Наські українські казки

Front matter

Лїтературно-наукова біблїотека. Ч. 49-50. Відповідає за редакцию: Володимир Гнатюк.

вибраних творів

Української й иньших лїтератур.

Осип Бодянський

Осип Бодянський.

В жовтнї 1902 р. минуло 25 лїт від смерти Осипа Бодянського, одного з перших піонєрів українського письменства 19-го віку і одного з найзаслуженїйших дїячів на полї славяно- і спеціяльно українознавства в Росиї. Щоб помянути память Бодянського як українського письменника, ми передруковуємо тут його головний український твір, оголошений друком при його житю, то-б то його „Наські укр. казки“. Се вважаємо тим потрібнїйшим, бо навіть пок. історик нашої лїтератури Огоновський написав свій невеличкий нарис про Бодянського (Исторія литературы рускои, часть II, во̂ддѣлъ I. Льво̂въ 1889, стор. 239—244) зовсїм несамостійно, не бачивши й не читавши тих писань Бодянського, в яких подивляв „поетичну форму“ і які признав так гарними, „якъ чудовою являє ся весною рано въ ранцѣ люба цвѣтка, що напивши ся свѣжои росицѣ розвиває свои листочки проти сходячого сонця“. З укр. творів Бодянського Огоновський знає лише те, що знайшов цитоване у Петрова і наводить крім епітафії Розумовському лиш уступи з передмови до укр. казок, не вміючи про самі казки та про їх обробленє у Бодянського сказати нїчого крім наведеної висше пустої фрази.

Про житє й наукову дїяльність Бодянського найлїпше і найповнїйше виложено у Пипіна (Н. А. , Исторія русской , т. III. С. Петербургъ 1891, стор. 104—113). Для нас найважнїйші біоґрафічні дані про перший період його житя, до 1845 р., коли Бодянський стояв близько до українського слова й письменства. Ось найважнїйше з тих даних. Бодянський уродив ся 1808 року в місточку Варві Полтавської ґуб. і тому й свій перший лїтературний твір підписав псевдонїмом Бода Варвинець. Його батько був попом і бажав і його бачити духовним; тому то науку побирав Осип з разу в полтавській духовній семінарії, що була тодї в Переяславі. Тут Бодянський зазнав бурсацького житя, про яке згадує в пе- редмові до своїх укр. казок: „бо таки й ми колись років з дванадцять попотерли пороги в переясловській бурсї“ (перводр. стор. XVIII, у нас далї стор. 35). Про науку й наукові інтереси в тій семінарії наведемо слова Драгоманова з його розвідки про Бодянського в статї „Україна і центри“ (Громада т. 2 Женева 1878, стор. 512—515): „Переяслав близький до Київа, де тодї було богато Сербів у семінарії і в духовній академії, звідки виходила більша часть професорів переяславської семінарії. До тогож у Переяславі вже з давна через рід Думитрашок-Раічів, з котрих у XVII—XVIII ст. була козацька старшина переяслівського полку, а в XIX ст. професори семінарії, були звязки з Сербством, у котрому Раічі були не послїднї люди. Звісно, що в початку XIX ст. професори семінарії переяслівської, що пройшли київські школи, всї знали й польську мову. Бодянський розказував нам 1874 р., що він ще семінаристом знав польську мову, а також сербську. Ще в Переяславі дістались до рук Бодянському сербські піснї зібрані Вуком Караджичем, котрі він привіз і в Москву і ними дивував і товаришів і начальство. Цїкаво, що тодї, як Бодянський був ще студентом і знав піснї Ка- раджича, великий центральний поет Пушкин піймавсь на тому, що повірив фальшиво-сербським пісням на французькій мові, котрі видав Меріме, і перевів їх за настоящі. Певно Караджич підбив, чи вбільшив охоту в молодому Бодянському збірати й наші українські піснї й казки, а за тим само собою мусила піти й охота самому писати по українському й увага на других, що пишуть так. Так за молоду в Бодянського природною ходою виросла прихильність до власного народного слова і в купі до славянських. Унїверситету в Київі тодї не було, й Бодянського взяли в Москву, куди тодї охоче набірали студентів з українських семінарій. Треба замітити, що українські духовні училища, хоч і знали „субітки“, та все нїколи не були подібні до тих диких бурс, які описані Помяловським. А в кінцї XVIII і в початку XIX ст. в Українї ще не було попівської касти і в духовних училищах учились дїти з усїх станів. До тогож на Українї ті училища стояли доволї близько до мужицтва, а особливо в таких городах, як Переяслів. Для свого часу й учили в них не так то погано“. Тим то й Бодянський у передмові до своїх казок не без певної гордости каже, що пройшовши бурсу „і ми де-що розуміли“.

Скінчивши духовну семінарію Бодянський як незвичайно талановитий ученик був узятий коштом уряду до Москви для висших студій, і в р. 1831 записав ся на унїверситет на історично-фільольоґічний видїл, який скінчив 1834 р. Ще мабуть у бурсї Бодянський пробував віршувати по українськи, бо 1833 р. в ч. 99 „Молвы“ були надруковані чотири його українські віршики, написані 1831 р. пн. „До пана здателя слухів“, „Козацька пісня“, „Епітафія Богдану Хмельницькому“ і „Суха ложка — аполог“. В унїверситетї мав на нього вплив проф. Каченовский, що заохотив його до нових тодї в Росиї студій славістики. Студентом він належав до кружка Станкевича, з якого вийшли потім батьки росийського лїбералїзму та радіказїзму, такі як Бєлїнский, Ґрановский, Герцен, Бакунїн. Правда, коли радікальнїйші геґелїянцї видїлили ся окремо (Ґрановський, Герцен і ин.), Бодянський не пристав до них (, op. cit. 524), відтягнений від геґелїянських абстракцій більше реальним змістом своїх учених праць, а може й своїм горячим українським патріотизмом, що проявляєть ся у нього в ту пору. Хоч і як наівними можуть видати ся нам мотиви того патріотизму (туга за минувшиною, відчутє красоти українського пейзажу, української мови, піснї, народньої вдачі) (пор. передмову до казок та просторий цитат із його діссертациї про укр. нар. піснї у Пипіна op. cit. 710–), то все таки основою його була горяча любов до рідного краю та бажанє його духового відродженя. В р. 1835 він написав свою кандидатську діссертацію „О мнѣніяхъ касательно происхожденія Руси“ і розвідку „О древнемъ языкѣ сѣверныхъ и южныхъ Руссовъ“. В 1835 роцї він під псевдонїмом І. Мастак помістив у „Телескопѣ“ Надєждіна рецензію на збірку укр. приповідок, видану в Харкові з підписом В. Н. С. (Смирницького), а в Уваровських „Московскихъ универ. запискахъ“ критику на „Малороссійскія повѣсти“ Грицька Квітки-Основяненка та розбір Колярової збірки пісень угорських Словаків. Згадавши про праці Українців над збиранєм матеріялів для виясненя їх народности він не без гордощів говорить: „Кто же теперь скажетъ, что южная Русь коснѣетъ на пути просвѣщенія, небрежетъ о своей національной собственности?“ Що тут говорить чоловік, у якого на думцї далеко більше, нїж аматорство кабінетного вченого до паперового матеріялу, бачимо зі слів, якими він у рецензиї на Квітчині повісти характеризує Україну. „Її народність — сама Вкраїна в цїлости й частях, де нема кроку без памятки, часу без подїї, місця без мялюнка, живої істоти без рідного обрису в обличі, без характерної відрубности з задумах, бажанях і поступках; де ви втонете в сьвітї музикальних згуків, національних мелодій, національної поезиї в мові милозвучній, мельодійній, що чарує, захоплює вас, наповнить солодким забутєм ваше серце, розбудить у вашій голові сьвітлі думи, швидко перенесе в заповідну минувшину з її живо-говіркими образами, і наостатку зупинить вас на теперішности, не менше цїкавій, інтересній, хоч і своїми розвалинами, зупинить і змусить вас задумати ся“ (, op. cit. 109—110). В тих словах по за ентузіязмом етноґрафа та археольоґа чуєть ся живий, сучасний чоловік, що висше всього на сьвітї цїнить дїйсного живого чоловіка, а в ньому ха- рактер вироблений повним, сьвідомим культурним житєм.

У 1835 р. Бодянський видав у Москві також свої „Наськы украинськы казкы“, про які скажемо далї докладнїйше. В половинї 1837 р. він виготовив і оборонив в унїверситетї свою маґістерську діссертацию „О народной поэзіи славянскихъ племенъ“ і був першим Росіянином, якому рос. уряд надав стипендію з метою наукових студій, або, як було сказано в декретї, на подорож „для усовершенствованія въ исторіи и литературѣ славянскихъ нарѣчій въ извѣстныя чѣмъ либо въ отношеніи къ избранной имъ наукѣ мѣста Австріи, Турціи, Италіи, Германіи, Пруссіи, а также и въ Варшаву“ (, op. cit. 105). Його наукова подорож замісь двох лїт протягла ся цїлих 5.

Заховав ся щоденник його з тої подорожі, в якому він показує, куди їздив, з ким знайомив ся та якими темами займав ся, а також богато його листів писаних із за границї до ріжних росий- ських учених; з них важні особливо листи до Погодіна, опублїковані по смерти Бодянського в „Чтеніяхъ“ тай окремою книгою пн. „Письма изъ славянскихъ земель къ М. Погодину, вып. I.“ Про відносини Бодянського до чеських учених та його розумінє славянської дружности дає добре понятє український віршик, який він 10 червня 1842, від'їздячи з Праги, вписав у альбом Вацлавови Ганцї. Сей віршик опублїкований із автоґрафу д. Францевим, передруковуємо тут змінюючи правопись:

Býwali sme — budeme li wjce? a t. d.

Як були, так і будем, Того вічно не забудем, Що ми брацьця, Що цурацьця Нам не треба, Бо не з неба Пада доля; А до долї

Треба волї Й широкого поля; Більше ж всього Себе знати, Поважати, Од рідного Не бігати. Чуже чужим, Своє своїм Було, буде тай остане; Тільки тодї нам загляне Боже сонце У віконце, І настане Наше панство, Господарство, Як Славяне Будуть жити І робити Між собою, Як риба з водою.

Вернувши до Москви він в осени 1842 р. був іменований надзвичайним професором славянських язиків при тамошнїм унїверситетї. Ще раз лише від того часу в „Молодику“ 1843 р. Бодянський озиваєть ся українським словом — ма- леньким віршиком „На могилу Розумовського“.

Постій, козаче, не біжи! Ось глянь на хрест! читай, чия могила! Остатьнього се гетьмана Кирила! Присядь же, брате, потужи!

Не знаю, на якій підставі проф. Огоновський каже, що коли 1849 р. стряслась звісна катастрофа над Бодянським і над видаваними ним „Чтеніями“ (за надрукованє перекладу анґлїйської книги Флєтчера з XVI в., де описано його побут у Москві в часи Івана Грізного), Бодянського на основі сього віршика обвинуватили в лїбералїзмі ( Ист. руск. лит. II, 1, стор. 241). Тут мабуть якесь непорозумінє, бо нїякого лїбералїзму в тім віршику не видно, а 20 лїт пізнїйше могли-б були обвинуватити автора хиба за український сепаратизм.

Се була, на скілько знаємо, остатня проба Бодянського писати по українськи. Можливо, що він і далї не забув української мови. Пок. Кониський передав на основі якоїсь традициї звістку (Сьвіт 1881, стор. 168), що по смерти Бодянського ли- шило ся чимало його цїнних праць писаних українською мовою. Та на жаль доси нїчого про ті працї не знаємо.

Від поступленя на катедру наукова дїяльність забирає всї сили Бодянського. Ся дїяльність була особливо плідна від 1845 р., коли Бодянський, ставши секретарем „Общества исторіи и древностей россійскихъ“ при московськім унїверситетї розбудив се від 40 лїт сонне товариство до нового житя і розпочав видавати „Чтенія“, що зробили ся від тепер головним дїлом його житя. Сто томів сього виданя, видані під його редакцією, се найкращий, справдї величнїй памятник його невсипущої дїяльности. Що й тут українські матеріяли займали дуже визначне місце, се звісно кождому, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути „Чтенія“.

До характеристики дїяльности Бодянського в молодих лїтах треба сказати, що на розвій його горячого українського патріотизму мала вплив Максимовичева збірка укр. пісень, видана 1827 р. З нею Бодянський познайомив ся мабуть ще в Переяславі і вона дала йому імпульс не лише до власного віршованя, але також до збираня нар. пісень у свойому найблизшому окруженю. З молодечим запалом кинув ся він до збираня пісень ще в 1830 р., а в його діссертациї з 1837 р. читаємо памятні слова: „Щож тичить ся до многочисельности українських пісень, то скажемо, що в , якої ми зовсїм не вважаємо повною і яку ми розпочали перед 7 роками та поповнюємо піснями зібраними в одній лише Полтавській ґубернїї, маєть ся тепер уже геть поверх 8000 пісень“ (, op. cit. 113). З надмірної скромности Бодянський, даючи в своїх „Чтеніяхъ“ пере́д чужим матеріялам, у тім числї просторій збірцї галицьких пісень Головацкого, не надрукував своєї збірки, яка по його смерти, продана його нетямущою хозяйкою разом з иньшими його паперами на завиванє масла, пропала безслїдно.

Для доповненя біблїоґрафії поданої у Пипіна варто згадати, що одним із слухачів Бодянського в першій добі його професорства в р. 1846—47 був звісний чеський полїтик і сатирик Кароль Гавлїчек, який у однім з своїх „Listů z Ruska“ присьвятив йому дуже прихильну згадку (див. K. Havliček Sebrané spisy t. I, vyd. Svatobora). В р. 1863 лїтом Бодянський ще раз їздив за границю і з поворотом був у Львові, де бачив ся з деякими тодїшнїми руськими дїячами. В розмовах з ними він висловлював — коли вірити референтови тодїшнього „Слова“ — погляди не зовсїм прихильні новому тодї в Галичинї українофільському рухови (, op. cit. 526). Можливо, що був тут по троха вплив відчуженя Бодянського від України, як догадуєть ся Драгоманов, але можливо також, що Бодянський не довіряв рухови задля особи його голови — Кулїша, з яким у нього, здаєть ся, були якісь неприязні відносини. Бодай сам Кулїш по смерти Бодянського в своїй невиданій доси поемі „Кулїш у пеклї“ говорить про Бодянського з заїлою, безтямною ненавистю, виводячи його як захланного грошолюба з мішком гроший на шиї. Ну, здаєть ся, чим-чим, а грошолюбством годї докоряти Бодянському, який за свою величезну працю над виданєм 100 томів „Чтеній“ не одержав, як сам каже, нї гроша (, op. cit. 112). Супроти того варто згадати симпатичну характеристику Бодянського, яку полишив Драгоманов у своїй цитованій уже статї (стор. 526—527) і яка кінчить ся ось якими словами: „З цього видно, що „Запорожець Ісько Матиринка“ і за наукою про письмена церковно-славянські не залишив у собі запорозької натури, не перестав бути громадським чоловіком з козацьким серцем. Запорозька натура проступала в Бодянському і в тому, що він на чому вже раз став, з того не міг його збити вже нїхто, нї мінїстер, нї царь. А це все не так то часто стрінеш у Росії, особливо між середнїми людьми, між ученими та ще й славянофілами, щоб не можна було цього всього помянути добром по покійному Бодянському. А згадуючи це все ми нїчого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, славянська, федеральна, демократична, твердодуха Україна! Скількиж би вона дала Бодянських, і далеко міцнїщих, цїльнїших, коли б була на своїй волї, коли б її не заїдала централїзація державна, попівська, панська, купецька“.

Ми бажали в отсїй книжечцї передрукувати всї звісні доси українські віршові писаня Бодянського, але годї нам було роздобути копії його найперших віршів із „Молвы“ 1833 р. Може незабаром нам удасть ся поповнити сю прогалину. Передруковувати росийські його вірші (з них один опублїкував Кочубінський, а один Францев) ми вважали зайвим; хто цїкавий, може прочитати їх у названих висше статях тих учених.

Перше виданє „Наських укр. казок“ Бодянського

Перше виданє „Наських укр. казок“

Бодянського.

Одинока книжечка Бодянського видана українською мовою здавна належить до великих рідкостий української біблїоґрафії. От тим то передруковуючи її новим виданєм подаємо тут докладний її опис. Книжочка, якої екземпляр подарував для біблїотеки Наукового Тов. ім. Шевченка у Львові проф. А. Кримський у Москві, друкована в 16-ку і обіймає всього 2 аркуші (властиво 4¼ піваркуші а 5 друкарських сиґнатур, або 34 картки) друку, не числячи обложки з грубого бронзового паперу. На тій обложцї в лїнїйній подвійній рамцї в серединї маєть ся друкарський дереворит; Амор сидить на сайдацї пущенім на море замісь човна; сторцом на сайдак застромлена стріла замісь щогли і Амор напинає на неї надуте вітрило. Над сим рисуночком титул: . В низу: . 1835. Оборот обложки й третя її сторінка порожні, лише на остатнїй маємо знов у такій самій лінїйній рамцї рисунок — бик грозить комусь спущеними в низ рогами. За обложкою йде перша титулова картка, в нашому екземплярі долїплена пізнїйше на місце якоїсь видертої иньшої; ся перша картка надрукована навіть на троха відмінному, тоншому папері, ніж решта книжки. Значить, була якась історія, певно цензурна, що окошилась над сею титуловою карткою і змусила видавця перед випущенєм книжочки в сьвіт робити друге її виданє. На першій сторінцї тої картки читаємо лише: , а на оборотї:

Якъ у насъ, якъ у насъ — пѣсьни да казкы: Послухайте, добры люды, зъ вашои ласкы.

В низу ж: Въ Университетской Типографіи.

Тілько на дальшій картцї йде головний титул: „, . 1835“, а на оборотї: „Печатать позволяется съ тѣмъ, чтобы по отпечатаніи представлены были въ Цензурный Комитетъ три экземпляра. Москва, Октября 19-го дня, 1834 года. А. “. На дальшій сторінцї маємо посьвяту: „, , , “. Оборотнїй бік тої картки порожнїй, а на дальшій картцї без нїякого окремого титулу йде передмова: — „Дывысь! Дывысь! Осёсь й наши зъ музыкамы!“ і т. д. Ся передмова від ненумерованої сторінки VI іде до стор. X, на якій читаємо підпис автора І. Б. і дату: М. Варва 1834. Далї йде знов титулова картка. На нїй з чільного боку: „“. А на оборотї епіґраф: „Лучьче свое латане, нижъ чужее хватане“. І потім від ненум. стор. 3 йде віршована перша казка до стор. 14. На стор. 15 титул другої: „: “. На оборотї епіґраф: „Эге! Не всѣмъ же въ дурня й вдацьця!“ Казка сама від ненум. стор. 17 іде до стор. 32. Потім на стор. 33 титул третьої казки: „, , “. На оборотї епіґраф: „Хочъ мале, да узловате…“ Сама казка від ненум. стор. 35 іде до стор. 47. Стор. 48 порожня, на стор. 49 (ненум.) надруковано „Помылкы“ (всїх 15), а стор. 50 знов порожня.

До найцїкавіших прикмет сеї книжечки належить її правопись. З огляду, що книжечка без сумнїву зладжена до друку самим Бодянським, значить, і правопись її — вповнї його власна, вона набирає для нас подекуди вартости історичного документа, бо позволяє зрозуміти погляди Бодянського на звуки й форми українського слова. Правопись Бодянського не консеквентна, та в головному прінціпі фонетична, зладжена для людий, що привикли читати гражданське письмо з росийським виговором. Отже кожде укр. и передає він буквою ы, укр. і буквою и або перед самозвуком та йотацією буквою і. І так читаємо: дывысь, трохы, хыбажъ, лышень, вбывъ; винъ, хлопци, нигде, мижъ, своимы, шабли, Туркивъ, своеи. Та вже тут, на пунктї розріжненя звуків і й ї (ji та ьі) починаєть ся неконсеквенція Бодянського. Змягчене або йотоване і передає він ріжно: раз буквою и або і: нигде (нїгде), шабли (шаблї), весильля (весїлля), своеи (своєї), моій (моїй), чудасія (чудасїя); другий раз буквою ѣ: въ школѣ, въ куцьцѣ (в кучцї), свѣтъ (світ), на господѣ, дѣды, всѣ, дѣти, на морѣ, въ пѣсьнѣ спѣвають. Але та сама буква ѣ служить для переданя й иньших звуків, як ось незмягченого, острого і; тѣ (ті), тѣжъ, собѣ, вѣе, грѣе, царевѣ (3 відм. од.), на печѣ, къ батьковѣ; а раз мабуть, для переданя звука е: вѣдьмидь (ведмідь може в місцевому діялєктї відьмідь?). Звуки е й є передані одною буквою е, тілько е на початку слова пишеть ся Э. Йотоване о (јо) передаєть ся буквою ё: ёго, сёго, ёму, всёго. До оріґінальностий віршованя Бодянського належить півго- лосне ŏ, що стоїть звичайно по самозвуцї і творить із ним один склад, прим. ни ŏдного — читай: нї вдно́го, за ŏбценькы (= за-вбценьки); але також: одынъ-ŏдынъ (чит. один-вдин). Г читає Бодянський усюди по українськи, не по московськи як ґ; на ґ окремого знаку не має, хоча въ словах дзыгъ-дзыгъ ґ треба вимовляти як ґ, бо сього домагає ся рим з попереднїм „языкъ“. Оріґінально пише Бодянський також слово: ось-ось; замісто такого здвоєня він уживає всюди форми осё-сь. Дуже чуткий наш автор на змягченя і не забуває покласти ь і в таких місцях, де пізнїйші фонетики вважали зайвим класти його. І так читаємо тут систематично: весильля, въ куцьцѣ (в кучцї), недѣльля, летаньня, впвьци, щебетаньня, потаньцюе, въ пѣсьнѣ, збѣжьжя, людьська, лучьче, чередьню, на супильцї, розмаитьни, зьзикрадецьця, оцьци, Запорозьця, затрясь ся, в печатьню і т. и. Інтересне явище у Бодянського ще й те, що він окрім епентетичного л (подивлю ся, тямлять) любить уживати також н: зтямняцьця, памнять, мнята. Не до правописї, а до діялєкту Бодянського належить мабуть те, що він систематично вживає наськы, украинськы, люды добры, батьковы хлопци, а також кры замісь край-крій. Всї оті особливости правописї та діялєкту Бодянського ми задержуємо в передруку, транскрібуючи кожде ы на и, и на і або і, ё на йо або ьо та модернїзуючи троха інтерпункцію.

Завважу ще, що де в яких пунктах Бодянський мабуть протягом друкованя змінив свою правопись, і в „Помилках“ поправив такі річи, як „царевѣ“, „пановѣ“, „отцевѣ“, на „цареви“, „панови“, „отцеви“; натомісь не поправив кількох випадків, де зам. ы покладено и (наше і), прим. у передмові (у нас стор. 31) залицялысь, або стор. 10 ряд. 3 з гори (у нас казка I ряд. 152): Проходить, або навпаки зам и стоїть ы (Помырковавшы I ряд. 119 перстынь II, ряд 150).

Матері моїй рідненькій, неньцї старенькій, коханій, любій Українї

МАТЕРІ МОЇЙ РІДНЕНЬКІЙ,

НЕНЬЦЇ СТАРЕНЬКІЙ,

,

.

— Дивись! дивись! Ось-ось й наші з музиками!… — Се щось да не просте: або-ж весїлля, або-ж яка нїмецька чудасїя! Запорожець з казками!… Чи не з неба отсе, пане куме, він до нас звалив ся? Тро́хи, бацьця, на те похоже! Іть ти й сам, поздоров Боже, знаєш, що у нас на Українї давно-давно перевели ся цї батькови хлопцї: теперь нїгде й духу їх не пахне… І отже глянь, дивись хоч в обоє, що тута в письмі стоїть: „Наськи казки Запорозьця Іська Матиринки“. А що? Убий, як кажуть-то, да й виграй! Умри да й ожени ся!… А говорять люди — я сам своїми ушима не раз чув: „Чи чорт вида́в, щоб відьмідь щебетав?“. Одже щебече! Да ще як щебече?… Все по наськи, — по наськи! Слухай лишень, мій голубе сизий!… Ну, та ти в школї вчив ся: бери да читай на здоровячко! Своє, не чужеє! Не бійсь, не кислиця, а на впрям — куди твоя годи́цьця з сиром й паляниця!… Раз по пять вертаюсь назад, читаю не начитаюсь, гляжу не нагляжусь — таке ласе!… Дяковать, багацько дуже дяковать небожу Запорозьцю, що хоч він за нас оступився, з домовини відхватився, на сей світ ввалився, та й ну балакати з живими як з мертвими: мов би, кажи, нїколи не вмірав!… Мов між своїми братами сидить в куцьцї де-небудь в степу, росказує, поки каша варицьця, свою чередьню казку, або походеньку, або яку небелицю, а ті — нї гугу! Заслухались щебетаньня після свого козацького летаньня. Нїчого сказать: їм і їло ся потім лучьче! А там — впять за те-ж: частесенько не зтямняцьця було, як й світк їм зьзїкрадецьця… А ми-ж, ми? Що робимо ми тепер дома й на господї? Що мовять про нас наші внучята? „Дїди наші — скажуть вони — сидїли собі да тільки гави ловили!…“ Оттак! За всї голови!… Хибаж оце наша неня Україна так з глузду зсунулась, що вже нї метелицї не потаньцює, нї козачька з парубком не прогарцює? Ой нї, пане куме, вона хоча й старенька, да все таки ще геть-то моторненька… А дїти її? Хиба й вони зледащіли? Хиба вони забули, як колись весело бурлаковали, хвацько козаковали, в Криму й на Дону чумаковали? Хиба ми й досї ще не згадуємо свого батька Богдана,

Як Польщу він колись трощив, Де нї піймав Ляхів, — душив?

Як наші козаченьки всюди залицялись: в Волощинї, Турещинї, Нїмещинї, Криму, на Синїм морі і по тім боцї моря як тії світлиї соколоньки просвіщались? — Або й тепер хиба вжеб-то ми перевчилися войовати? Дарма, що в тій пісьнї співають:

Да вже шаблї заржавіли, Мушкети — без курків…

Слухай, що далї?

„А ще серце козацькеє Не боїцьця Турків!…“

Бач? не боїцьця Турків! Да не тільки Турків, й самого найстаршого чорта, пане брате!… Або хиба ми таки не хороше живемо? А де лишень знайдеш ти такії розмаїтьнї пісьнї, що тільки зачуєш, так серце тобі ходором й заходить, затлїє, замлїє, серденька просить… Такую хлїб-сіль, таких дївоньок й парубят? Де на світї так балакають? Нїби в рот тобі кожне слово кладуть. Де стільки казок, приказок, загадок і всякої всячини?… Я вже мовчу про нашу землю, про наші поля, сади, луги, степи, річки, про наше збіжьжя… Що й доси нїхто не схаменецьця, не гляне да не подивицьця на сеє? Мій Боже, Боже! Чим же ми прошкодились? Хиба-ж то вже у нас душа з лопуцька, не хоче того, чого й людьська?… Нї! нї! В гостях добре, як-то кажуть, а дома — ще лучьче… Чи може хочете дождацьця, щоб який враг нетружений нашою батьківщиною поживив ся? Нас же да нашим же добром почастовав? Улїз у солому да ще й шелистить? А здаєцьця, незабаром теє буде. Бо щось не перед добром, як я бачу, сяки-таки немазани хвертики шляюцьця частесенько уже проміж нами. Глядїть лишень, щоб вони з нашого-ж хворосту да не загнули нам якої чуденної карлючки! От-то-то буде сорому-сорому, за всї голови сорому!“… Оттак нестеметно балакав у себе у господї з виборним, своїм кумом, Ва́рвинський голова Лесько Тарануха, котрому я для прочтеньня дав оцьцї, яки нї є вони, казки — компонованьня товариша і кума мого, Запорозьця Іська Матиринки. Де і що він тепер? сього я вам не скажу, бо й сам не знаю: знаю тільки, що він як був собі непосидячий, років шість тому назад дуже бажав як-нїбудь пробрацьця або за Дунай, або на Таман, ік своїм братам, козакам-орлам. Од того часу я вже більше його не бачив. Може він де-нїбудь і панує, — дай то йому Боже! а може, козак-невдаха, на чужинї горює, або-ж забитий лежить —

На купинї головою, Накрив очі муравою, А ніженьки осокою, Біли ручки хустиною, Ясне личко китайкою; В головоньках ворон кряче, А в ніженьках коник плаче!…

Доходив ся, докозаковав ся, поки таки як той жовтий лист на землю звалив ся; оженив ся небіж,

Да поняв собі паняночку, В чистім полї земляночку: Куди й вітер не віє І сонце не гріє… Без віконець без дверець — Там спить козак молодець…

Як би то нї було, чи жив чи вмер він, а я, щоб памнять його не зусїм слизла з світа, задумав випечатати на первий почин цї його казки; а там, коли вони прийдуцьця по нутру нашому козацству, як пану голові, випечатаю іще дещо його-ж роботи. Правду мовить, кум мій нїчого сам на папір не клав; але були добри люди, що вислухавши було його казаньня або співаньня, післї того записовали. Зирк потім собі, аж таки геть-то, геть віршованьня його набрало ся!…

Налагодившись одіслати казки в печатьню, довго я мудровав, деб минї в світоньку достати той пачепорт (як то водицьця по всїм усюдам), щоб, бува, який-нїбудь царинний не заставив їх кри своєї царини глаголи читати, бо, як в тій пісьнї співають:

Добре було да чумаковати, Поки всюди було рівно, А то вже через тиї Да й ходити не вільно…

Воноб й самому можна вимудрувати що нїбудь похоже на пачепортик, бо таки й ми колись років з дванадьцять попотерли пороги в Переясловській бурсї, і де-що розуміли, — да, признацьця, вся та дурниця, як пришлося одружицьця, димом з козацкої голови вишла; ви сами знаєте, що жонатий,

Як той горщичок щербатий: Зисподу кипить, зверху збігає, Де нї повернецьця, добра не має…

Така вже мабуть наша доля!…

Раз йдучи за одним дїлом до свого кума, пана голови, я ще в сїнях зачув, що мій Лесько що-то дуже з кимсь розбалакав ся: от я й ну на підслухи (що-ж? і се інколи не вадить!…) — та й вислухав все це, що от-тут поперед сього написав… на чію то голову?… Чи воно добре, чи нї, про те пісьменни нехай тямлять. Я-ж тильки [sic!] примовлюсь тута, що коли буде чія ласка, читайте, на більше тепер вибачайте; а лучьче всього — на чужий коровай, як-то кажуть, очей не поривай, а свій дбай…

І. Б.

М. Варва 1834.

Казка про царів сад да живую супілочку

про царів сад да живую супілочку.

Як жив собі царь да цари́ця, Да не було́ у їх дїте́й; От бідниї і ну жури́цьця, Дава́й пита́ти знахоре́й: „Скажіть нам, до́бри люде, Чи спра́вдї в нас не бу́де До віку вічного дїто́к? Чи мо́же тільки се на срок?…“ „Не бі́дкайтесь, — їм дїд гово́рить — Цари́ця шви́дко-ху́дко ро́дить

Царе́ві ба́тьку трьох синів: Із їх два бу́дуть ро́зум міти, А тре́тій — нї́где пра́вди дїти — Що-ж? ду́рень! так, бачь, Біг суди́в!…“

Як він сказа́в, так і зроби́лось: До ро́ку три сини́ роди́лось; Росту́ть, нїби́ з води́ іду́ть, Де в Бо́га си́лу ту беру́ть!… Не так як ми росте́м года́ми; Вони́ — не дня́ми, а часа́ми: Ще вчо́ра ко́жний був хлопя́, Сього́днї глянь — хоро́ший парубя́. Як ви́хор той по по́лю пре́цьця — Куди́ стріло́, куди́ брило́: Так ко́жний з їх, як розсвіло́, За за́йцем на конї́ несе́цьця; Або загля́дїв дичину́, — Повзко́м, повзко́м, та зра́зу — гу́!… Не те́ — з дївча́тами пусту́є, У мі́стї з ни́ми пі́сьнї тне; На до́світках зага́дки гне… А ду́рень? — кре́йдою маглю́є Знай ко́ники все на печі́, Або́ із жи́та ро́бить гре́блю, Або́ котя́т вам товчучи́, Як з не́ба вгрі́єцьця об зе́млю!…

В царя́ був ду́же га́рний сад; Він бі́льше всьо́го ним коха́вся І більше всьо́го велича́вся; Та й при́браний бо був гара́зд! Там я́блука росли́ і гли́ви, І шпа́нськи я́годи і сли́ви, І хви́ги, виногра́д, орі́х, І опельси́ни, і кали́на, Чере́мха, ду́лї і мали́на; Та хто їх в Бо́га счи́слить всїх? Порі́чки, а́грус і суни́ця, І ви́шнї три́дцяти сорті́в, Шовко́виця і полуни́ця, — А скільки всю́ди тїх цвіті́в! Кану́пер, мня́та і нагі́дки, І кру́чениї паничі́; Зїнзї́вер, ца́рськії борі́дки, Що розцвіта́ють у ночі́, Окса́мит, пі́вники, люби́сток, Нечо́си-панночки́ цвіли́, Біжде́рево і ко́зїй ли́стик З барві́нком сла́вся по землї́; Там красова́вся чорнобри́вець, Жовтогаря́чий ріс гвозди́к, Цвіт корольо́вий-гордели́вець, Бузо́к і чолові́чій вік; Піво́нїя і конвалї́я, Троя́нда, ру́та і шевлї́я… А пта́шок, пта́шок на гілька́х!

Мій Бо́женьку! — погля́нуть страх! На одно́му чиж, щиго́ль співа́ють, Там солове́йко голоси́ть; Тут канаре́йка верещи́ть, А там граки́ свою́ кругля́ють! У го́ру жа́йворонок вьє́цьця, Ось о́рлиця по ми́лім бьє́цьця, Тут пу́гач із своїм „пугу́!“ А та́мички буга́й — бугу́!… Зозу́ля жа́лібно кова́є, По гря́дкам па́ва похожа́є…

Нїхто́ у сад той не ходи́в Опрі́чь царя́, котри́й води́в — І то́ в ряди́ годи́ — цари́цю. Тодї бува́ло ростелю́ть Як снїг той білу скатерни́цю, Сього́-того́ їм принесу́ть, (Свою́ щоб підкріпи́ти ду́шку): Смета́ни, пірожкі́в, яє́ць, І ме́ду золоти́й коре́ць, Родзи́нків, я́гід на заку́ску. Часте́нько царь тут оддиха́в: Припа́в цари́цї на колїньця Тихе́сенько він засипа́в; Се ба́чивши тодї цари́ця Плато́чок в біли ру́чки взяв,

Ним мух од йо́го одганя́ла, Або́ йому́ голо́вку ська́ла… Коро́че: са́ду вам тому́ Нема́є рі́внї і в Криму́; Його́ нї зду́мать, нї згада́ти, Не тільки в ка́зьцї розказа́ти…

І щож? Де нї візьми́сь каба́н — Зирк, в сад опі́внічь чимчику́є… Погля́неш вра́ньцї: сад — майда́н, Немо́в би со́тню лїт пусту́є!… „Хто кабана́ того́ убьє́ (Було́ обя́влено усю́ди), Тому́ пів ца́рства ца́рь дає, І пе́рвим по царе́ві бу́де“.

Сперва́ охотників нашло́сь! Пішли — да ба, не удалось! Не те́, щоб ні́чною поро́ю Каба́н уже́ в саду́ не ри́в, — Нї! на́ші сплять, мов їх руко́ю Хто спра́вдї ме́ртвою обві́в! І скі́льки в сад той нї ходи́ли, А ко́жний день вам те-ж як те-ж! Що ту́та ти роби́ть почне́ш? От накіне́ць царя́ проси́ли Два ста́ршиї його́ сини́,

Щоб їм у сад піти́ дозво́лив; Царь ду́мав, ду́мав, та й уво́лив.

Помиркова́вшися одни́, В похо́д мерщі́ше знаряди́лись; Але сердя́ги як нї би́лись, А кабана́ таки́ й вони́ — Не тільки, щоб його́ уби́ти, — Не довело́ся й поглядїти!

От ду́рень напослї́док став Проси́цьця в сад. — „Гай-га́й, небо́же“ — Царь сміючи́сь йому́ сказа́в, — „Куди́ таки́ тобі?… А мо́же!… Пустї́ть! неха́й його́ іде́!“

Пішо́в наш ду́рень: жде-пожде́; Вже пі́вніч от, він не дріма́є; Коли́ — аж о́сь каба́н чухра́є, Тихі́сїнько шась-ша́сь, хрюк-хрю́к! І тількі з ду́рнем порівня́вся, Як той хвати́в рушни́цю — пук! Каба́н пред ним так й розплата́вся!… Тут ду́рень встав, раз-два згляну́в, На зе́млю сїв собі кри йо́го,