Мертвий Брюґе

Front matter

Q. RODENBACH

Bruges-la-Morte

POMAN

I

День упадав, кидаючи тінь на коритари великої мовчазної оселі й затягуючи серпанком жалоби вікна.

Гюґ Віан збірався виходити, як це він робив що-дня перед вечором. Незанятий, самотній він проводив день в своїй кімнаті, просторій хаті на першому поверсі, з вікнами на набережню Розер, вздовж якої лежав його будинок, відбиваючись у воді.

Він трохи читав: часописи, старі книжки, багато палив; поганої погоди марив коло відчиненого вікна, гублючись в спомінах.

Вже п'ять років він жив так, з того самого часу як оселився в Брюґе, зараз же після смерти своєї дружини. Вже п'ять років! І він повторював сам собі: Вдовець! Бути вдовцем! Я вдовець! Безпорадне, коротке слово; коротеньке без відгуку. Слово, яке добре вказує на самотність.

Для нього розлука була жахлива: він зазнав кохання в роскошах, на дозвіллі, мандруючи по нових країнах, які все поновлювали іділію. Не тільки мирну насолоду зразковим родинним життям, але мав він непочату пристрасть, безупинну жагу, гармонію душ ріжних, але злучених як рівнобіжні набережні одного канала, що змішує їх відбитки.

Десять років цього щастя, майже невідчутих, так швидко вони промайнули.

Потім молода жінка вмерла, ледве проживши тридцять років, прохворувавши тільки кілька тижнів, простягнена на передсмертному ложі, як завжди потім він її собі уявляв. Зів'яла і бліда як віск, що її освітлював та котру він так обожнював, прекрасна з її церою як у квітки, з розширеними в очах чорними в перлямуті зіницями, темний колір яких різко відріжнявся від бурштинового кольору її волосся. Це волосся розпущене довге та хвилясте вкривало всю спину. Мадони примітивів укриті подібними звірячими хутрами, що зпадають в спокійнім тремтінні.

Від простягненого трупа Гюґ одрізав цей сніп, заплетений останніми днями хвороби у довгу косу. Чи це не є жалість з боку смерти? Вона руйнує все, але лишає непорушним волосся. Очі, уста, все гине та западає. Волосся-ж не губить навіть свого кольору. В ньому ми переживаємо себе. І зараз після п'яти років захована коса небіжчиці навіть не поблідла, не дивлючись на сіль стількох сліз.

В цей день вдовець все своє минуле пережив більш болюче під впливом сірої погоди листопаду, коли здається що дзвони сіють в повітрі порох звуків, мертвий попіл років.

Він все-ж таки вирішив піти з дому, не для того щоб шукати розваги, або якихсь ліків проти свого болю. Він не хотів їх навіть коштувати. Але він любив ходити в час коли наближається вечір і шукати аналогії для свого суму в безлюдних каналах, в церковних кварталах.

Коли він сходив на низ своєї оселі, побачив широко відкритими всі двері, що виходили на великий білий коритар і котрі взагалі були зачинені.

Він в тишу гукнув своій служниці: «Варваро, Варваро»! Зараз же жінка з'явилась в розчинених дверях і догадуючись на що було її покликано, сказала:

— Пане, я мусила подбати про залі сьогодня, бо завтра свято.

— Яке свято? спитав Гюґ з незадоволеним виглядом.

— Як то! Пан не знає? Але-ж свято Уведення Пресвятої Діви. І я мушу піти до служби божої й до вечірні у манастир. Це такий день як у неділю. І тому що я не зможу працювати завтра я прибрала залі сьогодня.

Гюґ Віан не ховав свого незадоволення. Вона ж знає, що він хоче бути присутнім при тій роботі. В цих двох кімнатах було забагато цінностей і споминів про Неї та про минуле, щоб дозволяти служниці бути там самій. Він хотів доглядати за нею, стежити за її рухами, контролювати її обережність, пильнувати її пошану. Він хотів сам перекладати, коли треба було витирати з них порох, якийсь цінний дрібязок, та де-які инші речі небіжчиці: подушку, екран, що вона сама робила. Здавалось, що її дотик лишився скрізь на меблях непорушний і завжди незмінний; на канапах, тапчанах, фотелях, на яких вона сиділа ніби й досі заховались форми її тіла. Фіранки зберігли зморшки увічнені її рукою. І йому здавалось, що треба обережно витирати ганчіркою ясну поверхню свічад, аби не стерти її обличчя, яке спало в глибині. Він хотів пильнувати і оберігати від кожного дотику портрети бідної покійниці, портрети її за ріжнї роки, вони були скрізь на камині, на столиках, по стінах. А головне — нещастя з цим розбило-б йому душу — цей захований скарб цілого волосся, яке він не хотів ховати в будь-яку шуфляду комоди, або в темну шкатулу — ніби-то покласти волосся в труну — але бажав, тому що ця коса була живою і вічно золотою, залишити її простягнену та відкриту яко безсмертну частину його кохання.

Аби завжди його бачити в цій завжди однаковій залі, це волосся, в якому ще була Вона, він поклав його просто на піаніні, з того часу німому, цю перервану косу, розбитий ланцюг, канат урятований від катастрофи. Аби захистити її від бруду, від вохкого повітря, яке могло-б її обезбарвити або окислити її метал, йому прийшла думка, наївна, коли-б вона не була такою зворушливою, умістити волосся під шкло в прозору шкатулу, кришталеву скриньку; він що-дня приходив йому поклонятися.

Йому, а також всім мовчазним річам, які жили навколо, здавалось, що це волосся звязано з їх існуванням і що воно було душею оселі.

Варвара, стара фламанська служниця, трохи хмура, але вірна та уважна, знала з якою обережністю треба ходити коло цих річей, до яких вона наближалась з тремтінням. Мовчазна, в чорному убранні, в очіпку з білого тюлю вона мала вигляд черниці воротарки. Зрештою вона часто ходила до жіночого кляштору одвідувати свою єдину родичку сестру Розалію, яка була беґінкою.

Від цих одвідувань, цих побожних звичок, вона була мовчазною набула легкість, яку мають ноги, звиклі до церковних плит. Тому що вона не вносила галасу й сміху в його жа- лобу, Гюґ до неї звик з часу свого приїзду до Брюґе. Він не мав иншої служниці. Ця була йому необхідна не дивлючись на її тиранство, її примхи старої діви, її бажання робити по свойому, як і сьогодня, коли з приводу незначного свята, вона без його відому і проти його волі почала прибірати залі.

Гюґ не вийшов з дому поки вона не повстановлювала меблі й поки не переконався, що все йому дороге було ціле й на свойому місці. Тоді заспокоєний, зачинивши двері та віконниці, він наважився на свою звиклу вечірню прогулку, хоч безнастанно сіявся дощик-паморозь, звичайний в кінці осені; дрібний стрімкий дощик, плаче, тче воду, фастриґує повітря, покриває голками гладкі канали, захоплює і пронизує душу, як птаха в змоклих тенетах з безконечним плетінням.

II

Гюґ кожного вечора починав ту-ж саму подорож вздовж набережних непевною ходою, вже трохи згорблений, хоч мав тільки сорок років. Удівство для нього було довчасною осеню. Його скроні були голі, волосся повне сірого попілу. Його зів'ялі очі дивились кудись далеко по-за життя.

А який смутний був Брюґе в цей передвечірній час. Він любив його таким. Колись за часи щастя, коли він подорожував зі своєю дружиною, по химерному, трохи, космополітично провадючи життя, в Парижу, за кордоном, на березі моря, він був тут з нею переїздом, але меланхолія міста не вплинула на їх радість. Тільки пізніш, лишившись самотнім, він згадав Брюґе і вмить відчув, що треба там оселитись. Встановився якийсь таємний звязок. Мертвій дружині мало відповідати мертве місто. Його велика жалоба вимагала такої оздоби. Життя було йому терпимо тільки тут. Сюди його привів інстинкт. Хай світ десь там ворушиться, шумить, запалює свої свята, плете тисячі своїх хвиль. Йому були потрібні тиша безконечна та остільки одноманітне існування, щоб він від того майже не мав почуття життя.

Чому коло фізичного страждання треба мовчати, треба приглушувати кроки в кімнаті хворого? Чому здається, що шум голосів шкодить перевязці, відкриває рани?

Для моральних страждань шум є так само болючий.

В німому оточенні води та порожніх вулиць Гюґ менше почував страждання свого серця, спокійніш думав про померлу. Він її краще бачив, знаходючи в ряді каналів її обличчя як Офелію в алеї та краще чув, її голос в далекій слабкій пісні дзвонів.

Місто, колись також прекрасне та улюблене, втілювало його сум. Брюґе був його небіжчицею. І його покійниця була Брюґе. Все об‘єднувалось в однаковій долі. Це був мертвий Брюґе з надгробком із кам'яних набережніх, з захололими артеріями своїх каналів, коли там перестає битись великий пульс моря.

Цього вечора, більш ніж коли, в той час коли він ішов навмання, чорні спогади повернулись до нього, вийшли з-під мостів де плачуть обличчя незримих джерел. Якесь вражіння похорону виникало із закритих кам’яниць з вікнами як очі конаючого, від покрівель будинків, які відбивали в воді свої жалобні сходи. Він пройшов Зелену набережню і набережню Свічад і віддалився до Мосту коло Млину, в алеї сумного пригороду, позасаджувані тополями. І всюди над головою, холодний дощ і маленькі звуки дзвонів церковних, кинуті ніби кропилом на панихиді.

В цієї самотности вечора та осені, коли вітер змітав останнє листя, він більш ніж коли почував бажання мати вже скінченим життя і нетерпливість смерти. Здавалось ніби тінь падала від веж на його душу, ніби щось радили йому старі мури, якесь шепотіння підіймалось від води, води котра йшла йому назустріч, так само як вона йшла назустріч Офелії, як про це оповідають могильники у Шекспира.

Вже не раз він почував таку оману. Він чув тихе намовляння каміння; він таки відчув не лишатись живим посеред загальної смерти, що панувала навкруги.

Він довго і серйозно хотів заподіяти собі смерть. Ах, ця жінка, як він її кохав! її очі ще дивились на нього. І він стежив за її голосом, що заховався там за обрієм, так далеко. Що було в цій жінці, що він так весь їй віддався і відмовився від цілого світу коли вона зникла. Єсть мабудь кохання подібні до овочів Мертвого Моря, котрі лишають в роті лише вічний смак попілу.

І це тільки через неї він встояв проти настирливої думки про самогубство. Разом з поглибленням туги до нього повернулась глибочінь дитячої віри. Він мистично сподівався, що кінцем життя не може бути і думав ще колись її побачити. Релігія забороняла йому самовільну смерть, за це було-б вигнання з лона божого і позбавлення хиткої можливости побачити її знову.

Тому він жив, він навіть молився і мав втіху з того, що уявляв собі, як вона чекає на нього в садах незнати якого неба, і мріяв про неї в церкві під звуки органу.

Цього вечора він по дорозі зайшов до церкви Божої Матері, куди він любив часто ходити завдяки її настрою похорону: скрізь, на мурах, на землі надгробні плити, з голова- ми мертвих, з іменнями стертими і з написами роз'їденими ніби кам'яними устами. Сама смерть була стерта смертю.

Але тут же відсутність життя освітлювалась образом постійного кохання, яке продовжується і в смерти. Тому то Гюґ так часто йшов на прогулянку до цєї церкви, де в глибині бокової каплиці були славетні гробниці Карла Відважного та Марії Бурґонської. Вони були такі зворушливі! Особливо вона, ніжна принцесса; складені руки, голова на подушці, в мідяному вбранні, ноги сперті на собаку — символ вірности, вся така сувора на свойому саркофазі. Так само і його небіжчиця назавжди лягла на його чорну душу. І прийде той час, коли й він теж витягнеться як ґерцоґ Карл і спочиватиме коло неї. Сон поруч — добрий захист проти смерти, коли-б для них не здійснилась християнська надія та була-б не об'єднала їх.

Гюґ вийшов з церкви більш сумний ніж коли инше. Він прямував до своєї оселі, бо наближався час коли він завжди вертався вечеряти. Він шукав в собі образа померлої, аби прикласти її до труни, яку він тільки що бачив і уявити собі цей саркофаг з иншим обличчям. Але образ померлих, захований в нашій пам'яти потроху змінюється та в'яне як на пастелі без шкла, яка роспадається порохом. І наші небіжчики вмірають в нас у друге!

Раптом, коли Гюґ сильним напруженням пам'яти, ніби вдивляючись в глибінь самого себе, поновлював її риси, вже напів стерті, він, який взагалі, майже не помічав прохожих, справді дуже рідких, відчув нагле зворушення побачивши молоду жінку, котра йшла йому на зустріч. Спочатку, в кінці вулиці, він її не помітив, а звернув увагу тільки тоді, коли вона була зовсім близько.

Побачивши її він одразу став, ніби застигнув; жінка, йдучи назустріч, пройшла повз нього. Це було зворушливо, мара! Гюґ здавалось захитався. Він затулив очі рукою ніби відганяючи ману. Потім, після хвилини вагання, повернувшись до незнайомої, яка віддалялась тихою, ритмич- ною ходою, він вернув, покинув набережню, по якій він спускався і пішов за нею. Він ішов швидко, щоб навздогнати її, переходив з одного пішоходу на другий, наближався й дивився на неї з невідступністю, яка здалася-б непристойною, як-би не була наслідком мани. Молода жінка йшла спокійно, бачила не дивлючись. Гюґ робився все чуднішим. Він ішов за нею вже кілька хвилин, з вулиці на вулицю, то наближаючись до неї немов би для рішучого розслідування, то з жахом віддалявся коли був занадто близько. Він здавалось був притягнений і наляканий заразом, як криницею, в котрій він намагався розгледити якесь обличчя.

Ну так! Тепер він її добре пізнав, це, очевидно. Цей пастельовий колір обличчя, ці очі з росширеними зіницями, темними в перлямуті, були ті самі. І коли він ішов ззаду, її волосся, що вибивалося з під чорного капелюха та вуальки на шию, було того самого золота, кольору бурштину та шовку справжньої склизької жовтуватости. Таж сама протилеж- ність нічних очей до палаючого півдня волосся.

Чи не затуманився йому розум? Чи може його сітчатка, намагаючись врятувати померлу, ототожнювала її з прохожими? В той час як він шукав її обличчя, ця жінка, що так раптово йому з'явилась, його показала, надто подібним, надто однаковим. Зворушення від такого явища! Майже жахливе диво такої подібности, що доходила до тотожности.

Все: її хода, її постава, ритм її тіла, вираз її обличчя, внутрішня думка її погляду, не лише лінії та колір, але духовність істоти, рух душі, все це було йому повернено, знову з'явилось, жило!

З виглядом сновиди Гюґ слідував за нею механично, не знаючи на що і не думаючи, по затуманеному лабіринту вулиць Брюґе. Раптом на одному роз'їзді, де сходилось кілька вулиць, він її загубив, тому що йшов трохи здалеку — вона зникла не знати в якій з тих покручених вуличок.

Він зупинився вдивляючись в да- лечінь, розглядаючи порожнечу зі сльозами на очах.

Ах, яка вона була подібна до небіжчиці!

III

Ця зустріч зворушила Гюґа. Тепер, коли він згадував свою дружину, він уявляв собі незнайому того вечора; вона була його живим, більш ясним спогадом. Вона вставала перед ним ясніш ніж небіжчиця.

Коли він ішов з німою побожністю цілувати мощі збереженого волосся, чи зворушений стояв перед якимсь її портретом, він порівнював образ не з померлою, але з живою, що була так подібна до неї. Таємна тотожність двох облич. Це була ніби жалість долі, що давала вказівки його пам’яті, єдналася з ним проти забуття, замінювала свіжою гравюрою вже пожовклу й попсовану часом.

Гюґ мав зараз зовсім ясний і поновлений образ тої, що счезла, для цього йому треба було лише згадати стару набережню в той день спочатку вечора, жінку що йшла до нього і яка мала вигляд його покійниці. Йому не треба було вдивлятись далеко назад по-за роки; лише треба було згадати останні вечори. Тепер це було зовсім просто: дорогий образ поновився в його очах; новий відбиток злився зі старим, зміцнюючи один одного, в такій подібности, що давала уяву майже дійсної присутности.

Слідуючі дні Гюґ був немов несамовитий. Значить існувала жінка цілковито подібна до тої, що він втратив. Побачивши як вона проходила, він мав жорстоку мрію, що тамта повернулась і йде до нього як колись. Ці самі очі, той самий колір обличчя, те саме волосся — вся така подібна і однакова. Чудні химери природи й долі!

Він хотів би ще раз її побачити. Може вже ніколи він її не побачить. І все-ж таки, тому що він знав, що вона близько, та що він може зустрінутись з нею, він почував себе ніби менш самотнім і менш удівцем. Чи дійсний удівець той чия дружина лише відсутня ї з'являється хоч на коротеньке побачення?

Він уявлятиме, що знайшов померлу, коли буде проходити та, що так подібна до неї. З такою надією він ішов в той саме час, до того ж таки місця де він її побачив. Він по кілька разів проходив по старій набережній з почорнілими дахами, з вікнами позавішуваними серпанком, з-за якого незаняті жінки, зацікавлені його проходками, слідкували за ним. Він заглиблювався в мертві вулиці, в покручені провулки, сподіваючись, що вона раптом виникне на розі якого-небудь перехрестя.

Так пройшов тиждень нездійсненого очікування. Він вже меньш про це думав, коли одного понеділка — в той саме день як і першої зустрічі — він її знов побачив і одразу-ж її пізнав. Вона до нього наближалась тою-ж самою ритмичною ходою. Подібність повна, цілковита, майже жахлива здавалась ще більшою ніж у перший раз.

Його схвильоване серце майже зупинилось ніби він вмірав; кров шуміла йому у вухах; перед очима простягся білий серпанок, як вуаль молодої або причасниці. Потім зов- сім близько з'явилась чорна пляма сільвети, що проходила повз нього.

Безсумнівно жінка помітила його зворушення бо здивовано подивилась в його бік. Ах цей погляд, який повернувся, вийшов з небуття. Цей погляд, що він ніколи вже не сподівався побачити, який, він гадав, був знищений під землею, він його почував тепер на собі, спокійним та ніжним, знову росквітлим і пестливим. Погляд, що прийшов так здалеку повернувся з могили. Так мабуть дивився Лазарь на Ісуса.

Гюґ почував себе безсилим. Вся його істота тягнулась за цим явищем. Померла була перед ним, вона йшла, вона віддалялась. Треба було йти слідом за нею, наблизитись, дивитись на неї, впитись її розшуканими очима і знову запалити своє життя від цього волосся, що було йому світлом. Треба йти їй вслід не думаючи, просто, на кінець міста, на кінець світу.

Він не міркуючи механично йшов за нею, на цей раз зовсім близько, тремтючи від страху, що знов її за- губить в цьому старому місті з покрученими вулицями.

Справді він ні на хвилину не подумав про свій чудний вчинок: слідкувати за жінкою! Але-ж ні! Це була жінка, за якою він ішов, яку він супроводив на вечірню проходку, і яку він мав потім відпровадити до її гробниці.

Гюґ ішов весь час немов у гипнотичному сні, поруч з незнайомою, або позад неї, не помічаючи навіть, що після самотніх набережніх вони вийшли на людні вулиці в центрі міста, на Головну Площу де велика й чорна вежа золотим щитом свого годинника боронилась від наступаючої ночі.

Молода жінка грацїозна та швидка, бажаючи уникнути його переслідування, повернула на вулицю Фламанд з старими фасадами в формі керм — її сільвета ставала яснішою і більш виразною що разу, коли вона проходила повз освітлені вітрини крамниць або під розлятим світлом лихтаря.

Потім він побачив як вона раптово перейшла вулицю, підійшла до театру, двері якого були відчинені і війшла. Гюґ не зупинився… Він став безвладною волею, притягненою планетою. Рухи душі так само мають свою швидкість. Скоряючись внутрішньому імпульсу він теж війшов у вестибюль куди прибувала юрба. Але привид счез. Ніде, ані в публіці, ані при контролі, ані на сходах він не побачив молодої жінки. Куди вона счезла? Яким коритаром? В які бокові двері? Бо він добре бачив як вона війшла. Помилки не могло бути. Очевидно вона йшла на виставу. Вона зараз була в залі. Може вона вже там в якому-небудь кріслі або в червоній темряві ложи?. Знайти її! Побачити її знову! Добре роздивитись її за весь вечір! Він почував що в голові йому закрутилось від цеї думки, яка була йому приємна і болюча заразом. Але йому й на думку не впало змагатись з цим потягом. Він ні про що не думав: ні про недоладну свою поведінку за останню годину, ні про безглуздя свого нового проекту, ні про неприродність своєї присутности на театральній виставі, не дивлючись на глибоку жалобу яку він завжди носив. Не вагаючись підійшов він до каси, спитав собі крісло і пройшов до залі.

Його очі швидко обшукали всі місця, всі ряди, бенуар, ложи, верхні галереї, що поволі заповнювались ясно освітлені люстрами. Змішаний, стурбований, сумний він ніде її не знаходив. Який поганий випадок глузував з нього? Галюцинації обличчям, яке то з'являлось то зникало. Коротенькі появи, як місяць з-за хмарок. Він почекав, пошукав ще. Запізнілі глядачі, поспішаючи до своїх місць, товклись в рипучих дверях.

Тільки її не було.

Він почав шкодувати з свого непоміркованого вчинку. Тим більш що його присутність помітили і здивовано наводили на нього біноклі. Дійсно він таки не знав нікого, не зав'язував знайомства з жодною родиною, жив сам. Але кожен знав його обличчя, знав хто він такий, знав його шляхетне горе. В цьому Брюґе, так мало заселеному й незанятому, де всі знають один одного, про приїзжих довідуються від сусідів.

Це була несподіванка, майже кінець легенди й тріумф для глузливих, які завжди посміхались при розмові про невтішного удовця.

Хто знає яким током, що йде від юрби об'єднаної спільною думкою, Гюґ в ту-ж хвилину дістав вражіння провини проти самого себе. Зраджена шляхетність; перша росколина в келиху його шлюбного культу, крізь яку його страждання, досі міцно заховане, витече геть усе.

Тим часом оркестр роспочав увертюру штуки, яку мали виставляти. На програму свого сусіди він прочитав накреслену великими літерами назву: , одна з тих старовинних опер, із яких завжди складається провінціяльний репертуар. Скрипки почали перші такти.

Гюґ почував себе ще більш зворушеним. Від смерти своєї дружини він не чув жодної музики. Він боявся пісні струментів. Навіть вулишна катеринка своїм різким концертом викликала у нього сльози так само як і органи в церквах Божої Матері та у св. Вальбурґі, в неділю, коли здавалось, що вони затягують віруючих чорним оксамитом і катафалком звуків.

Зараз музика опери обхопила його мозок; лучки грали по його нервах. Щось запекло йому в очах. Чи він знову заплаче? Він вже хотів вийти, коли з'явилась дивна думка: цеї жінки, за якою він божевільний ішов до самої залі не було тут — він був певен — але ж вона війшла в театр у нього на очах. Наколи її не було в залі, може вона з'явиться на кону.

Профанація; вона наперед краяла йому серце. Тотожне обличчя, обличчя його дружини на кону, підкреслене грімом! Коли ж ця просліджена жінка що так раптово зникла безумовно крізь якийсь службові двері, була акторкою — вона з'явиться співаючи. Ах, її голос.? Чи для продовження цеї диявольської подібности буде той самий голос — той металевий голос срібла з домішкою бронзи, якого він більше ніколи не чув, ніколи!

Гюґ почував себе збентеженим тільки можливістю випадка, який міг дійти до такого кінця. Повен тоски він чекав з якимсь передчуттям, котре він вважав певним.

Дії проходили, а він нічого не знав. Він її не пїзнав ані між солістками, ані між хористками набіленими й підфарбованими як дерев'яні ляльки. Неуважний до решти вистави він вирішив піти після сцени черниць, лаштунки якої навертали його думки на смерть. Але раптом при речитативі виклику, коли танцівниці в ролі черниць, що встали від смерти, проходять довгим шерегом, коли Олена оживає у своїй труні та встає відкинувши савана й клобука, Гюґ відчув зворушення, немов пробуджена з темного сну людина, яка входить в святкову залю, світло котрої блимає в її непевних очах.

Так, це була вона! Вона була танцюристкою. Але він над цим ані хвилини не замислювався. Це була дійсно мертва, що встала із каміння свого надгробку, це була його померла, котра тепер всміхалась там, наближалась, простягала руки.

І такою ще більш подібною, подібною до роспачу, коли темрява очей відтіняла захід, а волосся здавалось із цільного золота, як і у тої…

Така зворушлива коротенька поява, на яку хутко впала завіса.

З палаючою головою, зворушений і радісний вертався Гюґ вздовж набережніх. Цей привид ніби приваблював його навіть серед темної ночі, світючи перед ним як ясний промінь… Так як доктор Фауст зворушений перед магичним свічадом, де з'являється чудовий образ жінки

IV

Гюґ швидко здобув відомости про неї. Він узнав її ім'я: Ганна Скотт яке стояло великими літерами на афіші, вона жила в Лілі і приїздила до Брюґе двічі на тиждень давати вистави з групою, в якій вона працювала.

Балерини не мають слави занадто строгих. Одного вечора притягнений болючою оманою подібности він заговорив до неї.

Вона відповіла без здивовання, ніби чекаючи цеї зустрічи, голосом, який зворушив Гюґа до глибини серця. Голос теж! Він ніби знову почув голос тої другої, голос того самого відтінку з тим самим металом! Демон Подібности глузував з нього. Чи може існує таємний закон гармонії обличь і необхідно аби таким очам, такому волоссю відповідав такий голос?

Чому б вона не мала голоса помер- лої, вона ж має її широкі зіниці, чорні обведені перлямутом, має її волосся такого-ж рідкого золота, що більш ніде не знайдеш? Коли він тепер бачив її близче, зовсім близько він не знаходив найменшої ріжниці поміж жінкою давньою і цією. Ще більш його зворушило те, що не дивлячись ні на пудру, ні на грим, ні на вогні кону, вона мала ту-ж саму свіжу церу недоторканого овоча. Так само і загальна поведінка не мала нічого від легких манєр танцівниць. Скромне убрання; розум що здавався серйозним і лагідним.

Гюґ бачився з нею кілька разів, розмовляв. Чари подібности впливали. А втім він не повертався до театру. В той перший вечір це був роскішний дар долі. Тому що вона мала відограти для нього ролю тої померлої і знову знайденої, добре було що вона повстала з мертвих, з'явилась із труни серед фантастичних лаштунків, освітлених місяцем.

Але з того часу він не хотів її бачити такою. З мертвої вона знову стала жінкою, що знов почала своє спокійне життя одягненна в спокійні кольори. Аби зберегти ілюзії Гюґ не хотів бачити балеріни инакше ніж в мійському туалеті — так вона була більш подібна, зовсім така сама.

Тепер він часто її відвідував; кожного разу, коли вона грала, чекав на неї в готелю де вона зупинялась. Спочатку він задовольнявся привабливою оманою її обличчя. Він шукав в ньому обличчя померлої. Довгими хвилинами він вдивлявся в неї з болючою радістю, ніби всотував в себе її уста, волосся, церу, роскладав їх перед своїми очима… Екстаз — рух криниці, що здавалася мертвою і в який вирисовується чиясь присутність. Вода більш не порожня; свічадо живе!

Аби мати ілюзію також і від її голосу він опускав очі додолу і тоді слухав як вона говорила, впивався цим звуком таким подібним, що легко було помилитись. Тільки тоді здавався він придушеним ніби трохи бавовни було на словах. Так ніби та давня говорила із-за перегородки.

Проте у нього лишився зворушливий спомин від першої появи на кону: він побачив тоді її голі руки, шию, гнучку лінію спини, — тепер він уявляв їх собі крізь закрите вбрання.

В ньому прокинулась цікавість тіла.

Хто росповість про жагучі обійми двох коханців, що були довго розлучені?

А тут смерть так само була тільки розлукою бо він знайшов ту саму жінку.

Дивлючись на Ганну, Гюґ уявляв собі померлу, її поцілунки, обійми. Володіючи цією він уявив собі що володіє тою. Те що здавалося скінченим назавжди поверталось знову. Він навіть не зрадив-би свою дружину, бо це її він кохав-би в цьому образі, цілував-би уста такі самі як і її.

Гюґ тоді зазнав сильних і сумних радощів. Його кохання не здавалось йому за гріх, навпаки воно було добре; остільки він об'єднував ціх двох жінок в одній істоті втраченій, знову знайденій, завжди укоханій, в сучасному як і в минулому, з ясними очима, одним волоссям, одним тілом, якому він лишався вірним.

Кожного разу коли Ганна приїздила до Брюґе, Гюґ її одвідував або в день перед виставою, або після неї мовчазної півночи. До-пізна він забувався коло неї. Не дивлючись а ні на очевидність, ні на свою непорушну жалобу, ні на покої готелю такі чужі й тимчасові, йому вдавалося довести собі, що не було цих тяжких років, що завжди було родинне вогнище, перша жінка, тиха інтимність перед дозволеними поцілунками.

Солодкі вечори: закрита кімната, внутрішній спокій, об'єднання двох людей, затишна тиша й мовчанка! Очі Гюґа як нетлі, котрі забули все; темні кутки, холодні вікна, дощ на дворі й зиму, дзвін що віддзвонює конання години — все, аби лише крутитись коло лямпи.

Гюґ знову пережив ці вечори. Повне забуття! Знову початок! Час тече поточиною без каміння… І здається що жиючи переживаєш вічність.

V

Гюґ улаштував Ганну у веселім будиночку; він його наняв на передмісті серед зелені й млинів.

Тим часом він намовив її покинути театр. Таким чином він матиме її завжди в Брюґе і більше для себе. Проте йому ніколи не спадало на думку, що смішним є коли серйозний чоловік його років, після всім відомої невтішної жалоби, закохується в танцівницю. Власне він не кохав її. Він хотів тільки продовжити принаду цєї омани. Він брав голову Ганни у свої руки, притягував її до себе, щоб дивитись в її очі, шукати в них чогось від тих других очей: відтінку, проміня, перлини, квітку, коріння якої в серці — що мабуть ховались в цих очах.

Иноді він розвязував їй волосся, закривав ним її плечі, ніби в задумі збірав їх в один жмут, якого треба було прясти.

Ганна не розуміла його дивного поводження, його мовчазних розглядин.

Вона пригадувала собі як він стурбувався, коли ще з самого початку їх знайомства вона сказала йому, що її волосся фарбоване; а стурбованість, з якою він тепер вдивлявся чи зберігає вона той самий відтінок волосся.

— Я вже більш немаю охоти його фарбувати — сказала вона якось.

Це його збентежило, він настоював аби вона зберігла цей колір ясного золота, що він так любив. Кажучи це він ласкав його рукою, встромив в нього пальці, мов той скупий, що знайшов свій втрачений скарб.

І він бурмотів якісь дивні слова: — «Не змінюй нічого… я тебе тільки тому й люблю, що ти така! Ах, ти не знаєш, ти ніколи не знатимеш, що я бачу в твойому волоссі».

Здавалось він хотів сказати більше, але спинився як на краю прірви.

З того часу як вона оселилася в Брюґе, він бачився з нею майже щодня, проводив у неї свої вечори, не дивлячись на незадоволення старої служниці Варвари, котра на слідуючий день сердилась за те, що дурно чекала на нього з вечерею. Варвара робила вигляд ніби вірить тому що він вечеряє в ресторації, але в глибині у неї лишалось недовірря; вона не пізнавала свого пана, що був перед тим такий домарь і такий справний.

Гюґ часто виходив поділяючи час між своїм домом та домом Ганни.

Він ішов до неї здебільшого надвечір бо звик виходити тільки після полудня. Крім того він не хотів, щоб його проходки до цього будинку було дуже помітно, тому він і вибрав його в безлюдному кварталі. Сам перед собою він не страшився і не соромився бо він знав мотив і весь тяг цього втілення, яке його вибачало перед померлою і навіть перед Богом. Але-ж треба було рахуватися з соромливістю провінції; не можна не вважати на сусідів, на загальне призірство або повагу, коли безперестану почуваєш на собі погляди, ніби дотики.

Тим більш в цьому католицькому Брюґе, де звичаї такі суворі! Високі камінні вежі скрізь протягують свої тіні. Здається ніби із несчисленних кляшторів виходять звеличування невинности і зневага до потайних троянд тіла. На всіх перехрестях вулиць, в деревяниих шафах зі шклом, поміж паперових зів'ялих квітів, повстають Святі Діви в оксамитових мантіях, тримаючи в руці книжки і оповіщають:

— Я непорочна.

Кохання, споловування по за шлюбом це страшна річ, шлях до пекла, гріх, про який, пополотнівши від сорому, шепотять по сповіді покутуючі.

Гюґ знав цю строгість Брюґе і не бажав її ображати. Але в незначному життю провінції нічого не сховаєш. Проти нього повстало побожне обурення. Обурена віра часто виявляється в иронії. Так храм насміхається з біса.