Кавказ. Етноґрафічно-історична розвідка

Front matter

Корнило Устиянович.

з

Етноґрафічно-історична розвідка.

II

Придивім ся тепер трохи близше головним народам кавказкого краю.

Котрий з них найдавнїйше тут поселив ся, тяжко дослїдити.

Професор доказує в своїй — найприхильнїйшу критику европейских учених стрітившій — розвідцї „ : що мова того племени — виказує найстарійші черти ізо всїх язиків іраньских… зачнім отже від Осїтів.

По древности язика того заключає Міллєр, що Осїти, які себе властиво » « називають, поселились на Кавказї давно перед появою найстарших памятників язика » «. А що в осетиньскій мові всї вирази, котрі відносять ся до садоводства і скотарства, виказують іраньске походженє, а тілько назви металїв як: срібло, мідь, олово урало-алтайскими, то і догадує ся Міллєр, що Осїти якийсь час кочували за Уралом і звідтам доперва зайшли в Европу і на північні склони Кавказа.

Походженє іраньске стверджує не тілько мова Осїтів і назва народу » «, а краю » «; але также їх міти, забубони, обичаї і сам вигляд лиця.

І так осетиньский » «, котрого Бог, за бунт, приковав до , не є нїхто иньший як , котрого Агура-мазда приковав до скал Демавенда в горах Ірану, які также звуть Ельбрусом. Що більше: казки грецкої мітології і героїчних часів Гелляди може кождий почути і на Кавказї, особливо між Осїтами. Они розказують за , котрий у них Бержен-дау називає ся і про Улісса — по іхнїму Урісмаґ — точ в точ так, як написано в Одисеї. Титани звуть ся у них . За гордість привалює їх Бог найвисшими горами Кавказа… , то Геркулєс осїцкий; а всї ті казки родились ще в доісторичних часах в Іранї.

Подоба Осїтів є чисто арійска, а віра їх, хоть одні з них ісповідують Христа, другі Магомета, а треті покланяють ся (ще й доси) богам — то »маздеізм«, то віра Заратустра.

Культ сьвятої ватри кермує всїм житєм Осетина. Цїкаві і дивні обичаї та постанови находили у них учені земльозьвіри.

Перед слюбом питають дївчину, чи хоче вийти за того, що єї сватає. Молодий витає княгиню при дверях своєї саклї з горіючим лучивом в руцї і сьвітить перед нею поти, поки она не обійде торжественно в около домової ватри. Она, відтак, сїдає на покутї, не їсть, не пє вес час весїля і не говорить нї слова до нїкого, хиба до мужа; (а свати ладкають до »кур«. Мовчанка молодицї тріває доти, доки не вродить дитини. На пропою сьпівають:

Подружя завязували ще до недавна між найблизшими рідними. Они звали ся у старин- них Перзів: Hvaetvodatha то є подружє сьвяте. Єще в XVIII столїтю находив Klapprot, що Осїти і Дідойцї женили ся тілько в родах своїх; а так само мало бути у Тушин і у Хевсудів, що сусїдують з ними.

Коли Осетин женив малолїтного сина з дорослою дївкою, то жив сам з нею наче з женою, поки син не прийшов до лїт, а дїти, які уродили ся за той час, почитували ся за правесні дїти того сина. Коли Осетин віддаляв ся з хати на час довгий, то виберав для своєї жінки заступника (nomulus), а дїти зроджені за єго небутности признавав завсїгди за свої власні. По смерти мужа виходить Осїтка ще й нинї за брата покійника як у жидів — а дїти з того нового подружя признавали ся за дїти покійника. Колиж у небіщика не було брата або близшого родича, за якого би Осїтка могла вийти за муж, то вільно їй було приняти в хату любовника (ґгазалата), а дїти уроджені по смерти покійника писали ся і признавали ся за правесні дїти єго. Дух єго витав над саклею і опікував ся своєю ріднею.

Коли жена утече мужеви до родичів своїх, то отець віддає тому половину урат-у т. є. віна, що за неї взяв від молодого. Уводитель платить за уведену жінку цїну так високу, якби за єї убійство, а так само за кожде дитя, що она уводителеви вродить. За відрізанє носа платило ся давнїйше до 10-ти коров, а за утятє руки або ноги так много, як і за житє.

Цїкава річ що Осїти числять тілько до 18. Дальше множать: 2✕18, 3✕18 і т. д. Розбою на дорогах сповненого, не в Осетиї, не карали і добуте мечем значило у них то само, що найдене. Але коли хто найшов щось серед села, або біля саклї властителя, а — не дай Бог — коло єго ватри, крадїж така карала ся сумою, що перевисшала пять разів вартість украденої річи, а навіть смертию. Крадїж на Кавказї — удальство, а в Іронїстанї була она навіть конечним промислом, зваживши те, що Кабардинцї виперли Осїтів з північних склонів Кавказа на голі скали, під країну вічних снїгів. Длятого то стоїть до нинї навіть у християньских Осїтів бог злодїїв в висшій чести, як сам св. о. Николай.

Звірина признавана » « за приналежну Ормуздови, признавала ся і в Осїтів частою; а звірина приналежна Агріману признавала ся і у них за нечисту. І так на пр. обиджений Осетинець ріже кота або пса на гробі вітця обидника свого і каже: »те для душі єго!« а ворожбит винаходить вкрадену річ, ходячи від хати до хати з котом і взиваючи: »нехай дух кота мучить батька злодїя. Они вірили, що присяга покликуюча ся криво на духа предка наводила страшну пімсту духа ватри. Частину кождої страви мече Осїтка завсїгди в огонь для духів ватри — для пенатів. Гість в Іронїстанї є — бодай доти — сьвятим, поки сидить в сакли під опікою ватри. Коли виїхав гість за ворота, міг єго Осетин убити, як мав до того яку причину.

До ватри належали навіть і невільники. Не свобідно було віддавати або відпродувати їх, коли они на те не згодили ся. Зомльозвіди XVIII. столїтя: Bell, Koch, Łapiński упевнюють нас о гуманнім поведеню верховинцїв Кавказа з їхними невольниками. Та гуманність і та приналежність рабів до родинної ватри були і причиною того великого самопосьвяченя рабів за панів своїх, котрим так чудували ся Москалї Приналежність до сьвятої ватри була також властивою причиною, що мимо глубоко закорененої і з сьвятости ватри походячої канли т. є. кровяной пімсти — котру відвернути від себе мож було тілько через ублаганє духів ватри, обиджених злочином — убійство між приналежниками ватри, як: отець, мати, дїти і слуги не карало ся нїколи кровю, а тілько прогнанєм з роду. Такий ізгой зове ся на Кавказї »абрек«-ом, (германьский Wargus) і скитає ся поза аулом, а Осїти відвертають ся від него нераз цїле єго житє. Сусїди їх Свани значать такого абрека ланцком з камінцїв, який єму вішають на шию, щоби єго нїхто не убив, поки весь рід єму не простить злочину. Принятє єго або чиє иньше в род і в круг сьвятої ватри відбувало ся в той спосіб, що він помолившись духам ватри і попросивши їх о прощенє злочину — коли такий учинив — клякав перед ґаздинею саклї і дотикав устами єї обнаженої і солею посипаної со- ски. В такий спосіб принимало ся в рід і в такий спосіб наступало чиєсь усиновленє.

Бували в Осетів і ордали такі самі, яких прописує Авеста, т. є. пронуренє в воду і хода скрізь огонь. „Пройду скрізь огонь і воду“ — »праведного нї огонь не бере, нї вода не приймає« — вірять Осїти і велять злодїєви скакати через запалену вовчу жилу, або в кипяток встромити руку.

Осїти їдять гречану кашу, пекуть в попелї ячмінні »чуреки« (пляцки) жарять шашлик з барана і варять »бахани« то є портер, а також білий і жовтий арак. Заможні споживають на Різдво козу, на Новий Рік свиню, на Великдень ягня, а на св. Михаїла вола. Цїкава річ, що пляцок з мішанини тїста, сира, масла і луку (цибулї, що зве ся так само, як одна з лакіток турецких Halva) бачив Кох в Туринґії.

Ліжко, плуг і лавка похожі на ґерманьскі. Стіл вкривають квічастою скатертию як Нїмцї Юшку подають в деревяному горшку і їдять деревяними ложками. Корито, рожен, шипцї до жару, масничка, комин над ватрою, котра находить ся завсїгди серед хати — збаночки до пива „баґанї“, сібірр то є соха, „ґоляткір“ триножне крісло батька родини, колиски суть в Осїтів иньші як у прочих Кавказцїв і пригадують Нїмеччину так, як те їх до льну подібне волосє, сині очи та черти лиця виказують Европейцями. Імена і назви кінчать ся у них часто на „te, to, pfert. На пр. Taboripfert, то є син Табора; а призвища як Asman, Leman і иньші пригадують Нїмеччину.

Перших років по слюбі стережуть жінку від віроломства, але по чотирох лїтах; або коли неплідна прижмурює чоловік око на єї любовні зносини. По смерти мужа врізували давнїйше вдові ухо; нинї жертвує она косу — коня єго вбивали як у Скитів — а нинї підстригують єму шерсти.

Культу „ватри“ стерегли і стерегуть ще подекуди й нинї осібні жерцї „деканози“ і віщуни „кадаґо“. Сомнабуля-волхвіля називає ся »курісмецок«.

Обряди Авести заховують дуже точно, як християни так Магометани. Сьвятиня для поклоненя огню зве ся „реком“. Особливо чистоти стерегуть Осїти дуже. Кождий дотик до когось, або чогось нечистого мусить очищувати ся — у жінок нераз кілька-тижневою кварантаною, в осібнім на те призначенім поміщеню. Трупів виносять на скали на прокормленє птиць і зьвірів. Такий звичай заховує ся як найострійше у Хевсурів, що сидять на полудневий схід від Іронїстану.

Взагалї сказати треба, що, хоть як ріжноплеменне і є народонаселенє Кавказа, то культ сьвятої ватри цвите ще до нинї у всїх народів, що єго замешкають а найбільше у Хевсурів, Тушинів, Діґорцїв, Алаґірів, Осїтів і Сванів, що сидять на найвисших верховинах Кавказа.

Та єдність обрядів, обичаїв і забубонів дала — здає ся менї — і повід до видуманя казки, що Сванети, Осїти і Картвельцї походять від трьох братів Суон, Осс і Картил, хоть тілько Свани належать до племени картвельського, а Осїти нї.

Обичай тілько і віра у Сванів та сама, що У Осїтів они — яко племячко нїкому неприступне — заховали декотрі єще старші обряди і повірки як Осїти.

Pomponius Mela оповідає, що Лошіси (може Страґонові Мошіси) і Тібарени, жителї веж то є нинїшні Сванети, сходили ся в означений день на одну гору для ігор і там мущини і жени — хто з ким хотїв, під голим небом ночували; а празник той відбував ся в честь кавказкої богинї »Ляші«.

Понятно, що задля такого обичаю все потомство належало виключно до матери, муж котрої — як захотїв добути собі власть вітцївску над дитятем, то клав ся в постїль і удавав злоги. Сим обрядом і получав над дитиною вітцївску владу.

Такого обичаю нема вже анї у Сванів, у їх північних сусїдів в Іронїстанї. Богиню »Ляші« нагадують сванецкі села: „Ляхумлї“ і „Ляшхеті“ ріка „Ляхва“ і гора „Ляйля“. В селах тих до нинї нема християньства, а культ богинї живе як в Сванецї і в Іронїстанї, так і на всїм Кавказї, коли вже не в обрядах, то в дуже легких обичаях.

Осїти вірили в жизнь поза гробом. Они відганяли криком ворожого родови духа, котрий причиняв хорому недугу. Духів тих зовуть на всїм Кавказї »батанебі«. Часом підозрівають навіть християньских святих о насланє на когось недуги. Смерть, дїло ворожих родови духів. Она є обидою, причиненою духами якогось ворожого роду і та обида взиває о пімсту над родом тим, духів котрого о сю обиду посуджують. Декуди добачували в кімсь опиря і убивали єго. Звідси повстав і обряд стріляня і уданої боротьби на могилї покійника. В честь і в ігрушку душі небіщика відбуває ся в Осїтїї обряд нічних забав на глум ворожим духам, а сусїдні Сванети ставляють на могилї покійника страви і вино.

Опустїлий аул то мешканє злих духів і там нїхто не осїдає. Переселяючий ся Осет уносить з собою на нову селитьбу часом і гроби предків, а покупаючий справляє поминки за душі опікуючі тої землї. Многі звичаї пригадують стару Ґерманїю. Так як у Ґерманів Тацита Осети » per annos mutant et superest ager«. Ще в IV. в. по Хр. находив Ammianus Marcellinus, що в Осетів земля була власностию цїлої нациї, ба ще й до нинї одна тільки з загородою сакля становить невзрушену власність Осетина, а слїди довголїтного скитаючого житя видні й тепер ще на многих звичаях і постановах.

Ірани, котрих Черкеси »Кашґа«, Лезгіни »Оц«, Татари »Осс« кличуть, суть майже так заперті від сьвіта, як Сванети, їх полудневі сусїди. А живуть они у жерел слїдуючих рік свого Іронїстану від Ельборуса аж поза Казбек у самім серцю Кавказа: Ґізель-дон, Ар-дон, Фіянґ-дон і Ламі-дон, а виходи з їх високо положених вертепів позапирали иньші племена Кавказа. От і причина, задля якої они — відшиблені від сьвіта — задержали доселї много з мови Авести і прастарі на ґерманьскі, а навіть на скицкі похожі обичаї.

З Геродота знаємо, що Скити називали ріки Донами. Що більше: вигляд лиця, обичай, культ ватри а навіть мова европейских Скитів, фраґменти котрої від старогрецких істориків знаємо, є дуже похожі на осетиньскі, хоть між Скитами а нинїшними Осїтами лежить 2.000 лїт, а може й більше, бо нї Страбо, нї Геродот не величали вже Скитами (сучасних їм) жителїв Кавказа.

Скити… але які? На кимерийских показувало би і близьке (з Криму до Кавказа) ґеоґрафічне положенє і важне спостереженє професора Всеволода Мілєра: що великан по осетиньски називає ся ґуміріта, а після традициї Осїтів они і походять від Нартів-Ґумірітів. Жиди Палєстини називали напавших на Малу Азию кимерийских Скитів Gomer, а Вавилонцї та Ассур називали їх Gimirri. Що назва Ґімири або Кімери є так само як і пізнійші »Аллани« одного і того самого народа, дає догадуватись і Страбо, ко- трий перед пятьнайцятьсот лїтами обійшов був наоколо Чорне море і називає гори Босфора кимерийского горами Азів. Взявши під розвагу, що і Візантийцї і наш Нестор називають один з підкавказких народів Яссами, а Ясси є так само новійша форма слова »Ази« як наше: »я« староруского »аз« і »ястряб« староруского »астряб«, то і прийдем до переконаня, що Кімерийці були іменно тими Яссами, Оссами або Іранами, рештки котрих сидять нинї в найвисших вертепах середного Кавказа.

Припустивши раз теє і одержавши певність, що Скити ті були походженя арійского — бо на те і мова, вигляд, обичай і віра Осїтів показує — порозуміємо, длячого утїкли перед змиями, то є Астияґами (драконідами) іменно сюди до своїх соплеменників Кімерів. Ми догадаємо ся і причин нападів тих Скитів на Мидїю і війни походу на них . Ми і не здивуємось, вкінци, що декотрі історики як: Le Normant кладуть війну на Кавказку ріку — котра в старину, по імени великого Перза » « а нинї «Кура« називає ся і побачимо в Геродотовій Томірісї не царицю якихсь там Масаґетів над Яксартом, тільки царицю кавказких Скитів за Араксом Тамару. Ми зрозуміємо ще й те, для чого Дарейос так бажав тих Скитів покорити, що видячи неприступні гори, на котрих і за котрими они сидїли, аж далеким облазом поза Чорне море ходив на тих ворогів своїх силою цїлої великої перзидскої держави. Страшний то був Перзам народ. Про- рок Езекиїл називає єго »Ґоґ« а перзке »Ког«, а осетиньске Ґох, гох=hoch т. є гора. І якжеж не має кортїти пристати на здогад одного росийского історика, що Кавказ дістав свою назву Ґох-Аз, то є: гора Азів, від Яссів або Осїтів що перед трема тисячами лїт замешкували єго плодовите північне підгірє, а може і полудневину Кавказа.

Однак здає ся, що вони ту вже застали якісь иньші племена, що жили по видовбаних в скалах печерах, яких так много на Кавказї. Традиция грузиньска повідає, що троглодитами тими були огнї-хвальці !!! а переважаючі, майже, у всїх народах Кавказа типи жидівскі, многі традициї і обряди, рештки племен жидівских в Даґестанї, ба і цїла провінция » «, котрої народонаселенє є удокументовано жидівским, вконець і те найулюбленнїйше, а поза Кавказом нїкуда більше, як тілько в книгах «, «, » « і » « находяче ся імя жіноче » « велить догадувати ся, що жиди, котрих колискою були недалекі з відси вижини Арарацкі, розсїли ся були ще в передісторичних часах над Курою і на підгірю Кавказа.

Ази ті були народом сильним і небезпечним. Те видно з нотатки Arrian-а — на яку покликують ся історики Кавказа — в якій повідає, що вони поставили 60.000 піхотинцїв, а 20.000 конних. Візантийскі царі посилали к ним послів з просьбами о дружбу і поміч. Але з великим передвиженєм народів почала сила Осїтів — котрих тодї Алланами звали — малїти. Вехендур-Болгари, Гунни, Хазари нищили їх на північнім підгірю Кавказа. Прийшли Монголи і ослабили їх до решти. А все такой ще і в XIV столїтю були они грізними для Грузиї, і витязь осїцкий — прославлений піснями Ošge bogatar, розбивав щасливо війска Грузів.

Але по смерти єго повстали між Осїтами міжусобицї, з котрих скористали Черкеси, Кабардинцї і виперли їх з верховини чорних гір в підснїжні полонини і скали головного хребта Кавказа, де їх здесяткував голод. І від того часу перестали бути народом, а тілько розбійничими нападами давали від часу до часу Грузинам о собі знати.

III. Племена Адіґе

Старогрецкі письменники баяли, що на Кавказї проживало якесь жіноче воєнне товариство, котрих они Амазонками називали. Амазонки ті жили в великій незгодї з Ґарґаринами і воювали з ними. Мимо то устроювали они дуже часто приязні сходини в сусїдами сво- їми в тій цїли, щоби мати потомство; убивали однак народивших ся хлопцїв, а тілько дївчат лишали і виховували до того житя, яке вели сами.

Грецкі ті байки вияснив Римлянин Pomponius Mela оповідаючи про культ богинї »Ляші« на Кавказї. Але казку про Амазонок чув і записав Reineggs, що в XVII в. перебував між Черкесами.

Они оповідали єму, що в древну старину жив на Кавказї народ жіночий. Народ той називали они »Емечі«, що в переводї буквальному значить потомки жінок. Назва ся доказувати мала що перед тими Емечі справдї жити мусїв якийсь загадочний народ жіночий. Дальше оповідали Черкеси, що жінки ті довго воювали з ними; аж одного разу прийшла була така хвиля, що навела на них велику скуку за семейним супокійним житєм і они постановили свому товариству конець положити. Княгиня Амазонок застановила битву з Черкесами тай увійшла в шатро кабардиньского князя »Тульмс«, а вийшовши за якийсь час звідтам, оповістила що вона стає женою черкеского князя і радить своїм подругам розійти ся по шатрах черкеских лицарів. Амазонки послухали і потомки тих жінок довго слили під назвою Емечі.

Переказ той міг мати і якусь правдиву подїю за собою між так ріжнородними і вічно між собою воюючими народами які заселяли і засиляють Кавказ.

Доля женщини мусїла бути в далекій старинї страшна, коли навіть Магометанки Кавказа повставали против неї і заводили — було — реформацию уложену в так званий жіночий коран. Чомуж би пробу якоїсь еманципациї від дикого мужеского ярма не могли спробувати сьмілі та войовничі верховники? Чув же недавно ще, бо в XVIII в. земльозвід Lamberti від мінґрельского дадіяна (царя), що той находив між трупами убитих Сванетів много женщин в зелїзній одежи.

Однак мимо то находжу більш похожим на правду твердженє, що байки про Амазонок є тільки глухим гомоном колишнього культу богинї Ляші на всїм Кавказї. Доказує то прекрасний і совісний твір Коваленского: „Нравы и обычай на Кавказѣ“. Зсилає ся він на европейских і азийских земльозвідів Кавказа ріжних віків — а було їх чимало — та провірює своїми власними спостереженями і доходженями росийскої власти.

І так посьвідчають Bell і Stal ще в XVIII в., що у Шапсугів було ганьбою для жінки не мати бодай одного любаса. Таке саме говорить Abu ben Kassim, Massudi і Tavernier про других Черкесів. »Для гостя була жінка верховинця на вигоду готова і Черкес сквапно виходив з саклї — якби нїчого не бачив — коли там застав при жінцї чужого мущину.

Такі самі обичаї находили місіонарі як Lamberti, Jona de Luca і многі подорожники. Декотрі, як Łapiński і Bell пересиджували кілька лїт між Абхазами і Кабардинцями (в XVII в.) і оповідають те саме про верховинцїв Кавказа. Ще і нинї водить ся в горах нераз таке, що і описувати соромно, особливо в Осїтів, Сванів та в татарских Інґушів.

Счудованому Струйсови толкував Черкес легкість обичаїв свого племени тим, що »женщини як цьвіти, краса їхня була би злишною, якби не було очий дивити ся на них і рук, щоби їх зривати«.

За те дївчата хоронено як найстараннїйше від упадку, а проступок против моральности карано у Черкесів як в Осїтів смертию плоду і провинившої ся пари.

»Тлєухи« — каже v. Stal — не признають ся — запитані о те — нї до жінки, нї до дїтий; а Du Boi de Montperé посьвідчає, що Черкес обидить ся, коли єго питають про імя та про здоровє жінки. Те саме пишуть Potocki і Bell, Interiano та иньші, а Reineggs найшов таке саме зіпсутє і в нечеркеских верховинцїв, як Тумини, Хевсури, Пховели і Кистіни. Ті і иньші Татари, як Чеченцї тай Інґуші були — каже Potocki — так як Черкеси необичайні; а говорить то само про більш культурних Картвельцїв полудневих склонів Кавказа.

Всьо то наводить нас на здогад, що в далекій старосьвітчинї, культ богинї Ляші був, ачейже, загальним на Кавказї.

За помочию єго хотїли, видко, народи Кавказкі бодай улагодити вічну війну omnimum contra omnes.

Культ той приводив однак за собою крайну непевність вітцївства, а конечність удержаня, множеня і кріпленя родини, спонукала Кавказцїв завести у себе так зване »аталицьтво«… щось в родї приймацтва і обряд усиновленя. Було воно давнїйше загальним, ба ще й нинї обходить ся заможнїйшими родами особливо в горах. Новонароджену дитину брав хтось к собі на вихованє. Він учив єї у себе, поки не прийшла до лїт… а бувало, що і женив єї. Повнолїтну дитину приводив »аталик« т. є той, що єї виховував — к вітцеви і тодї відбував ся обряд усиновленя і принятє в круг семї і в круг сьвятої ватри; а враз з дитиною принимало ся завсїгди і аталика в родину. Тим способом збільшало ся силу і впливи обох злучених в одно родів кавказких.

Як велике значінє і повагу міг мати такий аталик, вносити можна з того, що молоденький абхазкий князь Іналіп, котрого я в Сухумі бачив, застрілив бувши 13-лїтним хлопцем за порадою аталика рідну матїр за то, що против волї цїлого роду єго покійного вітця видавала ся за муж.

Аталицтво вязало ширші круги в родину приналежну к ватрі якогось вельможи і так творили ся тїснїйші взаємини між далекими собі родами, а до заключуваня єще ширших взаємин приязних причиняла ся у Черкесів особливо екзоґамія.

В дикій природї Кавказа, під грозою безперестанних нападів, переселень і грабіжних воєн мусїв слабший пол, в дитиньстві часто вигибати. Женщина була отже цїнною рідкостию на Кавказї; єї здобував або купував род у роду — складаючись нераз цїлою семєю на цїну купна »калим« т. є віно і таким робом ставала куплена жінка, де коли, цїлого роду або по шкоцки кажучи: клана. Того кажуть догадувати ся старосьвіцкі піснї та перекази Черкесів, Осїтів, Сванів і прочих верховинцїв.

Они сьпівають про Нартів, що то перед віками покласти мали ті вежі з величезних плит, обривів скал і ті огромні дольмени, що кільометровою улицею стоять в черкескій верховинї недалеко Майкопа. Нарти були відважна поляниця Кавказа; то викляті абреки, що гуртовали ся в збройні ватаги, нападали і завойовували цїлі племена і сполучали їх в один народ. І так кибардиньский нарт Насранжохе (золота борода) обєдиняє всю Кабарду. Свани, Осїти і Картвельцї виводять роди свої від трех братів: Суон, Осс і Картил. Хожиц з Грузиї родоначальник Стир-Діґорців, Бадило, що вийшов з Маджар родоначальник диґорских Бадилят, а сьвятий нарт Хетаґ то первий з роду Хетаґурів. Так творили ся союзи і немов в потвердженє того, що жінка ставала ся нераз власностию зтоваришеня якогось, або й цїлого клану. Одна старинна пісня висказує жаль Нартів, за котрих ватажка одна дївчина замуж вийти не хотїла, такими словами: »Обида нам, що дївка замуж вийти не хоче«.

Цїкава річ, що в тих піснях не находить ся нїколи імя Нартового вітця; а завсїгди імя матери, або сестри, а та найчастїйше посередничить між витязями і мирить посваривших ся Нартів. Не менше цїкавим є також те: що на всїм Кавказі вуйко, не стрийко стає вдові і дїтям єї за опікуна і має першеньство при всїх родинних випадках. А так як женщина не лише становила куплену, викрадену або й кровию здобуту власність клана, але також і маєток вітця єї — через плаченє »калима« то є віна за неї і зваживши те, що она провадила господарство Черкеса, кормила єго, множила єму рід, а через те повагу і силу тай стерегла єго нїколи непогасаючої сьвятої ватри… то і здобула собі становище, яке Коваленский називає: „матріярхатом“. Патріярхат взяв ся — думаю — пізнїйше і з приязнїйших і більш уладнаних обставин, чим могли бути черкескі, або взагалї кавказкі. Та мимо то становище женщини було у всїх верховинцїв а особливо у Черкесів дуже непевне, неясне. Навпів владичиця саклї і часто зависима потрохи від всего роду, мала она до розпусти відчинені коли не ворота то бодай калитку, прислонену традициями культу розкішної богинї Ляші з тьми тисячилїтним мохом покритих часів.

Так, як неясне і непевне було становище жінки, так само було і з землею; котра на всїх верховинах Кавказа не була за нїким убезпечена — аж до недавна, — а головно у Черкесів. У них була всюди власність комунальна; котру не вільно будо продавати.

Вже Страбо чув — (I в. по Хр.) що в горах жили і кочуючі племена. Те повідає і Ammianus Marcellinus (IV в. по Хр.) а Rubriquis в XIII в. Подорожні XVII в. кажуть, що »черкеси перевозять свої слуги як ті Монґоли Чінґісхана«; Коваленьский потверджує, що кабардиньский поселок не стояв на одному місци нїколи довше як 4 лїта.

Такі обставини і звичаї вплинули і на характер Черкеса. Він непостоянний і на него годї спустити ся. Говорили Римляни: »graeca fides nulla fides«, а з таким самим правом могуть те саме сказати Москалї і Українцї про Черкесів. Нї обіцянками, нї дарами, нї взятими з них клятвами не можна було їх пригласкати до того, щоби встояли ся на даному слові.

Як звір дикий, переходячи з леговища на леговище чули они себе вольними від всяких зобовязань. Переконуючо виходить те з характеристичної відповіди, яку дав один князь скликаних росийским єнералом Черкесів — щоби їм оповістити, що вони перейшли вже під власти Росиї. Єнерал хотїв їм те пояснити в такий спосіб, щоби єго зрозуміли і в добрі приняли власть росийского царя. „Падішах — сказав він — помирив ся з царем Уруссів, а в знак приязни і любови подарував єму Черкесів на вічні часи… чуєте?« — Як то? — запитав поражений тою вістию князь — яко бакшиш?… не може бути! — …Однак подумавши хвильку, розсьміяв ся сердечно і указуючи на кружляючого над ними сказав: »розумію, єнерале, розумію! Я дарую тобі — бачиш — он того коршуна… возьми собі єго. Та чи не так дарував нас султан цареви Урусів?«

Таким коршуном чинили Кавказця єго звичаї, а передовсїм дика і величава природа гір, що єго виховали. Кавказкий хлопець ріс і виховував ся на хищника, бо навкруги себе не бачив нїчого иньшого, як тілько грозу, розбій і хищництво. Пасучи вівцї в лїсах, в полонинї бачив він серну, як пнялась по скалах, як перескакувала пропасти страшенні, або кидалась в безвісти тай гибла в меткій утечи перед лютим рисьом. Він бачив, як каменя метом падав кавказкий орел на ягницю, як медвідь ударом лаби вбивав єму вола, як без потреби вовк загризав нераз цїлу отару… і серед такої війни у природї, не показуючої нї доброти нї помилуваня, а бодай пошанованя чужої власности, ставав він так диким як она і так само хищним і безсердечним. А придивляючи ся тому, як гірскі потоки уносили з собою і ту жмінку землї, що єї засїяв — ставав сам не менше погубним для окруженя. Боронячи своє стадко перед напастию зьвіря — як звір споглядав він на чуже стадо з неповздержною кортячкою: схопити щось для себе, хотьби й мав більше як єго сусїд і як вовк жевривий нищив усадьбу чужу безсердечно. Він знав, що завтра, як заспить, не вчує, єму так само вчинить єго ворог і гиб як зьвір — бючись до останка, або як олень кидав ся в безоднї, коли не міг вже спастись від неволї.

Те посьвідчає вісїмдесятилїтний досьвід потомків Запорожцїв на Кубанї, те й показала послїдна кавказка війна. Черкес не піддавав ся і полкови цїлому — каже Владикін — і гиб нападаючи, або умирав від голоду і стужі загнавши ся в неприступні верхи і снїги… а не піддавав ся Москві.

Такі племена на довго поработити не були в спроможности орди степові. Їх можна було ограбити, їх можна було угнати високо в скали і снїги, де вже нїхто не полїз за ними, але за- панувати над ними — кому й який хосен? »Чурек і сакля« тай кошара, всьо то не лакоме для степових орд. Длятого они хоть і налїтали сотнями тисячів на ті гори, то не на ті гори, а на шлях в Грузию богату. Верховинцї, виперті зразу масою орди в верхи, отямлювались скоро, спускали ся нечаянно в низ і безнастанними нападами чинити мусїли неможливим пробуванє всякій ордї в верховинах Кавказа.

Однак при всїй дикости своїй, цїнили Черкеси високо богатирскі піснї і взагалї поезию. Без балалайки (однострунна скрипка) і без сьпіву не відбували ся у них нїякі торжества.

І танець любили они. На весїлю і при иньших нагодах танцюють они при звуках балалайки, пищавки (фуярки) і бубна танець похожий на козачка. На весїлю відбуває ся цїкавий обряд розтинаня ґорсета. Дївка ходить вже з лїт дитинних зашита в ґорсетик з овечої на біло виправленої шкіри; який доперва »молодий« на весїлю своїм кінджалом розтинає«.

Похорони відбувають ся також з піснями і майже так само як у Мінґрелїв з одним додатком, що к заритому в землю Черкесови підходить ахунті то є: черкеский мулла і — коли всї жалібники на єго зазив відступили від могили — дає мерцеви полезні науки на дорогу в рай.

Найбільше значінє мала однак пісня богатирска. Без Геквокво то є без поета сьпівака Черкеси не ходили на війну. Русинам були они давно знакомі… ще за хороброго сина »равно- апостольного князя Владиміра — »иже зарѣза Редедію передъ пълки Касожскими«.

Як тодї так до недавна вискакували абреки черкескі перед лаву своїх товаришів і визивали наших на поєдинок, дразнючи їх словами: »бояр-Урус, Іван! тебе і заяць не боїть ся«. Стройно виступали Черкеси в такий бій. Кождий одягав ся як найдорозше, щоби побідитель знав пошанувати і любо згадував побідженого. Товариші не брали в поєдинку участи і не збороняли витязеви обдерти убитого противника. Геквокво або Кадаґі (вішун), якого мали при собі, був узброєний, ішов в бій як всї Черкеси а відзначав ся від них перевішеною через плечі пшаур-ою то є: ґітарою, чи теорбаном. Він заохочував Черкесів до бою піснями, він голосив славу витязїв. Пісня заховувала традицию, она заступала історию народа, служила нераз яко документ межи спорячими, на адатї т. є в судї — сторонами, а навіть в полїтичних зносинах з кримскими ханами. Она проводила Черкеса від колиски аж до гробу, ба ще й поза него. »Умру« сказав славний богатир Кан-Булат до свого поета, »умру«, але воскресну до вічного житя в пісни твоїй Геквокво. Черкеси були такими ентузиястами пісни, що від одного їхнього героя, від мулли Ібрагіма, пішло слово: „Безсмертність дає лише Бог тай пісня«. — Пісня поета стягає на землю рай Божий із неба«. — »Пісня не слово, пісня не голос, пісня крилатий дух, що уносить витязїв на небо в рай, а сила єї так могуча, що навіть сам Азраіл (ангел смерти) нераз уступає перед нею.