Люди моря

Front matter

В

Ціна 1 крб.

Далекосхідний рейс

Піонерці, ударниці

ОЛІ ТРЕГУБОВІЙ

ДАЛЕКОСХІДНИЙ РЕЙС

Скільки теплої ніжності, зворушливої турботи в цих проводах.

Вже сказано останні слова побажання, стиснуто руки — на щоках і вустах тепліє дотик квапливого поцілунку. Родини моряків стоять на пристані, виряджаючи у далеку плавбу батьків, братів, наречених.

Вільні від вахт моряки утворили розмаїту рухливу шеренгу вздовж всього борту. Вони дружно салютують капелюхами, кепками, посилають на берег нашвидку сфабриковані дотепи.

Під гвинтом засивіла вода.

Пароплав, обережно одійшовши від берега, повернув за хвильоріз. Над пристанню зграйно замайорили хустинки, капелюшки, і вже не можна було розпізнати дорогих облич; лише хустинки, мов крила чайок, довго привертали наш зір.

Ударний „Курск“ рушив у тропічний Далекосхідний рейс:

Одеса Стамбул Порт-Саід Перім Сінгапур Владивосток.

Рейс важкий, відповідальний і затяжний. Команду до нього вимогливий капітан добирав з випробованих моряків, бо „Курск“ боровся за перше місце серед ударних пароплавів Чорноморського басейну. Успіх рейсу залежав коли не цілком, то переважно від складу команди.

Тим то й привертала увагу та викликала здивовання постать світлоголового підлітка; юначок надміру нервував і хоч як силкувався зберегти спокійну солідність, — в його рухах, виразі лиця буяло нестримне радісне збудження.

Здавалося, що цей „морський вовк“ випадково залишився на палубі океанського вантажника, а тому й радіє з такої щасливої нагоди. А й справді! Пухнате біляве лице аж червоніє від задоволення, а очі пожадливо вдивляються у морський простір.

Уже затьмарились обриси порту, і вечірня сутінь м'яко застилає контури крутого одеського берега.

Гвинт робить на повний хід, лишаючи позаду сивий пінявий слід. Одеса відсувалася далі й далі. Незабаром над містом зароїлися в темряві вогні електрики, але швидко їх поглинула ніч і далина.

Перший чай у морі пили весело, спільна кают-компанія була сповнена гомоном, жартами й сміхом.

Виряджають у далеку плавбу батьків, братів…

Капітан „Курска“ Петро Іванович Ковальчук, низенький лагідний моряк, з насолодою палив цигарку в своєму кріслі, випроставши натруджені ноги. „Курск“, переборовши зреш- тою всі труднощі, хоч із великим запізненням, вийшов у море. Все це створювало капітанові піднесений, жартівливий настрій. Він спинив свої примружені очі на розкуйовдженій білявій голові і з батьківською усмішкою запитав:

Уже затушкувалися обриси порту й вечірня сутінь м'яко запорошує контури крутого одеського берега.

— Ну, „Чижику“, як справи? Не вколисало?

Слово „Чижик“ усім сподобалось, моряки засміялись. Сухорлявий стерновий Шпілевський, уважно оглянувши хлопця, потвердив:

— Ай справді, Петре Івановичу, „Чижик“.

Чижик почервонів.

Цілком законно, що Чижик, а офіціально матрос 2 класу, довго не спав цієї ночі. Думки про далекий рейс, про нові, чужі краї, про те, що завтра покажуться береги Туреччини, Стамбул, — розвіювали сон. Важкий Далекосхідний рейс, видавався йому привабною прогулянкою.

Навіть оповідання старих моряків про неймовірну, виснажливу спеку та тяжку роботу на тропіках викликали в нього не побоювання за свої молоді сили, а нетерплячку — скоріше все побачити й відчути!

Він був наймолодший і найменший в команді 7000-тонного „Курска“, але безперечно, що він у цей рейс ніс найбільше ентузіазму й молодечого запалу.

Від Одеси до Стамбула пароплав-вантажник іде пересічно 34–36 годин. Третього дня після обіду ми вже зобачили чужі береги. „Курск“ у Стамбулі мав вивантажити сільськогосподарські машини для Туреччини та довантажити трюми оливковою олією для Владивостока.

Я вже познайомився з Чижиком, бо мав працювати разом з ним у комсомольському осередку над стінгазетою.

Виглядаючи берегів Туреччини, ми сиділи на полубакові, напружуючи очі, — силкувалися розгледіти Босфорський вхід.

Чижик помітно нервував. І я розумів його. Рік тому, наближаючись уперше до Босфору, я збуджено тинявся палубами пароплава „Томп“, не маючи сили спокійно діждати протоки. Цього ж рейсу я втрете мав побачити Босфор і вже міг стримувати свою нетерплячку.

Часом Чижик відволікав свою увагу від далеких берегів і починав уривчасту розмову про газету. Говорив він піднесено, похапцем і не зовсім доладу:

— Нам треба так повернути, щоб ви… розумієте, товаришу… щоб наша молодеча сторінка була найкращою, щоб усі писали… висвітлювали цікаві моменти… матеріал я вже збираю… сам напишу.

Але скоро Чижик робив паузу й повертав розмову на Туреччину:

— А на берег, як ви гадаєте, пустять? Ой цікаво! Кажуть, Босфор красивий. Правда, довгий? Ні?.. Невже ото між тими горбами? Та це ми швидко будемо в Стамбулі!

На тлі чистого, ясного неба вимальовувались береги Европи та Азії, поділені вузькою смугою Босфору.

Високе гаряче сонце сріблило простір моря. Враз попереду зачорніли гострокуті цятки — то з протоки вийшли в море рибальські парусники, слідом за ними димив пароплав. Чижик схопився.

— Невже то турки?

— А ось зараз побачимо…

Діставши у Петра Івановича бінокль, ми почали розглядати рибальські шаланди. Але бінокль ставав непотрібний, бо парусники пройшли повз правий борт „Курска“ так близько, що можна було добре розгледіти смугляві обличчя рибалок. На палубу повиходили виголені моряки в чистих комірцях, щоб зустріти перший чужоземний берег. Попереду слалась блискуча сонячна смуга протоки, стиснута високими кам'янистими берегами.

Як вартові, обабіч входу у Босфор, біліли маяки на європейському березі — Румельський, на азійському — Анатолійський. Отут уже бінокль необхідна річ, коли хочеш запам'ятати краєвиди уславленої протоки!

Широко в сонячному блиску розступався Босфор; попід бурими скелястими горами ліпилися брунатні селища, а на горбах — руїни старовинних фортець.

На щоглі нашого пароплава замайорили кольористі прапори: турецький (червоне поле, білий молодик і зірка) на знак солідарності й поваги, карантинний і позивні. Пароплав поважно увіходив у мерехтливу іскристу протоку.

Горяні береги поросли дрібними, кволими деревцями; дедалі до Стамбула рослинність буйнішала; у затишних бухтах тулилися селища, пляжі й курорти.

І знов на вершинах гір похмурі башти, вали фортець.

Каваки — передмістя Стамбула. Багатоповерхові будинки підходять просто до води і, мабуть, у негоду хвилі змивають з них порох і бруд. Над рівними дахами підно- сяться стандартні мінарети, єдина ознака місцевої екзотики, і знову на вершинах гір похмурі башти, вали фортець.

Панорама Стамбула вражає і приваблює.

За Буюк-Дере Босфор круто завертає ліворуч. Над зеленню парків мають прапори різних держав — то дачі посольств. Аж он геть палахкотить знайомий червоний колір. З тротуарів нам привітно салютують капелюхами: радянський прапор у турків в пошані.

Тихий хід.

Назустріч мчить катер з санітарним лікарем. Йому вже приготовлено трап. Помічник капітана Кость Васильович, у новенькому штурманському кашкеті, стоїть з документами під пахвою, готовий до знайомої процедури. Вона триває 5–10 хвилин.

Все гаразд, і капітан дає машині наказа:

— Повний хід!

За циліндричними баштами, валами-стінами, романтичною брамою Цар-городу панорамно встає Стамбул і Скутарі.

Треба признатись, своєрідна панорама Стамбула вражає і приваблює. В її обрисах незвичайно поєднані найрізноманітніші лінії: ось овальна м'яка лінія, що обгортає опуклі мечеті, враз рветься й ламано і стрімко починає викреслювати обрис мінарету, потім знову падає і спокійно лежить звичайною горизонтальною на плоских східних дахах.

Константинопольський порт помітно занепадає. Важко старому зі своєю архаічною технікою змагатися з добре устаткованим портом Піреєм. Константинопільський порт не має ні устаткованих складів-елеваторів, ані нафтових башт. Тому Пірей останніми часами відвоював у Стамбула найбільшу частину транзитного вантажу.

За проектом, складеним Туреччиною, Константинопільський порт має стати вільною зоною й цілком реконструюватися, але ця реконструкція коштуватиме щось із 150 мільйонів турецьких лір. Цифра дуже солідна для турецького бюджету.

Західні „друзі“ Туреччини згодні були б допомогти, тільки з умовою: наші гроші, але й наш контроль над вільною зоною.

„Курск“ пришвартувався до пливучих бочок на відстані 200 метрів від Галатської пристані.

За кілька хвилин капітан дозволив, вільним від вахт, зійти на берег.

Біля спущеного до води трапа точилась боротьба між перевізниками за перших пасажирів. Унаслідок цієї боротьби ціна за перевіз хутко знизилась від ліри до кількох десятків піастрів.

Чижикові щастило: його вахта припала на ніч, і він з гуртом комсомольців давно стояв біля трапа, чекаючи дозволу зійти на берег. Діставши дозвіл, моряки рушили до трапа, але поліцай, що перевіряв документи, взявши Чижиків документ, похитав головою і мигами пояснив, що з таким документом він не дозволить зійти на берег. Чижик зблід.

— Бакшишем пахне… — компетентно сказав збоку кочегар, що вийшов відпочити на повітря.

— Ну, дивіться! — схвильовано пояснював Чижик. Портрет є? Є! Відбиток пальця є? Є!

Поліцай уперто хитав головою.

— Ти краще поясни, що як будеш повертатися з міста, то ліру даси йому, — спокійно порадив кочегар.

Чижикові довелося послухати досвідченішого товариша. Поліцай, почувши слово „ліра“, негайно заспокоївся, і Чижик побіг униз.

— А ти, дурню, гляди ще й дай! — гукнув кочегар услід юнакові. — Дулю ти йому тепер дай!

Перевізники з криком кинулись до моряків, безцеремонно хапаючи за поли і тягнучи у свої ялики.

Найспритніший молодий турок вдало боком підвів човен до сходів і майже силоміць садовив до себе комсомольців. Всадовивши, спритно вихопився з гурту. Щасливцеві довго вслід посилали лайки й погрози.

Старий кочегар допалив свою цигарку, випростав спину й до ванни — він не поспішав, бо безліч разів уже бачив береги Босфору.

Угорі, за Галатською баштою, мережились вогні Пера, ближче чорніла проваллями неосвітлених глухих кварталів Галата.

В перервах, як замовкали лебідки, з берега долітала музика з берегових барів і кав'ярень. Пізно вночі з берега почали повертатись моряки. Чижик повернувся опівночі стомлений біганиною та вражіннями. Хлопець устиг пройтись по Пера, побувати в кіно, де не все зрозумів, бо не знав французької мови; його лише вразила чистота звуку. Коли я спитав, що то за фільм, він непевно відповів:

— Любов якась… — і, подумавши, додав: — чути все здорово, тільки не зрозумів, по якому говорили.

Хлопець бачив французьку кінокартину, бо Туреччина не має своїх кінофабрик, і кінотеатри Стамбула завантажені переважно французькими фільмами.

В розповіді Чижика вчувалась розчарованість. Та й справді: уявляти незвичайні вулиці, шалений, незвичайний рух, незвичайні крамниці, взагалі, все незвичайне; і враз — бруд, убогість галатських кварталів, засмічений, з вибоями брук, обшарпані сірі будівлі, жалюгідні портові крамнички, заяложені, огидні кав'ярні.

Батьківська Одеса набувала поваги цілком вчасно й заслужено.

Всю ніч біля трюмів невгавав шум роботи. „Курск“, вивантаживши сіялки, жниварки, віялки, брав турецький вантаж. Біля бортів погойдувались череваті баржі з бочками оливкової олії. Похнюплені, облахмічені вантажники звично зашморгували петлями бочки і лебідки і з скреготом несли вантаж до трюмів.

— 22… — нотував Чижик у контрольному зошиті.

В хвилинних перервах повертав голову до берега — Галата вже засинала. Лише над Пера ще висвічувались вогні нічних ресторанів та вздовж Босфору на Стамбульському шосе інколи полосували темінь вогні запізнілих авто. Азійський берег протоки мовчазно чорнів з вечора до ранку.

Коли-не-коли пізньої ночі в темряві чувся плюскіт весел; то моряки поверталися до своїх пароплавів.

Учні радянських шкіл чудесно знають, що убивство в Сараєві Гаврилом Принципом австрійського ерцгерцога аж ніяк не стало причиною світової війни, — вони прекрасно знають: то була лише зачіпка, або, як часто кажуть, — сірничок, що підпалив зарані підготовлену вибухову речовину.

Початок XX сторіччя мав стати, на думку імперіалістів, кінцем Оттоманської імперії — Туреччини. Вмирала, так би мовити, багатюща тітка. Племінників, що ждали спадщини, було багато й кожен хотів стати володарем на Близькому Сході.

Німецький імперіалізм, змагаючися з англійською могутністю, лицемірно вдавав заступника мусульманського Сходу і поволі, метр за метром, прокладав залізницю Берлін—Багдад (що, мовляв, мала принести Туреччині розквіт і багатство), таким чином прямував до англійських колоній, вірніше, до колоніальної скарбниці — Індії.

Великодержавна Росія, що здавна вдавала з себе оборонця християнства на Балканах, не покидала намірів за всяку ціну придбати Босфор-Дарданели. Англія, володарка Єгіпту та Суезького каналу, природно, намагалася збагатити колонії і сторожко стежила за своїми суперниками.

Війна назріла. А вбивство австрійського ерцгерцога в Сараєві року 1914 було приводом до початку війни.

Скажено кинулись крейсери, панцерники, підводні човни в атаку на Дарданели та Босфор. Але протоки були заздалегідь заповнені мінами, а берегові фортеці устатковані за останнім словом німецької техніки й ураганним вогнем змітали силу супротивників.

Десант за десантом кидали англійці на скелясті береги Дарданелів, але далі Галіполі не могли прорватися — легіони колоніального війська поклали свої голови на непривітних, голих берегах Туреччини.

І враз, коли здавалося, мусіли зазвучати переможні марші, — все пішло шкереберть. Вибухла нова, ще грандіозніша вибухова речовина: Жовтнева революція скинула російський царат з його завойовницькою політикою підкорення проливів; Туреччина після національної визвольної війни зламала Севрську угоду, що обертала її на колонію, і на Лозанській конференції 1923 року визначилась як державна одиниця.

На тій же конференції у пакті про протоки Босфор і Дарданели фактично перестали бути власністю Туреччини. За договором всі держави мали право вільно проводити через протоки як торговельний, так і військовий флот.

„Курск“ увійшов у Дарданели. Десь позаду в рожевім серпанку визирало сонце.

Галіполі сіріло праворуч на спадистому березі. Проминули Чанак — селище, до якого досягли десанти англійців. Чим далі до Егейського моря, спадисті береги Дарданелів ставали стрімкіші. На скелястих горбах з обох боків протоки лежали руїни фортець і бойових валів.

За маяком, на кінцевому пункті Дарданелів, сумно стремить сіра колона, — то пам'ятник тим, що зложили голови на цих опалених мертвих буграх. Трохи осторонь біла охайна будова — сигнальна станція приватного великобританського агентства Лойд. Станція стежить за кожним пароплавом, що проходить Дарданели, і тої ж хвилини сповіщає Лондон про те, який пароплав увійшов о такій то годині, о такій то хвилині в Дарданели. Лондон тої ж хвилини сповіщає про це господаря фірми, а той у затишному кабінеті, точно поінформований про позиції своїх суден. Отже, на мертвому, насиченому кров'ю пролетарів камені, сіра колона — пам'ятка мертвим легіонам. А поруч — білий корпус станції Лойд.

Унизу розляглись важкі зруйновані башти фортеці, а над водою, наче зведені корчами руки, — іржаві корпуси потоплених пароплавів.

„Курск“ прибув до Порт-Саіда через місяць після бойових сутичок робітництва з владою. Єгіпет струсонула хвиля страйків і демонстрацій протесту. Навіть у Порт-Саіді, де найміцніше стиснутий кулак влади, робітники корабелень бомбардували брухтом військо, що намагалося силою розпорошити страйкарів.

Військо стріляло. Впали тяжко поранені, але коли стали заарештовувати завзятих страйкарів, що навіть під пострілами не покинули барикад, розпорошені демонстранти знов учинили опір — силою вирвали з рук поліції заарештованих.

Революційний шквал струсонув не лише центри Єгіпту — Каір, Александрію, Порт-Саід, Суез Шквал охопив далекі провінції, розхвилював пригноблених фелахів, що перші найболючіше відчувають зниження цін на бавовну — єдине джерело їхнього існування.

Єгіпет слабує на таку ж хворобу, як його господар — Англія. — Експорт бавовни катастрофічно падає. А це ж для Єгіпту все, бо вивіз бавовни становить 92 % всього експорту. Склади Порт-Саіда та Александрії переповнені паками білої бавовни врожаю ще 1930 року.

Економічну кризу підсилює і загострює фінансова диктатура англійського капіталу. А до того ж хіба не може розлютити самовпевнена англійська офіцерня — керівник єгіпетської армії та поліцейських загонів? Надто вже неприховано діє імперіалістична рука у „незалежному“ Єгіпті!

Вхід у Суезький канал.

Ударний „Курск“ побачив вогні порт-саідського маяка через місяць після кривавих сутичок, коли вже „цивілізатори“ Єгіпту прийшли до тями. За це свідчив трамвайний рух і блискуче освітлення кращого порт-саідського ресторану при казино „Палац готелю“.

Восьмикутня башта височенного порт-саідського маяка щодесять хвилин вилучала пасма білястого світла. Вогонь височився на 184 фути над водою і сягав у ще незагуслу пітьму на 20 миль.

„Курск“ тихим ходом, оточений поліцейськими човнами, наближався до високої мовчазної фігури Лессепса.

Недалечко маяка пароплав став на якір. В добрий „Цейс“ можна було розгледіти веранду казино „Палацу“ — там господар надолужував втрачені прибутки тих вечорів, коли постріли порт-саідських корабелень лякали гостей і знеохочували вечеряти.

В темряві важко було розгледіти й підрахувати човни поліцейської сторожі. Лише перегуки охоронців доводили, що наш пароплав оточено щільним кільцем охорони.

Стрімким трапом на палубу сходили по черзі представники портової влади, поліція, охорона і, звісно, невиразні люди виразної професії. Один із представників тої професії, одягнений в цивільний одяг, в червоній фесці відразу скромно зайняв місце біля трапа: решта розташувалася на палубах, а англійці в супроводі двох охоронців рушили до кают- компанії перевіряти документи.

Двоє ставних арабів в темносиніх грубих солдатських костюмах стали оддалік столу, де сіли британці. Британці перевіряли документи, араби ж косо оглядали простору кают-компанію.

Службовці, не підводячи голів, уважно звіряли документи із списком команди.

Скоро нас поодинці почали викликати до столу, щоб остаточно перевірити кількість команди, порівняти наші портрети.

Після перевірки кілька моряків лишилося в кают-компанії і спокійно закурили. Британці здивовано підвели були голови, але зараз же байдуже спустили очі. Араби ворухнулися, повернули очі до моряків.

Розпочалася мовчазна, без єдиного звуку розмова. Непомітні жести, рух голови, руки, красномовна міміка правили за звуки, слова й цілі фрази.

Комбінацією рухів моряк запитав:

— Чого стоїте? Сідайте.

Мовчазна відповідь очима й рухом голови:

— В присутності іх сидіти не можна.

— А курити хочеш?

Спочатку вагання, але швидко знак згоди і пояснення:

— Хочу, але не можна…

— Чого там не можна, бери!..

Застережливий жест.

— Ні! — і комбінація знаків — поклади цигарку на стілець, я непомітно її візьму.

Солдат сторожко наблизився до стільця і, не зводячи очей з службовців, непомітно взяв цигарку.

Молодий шпик в цивільній одежі ні на крок не відходив від трапа. Це потішало, бо ніхто з команди не мав наміру порушити заборону. Шпик був молодий і недосвідчений, а також не зовсім послідовний. Він спершу вдав, що не розуміє ані російської, ані англійської мови, згодом же виявилось, що він трохи розуміє російську і добре знає англійську.

— Тут же був бунт, — сказав я кочегарові Айзупові.

Поліцай нашорошився. Сумніву не було — він розумів дещо з російської мови.

— А хто це такий Сідки? — запитав Айзуп.

— Премьєр. Дуже популярна особа. Ось поспитай.

За хвилину поліцай жваво розмовляв з Айзупом англійською мовою. Кочегар добре знав британську мову, бо кілька років плавав в американському торговельному флоті.

Запитання були цілком пристойні, поважні і поліцай, вірячи в нашу доброзичливість, спокійно розповідав про заколоти в Каірі, Александрії, показував, де в Порт-Саіді лежали перекинуті трамвайні вагони.

— Ну, а тепер не страйкують?

— О, вже місяць, як утихомирили.

— Без крові обійшлося?

— О, ні, — протяг був поліцай, але зараз же, мабуть, зрозумів, що говорить зайве, полохливо озирнувся й замовк. І на запитання:

— А серед поліції були вбиті? — Буркнув неохоче і стримано:

— Добре не знаю.

Розмова увірвалась.

З пустинь Аравії наближався примарний ранок. Викреслювались обриси пароплавів, бронзова фігура Лессепса, будівлі порт-саідських кварталів.

Електричні вогні каналу помітно блякли і втрачали свою променистість — небо мережили рожеві прожилки близької зорі.

О четвертій годині, припасувавши прожектори, „Курск“ увійшов у Суезький канал.

До двох годин влаштовували прожектори, кріпили шлюпки для завозу кодол. А о четвертій вже треба було ладнатись до відходу.

Ще вночі в гавані постав незрозумілий гамір, клекотливі неспокійні вигуки. Здавалося, лине однотонне, злякане, тяжке скигління.

„Курск“ сторожко наближався до каналу, поминувши високий упевнений постамент його будівника. Незрозумілий гамір побільшав — його виділяла темна безформна маса, що бовваніла ліворуч нашого пароплава.

Розвиднялось, і скоро безформна маса набрала ознак велетенського пароплава, оточеного чорними вугільними баржами. То араби вантажили вугілля.

Це був один із тих „постійних“ заробітків порт-саідського пролетаріату, про які пише буржуазна морська лоція:

Треба лише раз побачити один із цих „постійних заробітків“, щоб зрозуміти рівень заможності населення, його громадські права і ступінь експлуатації єгіпетського пролетаріату.

Вантажили вугілля буквально руками. З бортів від бункерних ям до барж стрімко спускалася хистка дошка без поручнів і захисних канатів. Над баржами здіймався чорний стовп вугільного пилу. В жахних лахміттях, худі, жилаві істоти руками нагрібали вугілля в коші, і бігом, неспокійно вигукуючи, мчали хисткою дошкою до бункерів.

— О-о-о! — висіло в повітрі.

Висипавши вугілля, люди стрімголов спускалися до барж. Потік тіл створював жахливий конвеєр, не даючи нікому ні на хвильку затриматися на місці. Хвилинна затримка, і сотні тіл зіпхнуть тебе з хисткої дошки! І незрозуміло було, як це сотні людей, балансуючи з важкими кошами на плечах, мають силу й спритність мчати вгору і разом зберігати рівновагу на хисткій дошці.

В цьому прудкому конвеєрі вражали спокійні, непорушні постаті наглядачів. Вони були центром навколо якого мчав людський потік. Іноді наглядачі втрачали спокій; рвучко зводилася рука і нагай оперізував навантажену спину робітника.

Економічна криза позбавляє вантажників Порт-Саіду і цієї праці. Процент пароплавів значно поменшав, приватні фірми вишукують дешевші бази й заробітки порт-саідських вантажників ще знизилися, хоч трудодень триває 10–13 годин. Тому арабські квартали міста не лише зовні вражають своєю убогістю.

Опісля рівних, обарвлених зеленню вулиць Сультан-Гусейна, бульвару Фуад І, торговельної — Принц Фарук, квартали й будинки арабських робітників нагадують вогкі, зчорнілі домовини. Під брудними, дірчастими повітками сморідно жевріють вогнища їдалень, купи гнилого бруду встилають пороги дворищ, а постаті жінок в чорних покривалах підсилюють нерадісні кольори брудних кварталів.

Єгіпет має до мільйона пролетаріату, але з цього числа лише частина працює на постійній роботі, а ще менше на сезонній — півроку, а то й всього кілька місяців на рік. Скорочення засіву бавовни збільшило армію безробітних і загострило як ніколи класову боротьбу в колонії.

І хоч рівень класової свідомості єгіпетських робітників ще низький, хоч має ще вплив на них націоналістична партія, симпатії робітників на стороні червоного прапора. Це потверджують недавні бої, очолювані компартією.

Постаті жінок в чорних покривалах підсилюють нерадісні кольори брудних кварталів.

У Порт-Саіді сіла на пароплав група шлюпників, що мала в каналі завозити на берег кінці канатів і допомагати швартуватись, коли трапляться зустрічні пароплави. Британці побоювались, що нога радянського моряка й на березі пустині, може лишити „червоні“ агітаційні сліди.

В групі привернув увагу темновидий зморшкуватий шлюпник. Він хитрувато й допитливо позирав на все чорним примруженим оком, друге, очевидно, атрофоване, дивилося просто вперед — байдуже й ніби скептично. Щоб виявити до нього свою прихильність, я по-арабськи привітався.

Навіть скептичне око шлюпника виявило помітне здивовання, а примружене усміхнулось.

Шлюпник проказав у відповідь довгу булькотливу фразу. Інтуїтивно зрозумів, що він запитує: чи знаю я арабську мову? Я замотав головою. Тоді він подумав трохи й відповів ламано на моє привітання:

— Драстуй, — і по паузі охоче додав: — русі, драстуй, джермані — гутен таг, італьяно — боно-джорно, арабка — сабах ель хайєр.

Потім указав на себе пальцем, рекомендуючись:

— Мустафа.

Так ми й познайомились. Сніданок в кают-компанії, куди запросили всіх шлюпників, остаточно підсилив приязнь Мустафи і він зробив мені дружню послугу.

В Порт-Саіді шипшандлер категорично замотав головою, коли йому натякнули, щоб він дістав газети й фото міста, і я втратив був надію дістати щось на спомин про знамениту споруду, хоч моряки запевняли, що часом шлюпники нелегально приносять газети й фото.

З розмови з шипшандлером я довідався, що останніми часами за такі провини карають дуже жорстоко — звільняють з роботи — і тому шлюпники тепер коли й наважуються принести щось на борт пароплава, то лише галантерейні дрібнички.

Порозумілися з Мустафою, хоч як це дивно, швидко. Він знав по десятку слів тих націй, кораблі яких проходили Суезький канал за 30 років, що Мустафа проробив у каналі шлюпником.

Коли я запропонував зайти до себе в каюту, Мустафа, відразу зрозумівши мене, красномовно моргнув у бік поліції. Я вдав, ніби його не помічаю. Коли я озирнувся вже біля своєї каюти, Мустафа сторожко наближався до дверей з протилежного боку.

Шлюпник довго не хотів сісти в крісло, а уперто мостився навшпиньки біля порогу. Лише згодом наважився сісти на краєчок стільця й довго смакував радянську сигарету, прицмокуючи:

— Гут сигарет, гут.

Потім ми розпочали дружню, трохи дипломатичну розмову. Ох, що то була за розмова! Кращої імітації вавілонського „стовпотворіння“, мабуть, ніхто не бачив. На жаль, доведеться розмову подати в обробці й перекладі:

— Ну що ви, газет немає! Я погано читаю, не бачу вже — замотав головою Мустафа, — та й взагалі за газети тепер суворо…

Помовчавши, він після довгої затяжки додав:

— Хіба може в шлюпці якусь знайду, подивлюся. Ми іноді їжу загортаємо.

У цю хвилину на палубі пролунали вигуки і Мустафа нашорошився. Вигуки повторились. Можна було розібрати знайоме ім'я, гукали якраз Мустафу.

Шлюпник схопився, швидко проказавши щось по і квапно вихопився з каюти. Я визирнув в ілюмінатор — десь далеко димив зустрічний пароплав. На палубі метушилися матроси, з капітанського мостика летів наказ готувати кінці. Ми мали дати дорогу пароплавові, що йшов із Суеза.

Прочитавши історію Суезького каналу, вже без такої поваги дивишся на бронзову фігуру Лессепса, що хвальковито гостинним жестом запрошує пароплави всіх націй до каналу.

Французький дипломат не зовсім заслужено набув нечуваної слави — творця Суезького каналу.

А дійсно!

Лише вузька піщано-пустинна шийка, поятрена лиманами, відокремлює Середземне море від Червоного (фактично — затоки Індійського океану). Думка з'єднати два морські басейни судоплавною магістраллю постала і почала формуватися ще в добу старовинної єгіпетської культури.

Є історичні дані, що десь у XIV сторіччі (до нашої ери) володарі Єгіпту затівали рити канал. У VII сторіччі (до нашої ери) розпочато було новий канал, трохи відмінний від попереднього — з Нілу до Червоного моря. Але закінчити його не довелося. В стародавніх історіях Єгіпту згадується, що роботи над каналом припинило лихе віщування дуже впливового на ті часи оракула, — причина, як бачим, зовсім не серйозна й непереконлива.

Після підкорення Єгіпту персами роботи біля каналу було відновлено і води Червоного і Середземного морів уперше зітнулися з допомогою Ніла.

Далі низка століть характерні боротьбою каналу з пісками пустинь, що вперто атакували його з усіх боків сильними самумами. Канал то занепадав, то знов визволявся з обіймів дюн.

У VIII столітті (вже нашої ери) самуми остаточно замілили канал, позбавили його судоплавності, і наступне тисячоліття стерло його фізичні ознаки, — шийка знов жовтіла пісками аравійських та африканських пустинь.

Тисячоліття стерло не лише фізичні ознаки каналу, воно витруїло й згадку за нього.

Після славнозвісного походу Бонапарта до Єгіпту потреба в найкоротшому шляху до Індії ще з більшою гостротою й актуальністю постала в Европі.

1798 року інженер Лепер, з доручення Бонапарта, розпочав досліди Суезької шийки. Але нівелювальники помилилися в обчисленні й дійшли помилкового висновку, — ніби рівень Червоного моря на 9,9 метра вищий ніж рівень Середземного.

Лише 1841 року, тепер уже англійські інженери, виявили цю помилку, а 1855–56 р. австрійський інженер Негреллі заново детальніше дослідив місцевість і року 1858 був призначений Хедівом Саід-Пашею на посаду головного інженера Суезького будівництва.

Негреллі не довелося самому здійснити свої проекти. Він скоро помер і всі його проекти купив французький дипломат Лессепс.

Будівництво розпочалося 1859 року. На ті часи це була велетенська справа, що потребувала сотень тисяч людської і тваринної сили. Після пірамідних робіт це була друга споруда силою й величчю в пустинях Африки.

Палюча атмосфера пустині виснажувала армію робітників. Спрага була нестерпна. 1800 верблюдів не встигали підвозити воду будівникам. На будівництві працювало до 20 тисяч фелахів-кріпаків. Умови роботи мало чим різнилися від умов фараонських часів. Лише 1863 року паралельно каналові прорили канал з прісною водою. Будівники вже не так тяжко страждали від спраги.

Звичайно, навколо будівництва відразу ж розпочалась мовчазна боротьба. Англію спочатку злякало значення каналу для її мореплавства. Торговельні кола були тої думки, що канал похитне міць англійського торговельного флоту, бо порти Середзем'я, звісно, матимуть найкоротший шлях до Індії, раніше, ніж порти Англії.

Англійська дипломатія всіляко намагалася затримати темпи Суезького будівництва.

Побоювання, як згодом виявилось, були передчасні, безпідставні. Це й самі англійці скоро зрозуміли.

Отже, сумніви щодо ролі Лессепса, як творця каналу, мають ґрунтовні підстави.

На бенкетах було виголошено сотні гучних промов, що сплітали вінок слави Лессепсові та його помічникам. За будівників, які своїми руками проклали в пустині шлях до океану, на плечі яких до того ж ліг і тягар цього свята, ніхто, ясна річ, не згадував.

Загальна вартість каналу обчислена в 475 мільйонів франків. Шоста частина акцій лишилася власністю Хедіва. Але 1775 року англійський уряд купив їх за 3½ мільйони англо-фунтів, таким чином британці стали господарями каналу.

Значення каналу красномовно підкреслюється процентом скорочення морського шляху до Індії. З Ліверпуля, Лондона, Амстердама, Гамбурга шлях до Індії з допомогою каналу скорочено пересічно на 38 %; для лінії Лондон – Сінгапур — навіть на 45 %.

Загальна довжина каналу від високого Порт-Саідського маяка до Суеза майже 87 миль, фактично на канал припадає лише 66 миль, решта припалає на озера Тімсах і Гірке, на яких робили де-не-де лише виїмки. Загалом же озера подекуди глибші ніж канал.

Широта каналу не скрізь однакова. В середньому вона дорівнює 320 футам, а там, де береги високі і міцногрунті канал звужується до 190 футів. Загальна глибина 27 футів і 10 вершків.

За кілька метрів від правого борту тихо пройшло британське вантажне судно. З капітанського мостика штурмани в біноклі розглядали радянського гостя. На затінених тропічними шоломами обличчях англійців мертвів самовпевнений вираз непорушної байдужості. Вираз цей спочатку дивував — надто вже він був відворотний. Вираз цей ми спостерігала далі на всьому своєму шляху. Намагався набрати його звичайний лоцман, кокетував ним представник порту, прохоплювавсь він у лікарів і, зрештою, ми впізнавали по ньому колонізатора британця.

Корма вантажника порівнялася з нами. На ній, схилившись на поручні, купа моряків жадібно розглядала нашу палубу.

Хтось із нас привітно відсалютував долонею. У відповідь заусміхались обвітрені обличчя і над головами гурту піднеслось угору засмальцьоване робітниче кепі.

Я стежив за нашим капітаном, коли штурмани-британці наводили свої біноклі на наш мостик. Капітан Ковальчук стояв спершися на лікті, не повертаючи голови, дивився вперед

1925 року транзит через канал досяг найвищого рівня, перевершивши довоєнний рівень; через Суезький канал пройшло 5122 пароплави. Але зараз же транзит різко впав і крива росту пішла вниз, знижуючись і досі.

Старі моряки дивуються, коли проходять тепер Суезький канал. Раніш це була морочлива й турботна справа. Пароплави йшли один за одним безперервними караванами. Доводилося цілими годинами простоювати, щоб пропустити зустрічні судна. Ще недавно проходили багатоповерхові океанські експреси з Індії, з Европи, сповнені пасажирами, заквітчані зеленню, замузичені. За час переходу ми не зустріли жодного експреса, — за добу пройшло лише кілька порожніх вантажників.

Зовні канал не вражає як велетенська споруда, і лише, уявивши далекий шлях повз мис Доброї Надії, можна зрозуміти значення і велич цієї вузької смужки, наповненої сумішшю вод Середземного й Червоного морів.

Від Порт-Саіда канал струмчиться повз лиманисте озеро Мензале. В піщаний насип, що межує з водами озера, де-не-де вкраплені цятки зелені. Ліворуч пустинно жовтіють гарячі піски Сінайського півострова. В каналі ми вперше відчули дотик тропіки; спека зростала й уперто підвищувала бли-

Ліворуч пустинно жовтіють гарячі піски Сінайського півострова.

скучий стовпчик термометра. Високе сонце хутко нагрівало тихе застояне повітря.

В далині маячать горби навантажених караванів. Часом каравани розташовуються поруч насипу, і тоді добре видно зморені туші верблюдів, тюки вантажу, чорні обличчі погоничів.

Селища переважно розташовані на африканському березі. Чотирикутні плоскодахі будівлі підкреслюють безрадісність рудого пейзажу. Двері хижок чорніють печерними зводами, поруч порогів — купи гною та сміття; здаля селище може видатись за брудну руїну.

Взагалі африканський берег каналу залюдненіший за аравійський. На африканському містяться котеджі службовців, лоцманів, сигнальні станції, пролягає залізниця, стелеться асфальтований шлях.

Лоцмани, що обслуговують пароплави, переважно англійці, іноді голландці, французи, і жодного тубільця — араба, хоча формально канал вважається за власність тубільців.

Прибутки, що має компанія від каналу, становлять величезну, навіть в англійському розумінні, суму. За прохід через канал „Курск“ заплатив 12 тис. карбованців золотом. І, звичайно, як би дорого не коштувало обслуговування каналу та постійні днопоглибні роботи, що, доречі, потребують мізерних коштів, бо провадяться виключно арабами-фелахами, — компанія щороку округлює свої капітали і лише останнім часом криза присушила ріст її акцій.

Котеджі начальників станції, лоцманів, службовців лиснять ясними свіжими фарбами; випещена зелень облямовує фасади будівель; клумби квітників горять різнобарвним полум'ям. З будиночків хиляться до води чисті сходи купалень.

Житлами службовці користуються безплатно, послуги тубільців коштують надзвичайно мало.

Невпинний рух уперед судоплавної техніки виявив дефекти каналу. Компанії зараз же довелося поглиблювати дно, поширювати канал.

Головний дефект — це вузькість каналу, особливо на дільниці від Порт-Саіда до Великих Гірких озер. Сучасні велетні-пароплави змушені щогодини швартуватися до піщаних берегів, щоб дати дорогу зустрічним суднам. Кілька років тому перехід каналом тривав щонайменше 42 години.

Горбаті землесоси висмоктують пісок оповзнів і виливають в пустиню буру слизьку квашу.