По той бік греблі

Front matter

Микола Мельник.

По той бік греблї.

Оповідання.

Як леґінї відходили

Як леґінї відходили.

На сходї рідли хмари і через багряну сїтку пускали на землю кріваві пятна. Курили ся сїркою стріхи — і в селах кипіло.

Ніч сковала без роси й супочинку. Нїмий, одурливий чад проникав землю. А хмари никли, вставало сонце й писало по землї кріваві знаки.

Висипало ся спіле колоссє і вялене, половіло від жовтої ржі. Стояли недокінчені кладнї, неповязане збіжє марнїло. Сипалось на поміт здорове зерно, так пусто й марно, як буває розсипаєть ся на марне людське здоровлє.

Нї шуршіння серпів, нї веселого брязкоту клепаної коси… нї співу косарів… нї любого поклику… Втихла жартовлива співанка. Стало все нагло серед живости, наче раптсм влучене трійлом серце… Як би дзвін людського щастя тріс на чотири гранї.

Крізь раннїй туман палили землю кріваві пятна… — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Глухе, трівожне зітханнє погнало ся на недокошені поля, впало на лїсові глуші і покотило ся поза синї верхи.

Закипіло, мов у сталевих кітлах. Товпи переходили містами й валяли ся в душнім, гарячім поросї. Кипучі вихри закрутили ся на подільських селах і в пращаннях рідних з рідними заграв червоний плач. Зойк глушив уха, давив і стискав у горлї твердими клїщами. Мозок жерла безупинно думка, куди й кому в жертву паде стільки ридань і стільки мук.

Із широких долин понесли чорні круки сумну вістку на зелені гори, на білі гірські піни, на полонинські плаї.

Кріваві плями сонця падали на землю…

Вдарила тримбіта роздертими голосами. Віщувала своїм половинам довгі, кріваві роки. Хто їх перебуде з цїлим серцем?…

Тужно відізвали ся полонини і з високого гнїзда поплили з шумом у діл гуцульські ватаги. Все в діл, та в діл, все нижче, все нижче, як струї гірського потока, що їм уже нїколи назад не вернути…

Ой, підемо, пане брате, На кровавий танець… — — — — — — — — — — — —

Стелила ся зворами нута. Шорсткі голоси кидали ся вертепами, наче громові рокоти. Співали потомки Довбуша.

Плили рядами, ішли в далеку дорогу. Журила ся сопілка, бо чула, що вже останнїй раз грає Гуцулам.

— Що буде горам нашим, що буде горам, мой? — питала ся стома голосами гуцульського серця. А воно било голосно: ах… ах… ах!… Тодї пальцї перелїтали вихром по темних дїрочках сопілки і добували з неї останнїх сил!

Сопілочко тонесенька, Заграй ми, заграй ми, На далеку доріженьку Згадай ми, згадай ми! Та далека доріженька, Тай не рівне поле; — Біле тїло посїчене, Головонька боле… Біле тїло посїчене, А кровця ріками; Ой, укрили чужу землю Своїми кістками…

Раз-два, раз-два…

— Мой, тримай там крок, бо зараз буде цїсарська!

— Раз-два, раз-два, — падав тяжкий стук за стуком. Десь потахали думки у незбагнених просторах, а червоні, соняшні промінї палили мозок і сушили запеклу кров на гарт.

Здавало ся, що люципер зірвав ся з ланца, підпалив світ та ізза дебрів заходить ся червоним реготом.

— Раз-два, раз два, — лупили ноги о камінну дорогу.

Дзїнь-брязь, дзїнь-брязь, — дзвонили в такт мосяжні кільця при чересах.

Все так далї, далї котились лави ген, аж до того міста, щотам, на долинї сїріло у мряках, мов роздавлева змия…

— Коби туди, а відти вже повезутъ на машинї у скапаний світ.

— Аякже, таки так, безплатно повезуть!

— Цїсареві йде за дурно машина. То лиш як тобі було треба за твоїм дїлом, тос' хло' платив, як дурний; ще коло каси так наждюхають, та назвуть тебе, та фамілїю твою з дїда-прадїда згадають тоті премудрі заколесники.

— Ледви лах дрантивий на себе затягне, то вже пан. А ти йому шапкуй, тай бій ся його, бо він ади пан! А він тебе за́нїц не має, бо він з підплетеними штанами.

— Тай дїдько його знає, відки мой таке велике панство тут налетїло. Їло би, не робило би, їхало би „фурґонами“ і нас до решти в карти програвало. То й шкірки на оправку не стане!.. Не знати відки воно таке тут взяло ся?..

— Відки, кажеш, — ади, налїзли чужі голодняки, а решта, то таки свої обертанцї. Тай сцуть мозок і кров твою пють.

— Нема, брьи правди на цїм світї!

— За то, мой, война йде, тай усїм доперчить і досолить.

— Але нам, відав, найбільше, бо з хлопа увесь світ жиє. Відав, за тото панство ми мусимо свої голови дати.

— Та то все байка. Бив би ся, воював би чоловік, гатив би в груди, аж би тирба цюріла… але, ба! — Коби був рихт і правда, що кому має бути… А то як будеш інвалїдом, утратиш за чужі гріхи своє око або руку, ногу, нїхто не подбає за тебе. Калїков назвуть, псами затровя і лиш сміх будеш чути з себе. Коби то за своїх умирати і бути калїков то инакше. Коби то наше право; я сїяв, тай я жну… Але то одна біда, що хлоп темний, як та нетра у Чорногорі… Ех, мой, мой!…

— Раз-два, раз-два…

— Дзїнь-брязь… дзїнь-брязь…

Думка вертить і пилить, потить смагою чоло, гризьким порохом укриває…

— — — — — — — —

Лишали все за собою.

Кожда деревина, кожда билинка зорила за ними таким тайним, благальним зором, за тими хорошими леґінями, файними ґаздами.

— Гей, хто верне до вас верхи високі!…

— Гай… гай…

— Раз-два, раз-два…

Ізза тинів та вуглів присїлих хат лелїли малинові хусти, що під ними то сумні брівоньки, то сплакані очі… I пишні, шовкові коси… хто їх росплїтати ме?..

Ой не вдарить у недїлю скрипочка дрібненько, Тай не скаже свою тугу милому серденьку…

Сльози розлуки, сумні погляди, песливі, мов шуваровий шум, дївоцькі слова, любі пращання падали кусливим гадєм на душі леґінїв. I пишні леґіники несли їх з рідної полонини у скапаний світ, аби їх кинути під сталеві колеса машини, як буде з ними тїкати.

Сонце ставало серед неба, топило хмари й сипало Гуцулам під ноги крівавий дощ…

— Раз-два… раз-два…

Минали свої села.

Дужою греблею посунула ся широка лава і впала на цїсарську дорогу.

Тверда, цїсарка погинала ся від жалю, що лежав, як гори у грудях, тїкала квапно вперед і гинула в туманї…

— Ой, цїсарю, цїсарику, хто ж то буде знати, А чим ти нас в реґіментї будеш годувати?

— Ой буду вас годувати гречанов половов, Тай буду вас поганяти далеков дорогов. А цїсарська доріженька далека, далека, А вояцька, брате, служба не легка, не легка.

— — — — — — — —

Червоні луни сходили в далечі.

Гудїли дроти телєґрафу.

— Дз-з-з з-, квилїв дріт.

— Дз-з-з-з-, як свист карабінової кулї, летіла в нескінченість думка за думкою.

— Дз з-з-, жартував і хвалив ся навісний дріт. По тім дротї, гей по живій струнї, впав приказ іти там, де стогне поле під гарматнїми колесами, де косять страшні коси.

Сам дріт нераз лякав ся тої вістки, яку принїс, і його звуки тремтїли, мов морозом стяті, били ся тяжко об слупи й конали в поросї.

Із села летїв за ними пращальний зойк мамів, жінок, дїтий, стелив ся розпучливий крик молодости…

— Вернїть ся, вернїть, леґіники кохані!… з голов спадали хусти, пили рясні сльози. Вітер маяв пестрими стрічками, грав розхрістаним волоссєм.

Чорні, як терен, очі цїлували померклі в далечі образи щастя, що пропадали мов сни, враз зі страшним, таємним гудїннєм телєґрафу.

Дз-з-з-, квилїв дріт, а слупи, наче ті глухі велитнї з болю гойдали ся нїмо над шляхом.

3 корон дубового гілля падали скручені листочки на мертві, сонні дна. Все нижче, нижче схиляли гнучкі берези свої смутні, довгі рамена.

Глядїли на шлях, передавали відлетні образи, що журно пропадали… Пригортали дївочі чола і спивали смутки з заплаканих, чорних очий…

Яблонів, 17. марта 1915.

Червоні чаші

Червоні чаші.

(Матїєві і Марії — моїм Дорогим Родичам).

. . . . . . . . . . .

Пяте : Не убий !…

I.

Петро Дзвінка мав богато до роботи. Сїм синів, як соколів, сїм кучерявих голов, сїм пар робучих рук виправляв цїсареві на потребу. Що мус, то мус; хотьби й перевертали ся гори. Цїсарський приказ!

Відходили: кремезні та плечисті, як ті дубчаки кріслаті, що в небо прутъ ся. Андрій та Трофим, оба жонаті, передавали старому Петрові в опіку жінки з дїтворою, тай тоту худібку, що надбали.

— Це зробіть тату, того допильнуйте.

— Тай не дайте кривдити дїтий, тай аби не голодували… А жінки дивили ся й чекали їх нїмо, гей те каміннє на днї Черемошу. Вже від тепер ждали і втирали рукавами червоні очі…

В хоромах на ковбанї сидїв наймолодший, Юрко, „мамин син“, крутив чорний вус і думку думав.

Три повні роки з накладом вислужив цїсареві. Всїм догоджував, а йомѵ кожний платив каменем. Найгірше то той фельфебер Бляґа, якесь мійське пометеннє, за всїх дошкулював йому.

Коби так допав його оттут на цих вер- хах!… Три рази втікав від побоїв, скакав з найвищого вікна, — але на дурно. Лиш одна кістка в ребрах трісла, тай трох зубів нестало, але що йому з того… За те сидїв у ґарнїзоні, а відтак наслуговував.

А кілько то разів була дека в нього на голові, а на децї сидїв пан старший, а другий клячав на ногах тай валив глухими буханцями по печінках. Відтак гатив по лицї, аж „тирба з носа булькотїла“. Ой вчили, вчили… Таких повнїських три з накладом роки віддав цїсареві.

Тепер, як би найшов… Го, го, го!… Всього дадутъ доволї і скажутъ стріляти просто, простїсїнько в… людий.

I станутъ котити тяжкі гармати. Виймуть ясні шаблї й підуть лавою одні на других: хто переможе. Загремлять широкі пащі, вогненними присками, сталлю, залїзом посїють по землї. І тодї він, „з нафлянцованим“ ґвером побіжить на людий, стане їх сїчи, колоти… Все в груди та в груди, аби аж наскрізь пройшло, а потім ще втрутить і пустить на землю цїлу калюжу крови. А других загатить кольбою в мозок так, що розлетить ся сїрою мазюкою по мундурі, лицї й черевиках. I гатити ме доти по головах, аж зовсїм щезне думка про те, що має на собі людський образ. Так буде бити ся! Присягав жеж цїсареві. На Христове роспяттє в гору два пальцї підносив!..

Кипуча кров грала филями, кручею клекотїла в його жилах. У грудях ворушив ся дивний зойк. В уяві бачив, як кров багрила все: і широкі поля і луги… В голові все вливало ся в одно велике, страшне колесо, що з розмахом котить ся по головах людий, косить їх, гей ті осіннї маківки, кришить, меле. За свистом скачутъ спітнїлі люди з нїмим, скреготливим риком, той свист кидав їх під дике колесо. Кусаютъ ся і виють з болю, колесо шматує, розкидае довкола черепом, кістками, мясом, плює кровю.

Скидає на купи і криє гріхом землю… А то гріх, ще й який. За деревинку, за нїмину гріх… Всїх однако на життє і втїху создав Бог. I мушка хоче жити, бо є сонце і веселість у життю. А чоловік чоловіка ріже, зубами душить і „оченаші“ говорить. Земличка всїх однаково носить на собі і Бог каже: не вбивай!…

— Нї, — прокинув ся з задуми. Стораз нї… я не вбю нїкого!… Краще на днї Черемошу! Не піду, і не вбю нїкого!… Най там цїсарська мама хоч сказить ся… Я не вбивати му!…

Встав і вільним кроком вийшов з хоромів. Гордим, орлиним зором обкинув стрімкі верхи, що купали ся в сонцї.

— Час уже в дорогу. Ано, буде небого, — вповів Петро до своєї жінки — що ти поможеш слїзми, де крови треба? Дарма, хоть би ти наплакала тих сліз, що на них панську дарабу перегнали б, і того за мало.

Але самий не переставав журити ся. Петриха лагодила свої дарунки.

— То твоє Йванку, то твоє Дмитрику, а то задля тебе, Юрійку, мій солоденький синочку…

Але Юрійко… не слухав…

Кождий приступав до мами по свій дарунок. Брав його, так тяжко брав, як би то було олово, й цїлував суху, старечу руку. А там, на днї лежали куснї живого, маминого серця. А хусточки були білі… білі, краєм вишивані, зрошені болем маминих очий.

… Гей, іди, сину, Любая дитино, — Та не довго забавляй; Гей, за рік, за два, — За недїль чотири До домоньку повертай.

Дзвонили липневі дзвіночки, в травах сюрчіли пільні коники. Мов гадка-думка улїтали пестрі мотилї зпід ясного сонця й сїдали мріями на листочки. Бренїла пчола, маяли тремтїннєм плаї…

… Гей, за рік, за два, — За неділь чотири До домоньку повертай…

Лїсами летїли відгомони.

Але то летїли й повертали лише самі невеселі думки! А за синами стелив ся барвінок, вставали незабудьки, тріскали гуком дубові мости…

Цїлувала темні кучері, а вони трясли ся, мов листочки осики. Чи довго ж їм ще так бути?…

Леґіники, леґіники, Де ваше волосся, — В чистім полї, край дороги Ластівки рознося… — — — — — — —

По хатї крутив ся жах, кутами вились марева ночі й віщували гуцульській хатї долю: голод, жеброту, холєру, помір…

Хлопцї вийшли й розцїлувавши пороги, переступали їх може… останнїй раз. Випроважав їх старий Петро. Кусав спідню губу, що від жалю стягала ся й . Кілька великих слїз покотило ся на сивий вус і він їх скоро обтер твердим рукавом.

Ішов за ними з похиленою головою, натягав на голову кресаню і затискав кулаки, аж пальцї тріскали. Якась дивна тиша розтягала над головою крила і пила з грудин жаль. Нїхто не міг слова сказати. Тихо було, мовчала земля, мовчало небо… Петриха стояла, сперши ся на вікнї, говорила шось крізь плач і він долїтав глухо, наче зпід землї. Хлопці озирали ся мовчки, міркували щось і шили.

Похиленою збічу пасла ся їхня худібка. Вигойкував та висвистував на денцївцї малий наймичук. Корови ставали, випулювали великі очі, махали лагідно головами і чудували ся. Тодї гойдали ся в них на шиях клепала і якось так сумно вертїли вуха.

— Ади, оттут, — говорив старий, позираючи на свої горби, — оттут, лишив я молоді свої сили в праці. Оттут, на своїй мозолицї хотїв видїти ваші файні гнїзда, ваші жінки, дїточки. Гадав вас ґаздами лишити. Прожив свій вік на цих горбах, тай гірко працював, аж очі лїзли. Знав для кого й кому. А на що ж чоловік жиє на цїм світї?… Аби робив, тай не марнував анї вітцївської, анї своєї працї. Бо то, мой, кровавий, чорний піт, що з дїда-прадїда! , , …

Хлопцї мовчали, вдихали у свої груди батькові слова і думали, чи не краще було би, як би на цїм божім світї не було „войни.“ А то мабуть за дурно світить людям те небо, всміхають ся зірницї. Відай за дурно такий лїс і божі косицї… Бо мало їм світа, мало землї, маєтків, їм ще треба розілляти братню кров, гей тую воду. Мало. Їм треба, аби святе небо червонїло й димило ся від вогню та від пожарів, аби стогони розпирали хмари і кликали ясний грім. А грім залякав ся і не хоче, чи не має сили на них ударити. Треба, аби все облогом стояло, аби над селами крякали нагодовані людським. трупом круки, аби гибли на роздорожах старі, сиві голови… аби на світї лиш неправда була…

II.

Бігла лентою стежка. Тонула в долинках, то снувала ся понад стромінї. Наче та весела дївчина, пишнила ся в зарослій малинником зеленї, то припадала до обніжа гори. Денеде стояли самітні, обчімхані громом та бурями старі, столїтні товариші-буки і дивно моргали до себе вищербленими облупками. Оглядали цїкаво свої рамена й широкі, довгі пасмуги від загоєних ран. Гордо, непорушно, на своїм, ріднім місцї, кивав один до другого.

Долиною ішли хлопцї. За ними падали чорні, рухливі тїнї й цїлували їхні слїди.

А старі велитнї говорили:

— Ади!.. Лишають свої старі гнїзда. Прийде буря і їх розшарпають громи в чужій, далекій землї. А може й вони встоють ся, як ми встоялись?..

Дивно було сердешним велитням, але хлопцї того не знали. Чужий, непривітний світ вже тепер заганяв до себе їх думки.

Як під вітром шувар, так тремтїли Юркові думки. Але… він вже раз собі сказав: нї, то-нї!..

Шумів лїс упертим, погребним гомоном, колихав ся в трівожних маревах, а зпід соняшних, душних промінїв ішов одур свіжої крови. Він чув, як вона клекоче. Бродив у ній і вона спиняла його хід.

Глянув за братами, але кров шуміла цебрами, заливала вічі. В далечі пропадали брати. Образи тікали, розпливали ся в крові.

— Ха, ха, ха… ха, ха, — зайшов ся реготом.

— Куда ви пішли? Ось, тут кров! — жива, людська кров, а ви йдете так далеко…

Але брати вже не чули, були на цїсарській дорозї, ішли до цїсарської служби.

Юрко тїкав, мов пришиблений. Кров його душила, заливала очі. Волоссє падало і космами лишало ся в хащах, а він, мов потапаючий билини, шукав одної ясної хмаринки, щоби знею втїчи від страшної, кровавої кручі…

— Юрку мій, Юрку! — залунав таємний голос. А той голос такий знайомий. Але Юрко летїв, як вихор, як підстрілена думка.

— Юрку, мій Юрку!..

Ізза скалистого обриву, мов на снїгових пласточках, злинула його Софійка. Така чиста та ясна, як самий Херувим…

I спомини молодого щастя приплили в серце. Вона така добра, усміхнена…

— Софіє, Софійко, — то я твій Юрко!

Він бояв ся її згубити.

Кликала його за собою. Він біг. Щось хропіло в грудях, кололо, а чудний образ тїкав і манив його за собою…

— Юрку, мій Юрку!…

Фантом тїкав на верхи. Проникав дерева і кликав за собою.

По широкому гребенї вийшов на поляну. Там вона на нього ждала.

— Юрійку мій! Я чула, що ти далеко від мене і шукала тебе. Рано так сумно били наші дзвони, кудись кликали… і всї наші пішли. Чогось так ридала та хлипала тримбіта. А хмари були такі пяні, як сходило сонце…

— Софіє, Софійко! — обнїмав її й душив ся з болю. Між гіллєм крутив ся клубком пустий вітер, розвівав її шовкове волоссє і кидав збитими филями на Юркове чоло.

— Ти не підеш від мене, не лишиш нашої полонинки. Ми зійдемо високо на гори, перейдемо туди, де спокій та щастє розхилили свої легкі крила… Підемо за щастєм. А ти не втонеш у червоній крові людий: нї, — нї!… Я поведу тебе на верхи, де нема гріху, убивства. Там розсїємо ярами наше горе, кинемо в проваллє жаль і здогонимо щастє. Від рідних полонин не відступимо!…

Тиха мова чарівної дївчини вколисувала його душу. Мрія повивала його терпіння, спасала від кровавого гріху. Юрко чув, що покине кровавий танець і руки його будуть чисті.

Пращав своїх братів і з легкими словами Софійчиних щебетів летїв у полонину…

Із червоних клекотів позїхало за ним синє, сукровате лице, припадало набренїлими губами до плеса і смоктало.

Юрко тїкав.

Під ногами розступала ся земля. Він падав, а червоні буруни заливали розгорені втомою груди. Якісь далекі сонні відгуки кликали його, але він тїкав, тїкав…

Петриха відступила від вікна, сїла на лаву і закостенїла в думках.

В хатї затихло давно, лишенъ у печі шипіло трепетове полїннє, а в гердяві на ватрі кипіла вода. Сиві бульки добували ся з дна, відтискали накривку і прожогом кидали ся в гору.

На припічку сидїла Петрова внучка Гануня і перебирала крупки. Дрібні пальчики вибирали чорні грудочки землї, отруби, змиршавілі зеренця, а голубі оченята дивили ся сумно на закопчені образи над столом. Вона нагадувала собі, як вуйки пращали ся і як пішли кудись далеко на страшну „войну“.

Петриха, що натовкла ся та накрутила ся з кута в кут, нїби та залїзна шруба, не могла до пізної пори заснути, але вкінцї на хвилю прижмурила очі. Приснив ся їй дивний сон, а потім уже не спала до самого ранку.

Десь снилося їй ясне небо… Нараз стали напливати хмари і зайшли в таку чорняву, що тота глибінь на днах Черемошу. Серед тьми злетїв лишний, білий ангел на землю. Відчинив у Петровій хатї двері, та так тихо, тихо, що й не скрипнули. Вступив у хату тай став укривати стїни та образи червоними, ніби кров, плахтами. А вона стоїть десь біля нього, дивить ся в його ясне личко і хоче просити за своїми синами, аби не йшли на люту войну. Та він її не слухав. Оглянув ся, розвів білі, легенькі крила, що нїби пухи. Тодї зсунула ся червона плахта з образів, впала на її синів і закрила їх. Ангел відлетїв і зник, щезла червона плахта і забрала її леґінїв…

Хотїла кликати за ними, здоганяти їх, але у грудях заперло дух і щось звязало її руки. Вона лише ступила на поріг у хоромах і поглянула на страшну темінь, що тяжко висїла над Гуком Черемошу. Нараз появило ся в горі, серед неба величезне, червоне сонце. Пускало з хмар мертве, потускле світло. Великий Діл на Черемоші закривала та сама червона плахта. В горі на самій стромінї стояв її Юрко, тримав у руках дві чаші, а з них розли- вала ся кров, як грань червона, простісїнько у плесо…

— Юрку, мій Юрку! — хотіла кликнути за ним. В тій хвилї впала зі сонця вогняна брила і трутила його зі стромінї в Гук.

— Ма-а м-мо! — задуднїло в глибинах…

— — — — — — — — — — — — —

Вона прокинулась. Була змучена, як по тяжкій хоробі. Сон уже не брав ся очий. Думала, гадала, куди то відлетїли її соколики. I за Юрійка думала… за Юрійка…

Ніч темнїла за вікнами, обвязала поясом землицю і крила під бровами далеку будучність. Так темні й неясні були мамині здогади.

— Було кому їх вибавити. А тепер уже покорчили ся з працї руки, що пестили ті кучері, чесали їх на досвітках, росами очі вмивали. Чічками прибирали парубоцькі крисанї, біленькі сорочечки на недїлю вишивали… А серце вичувало кожну невеселу думку, добачувало кожну рисочку, орану на молоденькому чолї.

— Кому віддам вас, кому перекажу вас, чічки мої?…

Гризла ся.

Думки за думками котили ся в безмеже. Хто ж міг би їх стримати Журливі думки, що мутна вода в ріцї; вода береги кришить, а жура серце…

Другий раз сходило сонце з кровавим усміхом, з горячим запиленим лицем…

Яркі, трівожні промінї лизнули язиком по чолах гір, підійшло сонце і впало вогнями на задихані груди Черемошу…

А Черемош клекотїв по старих кремінних днах, грав на зелених шовках хрусталевими филями, переливав стару гуцульську ту- гу і десь глубоко усипляв її під білими пінами.

Чорний Гук заводив, як ватаг на сопілцї!

— Підуть… підуть… покинуть мене, покинуть гори.. складуть свої крила на чужій землї. А хто ж Черемош оборонить, хто гори заступить, як їх.. нема?

— Коби ж не марно падали їх сили, розсипали ся. Коби гірше не споловіли їхнї високі гнїзда, коби дїтий і працї не лишили на жир чужим воронам, лютим… Коби ж за пролиту кров їм зорі засвітили!…

— Коби… коби, — шептала филя до скель…

— Самий зістану, самий, — казав студений Черемош.

— Застигнуть мої води, як не розженуть дараби суму з моїх грудий… Засклепить їх лїд… і я засну, засну на довго…

— — — — — — — — — — — — — — —

— М-м-м-а-х-х!… Зашуміло.

— Гр-гр-р… р..р… ррр, — червона брила сїпнула блискавкою з гори, із нею полетїв Юрко в Чорний Гук зі стромінї…

Утїк від крови.

Петрисї дали знати, що стало ся. Вона зойкнула, як би її хтось сталевою, довгою шпилькою пробив серце. Вдарила до одвірка старою головою і побігла туди.

Пістинь, у цвітнї 1915.

Серед шляху

Серед шляху.

(Моїм колишнїм веселим „камратам“).

N-тий баталїон штрамацької двацятьчвірки „шлюсував“ далї за тими баталїонами, що вже повних два лїта шлюсували кудись через Відень на полудне і… вже більше не вертали. На желїзничому двірцї робили йому цїсарську параду, давали повні міхи сталевого бобу і казали „марш!“…

I музика трала жвавий марш, який мав у собі стільки жалібного, скільки могла відчути розхрістана гуцульська химера.

За шапками складали ся в хрести дубові листочки, до грудий прикипали червоні маки і вяли, як надїї…

Заладували їх, в кожнім ваґонї по сорок… за ними худобу і всї причандали.

Поїзд засвистав, пустив з себе чорні клуби диму і щез…

3 останньої стації треба було йти, бо так випадало, аби хлоп втягнув ся, доки віддасть „кесареві кесарево“…

Був ранок пізної осени. Хлопцї співали і йшли. Розлягала ся пісня, тужлива і пристрасна, як гуцульська душа. Чорна, довга бинда сунула ся крізь осїннї мряки. По дорозї падали „мароди“.Їх відтягали в рови, а дужі йшли далї. Кождий був обладований і виглядав, як гріхи Каїна, — з червоною телячкою на плечах і сталевим баняком на голові. Се мало нїби хоронити від тих італїйських каменюк, що дико бренїли в повітрі і кого помянули, то хиба лишенъ баняк лишав ся на признаку.

Густо затягали ся хмари і кисли над головою, дорозї не було кінця. Вона все демгала ся лїниво наперед, а ноги дубіли на нїй і кожда кісточка давала про себе знати.

Третього дня дотягли ся до розбитого села Л.., що було цїле біле від вапнистого пороху і виглядало на зрунтаний цвинтар.

В половинї величезної гори, за якою мигали смуги рефлекторів і пчихала стара, австрийська Берта, стали Гуцули на спочинок. Як довго, — а хто знає?…

3 риштунками на побитих кістках падали, хто де міг, і кождий засипляв камінним сном. На каменї деколи лїпше спить ся, чим на подушцї.

Лиш кухареві і „шміракам“ не було просвітної години. Треба було варити на рано каву. Але сим нїхто не журив ся, що тут нема води, а деколи треба за нею йти цїлу милю. Та ще коби то вода; а то баюра, в якій зібрала ся вона від зливи. Стоїть тай стоїть, аж позеленїє від сонця, бо де на вапнистій скалї найшов би тут хто воду. Не так, як у наших Карпатах! Але й ту стоянку збовтають, аж несе від неї. Тапевно. Конї миють, шматтє перуть, а потому берутъ до кухнї. От нехар, побий її Господи!

— Ну, але коли грибом обрав ся, так лїзь у борщ — міркував голосно дехто.

Десь блимали вже вогнї, форкали запорошені, помучені конї, що цїлими днями тягли тяжку, як десять погибелїв, кухню і лаяли ся люто шміраки.

— Хлопці, води треба! — розказував кухар.

— Та куди до дїдька підеш за нею? Бодай цу Ниталїю шляґ був трафив!

— Ая, ая, а ти, хло, що був би робив, га? Ади, хлїб фасуєш, готовий, круглий та впіханий, як той ґрейцар. Кривда тобі? Пєш солодку каву, як сам пан цїсар, куриш драму, мой, цїсарський тютюн, не аби що, тай ще собі в карти граєш, як пан Мігілєвіч у нашім селї. Що тобі тут бракує? Ну, а прем, як бракує, то лиш віпни добре груди, пошлюсуй обцаси тай до рапорту на „бешверду“.

— А якже… то, то, то — саму бешверду, то від неї на кривду стає зараз так легко, як від старих комстшугів на біль голови, або наглу кольку.

— Ей, не нарікай, небоже, — протягав крізь зуби Яківчук, обертаючи на землї закопчений котел, — не нарікай за дурно.

— Таже пани, дай їм, Боже, царство небесне, довго думали над тим, як би то мой Гуцулові добро вчинити. Ади, лиш глипни на себе, — ти ходив коли в черевиках, га?! — 'кий, кат! Бігме'с їх не видїв, лиш постіл, тай постіл. Дома то’с їв борщ такий голенький, без одного очка, таскав зогнилу бевку, панам продавав молоко, а сам полокав ґарчик і лиґав забілену водичку, ну… тай нїякого добра в голові твоїй не було.

— Ги, ги, ги — вторували шміраки.

— А тут за тебе всї дбають, ади, як тебе вбрали, все на кождий ґудзик акурат!

Рано „авф“ і ще очий гаразд не пролупив, а тут вже й кава.. розумієш, Грицю, каава, тай цюшлакс із ремінцями, ну, і так далї… А колїя що!? Та ти, хло, був би на нїй не їхав доки світа тай сонця! Ну, ба, — але за то кажуть трошка побігати хлопові, аби, розумієш, кости не зростали ся, — добалакував Яківчук.

— Бодай вони бігали так до судної днини, тай ще в пеклї по гранї! — відказував котрийсь.

— Еге, в пеклї, і там, хло, пани, але там їм наростають роги, а замість шабель і лямпасів дістають хвости і з самим Люципером у найгущій смолї мокнуть.

— Еге, а ти гадав, як? — що панство, то панство. Не тобі до шляхти, Грицю. Тобою і в пеклї будуть дуби тягати, бо ти вже таке хлопське стерво, що лиш роб, тай роб…

— Мой, леґейди, води нема?! — закричав кухар.

Всї мовчали, нїхто навіть не мрукнув. Кождий знав, що вода мусить бути — але, коби то вона якось прийшла сама, аби не треба йти по неї.

— Що? Мовчите?!

Вмить витяг він дрючок, яким здіймається котел, і почав ним хрестити Яківчука, куди попало…

За три години котел був повний, а Яківчук, поснїдавши без часу, дрімав під „цельтом“ і, перемерзлий, лопотїв зубами старе „вірую“.

Пустив ся дощ осїнний, дрібний, як шпильочки. Вітер колотив ним, задував десь аж під серце, проникав до костий і виганяв душу.

Хлопцї будили ся, кляли в горішню канцелярію і кожний натягав на себе, що міг, згадуючи при тім усїх чортів.

Потїха четвертого „цуґу“, зизоокий страдалець Лопух, холодний, наче мертвяк, стогнав і просив у Бога і в людий помочі.

Се був нещасливець, якому нїяк не вело ся. Зїдав цїлі копи ждюханцїв від усякого, а найбільше вже від тих, що мали своє право. То було якось так: на кого Бог, на того й люди. Се була конечна привичка, нїби так мало бути.

Коли давали божий тай цїсарський хлїб, Лопух сїдав з трома бохонцями денебудь у куток, аби ним світ не цїкавив ся, і зїдав усі три зараз. Через кілька днїв мав спокій від хлїба, але від наставників мав чорну годину. Був дуже їстовитий. Запасні порції кави, „цвібаку“ та консерви були для нього найстрашнїщою покусою на землї, бо першої днини, скоро лише одержав, прятав усе в свою черевну безодню. Його заасентерували, хоч був на пів глухиї, з розмолоченим лицем та косоокий, як той святець, що його маляр Кузьма малював.

Але мав велику боязнь перед усякими штернами, що блищали під бородою, бояв ся їх, — і тої, що лиш одна була на ковнїрі у краяна ) Сараки. Той за те вже лютий був як пужла і звали його паном ясним фрей- тором. Лопух не міг їх усїх знати, якої вони „саржі“, але знав, що мали свою міць над його тупою головою. Мусїв їх бояти ся, хоть дома не бояв ся анї мами, анї тата.

Підчас маршу нїколи не держав кроку, хоч би грала музика із самого пекла. А при муштрі мав кождої днини правдивий танець. Сміх і жаль огортав кождого, що дивив ся на Лопухову долю. Хто не хотїв, той бив і називав. Дуже бояв ся він довгого патика, з полотняною головкою і дротом на кінцї. Тим „кавалком“, що називали його „фехштанґою“, кидав за ним пан фрейтор Сарака на здогін, ломив йому кістки і згадував при тім усю його фамілїю у десяте поколіннє. Та він нїколи не реаґував, ходив надутий, як мішок із половою, а всї ждюханцї і добрі слова потавали в нїм, як той комісний хлїб і цюшпакс.

Його звали до прикладу — худобою…

Прийшли санїтарі і потащили Лопуха туди, де нї печалі, нї воздиханія…

А там десь із далеких, високих верхів надтягали перші, зимові бурі. 3 гори хляпало і мочило останнї, сухі рубцї. Під ногами цмокало студене болото.. Від голови до пят текли струмочки і витягали з тїла останки тепла.