Малий льорд

Front matter

Франціска Геджсен Бернет

Повість для молодіжи

Переклала: Варвара Літинська Ілюстрації А. Жмуди

Вступ

Вступ.

Повість ⁣»Малий льорд Фонтлєрой«⁣ написала славна анґлійська письменниця: Франціска Геджсен Бернет (Frances Hodgson Burnett).

Вона уродилася 24 падолиста 1849 у великому фабричному місті Менчестрі в Анґлії. Тут, у чудовій околиці північної Анґлії, прожила перших 15 літ своєї молодости. Та її чутливу вдачу манило, більше ніж краса природи, життє людий, а передовсім дітий. Так само, як і малий льорд Фонтлєрой, цікавилася вона всіми проявами людського життя.

Маєткові відносини приневолили її родичів переселитися до Америки і вони від року 1865 замешкали в Ноксвілі, головному місті стану Теннесі. В р. 1873 віддалася Франціска Геджсен за лікаря, дра Бернета і відтоді проживає постійно у Вашінґтоні.

Франціска Геджсен Бернет ще пятнайцятьлітною дівчиною почала писати ріжні коротенькі оповідання, які тоді вже дуже радо друковано в періодичних видавництвах. Протягом десяти літ стала вона так популярна, що за видаваннєм її творів побивалися найповажнійші американські й анґлійські видавництва.

Найкрасші твори Франціски Геджсен Бернет се — діточі оповідання, а з них найбільш відоме й популярне: ⁣»Малий льорд Фонтлєрой«⁣ (Little Lord Fauntleroy), написане в році 1886, якого переклад подаємо саме для української молоді.

Героєм до сього оповідання послужив авторці її власний синок — Седрик. Опісля здраматизувала вона се оповіданнє п. з. ⁣»Справжній малий льорд Фонтлєрой«, а вистави сеї пєси принесли пані Бернет великі доходи і крім сього широкий розголос по обох боках Океану.

Инші твори сеї авторки такі:

»That Lass о' Lowrie's«⁣ (1877); ⁣»Surby Tim and Other Stories«⁣ (1877); ⁣»Haworth's«⁣ (1879); ⁣»Louisiana«⁣ (1880); »A Fair Barbarian«⁣ (1881); ⁣»Thraugh One Administration«⁣ (1883) — се суспільно-політичний роман з життя вашінґтонських висших сфер; ⁣»Sarah Grewe«⁣ (1888). Се оповіданнє було вже перекладене на українську мову п. з. „Сара Кру“ й друковано його в ⁣»Дзвінку«, а опісля вийшло також окремою книжечкою; ⁣»Editha's Burglar (1888); ⁣»Vagabondia«⁣ (1889); ⁣»Little Saint Elizabeth«⁣ (1889); є се прегарна історична повість з часів королевої Ганни; ⁣»The Pretty Sister of José«⁣ (1891). Пізнійше написала дві повісти: ⁣»А Lady of Quality«⁣ (1896 — Пані з високого роду) і ⁣»His Grace of Osmonde«⁣ (1897 — Їх Ласкавість Осмонд). Опісля слідували ще — повісти: ⁣»The Capital's Youngest«⁣ (1898); ⁣»The Macking of a Marchioness«⁣ (1901) і ⁣»The Little Unfairy Princess«⁣ (1902) та драматичні твори: ⁣»Phyllis«, — ⁣»The First Gentelman of Europe«, ⁣»Esmeralda«⁣ і ⁣»Nixie«.

Останній твір Франціски Геджсен Бернет появився в 1904 р. п. з. ⁣» the Closed Room«⁣ (В замкненій кімнаті). Про сю повість розписувалася критика дуже широко, одначе ні один її твір не осягнув такої популярности, як саме повість ⁣»Малий льорд Фонтлєрой«, яку перекладено на всі майже мови культурного світа.

І в нашу невеличку літературу для молоді даємо переклад сеї прегарної повісти. Читайте її пильно та старайтеся так само, як сей малий льорд, пізнавати все, що гарне, любити красу життя, відчувати горе й кривду инших і робити всім добро.

I.

I.

Седрик не знав нічого про свою родину, хоч уродився і виховався в Ню-Йорку. Чув одначе від матери, що отець його, капітан Ерель, був родом з Анґлії, і коли помер, хлопчина був іще дуже молодий, та затямив лише струнку стать капітана, його гарні сині очи і довгий вус; памятав також, як отець носив його на руках, пестив, саджав на коліна. Підчас недуги вітця віддали Седрика до знакомих, а коли повернув домів, уже було по всему. Мати, що тяжко перехорувала се нещастє, ледви зачинала вставати з ліжка і сідати на фотели при вікні. Мала чорну сукню, була незвичайно бліда, а з її чудового лиця зник зовсім давний рис веселости. Великі, темні очи гляділи довкола з виразом безмежного смутку.

„Любунцю“ — сказав Седрик, бо отець так називав її, а дитя ішло за його приміром. — „Любунцю, чи татусьо здоровий?“

Мати мовчки пригорнула його до себе, а хлопчина поглянув в її очи; нагло зібрала її охота до плачу. Спитав у друге:

„Любунцю, як татусеви?“

Коли й тепер мати не відповіла нічого, добре серденько хлопчика підшепнуло йому, що має зро- бити: Видряпався на коліна матери, обняв її рученятами, притулив своє личко до її і цілував раз у раз то в чоло, то в очи, то в уста, але вже більше не питав нічого. Мати сердечно пригорнула хлопчика до себе і довго-довго заливалася горячими слезами, не випускаючи його зі своїх обнять.

„Татусьо вже перестав терпіти“ — сказала в кінці, — „там йому добре, він щасливий, але ми остали самі, двоє нас лише на широкім світі.“

Хоч Седрик мав ледви пять літ, зрозумів зараз, що отець його, сей високий, сильний, гарний мущина, відійшов від них на завсіди, що його більше не побачать, бо умер. Се слово чув уже нераз перше, а тепер пізнав його значіннє. Був він дуже второпний; спостеріг, що на згадку про вітця мати зараз плаче, тому постановив собі не говорити про нього в її присутности. Спостеріг також, що він один невпинним своїм щебетом оживляє і відриває від тяжких дум; тому кілько лиш разів сіла задумана і сумна при коминку або при вікні, зараз прибігав і садовився на коліна матери.

В місті майже нікого не знали, вели життє тихе й самітне. Мати Седрика виходячи за муж, була сиротою і ніякої родини не мала. Отець капітана Ереля називався ґраф Дорінкорт; був се старий анґлійський маґнат, непомірно богатий, гордовитий, самолюб, при тім ненавидів Америку й Американців.

Мав він двох синів старших від капітана, але відповідно до анґлійського права, лише найстарший син дідичить по вітці назвиско, титул і великанські добра. Коли найстарший син умирає бездітно, другий входить в його права. Як третий з ряду, капітан Ерель, хоч був сином одного з найбільших маґнатів в Анґлії, був зовсім убогий і мусів власного працею здобувати собі удержаннє. Звичайно віддають родичі таких молодших синів до війська, щоби при помочи протекції дослужилися висшої ранґи і більшої платні, або посвячуються вони духовному званню, де знов можуть дістати парохію, що приносить великі доходи. Такий устрій маєтковий зветься майоратом; звичайно привязаний він лише до мужеської лінії; доньки не дідичать, і коли такий маґнат має самі доньки, усуває їх від дідицтва, що переходить на дальшого свояка. Часами знов переходить лише титул на свояка, а майно лишається при дівчині, з чого повстають ріжні конфлікти.

Ґраф Дорінкорт мав отже трьох синів. Природа однак нераз заглузує з людий, що стісняють її своїми суспільними уладженнями. І з тих трьох молодців, мав один, се-б то найстарший, загарбати для себе все те, що загально на сім світі уважається за найбільше добро, а саме: титул і богацтво. Тимчасом наймолодший, найбільше видідичений, немов у нагороду за сю кривду, дістав із рук добросердної природи стілько щедрих дарів, що брати могли йому завидувати. Мав він найкрасші прикмети тіла й душі, яких тамті не мали; гарний, високий, сильно збудований, мав незвичайні здібности до науки, а при тім серце шляхотне; в школах любили його учителі і товариші, перший був він у клясі, перший при забаві, словом зовсім не нагадував своїх старших братів. Тамтих ніхто не любив, бо не вміли на се заслужити.

Але не лише в школах, і пізнійше, по скінченю наук, і в товариськім життю полишилася між братами ся замітна ріжниця. Старий ґраф глядів на се з неприхильністю; він не любив дітий, гор- дість і родова зарозумілість давили в нім всі инші почування. Його найстарший син, спадкоємець усіх титулів і богацтв, не приносив йому ніякої чести перед світом, навпаки, мусів ґраф соромитися за нього, бо не відзначався ні розумом, ні шляхотністю, ані навіть уродою. Подібний був і другий син, тому отець знеохотився до них так дуже, що просто не хотів дивитися на рідних синів і тримав їх обох далеко від дому. Але гордий, самолюбний старець не любив і третього сина і то як раз за те, що він мав усі гарні прикмети, яких старші не мали. Якесь дивне, низьке почуваннє зависти виродилося в твердім серці маґната. Він привик до того, щоби все корилося перед його волею, а тут стрічав щось незрозуміле; родова гордість веліла йому ставити на першім місці найстаршого сина, а усувати наймолодшого, та гордість ся була тяжко упокорена, бо саме сей видідичений заслугував на відзначеннє, а тамтой навпаки негідний був свого високого становища.

Сі суперечні почування так сильно томили його душу, що виславши двох старших синів до Льондону, третьому казав виїхати до Америки, щоби зійшов йому з памяти й очий. Але по кількох місяцях огорнула його туга, тяжіла самота. Про старших синів доходили до нього як найсумнійші вісти; обидва зле велися в столиці, жили в найгіршім товаристві, приносили ганьбу свому родови. Старець написав отже до наймолодшого сина, взиваючи його до повороту. Але майже рівночасно дістав від нього лист з Америки; капітан Ерель доносив вітцеви, що хоче женитися і просив благословення. Страшний гнів огорнув гордого ґрафа. Зараз написав до сина і не лише відмовив йому благословення, але рішучо заборонив, щоби не ва- жився вертати коли до краю з жінкою, або писати до вітця, чи братів. Додав іще, що вирікається його, не хоче про нього чути і що від тепер він не належить до родини.

Капітан Ерель зажурився тяжко, коли дістав сей лист. Він серцем линув до вітчини, до старого дому, де прийшов на світ, сердечно любив вітця, хоч не зазнав від нього любови. Але з другої сторони знав добре сього гордого старця, знав, що без надуми посвятить щастє сина для своїх забаганок, не пробував переблагати його і нареченої не хотів покинути. Небавком найшов у Ню-Йорку користне заняттє, оженився і замешкав у скромнім дімку в тихій части міста. Там уродився Седрик, а мамуся його була така мила, лагідна, весела, що молодий Анґлієць при всіх тих сумних обставинах, не почувався нещасливим.

До сього щастя причинявся богато й малий Седрик, бо годі було уявити собі милійшого хлопчика. Подібний разом і до вітця і до матери, мав великі темні очи, ясне волосє, що в буйних кучерах спливало на рамена. Хлопчик відзначався при тім такою вродженою принадою, так уймав усіх поглядом і усміхом, що годі було не любити його. Тому всі, що стрічали малого Седрика, витали його приязно і розмовляли з ним радо, навіть пан Гобз, властитель корінного склепу на розі улиці, знаний нудяр і сварун. Принада сього хлопчика полягала головно на щирости й довірю, яке мав до кождого. Його добре серденько повне було прихильности до всіх і взаїмно всіх до себе притягало. Щаслива ся вроджена вдача розвинулася ще більше під впливом окруження. Хлопчик мав усе перед очима милий образ згоди і любови родичів, дізнавав від них найсолодшої опіки, ніколи не чув прикрих, простацьких слів. Отець промовляв до матери з найбільшою добротою і насолодою, окружав її сердечним стараннєм, а синок силкувався у всім наслідувати вітця.

Коли отже зрозумів, що укоханий отець уже не верне, коли спостеріг глубоку журу матери, постановив собі в душі, що доложить усяких заходів, щоби лише її потішити. Він тепер повинен був про неї думати, коли вона не мала нікого иншого на світі. Ведений сею думкою, сідав на колінах матери, обіймав її, цілував, тулився до неї; ся гадка не опускала його ані на хвилю, коли збирав забавки, книжки з образками, зносив те все на софку, де мати сиділа і задавав їй ріжні запити. Був іще дитиною і нічого иншого не вмів придумати, а одначе те, що робив, приносило велику потіху бідній матері.

„О, Катерино,“ — говорила п. Ерель до старої, вірної слуги — „я відчуваю, що се дитя розуміє мене, поділяє моє горе і раде би принести мені пільгу. Що то за неоцінене серденько, що за второпність у сім хлопчику.“

І справді, Седрик став правдивим товаришем своєї мамусі, не відступав її ані на крок, займався нею і все про неї памятав. Коли навчився плавно читати, найбільшою його приємністю було читати їй голосно на перед книжечки зі своєї діточої бібліотечки, а потім й инші поважнійші, а навіть часописи. Згодом повернула живійша краска на бліде лице молодої вдовиці і нераз зачувала Катерина до кухні її веселий сміх, коли Седрик сказав щось забавне.

„Бож то дійсно незвичайна дитина,“ — говорила Катерина до властителя корінного склепу — „так зовсім виглядає, немов би мало розум зрі- лого чоловіка. Приходить до мене до кухні як раз того дня, коли вибрали нового президента і далій же говорити зі мною про політику. Станув собі перед огнем, повкладав рученята до кишені, прибрав такий вид, мов судія або адвокат і каже:

„Дуже тішуся, що вибори випали так добре. Добро републики передовсім; тому був я трохи неспокійний і Любунця також. А Катерина, чи задоволена з вибору нового президента?“

„Ба“ — відповів пан Гобз, чи то раз розмовляв я з ним про справи краю. Сей хлопець має розум над вік“.

Стара служниця незвичайно була привязана до дитини, котру виплекала. Гордилася її красою і принадністю, гарним личком, окруженим ясними кучерями і була переконана, що подібної досконалости нема на світі.

„Такого хлопчика, як наш Седрик“ — повторяла нераз — „надармо шукав би і на Пятій Алєї. (На Пятій Алєї жиють самі аристократи в Ню-Йорку). Всі оглядаються за ним, коли йде улицею, вистроєний в чорний оксамітний одяг, перероблений з матірної сукні. Виглядає зовсім на малого льорда“.

Седрикови ніколи й на гадку не прийшло, щоби мав виглядати на малого льорда. Бо властиво й не знав навіть, що то значить „льорд“. Його найсердечнійшим приятелем був сей купець із нарожного склепу корінного, старий марудник, що одначе забував при нім марудити. Седрик мав велику пошану для нього, уважав його за чоловіка великого значіння і за правдивого маґната. Кілько ріжних річий було в сім склепі! Кава, бакалії, помаранчі, бішкопти і сухі конфітури. А крім сього мав купець візочок і власного коня, що привозив ті всі товари. Хлопчик любив також молочарку, пекаря й инших торговців, але пан Гобз був у нього на першім місці. Були з собою в такій приязни, що Седрик щоденно заглядав до склепу бодай на хвильку, а часом і довше забавив, як зачали розмовляти про важні краєві справи. Пан Гобз пильно читав політичні часописи і не забував ділитися з хлопчиком усіми важними вістями, які ще поясняв відповідно. Звичайно найбільше займали його справи президента і все висловляв отверто свій погляд, коли президент не виповняв як слід своїх обовязків.

Небавом по тих виборах нового президента, що таким неспокоєм переймали Седрика і його старого приятеля, дивний, зовсім несподіваний, важний випадок змінив зовсім тихе й одностайне теперішне життє хлопчика, що мав ледви девять літ. А сталося се як раз того дня, коли п. Гобз розмовляючи з Седриком про Анґлію, висловлював свої, незвичайно острі погляди на аристократію взагалі, а особливо на ґрафів і марґрафів анґлійських.

Була спека і Седрик набігавшися доволі з товаришами, ввійшов до склепу, щоби трохи відпочити, коли як раз вбігла туди також Катерина. Седрик думав зразу, що вона прийшла купити цукру або кави, але помилився. Стара служниця була дивно зворушена.

„Ходи, голубчику, домів“ — сказала — „мама тебе потрібує, ходи скорше“.

Хлопчик миттю зіскочив зі свого сидження:

„Чи Любунця виходить куди і хоче мене взяти з собою?“ — спитав, а коли стара служниця нічого не відповідала, поглянув на неї і тоді побачив її дивне зворушеннє.

„Що сталося, Катерино?“ — закликав трівожно.

„Дивні річи зайшли в нас“ — сказала Катерина дрожачим голосом.

„О, мій Боже! що сталося?“ — питав Седрик біжучи за нею — „чи Любунця не хора? Може перестудилася“…

„Ні, ні, нічого злого нема, навпаки, але се такі дивні, дивні річи!“

Так розмовляючи дійшли до дому. Перед домом, на улиці стояв повозик, через партерове вікно Седрик побачив матір, що розмовляла в сальонику з якимось чужим, старим паном. Катерина не позволила хлопчикови ввійти до гостинної кімнати, але наперід повела його на гору до його кімнатки і мигом убрала в найгарнійший одяг кремової краски, з гарною амарантовою шарфою. Було се вже чотири роки по смерти капітана; хлопчик не носив уже жалоби, лише мати не здіймала доси чорної сукні. Катерина причесала гарне, довге волосєчко хлопчика, а беручи поспішно то одяг, то гребінь, повторяла невпинно:

„Великий Боже! Чи то кому снилося? Такий маґнат! Такий пан із панів, такий льорд! Такий ґраф!“

„Що се за пан, Катерино? Що за льорд, що за ґраф?“ — питав Седрик, але не змігши нічого допитатися, дав спокій і подумав, що від матери довідається про все.

Коли вже був вистроєний, Катерина відчинила двері і Седрик прожогом вбіг до гостинної. На фотелю побіч матери сидів сей старий пан, котрого через вікно заздрів. Пані Ерель була незвичайно зворушена, слези блестіли в її очах.

„Седрику“ — закликала біжучи насупротив нього і обіймаючи його — Седрику, моя дорога дитино!“

А старий пан, високий, худий, встав також і вдивляючись уважно в хлопчика, сказав поволи, гладячи свою бороду:

„Аа! Отже се є льорд Фонтлєрой?

II.

II.

Зачудованнє Седрика зростало з кождим днем. Довідувався про стілько новин, просто незрозумілих річий. Мамуся розповіла йому події, про які доси й у сні не мріяв. Мусіла повторяти йому кілька разів ту саму історію, заки все зрозумів, а тоді перша гадка його була, що скаже на те п. Гобз? Мамуся розповідала про самих маґнатів і ґрафів. Хтож би був сього надіявся? Рідний дідуньо Седрика, про якого доси нічого не чув, був як раз анґлійським ґрафом, а його стрий (бо рівночасно довідався, що мав двох стриїв) був би також , коли би не стрінула його страшна пригода. Ось підчас ловів упав із коня і забився на місці. Його місце мав обняти другий стрий, що перебував у Римі; але він захорував там на гнилу горячку і помер. Таким робом, по смерти обох старших братів, переходив титул ґрафа і величезне майно на третього з черги брата, се б то на вітця Седрика. Але й його вже не стало в живих, тому по закону Седрик мав тепер дідичити все по дідови, мав стати паном великих дібр і носити титул ґрафа по смерти діда. Тимчасом, як дідич і спадко- ємець називався льордом Фонтлєрой. Перед тим носив се назвиско найстарший з трьох братів.

Пристаркуватий пан, що прибув із сими вістями до його матери, був то пан Гевішем, правник, що з поручення старого ґрафа приїхав умисно для того з Анґлії, щоби молодого дідича привезти до діда, до старого замку. Мати не оповідала ніколи Седрикови про родину вітця, бо була певна, що він ніколи в життю не стрінеться з нею, особливо по смерти капітана. Хлопчик був переконаний, що є і все зістане американським горожанином, а ті всі вісти видавались йому сном або казкою з „Тисячі й одної ночи“. Не дивно отже, що потрібував цілого тижня на се, щоби добре зрозуміти своє нове положеннє і щоби в нього увірити.

Пан Гевішем не дуже охотно підіймався сеї подорожи і сього посольства до Америки, але не міг відмовити ґрафови; від давна вів його справи, був йому прихильний, тому тепер, коли стілько тяжких ударів упало на нещасливого старця, щиро співчував йому. Ґраф не укривав перед правником своїх родинних прикростий. Пан Гевішем знав добре, що старші сини не приносили йому потіхи, не похваляв також женитьби наймолодшого з Американкою; він поділяв у повні упередження старого ґрафа до Америки й її мешканців і так сердечно ненавидів американських републиканців, як пан Гобз, купець корінний, ґрафів і маґнатів анґлійських. А однак і один і другий не знали зовсім предмету своєї ненависти.

Їхав отже наш правник повний неспокою, певний, що молода вдовиця, се особа ласа на гріш, нахабна, що не задоволиться світлою будуччиною сина, але сама схоче уживати богацтва, щоби винагородити собі дотеперішну нужду; бо в уяві правника, якому в ухах звеніли ще слова старого ґрафа, ся жінка мусіла бути якоюсь нуждаркою. Був отже приготований на ріжні немилі торги і вимоги з її сторони, а тимчасом зовсім не мав наміру богато обдаровувати синову, хоч з огляду на дитину мусів і сей тягар узяти на себе.

Коли повіз пристанув перед скромним домом тихого передмістя, пан Гевішем зітхнув тяжко і з неохотою почав висідати. То в отсій дірі ховався наслідник такого маґнатського майна, будучий власник палат і замків, сей, що у своїх руках мав держати добра стільки знаменитих родів: Дорінкортів, Віндгемів, Хольвортів і стільки, стільки инших? Пан Гевішем, як повновласник голови так великого роду, почувався просто упокорений; такого нуждаря має впровадити в горді пороги старого замку?

Катерина попросила гостя до гостинної на долині. Правник, із гори приготований на се, що тут ніщо не може йому подобатися, змінив по хвилі свою думку. Вся обстанова хатня, хоч скромна і дешева, зраджувала добрий смак. Не було тут нічого разячого, невмісного, а деякі прикраси, робота справних жіночих рук, могли би мати приміщеннє в найперших сальонах.

„Но, но, не зле воно тут виглядає. То певно капітан уладжував се мешканнє“.

В тім увійшла пані Ерель, а поява її просто поразила старого правника, що сподівався зовсім чого иншого. Наколи не був би родовитим Анґлійцем, що так уміє панувати над кождим внутрішним зворушеннєм, був би зараз при привіті зрадив своє зачудованнє. Але пан Гевішем умів панувати над собою і лише в глубині своєї душі, зараз, на перший погляд, змінив своє переконаннє що до си- нової ґрафа. В чорній, гладкій сукні, без ніякої прикраси, виглядала на молоду дівчину і годі було увірити, що була матірю девятьлітного хлопчика. Незвичайно гарне і миле її лице покривав лагідний смуток, що не покидав її від смерти мужа. Старий правник умів читати в людських фізіономіях, знав добре, що таке лице ніколи не заводить, тому вистало йому поглянути на матір Седрика, щоби позбутися всіх попередних побоювань. Ся жінка не могла бути нахабною, ані самолюбною; в тих невинних рисах, в яснім погляді малювалося стілько благородности, що правник був уже і що до дитини успокоєний. Капітан Ерель був правим, благородним молодцем, сам отець се признавав, його жінка показалася подібною до нього, тому й син не міг відродитися від таких родичів; п. Гевішем зачав вірити, що сей наслідник принесе честь свому родови.

Приступив отже до молодої жінки і в ядерних, звязких словах представив їй цілу справу, а щоб від разу річ ясно поставити, з гори зазначив сильно, що старий ґраф хоче забрати внука до себе і під своїм оком виховувати його на будучого дідича.

„О мій Боже!“ — закликала пані Ерель — „хотять розлучити мене з моєю дитиною? Седрик так привязаний до мене, любчик мій! А я?… Щож пічну без нього? На цілім широкім світі не маю нікого крім нього, а здається мені, що я була для нього завсіди доброю матірю“.

Такий біль звучав в її голосі, такі ревні слези облили нараз її лице, що правник зачав покашлювати, мовби щось у горлі йому стануло. Аж по хвилі сказав:

„Хочу бути щирим і сказати вам усю правду. Ґраф Дорінкорт не може мати прихильности для вас. Він уже старий літами, має свої упередження, не терпить Америки й Американців. Був обурений на сина з причини сеї женитьби і… не хоче ніколи видітися з вами. Дуже мені прикро, що мушу вам се звістити. Ґраф бажає, щоби льорд Фонтлєрой мешкав у нього і виховувався виключно під його опікою. Він сам перебуває постійно на замку Дорінкорт. Вже тепер не їздить до Льондону, гостець дуже дошкулює йому і він потрібує спокою та тиші. Але ґраф призначив на мешканнє для вас гарну вілю недалеко замку з цілим удержаннєм. Там буде вам мило і приємно, бо віля лежить у живописній околиці і має гарний город. Льорд Фонтлєрой буде навідуватися до вас часто, навіть щоденно, аби тілько ви не переступали ніколи границь замкового парку. Як бачите, се не цілковита розлука, а вимоги сеї умови в дійсности не так.... гм.... прикрі, як на перший погляд видаються. На конець прошу не забувати, що се все для добра льорда Фонтлєрой, а тоді лекше буде вам погодитися зі своєю долею“.

Пан Гевішем був певний, що молода жінка зачне плакати, нарікати, бо неодна на її місці зробила би так і з гори був приготований на прикрі сцени; однак і в тім помилився. Пані Ерель підійшла до вікна, стояла так хвилину в глубокій задумі, по чім удалося їй запанувати над собою. Вернула на давне місце і говорила спокійно:

„Мій б. п. муж був незмірно привязаний до старої оселі своїх предків, до сього замку Дорінкорт. Часто згадував про нього, любив сердечно рідну землю, свою Анґлію, і спомини з діточих літ були йому дорогі. Незвичайно болів над тим, що з волі вітця не можна йому було вернути до вітчини і був би певно радів цілою душею, наколиб міг предвидіти будучу долю свого сина. І я думаю, що так повинно бути, що мій хлопчик гідний буде свого становища й буде щасливий у вітцівськім краю. Я надіюся,… не припускаю навіть, щоби ґраф схотів відвернути від мене серце мого дитяти. Наколиб навіть хотів, не міг би сього зробити. Седрик має добре серденько, до мене привязаний горячо, не забуде про матір, хочби й розлучили нас. Дуже лякалася я сього, але коли позволяють мені бачитися з моїм хлопчиком, не буду чутися нещасливою. Адже тут іде про його добро.

„Я відгадав“ — сказав собі правник у душі — „вона думає лише про дитину, а не про себе; не самолюбна, як се думав ґраф. „Ваш син“ — сказав голосно — зуміє колись оцінити сю посвяту матери, через яку зискує так богато. Можу вам заручити, що вихованнє льорда Фонтлєрой буде незвичайно старанне. Ґраф буде піклуватися ним правдиво по вітцівськи так, що не відчує браку матірної опіки“.

„Хотілаб я ще знати“, — сказала бідна мати дрожачим голосом — „чи сей дідо полюбить Седруся? Хлопчина чутливий з природи і завсіди всі любили його“.

Пан Гевішем закашляв знов, не легко прийшлося йому на се відповісти. Він не уявляв собі, щоби сей старий подаґрик, вічно нахмарений, міг когонебудь полюбити. Не сумнівався однак, що коли признав уже Седрика за свого наслідника, схоче зискати собі його прихильність, а коли Седрик покажеться гідним свого становища, старець буде тим гордитися. Чи одначе полюбить його?… Тому правник відповів дипльоматично:

„Ґраф Дорінкорт очевидячки дбає про щастє внука, коли дозволяє матери його мешкати недалеко замку; адже робить се тільки задля нього“.

Старий правник не уважав за відповідне повторяти слова ґрафа, що висловлявся про матір унука непривітливо, ба навіть простацько і волів представити річ по свойому. В сій хвилі пані Ерель закликала Катерину і веліла їй пошукати Седрика, питаючи заразом, де міг би він бути. Пан Гевішем не дуже милого дізнав вражіння, коли стара служниця відповіла:

„А деж міг би бути? Певно по звичаю сидить у нарожнім склепі на якій пачці або бочівці і розмовляє з купцем про політику“.

Нова трівога огорнула шановного правника. Аристократична молодіж в Анґлії не пристає з купчиками. Через лихе товариство змарнувалися оба старші сини ґрафа, чиж би й се мале мало вроджений наклін до лихого товариства?

Але його побоювання розвіялися в одну мить, коли відчинилися двері і він побачив у вході Седрика. Хлопчик був незвичайно гарний, а при тім добре уложений, головку носив сміло та глядів кождому просто в очи. Подібний до вітця, мав однак темні очи матери.

„Тут не можна мати ніякого сумніву“ — думав собі в душі пан Гевішем, уважно приглядаючися хлопчикови, котрого мати тримала в обіймах — „такий наслідник не принесе ганьби старому родови; в своїм життю я не бачив милійшої дитини“.

А голосно сказав повагом:

„Отже се льорд Фонтлєрой?“

Седрик не надіявся, щоби хто небудь звертав на нього більшу увагу, тому привитавшися з ма- тірю, звернувся до гостя і подав йому руку, як то звичайно робив з особами, що деколи, відвідували його матір. Відтак відповідав свобідно на його запити, неначеб розмовляв зі старим купцем корінним. По хвилині відійшов пан Гевішем, а Седрик лишився з матірю.

„Любунцю,“ — сказав до неї — „чому я мушу бути льордом і ґрафом? Я знаю стілько хлопчиків, а нема між ними ні одного льорда або ґрафа. Чи то конечне? Бо щось мені воно не дуже подобається“.

Було се однак конечне, а довідався про те хлопчик підчас довшої розмови з матірю. Сиділи як звичайно, при коминку, пані Ерель на низкім фотелі, а Седрик у її ніг на килимі в товаристві улюбленої кіточки. Від часу до часу бавився з нею так весело, немов би нічого незвичайного не зайшло нині в його життю, то знов підносив на матір очи з виразом неспокою і заклопотання. Не легка то була справа для його головки зрозуміти стілько нових річий.

„Коли би ще жив твій отець“ — говорила пані Ерель, — „був би з охотою приймив законно приналежний йому титул. Тепер ти повинен заступити його, а я була би самолюбна мати, колиб тебе від сього відмовляла. Такий малий хлопчик не може ще всього розуміти. Як виростеш, зрозумієш, що так належить поступити“.

Седрик похитав головкою.

„Шкода, що пан Гобз не поїде з нами. Тужно мені буде за ним, ой тужно, і за хлопцями і за всім“.

III.

III.

На другий день, зараз по сніданню, пішов Седрик до корінного склепу, був дуже збентежений. Застав купця, як читав ґазету і ввійшов до склепу дуже поважним кроком; був певний, що старий його приятель дуже зажуриться, коли почує ті всі новини. Тому цілу дорогу думав над тим, як би йому се оглядно звістити.

„Добрий день“ — промовив весело пан Гобз.

„Добрий день“ — відповів хлопчик. Не скочив на ніяку бочівку, ані на жадну більшу паку, як се звичайно робив, лише сів супокійно на низкім пуделку, обняв обома руками праве коліно, що було в нього ознакою збентеження і так сидів мовчазно довшу хвилю. Ціле се поведеннє було так незвичайне, що пан Гобз сильно зачудований, спитав трівожно:

„Що тобі? Що сталося?“

Хлопчик зібрався на відвагу.

„Чи памятаєте, пане,“ — спитав — „про що ми говорили вчера?“

„А но, мабуть про Анґлію“.

„Так, справді. А чи пригадуєте собі, пане, про що була мова в сю хвилю, як Катерина прийшла по мене?“

Пан Гобз потер чоло рукою.

„Мені здається, що ми говорили як раз про аристократію“.

„Так воно було“ — тут Седрик завагався трохи; — ви, пане, говорили про анґлійських ґрафів“.

„Про ґрафів?“

Седрик чув, як горячий румянець виступає йому на лице; ніколи в життю не був так закло- потаний і з прикрістю думав, що свого старого приятеля набавить також подібного клопоту.

„Пане Гобз,“ — сказав Седрик покірно — „вже найшовся ґраф і є в сій хвилі тут у склепі“.

Купець підскочив на кріслі, як мяч.

„Що, що се значить?“

„Се значить,“ — говорив хлопчик, спускаючи очи — що я є ґрафом, чи властиво льордом на тепер, але в будуччині маю стати ґрафом. Не хочу вас, пане, ошукувати“.

„Збожеволів хлопець!“ — закликав пан Гобз, узяв його за руку і шукав живчика. — „Моя дитино, що тобі сталося? Мусиш бути хорий, може в тебе горячка, чи що? Вчера ти був зовсім здоров“.

І повний співчуття положив руку на голові хлопчика.

„Алеж я зовсім здоров“ — відповів зачудований Седрик — „не маю ніякої горячки. Саме тому Катерина приходила вчера по мене. У мами я застав пана Гевішема, правника з Анґлії, що розповів нам сю всю історію“.

Пан Гобз сів на крісло, ноги дрожали під ним, витягнув із кишені велику хустку і обтер піт із чола.

„Ні, ні, се неможливе“ — повторяв, — „або ти збожеволів, або я“.

„А я кажу вам, що воно так є і нема на се ради. Пан Гевішем приїхав умисно з Анґлії, щоби нам се звістити. Дідуньо прислав його“.

„Якже зветься сей твій дідуньо?“

Седрик виймив із кишені старанно зложений паперець, на якім було написаних кілька слів його власним почерком.

„Пождіть, прошу, бо се таке довге назвиско, що я не міг би його затямити, отже записав собі. Дідуньо мій зветься: Іван Артур Едвард Ерель, ґраф Дорінкорт. Жиє на замку Дорінкорт, але має крім нього кілька инших замків і дібр без числа. Мій татусьо був його наймолодшим сином і колиб татусьо мій жив, я не був би ані льордом, ані ґрафом. А татусьо також не був би льордом, ані ґрафом, колиб жили його старші брати. Але сталося так, що всі померли, і дідуньо прислав по мене, щоби я приїхав до Анґлії та там жив на замку з ним“.