Гармонія і свинушник

I. Диктова дощечка, прибита на дверях, промовляла

„“.

І справді, Катерина, пооббивавши руки, два-три рази вдарила каблучкою в двері і вже збиралась йти, коли десь зарипіли іржаві завіси й хрипкий сонний голос прохрипів:

— Хто там?

Катерина:

— Тут живе Петро Сушня?

Відповіди не було; вона почула тупотіння босих ніг, біганину й балачки.

На дворі було тихо. Сонячний ранок гудів хмарами мушви, із близького кладовища долітало зелене цвірінькання птахів і солодкий запах бузку. Весна саме переходила в літо і вже тепер о восьмій ранку в цьому заводському селищі, що розташовано по цей бік Дніпра проти великого південного міста, було жарко й задушливо від порохняви й розпаленого каміння.

Катерина здивовано ждала: — де-ж пішов отой хрипкий бандит?

Через дві хвилини за дверима знову щось застукало і на поріг вийшов хлопець з розкуйовдженою головою.

— Зайдіть, — пробурмотав він і повів Катерину до хати. — Вибачте, — почав понуро він, але раптом якась сонячна зміна сталася з ним; обличчя йому зашарілося і він радісно засміявся… Засміявся він, а Катерина байдуже: — А! й ви тут живете, Михайле? Я й не знала! Мені треба бачити Петра Сушню… Я прийшла, щоб побачити Петра Сушню.

—А… він зараз прийде.

— Я йому привезла листа з Київа — додала, що вона, власне, й Петра мало знає, що коли-б не лист, то вона не зайшла б. — Навіть, чудно, як це ми знову зустрілися!

Для Михайла — це теж несподіванка. Так, але тут увіходить Петро й перебиває розмову.

Катерина: — Як що хочете відповісти, то завтра принесіть. Бухаринська 10. Галині. Ви-ж її знаєте? — вона уважно обдивилася кімнату й всміхнулася, глянувши на Петра.

— Добре, — пробурмотів той, а Катерина кинувши „до побачення“ енергійно, на місці повернулась і вийшла. Вже в дверях знову зупинилася, оглянула сіни й до Петра:

— Дивіться ж, не пізніше 11-ої…

Петро не встиг і рота розкрити, щоб подякувати, як вже двері за Катериною стукнули надворі. Михайло схопив шапку й подався слідом за нею, а Петро замислено повернувся до кімнати.

В ту саму хвилину двері в сусідню кімнату прочинилися, висунулася білява голова Данила й запитала:

— Це до Михайла приходила?

— До Михайла.

— А він що, подався за нею? — Якже-ж так. Він же черговий сьогодні? — обурився бас Дмитра — завгоспа.

Всі хлопці здивовано переглянулись, ніхто нічого подібного за Михайлом не помічав, особливо-ж що-до дівчат, і це був перший випадок порушення комунальної дисципліни з його боку.

— Фью-ю, — засвистав Іван, — засипався й Михайло.

— Весна, — відповів Андрій і почав скептично крутити козячу ніжку з махряку й заялозеної газети.

— Н-да, — позіхнув Іван, — однак, немає води й умитися. Принеси Петре, за нашою конституцією маєш ти вартувати замість Михайла, а Михайлові ми якусь кару вигадаємо.

— Дійсно, чому то я? завжди чомусь я! — Цей Петро почав сперечатися, але йому загнули „салазки“ і він скорився.

Вмивалися над тазом (в тазі лушпиння картоплі, недокурки, різне сміття), хлюпали напіваршина навколо себе, на підлогу, на стінку.

Петро, як черговий, зливав і лаявся, що вони вмиваються, як свині, що вони багато води марно тратять: не наносишся на них. Хлопці „прийняли до відома", а що він він сам робив так само, коли не чергував, то ніхто не звернув на його слова потрібної уваги.

Втиралися сірим-сірим, колись давно білим рушником. Потім стали ваксити чоботи. Ваксили вони що-неділі, бо була це єдина розкіш, яку могла собі дозволити комуна.

Поснідавши хлопці швидко розбіглися. Зостався один Петро наварити обід.

Наваривши обід, він поклав ключ від хати під струхлявілі східці й подався вулицею, прямо до степу. Як завжди він ішов про щось думаючи, і то задирав голову догори й усміхався до безхмарого неба, то уважно додивлявся до кожного камінчика, що траплявся йому по дорозі. Йшов швидко, натикався на людей, прохав вибачення і знову біг далі з таким виглядом, ніби у нього боліли зуби.

Сьогодні думки турбували Петра. Такі химерні думки! І він ішов усе далі й далі, не помічаючи, що минув свою вулицю і вийшов у степ.

На ньому були „штаніровані“ кальсони й синя матроска, а в руках кепка без козирка (козирок десь забіг), кепка, що обов'язки портфеля, а коли сонце дуже вже припікало, то недбало валялася на потилиці, як зім'ятий шмат паперу серед трави.

Костюм иноді доповнювала люлька, а по-весні квіти. („Вони ростуть за другою балочкою на п'ятнадцятій верстві, де шлях на Сандорівку“).

Була в нього хустка, якою він користався виключно в гостях, не тому, що вважав за гігієнічніше залишати зайве на вулиці, ні, цьому причиною були економічні міркування (мило) та лінь.

Було в нього ще й нерухоме майно, килим, на якому він спав і вкривався, певніш обгортався. Нерухомим-же він звався тому, що все инше було завжди при нім і на ньому.

Травневий степ вже колосився, стрункий високий, і Петро, розгортаючи обома руками зелені хвилі, плив прямо на обрій, за кряж, на могилу. Там він любив сидіти й дивитися на той бік Дніпра, униз, де за коліном кінчалися димарі й туманів рівний степ…

От іде він степом, а назустріч йому дівчина з чорною косою, очима сірими: підійде, обів'є тою косою чорною, в очі зазирне, спитає так тихо:

— Кого ти шукаєш?

А він так сміливо обгорне її, притулиться червоними губами до уст запашних, степових і скаже:

— Так це ти? Чому не приходила так довго?

А далі… а далі розпливалося все…

Чудно. Може, там десь в Америці, чи то в Австралії, на хуторі, чи в місті є дівчина, а може вона от зараз там майнула за рогом спідницею, а він і не знав. Не знав! А можна було-б підійти до неї так просто, простягнути руку, вона зрозуміла-б… Буде жити він з нею поруч, будуть бачитись, може, з нею що-дня, а потім непомітно щезне вона, а він і не відчує, що так близько була вона…

А комуна сміється.

— Хиря така, а ще й вередує: та дурна, а в цеї слоняча шкура… Тьху, хоча-б пику причепурив, лісовик малахольний.

І справді, ходив він з рудою бородою, волосся росло на голові буйно й весело, знайомлячися з гребінцем лиш тоді, коли вся комуна на пленарному засіданні ухвалювала надати Петрові належного порядній людині вигляду.

Тоді:

Довготелесний Дмитро сідав на нього верхи і не зважаючи на протести та згоду сидіти вже смирно, витрусював з кишень бички, махряк і цілі фунти віршів. Його держали за шию і примушували ваксити й терти до блиску його поруділі за місяць черевики.

Потім його зачісували й брили, неодмінно лаючи за жорстку, як дріт бороду, а коли він починав сперечатися, то Дмитро, що вважався за спеца в справах обдирання шкури, нахабно й глузливо кричав: „Мовчи, зараза“ і напихав у рота мила й волосся з щітки. Вся комуна іржала й була страшенно задоволена з тієї процедури, а Петро завжди намагався як-найшвидше скінчити з цим вибухом товариських турбот і як надалі одтягнути цю неприємну дезинфекцію, бо бритва була щербата, скарги-ж на це викликали лише правдиву відповідь, що він сам собі винен, бо не треба-ж бути ідіотом і застругувати олівці нею!

Сьогодні Петро ще з ранку помітив, що комуна дивилася на нього пожадливим оком, і через те повертався додому, коли зовсім стемніло (при каганці чорта пухлого побриють!).

Він ішов, заносячи до блок-нота якусь цікаву риму, весело наспівуючи пісню собі під ніс, чи то „Яблучко“ чи то „Чу-ра-ра“.

Він поставив крапку і вже підніс до рота олівця, щоб поссати його трохи, як наскочив на щось. З-за краю зшитка він побачив жовті черевики, а потім і всю дівочу постать. Певно й вона читала йдучи.

— Петре, — закричал дівчина й обурено замахала руками, — що це ти, вбити мене хочеш?

Петро зупинився, понуро підвів голову і запитав не відповідаючи:

— А що то за тьотя зупинилась у тебе, на Бухаринській?

— А? Катерина Ласко. А що, вже зако- хався? — запитала Галя й засміялася заливчасто й зелено.

Вона була на зріст вевелика, чорна жакетка вигідно стягувала стан, а жовті черевики обгортали сильні, швидкі ноги якось задьористо й весело. Неспокійна вона була й непосидюща і при зустрічах завжди безсоромно командувала Петром. І тепер вона обхопила його рукою й швидко потягла вулицею.

— Проводь!

— Ta п-почекай же, — бурмотів той… — На вулиці видно, а ти обнімаєшся.

— О?! Обнімаюся! Опудало ти чортове… Ет, та тебе можна…

— Гм. А хто-ж знає, що це я… й чому як мене, так можна, — образився Петро.

— Хе! Всякий тебе одразу впізнає, хоч-би поголився, рижоїд нещасний (вона саме вчора здала зачот з хемії), і не соромно? Страховище яке, коні непритомні попадають, як побачать тебе такого великого й дурного. Не я — твоя сестра… — закінчила вона вже суворо.

Петро хотів був щось відповісти, але глянув на її усмішку, змовк і задумався над тим, що він таки справді занехаяв себе, але в усякому разі він в цьому винен менше всіх. І справді, може тайна такого неуважного ставлення до одягу була в тому, що він якось боявся дівчат. Потрапивши в їхнє коло, він не знав куди подіти свої довгі руки та ноги, сидів мовчки і потім раптом (ніби: чорт його забери, пропадать, так пропадать!) починав незграбно рухатися й, як він висловлювався, триматися „пікантно“ або, як казав Іван, просто „по-ідіотському“: сміявся, голосно говорив, безладно жестикулював, а потім знову затихав, не знаючи, що робити й казати далі.

Тому дівчата ставилися до нього трохи насмішкувато („як старші“ „халера на їхню голову?“ — це Петро).

Та й він, здавалося, мало думав про них. От і тепер радий був утекти, але Галя міцно тримала його руку й тягла за собою.

Петро не смів сперечатися, але його непокоїло одне: що, як він зустріне кого з комуни? Буде тоді історія, засміють його до смерти. Ще подумають, що він закоханий? — І Петро од цих думок аж спітнів.

Рішуче зупинився:

— Я не можу… я дуже поспішаю, Галю… у мене важливі справи…

Галя: — Не бреши, не бреши, будь ласка. А чому ти не був на зборах?

Петро: — На яких?

Галя: — От! Сьогодні-ж вівторок…

— Ах… чорт-би мене розірвав, та чекай-же… — злякався Петро.

— Чекай! — і Галя почала вичитувати йому…

Він і такий, і сякий, і голова в нього капустяна, і путящого з нього нічого не буде… а коли він, вже каючись, почав п'ятернею чухати потилицю, вона призналася, що сьогодні свято і зборів ніяких не було:

Петро розсердився:

— Що я дурень, чи що?..

Але Галина не дала договорити.

— А що я знаю, ну?

— Що-ж ти можеш знати, нічого не знаєш.

— Ні, знаю, тобі відмовили вчора останні два учні.

— Де-ж ти про це довідалася?

— Довідалася. Знаю й чому… Один забув табличку множення (поки ти не вчив його, то він хоч це пам'ятав!), а другий сів на іспиті з історії, бо сказав, що Батиїв похід був 1613 року. Ага! Хто сказав йому цю дурницю?

— Дурницю? Я…

— Ти? Ах ти… певно якогось вірша робив.

— Не робив, а писав.

— Однаково.

— Ні, не однаково, то чоботи роблять, м… м…

Помовчали.

Петро: — А знаєш, я, врешті, радий, що скінчив з цими бельбасами. Залишилась в мене ще одна ідіотка, ну така дурна, аж крутиться. Знаєш, що вона мені сказала вчора: „Платон — дуже вродливий мущина“. — Чому? запитав я. Вона бачила його фотографічну картку! Розумієш? От дурепа. Я спитав, чи не бачила вона у нас в музеї гравюри Юлія Цезаря з автографом українською мовою? Вона обіцяла піти подивитися… О-ох, морока мені з нею. А тут ще зачоти треба здавати… E… куди-ж ми зайшли? М… м…

— У сад.

— А мені додому треба — сказав Петро, обтираючи кашкетом спітніле чоло. — Ти не боїшся Галю?

Галина нічого не відповіла, подала руку і сказала сердито:

— Бувай, — і пішла.

Петро подався просто додому, але місячна ніч так хитро обдурила його, що він довго ходив вулицями, усміхаючися сам собі, і лише коли вже місяць лизнув білим язиком хрести на цвинтарі, потрапив додому.

На дверях був замок; це вартовий не витримав літньої ночи і втік з хати. Тихо. А на цвинтарі шелест і сміх і тіні під кам'яними хрестами.

Знає Петро, що там і Андрій, і Дмитро, i Іван — вся комунія. Може Михайло де в читальні сидить. О, цей Михайло витримає і не таку ніч. Завжди один, сам, понурий і мовчазний. Правда, були якісь чутки, що він залишив на фронті якусь Катерину, цю саму, здається, але Михайло нічого не казав і хлопці лише догадувалися.

Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко і, хоч це проти правил, доводиться лізти вікном.

Не спиться Петрові, чи тому, що місяць срібним ґудзиком око жмурить, а за плечима двадцять років лише, чи може тому, що Галину зустрів. Може.

Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять і місяць сідав.

„І де їх чорти носять? А завтра рано вставати!“ — Заснув.

Хлопці прийшли додому аж під ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав.

— Стукають, — сказав Іван. — Хто вартовий. Ти, здається, Андрію. Піди відчини.

— Дрихне, — озвався Данило, що спав з Петром на одному ліжкові, — дрихне, чортова перечниця.

— Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу.

Данило штовхнув Андрія.

— Вставай відчиняти.

Андрій образився.

— Ач, наказувач знайшовся, я черговий, вночі чергових немає. Та доки не заснув, а вже й більше 12-ти.

— А хто-ж відчинить?

— А я знаю? Хай відчинить, хто завтра вартує.

На завтра мав вартувати Андрій, а тому він пірнув у юридичні тонкощі, доводячи, що він може спокійнісінько спати собі цілу ніч, хоч-би там бандити у хату лізли… До 7-ми годин ранку.

Поки хлопці сперечалися, з надвору почали ламати двері.

— Та відчиніть-же, — почулося.

Нарешті Петро, згадуючи предків і проклинаючи нащадків, відчинив. Увійшов Михайло, скинув шапку і запитав:

— Курити є?

— Ти иноді задаєш на диво ідіотські питання, звичайно немає, — відповів Петро.

— Ну так у мене є! Вставайте!

Вмить всі хлопці були біля Михайла.

— От і гаразд, а то всі бички попалили, Андрій навіть під ліжком підмів і під скринею шукали, — гомоніли радісно хлопці, але Михайло їх обдурив.

— Та немає в мене, то я нарочито, щоб ви в инший раз швидче відчиняли.

Лаялись:

— Коли покликав, то хоч роди, а дай закурить!

— Ну й життя. Я всі кешені повивертав і хоч би тоді крихтонька, — зідхнув хтось жалібно.

Коли доводилося сидіти без хліба, і в холоді хлопці не піддавались одчаєві, але не палити зранку це було справді над силу.

В таких випадках їх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокій, що потім перетворювались на чорну меланхолію і, нарешті, все скінчувалося сваркою з-за якої-небудь дурниці.

Петро справді перевернув ранком усе догори ногами. На біду Дмитро десь завіявся, а всі гроші завжди були в нього. Лежали тихо.

— Не штовхайся, — крикнув раптом Андрій, — я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю.

— І що в тебе за звичка придушувати мене до стіни.

— Ну-ну.. Курити нічого, так вже й лаються, — озвався Михайло.

Хвилини дві тяглася мовчанка.

— Миша, а Миша… може в тебе є хоч трохи витрусити. А? — це Іван — бичок може де заховався.

Всі напружено чекали.

— Ні, немає…

Зідхнули. Тоскно пробивався світанок через брудні шибки на темні стіни, почорнілі ще з зими.

— Ех, коли я був малим, то кізяки курив і були вони такі смачні, як первосортний тютюн.

— Кинь, Петре, — озвався Андрій.

Петро сів і, мрійво дивлячись у вікно, казав далі.

— Так. Первосортний. Дрібна крошка і запашний.

— Та кинь-же!

Шкода, що борошна не можна палити…

Хлопці обурилися.

І що за свинство справді: цей Петро завжди не до речи жартує: палити кортить, аж у середині болить, а він жартує. Теж знайшов чим жартувати!

Знов стало тихо і не було ніякої надії закурити, але Михайло вдруге обдурив хлопців; він насипав на стіл махряка й хлопці з рекордною швидкістю скрутили товстелезні цигарки…

— Сьогодні приходила Дашка й гроші за місяць правила… Я пообіцяв — сказав Петро.

Хлопці щиро здивувалися.

— Пообіцяв? Це цікаво. А де-ж ти візьмеш, хто-ж платити буде?

— Це вже не моє діло. Дмитро — завгосп.

Саме в цю хвилину увійшов Дмитро і відразу-ж почав лаятись.

— Ви чого двері не зачиняєте? Хочете, щоб, як той раз, чоботи вкрали. Спите як кури, а двері настіж.

Ніхто не відповів. Дехто вже спав, а декому ліньки було сперечатись, все обійшлося тихо.

Десь кричав півень. В кімнаті було спокійно, лиш Петро бурмотів крізь сон і свистів носом.

II

Далеко-далеко, за широкими ланами, за ви- сокими лісами, кувала зозуля.

Стоїть Катерина, стоїть прислухається.

Вже й небо впало чорне-чорне, і далеко десь кинувсь рибальський вогник угору. Нале- тіли співи з села, переплутались, затремтіли над водою і погасли в хвилях.

І знов тихо, тихо.

Катерина проста селянська дівчина, з бровами сонцем випаленими, з очима вітром степовим навіяними.

— Чудна дівка, і заміж не іде, і з хлопцями не гуляє, а прийде ранком: де була, не говорить, та не чуть, щоб гуляла з ким на селі.

А вона ходила до Дніпра, прислухалася доспівів, невиразно мріяла. Иноді тихою ходою дряпався Дніпром пароплав. Це з міста.

Там життя цікаве, зовсім одмінне, нове і люди там справжні люди. Справді, у великому місті воно має бути новим, не таким як тут, де ще й досі панує дяк, а дядьки по старому пиячать, — тільки не горілка вже, а самогон.

Минав час, падало жовте листя, все прозоріше ставало небо і ранком туманіла земля.

В повітрі метушилися постріли, злякано дивилася економія розбитими вікнами, — це білі тікали.

Потім приїздили з міста, роздавали книжки, щось казали. Селяни уважно слухали, за книжки дякували „пригодяться на цигарки“ і знали й без городських, що тепер земля вже . Катерина книжечки прочитала (може тому, що не курила?).

А дні як помах крил летіли над степом, знов горіло село, знову йшли то ті, то инші.

Нарешті, на різдво прийшли червоні.

— От і твої, Катерино.

Нічого не сказала, а ввечері тихо двері відчинила.

— Я йду мамо.

Плакали вицвілі очі, а рот кривився в зморшках старечих. Трохи сумно дивилися молоді, сірі очі. Пішла.

А коли остання батарея виїздила з села, лютий вітер рвав на вигоні одиноку, темну постать матери.

Далі — бої.

Темна ніч обгортала огнем і снігом. Переходи, кров, лайки.

Вона — будувала майбутнє життя.

Коли Перекопу лічила трупи: сотні, тисячі.

І за кожним одним боліло серце, і за кожною смертю тут біля моря знала вона, там по селах, по містах, по робітничих селищах, простягає журба свої руки. Схопить матернє серце і здушить, вицідить кров усю…

Тут і Михайла зустріла.

Спокійний був. Курив люльку. Сердило.

— І не вже вам байдужа ця кров?

— Ні-ні. Може й я завтра теж…

І от останній штурм. Перші пішли…

Телеграма:

— Відбито.

Пальці в дерево (у начштабу).

— Хай іде Новосибірський полк.

Чорний вітер з півночи, ріже, січе, червоні огні з півдня.

— Скоро ранок?

— Не знаю. Мабуть ніколи не буде цього ранку.

Телеграма:

— Друга атака відбита…

Майнула думка „ще тисячі“.

Вийшла з штабу: Михайло.

— Тепер ви?

— Зараз. Це третій штурм і коли відіб'ють і коли проб'ємося — останній.

Обгорнула і кріпко в губи:

— Побачимось?

— Мила…

Забули все…

А вітер чорний з півночи ріже, січе і червоні огні з півдня.

Пішли курсанти.

Подумала: — Ну, ці хоч не жонаті.

На ранок поїхала в Харків. Поїхала і Михайла вже не бачила.

Не писала, не розпитувала. Знала — живий.

І от тепер, коли зустріла його знову, прокинулась туга за чимсь невідомим, чи за степом ласкавим, Чи за мрійно-ніжним обрієм.

А він розпитував; де була, де пропадала, що ні слова, ні рядка, ні привіту?

— Дома була, на селі, поховала брата.

— А тепер?

— А тепер… на осінь у школу. Хотіла в Київ — не вийшло, літо хочу тут почитати, повчитись…

Не звикла вона ще до міста, та боялася признатися Михайлові, що иноді її, котра нічого не боялася там, у степах, в боях, під Перекопом, лякали люди, високі кам'яні гроби і лише иноді ритмічне дихання заводу і праця в робітничій околиці будили щось рідне, але так стомлювалась вона за вісім годин праці, що все пропадало марно.

Як їхала сюди, здавалося, що тут всі ро- зумні такі, хороші, а придивилася, то такі-ж самі як і всюди.

Сказала Михайлові раз і здивовано і ображено, що й тут от вчора на збори Іван п'яний прийшов. — Прямо так, як у нас на селі, — а він всміхнувся й відповів якось спокійно.

— Ти-б хотіла, щоб усі були святими, такими, як ти хочеш, а не такими, як вони є. Е… нічого — все перемелеться. От почнемо кампанію…

Махнула рукою:

— Ет, що там кампанію. Геть треба таких от і все.

Знову всміхнувся Михайло, всміхнувся як старший, а вона подумала: і звідки в нього така певність і спокій?

А вона читала, линула думками вперед і бачучи де-не-де свіжі, ніби нові поростки, раділа, як по-весні, першій квітці.

І здавалося життя їй старим, тільки перешитим на новий фасон; важко було, що мало в цьому житті того, від чого груди ширші стають і таким легко-прозорим здається життя. Хотілося писати про схід, про пробуджену силу, про жорстоку минулу зиму.

Чому-ж мало сонця і квітів? Хай вся земля буде в квітах, щоб радість гаряче дихала пахучим повітрям на землю.

Почуває: От малою-малою іде вона. За спиною в неї торба. Життя все більше й більше кидає в торбу ту, а вона приходить в оаз, розкладає скарби свої, що позбирала за довгу путь, відшукує там між намулу й болота самоцвіти. Мало їх.

А дорога все вужчає, а дорога все важча стає, а по боках прірви… Там на горах сонце кидає золото на все, а тут у проваллях темно.

Важко йти, а коли глянеш в безодню, голова крутиться і тягне стрибнути вниз. Треба йти тихо-тихо і боляче, що не можна швидко і вільно вгору побігти, там де сонце і синє небо.

І часто всю ніч до ранку нерухомо лежала вона і думала-думала.

Так потік, вбираючи в себе струмки, не може через вузьку щілину прогнати всю воду. Рветься до моря, зриває берег і біжить далі не чистий вже, замутнений, темний.

І скаржиться він, що не дав йому час иншого шляху, широкого, де-б міг текти струмком кришталевим, відбиваючи радісно і берег зелений, і далекий обрій.

І здається їй иноді, що мало сили в неї, життя йде три кроки вперед, два назад і не може инакше йти.

Вона знає це, знає, але, як мати, що дивиться на свою хвору дитину, що палає й горить, як хворий, що в довгу безсонно-томливу ніч чекає ранку й сонця, не може бути вона спокійною.

Буде день. А поки-що заздрить вона навіть свині, що спокійно лежить собі в теплому болоті і немає в неї ні думок, ні сумнівів.

Здається їй, ніби вона впала в глибоку криницю… темно і вогко там, а на горі вітер квітками грає.

І нащо поїхала вона з села? Жила-б собі, як мати, що цілий свій вік далі як за десять верстов у сусіднє село на базар не виїжджала.

Росла в неї якась тривога, що не знала її на фронті, в селі. Хотілося побалакати з кимсь про це. Та коли вона розповідала про свої думки товаришам, ті сміялися, обізвали її замороченою, а дехто, ніяково всміхаючись, казав: скучно.

Лише Михайло завжди уважно слухав її і захищав: беріг, а Петро й Галя лаялися з-за неї, сперечалися.

Якось перед зборами, коли знов спалахнула суперечка про побут новий і хтось, захищаючи себе, сказав:

— А що-ж мені… онанізмом заніматися, чи що?

Катерина відповіла:

— Дурниці ви, хлопці, говорите. Просто до рук прибрати себе не можете. Розперезалися. Когути ви непманські. У вас ще двадцятий рік говорить; крой і все, а там розберемось. Ні, тепер вже час і тут на неп переходити, а ви непманщину розвели. Раніш на фронтах то може й думати про це ніколи було, а тепер…

— А, ти хочеш, щоб ми до старого повернулися. Любов „до гробовой доски“! Не віримо ми в неї тепер. А сем'ю заводити? Ми полюбовно… Хочеш? Хочу. Ходім. Все на товариських началах.

— Ну, звичайно, а з ким ви гуляєте? 3 баришнями всякими радянськими та з покоївками.

— У всіх однакове…

— Розумно сказано.

— Та й комсомолки не від того, щоб погуляти.

— Це ще гірше. А з клубу, що ви зробили. Тільки й чуєш. Та аборт зробила, та вчора з Іваном, а завтра з Степаном.

Хтось здивовано спитав її.

— Чого ти власне казишся? Чого ти хочеш?

Катерина: — Гармонії.

— Двохрядки? — засміявся хтось.

— Дурні, — сказала, а один із хлопців безнадійно махнув рукою.

Андрій: — Переказиться.

— От ви то переказитеся, і женитеся потихесеньку. Ще й візьмете яку-небудь гуску дурну… Так щоб могла для вас затишний куток створити. Щоб не заважала, та дома сиділа, а ви будете політикою займатися, справами всякими. Не вам шукать нових форм…

— Шукали. У всіх дівчат однакові форми, — крикнув Іван, а ти тільки дівчат спантеличуєш своїми теоріями.

Сьогодні справді розбила усіх на два ворожі табори. Коли вона відходила, то чула як одні казали, „а що-ж, воно правильно“, але хтось крикнув: „когутка чортова“.

— Ну, чому-ж вони? — питала в Михайла і Петра, — я-ж правду казала; в карти грають, пиячать… А пішла на Гантке, в кіно, так не можна й пройти: лізуть… Та мене ще знають, то не дуже, а якусь там дівчину оточили, сіпають, регочуться, насилу одбила… Та й то так штовхнули в груди, що й досі болять. Чому вони; я-ж правду казала.

Михайло посміхнувся: (наївна).

— Ну, нічого. Отже привчаємо потроху, вже в залі цигарок не палять і не лаються.

А Петро намагався:

— Хто вдарив? Хто вдарив, халера на його голову! От зараз повернуся й морду наб'ю.

Але Катерина сказала, що й сама з ними впорається. — Вони в мене ще затанцюють, — і стиснула кулаки.

Справді, її таки трохи побоювалися. Ніколи вона нікуди не скаржилася, але вміла сказати влучне слово і згадати те, або инше саме тоді, коли це було найбільш неприємним.

Та й зачіпати її було небезпечно, — захищали.

— В неї півпосьолка закохано, — казала шпана… — Королева яка!

А найбільше боялися, як причепить вона яке прізвисько, так уже і прилипне.

Якось охрестила одного опудалом, а другого ходячим свинушником.

І від глузування тепер їм проходу немає. І комуну вдарила таки раз, сказала, що це павіянська комуна.

Тому із-за неї все частіше й частіше вибухали сварки та лайки. Хлопці вовком дивилися на Петра й Михайла, все закидали їм, що вони підпали під вплив Катерини. Ті лаяли хлопців, що вони вже надто розбешталися: вже й так слава пішла про комуну на весь посьолок.

— Це Катерина розпускає, — казали Іван і Андрій.

— Та дуже ви їй потрібні!

Наслідком постійних сварок дисципліна впала. Кімната вже не підміталася, а підлога не милася, з самої зими. Здавалося, що героїчні дружні часи, коли все було загальне, коли жили ні про що не думаючи, минули назавжди.

Все частіш і частіш виявлялося розходження в поглядах; все ясніш і яскравіш хлопці ділилися на два ворожі табори, але ще часто в часи примирення вони згадували минулу, важку зиму.

А зима справді була знаменна.

Тоді кімната підміталася що-тижня. Петро, правда, завжди протестував проти такого безглуздого витрачання часу, підлога милася перед вечірками, або перед приїздом матерів, хлопці одержували 12 пайків на п'ять чоловіка. Палити теж було чим: жили напроти цвинтаря.

Коли догорали останні дрова — робили наскок на хрести. Правда, комуна не соромилася і менш почесної здобичи, як-то огорожа, паркан, що траплявся по дорозі, ворота, що їх хазяїн-дурень не встиг здійняти, але це була випадкова пожива. Хрести-ж були основою добробуту.

В їхньому-ж дворі усе було ціле, і коли иноді чувся підозрілий тріскот, хлопці вискакували з поліняками обороняти свій двір. Вони щиро обурювалися на людське нахабство; хазяйка їхнього двору могла спати спокійно. Правда, нічні походи хлопців непокоїли її і вона їх страхала, що вони таки покутують колись свій гріх.

Для наскоків вибирали завжди глупу, бурхливу ніч. П'ятеро тіней виходило на вулицю, озиралися; нікого немає. Сиротливо вищала рейка, потім тріщали дошки і четверо щезали, а п'ятий вартував. Поверталися довгою шеренгою з хрестами на плечах і з завзяттям в серці. Ці походи звалися хрестовими походами.

Здобич складалася в кухні і вкривалася білизною та всяким дрантям. На ранок увесь двір знав, що комуна ходила на влови. Даша (хазяйка — Дар'я Петрівна) хитала головою, а останні мешканці заздро зазирали до дверей, і, певно, зі злости приходили лаятися і загрожували подати скаргу…

Тоді виходив Петро, закладав руки в кешені і казав.

— Заховайте вашу скаргу в кешеню, і катісь…

Хлопці вискакували з грізним тюканням і хоробрий оборонець громадської доброчинности зникав до найближчого такого-ж випадку.

Це звалося антирелігійною пропагандою.

Але, дужий ворог роду людського, і сьогодні вночі Даша розбудила хлопців.

— Швидше, швидше, там зовсім розбирають…

Коли хлопці вискочили на вулицю, юрба чоловіка на п'ятдесят бігала, лаялася, навіть билася. Міліціонер, не знаючи, що робити, просив лише не дуже сильно кричати. Але хлопцям це не сподобалося.

— Що за нахабство. Так за одну ніч усе рознесуть. А варити їжу треба ще буде місяців два-три.

Вирішили гуртом піти до міліціонера.

Хлопці: — Що ви дозволяєте державне майно розтягувати?

Міліціонер: — Але що я можу зробити? Не стрілять-же.

Андрій: — Ет, все одно. Ходім на той бік, може хоч там бабів менше.

Але тільки вони звернули на ріг, як назустріч юрба.

— Стій!

— Міліція, ет, чорт. Ті підходили з рушницями за плечима.

— Що ви тут робите?

— А ви що?

— Ви хто такі?

— А ви кто такі?

— От ми вам покажемо, хто ми такі! Дошки ломать!? Забирайтеся зараз-же додому!

— Це не міліція — шепоче Андрій, — це своя хевра. Міліція прямо бере, а ці балакають.

— Ша! Бачили ми й не таких! Давайте союз; там унизу баби ломають. Ми дом-комуна номер первий. А ви?

— А ми з військової школи курсанти.

Виявилося, що в них за плечима рейки прив'язані: військові хитрощі, пояснювали ті.

З диким голосом побігли усі усі разом униз. Юрба почала розбігатися і хлопцям на цей раз довелося працювати до ранку.

Коли кімната була вже повна, звернулися до Даші й вона з половини поступилася кухнею.

Петро в цьому нальоті участи не брав.

Петро повертався додому пізно.

Петро тої ночи не ночував.

Нарешті, Петро навіть чоботи ретельно ваксив і сам причісувався. Ґудзики пришив до ширінки і бензином вивів плями.

Хлопці хитали головою й казали:

— Петре, Петре, пропаде твоя головонька. І з ким-то ти крутиш, з ким ночі ночуєш?

Але Петро нікому нічого не казав і тепер, коли прийшов ранком, хлопці підняли галас: це свинство, нарешті. Десь ходить, а ніхто нічого не знає! До кого латаєшся?

— Ні до кого я не латаюся.

А, так він так, добре-добре, вони все знають. Дурень він от що. Галька сама на нього па- дає, а він як тютя мокра ходить. О, якби на когось з них, то той показав-би. — Холява!

Петро щось відповів і знялася лайка. Хлопці називали Петра ідеалістом, а в комуні це слово було за лайливе. Нарешті озвався й Михайло: