувала дати й твердженя, не встановивши міцно нових кадрів для сьвятої лїтератури.

Щоб осягти більше вдоволяючий результат і щоб він міг бути загально принятий, слїд установити, звідки починати дослїди, не починаючи з якого будь туманного і мало відомого часу, куди можна зайти тілько химерною дорогою власної фантазиї, але тримаючись реґресивного методу, себ то визначаючи такий час, коли твори напевне були вже в такому станї, в якому до нас, потім столїтє за столїтєм відшукувати обставини, при яких вони могли складатись. Нагадаймо собі для сього головні риси жидівської історії. В 70 р. по Хр. жидівська нация падає в купі з головним містом під ударами Тита; Жиди та християни забирають із собою і розносять по всьому сьвітї свої сьвяті книги, себто Біблїю. За два віки ранїйше (друга половина II ст. до Х.), Жиди переживши пануваня Персів, а потім наступників Александра, заложили за князїв Макавеїв незалежну державу. Можна припустити, що Біблїя вже за тих часів, була зложена в своїх головних рисах, надто в тому, що відносить ся з одного боку до Шестикнижя (кн. Мойсеєві та Іс. Навина), з другого боку збір иньших книг (кн. історичні і власне пророчі). Що до Писань у таких ріжних між собою числом і складом видань Біблїях, як грецька і єврейська, то не можна запевняти, що вони всї з'явились за сих часів, коло 150 р. до Х., а тим меньше, щоб вони були зведені в збірник. Отже починати дослїди про повстанє Біблїї по нашому треба так: за 150 р. до Хр. Жиди мали і вважали за сьвяті книги дві головні частини Біблїї: Мойсеїв закон і історично-пророчі книги. Берімо ся тепер дуже обережно до точок, що відносять ся до сього подвійного збору. Мойсеїв закон безперечно був книгою „Закону“ для Жидів другого віку до Х. Отже сї Жиди показують характеристичні прикмети; вони виявляють риси социяльного гурту, певної релїґійної громади, що відбудувались у Палестинї в кінцї VI, в V та IV ст. до Х. Давна історія Жидів дїлить ся, як ми вже мали нагоду згадати, на два періоди, розрізнені глибоким ровом: на період давнїх царств, сливе від 1100 до 588 р. до Х., і період відбудуваня (Restauration) від 536 до Р. Х. аж до 70 по Х. Іх роздїляє час вигнаня або час вавилонського полону. До полону — се полїтична держава незалежна з всїма орґанами властивими її устроєви; після полону, се щось наче церковна держава, що доходить через який час до певної автономії, але головно основана на орґанїзациї культу та попівського стану, якими вони були в Єрусалимі. Часи давних держав дають нам загальну ідею „держави“, часи відбудуваня ідею „церкви“. Ясно, що Закон, правила горожанської, громадської і релїґійної орґанїзациї, які годились для одного, не могли підходити до другого. Колиб навіть „Закон“ давних царств і пережив страшний перелом полону, то він мусїв би бути зовсїм перероблений для вжитку при зовсїм иньшому станї річий; так само закон придатний в часи відбуваня, не може бути законом Ізраеля до часу вигнаня. Коли Мойсеїв закон, списаний в нашому теперішньому Пятикнижю, єсть той закон, в якому Жиди II ст. до Х. шукали приписів культу і поводженя, то зовсїм натурально думати, що він єсть твором часів відбудування, бо до тих часів він придаєть ся зовсїм; тим часом ми бачимо моральну й матеріяльну неможливість запевняти, що звід законів, добрий при станї річий V, IV і III ст., міг бути зложений за скільки столїть раньше, напр., в часи давнїх царств. Отже ми встано- вимо, — звичайно не як доказану безперечну річ але як дуже правдоподібний здобуток, що „Закон“ II ст. списаний в Пятикнижю, єсть, беручи в загалї, „Закон“ часів відбудуваня, що, приходячись до обставин сього зовсїм виразного періоду жидівської історії, він єсть твором тих учених (книжників) часів відбудуваня, що взяли на себе працю визначити новій жидівській державі, тілько що відродженій з попелу, приписи поводженя й релїґії. Так звані Мойсеєві закони заведені, як усякий памятає, при помочи дивно щасливої лїтературної фікциї в епопею Ізраелїтів, нащадків Авраама, вирваних національним божеством із єгипетської неволї і осажених на ханаанській землї. Нема жадної рациї думати, щоб ся чудова справа була зроблена в иньший час, нїж оправлений в неї сам закон. Епопея Початків, ся сьвята чи „золота“ лєґенда, єсть таким способом працею великих теольоґічних шкіл часів відбудуваня, що взяли ся вславити найдавнїйше минуле нациї, потїшити її при неконечне славних сучасних обставинах видовиском дивної божої ласки, що покривала її при народженю, — минуле-ж давало надїю на будуче.

Придивімось до сього ближче. Кінець VI ст. до Х. і протяг V ст., наскілько ми можемо знати їх із книг Ездри та Неємії, були дуже непридатні для довгої, затяжної роботи, ученого та лїтературного випрацюваня, подрібного укладаня законів, яке ми бачимо в Пятикнижю. Се хиба тілько в початку 400 р. могли настати і почати свою працю ті великі школи істориків та законників, до яких ми відносимо сей утвір; тілько в той час учені гурти могли знайти добрі умови для матеріяльної й моральної орґанїзациї, конечне потрібної для такої роботи. Отже, беручи загально, тілько межи 400 і 250 р. до Х. починаєть ся час, коли могло скласти ся Пятикнижє, або навіть Пятикнижє й Іс. Навин, себ-то Шестикнижє. У всякім разї, дуже можливо, що богослови та законники послугувались давнїйшими пробами, складаючи спільними силами сей єдиний в своїм родї монумент. Новітня критика запевняла навіть, нїби вона відріжнила серію документів і може видїлити їх із теперішнього зводу; вона відносить їх до ріжних часів і думає, що при помочи їх можна би прослїдити релїґійну й социяльну еволюцию Жидів від X ст. аж до V ст. до Хр. Можна думати, що на сьому оснувались великі ілюзиї. Запевне Пятикнижє має в собі уривки писані ріжними авторами, однакові теми переповідають ся часто в чотирьох або пятьох паралєльних, трохи відмінних списках, закони з'являють ся немов у кількох виданях із очевидними варіянтами (див. Пятикн.) Але нам здаєть ся, сього ще не досить, аби признати істнуванє в одному збірнику книжок зовсїм незалежного походженя, що виражають державні стани не тільки зовсїм ріжні, але, так сказати, супротивні між собою; ми рішучо виступаємо проти такого погляду. Як що традиция порішила, обороняючи єдність авторства в творі, очевидно складаному спілкою кількох письменників, то критичні школи погіршили свою чергу, розриваючи безоглядно книги так зв. Мойсеєві, і не признаючи що під довгостями, аномалїями, варіянтами, повторенями, яких богато в тих книгах, усе таки криєть ся міцна єдність думки й натхненя.