Конрад Валлєнрод

Front matter

.

ІСТОРИЧНЕ ОПОВІДАННЄ З ЛИТОВСЬКОЇ І ПРУСЬКОЇ ДАВНИНИ.

ПЕРЕКЛАВ

Вступне слово

ВСТУПНЕ СЛОВО.

Литовський нарід, що складався з поколінь Литовців, Прусів і Летів, нечисленний, поселений в невеличкому, мало врожайному краю, довго Европі невідомий, був приневолений коло XIII. стол. із за нападів сусідів активнійше виступити. Коли Пруси уступали перед оружжям Тевтонів, Литва вийшла зі своїх лісів і мочарищ, нищила мечем і вогнем сумежні держави і стала скоро пострахом півночі. Історія не прояснила ще достаточно, яким способом такий слабий і так довго другими неволений нарід, вспів відразу опертися і загрозити всім своїм ворогам, ведучи з одного боку невпинну, страшну війну з Хрестоносцями, з другого-ж боку грабуючи Польщу, відбираючи дань від Новгороду Великого та запускаючися аж по береги Волги та кримський півостров. Найсвітлійша епоха Литви припадає на часи Ольґерда і Витовта, яких влада розтягалася від Балтійського до Чорного моря. Та ся превелика держава, надто скоро зростаючи, не вспіла виробити в собі внутрішної сили, якаби ці ріжнородні частини обєднувала та оживляла. Литовський нарід, розлитий на величезних просторах, втратив свій питомий характер. Литовці поневолили чимало руських племен та увійшли у політичні зносини з Польщею. — Славяне, давно вже христіяне, стояли на вищому степені культури; а хоть побиті або загрожені Литвою, повільним впливом здобували на ново моральну перевагу над сильним та варварським гнобителем і поглочували його, як Китай татарських наїздни- ків, Ягайлони і богатші їх васалі стали Поляками; чимало литовських князів на Руси приняли руську віру, мову і народність. Таким чином Велике Князівство Литовське перестало бути литовським, а властивий литовський нарід опинився в своїх давних межах; його мова перестала бути мовою двора і бояр і збереглася лиш серед простолюддя. Литва уявляє інтересний приклад народу, який щез у величі своїх добичей, як річка після надмірного виливу опадає і пливе вущим, як раньше руслом.

Кілька вже століть закриває згадану тут подію. Зійшли зі сцени політичного життя і Литва і найбільший її ворог: Хрестоносці; взаємини сумежних народів зовсім перемінилися; інтерес і пристрасти, що запалювали тодішну війну, вже погасли; навіть памяток не зберегли народні пісні. Литва вже цілковито в минулому; її історія становить з того згляду щасливу для поезії царину, що поет оспівуючий тодішні події, мусить займатися лише самим історичним сюжетом, поглубленням сути і мистецьким виданням, не прикликуючи в підмогу інтересу, пристрасти, або уподобань читачів.

Таких саме сюжетів казав глядіти Шіллєр:

„Was unsterblich im Gesang soll leben, Muss im Leben untergehen“.

„Що має віджити в пісні, повинно згинути в життю“

.

Вступ

Вступ.

Сто літ минало, як в поганській крови Хрестовий Чин купався на півночі; Давно вже шию вгнув Прусак в окови, Або втікав з душею в світ, за очі; А за збігцем німецькі гнались стежі, Вязнили, били, по литовські межі.

Німан сумежні розділив народи: По сей бік вод блищать святинь гребені, Шумлять ліси, богів житла свячені; По той бік знову на узгірю вритий Хрест, Німців знак, чоло зніс гордо в небо, Грізні до Литви рамена знімає, Мов би гадав всі землі Палємона З гори обнять і загорнуть під себе.

По сей бік молодь литовська юрбою, У колпаках та у медвежім строю, З луком і жмутом стріл в кріпкій долоні, Пильно німецькі слідить обороти. По той же бік в панцирі та шеломі Їздець німецький зір впялив у Литву; Ладить рушницю й шепоче молитву.

З обох боків сторожать пильно бродів. Німан, що всіх вязав колись дружбою

І лучив землі двох братніх народів, Сьогодня став їм вічности межою; Лиш в небезпеці за життя й свободу, Мож перебристи його тиху воду. І тільки вітка литовського хміллю, Яку тополя пруська заманила, Вючись по вербах і водянім зіллю, Сміло, як раньше, рамена схилила, Зеленим віттям понад филі гнеться, І по той бік з коханцем обійметься. І соловії в ковненській дуброві З товаришами братьми за водою Ведуть, як раньше, литовські розмови, Або, крильми весело злопотівши, Летять в гостину на спільні острови.

А народ? Нарід розєднали бої! Давне Прусаків і Литви братання Вже позабулось. Иноді кохання Людий зближає. Знав я людий двоє.

Німане! Скоро зрушить твої броди Буря, що смерть, пожежу скрізь розносить; І скаламутить твої чисті води, Вінки дерев над берегами скосить, Та із садів прожене соловія. Що довгий вік дружба свята вязала, Усе ненависть народів поглотить, Усе розібє; лиш серця коханків Зєднає знову пісня вайдельоти.

I. Вибір

I. Вибір.

На марієнбурській вежі дзвони грають, Бють барабани, заревли гармати; Сьогодня в брацтві превелике свято; В столицю всі комтури поспішають, Щоби, зібравшись, на великій раді, Святого Духа помочі візвати Й постановити, кому в руки дати Великий меч? На чию грудь покласти Великий хрест — найвищий символ власти. Радять. Минає день, минає другий, Стало мужів чимало до заводу. Всі вони рівно визначного роду, І в брацтві всіх однакові заслуги; Та однодушна всего брацтва згода За всіх найвище ставить Валлєнрода.

Чужинець він, у Прусії невідомий, Добував слави в світових пригодах; Як на кастильських горах Маврів громив, Як Отомана бив на морських водах. В боях він перший вибігав на шанці, Здержував перший кораблі поганців. А як на герці виступав до бою І свій начільник зволив відслонити,

То на лицарство все сіяв тривогу, Йому вінки давали й перемогу.

Не лиш хрестові знали його чети, Де молоді оружжям вславив літа, У нього були найкращі прикмети: Вбогість, покора та погорда світа.

Він не прославився серед громади Ні гладким словом, ні гнучким поклоном, Ані мечем для користи чи влади Не торгував зі сварливим бароном. Він для святої жертвувався справи, В монастирі літа провів найкращі, Не бажав блеску, почестий ні слави; Навіть чеснійша й краща нагорода, Ніжна краса і пісні насолода, Були чужі його холодній вдачі. Від гарних лиць він очі відвертає, Від чарівної бесіди втікає.

Невже холодний, гордий був він з роду, Чи став в життю? Хоть не старий роками, Мав срібний волос, на лиці негоду, Що виявляє старечість страдання, Годі вгадати. Та були хвилини, Коли любив гуляти з юнаками, Любив розмову й усміхи дівчини, Шутки боярства відбивав шутками,

Й жінки пестив шовковим, ніжним словом Метав його мов дітям на забаву. Та це були лиш забуття хвилини. Нечайно знов пусте, байдуже слово, Що для усіх минало без гомону, Для Конрада було луною стону; Слова: повинність, військо, похід, битва, Рідна країна, хата, любка, Литва, З його чола веселість проганяли; Вкривав лице, ставав німий, понурий, Уже не чув довкола себе шуму І у болючу поринав задуму. Може чернечі пригадав закони, І сам собі всіх розкошів боронить? Одна йому розрада ще остала, Одного тільки вибрав собі друга, Монах це був великий чеснотою, Святий життям, — а Гальбан називався. З ним Валлєнрод ділився самотою; Він його душу бідну сповідає, Він його серце гріє й покріпляє. Дружба щаслива! — і святим прозвався, Хто зі святими у дружбі зєднався.

Так ось начальство братської наради Про всі міркує Конрада прикмети; Та була й в нього хиба — хтож без хиби? Конрад світову не любив пустоту, Конрад піяцьку оминав охоту;

Було, запреться в самотній світлиці, Жертий нудою, сумом і журбою, Шукає щастя в гарячім напою. Тоді, здалось, ставав молодший знову, А на лице бліде, грізне, суворе Якийсь румянець клався нездоровий. Його, колись, великі сині очі, На які чорні дні журбою клались, Неначе знов новим огнем займались; З грудий болюче зітхання злітає Й слеза пекуча око заливає. Лютню бере і дика пісня рветься, Пісня на чудній, чужинецькій мові, Та в слухачів серцях луна озветься. Доволі вчути звуки ті гробові, Доволі глянуть на його обличча; Його чоло — це памяти напруга, Очі його — це безконечна туга, Що з під землі хотілаб що добути. Гей, гей! Якуж це пісню він співає? Невже гадками в диких звуків зливі Згадує свої дні давні, щасливі? А деж душа його? — В згадок країні.

Але ніколи, ніяким вже трудом, З лютні веселих звуків не добуде; Його лицю уже не звеселиться, Воно сміху немов гріха боїться. Усі там струни по черзі заграють,

Кромі одної, що вістить розраду. Усі слухач з ним ділить почування, Кромі одного — кромі сподівання.

Нераз-то браття так його застали І надзвичайній зміні дивувались, Конрад зривався, ставав хмурий, лютий, Лютню кидав, не брався більш співати; Якісь слова безбожні став метати, Щось Гальбанови говорив до уха, Кричав на військо, видавав прикази, Страшно погрожував — кому, не знати. Браття в трівозі. А Гальбан сідає І Конрада очима прошибає, Зором глядить, діймавим і суворим, Повним якоїсь таємної мови. Чи згадує що, чи дає пораду, Чи жах у серці Конрада він будить, Та на чоло його погоду зводить, Жар в очах гасить і лице холодить. Буває так на ігрищі, як сторож Випустить льва і гасло дасть до бою, Лев схопиться. Могучий рев зірветься З його грудий і потрясе юрбою. Жах всіх обгорне. Тільки не здрігнеться Сторож один — на грудь складає руки, Очі впялить в королівську звірюку, І тим безсмертним душі талізманом Держить звірячу силу на припоні.

II

II.

На марієнбурській вежі дзвонять дзвони, А із світлиці, де радили раду, Ідуть в каплицю комтури, старшини, Ведуть черців і лицарів громаду. Усіх вечірня у одно сплітає І до Святого Духа гимн злітає.

Гимн.

Духу, Світло Господнє! Голубко Сіону! Весь християнський мір, земське підніжжа Твого Престола, Осяй видимою статтю, Розстели крила над сіонською браттю. З під Твоїх крил най стануть нам сіяти Сонішні блески і проміння, І хто достойний благодати, Най золотий вінок його осяє. Ми падем ниць — ми діти чоловіка, На ким спочине крил твоїх опіка. Сину Спасителя! Всемогучою рукою Вкажи, хто серед нас

Достойний вславитись Знаком Твоєї страсти; З мечем Петра воінству Твому гетьманом бути І перед очима поганців розвинути Царства Твого прапори; А син землі чоло й серце зігне в покорі Перед тим, на чиїй груди блиснуть хреста зорі.

Після молитви вийшли. — Старший комтур Велів спочати й завертать до хору, І знов молитись о велику ласку Для всего брацтва і членів вибору.

Вийшли — вже була ніч — для прохолоди: Одні обсіли замковий кружґанок, Инші сади минають і городи Під нічним чаром літної погоди; А з далека блідавий сходить ранок. Місяць, що сплив над сині оболоння З лицем відмінним, з ріжним жаром в оці, Тихо здрімався в темній помороці, Схилив журливо голову самотну, Як в самоті задуманий коханок, Що перебіг житейську путь скорботну: Усі надії, радощі, страдання. Раз сплаче, раз веселим оком гляне,

В кінці на грудь чоло в утомі склонить, І потапає в півсонне думаннє.

Проче лицарство вживає проходу, Та старший комтур часу не гайнує, Гальбана кличе й визначнійших з брацтва І з далека їх у гурток збірає, Щоби подальше від всеї громади Остеречи, спитати о пораду. Виходить з замку, на майдан прямує, Та на розмові, куди вели ноги, З гуртком братів захоплений мандрує, Гень понад озер задумані води. Ранок. Пора вертати. Сонце сяє. Станули. Пісня із вежі несеться, Надслухують. Пустельниця співає.

У цій вежі, — вже десять літ минало, — Як невідома з чужини невіста Примандрувала у Марії місто. Чи небо їй ці наміри послало, Чи совісти які гіркі докори Покаянням втишити забажала, — Пустельницького укриття глядала І за життя у гробницю вступила.

Не дозволяли черці богомольні, Та перед впертим прошенням угнулись, Дали житло їй у вежі угольній.

А як поріг святий переступила, Звалили цегли і важке каміння, З Богом її лишили і з думками; І браму, що за нею зачинили, Ледви в день суду ангели відчинять.

В горі віконце, решітка, склепіння… Народ віконцем подавав їй страву, А небо — вітер слало і проміння… Грішнице бідна! Чиж життя негоди Молоду душу так прибили горем, Що ти злякалась сонця і погоди? Відколи в свому заперлася гробі, Ніхто її не бачив при віконці, Щоби бажала віддихнуть на сонці, Глянуть на небо, як зорями скриться, На цвіти, що всю землю застелили І над все кращі своїх ближніх лиця.

Знали лише, що ще живе небога, Бо ще нераз паломника святого, Як нічю під ці мури примандрує, Любої пісні дивний звук вчарує. Церковної це пісні звук чудовий. І з пруських сіл забавленій дітворі, Що розгулялася біля дуброви, Ввижається в вікні бліде світелце, Неначе промінь досвітної зорі, Невже це коси її або очі,

Або рука чудова сніжно біла, Що благословить головки діточі?..

Комтур туди свій смілий хід прямує, Минає вежу наріжну і чує: „Ти Конрад! Ради Бога! Все здійснилось, Ти вождом станеш, щоб їх мордувати! Вони пізнають!… Ні, дарма скривати! Хотьби як змій приняв ти инше тіло, Ще у душі твоїй би вічно тліло Усе давне — що в мині ще жевріє! Хотьби тобе в могилу поховали, Ще Хрестоносці би тебе впізнали“. Слухають браття — з вежі летить голос; Глядять в віконце: схилена як колос, Мов до землі рамена простягає, До когож? Пустка поле залягає. Здалека тільки якесь сяйво грає, Немов полумя, що згасає в ватрі, І під вежою тінь… Невже людина? Счезло. Ні, ні, це мабуть лиш омана, Це мабуть зоря блиснула румяна, Що нічні тіни сяйвом розганяє.

„Браття!“ — промовив Гальбан, — „слава Богу, Тут Провидіння невідклична рада! Повірмо слову, що з вежі лунало Про Конрада! Цеж ворожба щаслива, Невже не чули ви? Вона сказала…

Святий закон і совісти свобода Та завтра ми на раді скажем разом Конрад — наш вожд! Так! — чути — Згода, згода!“

Пішли гукаючи. А по долині Подвигу голос і розради лине: „Най Конрад вождом буде нам ще нині! Най живе брацтво! Най поганець гине!“

Гальбан на всіх згірдливим оком кинув, Лишився сам один в нічній годині, Глянув на вежу і тихим гомоном Понеслась сумна пісня по долині:

Пісня.

Вілія, наших вод сердешна ненька, З дном золотистим, на личку синенька, Гарна Литовка, що черпає воду, Чистійша серцем і краща на вроду.

Вілія в любій ковненській долині Пливе між лілії й незабудьки сині; Коло Литовки славна молодь вється Краща як квіття, що над Вілію гнеться.

Вілія гонить без впину, без стриму, Глядить байдужно на цвітник долини; Литовці тужно, скучно між своїми, Бо полюбила леґіня з чужини,

Німан сестру на филі вхопить рвучі, В обійми візьме дужі і холодні, Та понесе на плеса, вирі й кручі, Щоб разом згинуть у морській безодні.

Й тебе заберуть в далеку чужину Від рідних нив, Литовко синьоока! По тобі теж всі спомини загинуть, Будеш сумнійша ще, — бо одинока.

Дарма ріці і серцю говорити, Дівчина любить, Вілія мандрує; Вілії прийдеться в Німані згубитись, Бідне дівча в тюрмі літа марнує.

III

III.

Вже Конрад книгу пресвятих законів Закрив. Скінчив молебень. Вияв у руку Великий хрест і меч підняв великий, Символи власти братського Владики. Горде чоло підніс; журба понура Лягла на ньому. Вкруг поглянув оком, В якому радість обнялась з журбою. І дивний гість, чужий і невідомий Усміх — вкрасив його лице похмуре, Мов блеск, що ранню хмару проганяє, Та сповіщає сонця схід і громи.

Запал його і очі й все обличча, Серця братів сподіванням сповнили; В уяві йдуть на бій із ворогами. Бачать: поганська кров пливе ріками. Хтож з вождом їх готов помірить силу? Хто його зору й меча не зжахнеться? Дрожіть Литовці! Хвиля наступає, На мурах Вильна хрест святий засяє.

Марне сподівання. — Йдуть дні за днями, Минає рік в безділлю, в супокою; Литва кипить, а Валлєнрод негідно

І не гадає виступать до бою; А як проснеться й стане що ділати, То горі дном валить старі звичаї: Кличе, що брацтво вихопилось з карбів, Що знасиловує святі обіти. Молімся — кличе — виречімся скарбів, Нам в чеснотах шукати насолоди! Заводить пости і покути строгі, Зборонює усякої вигоди; На всякий гріх сувору кару знає: Мечем, тюрмою, прогнанням картає.

За те Литовець, що колись в трівозі Минав з далека монастирські вежі, Тепер що ночі счинює пожежі І бідний нарід ловить на дорозі; Під самим замком чваниться зухвало, Що у собор на Службу Божу ходить!.. А малі діти вперве з-за порога Тремтять на голос литовського рога.

Колиж наспіє час більше догідний До бою! В Литві полумя незгоди; Тут славний Русин, там Лях неспокійний, Там кримський хан веде свої народи. Витовт Ягайлом скинений з престола, Прийшов у брацтві помочі шукати: Обіцяв скарби й землі у заплату, Та помочі ніяк йому діждатись.

Гомонить брацтво. Збірається рада, Вожда не видно; Гальбан увихаєсь, В каплиці, в замку Конрада не має. Деж він? Невже біля вежі блукає? Браття всю ніч слідили його пильно; Всі вони знають: коли день конає, І нічні тіни стануть напливати, Він понад тихі води йде блукати, Або під мурами вежі клякає, І плащем вкритий жде білої зорі. Здалека сяє наче стать камінна І сон його за ніч всю не знімає… Буває, голос пустельниці чути, Він їй тихцем тоді відповідає; Та для братів чуже тут кожне слово; Но видно, як начільник блеском сяє, А Конрад руку в гору піднімає, Мабуть преважні там ведуть розмови.

Пісня з вежі.

Хтож мої слези счислить і зітхання? Невже такі роки я тут ридала, Невже на грудь лягли такі страдання, Що від зітхань решітка ржава стала? Де слеза кане, у камінню гине, Неначе в серці доброї людини.

Вогню святого в замку Свенторога, Жреці побожні день і ніч пильнують; Джерело вічне на горі Мендоґа,

Тумани вічно і сніги годують; Та моїх сліз ніхто не підкріпляє, А серце доси з болю завмірає.

Батьків кохання, пестощі діточі, Богатий двір у сонішній країні, Промінні дні і тихі добрі ночі… Святий спокій, що в кожній все годині Всюди, куди ступила я ногою, Крилом своїм сторожив надомною.

Три гарні доньки були ми у хаті, Першу мене хотіли люди брати; Літа щасливі, достатки богаті, Хтож знав що й инше щастя можна знати? Ти друже тайну влив у мої груди, Якої в Литві ще не знали люди!

Про Бога святого, про ангельські хори, Про брацтва, що віру правдиву голосять, Про церкви, народом залиті притвори, Про князів, що ласки дівочої просять, Що ніжні в коханню як тиха молитва, А в гніві жостокі, як крівава битва.

Де люди, що кинуть туземну долину, З душею розкішно у небі буяють. Я передчувала ту ясну країну І вірила в щастя небесного раю, І з того то часу в злу й добру годину, Думками невпинно у засвіти лину.

Хрєст твій на груди ніс очам розраду, В ньому вважалось щастя мого гасло, Дарма! Ударив грім, приніс загладу, Довкола все притихло і погасло! Хоть проливаю слези, не жалію, Тиж взявши все, лишив мені надію.

Надію! тихо понеслось луною На ниви, дебри — й гасло на обрію. Прочуняв Конрад, з усмішкою злою: Де я? — питає — тут чути надію? Навіщо пісні? Знаю твою долю; Три гарні доньки були ви у неньки, Першу тебе хотіли люди брати… Горе, вам горе, чарівні дівчата! Страшна гадюка приповзла до гаю, І де блудною грудю доторкнеться, Там вянуть рожі і трави всихають, І стають жовті як гадючі груди. Тікай думками і згадуй години, Які плилиб для тебе ще до нині, Якби… мовчиш? Невже не проклинаєш! Нехай слеза, що мури ці змиває, Не гине марно! В мій шелом най впаде, Нехай вогнем чоло палить і груди, В час хочу знати, що у пеклі буде!

Голос з вежі.

Вибач, мій любий, вибач, я провинна, Пізно прийшов ти, тужно було ждати,

І поневолі пісонька дитинна… Геть із піснями! Годі нарікати! З тобою, любий, разом ми прожили Минучу хвилю, та тої хвилини Не проміняю із людьми за віки, Що у нуді та скуці переплили! Тиж сам казав, що ті буденні люди То слимаки, що в багнах потопають; Ледви раз в рік, що їх бурун негоди Кине на верх, на каламутні води, Тоді вони відітхнуть, в небо глянуть І знов на дно у темінь вічну кануть. Ні, я такого щастя не бажаю! В батьківщині, у моїм тихім раю Серед подруг веселої громади Не знала я ні щастя ні розради. Чоло моє задума тиха крила, А я зітхала, плакала й тужила. Нераз, було, з левади я втікала, І на високому горбі ставала, Та думала: коби ті пташенята Дали мені на мить свої крильцята, Линулаб з ними над ліси, долини І назбірала незабудьки сині; Потім летілаб, де не гляне око — Гень, гень над хмари високо, високо. Ти вчув мене! І ти крильми буркута, Царю всіх птиць, підніс мене до себе! Тепер птичок я о ніщо не прошу:

Куди летіти, цьому по розкоші, Хто Бога знав могучого на небі, А тут могучу полюбив людину?

Конрад.

Могучість! Знов могучість, моя мила! А ми для неї стогнемо в неволі! Ще кілька днів, минуться наші болі, Днів кілька — чейже видержати сила. Сталося! Будуть вороги дрожати, Бо Конрад плакав — щоби мордувати. По що прийшла ти тут, моя небого! З монастиря, з країни супокою? Тебеж віддав я на прислугу Бога, Не кращеж було у свячених мурах, В тиші ридати, умірать в спокою, Як тут в країні ложі і розбою Конати й очі сумні відкривати І з за решітки милостині ждати… Я все те бачу і все те я знаю, Гляджу і разом з тобою ридаю, Подалік стою й клену свою душу, Що в ній останків почувань не зглушу.

Голос з вежі.

Як докоряєш, не приходь ніколи, А як прийдеш, даремно будеш ждати, Не вчуєш слова. Вікно зачиняю, Спускаюсь знову в темну домовину

І мовчки буду слези проливати. Пращай на віки, пращай, мій єдиний, Най згине спомин тієї години, В якій не мав ти серця надо мною…

Конрад.

Так ти май серце! Тиж мені звіздою! Стій! Вислухай ти мойого прохання, А ні, об мур ударю головою, Буду молити Каіна сконанням…

Голос з вежі.

О, ми обоє згляньмось над собою! Згадай, мій милий, який світ широкий, А нас лиш двоє в цім широкім світі, В пісковім морі дві роси краплинки; Легенький вітер з земської долини, Счезнем на віки: разом нам вмірати! Я не прийшла сюди тобі на муку; Я не хотіла обітів складати, Бо небу серця не могла віддати, Поки у ньому милий мій царює; Зразу гадала я піти в черниці І в монастирі віку доконати, Та там без тебе все довкола мене Таке було нове, чуже і дике. Я пригадала, що ти присягався Колись вернути у город Марії, Щоби пімститися над ворогами І свій безщасний нарід захистити.

Хто жде, роки вкорочує думками, Я говорила: може він вертає, Може вернув вже. Вільнож забажати, Коли жива закопуюся в гробі, Щоби тебе хоть раз ще оглядати І щоб бодай умерла я при тобі?.. Піду — сказала я — в самотнім домі. Біля дороги, на скали обломі, Сама запруся. Може хто минати Буде хатину й імя твоє згане, Може коли ще поміж лицарями Око моє з вікна коханка вгляне. Най змінить стрій, колпак і свою збрую, Нехай свій щит в чужі знаки вбірає, Най вигляд змінить — ще його з далека Серце моє відчує і пізнає. І як його конечність заставляє Усе кругом крівавити й валити, Всі прокленуть його — одна остане Душа, що вічно ме благословити. Тут я найшла і гробницю і хату. Тут, як коли прийдеться заридати, Ніхто мойого стону не почує… Знаю: ти любиш самотні проходи! І погадала: в надвечірню пору Вийдеш самотний над озера води Із филями, та вітром на розмову. Мене згадаєш, голос мій почуєш… Небо здійснило всі мої бажання!

І ти прийшов, почув мої зітхання!… Колись молилась я, щоб тебе вбачить Хотьби у сні, у привиду хвилині… Якеж тут щастя! Ми можемо нині Разом заплакать…

Конрад.

Щож нам по риданню? Яж плакав, тямиш, коли виривався На вічні віки із твоїх обіймів; Як добровільно щастя відрікався, Щоби кріваве довершити діло. Вже мучеництво моє покінчилось! Звершаються бажання і обіти, Як час наспів, що я пімститись могу, Ти видерти бажаєш перемогу? З часу, як ти знов глянула на мене З вікна вежі і знов у всій вселенній Нічого більш нема для мого ока, Лиш озеро й твоя тюрма глибока… Кругом усе кипить війни бажанням, Серед мельодій труб оружжя гуку Я втомленим, нетерпеливим ухом Шукаю вічно ангельського звуку Уст твоїх. День для мене вижиданням. А як вечірні надпливуть години, Я продовжити рад би їх думанням. В моїм життю лиш вечорі остали! А в брацтві гомін невдовілля чути

Хочуть війни, самі бажають згуби, А мстивий Гальбан не дає дихнути: Або давні пригадує обіти, Знищені землі і народ побитий; Або як скарг його не сила слухать, Одним зітханням, поглядом, очима І Він іскру мести вміє знов роздути. Вже до кінця мій присуд добігає: Ніщо вже брацтва від війни не спинить. Учора з Риму надоспіли вісти: З усього світа безчисленні хмари Побожний запал в поле виряжає, Всі домагаються, щоби їх вести З хрестом, з мечами на вильненські мури. А прецінь — кажу з соромом — в годину, Коли рішається судьба народів, Мої думки при тобі! — Зволікаю, Щоб ще при тобі пережити днину. Молодости! Великі твої жертви! Колись кохання, щастя і вигоду Вмів я віддати для добра народу, З жалем та славно! Змарганий сьогодня, Одчай, повинність і воля Господня Женуть у поле! А мені не сила Покинути отсі холодні мури, Щоби з тобою не втерять розмови!

Замовк. З вежі стогін глухий понісся; В мовчанці довгі минали години;

Ніч розвівалась; рання, тиха зоря Клалась промінням на дрімучі води; А поміж сонне листя деревини З шепотом нісся подих прохолоди. В гаю пташня тихенько заспівала І вмовкла знову — наче знать давала, Що пробудилась нині надто рано. Підвівся Конрад і на вежу глянув, Дивився довго на решітку ржаву; Вже соловії обізвались в гаю. Конрад начільник на лице насунув, В плаща сувої голову ховає, Пустельницю попращав рукою, І в кущах згинув. Так дух пекольний від воріт чернечих На голос дзвона ранного счезає.

IV. Бенкет

IV. Бенкет.

В столиці храм. Усі празнують днину. Від гамору тремтять столичні мури, Во Валлєнрод зготовив всім гостину, Їдуть черці, лицарство і комтури.

Вокруг столів сотні плащів біліють, А на грудях святі хрести чорніють, Це браття в чині — подалік ряд другий: Молоді чури стоять до послуги.

З переду Конрад. Ліворуч престола Литовський князь з гетьманами сідає. Ворог колись — тепер союзник брацтва, На Литву враз війною йти гадає.

Конрад піднявся. Дав знак начинати, „Радіймо в Бозі“. Срібло зазвеніло. „Радіймо в Бозі!“ Тисяч голосами Понісся гомін і вино поплило.

Валлєнрод сів, спер голову на руку, Згірдливо слухав непристойну мову. Та гамір тихне. Серед чарок звуку Денеде лиш прорветься тихе слово.

„Радіймо“ — каже. — „Об землю все лихо! Невже лицарству личить сумувати? Зразу похмільний гамір, то знов тихо… Чиж як опришкам нам бенкетувати?

Инші звичаї в моє время були, Як в лютій січі трупи поле вкрили, Серед кастильських гір або в Фінляндії, А ми при огнищі обознім пили.

Пісніж неслись там! А у вас в народі Нема такого, що пісні співає? Серце людини від вина радіє, Та спів думки немов вино скріпляє“.

Піднеслись ріжні співаки в громаді: Тут Італієць звуком соловія Конрада славу в пісні величає; Там трубадур з над берегів Ґарони Про пастиря співає молодого Та про дівчину й лицаря блудного.

Конрад здрімався. Пісні заніміли. Прочуняв. Стер з чола сліди знемоги, Золота жменю жбурнув на підлогу: „Мені одному ти співав похвалу, Возьми й з очей!… Ніжний мій друже! Хто красоті й коханню тільки служить, Най вибачить — тут де оружні люди,

Нема дівчини, щоб йому на груди Припяла цвітку рожі у заплату. —

Тут вмерли рожі. Гей другий музика! І инша пісня най тут залунає! Тверда най буде, степова і дика, Як буря, що верхи дерев згинає, А така зимна, як в тюрмі темниця Й така огненна як поет-пяниця.

Нам що людий і святимо й мордуєм, Убивча пісня святість най віщує, Най серце коїть і най гнів ворожить, Най нудить і най знуджених трівожить. Таке життя — така і наша дума!… Хто заспіває? хто?“. З гурта піднісся Білоголовий старик, що в комнаті Тихо сидів між службою й чурами. Чи з Прус, чи з Литви родом — годі знати. Бороду мав осріблену літами, Чоло і очі вслоною закриті, На лиці помітні страдання шрами. Лютню стару десницею підносить, А ліву руку простягнув у гору, Наче знаком цим послухання просить. Замовкли всі. „Так, я вам заспіваю! Литві колись і Прусакам співав я,

Одні лягли у обороні краю; Другі, не в силі горя пережити, Над неньки тілом себе добивають, Мов слуги ті, що в злій і добрій долі На костирі добродія вмірають. Ще инші з жаху по лісах покрились! Инші — як Витовт, до вас загостили.

Та після смерти, — Німці вам се знати, Самі спитайте зрадників країни, Що діять їм, коли на тому світі Присуджені на безконечну муку, Схотять батьків із раю викликати… О поміч як до них простягнуть руку? На якій стануть їх просити мові — І чи батьки пізнають їх по слові?

О, дітоньки, який Литовцям сором! Ніхто мені не йшов до оборони, Як від престола, мене вайдельоту В тяжких кайданах волікли Тевтони. Я в самоті постарів на чужині: Співак, на жаль! співати тут нікому; По Литві в кожній плакав я годині. Сьогодня, як доводиться зітхати, Не знаю вже, де моя рідна хата, Чи там, чи тут, чи гень по тому боці.

Тут тільки ще у серці збереглося, Що було в краю найкраще, пещене:

Убогий спомин батьківської хати! Гей, Німці геть, візьміть його від мене!

Як лицар, що на ігрищі побитий Честь тратить, хоть життя ще зберігає: І у гіркій погорді щоб не жити, До переможця свого повертає І ще в останнє своє рамя томить, Та під його ногами збрую ломить.

В останнє ще зняла мене охота, Ще лютню раз рука моя хапає, Нехай ще вам останній вайдельота Литовську пісню нині заспіває“.

Скінчив і ждав. Та вожд мовчить, не кличе, Над всім простерлась мовчанка глибока; Конрад допитливим й глумливим оком На Витовтове дивиться обличя.

Помітно було, що як вайдельота Згадав про зраду, Витовт мов змінився, То блід, то синів, то зачервонівся, Гризли його гнів, сором і скорбота. Вкінці шаблюку притиснув рукою, Іде до старця скорим, смілим кроком, Глянув на нього лютогнівним оком, А хмара, що чоло його вкривала, Опала миттю бистрих сліз потоком.

Вертає, сів — лице плащем вкриває І у таємних думах потапає.

Німці-ж тихцем. „Навіщож у палату Жебраків-старців на бенкет пускати? Пісні-ж його ніхто не зрозуміє“. Слова в товпі від гніву аж до глуму Перебивають раз-в-раз живі сміхи; Чури кричать та свищуть у горіхи: „Ось вам мельодія литовської думи!“

Піднісся Конрад: „Преславне лицарство! Нині наш Чин по давньому звичаю, Від городів, князів приймає дари, Як дань покірну підданого краю. Старець у жертві пісню вам приносить; Не боронім зложити дань музиці. Приймімо пісню — як лепту вдовиці.

Між нами князь литовської країни, Вшануймо чесно цю його гостину, Чей йому любо буде про давнину Послухать пісню ще й на рідній мові! Кому не в-лад, най вийде із комнати; Я иноді люблю ті звуки дикі Литовського похмурого музики, Як в бурю филю, що реве і плаче, Або весняний дощ як сонно дзвонить… Любо всипляти; начинай співаче!“

Пісня вайдельоти.

Як пошесть має Литву навістити, Віщуна очі її прихід знають; Бо коли правду кобзарі співають. На цвинтарях і на пустих рівнинах Являється нераз опир-дівчина В білю. Вінок чоло її вбірає. Чоло ж понад верхи дерев сягає, В її руці скрівавлена хустина.

Сторожі замків закривають очі, Сільські собаки сиру землю риють Та вітрять смерть і божевільно виють.

Дівчина йде і лихо скрізь віщує, На села йде, на городи багаті; А скільки раз хустиною замає, В стільки палатах пустка залягає, А під ногою зноситься могила. Погубний привид! Та більшу погубу Литві по той бік Німана віщують: Блискучий шелом і струсові чуби Та плащ широкий з чорним хреста знаком. Куди ногою ця мара ступила, Там вимірають городи і села: Немов у гріб кладеться вся країна! Ах! хто литовську душу спасти в силі, Приходь, спічнем на народів могилі, Подумаєм, крізь слези заспіваєм.