Панталаха і иньші оповіданя

Front matter

ІВАН ФРАНКО.

Панталаха

НАКЛАДОМ АНТОНА ХОЙНАЦКОГО.

Панталаха

ПАНТАЛАХА.

I•II•III•IV•V

VI•VII•VIII•IX•X

Панталаха I

I.

Но, Панталяха, — мовив з чеська по польськи, на половину плаксивим а на половину насьмішливим голосом директор вязницї, — чи я ті не повідаль, щоб ти се не пориваль утїкат. Відіш, цо ті з тего прішло! Досталєс патдесат кіїв перед целим криміналом, достанеш кайданки і цели месец казенки, тай годї. А тамтего паніче, цо ти му помугль утїкнут, ми єго еще зловіме, не бой се! І тего самего закоштує, цо і ти!

— Ей, бачу, того не буде! — мовив спокійно і рішучо Панталаха.

— Не буде! — запищав директор прискакуючи до нього. — Як ти мі сміш так гадат? Откуд ти то віш, же не буде? А я ті повідам, же буде. Чекай ано! Ще тебе з казенки кажу в желєзах випровадіт на гоф, абис се подіваль, як го буду сольдаті прат кіяма. Не бой се! Ми се не престрашиме, же он полїтицки вазен, же он вельки пан і вельки Поляк! Ми му покажеме, же у нас є констітуце і ровноправност: цо Панталяха дусталь, то і Земеховски дустане. Як Буг над нама, дустане!

Панталаха не відповідав нїчого, — стояв спокійно біля дверий тюремної канцелярії, з лицем похиленим до долівки і з незапримітним іронїчним усьміхом, що грав довкола його уст.

Се був мужчина середнього росту, підсадковатий, але дуже сильно збудований і мускулистий, одягнений у звичайний арештантський мундур, себто в куртку з грубого, сивого сукна, в такіж шаравари і з такоюж шапкою в руцї. На ногах мав арештантські, великі та безугарні деревляники. Лице було обголене і зеленковато-жовте „від тюремних мурів“, волосє на голові коротко обстрижене. Була се звичайна „злодїйська, кримінальська“ фіґура. Лише в невеликих, чорних очах горіли іскорки великої, невичерпаної енерґії, впертости та невтомимої, вічно рухливої, хоч до низьких, злочинних річий оберненої думки, а довкола тонких і гарно викроєних уст грав на пів іронїчний, на пів жартливий, гумористичний усьміх, якого не міг прогнати навіть біль одержаних перед хвилею на тюремнім подвірю пятьдесятьох кіїв.

Пан директор на хвилю перестав говорити проповідь і пильно, уважно оглянув постать злодюги, що стояв перед ним. Були давнї знайомі. Панталаха в коротких відступах часу відсиджував уже, як сам висловлював ся, „третю капітуляцию“ по вісїм лїт за крадїжі, доконувані нераз з казочною зручністю, але звичайно також майже з дитинячою легкомисністю і з повним недбальством на замазанє слїдів злочину, так що по кождім такім учинку жандарми просто як у дим ішли до Панталахи, а сей звичайно й не думав відпирати ся, лише хвалив ся „штукою“, з якою вчинок був виконаний.

Про ті його штуки дива говорено по всьому Поділю, що було ареною його дїяльности. Красти для самого зиску він уважав нечестю для своєї професиї. Шукав перешкод, трудностий, які мусїли-б були відстрашити звичайного злодїя. Конокрадством, що так поплачує на Поділю задля близькости росийскої границї, він нїколи не бавив ся, — нїколи не крав коний зі стайнї або з пасовиска. Натомісь сам хвалив ся, що раз тілько в своїм житю „споганив пальцї кінським стервом“, укравши одному панови четверню з перед самого носа, з карити на серед дороги. Угледїв він свою жертву коло коршми на попасї, а бачучи, що з заду до карити привязаний ремінним поясом тяжкий куфер, перерізав пояс ножиком і пішов на перед тою дорогою, куди мала їхати карита. І справдї карита швидко над'їхала: пан у серединї, а на козлї фірман і льокай. Коли вже карита мала порівняти ся з Панталахою, вдарило нараз заднє колесо о камінь на дорозї, пудло карити підскочило напруго, ремінь, що держав куфер, тріснув до решти і куфер упав на дорогу.

— Пане, пане! — крикнув Панталаха, коли повіз минав його, а ті, що їхали в ньому, не завважили згуби куфра, — ви щось загубили.

Повіз зупинив ся. Льокай зіскочив і побачив, що се впав куфер, досить великий і важкий.

— Що за чорт! — крикнув фірман. — Як він міг упасти? Аджеж я сам привязав його, як Бог приказав.

І злїз також, щоб оглянути ременї. Пан тимчасом почав гнїватись, сердитись і приневолювати до поспіху.

— Швидше, тумани, швидше! — кричав. — Не завязав один з другим ременя як слїд, і тепер розвязав ся.

— Нї, прошу ясного пана, — мовив фірман, надіймаючи капелюха, — то ремінь тріс. Я мовив ясному панови, що треба нового ременя. Тріс, як би його хто перерізав.

— Ну, то щож тепер буде? — мовив пан.

— Мушу зішити. Маю при собі всьо, чого треба. Йди, Фільку, принеси куфер, я заразїсїнько буду готов.

— А ти, — крикнув пан до Панталахи, — потримай конї! Чого стоїш як туман! Бачиш, що конї муха тне, не хочуть стояти спокійно.

— Служу ясному пану! — скрикнув Панталаха і скочив до коний. — Мій Боже, алеж бо ви небожата заплутались! Пррр! Стій, косю!

І за одним махом зробив порядок: повідпинав нашийники від дишля, а потім обійшовши довкола одною рукою вхопив за поводи, а другою так само швидко повідпинав орчики від штельваги, закинув їх одному задному коневи на хребет, сам сїв на другого і крикнув:

— Ну, пане, я вже готов! Бувайте здорові!

І заким пан та його слуги здужали зрозуміти, що се має значити, заким здужали відповідно крикнути з подиву й переполоху, вже Панталаха з четвернею був далеко. І заким слуги добігли до коршми та випросили в когось пару лихих шкап, щоб бігти в погоню за злодїєм, уже злодїя з кіньми й слїд застиг. Лише пробігши якої пів милї знайшли в рові коло дороги покинену упряж крім поводів та кантариків. І не вважаючи на найстараннїйші пошукуваня не віднайдено анї злодїя, анї коний. Аж пізнїйше, при судовій розправі в цїлком иньшім дїлї той сам пан, що засїдав між присяжними судиями, пізнав Панталаху, а сей добродушно признав ся до своєї штуки.

Та найбільше виробляв Панталаха з Жидами. Не було в околицї богатого коршмаря, купця анї торговця, щоби колись не впав жертвою його промислу. Викрасти з контори пришрібовану вертгаймівську касу, витягти заспаному властителеви з під подушки пачку банкнотів, — такі й тим подібні штуки були Панталасї зовсїм не в дивовижу. Нїякий замок не міг остоятись перед його руками. Як фаховий і незвичайно здібний шлюсарь-самоук він по просту мав пасию до відчинюваня замків, дороблюваня ключів, витрихів і тому подібних знарядів. Доси розповідають у Скалатї забавну історію, як тамошнї Жиди по виходї Панталахи з вязницї за порадою рабіна вислали до нього депутацию і взяли ся платити йому місячну пенсию по 30 р., аби лише жив собі спокійно і не робив їм шкоди. Панталаха приняв сю пропозицию і жив спокійно щось зо три місяцї. Нарештї остогидло йому порядне житє, і раз перед торговим днем як забрав ся в ночи на ринок, то повідмикав усї склепи і всї брами, повиймав із ляд усї дрібні гроші, мідяки та срібняки, та посїяв по ринку. Можна уявити собі, з яким криком ї лементом повитали Жиди той торговий день.

Всї ті історії знав добре директор вязницї, і годї заперечити, що вони робили йому поде- куди навіть симпатичним сього налогового „майстра злодїя“, який зрештою в цїлій тюрмі тїшив ся незвичайною популярністю. При тім директор не міг жалувати ся на Панталашине поводженє в тюремних мурах: анї в казнї, анї в „лябаторнї“ Панталаха нїколи не робив „субернациї“; навпаки, навіть між иньшими арештантами вмів удержувати спокій, а до всякої роботи, що потребувала зручности та дотепности, був незрівнаний. Одно лише було нещастє: від часу до часу любив зробити збитка властям, а головно — від часу до часу нападав на нього ґедз, і тодї нїщо не могло зупинити його перед раз у раз поновлюваними пробами втеки. Сидить, сидить спокійно три, чотири роки, і нараз якийсь біс приступить до нього, нї про що не думає, як тілько про втеку. Чи просити його, чи напоминати, чи карати, чи замикати до казенки — нїщо не помагає. Раз утїк із полевої роботи, до якої доохресні державцї наймають лїтом арештантів, — і від тодї вже не пускали його на роботу. Та незабаром утїк другий раз, вмішавши ся непізнаний між тих, що йшли на роботу. Кілька разів пробував перелїзти через мур, що з одного боку замикав тюремне подвірє, раз спустив ся по огневім мурі з даху на вулицю, а остатнїм разом до спілки з якимсь Замєховським, полїтичним вязнем і властителем дібр, утїк перебраний за полїціянта просто брамою. Зловлено його по двох місяцях аж на румунській границї, а Замєховський пропав як камінь у воду. З признань Панталахи виходило, що Замєховський давно вже за границею, десь у Франциї або Швайцарії. Сього вже було за богато для прокураторії і крім звичайних дісціплїнарних кар Панталасї присуджено тепер дати в присутности всїх вязнїв 50 кіїв, які він власне одержав. Пригадуючи всї ті клопоти, які причинювала йому Панталишина втїкацька манїя, директор розжалобив ся і напів плаксивим голосом приговорював:

— Буй се Бога, Панталяха, цо ти собе мислїш? Коли ти даси покуй тему утїканю? Вжеж ти єдинаст рази утїкаль, і цо ті з тего пришльо? Не лїпше то одседет, цо ті присудено і вийти собі спокоєне? Маш еште тего пуль року — просім те, не роб віце тего гльоупстві!

Блиснули очи в Панталахи при тих словах, випростувала ся його скулена постать.

— Пане директоре, — мовив спокійно. — Ваша річ мене пильнувати, а моя річ утїкати. Щоб я мав сидїти лиш один день, а сьогоднї мені-б трапилась нагода втекти, то втечу. Така вже моя натура.

Директор аж руки заломав.

— Но, слишітє, цо тен млюві! — обернув ся він до стоячих довкола стражників та ключників. — І такему чоловікови я мам дават моральні науки! Я ему своє, а він мі своє! Слюхай, Панталяха, цо я ті еште повім. Ми тут маме наказ від пана надпрокуратора: як еште раз будеш утїкаль, а побачимо тебе, то маме право стрілят до тебе, як до пса. Розуміш?

— Знаю се від давна, — мовив спокійно Панталаха.

— Но, але я мислім, же ті се юж в тим пуль року не трафі оказія до утіканї. Ід же тепер до казнї та відпочинь по тіх дісейших кіях, а зейтра дустанеш кайданкі і будеш мусіль переспацероват се до казенкі.

Панталаха вклонив ся і вийшов, міцно сцїпивши зуби при думцї про казенку. За ним вийшов ключник.

Панталаха II

II.

Хвилю йшли мовчки довгим, темним корідором, нарештї ключник порівнявши ся з Панталахою мовив:

— Слухай, Панталаха, а чуєш ся дуже слабим?

— Я? Від чого? — з нехотя перепитав Панталаха.

— Від чого! Баґателя! Пятьдесять буків дістав і ще питає, від чого?

— Буків! — з призирством процїдив Панталаха. — Що менї то значить! Не стілько я їх нераз діставав, тай не таких ваших цїсарсько-королївських буків! Як би то пан знав, що не один із нашої бранжі дістане, коли впаде в руки такої хлопської комісиї, то тодї би пан знав, що значить „витримати“. А се що? Нїби мене пятьдесять блох укусило.

— Ей Панталаха, Панталаха! — з щирим жалем мовив ключник. — Чи ти не боїш ся Бога отак марнувати свій вік та свої сили? Дав тобі Бог здоровлє, дав тобі талант у руках, що що очима побачиш, те руками зробиш, а ти пустив ся на крадїж, замісь спокійно на хлїб робити та Бога хвалити!

Панталаха довгим, допитливим зором зміряв ключника від ніг до голови. Се був одинокий тюремний ключник, у якім отся „собача служба“ не вигасила до решти людського чутя. Острий у сповнюваню своїх обовязків, по за їх обсягом був людяний, мягкий і лагідний як дитина, вмів бачити в арештантї чоловіка рівного з ним, нераз зіпсованого, але частїйше нещасливого. Арештанти не любили його за те, бо для них не був поблажливий, бо його не можна було підкупити, аби глядїв крізь пальцї на їх нічні піятики та гри в карти уряджувані в казнях. Коли мав нічну інспекцію, мусїли всї спати в порядку; анї горівки в пухирі не принїс і крізь візитирку при помочи тростинової рурки не вілляв, анї картяної гри при сьвічцї за заслоненою візитиркою не стерпів. Та за те коли иньші ключники та стражники, може для замаскованя своєї потаємної поблажливости, за яку арештанти мусїли їм добре оплачувати ся, прилюдно при властях поводили ся з арештантами як із собаками, били їх у лице і не озивали ся до них инакше, як „ти псе, злодюго!“ то ключник Спориш поводив ся завсїгди лагідно й людяно, а коли на якого арештанта найшла туга за свободою, він і потїшив його і лист до дому написав і відомість від свояків принїс, коли директор не допустив їх самих бачити ся з вязнем. „Спориш у службі собака, а по за службою чоловік“, такий був загальний суд арештантів про сього ключника. Тим то й не диво, що більша часть їх не любила Спориша, бо мали аж надто богато нагоди входити з ним у коллїзії в часї службових годин, а натомісь його людяні прикмети мало кому були доступні й потрібні. Та проте всї знали, що Споришови можна довіритись, що в разї чого він найгорячійше обстане за арештантом чи то перед директором, чи й перед прокуратором і найлагіднїйше судить усякі дрібні проступки против острого домашнього порядку тюрми, хоч супроти арештантів сам його остро пильнує. І Панталаха знав на скрізь Спориша, тим то щирі ключникові слова не обурили анї не розсердили його. Він промовив лише, знов уперши очи в землю і з деяким відтїнком смутку в голосї:

— Пане Спориш! Знаю, що ви добрий чоловік і говорите менї се з доброго серця. Але прошу вас, дайте сьому спокій. Знаєте, як то у нас кажуть: нїхто не знає, де другого чобіт глодже, і що з воза впало, то пропало. Найлїпше перестаньмо про се говорити.

— Як хочеш! — мовив Спориш. — Але я думав, що сьогоднї, в такий тяжкий день, схочеш подумати про себе.

— Нїби то я не думаю що день і що година! Нїби то менї в отсих проклятих мурах такий рай, що треба аж пятьдесятьох буків, щоб я подумав про себе! Ей пане Спориш, нїби то ви розумний чоловік, а того не знаєте, що чоловік не втїкає від колача, а від меча.

— Знаю се, знаю, — мовив Спориш, — але власне я хотїв би, щоб ти не потребував більше втїкати від того меча.

— Га, се вже як дасть! — відмовив Панталаха і замовк.

Перейшли корідор і вийшли на подвірє. Треба було перейти півперек того подвіря і війти в супротилежний, великий та понурий будинок, де містили ся казнї арештантів. З далека чути було в тім будинку приглушений шум і гомін півтори тисячі людий, що пробували в його мурах. Та анї ключник, анї Панталаха не вважали на той гомін, їх вуха давно привикли до нього. Але вийшовши з темного корідора на ясне, соняшним сьвітлом залите подвірє, ключник нараз ухопив ся за кишеню, немов пригадав собі щось.

— Слухай Панталаха, — мовив він, — добре, що я пригадав собі, що я тобі мав сказати.

— Що таке? — запитав Панталаха, живо звертаючи до нього очи, в яких заблисли іскри радісного дожиданя, але зараз і щезли загашені силою волї.

— Знаєш, що цїла твоя втека описана в ґазетах?

— Так? — мовив Панталаха нїби розчарований.

— А так. Геть там народи про тебе читають, по всїх трактиєрнях та пиварнях раз у раз лише чути: Панталаха, Панталаха.

— А нехай собі балакають! — мовив сей і махнув рукою. — Що мене се обходить! Нїхто мені й цента за се не дасть.

— Отже власне помиляєш ся! — відповів усьміхаючись ключник. — Власне вчора вечером сиджу у Нафтули, а там якісь три пани їдять вечерю і читають на голос твою історію. Кажу тобі, описали тебе, як Бог зна якого Картуша. Прочитали і почали говорити про тебе, яка то шкода такого чоловіка. Ну, втрутив і я своє слово, почав оповідати, що знаю тебе, як ти поводиш ся у вязницї і там далї. Слово по слову, дійшло до того, що завтра — нїби то сьогоднї — маєш дістати буки. Глипнули вони по собі, далї один виймає срібного ринського і мовить до мене: „Прошу вас, пане, будьте такі добрі і дайте йому отсього ринського на памятку від мене“. Хвилю я ва- гував ся, а далї думаю собі: „Щож, добра душа якась сей панисько, нехай і так буде“. Він тимчасом завинув того ринського в папірець і дав менї його для тебе. На, маєш той подарунок.

Були власне у входї тюремного корідора. Ключник добув із кишенї паперовий звиточок і розвинувши його подав Панталасї велику срібну монету.

— Паперу тобі не дам, — мовив усьміхаючи ся Спориш, — бо паперу вязням не вільно мати.

— Най йому Бог дасть здоровля, тому пану, за такий подарунок, — мовив радісно Панталаха, хапаючи з незвичайною захланністю срібну, трохи забруднену монету і ховаючи її за пазуху. — І вам дай Боже здоровлє, пане ключнику, що ви були такі ласкаві і віддали менї сей подарунок. Инший певно був би сховав сього ринського собі, а про бідного арештанта був би й не подумав.

— Ну, се вже було би не гарно, — мовив Спориш з відтїнком гордости. — А при тім, сказавши правду, я також скористав на тім, бо ті пани вчора зафондували менї за се аж дві гальби пива, ще й закуску. А кривдити тебе в такий тяжкий день, нї, се було би зовсїм не по людськи.

— Біг заплать вам, Біг заплать! — дякував Панталаха, що одержавши того ринського нараз немов зовсїм перемінив ся, ожив, як коли би сам над собою не міг запанувати. Не вважаючи на цїле своє співчутє Спориш, бачучи сю зміну з такої мізерної причини, не міг обігнати ся від думок зовсїм непідхлїбних для Панталахи.

— От, зараз видно злодїйську жилку! — думав чесний ключник. — Скоро лише сей нещасливий гріш доторкнеть ся до його руки, зараз немов би чорт вступив у нього. Ну, тут даремні всякі упімненя. Кривого вже не напростує нїщо, хиба рискаль та лопата. А шкода чоловіка!

Панталаха тимчасом не то йшов, не то біг корідором о цїлі два кроки перед ключником, очевидно сквапно йому було до своєї казнї.

— А що, може принести тобі якого їдженя за ті гроші? — запитав Спориш, відмикаючи колодку при дверех казнї.

— Е, нї, — мовив Панталаха, — треба лишити на пізнїйше, на казенку.

— І то рация — мовив ключник, впускаючи його до казнї та замикаючи за ним двері.

— Чорта з'їси, заким мене побачиш у тій проклятій казенцї! — буркнув Панталаха, чуючи кроки відходячого ключника.

Панталаха III

III.

Хвилю стояв недвижний при дверех, блїдий, з затисненими устами, вдивляючи ся десь у неозначений простір, з виразом якогось великого напруженя на лицї. Нараз мов божевільний почав скакати по казнї на одній нозї, крутити ся довкола, потирати долонї і передразнювати то директора, то ключника, то себе самого. Потім з виразом комічної лютости прискочив до зачудуваного товариша своєї казнї, одинокого, що міг тут помістити ся з ним разом, і вхопивши його за плечі струснув ним напруго і крикнув:

— Хлопче, з'їм тебе!

— Такі-сте голодні? — з невинним видом запитав товариш.

— Не голоден, але тїшу ся! — відповів Панталаха.

— Тїшите ся? А то чим?

— Тим, що в тебе ослячі вуха.

— А може на вас, буває, шальга напала, нанашку? — запитав парубчак. Се було його звичайне питанє, коли чогось не розумів.

— От дурень! — засьміяв ся Панталаха. — Кождого по собі судить.

— Ну, то чогож так тїшите ся?

— А ти цїкавий знати?

— Цїкавий чи не цїкавий, але вже коли маєте мене з'їсти, то бодай хочу знати, за що тай через що?

— Чи бачиш його. Не досить поросятинї, що її ріжуть, ще й питає, чи завтра Великдень.

Товариш витріщив на Панталаху свої великі, придурковаті очи і сидїв мовчки, немов роздумував над тим, до кого властиво були вимірені тї остатнї слова.

Був се двацятилїтнїй парубчак, але судячи по його поставі, можна було дати йому ледво пятнацять лїт — така миршава та мало розвита була вся його постать, таке дитяче лице і такий мало інтелїґентний, вічно зачудуваний був увесь його вираз. Цїлком відповідно до зверхньої постави розвитий був і його ум. Був се на пів ідіот, нездібний нї до якої працї, що вимагала якої будь напруженої та витревалої духової дїяльности, та натомісь похіпливий до сильних вибухів дикої пристрасти або до вчинків цїлком бездумної та безпричинної жорстокости. Власне такий учинок завів його до тюрми на цїлих двацять лїт: полишений сам дома зі своїм молодшим братом він розрубав йому сонному голову сокирою. Від того часу минули вже чотири роки, які „дурний Прокіп“ провів у отсїй тїсній казнї, не виявляючи анї туги за родиною, анї охоти до працї, але раз у раз занятий якимись дитячими забавками. Навіть на прохід на подвірє треба було випихати його силою — сам він нїколи не почував потреби вихилити ся зі своєї на пів темної нори.

Казня, в якій сидїв Прокіп, не даром звала ся „пеклом“. Була вона найгірша, найтїснїйша та найневигіднїйша в цїлім закладї. Положена в сутеренї, в темнім кутї величезної будівлї, як раз обік тюремної кухнї, вона в лїтї була душна як правдиве пекло, а в зимї одна стїна звичайно була горяча, а дві инші мокрі. Осьвітлювало її лиш одно мале віконце, що виходило на північ, а затїнене було з заходу муром офіцини, так що від часу збудованя сеї офіцини соняшний промінь нїколи не заглядав до сеї нори. Давнїйше ся казня служила за склад кухонної посуди, але коли побільшено „штанд“ арештантів у закладї, випорожнено й сю цюпку і впаковано в неї Прокопа на постійне замешканє, „поки бестія не здохне“. Правда, доси ся надїя не справджувала ся; Прокіп жив і був здоровісїнький, хоча, здавалось, анї не ріс тїлом, анї не робив ся розумнїшим. Окрім Прокопа давано сюди звичайно на короткий час такого арештанта, що вже за кілька місяцїв мав виходити на волю, в разї коли в його давнїй казнї заняв його місце якийсь новий „цувакс“ з високим декретом; таке переселенє дозорцї називали гумористично: „дати на відхіднім покоштувати пекла“. Та тепер дано сюди Панталаху з тої причини, що ся казня лежала в самім осередку тюрми і подавала найменше змоги до втеки. Грубі на два ліктї мури, грубими штабами оковані двері, вузке віконце з подвійною кратою, що виходило на подвірє зі всїх боків замкнене мурами будинків, склеплена стеля, за дверима корідор, по якім крім ключника всю ніч ходив військовий патроль, а в серединї нїякісїньких меблїв крім двох тапчанів і зелїзної круглої печі, оперезаної грубими зелїзними штабами в місцї, де прилягали до себе окремі части, з яких була зложена піч, — отсе й усе окруженє, що й справдї дуже мало могло заохотити до втеки.

Панталаха в кінцї вспокоїв ся і буркнувши щось сам до себе сїв на своїм тапчанї, видобув хлїб і сіль і почав їсти з таким апетитом, неначе виконавши не знати яку важку працю, або неначе хотїв наситити ся на кілька день наперед. Потім видобув із кишенї того срібного ринського і почав пильно обзирати його на всї боки. Його очи заіскрили ся живою радістю, і хоча зовсїм не мав сантимен- тальної вдачі, то про те в пориві горячого чутя притулив монету до уст і поцїлував її кілька разів дуже сердечно.

Блиск срібла принадив Прокопа. Підняв ся зі свойого кута і наблизив ся до Панталахи, ступаючи помаленьку, тихесенько, мов кіт на чатах. Очи витріщив іще більше, нїж звичайно.

— Що се маєте, нанашку? — запитав вишкіривши до Панталахи свої великі пожовклі зуби. Кождий старший чоловік був для нього нанашком, себто хресним батьком.

— Гроші, — відповів Панталаха.

— А хто вам то дав?

— Сьвятий Миколай.

— Сьвятий Миколай? Гі, гі, гі! А за що?

— Як то, то ти не знаєш, що мене сьогоднї пани били? То сьвятий Миколай прийшов і повідає: „Ну, ну, Панталахо, не плач, небоже, і не бій ся нїчого! На, маєш отсей гріш, він тебе виведе з сеї вязницї на вільність“.

— Ой, ой, так вам сказав?

— А ти думав, що як?

Прокіп стояв з роззявленим ротом обік сидячого Панталахи і не зводив очий із срібного ґульдена, що його Панталаха уважно на всї боки обертав у руцї, придивляючись йому очевидно з великим зацїкавленєм.

— Знаєте що, нанашку? — промовив нарештї несьміло Прокіп.

— А що таке?

— Дайте менї той гріш.

— А тобі, дурню, по що?

— То таке гарне, буду ним бавити ся.

— От дурень! Хибаж ти не чув, що се не для забави, але на те, щоб із вязницї дістати ся на волю?

— Та-а-а-к? — з виразом розчарованя процїдив Прокіп.

— А може й ти хочеш вийти відси на волю?

— На волю? Що се значить: на волю?

— Ну, до дому, дурню, до твойого тата, чи хто там є у тебе.

— До дому? — скрикнув Прокіп з виразом перестраху. — Нї, не хочу до дому. Там мене будуть бити.

— Ну, не хочеш, то не хоти, то й сиди собі тут каменем! — мовив Панталаха і почав помаленьку довбати шилом у ґульденї. І не довго довбав. Бо по хвилинї срібна монета під натиском шила розколола ся на дві половинї, як коробочка, а в її виструганому нутрі показала ся звинена в кружечок тонесенька як волос анґлїйська пилочка до різаня зелїза.

— Ой Господи! — скрикнув Прокіп, що пильно придивляв ся тій манїпуляциї, — а се що таке?

— Тихо будь! — остро мовив до нього Панталаха. — Хиба ти не чув, що се дар від сьвятого Миколая?

— Ага! — стиха прошептав зовсїм переконаний Прокіп. — А се що в нїм у серединї?

— То таке зїлє — ключове зїлє називаєть ся. Ти чув коли про таке зїлє?

— Чув. А щож се за зїлє?

— Кажу тобі, що ключове. Коли ним доторкнути ся до замка, то не треба й ключа, кождий замок отворить ся. Можна ним розкроїти зелїзо, так як ножем хлїб краємо.

— Йой! — скрикнув зачудуваний Прокіп, а потім усьміхаючи ся мовив: — Ану, нанашку, розкрійте отсю піч!

— А ти думаєш, що не розкрою? Чекай лише, нехай ніч западе.

— Гі, гі, гі! То буде цїкава річ! — радував ся Прокіп. — Я ще не бачив, як піч крають.

Тимчасом Панталаха виняв пилку з тої оріґінальної схованки і відвернувши чимось Прокопову увагу в иньший бік, моментально віпхнув її в щілочку свойого тапчана.

— Добряга Замєховський, — шепнув він. — Таки не забув мене. Нехай йому Бог дасть здоровлє! Рад би я знати лише, що то були за панове, що так хитро вивели в поле отого тамоватого Спориша.

— Що ви там муркочете, нанашку? — запитав Прокіп знов обертаючи ся до нього.

— Говорю Отченаш до сьвятого Миколая за той великий дарунок. Слухай, Прокопе, — мовив по хвилї Панталаха, граючись у долонях обома половинками випорожненого ґульдена, — хочеш мати отсе?

— Хочу! — радісно скрикнув Прокіп.

— А зробиш те, що тобі скажу?

— Зроблю.

— Отже слухай. Поперед усього мусиш про все, що тут бачиш, мовчати як пень. Розумієш?

— Розумію. Мовчати.

— Се значить — нїкому анї слова не мовити: анї кухареви, анї Споришови, анї нїкому. Знаєш?

— Знаю.

— А в ночи маєш спати, хоч би тут у казнї й не знати що дїяло ся.

— Добре! Буду спати.

— А як би ти збудив ся і чув щось або бачив, то не кажи нїкому нїчогісїнько. Скажи: я не знаю, я спав, я нїчого не бачив. Розумієш?

— Розумію. Не бачив.

— Памятай же собі. А як би ти хоч словечко сказав, то я прийду, витягну тебе з постелї і затащу просто до твойого дому.

— Нї, не хочу до дому! — скрикнув Прокіп. — Там мене будуть бити. Волю тут сидїти і мовчати.

— Добре, гарно! — мовив Панталаха і погладив його по розчіхраній голові. — Сиди і мовчи, хоч би тебе не знати про що розпитували. Все кажи: не знаю, не бачив нїчого, не чув нїчого. А як будеш отак справувати ся, то дістанеш отсе!

І Панталаха мигнув перед Прокоповими зачудуваними очима срібною поверхнею внутрішнього вижолобленя обох половинок ґульдена.

— Дайте, дайте! — благав мало що не зо слїзми на очах Прокіп, простягаючи обі руки до блискальця.

— Е, ти би хотїв зараз! — мовив Панталаха. — Та бо ти ще не заслужив. Справуй ся добре сеї ночи, спи твердо, а завтра рано скоро встанеш, зазирни під подушку, то там знайдеш отсей дарунок. Розумієш?

— Розумію. Ай-яй-яй! Завтра! Тож то буде гарно! — скрикнув Прокіп плещучи в долонї.

Тимчасом Панталаха встав, наблизив ся до стїни, підскочив і вхопивсь обома руками віконних крат, а потім на руках піддвигнув ся в гору, поки не доторкнув ся лицем до крати. Хотїв бачити, чи швидко буде вечір. Тїнь від сумежної офіцини закрила вже цїле подвірє; очевидно вечір був уже близько, хоча сумерки не запали ще. А що се дїялось десь у початку осени, то Панталаха в одній хвилї догадав ся, що мусить бути не дальше, як сема година.

— За годину будуть замикати, — мовив сам до себе, — значить ся, маю ще годину часу. Сього може й вистане.

Потім зіскочив на поміст і пішов до дверий. Притулив на сам перед очи, а потім вуха до отвореної візитирки — на корідорі тихо, лише десь далеко, на кінцї корідора чути голос ключника, що балакає щось із вартовим жовнярем.

— Ага, сидять оба на пацї, — муркнув Панталаха. — Се добре. Сьогоднї на моє щастє нічну службу має Спориш, а він як набалакає ся з вечера, то потім дріматиме всю ніч. Тай до того в ногах не міцний: хоч би й найтихше ступав, то я почую його. Ну, ну балакайте собі, — додав їдко, — я вже знаю, про що ви там балакаєте, собаки! Моїми буками зуби собі полощете! Але чекайте ви! Заснїть лише в лиху годину, то вже я покажу вам, що вміє Панталаха! От би варто бути тут завтра рано і побачити ті їх пики, коли прийдуть до казнї тай глип-глип: дурень є, а розумного чорти вхопили!

Засьміяв ся коротким, безголосим, грудним сьміхом, а потім відійшовши від дверий полїз просто під тапчан і давай там за чимось нишпорити та шпортати по помостї, по кобильницях, на яких лежали тапчанові дошки, та по щілинах у самій стїнї, де штукатура потріскала і повідставала від цегол.

— А ви чого там шукаєте, нанашку? — не виходячи з дива запитав Прокіп.

— Того, чого ти не загубив, — відповів закусуючи губи Панталаха.

— Скажіть, скажіть! — уперто жибонїв Прокіп.

— А ти вже забув, що я говорив тобі перед хвилею? — мовив Панталаха.

— Що таке? — чудуючись запитав Прокіп.

— А те, що маєш мовчати, коли хочеш дістати отсе!

— Ага! — похопив ся Прокіп, ударивши себе долонею по устах. — Мовчу вже, мовчу!

І не зводячи очий із Панталахи бідний ідіот усїв скулившись на своїм тапчанї, мучачись з одного боку цїкавістю, а з другого бажанєм — одержати блискальце.

Від хвилї, коли його зловлено і всаджено до отсеї казнї, Панталаха вже зачав думати про втеку, і не вдоволяючи ся самим думанєм, почав збирати і ховати в своїй новій казнї все, що яким будь способом могло пригодитись йому до виконаня тої думки. Арештанти знали його вдачу і тямили також, чим йому найлїпше можна прислужити ся. Тож коли хто з тих, що ходили „на сьвіт“ на роботу, знайшов який шматок зелїза, дроту або бляхи і міг неспостережено сховати се при собі, нїс усе Панталасї. З таких шматочків він виробляв для цїлого криміналу шила, ножі та ножики, а що йому видавало ся придатним, то ховав для себе. В хованю був майстер, і не вважаючи на часті ревізиї в його казнї, майже нїколи не можна було знайти в нїй нїчого.