Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV

I

Смерть короля Володислава IV випала дуже не в пору. Він помер 20 мая 1648 р. в Меречу на Литві серед приготовань до походу против козаків, не передчуваючи, що кілька день перед тим коронне військо потерпіло нову невдачу. До Польщі наспіла вість про смерть короля майже рівночасно з вістию про катастрофу під Жовтими Водами та Корсунем і обі ті вісти викликали великий переполох. Після законів польської держави переходила тепер найвисша власть в руки примаса, котрий по одержанні вістки про смерть короля мав зараз-же приїхати до Варшави і по нарадї з сенатом оголосити безкоролївє, назначити день на соймики та зарядити все потрібне. Але тодїшний примас, гнїзненський архиепископ Матвій Лубєньский, був немічним старцем, до того саме під ту пору занедужав і не міг приїхати до Варшави. Тому, хоч після букви закона власть канцлєра кінчила ся зі смертю короля, остала управа держави і на дальше в руках Осолїньского; Лубєньский виконував лише порученя канцлера і представляв власть на внї. Се мало великий вплив на вибір наслїдника, бо Осолїньский був приклонником Івана Казимира, брата помершого короля, а рішучим противником всякої заграничної кандидатури. Він справедливо думав, що чим коротше тривати ме безкоролївє, тим меньше часу мати муть заграничні кандидати на придбанє сторонників, тим лекше буде перевести вибір Івана Казиміра. Тому скликав з початком червня сенаторів і поблизьку шляхту до Варшави, намірявши сей з'їзд перемінити на конвокаційний сойм, а в липни перевести вибір нового короля. Однак сї наміри стрінули ся з опором воєводських соймиків, які варшавського з'їзду не хотїли признати конвокаційним соймом і вимогли скликанє нової конвокації на 16-го липня, так як се первісно зарядив примас.

Смерть Володислава IV наступила несподівано навіть для його найблизшої родини. Івана Казимира не було тодї в Польщі. Він саме вибрав ся в подорож до купелевого міста Ст. Кашано (St. Casciano) в середущій Італїї і вість про смертельну недугу брата захопила його в дорозї, в стирийській місцевости Мірццушляґ 27-го мая, в слїд за чим прийшла вість про смерть. Сейчас перервав намірену подорож і завернув з дороги, 4-го червня наспів до Відня і зараз-же вихіснував свій переїзд, щоби забезпечити підмогу цїсарського двора для своєї кандидатури на польський престіл, обіцюючи за се вічну приязнь і вдячність. Фердинанд III не робив з разу нїяких трудностей, бо Іван Казимир уходив за сторонника Австрії і був короткий час (в 1635 р.) в цїсарській службі; в р. 1647 вели ся навіть переговори в справі женитьби Івана Казимира з Ізабелею Клярою дочкою Леопольда V з Тиролю, першою сестрою цїсаря: тому в своїй відповіди заявив цїсар зовсїм отверто і рішучо, що ужиє цілого свойого впливу в хосен його кандидатури та дасть відповідні порученя свойому послови, котрого незабаром вишле до Варшави.

Між тим в Польщі почали обговорювати ріжні кандидатури на королївський престіл. Крім Івана Казимира лишив Володислав IV ще одного, молодшого брата, Карла, котрий стояв в духовній звязи і займав чин єпископа вроцлавського і плоцького. Хоча Польща була виборною державою і шляхта мала необмежене право вибору, все таки — як і в сусїдній Нїмеччинї — наказував звичай брати згляд на родину помершого короля; через се уходили оба королевичі від самого початку за найбільше „управнених“ кандидатів на опорожнений престіл. Про них найбільше писали і говорили серед виборчої боротьби, зазначували особисті прикмети і заслуги кождого з окрема, в загалї підносили всякі обставини, які могли би дати перевагу одному братови над другим. Всї отсї замітки і виводи приклонників одної і другої сторони дають богатий матеріял до характеристики обох головних кандидатів.

Іван Казимир перебував від смерти свого батька головно за границею і рідко коли заїздив до Польщі. Провадив житє доволї неспокійне і авантурниче. В р. 1635 був кілька місяцїв в цїсарській службі і брав участь в 30-лїтній війнї; опісля виїхав до Нїдерляндів. В р. 1638 вибрав ся до Еспанїї, але по дорозі переловили його Французи, підозріваючи о шпіоньство в хосен Еспанїї, і передержали два роки в вязницї. В маю 1643 р. виїхав до Італїї, де вступив до ордена Єзуітів; по двох лїтах побуту в орденї зложив рясу і надїлений кардинальським титулом вернув до Польщі. Про його бурливе і неморальне житє за границею ходили між шляхтою ріжні оповіданя і він не тїшив ся в своїй вітчинї доброю славою. Загально вважали його легкодухом і марнотравним, а часті процеси зі слугами і братом Карлом викликували згіршенє. Вічними грошевими домаганями і заграничними зносинами противними тогочасній польській полїтицї спричинював чимало клопоту свому братови Володиславови IV. В патріотичних польських кругах не долюблювали Івана Казимира ще й за се, що мав чужоземні привички, вбирав ся в чужоземний стрій, мав нахил до чужинцїв, не любив польської мови і звичаїв та висказував ся згірдно про Польщу. Бояли ся, що засївши на королївськім престолї, окружить ся самими чужинцями і відновить злопамятні часи Бони. Однак з другого боку підносили ся голоси, які підчеркували дещо такого, що промавляло в хосен його вибору. Перш за все обставину, що він був старшим братом, і що не годить ся без важної причини при виборі поминати старшого в хосен молодшого; також мав Володислав IV на смертній постели поручити вибір свого старшого брата. Відтак образованє, оборотність і знанє заграничних відносин завдяки частим подорожам, особливо-ж хоробрість і воєнний досвід, так потрібні в тодїшні непевні паси, якими він прославив ся в московській війнї за володїня свого брата. Важним арґументом було й се, що на Івана Казимира, як на старшого брата, переходив титул шведського короля; сего титулу, який вправдї не мав поки що практичної вартости, не хотіли віддїлювати від польської корони, надїючи ся при найблизших пересправах за його зреченє виторгувати від Швеції яку уступку, прим. Естонїю. В кінцї між дисидентами приєднувала йому симпатії слава людини толєрантної в справах віри.

Карло Фердинанд був строгим, маломовним, завзятим і скупим. Жив більше замкнено, звертав пильну увагу на моральність свого окруженя, не любив бенкетів, ловів і шумних забав. Пересадна ощадність відбивала ся в його способі житя і його одежи; через се вспів зібрати велике майно і мав славу чоловіка дуже богатого. З Польщі нїкуди не виїздив, не любив чужинцїв і не допускав їх на свій двір; за се радо пускав до себе тих з помежи шляхти, котрі мали до него дїло і потребуючих нераз підпомагав. Як католицький єпископ дбав дуже пильно про церковні справи і був противний всяким уступкам в хосен іновірцїв. Велику популярність серед шляхти приєднав собі особливо тим, що був противний змаганям Володислава IV, зложити проти-турецьку коалїцію і в загалї не любив війни. Сю останню прикмету підносили сторонники Івана Казимира в некористь кандидатури Карла; зазначували також, що він має надто мало образованя і дуже податливо піддає ся впливови Єзуітів.

Між обома братами розгоріла ся завзята боротьба за опорожнений престіл. Від повороту Івана Казимира до Варшави (25 червня) починає ся жива аґітація обох королевичів за собою. Вони розіслали своїх аґентів між шляхту, розписали листи до вельмож і сенаторів, скликували на пири і наради, перелїцитовували себе взаїмно в дарунках для приватних осіб і держави. Карло мав дати 100.000 дукатів на воєнні видатки і вислати своїм коштом 600 жовнїрів проти козаків; Казимир став також збирати наємне війско і обіцював поставити 3.000 жовнїрів. Рівночасно заходили ся оба запопадливо, щоби придбати собі попертє заграничних дворів, особливо тих, котрих вплив міг би при виборі мати значінє. Кромі запевненого попертя віденського двора старав ся Іван Казимир приєднати собі прихильність француських послів Брежі (Bregy) і Арпажу (Arpajou), які під той час находили ся в Польщі і мали противдїлати австрийському впливови на польськім дворі. Туда звернув також і Карло свої забіги, але француські посли заховували ся поки-що з резервою. Навпаки Арпажу став підносити нові кандидатури на польский престіл, називав раз архикнязя Лєопольда, иншим разом палятина з Найбурґу, шваґра помершого короля, не даючи однак пізнати, по чиїм боці стоять симпатії француського двора. За палятином з Найбурґу заявив ся також француський посол в Штокгольмі Шанї (Chanut) на авдиєнції у королевої з початком червня, однак королева відповіла рішучо, що Поляки не повинні оминати братів помершого короля і заявила, що коли би не була зайнята нїмецькими справами, не допустила би до иньшого вибору. Таким чином в червни 1648 р. уложила ся справа будучого вибору польського короля в той спосіб, що одинокими серіозними кандидатами були оба брати Володислава IV, при чім Іван Казимір мав більше виглядів на вибір, чим його молодший брат.

З кінцем червня виринула нова кандидатура, а саме семигородського князя Юрія Ракоці. Першу згадку про неї стрічаємо в справозданю посла бранденбурського елєктора, Говербека, з 24 червня. Тому що справа отсеї кандидатури досї доволї мало прояснена і що в польсько-козацьких відносинах судило ся їй відограти непослїдну ролю, хочемо над нею зупинити ся довше.

II

Від коли Степанови Баторієви вдало ся засїсти на польськім престолї, старали ся семигородські князї йти за його слідом і простягали при ріжних нагодах руку за польською королївською короною. Також і славний Гаврило Бетлєн носив ся з того рода плянами і отсї змаганя грали доволї визначну ролю в його заграничній полїтиці. Юрій І Ракоцї був з разу занятий внутрішними справами і змаганєм укріпити своє становиско зглядом Туреччини і через се не звертав уваги на польські справи. Але самі Поляки спонукали його підняти пляни своїх попередників.

Віроісповідна нетерпимість польських правлячих кругів звертала ся не лише против православних Українців, але й против всїх іновірцїв в загалї, між иньшим також против приклонників ріжних протестантських конфесій, тоб-то т. зв. дисидентів. Число дисидентів не було велике в прирівнаню до числа вірних пануючої католицької церкви, але між ними було багато заможної шляхти, а також декілька впливових вельмож. До найбільшого розвою і значіня дійшли дисиденти в Польщі в XVI ст. — коло половини XVII ст. став їхний вплив вже упадати. Багато богатих домів вернуло назад до католицької віри, внутрішні спори і невзгодини ослабили иньших. Дисиденти мусїли зречи ся всякої пропаґанди та виставлені на що раз острійші напади з католицького боку обмежили ся на оборону своїх давних прав. Вони не творили полїтичної партії в властивім значіню сего слова, так як рідко коли йшли в полїтичних справах разом. Лише коли ходило о віроісповідні справи, особливо при укладаню pact-ів convent-ів для нового короля, держали ся разом, щоби забезпечити собі свободу віри. Найбільше впливу між дисидентами мала кальвінська галузь родини Радзївілів, що володїла просторими маєтностями в Литві і від часу посвояченя з королем Жигмунтом Августом дійшла до великого полїтичного значіня в державі. Коло половини XVII ст. вважав ся литовський польний гетьман Януш (Іван) Радзївіл головою дисидентів.

9. серпня 1643 р. явили ся на дворі семигородського князя Юрія І Ракоці в Деш (Dés) посли від Януша Радзївіла і заявили, що їхній пан задумує старати ся о руку старшої дочки молдавського воєводи Лупула і просить князя Ракоці о посередництво в тій справі. При тій нагодї зазначили посли з притиском, що отсє подруже може бути й для Семигороду не без хісна, тому що дисиденти рішили при слідуючім виборі польського короля поставити протестантського кандидата і вже тепер мають на приміті князя Юрія, або одного з його синів, і в такім разї підмога з боку богатого і впливового молдавського воєводи може дуже придати ся. Ракоці дав намовити ся і приняв посередництво. Однак пересадна хитрість спричинила дипльома невдачу. Відносини між Туреччиною і Польщею були тодї напружені і порта дуже нерадо дивила ся на всякі зносини своїх вазалїв з польськими вельможами. Зі страху, щоби Лупул не представив в Царгородї його зносин з Радзївілом в ложнім світлї і не викликав якої затїї, рішив ся Ракоці його упередити. Ледви польське посольство від'їхало в Молдавію, поручив князь свому аґентови при портї, Степанови Реті (Réthy), розповісти везирови про все. Реті вчинив волю кпязя і спричинив, що турецький уряд старав ся перешкодити наміреному подружу. Лупул швидко дізнав ся, чия се справа, і його обуренє на Юрія І Ракоці було зовсім природним наслїдком отсеї інтриґи. Само собою молдавський воєвода відкинув посередництво семигородського князя; сесю ролю перейняв опісля київський митрополит, який і звінчав молодих.

Події найблизшого часу: переговори зі Шведами і похід против Австрії, не перепинили князеви Ракоці занимати ся й дальше польськими справами. Король Володислав IV домагав ся посередництва в австрійсько-семигородській війнї, а коли Юрій І не хотів на се пристати, грозив злукою з Фердинандом III; лише опір польської шляхти перешкодив йому виконати отсю погрозу. По тій причинї ходили між семигородським князем і польським королем часто посольства а й Радзївіл брав живу участь у переговорах.

Хоч при тих переговорах не було бесїди про кандидатуру семигородського князя на польський стіл, то незабаром прийшла і до сього нагода. Як відомо, Володислав IV дав приєднати ся до проти-турецької коалїції і забажав притягнути до сього також і Семигород. В тій цїли післав Януша Радзївіла до Ракоцї, щоби розвідати його думку про се. Радзївіл був сам горячим приклонником війни з Туреччиною і проте ревно попирав всї забіги короля в тім напрямі. Щоби тим лїпше закрити ціль свойого посольства, поїхав до свого тестя Лупула у відвідини, а відтак, вертаючи через семигородську територію, з'їхав ся з Юрієм I в Мункачи. Тут вели ся оживлені переговори 22—29 серпня 1646. Щоби тим лекше притягнути семигородського князя, згадав Радзївіл про його кандидатуру на польський престіл і заохочував, не лишати отсеї нагоди, при якій зможе легко придбати собі симпатії польської шляхти. Не треба було великого труду, щоби старого князя приєднати для задуманого дїла, бо Ракоці, як каже Кемень, „вже з природи ненавидїв Турків“ а до того був обурений на порту за ролю, яку вона відограла в недавній семигородсько-австрійській війнї. Не вичікуючи рішеня польського сойму, вислав свого посла, Франца Бетлєна, до Варшави і поручив йому уложити умовини семигородсько-польського союза та обговорити плян війни з Турками. Однак всї ті наміри розбили ся о опір польської шляхти, що про турецьку війну й слухати не хотїла, а навіть принудила короля розпустити вже набрані нїмецькі наємні віддїли. Сумні наслїдки отсего передвчасного посольства показали ся незабаром. Туреччина перенюхала, на що заносило ся, й її неохота до Ракоці перемінила ся в отверту ненависть, як се доказують численні справозданя семигородського посла в Царгородї, Саланчі. А що до сього прилучив ся ще спір про данину, ставали семигородсько-турецькі відносини що раз то більше напружені і заносило ся на оружну розправу.

Однак посольство Франца Бетлєна мало ще одну тайну ціль: вислїдити думку литовського польного гетьмана про евентуальну кандидатуру Жигмонта, молодшого сина семигородського князя, на польський престіл і розвідати у нього-ж, чи не вдало би ся одружити Жигмонта з Руксандою, молодшою дочкою молдавського воєводи. В обох сих справах мав посол поступати дуже обережно та навіть говорити про них не від імени свого князя, а немов би від себе. І ся частина польського порученя стояла в звязи з плянами проти-турецької коалїції. Через тїснїйшу звязь з Польщею хотїв Ракоці придбати собі симпатії польської шляхти і через се покласти сильну основу для своїх династичних намірів. Підмогу Лупула думав приєднати родинними звязями і за сю ціну мала забути ся вся дотеперішня ворожнеча між ними. Рівночасно війшов семигородський князь в порозумінє з довіреним дорадником молдавського воєводи, Степаном Ґеорґіцою, щоби потайно вивідати, яке становиско займе Лупул зглядом сього проєктованого подружа. Але й тут не мав Ракоці щастя. Бетлєн найшов князя Радзївіла в лихім настрою із-за розбитя воєнних плянів (в маю 1647) і не міг поручених справ докладно обговорити. Що до наміреної женитьби заявив Радзївіл коротко, „що він мав би відвагу поручити тоту женитьбу з огляду на свою жінку, бо в нїй найшов щиру подругу і з неї цїлком вдоволений, але з її батька нї“. А Степан Ґеорґіца відповів, що його пан не може сказати в тій справі рішаючого слова, бо княгиня Руксанда тепер в Царгородї, що проте ще зовсїм не пора говорити про ту справу, поки її відтам не увільнять. Все-ж таки не хотїв Ракоці покидати свого наміру. Відповідаючи Радзївілови, він жалує ся на неясність присланої через Бетлєна звістки і просить князя, розвідати докладно у Лупула, чи має він надїю та спромогу освободити дочку з Царгорода та коли се могло би наступити. При тім вложив Радзївілови на душу, щоби поступав в тій справі обережно, та через передвчасне виявленє намірів не зразив воєводу. На тім уривають ся наші відомости про переговори ведені за житя Володислава IV.

III

Вість про смерть Володислава IV наспіла доволї швидко на семигородський княжий двір. Її принїс там вже в перших днях червня Михайло Мікеш, висланник до курляндського князя, де мав заступати Ракоці при хрестинах дитини князя, але на вість про смерть польського короля спішно завернув з дороги. З разу не проявив Ракоці нїякого стараня придбати собі опорожнений престіл і через цїлий місяць червень не розвинув ніякої дїяльности, щоби запевнити собі, або одному зі своїх синів, сторонників та поміч сусїдних держав при виборі. Вправдї вийшли протягом сього часу три посольства із семигородського двора, але про нїяке з них не можемо сказати, щоби воно стояло в звязи з кандидатурою князя Ракоці на польській престіл. Павла Бенчера вислано 3. червня до польського коронного гетьмана Миколи Потоцкого, щоби зібрав докладні відомости про стан воєнних діл против козаків та про характер союза між Хмельницьким і Татарами. Посол до шведської королевої, Степан Дальмаді, мав упімнути ся про заплату суми, яку Торстензон ще в р. 1645 приобіцяв князеви, дорученє, яке могло на шведськім дворі радше викликати негодованє, чим приєднати до підмоги семигородській кандидатурі. Що йно два місяцї опісля, коли Ракоці через своїх послів Бетлєна і Клобушіцкого вже почав стараня о польську корону, дістав Дальмаді наказ зовсїм не торкати справи грошевої та місто сього просити шведську королеву о попертє кандидатури княжевича Жигмонта Ракоцї. Також і Григорій Паданї, висланий 28-го червня до бранденбурського елєктора, не мав, здаєть ся, нїякого порученя в справі польського вибору; інакше не міг би посол бранденбурського двора в Варшаві, Говербек, робити опісля (в серпни) закиду Бетлєнови і Клобушіцкому, що семигородський князь не повідомив його пана про намір, старати ся о польський престіл, при чім семигородські посли оправдували ся лише посередництвом курляндського князя в тій справі.

Перші слїди акції Юрія І Ракоці в хосен свого молодшого сина Жигмонта замічуємо що йно з початком липня. Польські закони приписували строге обмеженє дипльоматичних зносин на час безкоролївя: перед отворенєм елєкційного сойму, а особливо в часї між конвокаційним і елєкційним соймом не вільно було нїяких заграничних посольств пускати в границї держави. Сього закону мали за почином канцлєра Осолїньского особливо тепер строго придержувати ся і Алєґреті перестерігав віденський двір, щоби не висилав за вчасно свого урядового заступника. Всеж таки перебували тодї в Варшаві ріжні дипльоматичні аґенти заграничних держав; вони радили собі в той спосіб, що не передавали своїх вірительних грамот і жили як приватні люди. Здаєть ся, що все се спинювало зразу семигородського князя. Він вижидав на офіціяльне повідомленє про смерть короля; се повідомленє вислав примас 10 червня і воно наспіло що йно 2 липня на семигородський двір. Аж тепер вислав Ракоці посольство до Польщі і поручив сю справу знаному вже нам Францови Бетлєнови, знатокови польських відносин, і Андрієви Клобушіцкому, головному управителеви княжих маєтностий на Угорщині. Вони мали урядове порученє висказати архиепископови Лубєнському і польській державі співчутє князя по причинї смерти Володислава IV. А що Лубєнський згадав в своїм листї також про козацьку війну і про сумне положенє польської держави, мали посли обговорити з ним і сї справи та при тім обережно підготовити терен для кандидатури князевича Жигмонта.

IV

Між тим полїтичне положенє в Польщі значно змінило ся. По битві під Корсунем заложив Хмельницький табор під Білою Церквою і тут наспіла до него вість про смерть польського короля. Ся вість розвязала руки гетьманови, бо тепер міг безпечно голосити світови, що його затїї звертають ся виключно против шляхти, а не против короля. Він розіслав унїверсали по Українї і візвав всїх спосібних до воєнного дїла збирати ся до нього під Білу Церкву. Однак з другого боку хотїв спробувати переговорів, чи не дало би ся без дальшого проливу крови заключити мир на вигідних умовах. В тій цїли вислав в половинї червня в Варшаву посольство із чотирох членів старшини з письмом до короля, немов-то не знаючи про його смерть; посли мали предложити спис кривд, які терплять козаки й український нарід від шляхти та домагати ся відповідних реформ.

Висилка козацьких послів на переговори викликала в Польщі велике вражінє. Шляхта бачила в тім доказ слабости Хмельницького, знак недовіря у власні сили і трівалу поміч Татарів. Розійшла ся поголоска, що Татари покинули Хмельницького, що козаки не хочуть довше воювати. Всї були переконані, що війна сим і покінчить ся. Під тим вражінєм зібрали ся 25 червня воєводські соймики. Наради над обороною зійшли на дальший плян, на перед висунули ся ріжні внутрішні роздори, а головно ворожнеча против Осолїньского; тому то й відкинено його проєкт приспішеня елєкції. Під тим вражінєм почав 16 липня й конвокаційний сойм свої наради. Туда наспіли посли від Хмельницького та предложили соймови бажаня козаків. Мимо опозиції деяких непримиримих, що й слухати не хотіли про переговори з „бунтівниками“, рішив сойм за впливом воєводи Кисїля, котрого попер й сам канцлер Осолїньский, вислати відпоручників на Україну, для переговорів про условини мира. Переконанє, що війна з козаками не грозить вже нїякою небезпекою та віра в недалекий мир були так загальні, що посол бранденбурського елєктора відраджував свому панови посилати Польщі більшу підмогу, як сю, до якої був обовязаний з титулу свого васальства; давнїйше, писав Говербек, приняли би таку поміч з великою вдякою, тепер република почуває себе безпечною і з огляду на близький вибір короля викликала би присилка більшого помічного війска радше підозрінє чим признанє.

Ціла увага польської шляхти звернула ся тепер на вибір короля і на особи кандидатів. Мировий настрій відбив ся також і на виглядах поодиноких кандидатів. Вправдї й тепер, як загалом все, вважали ся кандидатури обох братів Володислава IV за найпевнїйші, але відносини між ними пересунули ся значно. Дотеперішну свою перевагу над Карлом завдячував Іван Казимир своїй славі хороброго лицаря і досвідного жовнїра. Як довго козацька війна висїла над карком, находили ті прикмети загальне признанє, особливо з огляду на цілковите незнанє воєнного діла з боку Карла. Однак в часї конвокаційного сойму, коли прояснив ся і безпосередна небезпека, здавало ся, уступила, стратили й воєнні прикмети Івана Казимира на вартости. Рівночасно стали поправляти ся вигляди кандидатури Карла і його особа приєднувала собі що-раз більшу прихильність. Вже з початком липня писав Алєґреті, що вигляди справи Карла стоять тепер ліпше. Стали появляти ся ріжні сатиричні листки против Івана Казимира, ріжні пересадні оповіданя про його розпустне житє за границею. Найшли ся люди, що впевнювали, немов-то Володислав IV перед смертю заборонив вибирати свого старшого брата королем. Всї ті звістки ширили ся особливо між низшою шляхтою і бентежили дотеперішних сторонників Івана Казимира. На засїданю тайної цїсарської ради у Відни 16 липня мусїли мінїстри признати, що „як слїдно з авізів, табор Карла більшає з кождим днем, а справа Івана Казимира стає безвиглядною. Злою признакою для сього останнього було також й те, що своїм маршалком на конвокаційнім соймі вибрала шляхта однодумця і близького свояка підканцлєра Лєщиньского, який вважав ся провідником сторонництва королевича Карла, та що сторонники Карла мали в загалї на тім соймі рішаючий голос. Свої симпатії виявляв сойм доволї недвозначно. Коли Карло жертвував на потреби держави 800 піхотинцїв, шляхта післала до нього окрему депутацію з подякою за таке патріотичне діло, між тим коли на подібний дарунок Івана Казимира зовсім не звернено уваги.

Ся переміна настрою, всї ті прояви загальної опінїї в Польщі не остали без впливу на становище сусїдних держав, а особливо на полїтику цїсарського двора. Маючи запевнене попертє з боку цїсаря Фердинанда III, вислав Іван Казимир зараз по поворотї до Польщі свого аґента Батісту Вісконті до Відня. В листі до цїсаря звернув він увагу на се, що в часї його неприсутности вспів королевич Карло приєднати собі деяких сенаторів, задумує зложити велику партію та при її помочи придбати собі польську корону; тому просив, щоби Фердинанд III ужив своєї поваги і своїм впливом спонукав Карла, покинути свій намір і не ставити перешкод старшому братови.

Між тим віденський двір не думав перед часом зраджувати публично своїх сімпатій. З початком липня вислано на конвокаційний сойм посла Лїзолю, котрий мав урядове порученє висказати примасови і польським станам співчутє цїсаря по причинї смерти короля. Впрочім його інструкцію зладжено в загальнім тонї. Йому поручено передати привіт цїсаря князевичам і їм заявити, що цїсар не занедбає нїчого, що моглоби їм і цїлому їхньому домови принести хосен. Ся заява зобовязувала до попертя в першій мірі кандидатури членів родини помершого короля, не висказуючи ся однак явно анї за одним, анї за другим братом. Лїзоля мав всїма способами старати ся розвідати про загальний настрій в Польщі і зараз-же про се донести, а при тім строго уникати всякого дїланя і говореня в хосен котрого не-буть з кандидатів. Само собою, що така полїтика була Іванови Казимирови дуже не по нутру. Зараз по формальній авдієнції візвав австрійського посла до себе на тайну нараду. Тут старав ся всіма способами оказати свою прихильність до австрійського дому, впевняючи Лїзолю, що він „verissimus Austriacus“; обіцяв зараз по закінченю козацької війни всї свої війска віддати до розпорядимости цїсаря, просив лише держати се поки-що в тайнї, щоби Франція не дізнала ся про се; оправдував ся з ріжних закидів роблених йому противниками і в загалї цїлою силою налягав на се, щоби Австрія отверто станула за його кандидатурою. Лїзоля впевнив його, що симпатії двора стоять по його боцї, але заразом викрутив ся, що бажаної заяви зложити не може, бо його вислали лише з обмеженими порученями більше етикетального характеру, та що властиве посольство в справі вибору короля приїде що йно пізнїйше. Таку-ж саму заяву зложив й князевичови Карлови і в загалї старав ся держати ся невтрально. Кілька разів взивав його Іван Казимир на тайну розмову до себе; щоби проте не викликати зайвого підозріня у Карла, він за кождим разом заряджував ся так, що зараз-же по нарадї з одним королевичем сходив ся на розмову з другим.

Рівночасно з Лїзолею перебував в Варшарі Алєґреті, дипломатичний аґент еспанського посла у Відни, князя Теранова. Його задачею було інформувати князя про перебіг виборчої боротьби і в загалї про всї важнїйші подїї в Польщі. Було се важним дипльоматичним успіхом з боку королевича Карла, що йому вдало ся перетягнути сього аґента на свою сторону. Своїми справозданями впливав Алєґреті на еспанського посла в хосен Карла, підчеркував його привязанє до католицької церкви, постійну прихильність до австрійського двора і ворожий настрій до Франції. Івана Казимира представляв як кандидата Франції і Швеції, отже держав ворожих Габсбурґам, а до того як любимця всяких єретиків; при тім все зазначував, що його кандидатура не має ніяких виглядів на успіх. За посередництвом Алєґреті вислав королевич Карло 29 липня свого посла до, Фердинанда III і піддав ся під його опіку. Таке становиско еспанського аґента мало великий вплив на полїтику австрийського двора в справі елєкції в Польщі. Теранова мав незвичайно впливовий голос у Відни, а справозданя Алєґреті прочитувано на засїданях тайної цїсарської ради, де їм йняли більше віри, чим справозданям Лїзолї.

Ще до другої половини липня стояв віденський двір доволі рішучо по сторонї Івана Казимира, мимо некористних вістий про його вигляди. З нагоди приїзду аґента Вісконті відбула ся 10 липня у Відни нарада цїсарської тайної ради, на якій рішено кілька основних питань. Перш за все висказала ся рада за сим, щоби цїсар в справі вибору польського короля не держав ся відсторонь та старав ся ужити свого впливу не лише з огляду на свою цїсарську власть, але й з огляду на сусїдство польської держави з австрийськими краями та на близьке посвояченє з королївською родиною. При тім має попирати кандидатуру обох братів помершого короля Володислава IV, бо їхній батько Жигмонт покинув шведську корону для польської; з поміж братів однак в першій мірі Івана Казимира, тому що він старший, має вже титул шведського короля, а особливо тому, що приватним листом вже обіцяв йому своє попертє. Також не бачить тайна рада причини, щоби відмовити бажаню Івана Казимира що до інтервенції цїсаря у самого-ж Карла в хосен старшого брата, лише сей крок треба-би зробити дуже обережно і не гаючи ся, поки ще Карло в партійній боротьбі не загнав ся надто далеко; тому годї ждати з сею справою до головного посольства і треба поручити Лїзолї підготовити се діло. Що до ради ґрафа Маґнуса, щоби за попертє домагати ся від Івана Казимира деяких концесій, висказала ся тайна рада против сього, бо безкористне попертє спонукає королевича до тим більшої вдяки. Зваживши однак, що вигляди Карла з кождим днем стають лїпші, треба старанно уникати всього, що могло би його зразити до австрійського двора, і проте треба наказати Лїзолї і послови, котрий буде післаний на елєкцію, щоби не ставили ся ворожо до кандидатури Карла, не давали йому ексклюзії і в разї, коли би всяке попертє Івана Казимира показало ся безвиглядне, старали ся залагодити суперечку між братами та перевести відповідну угоду. На кінець обговорено на тайній радї також і иньші кандидатури, на випадок, коли би нї один з польських королевичів не зміг удержати ся; рішено піддержувати в такім разї перш за все кандидатуру архикнязя Лєопольда Вільгельма, коли би сей не хотів або не міг удержати ся, архикнязя Жигмонта, а коли би й з сим не пощастило ся, тодї подумати про иньшу кандидатуру — однак в кождім разї поборювати кандидатуру князя Ракоці, бранденбурського елєктора і в загалї всякого не католика.

Перший вплив справозданя Алєґреті бачимо на нараді тайної ради, яка відбула ся тиждень опісля. В супереч ухвалї з попередного засїданя, на якім рішено не гаючи ся, хоч з можливою обережністю, вплинути на Карла; щоби зрік ся кандидатури в хосен брата, висказує ся тайна рада за тим, щоби зайняти поки-що вижидаюче становиско, тому що справа Івана Казимира стоїть дуже зле і „weil man mit etwas Zuwarten wenig versäumen“; між тим з'їде ся шляхта до Варшави, і буде можна лїпше бачити, куда дїло хилить ся. При тім треба бояти ся, щоби Лїзоля не дав ся надто унести своїй живій вдачі і попираючи Івана Казимира не загнав ся надто далеко. З огляду на се рішено доручити Лїзолї, щоби в разї напору з боку старшого королевича заявив, що він в справі кандидатур на королївський престіл не має нїяких поручень і що цїсарський двір вишле на елєкцію для сеї справи окремого відпоручника. При тім може додати, що, на скільки йому відомо, цїсар попре того, за котрим промовляє першенство віку, що не думає, щоби Польща хотїла як раз тим разом знехтувати се першенство і не сподїє ся, щоби Іван Казимир мав кого небуть против себе. Впрочім дозволено послови вести переговори з королевичом і сходити ся з ним на наради, але з виразним застереженєм, щоби не важив ся переступити своєї інструкції. Ще більш рішучо пробиває зміна настрою віденського двора в ухвалах з 12 серпня. Покликуючи ся на справозданя Алєґреті з 15, 22 і 29 липня, висказує тайна рада свій сумнїв, чи з огляду на теперішні відносини варто в загалї посилати окреме цїсарське посольство на вибір польського короля до Варшави, та думає, що коли висилати, то лише для відданя почести польській державі. Що до кандидатур, обговорено тут зразу питанє, . Вправдї рішено стояти все ще за кандидатурою Івана Казимира, але мінїстри висказали заразом бажанє, щоби в разї, коли питанє про вигляд обох головних кандидатур не вияснить ся, цїсарський відпоручник поручив загально вибір одного з братів помершого короля. На основі тих ухвал рішив цїсар вислати посольство на елєкційний сойм, передати се посольство пралатови адмондського монастиря і поручити йому, висказати ся загально в хосен вибору одного з польських королевичів.