Малі герої

Front matter

„“.

.

'

Серед граду куль

Серед граду куль.

липні 1866 р. велася в горішній Італії війна між Австрійцями, довголітними панами сеї землі, та Італійцями.

А війна — війною. Скоро змінила вона краєвид. Де перше буявіли золотисті лани збіжа, зеленіли виноградники та сади, тепер була одна пустиня. Оселі, що лежали довкруги твердині Верони, змінилися в купи румовищ та в згарища.

Із жильців більшість утекла до Піємонту та Тоскани, а сі, що осталися, недужі й старці, сі шукали захисту по пивницях та каменоломах.

У битві під Кустоцою перемогли Австрійці. Та Італійці боронилися ще завзято, заки почали відворот. Кожду загороду на горбку, або камінні доми на перехрестях доріг заміняли вони в малі твердині й боронили їх завзято. І крівавий бій, що вже в полуднє був рішений, трівав дальше геть пізно в ніч.

Пів години ходу від села Кустоци стояв на кручі дім хлібороба Франческа Позаґи. Він ранним ранком із жінкою й дітьми втік поза італійські ря- ди. Дома остали девядесятьлітний дідусь, що не міг тікати, зза старости й унук його, чотирнайцятилітній Тоніо.

Мати з плачем говорила до хлопця:

— Тікай із нами! Ми занесемо дідуся до пивниці й оставимо йому доволі припасів. Він там буде безпечний…

Та Тоніо відповів:

Оставте мене тут, ненечко… Я не мав би спокійної хвилинки, колиб знав, що дідусь остав без опіки.

І остав.

— Не виходи з пивниці й замкни її. Коли тільки вийдеш, може тебе ворог полонити, або й убити — говорив батько на відхідному.

Тоніо прирік батькови, що піде за його радою й справді зараз, тільки батько відійшов, хлопець замкнув за собою пивницю.

Дідусь вскорі заснув і не чув нічого з того, що діялося над землею довкруги дому. За те Тоніо дуже наслухав на все.

До його захисту доходив гук гармат, що від нього аж земля дріжала, безперестанний тріскіт крісової стрільби, глухий гуркіт гармат, дзенькіт оружя й іржаннє коний та гамір поступаючих людий, а навіть стони ранених.

Якесь незвичайне схвилюваннє опанувало хлопця. Він бігав по пивниці сюди й туди. Здавалося йому, що задуситься.

Душне, важке повітрє, яке тут було, давило на груди й не давало віддихати свобідно. Він підкотив пусту бочівку під стіну, в якій був прозір. Виліз на бочівку та втягав жадібно свіже повітрє, що вливалося отвором.

Відсіля міг він бачити частину долини, що на ній велася битва. Він уже не відступав із місця й розпаленими очима глядів на боєвище. Густі хмари диму, що піднималися з гармат та крісів по вистрілі, закривали поле. Та небаром сильний вітер розігнав ті чорні заслони й полудневе сонце ярко освічувало багнети, шаблі та списи, що неначе коси женців скошували тисячі за тисячами.

Був се страшний вид! Малий Тоніо дріжав. Часто затулював очи й із грудий його видобувався зойк.

Час до часу кидав він зором на дідуся, що лежав у куті пивниці… Його повільний та важкий віддих зраджував, що він спав кріпко й гамір битви зовсім не перепиняв йому.

Нараз розірвалися ряди Італійців, що обсадили були височину перед селом Кустоцою й піхота, відділ за відділом, подавалася на горби.

Серце в Тонія забило сильно: він запримітив, що один відділ подався в напрямі хутора. Вкоротці ввійшли до дому. Однострої в них були подерті та запорошені й окрівавлені.

Був се відділ із шістьдесяти людий. Вели їх два підстаршини й сотник.

На млі ока замкнули вони ворота та заложили дошками, бочками та иншими домашніми знарядами. Деякі поставали при вікнах та стежили відсіля й звернули стрільбу на Австрійців.

Передня частина хутора була звернена до долини, а задня, що її творив кріпкий мур, піднеслася над стрімкою кручею. Ся частина була захоронена валом і ровом, була забезпечена перед наступом во- рогів. Та тим завзятійше кинулися вони на передню частину дому.

Град куль сипався на мури й вікна і повалив неодного з Італійців, що стріляли з вікон.

Небаром лунали стони ранених, що боролися зі смертю, й оклики: »Помочі, помочі… води!« відбивалися об уха хлопчини.

Його добре серденько дріжало на думку, що бідні ранені лежать опущені й се збудило в ньому думку.

— Піду до них й доглядатиму їх.

Та тут пригадав заборону батька не опускати пивницю…

— Батечко остерігав мене перед ворогами, що моглиб узяти мене в полон! — подумав він по розвазі. — Вояки, що тут хоробро бороняться, се мої земляки. Піду на гору й помагатиму їм.

Він підійшов до дідуся й стежив, чи він ще спить. Спав. Хлопчина відчинив двері пивниці й вийшов по сходах до хати.

Вояки сильно здивувалися, коли хлопець серед них зявився, а сотник закликав:

— Не підходи до вікна, бо згинеш!

Узяв хлопця за руку, повів його до кухні, де були безпечні й спитав гостро:

Відкіля ти прийшов? Чого шукаєш тут?

Боявся нападу й заскочення і був рішений убити хлопця на місці. Уважав його зрадником.

Та Тоніо виявив просто й отверто, що він остав на хуторі, щоби доглядати старенького дідуся й тепер хоче служити раненим.

— З тебе славний хлопець! — закликав сотник, коли Тоніо скінчив… — Роби, що тобі наказує серце.

Тоніо поспішив на подвірє, набрав води зі студні в збанки і приніс їх до кімнати, де були ранені вояки. Коли всі напилися, попритягав скрині й сінники і приготовив постелі для тяжко ранених, а легко раненим подав шматки полотна, що їх надер із простирал.

Се все він робив спокійно та без поспіху, хоч вікнами впадала куля за кулею та вбивалася в стіни й у двері.

Вояки з подивом гляділи на неустрашеного доглядача й один за другим кликали:

— Нехай тебе Бог благословить, малий! Твої батьки можуть гордитися тобою.

Нараз увійшов сотник у кімнату. Понурий вираз його лиця зраджував, що він утратив надію відбити наступ Австрійців.

Він підійшов до Тонія й спитав:

— Чи не зробив би ти мені одної прислуги, що помоглаб виратувати нас?

— Дуже радо! — відповів хлопець.

— Але се грозить твойому життю! — говорив сотник дальше.

— Кажіть, яка має бути моя робота?! — перервав хлопець.

— Ти мусиш вилізти на дах дому й розглянутися, де стоять наші… Від сього буде залежати, чи нам дальше опиратися, чи…

Крісовий огонь Австрійців нараз затих. Один підстаршина, що стояв у вікні над ворітьми дому, зголосив, що ворожий старшина з білим платком на кінци шаблі наближається до обістя.

Сотник приказав здержати стрільбу і вийшов на подвірє, де зустрітився з Австрійцем.

— Наш отаман, який подивляє вашу хоробрість, завзиває вас до здачі! — сказав сей. — Ви стоїте напроти десятитисячної переваги і не можете надіятися підмоги ваших. Вони в повному відвороті.

Сотник відповів:

— Дайте мені час нарадитися з моїми вояками.

Він увійшов до середини і переказав своїм воякам предложеннє ворога.

Коли вояки нараджувалися, сказав сотник хлопцеви:

— Вилізь на крівлю й гляди в сторону, де стоять наші.

— Добре, — відповів хлопець, вибіг із кімнати тай мигом видістався на крівлю. Вскорі побачив недалеко села Віляфранка відділ берсалієрів, стрільців, що тамечки були окопалися.

Він закликав до сотника, що наблизився до крівлі:

— Бачу наших!

Ті слова вистали на се, щоби зробити кінець ваганню та отяганню вояків. Один підстаршина вибіг на подвірє і заявив Австрійцеви, що обляжені не піддадуться. Вояки набили кріси та готові до стрілу ждали при вікнах на ворожий наступ.

Вкоротці роздалися знову вистріли і град куль посипався на обістє.

Тоніо, що все ще стояв на крівлі, був тепер цілю стрілів, бо з долини було його добре видно.

— Злази, злази! — кричав сотник — вони тебе вбють.

— Потрівайте, — відповів хлопець — я хочу знаками прикликати наших!

Він порушав раменами мов крилами вітряка і думав, що берсалієри побачать його, бо він був у білій сорочці, що ясніла далеко.

— Злази! — повторяв сотник. — Пощади молоде життє на красшу службу.

Кулі літали все густійше й одна поцілила Тонія в рамя.

Він захитався. Із продіравленого рукава спливала кров.

— Злази! — кричав сотник гнівно.

Хоробрий хлопець спустився в діру, що була в крівлі і сказав, коли знов станув перед сотником:

— Шкода, що я не міг довше остати на горі, я напевно був би прикликав наших.

Сотник затягнув його до кухні, перевязав йому рану і приказав:

— Вертай до пивниці та поглянь, що робить дідусь.

Хлопець побіг, а сотник ходив сюди й туди великими кроками і тільки з трудом опановував зворушеннє.

Відтак вирвав листок паперу зі свойого записника і написав кілька слів.

— Мушу післати післанця до сотника берсалієрів, щоби прислав нам підмогу — сказав до підстаршини, що стояв у кімнаті.

— Половина нашої мужви вже не здібна до бою, а дві третини ранених… За годину всіх нас або вибють, або полонять!

— Тільки хтось зі швидкими ногами зможе перенести письмо — додав підстаршина — тай мусить він бути приготований на смерть.

— Чи знаєш кого такого, що надавбися до сього небезпечного посольства? — говорив сотник дальше.

Оба замовкли й задумалися.

— Пане сотнику, вишліть мене! — роздався голос. — Я біжу мов заяць тай відваги мені не хибує.

Був се Тоніо, що ввійшов незамітно і чув розмову.

Коли в тебе є відвага, сильна відвага, то ходи за мною — відповів сотник і пішов у противну частину дому, що мала в мурі тільки невеличке віконце, з якого можна було бачити село Віляфранка та розставлені там італійські війська.

Він повів Тонія до сього віконця, показав рукою на вояків і сказав:

— Занеси сю карточку сотникови. Та не щади ніг, бо кожда хвилинка, що її змарнуєш, коштує життє одного з твоїх земляків.

— Як мені вийти з дому? — спитав Тоніо. — Усі виходи обсадили Австрійці. Вони застрілять мене, тілько покажуся на отвертому полі.

— Опережися линвою, перелізь через вікно, а я спущу тебе в яругу — відповів сотник.

Так і сталося.

— Біжи, хлопче, — кликнув за ним сотник — і памятай, що наш ратунок залежить від скорости твоїх ніг!

— Зроблю, що буде в моїй силі! Вірте мені! — відповів хлопець.

— Нехай Господь береже тебе! — сказав ще сотник.

По кількох хвилинах Тоніо був на дні яруги і біг нею що духу. Сотник стояв при вікні і не спускав його з ока.

Та тільки хлопець показався на отвертому полі, замітили його австрійські передні сторожі і зараз понісся вистріл за вистрілом у слід за хлопцем. Сотник, що замітив малі хмаринки диму, задріжав, бо хлопець нараз похитнувся й упав у високу траву.

— Вони вбили його! — закликав він і гнівно стиснув кулак.

Та тільки він сказав сі слова, як Тоніо знову підвівся й біг дальше.

— Стріл певно хибив, тільки звалив його! — сказав сотник і зітхнув лекше та дальше слідив за хлопцем.

Хлопець біг дальше й видимо напружував усі сили, щоби скоро добігти до мети.

Малі хмаринки диму все ще піднималися, стрілянина все ще лунала, та ціль тих стрілів віддалялася все більше й більше так, що вскорі хлопець опинився поза лінією дострілу.

— Хлопець криває… — закликав нараз сотник — він не біжить, він іде повагом!

А потім закликав голосно:

— Виратувані!

Тоніо допав левади, де таборували берсалієри.

— Ще короткий біг, кілька ровів, що їх мусить перескочити й він буде між нашими.

— За пів години зможуть вони нам дати поміч, спасеннє!

Чим близше хлопчина доходив до ціли, тим більше нервувався сотник. Очи в нього горіли, а неспокій його переходив у божевіллє.

Підстаршина, що мав голову перевязану закрівавленим сукном, підступив близше й зголосив, що Австрійці вдруге завзивають їх до здачі.

Сотник, що не відвертав зору від хлопця й мірив думкою віддаль між хлопцем і табором берсалієрів, відповів різко:

— Ми не здамося!

— Біжи, біжи, хлопче! — кликав він що сили, начеб Тоніо міг його чути. — Чого ти задержався?!

— От драбуга сів і спочиває! — Сотник стиснув кулаки й пінився зі злости. — Се була глупота посилати хлопця. Я дурний, дав себе обманути приреченням того жовтодзюба… Ми пропали!…

Тоніо зник у кущах, що тут і там покривали рівнину й більше не показувався.

— Лінтяй розложився певно в, траві і спить, а нас тут усіх вистріляють.

Сотник подався в передню частину дому і з жахом побачив, якого страшного спустошення наробили ворожі кулі в часі його короткої неприяви…

Відділ здібних до бою змалів до дванацятки, а граната, що впала на дім, запалила його.

Вже сипалися іскри з футрин і рам вікон та з дверий. Дими, що затемнили повітрє й здавлювали віддих, збільшалися, а кулі Австрійців, що все близше підступали, клали Італійців одного за одним на землю

Сотник стояв у передньому ряді і кликав разураз:

Відваги, відваги! Скоро прийде підпомога!

Полумя, що захопило вже крівлю, росло й палахкотіло все сильнійше й крокви та бальки падали на хоробрий відділ, який все ще не уступався.

В третє появився австрійський старшина, вимахуючи білим платком і кликав:

— Піддайтеся! Піддайтеся!

Та сотник, якому куля саме прострілила і обезвладнила праве рамя, хопив лівою рукою шаблю й закликав:

— Ні, ні! Красше смерть, як піддатися! Нехай живе Італія! Нехай живе Віктор Емануель, наш славний король!

Вояки, і ранені, а навіть ті, що вже боролися зі смертю, кликали враз:

— Нехай живе Італія, нехай живе наш славний король Віктор Емануель!

Сотник глядів крізь вікно в напрямі, де лежало село Віляфранка і сказав із лютю:

— Берсалієри не йдуть!

Потім пішов знову до входових дверий, що їх Австрійці силувалися розбити прикладами і ждав, поки двері не впадуть із завісів. Був рішений згинути.

У сій хвилині закликав один із вояків:

— Наші йдуть! Наші йдуть!

Із далі лунало »урра« берсалієрів і тріскіт крісових стрілів роздався поза спинами Австрійців так, що ніхто з обложених не сумнівався, що поміч близько.

Всі, здорові й ранені, тиснулися до вікон і витали китиці піря, шо маяли на капелюхах берсалієрів, одушевленими окликами.

По короткій ручній боротьбі подалися Австрійці назад, а хутір остав у руках Італійців.

Коли берсалієри збирали вбитих та виносили тяжко ранених на вози, щоби відвезти їх до полевого шпиталю, подалися инші хоробрі оборонці до села Віляфранки.

Сотник щойно тепер подумав про своє ранене рамя, що сильно боліло й почув, що зза втрати крови не зможе дальше йти.

— Де перевязня? — спитав він одного копійника, якого стрінув на улиці.

Сей вказав на церкву, що її перемінено на шпиталь.

Коли ввійшов туди, стрясся на страшний вид, який побачив там.

Поміст божого дому був покритий закрівавленою кукурузянкою, а на ній лежали сотки вояків усіх родів оружя. Куди тільки не глянув, усюди отверті рани в голові, розшарпані рамена й ноги, або повиривані части тіла.

Довкола стола, що стояв на ступенях престола, бігали лікарі з ножами, ножицями та пилами й відтинали сьому руку, тому ногу.

Сотник пішов наперед до стола, де працювали лікарі.

Аж тут роздався слабий голос:

— Пане сотнику!

Сотник глипнув на бік. Перед ним лежав Тоніо на вязці кукурузянки, накритий покривалом, що перше мабуть служило заслоною до церковного вікна.

Худі руки держав на покривалі. Лице було смертельно бліде, з слідами важких болів, що їх терпів, а великі очи світилися мов дві огнисті жарини.

— Тоніо! — закликав сотник. — Хоробрий хлопче, ти сповнив своє завданнє як мужчина!

— Я зробив, що було в моїй силі, — відповів Тоніо. По двайцяти мінутах найшов я отамана берсалієрів і передав йому вашу карточку… Я був би скорше забіг… та не дала куля, що зранила мені ногу…

Нараз урвав, впялив очи в рамя сотника і закликав:

— Ви ранені. Кров тече з рукава вашої блюзи… Я перевяжу вам рану!

Старався підвестися, щоб перевязати йому рамя, та сили опустили його, він упав назад і примкнув із ослаблення очи.

— Ти видно за богато крови витратив, мій хлопче? — питав сотник із почуттєм. — І тому ослаб так.

— Так, я втратив богато крови! — відповів Тоніо. — І ще щось крім крови. Глядіть!.

І відкрив накривало… Сотник, блідий із жаху, подався ступінь назад.

Хлопець мав уже тільки одну ногу. Друга була втята по коліно, а кикоть сторчав у крівавих перевязках.

Тут надійшов один із лікарів і сказав:

Ногу можна було вилічити, колиб хлопець замість бігти далі, був присів. Та через напруженнє кинулася ґанґрина й тому треба було відтяти ногу. Славний хлопець…

Він держався хоробро мов герой, як я різав пилою, ані зойку не почув я… Далебі, наша вітчина може бути горда на сю дитину.

По сих словах лікар пішов дальше.

Та сотник, якого волосе й вуси блистіли сивиною, приложив руку до краю шапки й віддав військовий поздоров.

— Що робите, пане сотнику?

— Поздоровляю й віддаю честь — героєви, що проляв кров за вітчину! — відповів, сотник, а слези плили по його поморщеному лиці.

Потім ніжно, мов ненька, накрив знов хлопця, поцілував його в чоло та в уста й повторив:

Тоніо.... — ти справжній герой!

А було се в повінь весняну над Дніпром

А було се в повінь весняну над Дніпром…

о ще були кріпкі морози, а там де взялися теплі гарні дні. Розщедрилося сонце вже з початком березня тай сипле й сипле своїм благодатним проміннєм.

Зворухнулася вся природа. Почула в собі сили нові, молоді. І таки на очах зазеленіли береги нашого Діда Славутиці, а й сади Матері городів України, Київа Золотоверхого, обсипалися свіжими пупляхами, а там і в листе зелене пристроїлися. А боян цариці Весни, Жайворон, піднісся в гору в проміннє ясне й нуж співати:

— Цариця Весна йде, цариця Весна! Перемогла білу Зиму, проміннєм ясним та теплим знищила її морози люті.

Не видержав наш Дід Славутиця:

— Годі в кайданах довше нидіти! Воля, воля йде! — І як розправить свої дужі рамена, а крижані окови тільки трісь-трісь — геть потріскали. Та ба! Потріскали, але сила в них ще є! Сила й жадоба нищити все! І як зіпруться разом! То вам такою греблею станули поперек Дніпра! Ударив Ревучий своїми могутніми раменами раз, другий. Захиталися ворожі лави та не подаються.

І виступив Дніпро з берегів. Увесь Поділ залили його води. Филі повені вдарили так нагло на доми й хатини, що переляканим жильцям їх не було иншого ратунку, тільки втеча на крівлі будинків.

Там дріжали вони від холоду й голодні гляділи на пінисті филі, що гнали крижину за крижиною на стіни домів і хат.

На краю Подолу, над саміським Дніпром, стояла біленька хатинка. Біля неї росла старезна кріслата липа. Жив у сій хатині огородник Петро Стеценко з жінкою та троїма діточками. Ранним ранком подався він у горішній город, щоб там на торзі продати вчасну городовину та цвіти, що їх виплекав у своїй теплиці поза хатою.

Дома остали пятьнацятилітний Семен та чотирнацятилітна Прися й мала семилітна Галя. Прися зварила сніданок і закликала Семена, що враз із Галею працював у теплиці.

Діти їли зі смаком і так були заняті сніданком, що зовсім не звертали уваги на те, що за сей час творилося на дворі.

В кінці сказав Семен:

— Ну, Галю, час нам дальше до праці!

Та тілько підійшов до дверий, почув страшний шум і ревіт. Що раз сильнійший, що раз грізнійший. Не отвирав уже стрівожений Семен дверий, а підійшов до вікна:

Що за страшний вид представився його очам!..

Як далеко оком досягнути, лежали левади й поля залиті водою. Повстало велике озеро, а на його брудножовтих филях плили пні дерев, останки хат і плотів, бальки й хатня обстанова. Тут і там визирали з сеї непроглядної повені вершки будинків і верховіттє дерев.

Семен скричав і впялив розпучливий зір на бурхливі води. Потім отворив двері, щоби дістатися на подвірє. Та годі було! Повінь скаженіла вже й тут і на очах росла так, що вже й східці, що вели до сінок, були в воді.

Семен, замкнув знову двері й вернув у хату. Уже й сестри замітили, що діється. Вони розплакалися в голос.

— Ми потопимося! Батечку, ненечко, ратуйте нас! — кричали вони. Семен потішав їх:

— Успокійтеся тільки, вже я щось придумаю, як нам видістатися відсіля в безпечне місце.

Крижини, що їх повінь нанесла в подвірє, били в стіну та в двері. Двері від ударів тріщали.

— Годі тратити час! — закликав хлопець. — Коли не втечемо з хати, потопимося!

Та як порадити тут? І він то безрадно глядів у вікно, то бігав по хаті, а потім глядів у прозір, що був у задній стіні.

Його погляд упав на липу, що кріслатими гиляками покривала частину крівлі.

Нараз блискавкою впала йому щаслива думка. І одним ударом убила його безрадність…

Як часто передіставався він із крівлі на липу!

— Коли нам удасться з крівлі перелізти на дерево, то ми виратувані! — подумав він.

І зараз поліз він східцями на під, вікном у крівлі дістався на її верх і обережно, держучися безлистих іще гиляк, дійшов до найгрубшого конаря.

— Липа мусить стати нашим захистом. — подумав він і вже хотів на радощах скрикнути, та тут узялися й сумніви й непевність.

— Я сильний хлопець, лажу по деревах звинно і голова мені не закрутиться. Мені легко дістатися туди й між конарами найти безпечне місце… але боязливі дівчата? Вони по деревах лазити не вміють і можуть легко попадати в воду.

Думав хвилинку, а потому рішив:

— Треба буде помогти їм вилізти та збудувати для них захист на дереві.

Зліз знову на під і вишукав там линви й дошки і старі двері. Усе те пересунув вікном на крівлю.

— Треба взяти також щось їсти, бо хто знає, як довго прийдеться нам ждати на липі, заки прийде поміч… — подумав.

Вернув у хату, узяв із комори вудженини й хліба та набрав у збанок води. Потім сказав до сестер:

— Киньте рюмсати! Виліземо на нашу липу і побудуємо собі захист. Там будемо безпечні! Липа видержить води й криги.

Сестри вспокоїлися. А Прися сказала:

— Ми поможемо тобі при сій роботі.

— Добре, — сказав він — та перше всього зодягніться тепло й винесіть покривала й килими, які тільки є, на крівлю.

І всі трійко подалися на крівлю. Семен опоясався одним кінцем довгої линви, а другий кінець її прикріпив до вікна в крівлі й поліз на найблизшу гиляку, що звисала над крівлею. По ній дістався між конарі. Тут розперезався з линви й прикріпив її до найсильнійшого конаря та кликнув до Присі:

— Відвяжи линву від вікна та привяжи до старих дверий!

Прися зробила так. Він став тягнути линву, що сил стало, аж поки не витягнув дверий на дерево. Умістив двері між росохи конарів і знову перекинув кінець линви Присі, щоби привязала до неї дошку. Так перетягнули вони на липу чимало дощок. Із дверий та дощок построїв Семен поміст, на якому умістилися всі троє. Неначе на острові серед водяної пустині.

Так само перетягнули й теплі покривала й коци й поживу та збанок із водою. І »гніздо« як казав Семен, було готове.

Та тепер остала найтяжша робота. Треба було так само перетягнути на поміст на липі і Присю і Галю. Семен привязав два кріпкі мотузи до линви, привязав сильно кінець линви до пня липи, а другий перекинув через конар, що на палу опирався поміст і кинув на крівлю дівчатам, що стояли на її краю.

Дівчата хопили кінець линви, а він кликнув до Присі:

— Опережи линвою Галю й сильно завяжи!

Прися зробила все, як він казав і на знак Семена зсунула Галю з крівлі. Галя зависла на кілька хвилин над водою, та вскорі сильні Семенові рамена витягнули її на поміст. Коли вона вже була на помості, привязав її мотузком до липи, щоб вона не впала в глибінь, колиб їй закрутилася голова.

Остала ще остання та найтяжша для нього робота. Прися була росла, кріпко збудована дівчина і для пятнацятилітного хлопця, здавалося, буде за тяжка.

І він у душі сумнівався, чи вдасться йому витягнути її. Алеж що инше оставало йому?! А він мусить її виратувати за всяку ціну! Обкрутив кінець линви двічи довкола руки, щоби не висовглася йому, оперся ногами сильно о пень і кликнув Присі, щоби скакала з крівлі.

І дівчина зависла між небом і водою.

Семен тягнув і тягнув із усіх сил, та йшло йому се дуже поволи. Прися була дійсно за тяжка. Із напруги сливе тратив він віддих, кров підступала йому до голови.

По яких десяти хвилях, що Семенови видалися вічністю, дісталася Прися так близенько липи, що могла хопитися гиляк липи й помагати братови.

Був се вже крайний час. Напруга так обезсилила Семена, що він, тільки Прися дісталася на поміст, упав зімлілий.

Та скоро прийшов до себе й зараз забрався до зладження захисту для сестер. Із накривал зробив сидження та постелі, а коци поприкріпляв між гиляками так, що творили немов намет, який захищав їх від вітру та дощу.

Коли Прися й Галя посідали, подав він їм вудженину та воду й казав:

— Їжте, покріпіться, бо швидко настане ніч.

Вони їли й попивали водою, а він оповідав їм ріжні казки, щоб їх розвеселити й на кінці сказав:

— Змовте тепер вечірню молитву й спіть спокійно! Господь захистить нас і пришле поміч.

Дівчата, змучені подіями дня, швидко заснули, та Семен стежив із свойого сидження за всім, що довкруги нього діялося, а головну увагу звернув на хату.

Вода залила хату вже по саму крівлю, а криги били й били в її стіни. Вода все підступала й підступала в гору.

— Хата не видержить, завалиться — думав Семен, та що буде, як вода підступить висше нашого »сідала?« Тоді ми пропали! Хто зна, чи й липа видержить напір води й удари криг.

Як далеко оком досягнути, не видно було ні одніського човна, що плило би їм на ратунок. Воно й неможливе було переправити судно крізь буруни та кригу.

Семен не спав усю ніч і наслухував і на шум і на кождий звук із далечини. Замітив уже в далі світла, а від часу до часу доходили до його ух голоси.

Свитало вже. Нараз затріщало й загримотіло біля нього. І тільки перші проміні сходячого сонця прогнали темряву, побачив він, що хата завалилася й зникала під водою. На місці, де стояла хата, ганялися пінливі буруни й кидали на всі боки кригою.

Семен затулив лице долонями й плакав гірко. Сидів так, поки зовсім не розвиднілося й не побудилися сестри. Перший їх погляд був на хату. О, як ридали вони, коли не побачили вже її.

Так провели вони ранок і полуднє й зорили на всі сторони, чи не побачать де людини, або судна, що принесло би їм ратунок. В кінці над вечером дійшли до їх ух крики, що раз близші, що раз виразнійші. Семен перехилився за поміст і замітив на свою радість, що вода поволи опадала, а й криги все меншали й що раз менше було їх.

Нараз побачив у далі судно, яким кермувало троє людий. Воно підпливало все близше й близше.

Семен ухопив білий платок і давав ним знаки тим, що були в судні. Заразом кричав, як тільки міг голосно:

— На поміч, на поміч!

Мабуть замітили його знаки, почули його заклики, бо судно небаром підплило під липу.

Семен привязав Галю собі до спини й один кінець линви кинув людям, що були в судні. Вони випружили линву і він зліз по ній у судно.

На липі остала ще Прися. Та тільки Семен із Галею опинився в судні, закликав до :

— Відвяжи линву від пня й опережися нею!

Вона так зробила й люде в човні хопили за другий кінець линви, що свобідно була закинута на гиляку. На знак Семена Прися обхопила пень липи раменами й зісунулася по ньому в човен. Щоби вона не впала в воду, придержували люде линву, якою була Прися опоясана.

Човен із виратуваними дітьми поплив до берега, де ждали їх стрівожені батько та ненька. О, яка радість була! Раділи родичі, що діти вратовані, раділи діти, що вони коло родичів.

І пішла слава про сміливого хлопця по всьому Київі. Кияне говорили йому:

— Ти сміливий юнак, для малих і великих можеш бути приміром.

А було се в повінь весняну над Дніпром у Київі золотоверхому…

.

країнці, що живуть на побережі Чорного моря, найкрасші моряки. Моряки з діда прадіда. Уже з малечку привчаються вони до сього.

Над Дніпровським лиманом у Станиславі жив моряк Семен Яковенко. У нього був син Василько.

Надморське повітрє й небезпеки моря вплинули й на сина. Вже на шкільній лавці мрів Василько про те, щоби стати моряком.

Кождого дня чи в погоду, чи в негоду спішив хлопчина на побереже й замість сидіти дома, тинявся понад морем.

Виходив на високий беріг і відсіля приглядався, як хвилювало море, або й пускався з рибалками на море й радів видом бурунів, що то піднималися, то опадали, та білих мев, що стрілою ганялися понад верхнею моря. Иншим разом скидав із одяг і скакав у море. Филі, що вдаряли о беріг, билисали його мов немовля. Він то випливав на пікостій филі, то поринав під зеленосяйною водою.

А вже найрадше сидів він на крівлі надбережного будинку та в уяві укладав собі ріжні пляни на будуче. Бачив себе в думці моряком, що високо з щоглового »гнізда« стежить за чужими кораблями, або капітаном, що бистрим кораблем їде в найдальші части світа.

Коли Василькови було десять літ, вернув його батько з далекої їзди й перебував якийсь час у Станиславі. Се були найщасливійші дні для Василька! Батько оповідав про свої пригоди, описував краї, острови, де довелося йому побувати, людий, що живуть по тому боці океану й пояснював чужі предмети, що їх привіз із собою.

Василько сидів сильно з зачервонілими лицями біля батька та наслухував пильно на кожде його слівце. А коли пізним вечером поклався в постіль, то мрів тоді тільки про море та бурливі подорожі, про горячі країни та дикунів, про морських розбишак та лови на акул.

Так минула пізна осінь і зима. А коли прийшла соняшна й тепловітра весна, сказав одної днини Яковенко жінці: Я дістав листа з Одеси. Власник кораблів Жученко пише, щоб я найнявся за керманича на його кораблі »Чайка«.

Василько слухав сього, а серце в нього так. билося… аж прийшла йому в голову думка.

Остань красше ще рік дома, відповіла йому жінка — тобі потрібний спокій і спочинок.

— Радо, радо послухав би я тебе — відповівСемен — та Жученко дає мені таку плату, щоя був би легкодушним батьком, колиб відмовився. Я ще не так старий, щоби спочивати. Приготов білє та одяг. За три дні кину Станислав.

Тут підійшов Василько до батька, пригорнувся до нього та прохав:

— Батечку, візьміть мене з собою! Я хочу стати корабельним хлопцем.

Ще батько не вспів відповісти, мати закликала стрівожено:

— Що тобі, хлопче, впало до голови?! Я не пущу тебе на море!

— Чого противишся? — перервав Семен. —

— Скорше, чи пізнійше прийде до сього, бож се званнє, що до нього ми призначили Василька. Красше буде, коли він першу їзду відбуде під моїм оком, ніж із чужим. Така добра нагода запізнати його з морем та з корабельною службою рідко трапляється. Я візьму Василька з собою й прохатиму капітана »Чайки«, щоби приняв його на корабельного хлопця.

Мати все ще не приставала.

— Твоя правда, Семене, раз мусить наш Василько піти на море, та зажди ще кілька літ, заки пустиш його до корабельної служби. Нараз замовкла й задумалася. По хвилі сказала:

— Я прочуваю, що вас жде нещастє.

— Успокійся, Марусе, — потішав Семен. — Ми моряки, що кождої хвилини наражені на небезпеку життя, більше віримо в Бога, як великі пани. Вибий собі сумне почуттє з голови й тям стару моряцьку пословицю: »Що мусить бути, того не минути!«

— В імя боже! — сказала жінка й приготовила все до дороги для чоловіка й для сина.