Рай і поступ

Front matter

РАЙ і ПОСТУП.

Написав

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ.

Переднє слівце

ПЕРЕДНЄ СЛІВЦЕ.

Перше виданє сего твору небіжчика М. Драгоманова вийшло в 1894 р., у Коломиі (в „Народі“ й осібною відбиткою). Воно вже давно розійшло ся. Се друге виданє виходить на домаганє селян торічного зйізду русько-украінськоі радикальноі партіі, котрий ухвалив не тілько видати всі подібні вичерпані писаня М. Драгоманова, але в загалі видавати як найбільше книжочок про відносини релігіі до політики й науки, бо сею справою, — природно, — дуже заінтересовані наші селяне. Книжка „Рай і Поступ“ то найбільша і найважніща с таких популярних праць Драгоманова; до того й написана вона прекрасно, горяче тай так, що не може вразити навіть щиро реліґійних людей. Укладаючи сю книжку, неб. Драгоманов писав мені, що вважає єі „справою свого житя“ — очевидячки, своім остатним заповітом русько-украінському народови, — та що старав ся він з усіх сил своіх писати єі як найзрозуміліще, — а воно дуже не лехко, бо виложені тут остатні висновки теперішньоі науки в сій справі — величезноі. В сім другім виданю я старав ся зробити твір Драгоманова ще зрозуміліщим, і задля того поправив дещо, головно мову — з оглядом на нашу сільську читаючу публіку. Додав я в середині книжки й кілька гебрайських і грецьких слів, що пропустив був неб. Драгоманов; чи зовсім вірно подані гебрайські слова, сказати годі, бо я мусів спустити ся на першого-ліпшого Жида, а вони самі тепер мало знають гебрайську мову.

Старі оповіданя про райські віки та райські краіни

РАЙ і ПОСТУП.

1. Старі оповіданя про райські віки та райські краіни.

Майже в усіх народів є перекази про те, що колись людям було добре жити на світі, ліпше як тепер. До сих переказів причеплена й думка, — на котру й доси у нас годить ся богато людей, — що чим далі, тим усе йде до гіршого та гіршого.

Подібні думки певно почали вигадувати люде дуже старі, котрі тоді, як не було писаноі науки, були справді найрозумніщі, бо бачили і знали більше, як молодші. Дуже старому, слабому вже на всі сили чоловікови натурально мусить видавати ся, що тоді, коли він був здоровий, все було ліпше, і що чим далі, тим усе йде гірше та гірше.

Мало-по-малу подібні думки збирали ся у слова, що від старих перейшли і до молодших і стали основою так званоі „народноі мудрости,“ взірцем котроі і в нашім народі служать усякі приказки та пословиці. Певно, що подібні думки склали ся вже дуже давно, ще тоді, коли люде були зовсім дикі. Але-ж і потім, коли деякі народи стали більше просвічені і навіть письменні, подібні думки у них не счезли, а навіть розросли ся в цілий погляд на світ і людське житє. Такий погляд находимо ми в книгах стародавних народів: Єгиптян, Індійців, Греків та Римлян.

Письменні люде серед тих народів були вже на стілько розумні, що могли розбирати, що в житю людськім є недоладне, і виробили собі думку про те, як повинні би люде жити. Подібні думки тепер звуть ся грецьким словом , то є . Так ті письменники вже розуміли, що люде повинні би жити в згоді, та по правді одні з одними не тілько серед одного народу, але й загалом не повинні би воювати та вбивати один одного. А як люде вже звикли до думки, що колись давно було ліпше, то й тепер нові думки про супокій межи людьми причепили ся до тоі староі думки і через те виросла така думка, що колись то вже була правда та згода межи людьми, але потому счезла. Мало-по-малу виробили ся цілі оповіданя про те, як то світ ішов від ліпшого до гіршого.

Так на-примір, єгипетські письменні люде, попи, росказували, що перше на землі царювали боги і був мир, а потому боги покинули землю і стали на ній царювати півбоги, а далі вже люде, та ще набожні, а нарешті вже почало ся царство людське, грішне. Індійські-ж попи придумали собі такий погляд, що увесь світ, сотворений найстаршим богом, або випливаючий з него, переходить через чотири доби, с котрих кожда тягне ся величезне число наших років; що с кождою добою світ стає дальший від бога тай гірший і після четвертоі доби руйнує ся увесь, а потому знов починає ся новий ряд діб, а потому знов, і так далі. Індійські попи казали, що ми тепер живемо в одну с таких четвертих, грішних діб.

Греки, а за ними Римляне, котрі взяли від Греків просвіту, придумали собі подібні доби та прирівнали іх до чотирьох металів: золота, срібла, міди й заліза. До того вчені Греки й Римляне мали думки, подібні до індійських про те, що світ сей мусить колись увесь зруйнувати ся і замінити ся инчим. Найбільше думали, що світ сей згорить. Думки про старі доби або віки виложив славний грецький кобзар Гезіод, що кажуть, жив перед 850 роками до Христа, а за ним римський віршар (поет) Овідій, що жив у часи Христа. Ось як оповідає Овідій:

„Перший вік був золотий, тоді люде, без усякого силуваня, по своій волі і без прав, у- держували честь і правду; кар і страху не було; карні права не були вирізані на мідяних дошках, (як перші права у Римлян) і молящий нарід не тремтів перед лицем свого судиї, а всі жили беспечно і без судиї. Не зрубували тоді люде сосен на рідних горах, аби спустити іх на води (не робили човнів), аби побачити чужий світ; не знали люде ніяких берегів, окрім рідних. Глибокі рови не окружали міст; не було тоді ні кривого ріжка, ні кашкету, ні меча, і без війська люде жили беспечно в солодкім супокою. Земля сама по собі, ціла, не скопана рискалем, ані поорана плугами, давала все, і люде, вдоволені стравою, котру земля родила вільно, збирали овочі з дикоі яблінки, гірські суниці та ягоди на твердих корчах, або жолуди, що падали з дуба. Тоді була вічна весна… Ще й земля не орана давала овочі і несправлене поле шуміло вяжким колосєм. Плили ріки молока й нектару (солодкого напитку) і з вічно зеленого дерева текли золотисті потоки меду.

„Але старого бога Сатурна скинув у Тартар (величезну підземну печеру), новий, Юпітер і взяв царство над світом. Настала срібна порода людей (або срібний вік), гірша від золотоі, але ліпша від мідяноі. Юпітер укоротив час староі весни; настали зими, літа, настали осени й коротка весна і став рік із чотирьох діб. Перший раз тоді повітрє запалало сухою спекою і почав виснути лід, заморожений холодним вітром. Перший раз люде увійшли в доми, а домами були йім печери, або куріні з рясного галузя, чи с плетеноі лози. Перший раз тоді посіяли зерно по довгій рілі, і зарули воли, придавлені ярмом.

„Третя настала мідяна порода, лютіща натурою і скорша до страшноі зброі, та все таки не спосібна до злочинства.

„Остатня порода з твердого заліза. Зараз у сей вік поганіщоі руди вскочило всяке злочинство; сором, правда, честь утекли, а натомісь увійшли хитрощі, ошуки, зради, насильство і злодійська жадоба маєтку. Корабельник справляє вітрила по вітрам, що йіх доти не знав добре; дерева, що довго стояли на високих горах, перероблено на кораблі, і вони почали гордувати незнаними доси хвилями. Земля перше була спільна всім, як світло сонця і повітрє, а тепер обережний землемір поділив землю довгими межами. Від богатоі землі не схотіли вже самого збіжа та страви, але пішли у груди землі — стали витягати скарби, що були сховані не далеко самого Тартару, отсі призвідники до лихого. Вилізло на гору шкодливе залізо і ще шкодливіще золото: почала ся війна, що послугує ся ними обома, і покровавленою рукою стала трясти дзвінку зброю. Почали жити рабунком: ані господар не є беспечний від гостя, ані тесть від зятя, навіть межи бра- тами рідка приязнь. Чоловік задумує страту жінці, а жінка чоловікови, а мачухи готують страшні отрути. Син хоче на перед вирахувати, коли умре батько. Лежить на землі побита набожність, і дівчина Астрея (справедлива богиня), остатня з богів, покинула покровавлену землю“.

Подібно до слів Овідія малюють теперішню добу і деякі наші колядки:

Чому-ж так нема, як було з давна, Як було з давна, а з первовіку? Ой, бо вже давно, як правди нема! Бо брат на брата мечем рубає, Сестра сестриці чари готує, А кум на кума все ворогує, Сусід сусіда збавляє хліба, А донька матір все проклинає, А син бо вітця на право тягає, А цар на царя військо збирає.

Побіч таких думок, які виложені у Гезіода та Овідія, про колишню райську добу, відмінну від теперішньоі, лихоі, письменники старих народів думали, що й тепер на краях землі є райські сторони, де люде живуть щасливо та праведно, і що до них ходять у гості й боги. Нам чудно читати, що між инчими Греки клали одну с таких сторін і в північні від них землі, як наша, де буцім-то жили щасливі та праведні Гіпербореі, то є нарід споза північного вітру!

Але і в нашім народі живе віра, що є десь щаслива краіна, вирий, куди літають пта- хи на зиму, і ключі від неі держить святий Юрко, а в казках наші люде розказують про сторони, де течуть ріки молочні, а береги з кисілю.

Подібні думки про райські віки та райські сторони показують великий поступ, який зробили люде від найдавнійших часів, коли вони були похожі на звірів. Думки ті показують, що люде вже мали в головах своіх — мірку, аби розбирати добре від злого, праведне від неправедного, і не вдоволяли ся щоденним житєм. Але до таких думок, що мусіли посувати людей ще до дальшого поступу, примішувало ся богато і неможливого та шкідливого. Зо слів Овідія бачимо, що він думав, що в золотім віці була вічна весна. Є справді такі краіни на землі, де панує вічна весна, але по більшій частині землі є й літо і зима й осінь, люде того перемінити не можуть і не можуть усі жити там, де вічна весна, то вже треба йім мирити ся с тим і тілько влагоджувати ся при тім як найліпше через ріжні вигади. А в Овідія ми бачили, що він ставить межи гріхами залізного віку всякі вигади, межи ними й те, що люде лізуть у середину землі. Як би єго послухали всі люде, то не мали би напримір і камінного вугля, що огріває йіх у зимі. Се в Овідія й подібних єму людей прояви тоі шкідливоі думки, що розум з єго вигадами є гріх. Ми про се говорили в книжочці „Оповіданя про заздрих богів“.

Нарешті до думок про райські сторони примішало ся ще одно шкідливе — мріі, що люде видумують із лінивства. Так Овідій росказує, що в золотім віці люде жили без праці, що тоді текли ріки молока й таке инче. І в наших казках росказує ся подібне.

Правда, праця часто людям тяжка тай не рівно тепер поділена. Але-ж люде не можуть вижити на землі без праці, і неробство було би й нездорове для людського тіла. Отже треба людям працювати, але розуміє ся, з розумом, улекшуючи всяку працю вигадами, та розділюючи єі рівно межи всіх, а думати про береги кисільні та ріки молочні — ні до чого не доводить.

Отсе є хибні та шкідливі точки в думках людських про давні райські віки та про далекі райські сторони, — але все таки, кажемо, такі думки свідчать, що люде, котрі дійшли до них, значно поступили над звірми, що не можуть розбирати своє житє. Тілько при таких думках поступ мусів іти дуже помалу, бо коли люде думали, що так уже ввесь світ установлений, з божоі волі, аби в нім чим далі тим усе робило ся гірше, то у них мусіли опускати ся руки. Коли хто перейме ся думкою, котру так рішучо вимовив сучасний Овідію римський віршар Горацій, що, мовляв, „батьки наші, гірші від дідів, породили нас іще нікчемніщих, а ми породимо дітей ще паскудніщих“, то такому чоловікови не схоче ся й жити, а не то працювати!

Думки старих Персів про втрату і повертанє раю

2. Думки старих Персів про втрату і про повертанє раю.

Подібні до виложених вище думки мали у старих, до-християнських віках майже всі письменні люде. Але були вже й тоді такі, що доходили до значно відмінних думок. С таких людей цікаві ті, що складали святі книги старих Персів.

Тепер Перси належать до віри магометовоі, котру вони переняли від Арабів (почав ту віру проповідати Магомет, 600 років після Христа). Як прийшли в Персію війною Араби магометанці, у 650 році після Христа, то ті Перси, що не хотіли покидати староі персидськоі віри, мусіли тікати с своєі землі. Кілька сот тисяч таких Персів утекло в Індію і принесли туди с собою частини з своіх святих книг. Тепер наші европейські учені прочитали, надрукували і переклали ті частини на ріжні своі мови і по ним можна знати, яка була стара персидська віра.

Віра та цікава тим, що вона признавала двох богів — Ормузда, світлого й доброго бога, та Арімана, темного й злого бога. Ормузд буцімто сотворив усе добре для людей: світло й тепло (сонце, місяць, зорі, день, огонь), воду чисту, землю рівну, всякі користні людям звірі (вола, собаку і так далі) та рослини, — а Аріман сотворив темряву, холод, ніч, слабости, смерть, гадюки, оси, тернє і так далі. От тепер на світі боре ся сотворінє Ормузда та Арімана, тай самі вони борють ся. (І в нашім народі росказує ся подібне, напримір: як бог і Сатанаіл у купі землю творили та як Сатанаіл хотів обдурити бога, і з того вийшли гори; як бог сотворив чоловіка, а Сатанаіл єго попсував, і таке инче. Ті оповіданя зайшли до нас від Персів і, звісно, по дорозі значно змінили ся). Певно, с початку Перси думали, що обидва боги рівні силами, але потому вони почали вірити, що Ормузд таки дужчий і тілько до часу попускає Аріманови, а нарешті побідить єго, і тоді на світі буде саме добро.

У святих персидських книгах написано, що Ормузд, як сотворив світ, то пристав поділити ся з Аріманом добою девять тисяч років. Аріман попсував світ, сотворивши все зле, але під конець 9000 років стратить усю свою силу і буде або вбитий, спалений, або, як каже одна книга, покорить ся Ормуздови і стане сам першим єго слугою. Але й перед тим Ормузд посилає на землю, або збуджує межи людьми лицарів, що побивають зміів, котрих Аріман посилає на лихо людям. Ормузд післав раз пророка свого Зороастра, що дав людям заповіди, як устоювати против Арімана. Найбільша с тих заповідей: говорити правду і поступати по правді, бо правда то світло, Ормуздова річ, а брехня то темрява, Аріманова річ. Ще велить Зороастр людям усяко працювати, аби росплоджувати сотворінє Ормузда, а нищити сотворінє Арімана.

У святих персидських книгах розказує ся і про те, як попсував Аріман житє людське, котре Ормузд хотів сотворити добрим. Аріман підвів першу пару людей до брехні, до того, що вони почали говорити, що світ сотворив не Ормузд, а Аріман, а далі стали вбивати все живе і робити все недоладне. Але-ж Ормузд був милостивий до людей, як хто був межи ними праведний. Так один с таких праведних, Джім, був царем над силою народу і жив у райскій краіні, Аріяні, де не було холоду; він розширив копєм, що дав єму Ормузд, тоту землю та розплоджував добре, Ормуздове сотворінє. Але с часом Джім почав брехати і тим дав Аріманови силу над собою і над Аріяною.

Що́ далі стало ся з Джімом, про се персидські книги, писані в ріжні часи, росказують не враз. В однім місци росказано, що пі- сля того, як Джім почав говорити неправду, то від него відлетіла царська сила, і Аріман єго вбив. У другім місци говорить ся, що Ормузд таки пожалував Джіма, — сказав єму, що Аріман напустить на землю голод, і навчив єго обвести частини землі муром, зібрати туди найліпше сотворінє і заперти ся там. Сю частину землі, дійсний рай, звуть святі персидські книги , і кажуть, що там і доси живе Джім із своім народом; що там не ма ні слабости, ні каліцтва, ні нічого негарного в тілі; нема сварки, ані ненависти, ані ошуки, ані бідности; там світить своє світло, а чудова птиця виспівує святий закон божий там день довгий як рік, і за кожді 40 років від кождоі людськоі пари родить ся нова пара. Деякі кажуть, що Вар отворить ся, як прийде час остатноі боротьби Ормузда з Аріманом, і тоді Джім із своім народом буде побивати слуг Арімана, межи ними й страшенного змія-дракона. Усі-ж персидські святі книги говорять в одно, що під конець назначеноі Ормуздом доби появить ся післанець єго Созіох, котрого породить чиста дівчина від Зороастрового сімени, що зберігає ся у сьвятій воді, куди та дівчина прийде купати ся. Той Созіох подужає Арімана. Тоді мертві оживуть і настане вічне, щасливе і праведне житє. Деякі додають, що світ сей очистить ся від усего лихого вогнем, і що після воскресенія мерт- вих люде не будуть потрібувати йіди і не будуть кидати від себе тіни.

Із грецьких записів ми знаємо, що такому вірували Перси вже поверх 300 років перед Христом і, певно, до подібноі віри дійшли були ще далеко давніще.

Така персидська віра годила ся з думками подібними до виложених вище, що тепер людям гірше жити, ніж було колись, за райських часів, або ніж живуть вони в райських сторонах, але все таки та персидська віра не лишала людей без надіі: вона навчала йіх бороти ся з лихом і подавала надію, що нарешті жерело всего лиха буде знищене. Сим персидська віра богато послужила людському поступови, бо Перси межи 550 і 336 роком перед Христом кермували усею західною половиною Азіі, тай потому, хоть старе персидське царство розвалили Греки, тота персидська віра лишила ся і з неі богато думок зайшло до инчих народів, межи ними і до Жидів.

Жиди напевно взяли від Персів думку про діявола — супротивника божого, через котрого буцім-то „увійшла в світ смерть.“ Такі слова находимо перший раз у жидівській книзі, що звеся „Премудрість Соломонова,“ але була писана вже не по старожидівському, а по грецькому, то є в усякім разі після того, як Греки у 330 році перед Христом завоювали персидське царство, котрому були піддані і Жиди та поселили ся і в жидівській землі. Ще швидче Жиди могли взяти від Персів і оповіданє про рай, через Вавилонян, бо в землі Вавилонян Жиди жили одного часу в неволі і там лишило ся богато Жидів і після того, як царь персидський Кир, 538 р. перед Христом увійшов до Вавилона та позволив Жидам вернути ся в йіх землю. Ми росказали жидівське оповіданє про рай в осібній книжочці „Оповіданя про заздрих богів.“ Порівнавши оповіданя жидівське про рай та Адама і персидське про першу пару людей і про Джіма та єго Вар, видно, що Жиди богато змінили в персидських оповіданях, відповідно до своіх думок про бога і світ, далеко нижчих як персидські.

У жидівськім оповіданю говорить ся, що бог Яве зліпив першого чоловіка із землі, вдув єму через ніс душу, насадив для него рай город і сотворив звірів, а далі жінку з ребра чоловіка. В городі бог позволив людям йісти всякі овочі, лише не позволив йісти овочу з дерева знаня доброго і злого, кажучи, що як іззідять вони овоч іс того дерева, то зараз умруть. Але вуж сказав жінці, що се неправда, а що бог Яве лише через те не велів йісти того овочу, аби люде не знали що добре і зле та не стали такі, як боги. Жінка йіла овоч і дала чоловікови, і за те Яве вигнав йіх із райського города, прокляв землю, аби родила усяке тернє, чоловіка присудив, аби жив із землі, працюючи на рілі в поті чола, а жінку прокляв, аби родила в муках діти та аби муж був над нею паном. Не видно ясно с сего жидівського оповіданя, чи спершу люде мали бути безсмертні, чи можна було йім йісти овочі з дерева житя, бо в початку сказано, що межи рослинами в райськім городі були дві: дерево житя та дерево знаня; а далі, як уже росказано, що люде попойіли тих овочів, то говорить ся, що бог Яве сказав (певно, до инчих богів): „по правді, чоловік став як би один із нас, бо він тепер розбирає добро і зло; коби він ще не осмілив ся до того, аби зривати та йісти овочі з дерева житя; тоді він став би безсмертним“. Із сего можна виводити, що люде перше не йіли овочів з дерева житя і не були безсмертні. Се вже була би відміна від персидських оповідань.

Найголовніща відміна жидівського оповіданя від персидських тота, що в персидських оповіданях перший людський гріх — у брехні, в тім, що люде обернули ся до Арімана, яко до вищого бога, а в жидівськім оповіданю гріх — у непослушенстві божій волі, котра не давала людям знати добре і зле. Друга важна відміна тота, що в персидських оповіданях у раю птиця виспівує божий закон, а в жидівськім оповіданю бог власне не хоче, аби люде знали добро і зло.

Далеко вище підняли ся Жиди в оповіданях про своє будуще райське царство, і на ті оповіданя певно мали вплив і персидські оповіданя.

Думки старих Жидів про йіх будуще райське царство

3. Думки старих Жидів про йіх будуще райське царство.

Жиди були невеличким народом, що жив у Азіі, в стороні, котру звуть Палестиною. Навкруги них жили теж невеличкі народи майже одноі з ними мови. У 1000 році до Христа Жидам пощастило, під проводом царів Саула й Давида, повоювати сусідів і скласти велике царство. Давид поклав столицю того царства в Єрусалимі, де вивів твердиню на горі Сіонській, а потім син єго Соломон збудував там храм для жидівського бога Яве, або, як єго звуть теперішні Жиди, Єгова. Царюванє роскішного Соломона було дуже тяжке для жидівського народа і після єго смерти більша частина Жидів повстала против єго сина і заклала собі осібне царство під старою назвою — Ізраільське. Менча частина лишила ся при сині Соломона і звала ся царством Юдейським. У 720 році перед Христом Ізраільське царство покорили могучі царі Ассирійців і забрали велику частину жидівського народу в полон, а в 588 році перед Христом царь Вавилону покорив і Юдейське царство, зруйнував Єрусалим і єго храм, котрий Жиди називали домом бо- жим, і заполонив богато Жидів у свою землю. В 538 році перед Христом, частина вавилонських попів покликала до себе царювати сусіднього персидського царя Кира, а сей позволив Жидам вернути ся с полону в йіхню землю і збудувати новий храм у Єрусалимі. Так і стало ся, хоть богато Жидів таки лишило ся у вавилонській землі.

Коли Жиди були піддані персидським царям, то не мали вже свого вояцького, світського царства, а правили ними архиєреі єрусалимського храму. Так само було й потім, коли персидську державу повоювали Греки під проводом македонського царя Александра (у 330 році перед Христом), тай далі, коли, після смерти Александра, державу єго поділили межи себе єго ґенерали і заклали нові царства, с погреченими урядами — Єгипетське та Сирійське, до котрого належав і Вавилон. Жиди були піддані сим погреченим царствам, спершу Єгипетському, потім Сирійсько-вавилонському. Єгипетські царі сприяли Жидам, так що богато йіх переселило ся в Єгипет, забогатіли торгом і збудували там собі навіть осібний храм. Для єгипетських Жидів були перекладені святі жидівські книги на грецьку мову, бо вони вже мало розуміли стару жидівську мову. (Відтоді погречені Жиди стали звати жидівське святе письмо словом , значить по грецьки ). Тай у Палестині богато Жидів погречило ся, навіть єру- салимські архиєреі. В 167 році перед Христом сирійський царь захотів зовсім погречити Жидів, так аби й віру жидівську знищити, і наказав правити в єрусалимськім храмі службу найстаршому грецькому богови Зевсови. Против сего повстала частина Жидів під проводом одноі попівськоі родини, котру прозвали Маккавеями. Через незгоди в родині сирійських царів, та суперечки межи царями Єгипта й Сиріі, Маккавеям пощастило відбити від Сирійців Єрусалим і храм та закласти царство, в котрім царь був і архиєреєм.

Але незабаром те царство мусіло піддати ся Римлянам. Остатні царі з роду Маккавеів були не мудрі й не добрі, Жиди йіх незлюбили. У 40 році перед Христом жидівське царство захопив у своі руки ґенерал остатнього царя Маккавея Ирод, родом навіть не Жид, що дуже підхлібляв ся Римлянам, будував храми грецьким і римським богам, хоть вибудував у Єрусалимі й храм жидівському богови, більший від старого. Жиди не любили Ирода, яко тяжкого для них царя і чужинця, а після Ирода стали панувати в жидівській землі просто римські урядники, і Жидам стало ще тяжче. Вони почали бунтувати ся против Римлян, і Римляне за те в 70 році після Христа зруйнували Єрусалим, богато Жидів забрали в полон, розпродали йіх яко рабів, а богато инчих Жидів розбігли ся по великім римськім царстві. Від тоді Жиди не мають своєі землі, а живуть усе по чужих землях.

Се все треба памятати, аби порозуміти те, що́ написано у святих жидівських книгах, котрі й християне мають за , та в книгах християнських апостолів, родом Жидів, або в .

Коли жидівські попи відбудували в Єрусалимі другий храм, за дозволом персидського уряду, і правили с того храму новою жидівською громадою, то вони й инчі, спільні з ними письменні люде, списали помалу старі й нові жидівські звичаі в книги закону, додавши до них і своі думки про бога, людей і громаду. Закон той написаний був ніби яко слова Єгови, переказані давно через пророка Мойсея, і жидівські письменники навчали, що Жиди власне через те й утратили велике царство Давидово, що царі й люде того царства не слухали закону Мойсеєвого та кланяли ся чужим богам. За те ніби бог Яве покарав Жидів; але нарешті він змилосердив ся і привів назад у Єрусалим тих Жидів, що покаяли ся, пішли за попами, і він зробить йіх іще щасливіщими, коли вони будуть слухати закону божого, що йім передають попи та пророки.

Треба сказати, що́ таке були у Жидів люде, котрих у нас звуть пророками.

Спершу то були такі люде, котрих Жиди звали , значить подібні до наших ворожбитів, що буцім то можуть знати, де діло ся щось таке, що пропало, можуть лічити хороби чудодійними способами і таке инче. Такі люде у Жидів иноді збирали ся до купи, молили ся богу, співали і при тім грали на музичних інструментах, танцювали і так розгорячували ся, що вигукували й иноді падали на землю, як хорі. (Про се можна найліпше довідати ся, прочитавши в першій біблійній книзі Самуіла голову 9, стихи 1–14, гол. 10, ст. 5–6, 9–16, гол. 19, ст. 20–24). Отсе вигукуванє Жиди прозвали словом нивіойс, те слово перекладено на грецьку мову словом лялєйн, котре перекладено на нашу мову не дуже докладно словом , бо власне слово по жидівськи значило: . Жиди думали, що тоті вигуки доходять до бога скорше як звичайна мова, та що в тих вигуках бог через пророків передає свою волю. Потому виробили ся у Жидів такі пророки, що складали своі вигуки в довші вірші, а нарешті стали вписувати йіх у книжки. Деякі с тих книжок зібрано до купи в жидівську біблію і тепер ми звемо йіх пророцькими книгами.

В таких книгах пророки говорили від лиця божого, навчали закона, страхали карами божими тих, хто не буде слухати йіх науки, обі- цяли від бога надгороди послушним, при тім згадували щасливі й нещасливі пригоди, які були з Жидами давно, натякали на сучасні пригоди, обіцяли будущину, перемішуючи при всім тім дійсне з вигаданим. Нові пророки переписували такі старі писаня, додаючи до старого нове, або писали зовсім нові книги від імени старих пророків. Через се все тепер дуже тяжко порозуміли докладно ті книги, що вписані в біблію, яко книги пророків; тяжко наприклад розібрати те, що́ говорить ся про дійсні пригоди в старих жидівських царствах, а що́ про пізніщі пригоди, а знов що́ видумано, яко байку, аби нею навчати людей закона, котрий проповідували пророки, яко закон божий.

Ми тепер скажемо тілько про те, що говорить ся в жидівських пророцьких книгах про будуще жидівське царство.

Хоть під Персами та погреченими єгипетськими царями Жидам було жити не зле і в усякім разі жили вони спокійно, то все таки гірко йім було згадувати про старе своє царство часів Давида, незалежне від чужих, і царство те почало йім показувати ся навіть більшим і славніщим, ніж воно було дійсно. Жиди все таки не тратили надіі, що те царство поверне ся, з волі божоі. В часи-ж боротьби з сирійськими царями та в часи підданства Римлянам жидівські спомини й надіі мусіли ставати горячіщі. Далі навіть те, що Жиди жили під персидськими та погреченими єгипетськими царями спокійно, як инчі народи навкруги них, розвивало в них думку, що мир і ліпший ніж війна. То вони с тим більшою ненавистю згадували про старих своіх ворогів, войовницьких царів ассирійських та вавилонських, що вбивали стілько народу. Пізніще жидівські писателі почали думати, що як поверне ся знов царство Давидово, то воно вже буде не дике, як царство ассирійське та вавилонське, а мирне. Бачучи неправду в громадськім житю, жидівські писателі надіяли ся, що в будущім царстві Давидовім того не буде, а уряд буде зовсім праведний.

Так надіяли ся складачі пророцьких книг, що на всій землі настане мир і правда, коли в новім царстві запанує закон йіхнього бога Єгови. А сего бога Жиди вже почали вважати за всесвітнього від тоді, як цар персидський Кир увійшов до Вавилону і позволив Жидам вернути ся з вавилонськоі неволі в свою стару землю; Жиди побачили в тім, що йіхній бог кермує й чужими народами: Вавилонянами, Персами, всім світом. Такі думки про єдиного, або хоть найстаршого, всесьвітнього бога появляли ся вже і в инчих народів навіть скорше, ніж у Жидів, напр. у Єгиптян, Вавилонян, Персів, Греків. Звісно, що кождий нарід давав тому всесвітньому богови імя свого бога. Тепер, після того, як Жиди вернули ся з Вавилону в свою стару землю, просвічені люде межи ними почали надіяти ся, що колись усі народи пристануть до йіхнього закону, котрий так виправдив ся щасливою для Жидів руіною вавилонського царства. Така надія підпирала ся тим, що дійсно і в тих чужих сторонах, де жили Жиди, і в Палестині, де серед Жидів почали жити, від часів грецьких царів, і чужинці, богато чужих пристало до жидівського закону.

С такими новими думками складачі пророцьких книг написали богато справді прекрасних, людяних річей про будуще жидівське царство, хоть понаписували немало й лютих слів ненависти до ворогів жидівського народу і до таких Жидів, що відпадають від батьківських звичаів та попівських законів.

У книзі пророка Іоіла росказує ся як чужинці нападають на Жидів, так як сарана налітає на поле. То допустив бог Яве, аби Жиди каяли ся та вернули ся до єго закону, а як вони покають ся, то настане : сонце потемніє, місяць стане крівавий, і Яве почне судити народи, що давили Жидів, продасть йіхніх хлопців і дівчат Жидам, аби ті перепродали йіх инчим, і спустошить землі тих народів.

Найцікавіщі образи про суд Єгови над народами та про будуще жидівське царство находимо в книзі, котра зве ся книгою пророка Ісаіі і котра властиво є збіркою пророцьких віршів, писаних у ріжні часи і ріжними людьми. В однім такім віршу Яве змальований вояком. Пророк питає єго: „Чого се твоя одежа червона, так як би то ти ходив коло машини, що видавлює вино?“ „Еге, відповідає бог, я давив машину сам. Я топтав народи в гніву моім, я давив йіх у моій ярости, я випустив кров йіх на землю (Ісаіі, голова 63, стихи 1–6).

Далі в тійже книзі росказує ся, як Яве летить мов буря, в огни, з мечем, судити народи (голова 66, стихи 15–16), а ще далі про те, як возвеличить Яве над усіма народами тих Жидів, що покають ся, і як покарає непокірних єго законови: Яве каже: „Настане хвиля, коли зберу я всі народи, нехай побачуть мою славу… пішлю післанців до усіх народів, що перше й не чули про мене — і ті прокажуть мою славу межи народами, і приведуть з усіх чужих сторін братів ваших (Жидів), яко дарунок для мене, Єгови: на конях, у возах, у ношах, на мулах, на верблюдах, до моєі гори святоі, Єрусалиму. Із них я виберу собі попів. І як стояти муть передомною небо нове і нова земля, що я сотворю, так і рід ваш житиме від місяця до місяця, від суботи до суботи (вічно). Всі люде прийдуть, упасти ниць перед вами, а вийшовши (з Єрусалиму) побачать трупи непокірних мені і червяк у них не вмре і вогонь йіх не потухне і будуть вони на страх усім“. (Гол. 66, ст. 18–24).