Хиба ревуть воли, јак јасла повні?

Front matter

LES CHEVAUX SE BATTENT QUAND IL N'Y A PAS DE FOIN DANS LE RATELIER

ROMAN POPULAIRE

PAR

I. Польова царівна

.

I.

Польова царівна.

На дворі весна вповні. Куди не гльань — скрізь розвернулосьа, роспустилосьа, зацвіло пишним цвітом. — Јасне сонце, тепле ј пријазне, шче не вспіло наложити пальучих слідів на земльу: јак на великдень дівчина, красујетьсьа вона в својім роскішнім убраньні… Поле — шчо безкраје море — скільки згльанеш — розіслало зелениј килим, аж сміјетьсьа у вочіх. Над ним синім шатром розіпјалось небо — ні пльамочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погльад так і тоне… З неба, јак ростоплене золото, льјетьсьа на земльу блискучиј світ сонцьа; на ланах граје соньашна хвильа; під хвилеју спіје хліборобська дольа… Бујаје вона в гору; зеленіје, јак рута… Легенькиј вітрець подихаје з теплого крају; перебігаје з нивки на нивку; живить, освіжаје кожну билинку… І ведуть вони між собоју тиху-тајемну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці… А з-гори лине жајворонкова пісньа: доноситьсьа голос, јак срібниј дзвіночок, — тремтить, переливајетьсьа, застигаје в повітрі… Пере- риваје јого перепельачиј крик, зірвавшись в-гору; заглушаје докучне сьурчаньньа травјаних коників, шчо јак не розірвутьсьа — і все те зливајетьсьа до купи в јакијсь чудниј гомін, вривајетьсьа в душу, розбуркује в ніј добрість, шчирість, льубов до всього… Гарно тобі, льубо, весело! На серці стихајуть негоди; на думку не лізуть клопоти: добра надіја обгортаје тебе добрими думками, бажаньньами. Хочетьсьа самому жити ј льубити; бажајеш кожному шчастьа. Не даром в таку годину — аби недільа, або јаке свјато — хлібороби виходьать на поле хліба обдивльатись!

Оттакојі саме пори, в недільу, післьа раньнього обіднього часу, — тим шльахом, шчо, звившись гадьукоју, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, — јшов молодиј чоловік. „Не багатого роду!“ казала проста свита, накинута на-опашки. — „Та чепурнојі вдачі,“ — одмовльала чиста, біла, на грудіх вишивана, сорочка, вигльадајучи з-під свити. Червониј з китицьами појас теліпавсьа до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехильајучись набакір, натьакала про парубоцьку вдачу…

Ішов справді парубок. На першиј погльад — јому, може, літ до двадцьатка добиралосьа. Чорниј шовковиј пух тільки шчо висипавсьа на верхніј губі, де колись малосьа бути вусам; — на мов стесаніј борідці де-где попјалось тонке, јак павутиньньа, волосьачко. Ніс невеличкиј, тонкиј, трохи загострениј; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі… Оце ј усьа врода. Таких парубків часто ј густо можна зостріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього не абијаке — дуже палкиј погльад, бистриј, јак блискавка. Ним світилась јакась не звичајна сміливість і духова міць, разом з јакојусь хижоју тугоју…

Парубок плівсьа повагом, позакладавши руки назад себе; позирав на вкруги својіми блискучими очима; иноді зупиньавсьа ј довго розгльадав зелене нивја. То знову јшов; то знов становивсьа де-небудь на згірку — ј знов огльадав поле. Ось, перејшов і драниј місточок посеред лук, на низені, на бальці. Під ним шче не висохли весньані кальужі — аж зацвіли, позеленіли: кумкајуть в них жаби рано ј вечір. От, опинивсь на невеличкім горбку по тој бік місточка; став, обернувсьа лицем до јого; гльанув на рудку; перевів погльад на крајнье жито. „Одже тут крашчі хліба, ніж під селом,“ — подумав сам собі: „тут, мабуть, сильнішчиј дошч пројшов…“ Знов повернувсьа, — і рушив далі.

Спустившись в долину, повернув з курного шльаху на обніжок — і пішов поміж зеленими житами. Ось, підіјшов до одніјејі ниви, нахиливсьа, вирвав при самім корені пучок жита, гльанув на јого, далі гльанув на ниву, — і лице засвітилось одрадоју: „От де моја працьа, — не мов казали јого очі, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазьајіна!…“ Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другиј бік межі; знову гльанув на своју ниву, наче рівньав дві ниви між собоју — і промовив в голос: „Бач… на нашому полі жито крашче, ніж у дьадька Кабанцьа: моје таке густе та гонке, а в јого — ледве од землі одлізло, — низеньке, жовте, засмоктане…“

Не вспів доказати останьнього слова, — чује: недалеко, зза жита, хтось співаје… Він притајів дух; насторожив уха; слуха… Голос тонкиј, гнучкиј, дзвінкиј, так і росходивсьа на всі боки: — то розльагавсьа в високім просторі; то славсьа по землі, по зелених житах; то замерав оддалеки на польах розлогих; то вливавсьа в душу јакимсь несвідомим шчастьам…

Парубок стојав, јак зачарованиј. Јому здалосьа — він з роду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У јого в очіх засвітилась одрада; лице пројаснилось, наче хто збризнув јого свіжоју водоју; серце затіпалось, не мов хто доторкнувсьа до јого.

„Хто б це?“ подумав він, — та ј пішов на голос.

Не встиг ступить десьати ступнів, јак пісньа стихла — тільки одна луна јіјі бреніла шче над головоју у јого. Шче ступінь, шче… зашелестіло жито, заколихалосьа, не мов у јому шчось борсалось, билось… Шче хвилина — і з жита заманьачила дівоча постать… Парубок став. Дівчина, јак перепелка, зньалась — і помчалась вподовш ниви. Низенька, чорньава, заквічана польовими квітками, вона ј трохи не схожа була на сельанок, часто запечених , високих, иноді дуже неповоротніх дівчат. Маленька, кругленька, швидка ј жвава, одьагнена в зелене убраньньа, між високим зеленим житом, — вона здаваласьа русалкоју…

Парубок спершу, мабудь таки, чи ј не приньав јіјі за ту польову царівну, бо стојав, јак укопаниј, розтьагши ј без того довгобразе лице, широко роскривши здивовані очі…

Дівчина одбігла трохи, і собі стала. Озернулась; гльанула на јого веселими очима; усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут јіјі крашче розгльадів парубок. — Чорне кучерьаве волосьсьа, заквічане польовими квітками, чудовно вилосьа коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного, хмельу спадали на біле, румјане личко, јак јаблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, — здајетьсьа, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні пјавки, повпивалисьа над очима, злегенька прикритими довгими густими віјами. Сама — невеличка, метка ј жвава, з веселоју на виду усмішкоју, вона так і вабила до себе. Зелена бајова керсетка, з червоними мушками; червона в букетах спідницьа; на шијі дорогі каралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошојі дівоцькојі вроди.

Вона стојала навпроти парубка, јак намальована, — наче манила јого својеју дивноју красоју. Не спускајучи з очеј, він підходив до нејі.

— Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша.

— А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласково одказав він.

— Хиба се твіј хліб?

— Не чиј же… А шчо?…

— Цур тобі, јак мене зльакав!… та ј замовкла.

Парубок і собі мовчав.

— А ти хто така? трохи згодом питаје він, ковтајучи слова. — Де ти взьаласьа? звідкільа сьуди пријшла?…

Дівчина почула, јак тільки чујуть дівчата, чого в јого запнувсьа голос: очі в нејі заискрили, заграли…

— На ві-шчо тобі? — прьадучи ними, вона питаје в јого.

— А чого ж ти пријшла сьуди, на чуже поле? — каже він. Хто ти така? — чого тобі тут треба?… Чутно — аж дух спіра јому в грудіх од кожного слова.

— Не ск-а-ж-у? — одмовила вона на-ростьаг, осміхајучись, і подаласьа трохи личком вперед, згорнувши пухні, білі руки по під ліктьами. — А пријшла сьуди, бо недалечко живу… А ти хто?

— Сьуди јди! каже він, усміхајучись і разом запрохујучи очима. — Посідајемо тут… побалакајемо… ја тобі ј роскажу, — хто ја.

Јак стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготаласьа, та ј помчаласьа бујними житами… Далі — вискочила на зелену луку, шчо красоваласьа польовими квітками; потім — повернула круто на-ліво, почесала јариноју; јак білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озернуласьа; осміхнулась; махнула правоју рукоју: „сьуди, мов!“ — та наче мана јака, спустиласьа в низ — і скриласьа за гороју.

Парубок ні з місцьа. Стојіть та дивитьсьа в слід јіј шче дивнішчими очима — мов би перегльанув через гору!… У вухах јого шче вчувавсьа јіјі голос свіжиј, тонкиј, јіјі сміх молодиј та дзвінкиј; перед очима, јак та причуда, маньачила јіјі постать метка, жвава; јому усміхалосьа јіјі личко біло-румјане, з јасними очима, з чорними бровами; усьа вона, з зеленоју керсеткоју, з червоноју спідницеју, привиджувалась јому, јак жива… „Шчо це? — думав він. — Чи справді, чи ввижајетьсьа?… І відкільа б це?.. чи не москалівна? так же, казали, у москальа дочка вмерла… гм… мов-бачцьа, на хуторах нікого такого ј немаје… Хіба Хоменкова? — так же не близькиј світ од Хоменкового хутора сьуди теліпатисьа… А видно — хутірська: на селі, окрім попівни, здајетьсьа, нікого підхожого… Оже ј не попівна: попівну ја знају — попівна не така, та ј не піде за пјать верстов од села… Чија б же це?…“

Не розвјазавшись з такоју думкоју, він вијшов на згірок — подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленіли то там, то там, обложившись польами, хутірські сади, јак роскішні квітники, а між зеленоју листвоју вишньаку, груш, слив та јаблунь, біліли чепурні хаточки. Парубок постојав на згірку; помилувавсьа красоју околиці; задививсьа на один хутір, на другиј; пригадував хазьајінів јіх; перебірав у памјаті јіх дочок, — та плутајучись в догадках, і повернув назад, — до дому.

Ішов він такоју ж тихоју ходоју, јак і сьуди, а може шче ј тихшоју, — та все думав, та думав… А в серці — почував він — прокидалось шчось невідоме, чудне: і важко мов і легко, ј сумно ј весело, ј хочетьсьа співати ј хочетьсьа плакати… Сльози не льјутьсьа, а голос рветьсьа; несподіваниј сум обнімаје голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за шчо зачепитисьа — так і ганьаје за маноју… А перед очима — зелена керсетка, червона спідницьа, знадниј з усмішкоју погльад, червоні, јак кармазин, уста, з котрих вигльадаје рьадок дрібних, јак перли, зубів… Аж морозом сипнуло јого по за спиноју… „Оце так!!“ промовив він у голос. „Чи не здурів бува ја, чи не збожеволів?… Дома худоба не напо- вана, а ја блукају тут — і думати забув!“ Та підвівши голову, чим дуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому крајі села, од вигону, стојала невеличка хатка, вікнами на широкиј шльах. Зза хатки вигльадали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькоју ліскоју. З разу видно було, шчо то плець не дуже заможного хазьајіна. Не достатки, а тьажка працьа кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, більа нејі ходили хазьајські руки; двір виметениј, чистиј; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дошчані-хрешчаті.

Недалечко від хатнього порогу стојала не молода вже молодицьа, бідненько зодьагнена, — і, розсипајучи з миски зерно, голосно скликала куреј. На томість, з хлівцьа прожогом вискочила невеличка свинка ј кабанчик — і давај похапцем хламати зерно, непідпускајучи куреј. Молодицьа спершу одгонила непроханих гостеј криком: „арьа, гладкі! арьа!“ потім того, плескала в долоні — ј штовхнула кабанчика ногоју; а јак побачила, шчо з такими ненажерами нічого не вдіјеш ні криком, ні легенькоју біјкоју, — вона висмикнула з мітли держально ј стала потьагати „ненаситну прожирь“ і вздовш і впоперек, — аж поки хруснуло держально… „От, прокльаті, каторжні!.... через них держально знівичила....“ На ввесь голос гукала молодицьа — ј кинула в свиноту надтріснутим держальном.

Саме на цеј крик у двір повертав парубок. Не вспів він шче гаразд і воріт причинити за собоју, — јак уже на јого напустилась розсержена молодицьа.

— І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? — докорьала вона. — Ось до јакојі пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукаје…

— Ја, мамо, на полі був… до јарини довідувавсьа, одказав він.

Мати пильно подивиласьа јому в вічі, наче вивірьала — чи правда тому? Та син уже повернувсьа ј пішов прьамо до загороди.

— Не гајсьа ж, жени корову напувати, бо треба шче колись јіјі ј дојіти! з докором гукнула мати вже з сінешних двереј.

Син не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одвјазав од јасел кобилу, — погнав до водопоју. Хутко погнав, хутко ј назад вернувсьа. Позаганьав у загороду худобу, набрав оберемок свіжојі трави. Зелена трава нагадала јому зелену керсетку; заманьачила ніби знајома постать… Він мершчіј кинув у јасла оберемок… јому здалосьа, шчо з-під трави заблишчали, мов дві углини, двоје чорних очеј… „Згинь ти, марьуко!“ скрикнув він, випростујучи з трави руки. „От, причепиласьа!!“

Швиденько заченив загороду, пішов у хату.

Повечерьали мовчки. Польагали спати.

— Чи ви, мамо, не знајете: у москальа је дочка? — пита він, трохи згодом.

— У јакого москальа, сину?

— Шчо живе коло нашого польа хутором?

— Не знају, моја дитино. Знају, шчо була, — та, казали, либонь умерла. А шчо там?

— Та ја так питају… нічого.

Розмова увірваласьа. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не јде јому в голову. Душно јому, млосно, пече по-під боками, а в-вічьчьу — вона, та ј вона. „Пропади ти, навіженна!“ шепче він. Перевернувсьа з боку на бік, натьаг на голову рьаднину, — не спитьсьа, та ј годі… „Ні, вже не швидко ти діждеш, шчоб ја пішов на поле!“

II. Двужон

Двужон.

Літ за двадцьать до крепацькојі волі, з того самого Ромоданового шльаху, јаким ішов парубок, у село Піски вступав јакијсь несвідомиј захожиј. Видно — з далекојі дороги. Сорочка на јому чорна; штани вибіјчані, підсукані аж до колін; за спиноју верьовкоју на-вхрест перевјазана одежа; через праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть з харчьу, та пара шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, јак гајворон, уси починали вже по крајах рудіти; борода стирчала чорна, остьуковата, давно, мабуть, не бачила скіска.

Ішов захожиј тихо, нога за ногоју, ј роздивльавсьа на всі боки. Сказати б: з заробітків, коли б не така раньньа пора. А то тілько шчо весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи.

Діјшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в земльу старенька хата, захожиј став. „Оце ж, мов бачсьа, ј Окунева хата!“ каже він сам до себе.

На тој час з низеньких хатніх двереј вијшов молодиј парубок.

— Здоров був! — обізвавсьа до јого захожиј.

— Здоров.

— Чи це Окунь живе?

— Јакиј Окунь?

— Карпо Окунь, стариј дід.

— Ні: це Лимарь, а не Окунь.

— А де ж Окунь?

— Та јакиј Окунь?

— Дід стариј, шчо з бородоју ходив.

На јіх розмову нахопиласьа з за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини, — бо очіпок подавсьа трохи на бік, лице в поту, руки в землі.

— Та кого ти, чоловіче, питајеш?

— Окуньа Карпа.

— Е—е—е… јого вже давно ј сліду нема… Знала ја того Окуньа, знала… Вже, мабуть, літ з десьать буде, јак помер… А тобі ж на ві-шчо він?

— Та треба… Так умер, кажете?

— Умер, умер.

— А хто ж післьа јого зоставсьа?

— Та хто ж післьа јого зоставсьа?! — каже жінка, задумавшись… Зосталасьа Ганна небога, шчо вијшла за Соломенка. Та ј та вже вмерла. Оце ми в нејі ј дворишче купили. Та шче зоставсьа Грицько — був јому јакијсь далекиј родич… торік јого у некрути взьали. Та, здајетьсьа, вже ј немаје нікого такого…

— Так… А волость же ваша далеко?

— Волость? — гльанула жінка на јого, і, перегодьа трохи, одказала: — на тім боці села. От јак підеш сіјеју вулицеју, та ј вијдеш прьамісінько. Спершу будуть гамазејі, а там — зараз і волость.

— Ну, спасибі вам. Прошчајте.

— Шчасливо.

Пішов собі чоловік тију тропоју, шчо росказала жінка. А жінка ј парубок шче довго стојали — дивились у слід, аж поки не скривсьа захожиј з очеј у кривіј улиці.

— Ти не питав, Грицьку, — тоді жінка до парубка: — хто він такиј? на ві-шчо јому Окунь?

— Ні, не питав.

— Гльади, лишень, чи не родич јакиј… Там у јого, в Доншчині, багато, кажуть, всьакојі рідні… Там і брат јого жив. То чи не по худобу бува пријшов і сеј?!....

— Бог јого зна.

— Треба б дознатись, Грицьку. — Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость, та розслухавсьа б: шчо воно за чоловік.

— Добре, мамо, — каже . Ј обоје пішли в хату.

Жінка справді догадаласьа, на ві-шчо захожому здавсьа мертвиј Карпо Окунь. Тој, шчо роспитував, објавивсьа в волості небожем Окуньа — Остапом Хрушчем, шчо літ, може, пјатнадцьать, јак пішов на Дін. Уже јого ј з ревизіјі викинули, не тільки з думки. Тільки старі льуде памјатали шче — коли бородатиј та білиј Окунь вирьажав на Дін до дьадька свого хлопцьа-небожа. А тепер оце він назад повернувсьа, і просивсьа в пішчанську громаду.

— Чого ти з-відтільа вернувсьа? пита јого голова: — хіба там не добре стало жити?

— Та трудно вже ј там, — кланьајучись, каже Остап. Не ті тепер порьадки пішли: багато вже ј там нашого брата… пропадаје…

— А тут хіба крашче? пита писарь.

— Та все ж бачте — рідна сторона.

— Јакже ми тепер тебе пријмемо, шчо в тебе ні виду ніјакого, нічого? знову голова.

— Та в мене ось је стариј пашпорт. — Та витьагши з гамана шматок засмальцьованого папіру, з обтіпаними крајами, ј подав голові.

Подививсьа тој на папір, розправив, прочитав — і знову зложив.

— Шчо ж з сього?! каже. — Чому хоч ти не обзивавсьа, јак ревизіја писалась?

— А бог јого знаје — чому… Не знав.

— Відколи пашпорта не переміньав!! Не випускајучи з рук паперу, дивувавсьа голова.

— Та там мене ј по цьому всьуди пријмали.

— Гм… Шчо ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? пита голова писарьа.

— А шчо? Треба громаду збірати; та хај поставить громаді могоричу, то може ј діло буде, — одказав писарь. А то, јак бродьагу јакого, шче в тьурьму запруть.

— Зділајте милость, каже, кланьајучись, Остап, — уже поклопочітьсьа! Ја вже вам, коли так не мају чого дати, то хоч одслужу за те.

Писарь тільки покрутив свого рудого вуса, та разом з головоју ј пішли в волость.

Через три неділі Остап косив у писарьа сіно. Та такиј з јого косарь: такиј жвавиј, такиј робочиј — не втомниј! Усьому лад даје, усім перед веде — отаманује. А через місьаць јому објавлено, шчо тепер він пішчанськиј громадьанин — козак, Остап Макарович Хрушч.

Аж перехрестивсьа Остап, јак почув це. Та в осени прьамісінько ј почвалав у город најматись. Не довго ј місцьа шукав: зараз жид злебенив јого, та ј заправив у поштарі.

Добре Остапові. І одежа, ј хліб жидівськиј, і плата добра, та ј од пројізжих перепада. — Послужив він рік, а на другиј уже грунт і хату купив. Јак раз на крај села, на белебні, стојала собі одсторонь чијась сирітська пустка: не обмазана, не вкрита, город не обгорожениј; звісно — сирітське, та шче ј за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, ј шле старостів до Мотрі Жуківни — біднојі, некрасивојі дівчини, уже таки ј літньојі, шчо жила в сусідах, у двох з староју матірју.

— А шчо ж, Мотре, каже јіј мати: — іди! Хоч хата своја буде, хоч не тиньатимешсьа на старість, јак от ја, стара…

— Та чи јти, то ј іти! одказује дочка. І так натерпілись усього.

Обмінили хліб, а в недільу ј весільльа заграли.

Јак уступила Мотрьа в своју хату, то не мов знову на світ народиласьа. Чепурить јіјі, прибіра. Діждали весни, — огород одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; приспу жовтоју глиноју підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом — льубо гльанути, і огородина зеленіје…

Та ј тільки ж то, шчо огородина своја, а більше землі — ні ступньа. Приходилось у чужих льудеј косити, хліб заробльати, спини не розгинајучи, спочивку не знајучи… Оже јак не працьувала Мотрьа з Остапом та з Оришкоју — староју својеју матірју, а все бідно жили. Иноді зімоју ні з чого було ј галушок зварити, — приходилось сухим хлібом давитись…

Остап — спершу був повеселів: такиј балакучиј, такиј шчириј, — Мотрьу жалује, коло тешчі ласкавиј; а далі — все хмурнішав, та ј хмурнішав. Стала нудьга вигльадати јого очима, журба обнімати јого голову… Ходить, бувало, в осени, або зімоју, по двору, опустить на груди голову, та за цілиј день і слова не промовить ні до кого…

Так минув рік; минаје ј другиј; а вони всі тројко (дітеј не було) — похмурі, невеселі… Немаје долі, — немаје радости! Льагла зіма. Падав дрібниј сніг, јак бува в холод; бујниј вітер крутив заметами ј вив, јак звір у лісі, у димарі Остаповојі хати. Ніч уже спустиласьа на земльу. Мотрьа ј Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику не јасно блимав каганець — от-от збіравсьа погаснути. Вони прьали мовчки; кожна про себе думала јакусь тьажку думку. Остап лежав на печі… Тихо, — тільки веретена сьурчать…

О-ох! — важко зітхнув Остап. — Обридло вже мені по цих крајах горьувати, — промовив він, наче сам до себе. — Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знајду добре місце, то ј вас переведу…

— А јак же не најдеш? — на це јому опасливо Мотрьа. — Літо втратиш… а ја одними руками шчо тут заробльу?… додала вона журливо, ј скривиласьа.

— Та вже ж ви тут з матірју то сим, то тим боком настьагајетесь на зіму… А ја, коли шчо, то там і зазімују. Так мені тут остогидло!

Діждали весни. Порадивсьа Остап з жінкоју та з тешчеју, узьав пашпорт, пішов собі. Мотрьа з староју матірју зостались сами собі на хазьајстві.

Вирьадили Остапа на Дін у великиј піст, а так — к зеленіј неділі — приходить з Дону бумага: чи је, мов, у вас такиј і такиј козак Остап Хрушч? і де він у вас узьавсьа? Шчо тут він прозивавсьа не Хрушч, а Притика… шчо він кинув у нас жінку ј троје дітеј, пропадав був — не знать де — три роки, без малого… А ось тепер у пашпорті він уже Хрушчем пишетьсьа, та шче ј жонатим… Шчо се воно за знак? з јакојі це речі така плутаницьа?

Так оце запитувала јакась Донська станицьа у Пісчанськојі волості… Ј задала ж роботу волосним оцьа несподівана бумага!

Јак прочитала јіјі козацька старшина, то голову ј руки опустила.

— Оце так! скрикнули в один голос голова ј писарь. Буде ж тепер від окружного… І јак таки повірити такому волоцьузі?! Пријшов — чорт јого зна ј відки; сказавсь — біс јого зна ким; а ми — на тобі, та цить! взьали, та ј лапки поклали… Окунів небіж, та ј Окунів, — нестеменно Окунів… Чому не приньати?… Аж воно он јакиј небіж!!

— Еге ж… Не даром ја казав, — вибріхувавсь писарь: підождемо трохи, роспитајемось… Не послухали?…

— Шчо ж тепереньки робити? мов не чув, питаје голова в писарьа.

Тој мовчав, потупивши в земльу очі. Видно було — шчось пригадував.

— Не дурно мені сьу ніч чорна собака сниласьа, похваливсь голова.

— Жінка одгадувала: напасть… Так воно ј је!

— А мені руда свиньа, увернув писарь.

Порадившись, мершчіј послали за Мотреју десьатника. Мотрьа пријшла.

— Чи не росказував тобі чоловік чого про Дін? — стріли јіјі волосні.

— Ні, не росказував, одказала Мотрьа, здивувавшись такому питаньньу. А шчо там? Хіба јака чутка пријшла?… запитала вона зльаканим голосом.

Так і так, кажуть; таке ј таке диво…

Јак почула таке Мотрьа, то ј лицьа на јіј не стало: поблідла, јак крејда; затрьаслась, јак лист на осичині; хотіла шчось сказати, та не вимовила ј слова, тільки раз-поз-раз тьажко зітхала, і јакось чудно дивилась мутними очима…

— Чого ти здихајеш? гримнув на нејі голова. У чоловіка навчиласьа?… Тој теж, јак пријшов, то такого Лазарьа скорчив… Прокльаті! Через вас на Сибір шче підеш…

Мотрьа нічого не одказала, тільки жалібно дивиласьа. Коли б хто загльанув тоді в јіјі душу: — шчо там робилосьа! Јак би зазернув у серце: — шчо в јому поверталосьа!

— Іди собі! гукнув голова, бачучи, шчо в нејі ј річ відтьало.

Мотрьа повернуласьа, вијшла. Јшла по вулиці, — не бачила світа перед собоју; пријшла до дому, — јак пјана, мов чмелена…

— Шчо там, дочко? стріла јіјі мати. Чого тебе кликали?

Пожовкло в матері у вічьчьу, заколихавсьа світ, пішло все ходором… Не памјатала вона, јак опустилась на лаву, — так не роздьагнена, не розбута, і впала опукоју. Сльози, јак горох, полилисьа з очеј.

— Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?… Оришка не доказала. У нејі в думці пробігла смерть Остапова.

Мотрьа не озиваласьа; плакала мовчки. Оришка пильно дивиласьа на нејі. Серце почуло јакесь лихо; перед очима вже стојала біда… В Оришки затіпались чельусти; забігала по виду мишка…

— Та кажи!… чого ти плачеш? аж скрикнула вона.

Мотрьа утерла рукавом сльози і простогнала… А далі натужилась, і схлипајучи, переривајучи слова, стала казати: „О-о, боже міј!… не дурно він все сумниј був… мовчав… журивсьа… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврьу, та Грицька… не дурно ж це воно!.. Ој, пропала ж моја головонька біднаја!!

— Шчо ж там таке? кажи вже, не мороч мојејі голови! Про јаку се ти Хіврьу плешчеш?

— Про жінку того сучого сина, шчоб јому… ні добра, ні житьтьа!…

— Кого?

— Остапа…

— Чи ти не збожеволіла, дочко?

— По неволі збожеволіјеш, коли таке…

— Мотре! не тумань ти голови мојејі: роскажи по льудські, — шчо там таке?

— Отој волоцьуга, блудьага… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівсьа сьуди на моју голову… Господи! і за шчо ти мене отак карајеш на сім світі? — скрикнула Мотрьа, і залилась сльозами.

Тепер тільки Оришка розібрала своје лихо. Образа, гора тьажкојі образи — дочки; льудські поговори та сміхи, — все разом підньалось у голові матері, нальагало јіј на старе серце важким жалем… Вона гльанула шче раз на Мотрьу; поступиласьа назад; простогнала; сіла мовчки на піл, узьавшись холодними руками за крајньу дошку, шчоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалосьа, стара голова не здержувалась на вјазіх — хилиласьа на груди. Оришка болізно піднімала јіјі, і тьажко стогнала… Мотрьа не переставала плакати. Гіркиј јіјі плач, стогнаньньа Оришки зливалисьа в купу, носилисьа по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони дльа дочки ј дльа матері; здавалась темноју хата, ј світ, шчо вривавсьа у вікна, чорнів у вічьчьу в них… І стојала в темноті тіј шче темніша дольа јіх — чорна, темна, страшна, з худим зјіденим нуждоју, лицем, з злими од голоду очима…

Таке лихо скојілось перед обідом. Страва давно стојала в печі: шче јак у волость ішла Мотрьа, то засунула, шчо б упрівала. Тепер ніхто ј не згадав про нејі. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидавсьа до печі. Обидві навіть забули про обід.

Так день настав; так і минув. Одходьачи на спокіј, сонце обдало земльу блискучим проміньньам; земльа на прошчаньньа усміхнуласьа — і потемніла. Спустиласьа ніч; викликала собі на втіху зорі; викотивсьа зза гају місьаць — і став огльадати околицьу… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутьті теплојі ночі, — не спав тільки один соловејко, виспівујучи в зеленім садочку своју льубу пісньу, — та не спало шче лихо в Оришчинім та в Мотринім серці… Завело ј воно своју пісньу — гірку, журливу, безнадіјну… І не росходилась та пісньа по світу, не окликалась луноју в лузі, јак соловејкова; а, јак важкиј камінь, нальагала на душу, морочила голову цілим ројем темних гадок, пекла серце нерозважноју тугоју… Мотрьа ј Оришка не спали, не плакали, — тільки то одна, то друга зітхала… І відкільа це лихо взьалосьа? і чого воно до них причепилосьа?… чим була Мотрьа Остапові?… чим вона тепер осталасьа?… Мотрьа ј Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка?… покритка-дівка?… Ні жінка, ні дівка, а замужньа вдова… Гріх перед богом, — чим јого замолити? Сором перед льудьми, — чим јого змити?… А шче ж, і каратись за це пријдетьсьа — хоч не на сім; то на тім світі… Непевниј тој Остап, — він шчось лихе, страшне… Страх справді, післьа таких думок, закрадавсьа јім в душу — і вони обидві тихо молилисьа.

Јак не мучились вони цілу ту ніч, шчо вже не думали, а все таки не видумали нічого дльа себе утішного.

Не вигадали поради ј волосні. Судили, рьадили — та окружному; а окружниј — та губернаторові. Пішли писати та одписувати…

Незабаром најіхало в село чиновного пансьтва. Питајуть-роспитујуть; пишуть-записујуть. Натерпіласьа страху Мотрьа од тих хитрих спросів та переспросів; набраласьа Оришка горьа, гльадьучи на своју дитину.

А в селі — тільки ј мови, тільки ј речі, шчо про Хрушча. Наче все на світі дльа Пісок провалилосьа, один Хрушч зоставсьа, а через Хрушча — ј Мотрьа… Хто јіјі з роду не знав, — став допитуватись: де вона ј шчо вона. Не можна Мотрі нікуди очеј показати, шчо б на нејі пальцьами не тикали. Вијде Мотрьа на улицьу, — малі діти слідком за неју; порајетьсьа Мотрьа на в городі, — бачить: дві жінки стојать коло тину, дивльатьсьа на нејі ј перешіптујутьсьа. Стали јіјі сусіди обходити, а зострівшись сторонитись. Немаје Мотрі спокоју ј у церкві: і там јіјі не спускајуть з очеј.

— Ото… ото вона! низенька чорньава… чорним платком голова повјазана, — чује Мотрьа позад себе в бабинці.

— Ота чорньава, шчо христитьсьа?

— Еге ж, еге. Ото вона сама… за жонатого заміж пішла.

Чује Мотрьа, та бојітьсьа озернутись: јіј чогось соромно, страшно. Вона впаде на вкольушки, приникне головоју до помосту, — шепче молитву шчиру, просить у бога ласки, одмольује свіј гріх — і разом сльози ковтаје.

Тоді тільки льуде трохи забули про Хрушча, јак жнива настали. Својі клопоти, працьа, утома трохи заціпили јазики льудські.

Коли це — перед другоју Пречистоју, ведуть Хрушча у ланцьугах через Піски. Јак зачули льуде, та за малим не все село вибігло з хат, мов на ведмедьа дивитись. „Хрушч.... Хрушч іде!.... Хрушча.... Хрушча ведуть!....“ викрикујуть з усіх боків по селу. І біжить на Хрушча дивитись старе ј мале.

Повели Хрушча у Гетманське; засадили в тьурму за залізні штиби; давај випитувати та роспитувати. Підньалисьа знову спроси та переспроси… Зовсім загубила спокіј Мотрьа: водьать јіјі то в город, то з города… А тут — друге лихо: Мотрьа почула — шчось заворушилось під серцем…

Помітили льуде — та јак у дзвони задзвонили:

— Чи чули?… питаје молодицьа другу, стрівши на улиці. — Заваготніла…

— Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!

— Це вже видно не перед добром, моја матінко!… Чи не кінець бува ј віку швидко буде.... Там: торік, хвостата зорьа світила; а це знов пројава јакась вирескалась…

— І ја кажу: не перед добром таке на світі којітьсьа!

Та јак підуть отак цокотати, — не переслухајеш.

А під недільу або свьато, зберетьсьа де небудь чоловіків купа, надіјдуть жінки, парубки, дівчата — назбірајетьсьа чимала јурба льудеј, та ј давај перетерати на зубах у сотиј раз того чудного Хрушча.

Аж ось — не знать звідкіль узьаласьа на селі чутка, шчо він ні Хрушч, ні Притика, а прьамісенько таки Іван Вареник — крепак пана Польського, шчо панував у Пісках.

Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Шчо з ним робити? Јак тепер јого судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувсьа: робіть, мов, з ним, шчо хочете, јак знајете… Тоді громада розвјазала діло. Јак голили хлопців у москалі: „У некрути јого!… лоб јому! лоб!…“ закричала громада. Појіхав голова у Гетманське; пішов, куди треба; одніс, шчо годилось — і „перевертньа“ прьамо з тьурми повели до пријому. Заголивши лоб, перевернули јого шче в четверте — і став він з Вареника Хрушчовим. Не забаром јого кудись погнали, — та більш він ні вертавсьа, ні озивавсьа.