Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії

Front matter

БІБЛІОТЕКА

Ч. 40

'

Попереднє слово

Попереднє слово.

Землезнання, це одна з наук, які сливе не плекалися й не плекаються на Україні. Про причини цеї сумної обставини не тут місце розводитись; її висліди є такі, що дотепер не маємо наукового підручника землезнання України, а популярно-наукові підручники не можуть ніяк вийти на світ Божий! Ціле наше громадянство відзначається фатальною недостачею ґеоґрафічного знання. Шкода з цього йде дуже велика, так у ідейному напрямкові, як не менше й у практичному. Не з'ясовуючи собі ось хоч би величини України й її народу, не тільки наші сірі інтеліґенти, але й наші визначні політичні діячі, зводять українську справу до спільного знаменника зі справами „инших малих народів“. Як це шкодить ідеолоґії українства, не треба довго доказувати. В практичному напрямкові недостача ґеоґрафічного знання має просто фатальні наслідки. Згадаю хоч би це, що в останніх часах наші політичні діячі не то що шафували межовими українськими землями на право й на ліво, але по іґноранції своїй навіть не підносили домагань на величезні простори україн- ських земель. Ніхто з них не вмів не то що використати, але навіть і піднести цеї безлічі політично-ґеоґрафічних, економічно-ґеоґрафічних, лучбово-ґеоґрафічних і инш. арґументів, які промовляють за українською державністю на Південному Сході Европи…

Книжечка, що саме лежить перед шановним читачем, це продукт актуальної (думаю) потреби. Це перерібка деяких частин книжки про „ “, яку я написав для інформації заграниці про українську проблему. Наша книжечка не має претензії бути хоч би куценьким оглядом політичної ґеоґрафії України. Це тільки низка політично-ґеоґрафічних нарисів з дуже нікчемненьким науковим апаратом, яка може що найвище служити до першої загальної орієнтації. Дуже був би я щасливий, колиб ці нариси заохотили декого з наших любителів знання до праці на царині політичної ґеоґрафії. Ця праця дуже принадна й для добра нашої справи доконче потрібна.

, 21. V. 1920.

Нинішня політична ґеоґрафія. Її примінення до української справи

1. Нинішня політична ґеоґрафія. Її примінення до української справи.

Неодному здавалосяб, що політично-ґеоґрафічні міркування про країну, яка поки що не має признаної політичної самостійности, яка позірно так недавненько виринула, як політична одиниця, є зайві й неоправдані. Знаючи дуже низький стан ґеоґрафічної науки по цілій Україні й на цілому просторі давньої російської імперії взагалі, не будемо дивуватися, коли хтось одверто закине нашим міркуванням непотрібність.

Та зробить це тільки той, що не знає суті модерного землезнання взагалі, а політичного землезнання зокрема. Нинішне землезнання, це самостійна природописна наука про землю (яко своєрідну одиницю серед всесвіту) й її поверхню, з усім тим, що на цій поверхні находиться й стоїть у тісних взаєминах із цілістю землі й її поверхні. З цеї дефініції землезнання, яка б добута з її історичного розвитку, стає ясно, що воно мусить мати три галузи: космічну ґеоґрафію, фізичну ґеографію й біологічну ґеоґрафію. Ця остання — ґеоґрафія життя на землі — ділиться на ґеоґрафію ростин, звірят і людей (фитоґеоґрафію, зооґеоґрафію, антропоґеоґрафію). Частиною антропоґеоґрафії є політична ґеоґрафія. Вона займається дослідом і представленням взаємин поміж державним життям людства та землею.

Політично-ґеоґрафічні досліди над Україною може вважати безцільними й недоладними тільки той, що розуміє землезнання взагалі, а політичну ґеоґрафію на старий лад Штейна, Ваппеуса, Кльедена і т. и., або й деяких теперішніх російських ґеоґрафів. Та цей перестарілий погляд пішов уже давненько на антикварний склад ґеоґрафічної тарабарщини. Капітальні праці Рацеля, Кірхгоффа й и. доказали на- глядно, що не держава сама по собі, але її взаємини з її територією є цариною політично-ґеоґрафічних дослідів. Держава для політичної ґеоґрафії, це простір на земній поверхні, який є зайнятий суцільним гуртом людей. Цей гурт людства творить для дотичного простору своєрідні межі й використовує його на свій лад політично, економічно і т. д. Звязи, квантитативно й квалітативно дуже ріжні, вяжуть природу краю з народом, що в ньому живе. Ці звязи в значній частині не мають нічого спільного з державним життям, та багато зпоміж них є дуже сильно з ним сполучені. Простір краю і його природа, це одна з основ держави, другу основу творить ця частина людства, яка творить державу в соціолоґічному чи правнодержавному змислі. Як ці два елєменти: територія й населення зростаються в один, більше чи менше одноцільний орґанізм — державу — це й є головним питанням усеї політичної ґеоґрафії.

Коли розглядаємо цю країну Европи, що заселена українським народом і зоветься Україна, можемо вже на перший погляд сконстатувати отсі дійсности:

1) Україна обіймає окремий, суцільний простір на півдні Східної Европи. Цей простір більший від усіх европейських держав за виїмком Росії й природою дуже багатий.

2) Україна уявляє собою тепер знов самостійний державний організм, хоч її територія була впродовж довгих віків поділена поміж чужі держави: Польщу, Австро-Угорщину, Росію. В минувшині була Україна вже двічі самостійною державою й стремління до питомої державної організації мимо дворазової втрати самостійности ніколи не погасали.

3) Україна мусіла наслідком свого положення на межах Европи й Азії піти своєрідним шляхом розвитку, шляхом, що був і є цілком відмінний від розвиткового шляху держав Середньої та Західної Европи.

Своєрідність ґеоґрафічних і історичних особливостей української території приневолюють політично-ґеоґрафічного дослідника, тутешні відносини дуже часто инакше розуміти, як це велять закони політичної ґеоґрафії, пристроєні до західно-европейських обставин. В дослідах політичної ґеоґрафії України стаємо на нетикану сливе цілину, яка може видати результати нові й ориґінальні, важні для цілости політично-ґеоґрафічної науки.

Цього, що наведене, мабуть вистарчає, щоб оправдати потрібність, коли не конечність політично-ґеоґрафічних дослідів над українською справою. Одинокою основою цих дослідів буде суцільна національна територія українського народу. На цій території було протягом історичних часів багато ріжних чужих державних творів. Тим самим не хибує предмету навіть для дуже вузько в методі понятої політичної ґеоґрафії.

„Коли якась народня індивідуальність закоріниться природно на своїй території, то вона щораз видвигає себе наново з цими прикметами, що ввійшли в неї з її землі й щораз у неї ввіходять.“ „Часто розбивалися політичні плани, але їх духові зародки трималися грунту й росли далі так, як перед тим росли.“ Цими двома влучними висказами Рацеля я хотів би починати. Український народ сидить у північно-західній половині свого нинішнього обсягу від непамятних часів, може ще від часів праславянської єдности. Від V-го століття по починаються експанзія Праукраінців (Антів) на Схід і Південь. В X і XI-му віках являється, як результат тієї експанзії, староукраїнська Київська держава, яка опановує ціле північне побережжя Чорного моря від Дунайських гирл до Кубані. Напори азійських кочовиків відсувають, що правда, український народ на цілі століття від чорноморського побережжя, однак від XVI-го віку починається нова експанзія Українців на Південь і Схід, котра й до нині ще не скінчена. В XVIII-му столітті український народ дийшов знов до Чорного моря й Кавказу, в XIX-му укріпив і розширив свої тутешні землі, дійшов до Каспія й розширює свою територію в цих сторонах щораз дальше. Нинішній картоґрафічний образ розміщення Українців є так на суцільній території, як і на колоніяльних просторах, тільки ефемерним, хвилевим образом. Кілька десятьліть, навіть років, приносять значні переміни, всюди з позитивним для Українців вислідом.

Всюди, де український народ громадно поселюється, приносить він свої питомі історично-політичні традиції, змагання, суспільну й економічну структуру і т. п. Завдяки тому стає український народ рішаючим політично-ґеоґрафічним елєментом для простору, на котрім поселився. Історичний рух (у розумінню Рацеля) може йти, куди хоче й як хоче — український народ затримує свою індивідуальність і зростається зі своєю землею щораз більше й щораз сильніще. Монґольська хуртовина XIII. віку, що зруйнувала так багато могутних народів і держав, не могла знищити українського народу. Таксамо не змогло цего доказати півтисячлітнє татарське лихоліття в звязку з польським і московським гнобленням. Український нарід зростав числом, шириною й глибиною своїх звязків з рідною землею і виступив у XX-му столітті, як одна з найбільших числом націй Европи, на історичну арену. Орґанічне звязання народа з землею, ця найсильніща основа держави, мимо всіх історичних невзгодин на Україні, тільки скріплялася й поглиблювалася. Українці поміж всіма великими народами Европи, нарід найвиразніще хліборобський, зрослися зі своєю рідною землею так тісно, що кожний політичний план (навіть!), який відноситься до української території, мусить з тією дійсністю необхідно числитись. Так є впрочім вже сливе від тисячі років… Доказів доставляють усі неукраїнські державні твори, що повставали протягом цього часу на українських землях. Вони паношились тут нераз навіть довгі часи й надавали собі великої поваги. Та їх престіж був великий тільки в очах Західної Европи, яка нічого путнього про них не знала. В дійсности це були все держави у нутрі слабі, що могли вдержатися на Україні тільки завдяки грубому й постійному насильству супроти українського народу. Орґанізм усіх цих держав був недужий від великого чужого тіла — українського народу й землі — й мусів скорше чи пізніще погибати.

Тепер звертаємось по черзі до всіх політично-ґеоґрафічних елєментів української справи. Опиратися будемо на минувшині й теперішности, однак узгляднюватимемо теж будуччину в цих її можливостях, які науково можна без ніякої довільности збагнути.

Політично-ґеоґрафічне значіння положення України. Південні й східні сусіди

2. Політично-ґеоґрафічне значіння положення України.

Ґеоґрафічне положення було без сумніву найважніщим природописним елєментом у політичному житті України від самих найдавніщих часів.

Ґеоґрафічне положення поклало Україну на найдальший Південний Схід Европи, в безпосереднє сусідство зі степами й пустинями Середньої й посереднє (Кавказ, Чорне море) з Передньою Азією. Сполука з областю Середземного моря є теж посередня (через Чорне море) та легка. Крім цього межує Україна на Південному Заході безпосередно з балканськими землями (через Румунію). На Заході граничить Україна з Середньою Европою (з Угорщиною, Чехо-Словаччиною, Польщею, на Півночі з Білою Русею й Московщиною, на Сході з мос- ковською колоніяльною землею Донських козаків, з Каспійським степом і морем.

Політично-ґеоґрафічні наслідки й впливи такого ґеоґрафічного положення виявляють себе дуже сильно так у історичному розвиткові українських земель, як і в їх теперішньому політичному положенні.

Політично-ґеоґрафічне положення України має перш усього виразні прикмети положення (Randlage).

Україна вже в сірій давнині старинности уявляє зі себе типову окрайну землю. На Півдні й Південному Сході її лежали культурно й політично могутні держави старинного Орієнту, на Півночі Европа, тоді ще сливе ціла замешкана нецівілізованими народами природи. Останки так званої передмикенської культури розсипані по середній, ба навіть і північній Україні, є німими свідками живих культурних зносин України з цівілізованим Орієнтом, для котрого вона тоді була межовою землею. Фенікійські колонії були першими чатами навпів політичної експанзії старинного Орієнту на Україні, скитський похід Дарея першою (і послідньою) пробою прилучити Україну політично, як межову землю до цівілізованого Орієнту, щоб забезпечити північні границі перської універсальної держави від кочових набігів.

Далекозорість Дарея пізнала вже тоді, сливе півтретя тисячи років тому назад, яке велике значіння має Україна для судьби Передньої Азії. В головах політичних мужів новітньої Европи починає це пізнання щойно тепер появлятись…

Та політична й культурна точка тяжкости старинного світу почала тоді вже на добре пересуватись далі на захід, на побережні краї Середземного моря. Україна стала вже тоді межовою країною грецького (потім гелєністичного) світу через інтензивну грецьку колонізацію північного побережжя Чорного моря. Звісна річ, що Україна відгравала дуже важну ролю в економічному житті гелєнського світа. Греки пробували також політичної експанзії на українських землях, однак ці проби мусіли держатись невеличких розмірів задля партікуляризму, який всюди, навіть у ці далекі сторони, слідкував за Греками.

Щойно Боспорянська держава (II. вік до Христа — III. вік по Хр.) опанувала значніші части південної України й прилучила їх до великої політичної системи геленістичних держав. Ця Боспорянська держава попала в початках нашої ери під панування Римлян, котрі потім від Заходу, від Дакії, обсадили значні части південно-західної України й досягли сухоземного сполучення з Боспорянською державою.

При цих історичних процесах ходило перш усього про панування над Чорним морем. Однак це дуже знаменне, що політичні системи так Передньої Азії, як і Середземного моря, вже тоді вміли оцінити політично-ґеоґрафічне значення України.

Окрайне положення України стало це виразніще за великими періпетіями мандрівки народів. З початком середньовіччя стає Україна межовою землею не тільки середземноморського й передне-азійського світу супроти Півночі, але також окрайною землею осілих хліборобських народів і їхніх політичних орґанізацій супроти кочового азійського світу. Ефемерна велика держава Ґотів (Ерманаріха), що повстала на нинішній українській території (в IV. столітті), не доросла до такого небезпечного окрайного положення. Вона мусіла впасти під напором Гунів.

Цей напір, це перший історично вловимий прояв політично-ґеоґрафічного впливу цен- трально-азійського сусідства на судьби України (коли не будемо числити випертя Кіммерійців Скитами). Невдовзі потім (початок V-го віку) почався напір давніх Українців з їхніх прастарих прикарпатських селитьб до берегів Чорного й Озівського моря. В VI. столітті заселили наші предки ціле запілля Чорного моря, від Дунайських гирл аж поза Дін. Від цього часу мусів український народ сам носити на собі наслідки політично-ґеоґрафічного окрайного положення біля степової Середньої Азії, протягом більш, як тисячі років.

Вплив центрально-азійського сусідства на історичний рух був поміж усіми політично-ґеоґрафічними впливами для території й народу України безумовно найсильніший. Від самих початків його історії тяжить цей вплив неначе змора на українськім народі, немов опир пє азійський кочовий світ цілі століття його живу кров. Татарське лихоліття не почалося, як дехто міг би думати, аж у тринацятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини. Кіммерійці, Скити, Аляни, Гуни, Авари, Хозари, Мадяри, Печеніги, Торки, Берендії, Половці, Татари, Кімлики, всі вони страшною чергою проходили протягом двохтисяч років степи и луги України і заливали її безмежним горем війни. Починаючи від Аварів мусів український народ пере- носити всі ці кочові побої безпосередньо на своїх плечах. Політично-ґеоґрафічні прикмети кочових народів виступають на території України в цілім своїм типовім розвитку.

цих кінних народів проявлялася перш усього в правильних грабіжних набігах на сусідні хліборобські краї, передусім же на українські землі. Вже історичні джерела київської княжої доби повні сумних звісток зі старших часів печеніжського, половецького й татарського лихоліття. Колиж Україна пішла під литовське й польське панування, стали кочові набіги таким звичайним явищем, що історичні джерела записують їх наче щось уповні нормальне, самозрозуміле. Кілька татарських набігів в однім році, кількадесять зруйнованих сіл, кілька тисяч невольників і стількиж вимордованих, це було для України, час татарського лихоліття (XIII–XVIII. вік) головнож у XVI. і XVII. столітті звичайною, щорічною появою. Щойно тоді вважали татарські набіги дуже доскульними, коли кількість знищених осель доходила соток чи тисячів, скількість „ясиру“ десяток тисячів.

Не багато є між самими Українцями людей, які здавалиб собі добре справу з цілої величі безмежної шкоди, яку ці набіги кочівників принесли Україні протягом многих століть. Історичні дослідники вже здавна збагнули велику шкідність аварських і мадярських набігів для середньовічніх держав Середньої й Західної Европи, для політичної сили й культури цих держав. Трицятьлітній війні приписують німецькі історики величезні негативні наслідки на культурному й політичному полі. Ціле століття потрібувала на їх думку Німеччина, щоб ці наслідки перемогти.

Щож однак значать не то трицятьлітня війна, але війни, всі ворожі набіги, яким підпала Німеччина наслідком свого центрального положення в Европі, в порівнянні з цим воєнним лихоліттям, що його витерпіла Україна, наслідком її окрайного положення!? Одно татарське лихоліття здержало політичний і культурний розвиток України на цілі століття. І хоч набіги кочовиків спинилися вже в другій половині XVIII-го століття, то їх сумні наслідки видні до нині.

Державні твори кочових народів прикметні завсіди їхньої політичної думки. Держава Хозарів завоювала частини навіть лісової полоси України. Обсяг влади Печенігів і Половців обіймав цілу південну пайку України враз із сусідніми степовими землями (до ½ міліона квадратових кілометрів). Коло половини XIII. віку стала ціла Україна невеличкою провінцією велитенської світової держави Джінґісхана. Тоді терпіли теж Польща й Угорщина від монґольських набігів. Однак обидві ці держави вспіли захистити свою незалежність завдяки їхньому ґеоґрафічному положенню. Московська держава мусіла близько четвертину тисячліття носити ярмо татарського панування і потім ще довго терпіти від татарських набігів на своїх окрайних землях. Та Московщина була за далеко від понто-каспійських степів, цього „optimum“ Татарів. Для того її державна орґанізація могла істнувати далі під татарським пануванням, навіть скріпитись перейняттям татарських метод правління. Натомість давня українська держава зі своїм так недалечко від степів положеним центром — Київом мусіла впасти, а новий центр, положений далеко в західних лісових землях — Галич був так ослаблений татарським лихоліттям, що міг ледви одно століття опертися литовській та польській забірности.

Окрайне положення України на порозі Европи й степової Азії було без сумніву головною основною причиною упадку старої Київської держави. Сусідство кочових народів не дозволяло їй скріпитися в якім-небудь довшим мирнім періоді. Величні системи пограничних укріплень, які мають аналогії хіба у римському limes'і, помагали дуже мало. Було ще щастям у нещасті, що розгін і сила поодиноких кочових народів ломилися завсіди, по короткому часі, о відпір Київської держави. Через цей час, заки ця ослаблена орда бувала виперта якоюсь свіжою, кріпкою ордою, що приходила з Азії, могла Київська держава дещо віддихати й приготовитись до нових оборонних воєн. Військова потуга Київської держави була для сил поодиноких кочових народів за велика й завдавала їм безчисленні невдачі. Та незмірним полчищам Монголів вона таки опертися не могла. Київська держава мусіла впасти, бо наслідком свого ґеоґрафічного положення вона не мала із самого початку можности мирного розвитку.

Безпосереднє сусідство степових кочівників шкодило Україні не тільки через постійні грабіжні набіги, але й також через перерізання найважніщих шляхів лучби між Україною й иншими культурними землями світу. Печеніги, Половці, Татари обсадили побережжя Чорного моря враз із гирлами Дунаю, Дніпра, Бога, Дністра й перепинювали всяку лучбу України з культурними землями византійської держави й середземного басейну взагалі. Як повна значіння була ця лучба, побачимо нище. В той сам спосіб загородили кочівники Україні важні великі торговельні шляхи сухопутньої лучби України з Середньою Азією, Персією, Індією, Китаєм. Ця обставина довела до економічного упадку Київа вже в XII-ому столітті й приготовила політичний упадок його.

По упадку української державности стають впливи степової Азії на Україні може ще сильніші, як були. Польсько-литовська держава, що заволоділа Україною, боронила її куди гірше, як стара Київська держава. Колиж у XV-ому віці Турки-Османи зайняли Царгород і побережжя Чорного моря при устях Дунаю і Дністра, коли на Криму повстало сливе самостійне, тільки ленно підвласне Туреч- чині татарське ханство, попали українські землі в цікаве політично-ґеоґрафічне положення: Татари перемінили цілу південну й східну Україну в граничну пустиню. Крізь цю пустиню переходять, коли тільки їм захочеться, військово зорґанізовані ватаги татарських грабіжників. Турецькі й инші торгаші невільниками постачають цим ватагам коней і оружжя й орґанізують ці ватаги по чорноморських пристанях. Коли такий грабіжний чамбул щасливо верне на побережжя, відкуповують торгаші від нього всю добичу й розсилають українських невільників по всіх торгових центрах могамеданського Орієнту.

В XVI і XVII-ому столітті панували отже на Україні такі самі політично-ґеоґрафічні відносини, як у XIX. віці на східному побережжю Африки, аж до хвилі, коли европейські держави положили цій скандальній господарці кінець (договір Сер Бертл Фріра 1873). Треба тільки на місце купців і капіталістів з Кафи, Козлова, Акерману, поставити купців із Занзібару, Момбаси чи Хартуму, на місце татарських мурзів і уланів, арабських торгашів невільниками в роді Тіппу чи Бушірі, на місце татарських чамбулів, узброєні каравани Ванґванів чи Ванямвезів і дістанемо цілком ідентичний образок: Поза смугою, зайнятою торгашами невільників, на морському березі простягається широка безлюдна полоса, майже пустинна й зараз поза нею оселі осілих хліборобів у вічній трівозі перед невпинним воєнним лихоліттям і гірким невольницьким ярмом. Тільки ця ріжниця є між центральною Африкою та Україною, що на Чорному морі — тодішньому турецькому „mare clausum“ не було воєнних кораблів европейських держав, котрі моглиб так перешкоджувати торговлі невільниками, як це вони робили на Індійському океані. Тому то й полювання на невільників і торгівля ними велася на Чорному морі в багато більших розмірах, як на Індійському (чи й Атлантійському) океані.

Ці чисто „африканські“ обставини, що панували на Україні тільки сливе на сотню літ коротше, як у Африці, дають нам найкращу міру цього, якою страшною політичною й культурною гальмою було для українського народу татарське лихоліття!

Татарське сусідство мало ще цей наслідок, що воно дуже „упростило“ політично-ґеоґрафічні відносини значних просторів України. Воно перемінило їх у майже безлюдну граничну пустару, впрочім дуже багату ростинним і звіринним життям. Ця широка пуста полоса, яка розділювала турецько-татарські займанщини від польсько-литовських і московських „окраїн“, стала колискою й осідком .

Найти політично-ґеоґрафічну аналоґію до українського козацтва дуже трудно, хоч його повстання й розвиток можна пояснити тільки антропоґеоґрафічним способом).

Подібні формації серед пограничної людности можна найти в багатьох країнах землі, на багатьох ступнях культурного розвитку народів. Однак ніяка з цих формацій, подибуваних у ріжних часах і місцях землі, не може рівнятись що до політичного значіння з українським козацтвом. Далеку аналоґію зустрічаємо в колоніяльній історії Північної Америки. Лісові й стенові пустирі, що відділювали тутешні молоді европейські колонії від ворожих індійських племен, витворили окремі гурти й формації пограничної людности („Coureurs des bois“, „Backwoodsmen“, „Pioneers“), які відгравали в Північноамериканських колоніях приблизно таку саму ролю, як козаки на Україні, творили передню сторожу поступу культури в гра- ничні пустари. Однак хоч ці „лісовики“ дуже причинилися до зросту майбутніх „З'єднаних Держав“, хоч взяли дуже визначну участь у визвольній боротьбі проти Анґлії, то їх політичне значіння далеко не доростає такого значення українського козацтва. Козацтво, хоч тільки продукт нещасливого політично-ґеоґрафічного положення України, не тільки що захищувало рідну землю від кочівників краще, як це робили держави, які „de iure“ нею володіли; воно витворило самостійно сильну політично-військову орґанізацію, яка дала Україні по трьохсотліттях неволі нове самостійне державне життя: гетьманщину. В козацтві видимо тим робом перший корисний вплив азійського сусідства. Побиваючи кочових сусідів України їхнім власним оружжям, козаки вели перед у другому великому поході української колонізації на Південь і Південний Схід.

Другий корисний наслідок кочового азійського сусідства проявився при кінці XVIII-го століття, по упадку татарської держави на чорноморських степах. Зараз, як тільки щезли оружні орди кочівників із степу, Україна опинилася в безпосередньому сусідстві з величезним степовим простором, майже незалюдненим і всілякими скарбами природи дуже багатим, що простягався над Чорним, Озівським і Кас- пійським морями. Зараз таки почався великочертний колонізаційний рух українським народом. В родючих чорноморських землях, які недавно тому кормили тільки стада кочівників, почали масово поселюватись українські хлібороби. В часі коротшім, як одно століття, цей колонізаційний рух збільшив українську національну територію більше, як двічі, й посунув етноґрафічні межі України аж до берегів Чорного моря, Каспія і Кавказького Підгірря. По шістьох століттях добився український народ, знов до морського побережжя, від котрого його відсунули слідуючі по собі навали азійських кочівників.

Тим способом використав український народ своє некорисне окрайне положення бодай у одному напрямкові. Окрайне положення давало йому можливість поширити свою територію на Схід і Південний Схід. Український народ це зробив і здобув собі дорогою мирної, хліборобської колонізації широченну територіяльну основу. Нікому з „недержавних“ народів такого не доводилося доказати. Національні території Чехів, Поляків, Литовців, Білорусинів і т. и. є наслідком цього малі й із усіх сторін обмежені, центральне їх положення, обгорожене більше чи менше постійними етноґрафічними границями, дозволяє на експанзію хибань дорогою насилля. Ба навіть, щоб удержати свої межі, мусить кожний з цих народів вести завзяту національну боротьбу. Малопростірність і велика густота населення є, що правда, прихильні розвиткові культури, замикають однак народ і його політичну ідею в узькі межі. Відплив надвишки населення мусить йти в чужі краї. А що недержавний народ не може мати власних колоній, то всі еміґранти тратять по найвище двох ґенераціях свою народність. Правда, з другої сторони така „етноґрафічна тіснота“ родить у народа тугість (пр. у Чехів), або експанзивність (пр. у Поляків).

Український народ добув собі натомість дуже великопростірну територіяльну основу, яка ще й тепер є зглядно рідко заселена (на р. 1914. 56 людей на 1 км.кв.) й допускає ще на багато років нутрішню колонізацію. Крім цього лежать у безпосередньому сусідстві України величезні простором, та населенням дуже вбогі, землі (Кавказ, Центральна Азія, південна Сибір). В ці, для хліборобських осель дуже принагідні, землі ллється від кількох десятиліть сильна струя українських переселенців, цей колонізаційний рух має такеж саме великочертне обличчя, як свогочасна колонізація чорноморських берегів. Суцільні простори заселені Українцями, великі на десятки, ба й сотки тисяч квадратових кілометрів, простяглися довжезною смугою від Каспія по Тихий океан. Вони дають запоруку, що тут повстануть (коли вже не повстали) українські національні колоніяльні простори. Про „Зелений Клин“ можна вже без обиняків говорити, як про українську колонію, таксамо про широкі простори південно-західного Сибіру. Тутешні колоністи мають вигляди задержати свою народність на необмежений час. Колоністи в Канаді, З'єднаних Державах Північної Америки, в Бразилії чи Арґентині таких виглядів не мають.

Ґеоґрафічне положення України на по розі середньо-азійських степів дало тим способом, по довгих віках татарського лихоліття, українському народові спромогу дуже значної колонізаційної еспанзії.

Легкість лучби України з Південною Европою і Середньою Азією має більше квалітативне, як квантитативне значіння. Політично-ґеоґрафічні впливи цього сусідства покриваються майже цілковито з впливами Чорного моря. З виїмком кількох походів давніх Українців у X. столітті на Персію й Болгарію, галицьких князів і козацьких ватажків та гетьманів на нині румунські Дунайські краї, всі инші зносини України з Південною Европою й Передньою Азією відбувалися через Чорне море. Звязок України з арабсько-перським культур- ним кругом через кавказьку шию і через Каспій за кочівниками дуже вчасно перепинився.

Легкий звязок зі східною частиною середземноморського світу, що був найсильніщий під кінець першого тисячліття нашої ери і відбувався чорноморським шляхом, мав натомість для України величезне політично-ґеоґрафічне значіння. Вплив торгової лучби на розвиток державної орґанізації показав ся тут у повному світлі. Легка сполука з Царгородом розвила торговлю України, піднесла її культурний рівень і дуже значно причинилася до скристалізування першої української держави довкола київського торговельного осередка. Тою самою, чорноморською дорогою прийшло теж христіянство, яке наконечно включило Українців у сім'ю европейських культурних народів. Византійські й инші середземноморські впливи піднесли Україну XI. віку на такий ступінь культурного розвитку, на який не могла спромогтися ніяка сучасна славянська держава середньовіччя.

Великочертна експанзія старої Київської держави була без сумніву випливом вищої культури й переваги державної орґанізації тодішніх Українців над иншими східно-европейськими народами. Правда, годі вважати без обиняків давню Київську державу політичним твором на всі сторони звершеним. Однак тільки тоді, коли порівняємо цю державу з нинішніми великими державами. Колиж приложимо до неї мірило тодішніх середньовічних держав, вийде порівняння для Київської держави дуже не погане. Внутрішні війни й усобиці, недостача почуття державної єдности, слабість військової сили, були прикметні теж тодішній Анґлії, Франції й Німеччині. Цеж були великі роєвища февдальних незгод, усобиць, воєн. Малопростірність політичної думки прикметна не тільки давній Київській державі, але й усім европейським державам середньовіччя. Кожна з них булаб упала, колиб доля поставила її в безпосереднє сусідство з азійськими кочівниками.

Азійські кочові народи відсунули своїм натиском на Захід давніх Українців від чорноморських берегів. Політично більше сконсолідовані, одарені великопростірною державною думкою кочівничі держави відрізали тим способом Україну від головної артерії світової лучби середньовіччя — від Середземного моря. І то на більше, як пів тисячліття. Колиж у XVIII і XIX-му віці українська національна територія знов сягнула до чорноморських берегів, не було вже української державности, а на місци Византії з її високою культурою сиділа від віків уже турецька держава, ворожа вся- кому культурному розвиткові. Головні шляхи світової лучби лежали вже на Атлантійському океані — Чорне море було вже тільки нікчемною з лучбового боку закутиною Середземного моря. Російський уряд сливе не турбувався розвитком лучби на Чорному морі, навпаки він провадив політику протеґовання московського центру коштом України й завертав головні шляхи внутрішньої російської лучби до балтійських пристаней. Однак ці штучні перепони не могли довго вдержатися. Від часів проведення суеського каналу почало давнє значіння Середземного моря, як одного з головних світових шляхів лучби, дуже скоро відживати. Разом із цим мусіло зростати значіння Чорного моря. З кожним роком більшає корабельний рух на Чорному морі, хоч матеріяльна культура його побережних країн стоїть дуже невисоко. Коли вона підійметься вище, тоді велике багацтво й велика ріжнородність продуктів цих країн придасть Чорному морю торговельне й лучбове значіння багато більше, як Балтійському чи Адрійському морю. Колиж проєкти мореплавних каналів між Чорним морем і Балтиком та Каспієм стануть дійсністю, вартість Чорного моря для світової торговлі й лучби нечувано зросте.

А памятати треба, що з торговельно-лучбовим значінням іде завсіди й політично . В безпосередньому положенні України над Чорним морем, в обставині, що ціла половина чорноморських берегів належить до суцільної української території, лежить запорука великої політично-ґеоґрафічної ролі України вже в найблищій будуччині.

Західні й північні сусіди України

3. Західні й північні сусіди України.

На південному заході сусідує український нарід з . На цій границі витворилися однак політично-ґеоґрафічні взаємини тільки другорядного значіння. Вони до того й не дуже численні.

Державна орґанізація румунського народу повстала почасти коштом староукраїнської, зокремаж галицько-української державности, коли Татарщина підірвала сили цеї останньої над Серетом, Прутом і долішнім Дунаєм. Завдяки обезсиленню української державности й могли Румуни посунутися із Карпатської верховини на (первісну українську) Молдаву й Бесарабію. Правда, румунські держави пробували й пізніще експанзії на українській території, українські визвольні змагання шукали собі нераз опори й підпомоги на Молдаві, Хмельницький хотів навіть персональної унії з нею. Однак на загал беручи державні твори румунського народу не добули ніколи більшого політично значіння для України. Перш усього перепинювала це їхня малопросторість, потім же швидка втрата самостійности й турецька кормига.

Під нинішню пору (розведемо це ще ширше!) і в найблищій будуччині впливи румунського сусідства мають для України небуденне політично-ґеоґрафічне значіння. Бесарабія й Буковина, землі, в котрих український народ межує з румунським, лежать, що правда, в напрямі експанзійних стремлінь румунської держави, однак обі вони ледви на половину румунські й суцільні території, румунська й українська, дадуться в обох землях дуже легко розділити. Прилучені в цілости чи то до Румунії, чи то до України, булиб ці обі землі предметом спорів між цими обома державами, які по природному положенню є здані на себе й на поспільне згідне життя. Тривкий союз і постійно добрі взаємні зносини є як для Румунії, так і для України дуже корисні.

граничить з Україною тільки на невеликому просторі. Дещо довша була границя давнього угорського королівства з українськими землями. Впрочім карпатський хребет був завсіди доброю природною перепоною так для приязних, як і неприязних відносин між Угорщиною та Україною. Для того то й впливи угор- ського сусідства для України були все незначні. Проби експанзії Угорщини в Галичині (XIII. в.) та Галичини на Угорщині (початок XIV. в.) були завсіди слабі й недовгі, хоч, як звісно, перші з них служили Австрії правним титулом для прилучення Галичини в 1772. р. Короткість угорсько-української границі спричинила те, що Австрія могла заокупувати тільки частину української території.

Таксамо коротка є границя України зі . Словаки, невеликий верховинський народець, жили довгі віки в тіни своїх політично могутніщих сусідів, передусім Мадярів. Їхнє тисячлітне панування мало для Словаків страшні наслідки. Тільки своїй відпорности й життєвій силі завдячують Словаки це, що вони змогли пережити довгі століття мадярського панування і тепер по розпаді Австро-Угорщини були прилучені до найблище собі спорідненого чеського народу. Правда — страшенно ослаблені на території й народній силі. Тим найновіщим політичним актом прийшла Україна знов у сусідство й політично-ґеоґрафічні взаємини з чеською державою. Старі (з X. віку) звязи можуть тепер знова навязатися. Значіння тих звязей не можна низько цінити, хоча границя сама по собі коротка. Бо через Чехословаччину може з одного боку плисти на Україну західно-европейська культура, багато чистіщою струєю, як куди инде, з другої сторони добуває Чехословаччина сильну опору на Сході й неоцінені господарсько й лучбово-ґеоґрафічні можливости.

Сусідство з , хоч історично дуже важне, є з політично-ґеоґрафічного боку багато слабшим елєментом, як азійське чи середземноморське сусідство.

Етноґрафічна границя між Українцями та Поляками є коротша навіть українсько-румунської границі. Польща лежить при найкоротшому боці трапезоіду, котрий творять обриси нинішньої української території.

Однак незвичайно корисне політично-ґеоґрафічне положення Польщі при кінці середньовіччя зробило її наймогутніщою державою на Сході Европи. Тодішня польська держава опиралася з одного боку о береги Балтику, з другого на карпатській верховині; там де вона найтрудніще проходима. На Заході межувала вона з Німеччиною, яка попала вже в початках другого тисячліття нашої ери в типовий стан дрібнопростірного роздріблення, з котрого вийшла властиво аж в 1871. році.

Експанзійні стремління Німеччини, котрі в часах саксонських цісарів були такі сильні й великочертні, зійшли дуже швидко на ступінь малопростірних заборів по- одиноких князів і маркґрафів. Сильнішу експанзійну діяльність розвинув тільки орден німецьких лицарів над устями Висли й Німану. Та його експанзія скріпила тільки Польщу, бо знищила старих грабіжних Прусаків, приневолила Поляків навчитися західно-европейської воєнної штуки й спонукала їх до зєднання їхніх дрібних князівств, роздираних усобицями, в одно сильне польське королівство. Сильна Німецька колонізація в Польщі спричинила гарний розвиток міст і міського життя, вищої культури, промислу й торговлі. Німецьке сусідство мало для середньовічної Польщі тільки корисні наслідки. Не дармо покинули польські королі вже від XIV. в. (Казимір Великий) свою, дотепер проти Німеччини звернену політику, щоб кинутись на легку добичу на Сході.