Спогади учительки

Front matter

.

СПОГАДИ УЧИТЕЛЬКИ

Я, 1936.

I

Покінчила я учительську семинарію. Одержала свідоцтво зрілости. Та нема — на жаль — вільного місця на учительку в школі мого родинного містечка Миколаєва. Тут приняли б мене щиро і родичі і дітвора. Треба дальше шукати непевної долі між чужими людьми та в чужій сторононьці… Годі!

Я вислала подання аж у три округи. Не зазначую місцевости, в котрій рада б учителькою бути; на це практикантки не мають права. Із львівсько-заміського округа дістала я декрет із датою 18 го серпня 1881 року — на посаду провізоричної учительки при мішаній школі в повітовому місті Бібрці. Воліла б село, але, здається, визначного свідоцтва ради, удостоїлась я місця учительки в повітовому місті.

Недалеко: знад „Чорного Потока“ доводиться нам переселитися над „Білий Потік“ — а всеж відмінне щось мабуть… Чи краще це, що лишаю? Чи верну ще сюди? Щось каже: Ні! Годі!

Чи не краса в тому, що щось раз тільки єсть — і не вертається більш ніколи…

Наші „копачі“, як їх — майже всіх — по ремеслу гончарів посторонні люди називають, кажуть, що Бібрка між лісами, дебрами та озерами положене, болотнисте й негарне місто, де хиба вовкам — не людям — ялося жити. Але то мабуть говорить лише гордість „копачів“; вони уважають своє жилище за найкраще у світі місто, бо справді лежить на чистих, золотих пісках у давньому руслі Чорного Потока, близько Дністра, затишне, соняшне, привітне…

Мені — мов пташці — не перелинути одинокій. Порадили нас міщани, що кіньми можна дістатися з Миколаєва до Бібрки вигідніше й дешевше. Залізниця від нас іде побіч і стація доволі далеко.

Справді небогато з речий забираємо на нове місце. Пяніно таки дальше лишаю в пані Марковської без розпорядження, до кого воно вкінці має належати. Деякі речі, лишаю в домі Анни Шиманської, нашому останньому мешканні в Миколаєві.

Нове життя, нові обовязки краще зачинати серед нової обстанови; давня нагадує нам наше давнє і горе і наші сердешні, дорогі втрати…

Лишаю вибір речий, котрі конче треба забрати, матусі; для себе хочу забрати тільки бібліотеку — цілу, крім наших старих книг, класиків світової літератури і нові книги до природничих наук.

Ще й вязанку цвітів із тутешніх нив і лісів, зірваних на останньому самітному, пращальному проході, жмуток тих чабриків та диких гвоздиків остро-запашних, що тут цвитуть — виростають межами між ланами гречки…

Після цілоденньої дороги, вечером, останнього серпня були ми в місті Бібрці.

День був неначе останнім горячим днем літа. Я не могла доволі натішитися сонцем, воно так жарко гріло. — Необачна зняла я намітку й капелюх: купалася в його золотім промінні…

Повільна подорож кіньми се розкіш. Їдемо. Довкола тихенько, лише дубовий ліс часом зашумить, луг мягкою зеленню зазеленіє, на овиді часом зарисується село…

Щасливо й незамітно переїхали ми через село Тростянець-Бродки. Було за рано, щоб нас наші знайомі запримітили.

При самій дорозі стояв великий дім з написом на таблиці: ц. к. уряд почтовий. Наша своячка, пані Лєнчевська, була б не пропустила нас, а таки задержала на гостину. Пан Теофіль Н., цей Вертер, означений у мойому діярчику числом I, був би певно всі квіти з городів двора позривав — для мене — на нову дорогу…

Нехай же процвитають рожі. Свято їхнього другого розцвіту близьке. Нехай цвитуть; не хочу, щоб задля мене знищено їх… Тихо, без траґікомічних сцен переїхали ми через гарне село.

Хочу стати сильною на дорозі нових обовязків, нехай пропадуть і спогади про Вертерів та Демонів із днів найраншої молодости моєї, нехай не томлять, не жахають мене більш…

Хочу похоронити решту снів та мрій, щоб завтра стати сильною на труд життя, на бій…

Бібрка, місто на полудневому сході від Львова. Саме місто в долині над Білим Потоком, але кругом узгіря — та великі ліси… Узгіря ті неначе переорані глибокими ярами потоків, що прямують на полуднє до Дністра. Любуюся, тішуся сонцем і гарним видом, дійсно наче швейцарським… І так бажається мені задержати сонце, щоби при його світлі побачити і саму Бібрку; так воно, заки ми зїхали в долину, зайшло нам в селі Хлібовичах іще перед Білим Двором.

Тіні і мряка окривали місто.

Так і добре, що не побачила я перший раз міста в освітленні, а ще після такого гарного, соняшного дня, повного вражінь на лоні природи…

Наскільки околиця чудова, настільки місто погане. На передмісті трапляються ще гарні домики міщан посеред лук та над потоком, але весь ринок, густо забудований, без симетрії, зі своїми старими, почорнілими каменицями, без ніякої зелені — не має ніякої принади.

Я просила листом управителя школи, щоб найшов мені хату. На жаль, він вибрав її якраз у ринку, в першій, крайній камениці Бавмвальда, де крім склепу з одягами та инших склепів нічого не було, ніхто не мешкав. Камениця справді дуже близько школи. Два наймлені покої просторі, але через гамір ринковий і склеповий мешкання для мене зовсім невідповідне. Треба буде скоро самій оглянутися за иншим.

ΙΙ.

Пан Теофіль довідався мабуть від людий, як вертали, що ми переїздили попри дім пані Лєнчевської, бо зараз на другий день дістаю вже тут цвіти на привітання в новому житті і його лист із побажаннями, але і з докорами, що не хотіла бачити найліпших приятелів — тобто його та своячку паню Лєнчевську…

Дальше опис його безмірних терпінь; постарівся в одному дні на цілий вік. А коли бачить, що для мене одиниці не істнують, що жертвую свій труд для загалу, він приїжджатиме до Бібрки тільки на те, щоб бачити мене здалека — хоч у церкві, як се було в попередніх літах у Львові…

Сумно, але змінити нічого не можу.

Мама тільки напише пару слів оправдання до пані Лєнчевської і пана Теофіля.

Я дістала легкої соняшної „опарки“ — „Sonnenstich“. Не можу представитися управителеві, предсідникові і т. д. Ледви на третій день позбулася болю голови, але все ще лице страшно червоне, сонцем осмалене, виглядаю негарно.

Ось уже і перші осінні приємности починаються. Мрачно, холодно, паде дрібний дощик. Непривітний день починати службу, новий обовязок, але годі ждати погоди, і так я спізнилася. Цікаво мені познайомитися з новим життям.

Убуваю росийські „ґальоші“, якими я забезпечилась, вибираючись у славну болотом Бібрку, — надіваю коротку, найдогідніщу до болота суконку, намітку від дощу, накинула на голову легку, гарасову чорну хустину.

З вікон нашої хати можна було бачити на узгірї одинокий, великий новий поверховий дім у невеликому городі. Дзвінок весело відізвався. Громадками дітвора поспішала до того будинку, тож і я, не питаючи прохожих, де школа, просто звертаю хід до нового дому. Близько. Головна дорога веде попри маґістрат, староство, жандармерію, почтовий уряд, дальше попри каменицю Ґотліба, де поміщена аптика, де й касино було.

На ліво з головної дороги під гору вела вуличка до школи. При вході в вуличку я побачила даму, дуже багато та модно одягнену, і трьох елеґантних панів. Компанія — як би просто з тротуарів щонайменше Львова…

— Чи це наша товаришка? — Заговорив хтось із компанії. Один з панів поклонився, на хвилину пристанув, наче би ждав на мене, але я не відхиляючи хустини йду дальше поволи у своїх завеликих ґальошах.

Мої думки були звернені лише на одне. Я була цікава побачити, пізнати своїх учнів та учениці. Бажаю стати самостійною, хочу вчити, говорити, що і як серце скаже, не обмежуватися тільки до того, що написане в „препарації“, не боятися критики за прогріхи проти методики, не боятися лихої ноти, осуду виданого ареопаґом, що засідав, що правда, не на узгірях Арея в Атенах, але в канцелярійній салі учительської семинарії після лєкцій практичних вправ матуристок.

Забажала я — як молоде пташеня — попробувати ширшого лету… Нові мої обовязки відповідали моїй вдачі; я любила веселі, цікаві діти!

Не знала я тоді, що учителька в малому місті мусить числитися ще з чимось більше, що тут є товариші праці, опінія мешканців — а саме пань, цієї вічно голодної вражінь товпи, що через свою пажерливість кидається на все нове, що судить людину зі зверхнього вигляду, що й сьогодні з вікон дивиться цікаво на мене. Через три дні дивилися пані аптикарева і докторова на мою товаришку й товаришів, котрі теж щойно прийшли до Бібрки. Опріч управителя ми всі тут нові.

У шкільній канцелярії я побачила цю саму елегантну компанійку, яку стрічала по дорозі, крім них ще мужчину поважніщого, як я догадалася, управителя школи.

Після перших слів привітання — зазнайомлення питаю управителя, котру клясу провадити му.

— Ми вже без вас, пані, відбули конференцію і приділили поодинокі кляси. Для пані призначили ми другий відділ другої кляси.

Говорю ще з управителем. В салі гамірно. Панна Маня К., моя нова товаришка, серед панів — товаришів сміється, ніби срібним дзвінком дзвонить.

Малий чоловічок, трохи неначе горбатий — але вельми чепурний, що вже на дорозі поклонився мені, наблизився тепер до мене і представився як товариш Емануїл Гордієнко.

— Це я, пані, випросив для вас другу клясу і відділ вибрав, що найлекший, як для початкової вчительки.

— Спасибі за ласку для незнайомої, але мені здається, що я і в кожній иншій клясі могла б учити. В ніяких педагогічних підручниках я не читала, що власне другий відділ другої кляси є найвідповідніщий для практиканток.

— Я чув богато про вас і бажав давно познайомитися з вами. Мабуть це ви, та славнозвісна та многонадійна наша „Зоря“; — ви помішуєте свої новелі в „Мирі“?!

Я розсміялася на таке славне витання.

— Що це ви, пане, мене так хитро витаєте, як лис пишну утінку?

— О, зараз видно „свіжо упечену“ матуристку, що всі казки з читанок знає–памятає; але таки своєї слави не заперечуйте, вона до нас прилинула поперед вас.

— Овва! На безрибї і рак риба. Така в нас мізерія, нема ким похвалитися, то кого будь і за одну статейку, чи новелю зараз письменницею величають.

Одначе я займаюся й цікавлюся не літературою — а природничими науками.

— А як пані подобаються мої поезії?

— Я не запримітила в наших журналах поезій Гордієнка.

— Га, га, га! А хтож писав би до наших часописів? І гонорару не платять і аванс запиняється. Я поміщую свої твори в краківських часописах— таких як Diabeł, Chochlik — також у Szczutku. Цілі збірки, дидикую — інспекторові. Хто би дійшов до ладу з руськими редакторами, ученими авторитетами і змінчивим вічно не усталеним руським правописом. Я що правда пробував писати зразу по руськи, але коли редакції не містили моїх творів, перейшов до польського табору.

Балакаючи зі мною про літературу, він пильно прислухувався, що говорить панна Маня, та уважав за відповідне в цій хвилині звернутися до неї зі словами:

— І я чув про те, що пані секретарева тримає своєю красою всю тутешню молодь у своїй неволі, але сподіюся, що тепер ви, пані, відберете їй королівство.

Бачу, що розмова починається як у сальоні про перші вражіння з Бібрки, про товариство, а також про проєкти забав; прошу управителя впровадити мене до моєї кляси.

Отже вкінці таки я найшлася з моїми ученицями та учнями (школа тоді була мішана), стрінулася зі щирозолотими поглядами чорних то синіх діточих очий.

Розглядаюся. Познайомлююся. Розпитую.

III. Минає перший тиждень мого учителювання

О, скільки мрій, плянів, приготовання, надій, незнаних вражінь, хоча, правду кажучи, тиждень дармування, бо години сходять тільки на познайомленню з дітворою.

Праці буде багато. Діти дуже слабо читають… Довідуюся, що ця кляса лишилася по моїм хорім попереднику, в моїй відсутности розділена на два відділи, з котрих сильніщих вибрав собі пан Гордієнко… Ось і протекція!

Можна було зразу впімнутися за справедливий поділ — та святий спокою, гаразд з тобою! — не хочу колотнечі; пару місяців труду — і діти знатимуть, що повинні знати.

Бажаю мати час так поділений і виповнений, щоб відчувала, що в кожній хвилині роблю щось корисне. Але чим більше заглиблююсь думками у званні, що розгорнулось передо мною, тим більші труднощі бачу в ньому, чим більше застановляюся над його важністю, тим ясніще бачу свій недосвід, але сє тільки додає охоти й нових сил до сумлінної праці над собою. О, се вже не лєкція літера- тури чи ботаніки, виложена вправним професором, яку я маю сама зрозуміти; се глибока наука — навчання других і до того малих дітий; наука, а разом і життя, просторе поле, на якому самій трудитися треба.

Минає перший і другий місяць праці, ми вже добре знайомі з дітьми. З листів товаришки Клявдії Струмінської довідуюся, що їй трудно освоїтися, прибратися в повагу учительки, що тужить за шкільною лавкою і свободою, коли ще сама була ученицею; для неї повага учительки дуже тяжка річ.

За наукою, за шкільним дзвінком, що видзвонював години, між якими години ботаніки були для мене гарніщі над усі инші, звертаюсь і я справді часто згадками в минуле, але щире віддання себе праці в школі й над собою проганяє тугу за ясними днями. Не живу спогадами, а бажаю трудитися в користь людям — і самій поступати вперед дорогою добра та світла…

В школі не зважаю на довготу годин, не дивлюся на годинник, коли скінчиться година науки, ні у хвилинах „перерви“ — відпочинку не йду забавлятися з товариством. Мило мені з дітьми в клясі, мов би нічого поза нею в світі не істнувало. Добре мені в моїм новім житті, весело на дорозі нових обовязків, усміхом милим і поглядом щиро-золотим принаджують мене діти до себе. „Діти, діти, велика божа благодать“! Чарують мене ваші ясні головки, личка румяні, живі очі і слова дзвінкі — срібні слова! І хотіла б я вас усіх приголубити, взяти в обійми, і бажала би про- мовляти найніжніщими словами, коли б на те дозволяла повага учительки, а прибратися в ту повагу, трохи мені зразу й невигідно…

Хвилини мого внутрішнього спокою — вдоволення і майже розкоші затемнювали лише відвідини пана Гордієнка. Зразу прибігав мій протектор частенько з якоюсь орудкою до моєї кляси; але коли побачив, що я в клясі щиро занята, говорити з ним не маю охоти, перестав приходити, залишився там, де другі товариші, де й управитель: при гарній білявці, панні Мані.

Я все закутана у свою історичну хустину, знайшла побіч костела доріжку — стежку попри самі господарські будинки латинського приходства. Доріжка довша, але не ходжу вже попід вікна аптики, староства та всяких домів тутешньої аристократії; — на цій доріжці не стрічаю нікого, тільки в переході через коридорі шкільного будинку чую часто веселі голоси молодих людий, бачу ясні блискучі очі та здорові зуби моєї товаришки. Вона у повному розвою жіночої краси та сили, справжня львиця-цариця, вона і тут — як і всюди — окружена трьома — чотирма, а то й більше львами міста Бібрки. Але чи мені в голові робити про неї свої помічення? Справді нераз добре було б мені в деяких методичних ділах порадитися її, що має вже вісім літ практики, але я її боялася, з нею й говорити не вміла… Коли раз підчас конференції я спитала її, чи з успіхом учить віднимання через додавання, чи воно не баламутить дітий, вона здвигнула гордо плечима, без відповіди й по- вернулася знову з богатомовним усміхом до товариша Глечка. Я зрозуміла, що її такі речі зовсім не займають, пізнала скоро цілу ту дібрану учительську громадку.

Школа, правда, тут з великою фреквенцію, має шість учительських сил, будинок новий, добре уладжений, але наука відбувається тут без програми — пляну — без провідної ідеї; тільки механічним читанням та вічним переписуванням тих самих узорів до красного писання. Ті взірці дуже вже дітворою понищені, поплямлені чорнилом. Слова взірців, назви і дати, для дітвори зайві, нічого путнього не навчають, але години минають, учительки й учителі весело — свобідно бавляться на коридорах, або і в канцелярії, часто — при лікері та „делікатесах“, по які посилають котрого з учнів до ресторану Крайтера.

І сумнів затривожив мене… Чи ж маю я без практики — досвіду стати під їх хоругвою? Чому й тут нема доброго керманича?

Але сумнів тривав лише хвилину — часинку, бо в серці дзвеніли слова кинені на дорогу в незабудь моїми добрими учителями, бо наді мною витав геній рідної землі і кликав:

— Не зупиняйся, йди, куди тебе веду, тривай, щоб не забула обовязків і не жалувала марне страчених хвилин молодости. — Перед тобою свята ціль; іди, добувай усіх сил, а твоя праця принесе золоті жнива, бо і яка ж праця кращі жнива принести зможе, як не та, що сягає до підстави суспільности?!…

IV

Звичайно зачинаємо службу без практичного підготовлення. Сю службу, велике ідеальне завдання учительки, розуміємо тільки як навчання дітий і дальшу свою освіту… Вже в першому році бачу ріжницю між теорією і практикою. Відносини учительки до властий, товаришів, інтеліґенції, родичів приносять несподівані конфлікти. Тяжкий початок моєї служби і дальше життя не буде легке. Панна Маня намагається приєднати собі інтеліґенцію, стає їй на послуги; але бачу — мужчини її поклонники, а пані, боячись її, зле про неї говорять. Її роля тут скінчиться певно скандалом.

Мене мають за дивачку, то знов за горду… Чи знайду хоч у родичів дітий міщан признання, довіря?

Однак бажаю трудитися.

Так. Дійсність життя розкрита, — але наді мною триває ще чар тієї гарної студентської пори, коли говориться про ідеали без іроній, коли виростають крила, груди хвилюють жаром, а серце бється до жертв і трудів… Я чую крила…

Свобода, з якою я думала вчити, станути перед дітьми, а яку я осягнула, дає мені вдовілля. Все те, про що я думала серед довгих нудних лекцій старого директора семинара, мала я перед собою. Оживлена гарячими почуттями, майже не чую землі під ногами.

А однак нове окруження, товариші, охолоджують, ломлять крила моєї фантазії.

Ні! Ні! Ніякий холод ні брутальність не змінить мене. Щоби скріпити волю, даю свободу уяві: добачую все щось величаве, хоч погляд на суспільність зміняється, вроджений критицизм та опозиція будяться… — але з ким ділити думки, кого гуртувати? Не бачу між новими товаришами відповідного матеріялу. Тут не вільно безкарно ширити поступові думки — погляди.

Те, що мені дороге, викликує в них невдоволення.

Не все таке гарне, як нас учили. Не всі суспільні проблеми пояснені.

Не все правда і гармонія, не все в методиці, яку нам давні педагоги лишили, є добре. Ми молоді маємо богато роботи, коли ж бо тут нема товаришів.

Поки що переписуюся з товаришками з семинарії. Бачу, що вони невтомні трудівниці в дусі любови і правди, — і виднокруг душі прояснюється.

Негідне поступовання тутешніх не знеохотить мене, з дороги своєї не зійду.

Поза шкільними годинами та записуванням у щоденнику поміток, які насува- лися при навчанні, після приготовання матеріялу на найближчі дні, я присвячувала вільні хвилини дальше тільки науці пригоди. Се було вже для мене. Книжок я мала доволі: були в мене такі автори як Фігієр, Овен, Schutze, Jäger, Дарвін Карло і Дарвін Франц ботанік та инші. У гарні соняшні дні спішу на узгіря, розглядаюся… Околиця справді гарна. Збираю з останків осінної фльори дещо до зільників для себе і для школи. Живу у свойому мікрокозмі, з котрого розгортається для мене все ширший та ширший овид.

Так от і забрали мені лихі люди моє щастя, мій спокій: казали на своє буденне життя поглянути, щоб я побачила ціле його „ніщо“ — аж до дна…

Здається, в перших листопадових днях, в годині, коли діти найкраще заняті наукою, входить до кляси пан Гордієнко.

— Як секретар, з поручення управителя приношу вам оце — до підпису.

Гляджу на доручений аркуш паперу: він чистий, тільки долом підпис управителя та инших учителів.

— Що це? І чому зараз, у часі науки, коли можна полагодити підчас перерви?

— Ні. Управитель мусить негайно вислати цю річ до окружної Ради; важне діло для школи: просимо дозволу розібрати старий шкільний будинок, щоб мати вільне місце на руханкові вправи.

Щоб не балакати з паном Гордієнком та не гаяти даремне дорогого часу, підписуюся біля підпису товаришів.

Carte blanche… біла картина… Підписала я її без лихої думки — прочуття… бо не знала ще людської злоби…

Другої днини вечером, коли сумерк не дозволяв уже читати, я відсунула книжку Дарвіна: De la variation des animaux et des plantes — Acclimation, ходжу та думаю над вислідами творця теорії еволюції.

Акліматизація се пристосування організму до умовин побуту відмінних від тих, в яких він досі розвивався.

Кожний рід ростини призвичаєний до підсоння своєї батьківщини. Одначе через осібняки витриваліщі від типу даються ростини акліматизувати.

Хоча ростина заакліматизується, одначе признак властивих свойому родові не зовсім задержує. Коли в пору дозрівання ростини нема стільки тепла і світла, кілько вона потребує, то її плід не буде індентичний з тим, який був би дозрів при більшій теплоті.

Кожна ростина потребує до свойого повного розвою точно означеної скількости тепла. Ростини, спроваджені з теплих країв, справді часом навіть гарно розцвитають, але цвіт їх буде пустий і скоро змарніє без овочу.

Коли ростина є в стадії розцвіту, а ми її переносимо до холоднішого підсоння, вона терпить більше, ніж терпіла б тоді, як би ми перенесли її в стані її супочинку — перед або після розцвіту. Пень і старше — здеревіле та корою покрите галуззя не терплять від стужі, тоді як молодим верховіттям і пучкам мороз загрожує смертю…

І перед моїми очима стояли сотки тих ростин почорнілих, зівялих, мертвих — тих мучеників акліматизації, що були б у своїй батьківщині розкішно цвили, луги красили… і неначе обвіяв мене той мороз, що знищив їх життя…

Ті правди з життя ростин я переношу в царину духа. — Чи ж і ми, люди, хоч обіймаємо ціліській просторий світ, не такі немічні, як ті ростини? Чи й декотрі душі не терплять і не гинуть, коли нема відповідних умовин до життя? Чи на поборення чужого ворожого впливу не затрачують усіх своїх сил — так, що організм поволи нидіє, завмирає?

Правда, що сила волі значить богато, вона може побідити найтяжчі умовини.

Адже Шевченко перебув десятьлітню неволю в закаспійському краю… Але чи ж сила волі не триває доти, доки фізично організм не змарніє, не піддасться? Виходить, і людина хвилево пристосується до нового невідповідного окруження — і тривалости своєї не задержить. Чи ж недостача великих людий і теплоти дружніх сердець не зменшує нашої відпорности на ворожі впливи? Чи в тій боротьбі буденній за істнування не зменшуються і не ломляться здібности духа, енергія і лет думок, творчість — —, чи життя поволи не перемінюється в животіння?

Чи думки і почуття тих людий розви- нуться в діла-твори такі доскональні, які б розвинулися серед привітливих умовин?

Чи життя обмежене, тільки серед книг, не веде до однобічности, метафізики, рефлексії, мелянхолії?

І серце відізвалося тугою за людьми світлими, за відносинами, котрі би причинилися до всебічного розвитки думок, почувань, світогляду — до розвитку духа… Чи ж саме жіночі душі не потребують тих дужих, великих майстрів душ, що на них опираючись, могли б як повій піднестись до сонця? Тільки в промінні світла і соняшного тепла розвивається чудова гармонія тисячів цвітів!..

Хвилю моїх думок зупинила візита місцевого пароха о. Евгена Дзеровича, що був і предсідником місцевої шкільної Ради.

— Приходжу до вас із пересторогою; прийміть мою раду. На віщо вам мішатися в такі нечисті діла? Сей скандал скінчиться в суді — карою за ложні доноси.

Ці слова були для мене мов зимна вода. Я ще половиною душі була у світі думок, от і зазнала такого прикрого вражіння, що довгу хвилину не могла зрозуміти слів священика.

Вибачайте, отче добродію, тут якась помилка… Я ні слова не розумію: доноси — суд кара — за віщо?

— Ей, паннунцю, коли ви ще собі з моїх рад кепкуєте, то бувайте здорові.

Після дальших питань я довідалася, що несвідомо стала в обороні підлої справи й обжалувала перед судом і світом чесного чоловіка.

— Ви не були вчора по дванацятій годині в школі, я вас не бачив між другими; як же ви могли підписом свідчити про напад на школу?

— Я мала науку до першої, але моя кляса на поверсі; я за гомоном дітвори нічого не чула ані не бачила, що там діялось на долині.

— У дванацятій годині ми з начальником міста прийшли оглянути будинок старої школи. Богато бідних не має захисту на зиму, тому начальник хоче кільком старцям дати через зиму захист. Той будинок стоїть порожний, щойно з весною розберуть його. Се місце громадське, та все таки начальник попросив до поради управителя. Одначе той добродій, узброєний палицею, з товаришами і сторожем прогнав начальника, виганьбивши по простацьки, буцім то він нападає на шкільний маєток.

Саме тепер ваш геніяльний товариш Гордієнко читав у касині статі, які вислав до часопису про напад начальника на школу. При нагоді розписався про ріжні давніщі проступки — надужиття начальника. Написав також скаргу за напад і обиду чести тутешнього учительства — це й ви підписом засвідчили. Якби навіть була в тім доносі, що вони написали дрібка правди, ви не повинні до цеї справи мішатися. Ми вас тут числимо до чесних русинів; я дещо більше знаю про вас від професора Партицького, маємо на вас надії, але ви злукою проти начальника все нищите. Шовіністична всепольська партія під проводом аптикаря Мєдлицького киринить, зупиняє гуманні діла начальника. Начальник, — міщанин Бачинський — свідомий, прихильний нашій справі. Тому й виступає проти нього партія аптикаря. Та ще і при близьких нових виборах, хочуть начальство взяти в свої руки. Управитель школи русин, доси тактовний, не можу збагнути, з яких причин змінився, здається, під впливом того перекінчика, ґеніяльного Гордієнка, що покланяється явно ясновельможним та, як і други сини супостати, став матері могилу копати. Цей гурт не пошкодить нам — власне й ви нам не пошкодите — тільки жаль вас: на авантурницю зовсім не виглядаєте.

Перше „сокрушення“ почула я за свою необачність, а виправдатися тяжко.

Панотець оповідав ще дещо з тутешніх відносин Боротьба між партіями ведеться від довшого часу. Тут іде справа не про будинок, а про зміну викладової мови в школі. Ми тут мали парохіяльну школу — в будинку біля церкви. Це була руська школа. Тепер усю дітвору зібрано в новому будинку й заведено польську мову. Маємо свідомих міщан як Охримовичі, Альфицькі, Гузарі, Лукашевичі, Закалаки, Козакевичі, Руді, Михальські, Костирки, Коцюмбаси; вони, як, і давніш міщани, дбайливі про освіту. Бачинський, хоч дітий не має, про освіту, про гуманні діла памятає. Він має мир між тутешніми німцями — євангеликами, його поважають як „Ehremanna“. Він як вислужений військовий старшина говорить по німецьки навіть краще ніж по свому. З нами єднаються німецькі родини Брайт- фоглів, Гублів, Ґансів та инші. Німці бояться латинників не тільки з приводу національного, але більше з релігійного. Не мають тут свого пастора. Дитину, котру охрестив у костелі канонік Туль, записав як римо-католицьку і не видав уже метрики. Тому від тепер приносять німці свої діти до хресту до церкви. Вони хотять лишитись евангеликами; дуже бояться, щоб діти не стали католиками: „katholisch werden — dann kommen in polnischen Himmel“… Бояться попасти в руки латинського священника, — до наших мають довіря.

О, так, наша більшість. Нас богато і тому не стараємося придбати душі чужинців, ані не боїмося втрати наших. Не стараємося привернути хоч би таких як Гордієнко — відважилась я сказати панотцеві.

Священник відійшов, а я довго ще не можу стямитися. Не розумію, по що й мене товариші-учителі захопили в ту колотнечу. Я така далека, так дуже далека від авантур, що аж судом караються, — далека й думками від буденнього життя…

Думаю тепер, як лихо направити, як виправдатися з „невольного согрішення“… Не тільки тому, що треба в суді виправдуватися, але сумно мені, що чесну людину обидила і нашій справі шкоджу.

Хоча й передбачую, що управитель схоче помститися, постановляю відхилитися від тієї колотнечі, — хоч і так тутешня публика буде мати свіжу тему до балачки.

Публика — потвора з пащею мінотавра: все голодна, пажерлива; поживу бере, де трапиться, не тільки з судових саль…

У вікнах магістрату світло. Я вхопила намітку, вибігла на вулицю. Всюди темно. З затривоженим серцем задержуюся перед дверми громадського будинку. Немила річ виправдуватися. Моє поступовання може здаватися дволичністю. Хто повірить, що я, не знаючи сути справи, підписала скаргу? Людина, що має свідоцтво зрілости, не повинна таких промахів робити. Соромлюсь сама перед собою. Так я могла підписати присуд смерти. Та й тут велика річ: відбирати честь людині в нічому неповинній.

Бачу, що життя кепкує собі з моєї матури, з відомостий, придбаних із книжок. Тепер готовлюся до другої матури — матури духа: шоб був він — мій дух — гнучкий та бистрий, передбачливий та всеобіймущий!

Життя показує нам обовязки супроти суспільности, свого народу, готуймося складати іспит зрілости з доброти серця. Чи здібне воно перебути огневу пробу, чи здібне до пожертви особистого щастя в користь загалу… Практикуймо, складаймо іспит — аж до докторату!…

В салі магістрату застаю самого начальника. При столику, над паперами. Лице суворе. Задуманий мабуть над невдякою людий, що за його добру волю болотом його обкидають.

— Приходжу виправдатися і просити вибачення в пана начальника за те, що своїм підписом прилучилася до людий, котрі ворожо проти вас виступають.

Розказую, як підступом дістали товариші мій підпис.

— „Also…“ — він, колишній військовий старшина, зачинав свою бесіду заєдно з німецька, — пані не знали ні об чім…

І знов задумайся старий. По хвилині сказав:

— Also — не покличу вас до відвічальности. Алє скажіть їм усім, що відпокутують вони за ложну скаргу до суду, за дописи в часописах про мої злочини. Ні один із них тут довго не залишиться.

Гнів малювався на лиці начальника. Старий подав мені руку на знак віри в мої запевнення, що я поневолі вмішалася між його оскорбників.

При виході з радниці побачила я малу, трохи похилену постать, що відскочила зпід вікон; догадалася, що це Гордієнко…

Но, й догадуюся, що мене чекає… Та годі!

Милий мені спокій, та наймиліща правда.

V

Найближчого дня рано стоїть управитель школи на порозі дверий — неначе ревний керманич на своїй стійці. Досі тут і в цій годині я його не бачила.

Звичайно досі я перша приходила; ішла до своєї кляси й не бачила ні управителя ні других панів. Сьогодні управитель з годинником у руці, не здіймаючи кучми, говорить грімко:

— Пані спузьніла сєм, чеками вшисци з розпоченцєм наукі… — починає до мене в урядовій мові. Досі говорив по українськи.

— Не здається мені, щоб я спізнилася; приходжу, як усе — пів до восьмої, в клясі застаю ледви двоє дітий.

Управитель асистує мені до кляси й говорить дальше.

— Як пані сміли виправдуватися перед тим „ґбуром“, — уважати те, що робить шкільна влада за зле?… Пані тут дальше не можуть лишитися — зєднана „з хамами“.

Вся інтеліґенція вчора вечером у касині осудила вас. Про вашу візиту в начальника повідомив усіх товариш Гордієнко. Інтеліґенція відкинула вас. І так уже нарікали: ви не учителька для міста, де люди хочуть бавитися.

— Тутешня інтеліґенція не могла мене відкинути, коли я їй зовсім не накидувалася. Я сама для себе інтеліґенція, вистачаю собі. До ніякої партії не прилучилася, але і не присилуєте мене, щоб я боронила ваші особисті справи.

Шойно почалася наука, приходить з кляси управителя хлопець із приказом: „Пан директор казалі, би пані зараз пшишлі до канцелярії“.

— Скажи, дитино, що в часі науки не можу лишити учнів самих; у десятій буду в канцелярії.

За хвилину приносить сторож письменне візвання. Відписую, що в десятій прийду.

Являється сам управитель: Пані нє слуха владзи…

— Тут не місце на уваги, пане управитель. В десятій прийду до канцелярії. Або й тепер, але діти підуть до дому; самих їх у клясі не лишу.

В десятій годині застаю всіх у шкільній канцелярії. Управитель насуплений, Гордієнко з пером у руці — готовий писати протокол. Панна Маня з іронічним усміхом ласкава була — подивитися на мене.