Про українських козаків, татар та турків

Front matter

ПРО

УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ,

ТАТАР ТА ТУРКІВ.

«Ой в неділеньку рано пораненько…»

Ой в неділеньку рано пораненько Да ізбірав женців да Коваленко,

Да й усе женці да й одбірнії Поробив їм серпи да все золотії, Ой повів женців на ярі долини, На ярі долини, на яру пшеницю. »Ой жніте, женчики, обжинайтеся, І на чорную хмару озирайтеся, А я піду до дому пообідаю, Жінку та діточок да одвідаю«. Ох і жнуть женці розжинаються, На чорную хмару озираються: Ой тож не хмара, тож орда іде, А Коваленко та передок веде. Вязали руки да сирицею, А залили очі да живицею, А сковали ніжки да скрипицею. »Ой повій, вітроньку, да співніченьки, Да роскуй мої да руки, ніженьки, Ох повій, вітроньку, спід темної ночі. Да на мої ж да на карії очі!

«Коли турки воёвали…»

Коли турки воёвали, Білу челядь забірали; І в нашої попадоньки Взяли вони три дівоньки. Єдну взяли по при коні, По при коні на ремені, Другу взяли по при возі, По при возі на мотузі. Третю взяли в чорні мажі… Що ю взяли по при коні, По при коні на ремені, То та плаче: »Ой, Боже-ж мій! Косо моя жовтенькая! Не мати тя росчісує, Візник бичем ростріпує!« Що ю взяли по при возі, По при возі на мотузі, То та кричить: »Ой, Боже мій, ніжки мої! Ніжки мої біленькії! Не мати вас умиває, Пісок пальці разъїдає, Крівця пуки заливає!« Що ю взяли в чорні мажі, То та плаче то та кричить: »Ой Боже ж мій, очки мої, очки мої черненькії!

Тільки країв проходили, А білий світ не виділи!«

«У святу неділю не сизі орли заклекотали…»

У святу неділю не сизі орли заклекотали, Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали, У гору руки піднімали, кайданами забряжчали; Господа милосердного прохали та благали: »Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик, А з низу буйний вітер!

Хочай-би чи не встала на Чорному морі бистрая хвиля; Хочай-би чи не повиривала якорів з турецької каторги! Да вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоїла: Кайдани-залізо ноги повривало, Біле тіло козацьке молодецьке коло жовтої кості пошмуляло!« Баша турецький, бусурманський, Недовірок християнський, По ринку він похожає, Він сам добре теє зачуває; На слуги свої, на турки-яничари зо-зла гукає: »Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте, Із ряду до ряду захожайте, По три пучки тернини і червоної таволги набирайте, Бідного невольника по-тричі в однім місці затинайте«! То ті слуги, турки-яничари, добре дбали, Із ряду до ряду захожали, По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали, По тричі в однім місці бідного невольника затинали; Тіло біле козацьке молодецьке коло жовтої кости обривали, Кров християнську неповинно проливали. Стали бідні невольники на собі кров християнську зобачати, Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:

»Ти, земле турецька, віро бусурманська, Ти, розлуко християнська! Не одного ти розлучила з отцем з матірью, Або брата з сестрою, Або мужа з вірною жоною! Визволь, Господи! всіх бідних невольників З тяжкої неволі турецької, З каторги бусурманської,

На тихі води, На ясні зорі, У край веселий, У мир хрещений, В города християнські! Дай, Боже, миру царському, Народу християнському, Славу на многі літа.

«Поклоняється бідний невольник…»

Поклоняється бідний невольник Із землі турецької, із віри бусурманської У города християнськії, — до отця, до матусі. Що не можеть він їм поклонитися, — Тілько поклоняється голубонькам сивеньким: »Ой ти, голубонько сивенька! Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;

Полени ти в города християнськії, До отця моёго, до матусі. Сядь, пади на подвіръї отцевськім, Жалібненько загуди: Об моєї пригоді козацької припомъяни. Нехай отець і матуся Мою пригоду козацькую знають, Статки, маєтки збувають, Великі скарби собирають, — Головоньку козацькую із тяжкої неволі визволяють! Бо як стане Чорнеє море согравати, То не знатиме отець либонь матір У которої каторзі шукати: Чи у пристані Козловської, Чи у городі Царьграді на базарі. Будуть ушкали, турки-яничари набігати, За Червоное море у Арабську землю запродати, Будуть за них срібло, злато, нелічачи, Сукна дорогі поставами, не мірячи, За них брати. Тогді далася бідному невольнику неволя добре знати: Кайдани руки-ноги позъїдали, Сирая сириця до жовтої кості Тіло козацькеє проїдала«. То біднії невольники, на кров, на тіло поглядали, Об вірі християнській гадали,

Землю турецьку, віру бусурманську проклинали: »Ти земле турецькая, віро бусурманськая, Ти єсь наполнена сріблом, златом, З дорогими напитками; Тілько ж бідному невольнику на світі невільно, Що бідний невольник у тебе пробуваєть, Празника Рожества, будь ли Воскресення не знаєть. Все у неволі проклятої, на каторзі турецької На Чорнім морі пробувають, Землю турецькую, віру бусурманськую проклинають: »Ти земле турецька бусурманська, Ти розлуко християнська! Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ войною: Мужа з жоною, брата з сестрою, Діток маленьких з отцем і маткою. Визволь, Боже, бідного невольника На Свято-Руський берег, На край веселий, меж народ хрещений!«…

Дума про Марусю Богуславку

Що на Чорному морі, На камені біленькому, Там стояла темниця камъяная. Що у тій-то темниці пробувало сім-сот козаків, Бідних невольників. То вже тридцять літ у неволі пробувають, Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають. То до їх дівка бранка, Маруся, попівна Богуславка, Прихожає, Словами промовляє: »Гей, козаки, Ви, бідниї невольники!« Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?« Що тоді бідні невольники зачували, Дівку бранку, Марусю, попівну Богуславку По річах познавали, Словами промовляли: »Гей, дівко бранко, Марусю, попівно Богуславко Почім ми можем знати, Що в нашій землі християнській за день тепера? Що тридцять літ у неволі пробуваєм, Божого світа, сонця праведного у вічі собі не видаєм, То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера.« Тоді дівка бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачуває, До козаків словами промовляє: »Ой, козаки, Ви бідниї невольники! Що сёгодня у нашій землі християнській Великодная субота, А завтра святий празник, роковий день Велик-день.« То тоді козаки теє зачували, Білим лицем до сирої землі припадали, Дівку бранку, Марусю, попівну Богуславку, Кляли-проклинали: »Та бодай ти, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко, Щастя і долі собі не мала, Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала!« То тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачувала, Словами промовляла: »Ой козаки, Ви бідниї невольники! Та не лайте мене, не проклинайте;

Бо як буде наш пан турецький до мечеті відъїжжати, То буде мині, дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати: То буду я до темниці прихождати, Темницю відмикати, Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати«. То на святий празник, роковий день Велик-день Став пан турецький до мечеті відъїжжати, Став дівці бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати. Тоді дівка бранка, Маруся, попівна Богуславка, Добре дбає — До темниці прихождає, Темницю відмикає, Всіх козаків, Бідних невольників, На волю випускає І словами промовляє: »Ой козаки, Ви, бідниї невольники! Кажу вам, добре дбайте, В городи християнські утікайте; Тільки прошу я вас одного города Богуслава не минайте! Моєму батьку й матері знати давайте:

Та нехай мій батько добре дбає, Грунтів, великих маєтків нехай не збуває, Великих скарбів не збірає, Та нехай мене, дівки бранки, Марусі, попівни Богуславки, З неволі не викупає; Бо вже я потурчилась, побусурменилась, Для роскоші турецької, Для лакомства нещастного!« Ой визволи, Боже, нас всіх, бідних невольників, З тяжкої неволі, З віри бусурменської На ясні зорі, На тихі води, У край веселий, У мир хрещений! Вислухай, Боже, у прозьбах щирих, У нещастних молитвах Нас, бідних невольників!

Дума про Самійла Кішку

Ой із города із Трапезонта виступала галера, Трёма цвітами процвітана, малёвана. Ой первим цвітом процвітана — Златосиніми кіндяками побивана: А другим цвітом процвітана — Гарматами арештована; Третім цвітом процвітана — Турецькою білою габою покровена. То в тій галері Алкан-Паша, Трапезонськоє княжя гуляє: Ізбранного люду собі має: Сім сот турків, яничар чотиріста; Та бідного невольника півчвартаста, Без старшини войскової. Первий старший між ними пробуває Кішка Самійло, гетьман запорозський; Друтий — Марко Рудий, Суддя військовий; Третій — Мусій Грач, Військовий трубач;

Четвертий Лях-Бутурлак, Ключник галерський, Сотник переяславський, Недовірок християнський, Що був тридцять літ у неволі, Двадцять чотирі як став на волі, Потурчився, побусурманився, Для паньства великого, Для лакомства нещасного! В тій галері од пристані далеко одпускали, Чорним морем далеко гуляли: Проти Кефи города приставали, Там собі великий та довгий опочинок мали. То представиться Алкану-Пашаті, Трапезонському княжаті, молодому паняті, Сон дивен, барзо дивен на почуд. То Алкан-Паша, Трапезонське княжя, На турків-яничар, на бідних невольників покликає: »Турки, каже, турки-яничари, І ви, бідниї невольники! Которий-би мог турчин-яничар сей сон одгадати, Мог би ёму три гради турецькиї дарувати: А которий би мог бідний невольник одгадати, Мог би ёму листи визволенії писати, Щоб не мог ніхто нігде зачіпати!« Сеє турки зачували, нічого не сказали;

Бідні невольники, хоч добре знали, Собі промовчали, Тільки обізветься між турків Лях-Бутурлак, Клюшник галерський, Сотник переяславський, Недовірок християнський: »Як же, каже, Алкане-Пашо, твій сон одгадати, Що ти не можеш нам повідати!« — »Такий мині, небожята, сон приснився, Бодай ніколи не явився! Видиться: моя галера цвіткована, малёвана, Стала вся обідрана, на пожарі спускана; Видиться: мої турки-яничари Стали всі в пень порубані; А видиться: мої бідниї невольники, Коториї були у неволі, То всі стали по волі; Видиться: мене гетьман Кішка На три часті ростяв, В Чорнеє море пометав…« То скоро теє Лях-Бутурлак зачував, К ёму словами промовляв: Алкане-Пашо, трапезонський княжату, Молодий паняту! Сей тобі сон не буде ні мало зачіпати; Скажи мині получче бідного невольника доглядати, З ряду до ряду сажати

По два по три, старії кайдани і новії ісправляти, На руки, на ноги надівати; Червоної таволги по два дубці брати, По шиях затинати, Кров християнськую на землю проливати!« Скоро то сеє зачували, Од пристані галеру далеко одпускали: До города до Козлова, До дівки Санджаківни на залети поспішали. То до города Козлова прибували. Дівка Санджаківна на встрічу вихожає, Алкана-Пашу в город Козлов зо всім військом затягає. Алкана-Пашу за білу руку брала, У світлиці-камъяниці зазивала, За білу скамью сажала, Дорогими напитками напувала; А військо серед ринку сажала. То Алкан-Паша, Тропезоньскеє княжа, Не барзо дорогії напитки уживає, Як до галери двох турчинів на підслухи посилає: Шоб не мог Лях-Бутурлак Кішки Самійла одмикати, Упоруч себе сажати! То скоро ся тії два турчини до галери прибували, То Кішка Самійло, гетьман запорозський Словами промовляє: »Ой Ляше-Бутурлаче, брате старесенький!

Колись і ти був в такій неволі, як ми тепера: Добро нам учини, Хоч нас старшину одомкни: Хай би і ми у городі побували, Панське весілля добре знали.« Каже Лях-Бутурлак: »Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозський, Батьку козацький! Добре ти учини: Віру християнську під нозі підтопчи, Хрест на собі поламни! Аще будеш віру християнську під нозі топтати, Будеш у нашого молодого за рідного брата пробувати!« То скоро Кішка Самійло зачував, Словами промовляв: »Ой Ляше-Бутурлаче, сотнику переяславський, Недовірку християнський! Бодай же ти того не дождав, Щоб я віру християнську під нозі топтав! Хоч буду до смерти біду та неволю приймати, А буду в землі козацькій голову християнську покладати! Ваша віра погана, Земля проклята!« Скоро Лях-Бутурлак теє зачуває, Кішку Самійла у щоку затинає. »Ой, каже, Кішко Самійлу, гетьмане запорозський!

Будеш ти мене в вірі християнській укоряти, Буду тебе паче всіх невольників доглядати, Старії кайдани направляти, Ланцюгами за-поперег втроє буду тебе брати!« То тії два турчина теє зачували, До Алкана-Паші прибували: »Алкане-Пашо, трапезонське княжя! Безпечно гуляй! Доброго і вірного клюшника маєш: Кішку Самійла в щоку затинає, В турецьку віру ввертає!« То Алкан-Паша, Трапезонськеє княжя, Великую радость мало: Пополам дорогії напитки розділяло, Половину на галеру одсилало, Половину з дівкою Санджаківною уживало. Став Лях-Бутурлак дорогії напитки пити-підпивати; Стали умисли козацьку голову клюшника розбивати: »Господи! єсть у мене що і спити і сходити, Тільки ні-з-ким об вірі християнській розговорити…« До Кішки Самійла прибуває, Поруч себе сажає, Дорогого напитка метає, По два по три кубки в руки наливає. То Кішка Самійло по два по три кубки в руки брав: То в рукава, то в пазуху, скрізь хусту третю до долу пускав.

Лях-Бутурлак по єдиному випивав: То так напився, Що з ніг звалився. То Кішка Самійло та угадав: Ляха-Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати клав; Сам восімдесят-чотирі ключі з під голов виймав, На пъяти чоловік по ключу давав: »Козаки панове! добре майте, Один другого одмикайте, Кайдани із ніг, із рук не кидайте, Полуночної години дожидайте!« Тоді козаки один другого одмикали; Кайдани із рук, із ніг не кидали, Полуночної години дожидали. А Кішка Самійло чогось догадав, За бідного невольника ланцюгами втроє себе приняв; Полуночної години дожидав. Стала полуночная година наступати, Став Алкан-Паша с військом до галери прибувати. То до галери прибував, Словами промовляв: »Ви, турки-яничари, по-маленьку ячіте, Моёго вірного клюшника не збудіте! Сами ж добре поміж рядами прохожайте, Всякого чоловіка осмотряйте! Бо тепер він підгуляв, Щоб кому пільги не дав…«

То турки-яничари свічі у руки брали, Поміж рядів прохожали, Всякого чоловіка осмотряли… Бог поміг: за замок руками не приймали! »Алкане-Пашо, безпечно почивай! Доброго і вірного клюшника маєш: Він бідного невольника з ряду до ряду посажав По три по два, старії кайдани посправляв; А Кішку Самійла ланцюгами у троє приняв«. Тоді турки-яничари у галеру вхожали, Безпечно спати лягали; А которії хмельні бували, на сон знемогали, Коло пристані Козловської спати полягали. Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав: Сам між козаків устав; Кайдани із рук, із ніг у Чорне море пороняв; У галеру вхожає, козаків пробужає, Шаблі булатнії на вибір вибірає, До козаків промовляє: »Ви панове, молодці, кайданами не стучіте, Ясини не учиніте, Ні которого турчина в галері не збудіте!…« То козаки добре зачували: Сами з себе кайдани скидали, У Чорне море кидали, Ні одного турчина не збудили. Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє:

»Ви, козаки молодці! добре, браття, майте! Од города Козлова забігайте, Турків-яничарів в пень рубайте, Которих живцем у Чорнеє море бросайте!« Тогді козаки од города Козлова забігали, Турків-яничар в пень рубали, Котрих живих у Чорнеє море бросали. А Кішка Самійло Алкана-пашу із ліжка взяв, На три часті ростяв, У Чорнеє море побросав, До козаків промовляв: »Панове-молодці! добре дбайте, Всіх у Чорнеє море бросайте, Тільки Ляха-Бутурлака не рубайте, Меж військом, для порядку, за яризу військового зоставляйте!« Тогді козаки добре мали: Всіх турків у Чорнеє море пометали, Тільки Ляха-Бутурлака не зрубали, — Между військом, для порядку, за яризу військового зоставляли. Тоді галеру од пристані одпускали, Сами Чорним морем далеко гуляли. Та ще у неділю, барзо рано-пораненьку Не сива зозуля закувала, Як дівка Санджаківна коло пристані похожала, Та білі руки ламала, словами промовляла:

»Алкане-Пашо, трапезоньськеє княжату, Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш, Що од мене сёгодня барзо рано виїжжаєш? Когда би була од матері Сорома і наруги приняла, З тобою хоч єдину ніч переночувала!« Скоро ся теє промовляли, Галеру од пристані одпускали, Сами Чорним морем далеко гуляли. А ще у неділеньку, У полуденну годиноньку, Лях-Бутурлак од сна пробуждає, По галері поглядає, що нієдиного турчина на галері немає. Тоді Лях-Бутурлак із ліжка вставає, До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає: »Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозський, Батько козацький! Не будь же ти на мене, Як я був на станці віка моёго на тебе! Бог тобі допоміг неприятеля побідити, Та не умітимеш у землю християнську входити! Добре ти учини: Половину козаків у окови до опачин посади, А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди; Бо ще будемо от города Козлова до города Цареграда гуляти,

Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати, Будуть Алкана-Пашу з дівкою Санджаківною По залетах поздравляти: То як будеш отвіт давати?…« Як Лях-Бутурлак научив, Так Кішка Самійло, гетьман запорозський, учинив: Половину козаків до опачин у окови посадив, А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив. Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти, Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати, І галеру із гармати торкати, Стали Алкана-Пашу з дівкою Санджаківною По залетах поздравляти. То Лях-Бутурлак чогось догадав: Сам на чердак виступав, Турецьким біленьким завивалом махав; Раз-то мовить по-грецькі, У друге по-турецькі; Каже: »ви турки-яничари, по-маленьку, браття, ячіте. Од галери одверніте; Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває, На похмілля знемогає, До вас не встане, голови не зведе. Казав: як буду назад гуляти, То не буду вашої милости по вік забувати!« Тогді турки-яничари од галери одвертали, До города Цареграда убігали:

Із дванадцяти штук гармат гремали, Яссу воздавали. Тогді козаки собі добре дбали: Сім штук гармат собі арештовали, Яссу воздавали, На Лиман-ріку іспадали, К Дніпру-Славуті низенько укланяли: »Хвалим тя, Господи, і благодарим! Були пятдесят-чотирі годи у неволі, А тепера чи не дасть нам Бог хоть час по волі!« А у Тендрові острові Семен Скалозуб З військом на заставі стояв, Та на тую галеру поглядав, До козаків словами промовляв: »Козаки, панове-молодці! що ся галера чи блудить, Чи світом нудить, Чи много люду царського має, Чи за великою добичою ганяє? То ви добре майте: По дві штук гармат набірайте, Тую галеру з грозної гармати привітайте, Гостинця їй дайте!« Тогді промовляли: »Семене Скалозубе, гетьмане запорозський, Батьку козацький! Десь ти сам боїшся І нас козаків страшишся:

Єсть ся галера не блудить, Ні світом нудить, Ні много люду царського має, Ні за великою добичою ганяє: Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає…« — »Ви віри не доймайте, Хоч по дві гармати набірайте: Тую галеру із грізної гармати привітайте, Гостинця їй дайте: Як турки-яничари, то у пень рубайте, А як бідний невольник, то помочі дайте! Тогді козаки, як діти, не гаразд починали, По дві штуки гармат набірали: Тую галеру із грозної гармати привітали, Три дошки у судні вибивали, Води Дніпровської напускали… Тогді Кішка Самійло, гетьман запорозський, Чогось одгадав: Сам на чердак виступав, Червонії, хрещатії давнії корогви із кишені винімав, Роспустив, До води похилив, Сам низенько уклонив: »Козаки, панове молодці! ся галера не блудить, Ні світом нудить, Ні много люду царського має,

Ні за великою добичою ганяє: Се єсть давній бідний невольник Кішка Самійло із неволі утікає; Були пятдесят-чотирі годи у неволі, Тепер чи не дасть Бог хоч час на волі.« Тогді козаки у каюки скакали, Тую галеру за малёвані облавки брали, Та на пристань стягали; Од дуба до дуба На Семена Скалозуба Паёвали; Тую галеру та на пристань стягали. Тогді: златосинії кіндяки — на козаки, Златоглави — на отамани, Турецькую білую габу — на козаки на біляки; А галеру на пожар спускали, А срібло, злато — на три часті паёвали: Первую часть брали, на церкви накладали: На святого Межигорського Спаса, На Трехтемировський монастир, На святую Січовую Покров давали, — Которі давнім козацьким скарбом будували, Щоб за їх, вставаючи і лягаючи, Милосердого Бога благали. А другую часть по-між собою паёвали; А третюю часть брали, Очерегами сідали,

Пили та гуляли, Із семипъядних пищаль гремали, Кішку Самійла поздоровляли: »Здоров, кажуть, здоров, Кішко Самійлу, Гетьмане запорозський! Не загинув єси у неволі, Не загинеш і з нами козаками по волі!« Правда, панове, полягла Кішки Самійла голова, В Києві — Каневі манастирі… Слава не вмре, не поляже! Буде слава славна: Поміж козаками, Поміж друззями, Поміж рицарями, Поміж добрими молодцями. Утверди, Боже, люду царського, Народу християнського, Війська Запорозського, Донського, З усією чернью Дніпровою, Низовою, На многая літа До конця віка!