Глитай або ж Павук

Front matter

Ч. 2. Ч. 2.

М. КРОПИВНИЦЬКИЙ

ГЛИТАЙ АБО Ж '

Дія перша

Вулиця на селі. В праворуч домок з дерев'яним дахом, ганочком, ліворуч шинок з табличкою: «Роспивочно і на винос», далі хати, огроди, криниці і т. и. В глубині вітряки.

I.

Бичок, Мартин, стоять біля домка.

(під чаркою). Осипе Степановичу! Слухайте сюди: я же кажу, не дає шинкар набір, не дає!.. Не треба, Мартин питиме на готові… Ого-го, поздоров боже Осипа Степановича, то й гроші по всяк час знайдуться. — Чи так?

. А хто ж, милостивий государю мій, окрім мене, всіх вас рятує і визволяє з усякої оказії?

. Ви, спасибі вам. І багато людей по вік вам будуть вдячні за вашу прихильність.... Хоч деякі люде й кажуть: «Не вір Осипові; бо він тебе втопить»....

. Які ж то люде?

. Та хіба ж кожного згадаєш? Вже коли я вам кажу, що говорять, то так воно і є.

. Не люде то, а недолюдки! Бач, вже їм життя моє по божому та моє чесне повоження з людьми завадило гірш болячки, через те й пащекують.

. А так, так… За для того, мовляв і язик у роті, щоб він теленькав.

. Ото, государю мій милостивий, заздрість тими людьми орудує і примушує їх лихословити на кожного чоловіка. (Зітхає). Я ж кажу, що инший, почувши про себе такі речи, сказав би: «не варт після цього робити добре людям, хай їм враг…!» Ось що инший сказав би.

. Ну да, ну да!

. Я цього нікому не скажу; ніколи я не зверну з того шляху, на який напутив мене сам Господь, і яким належить іти кожному богобоязному чоловікові; я ніколи не перестану допомогати кожному бідоласі, як і дотепер допомогав, і кожного визволятиму з оказії й навчатиму на все, як найкраще…

(зітхає). Спасенна ви душа!

. Нехай мене замісць дяки кленуть, нехай, навіть, плюють мені межи очі, а я зі свого шляху не зверну!…

. Спасенна ви душа!… Ну, й голова ж у вас!… Не даром вже й старшина каже про вас: «у тій голові розуму, мов два клало, а третій топтав!.»… Слухайте сюди, що я вам казатиму: нехай що хочуть базікають, а я плюю на те пащекування, ніхто мені не заб'є баки!… А вже коли Мартин плює, то й ви плюйте!…

. Не плюну, милостивий государю мій! Бо я пам'ятаю, по всяк час пам'ятаю, що Господь милосердний усіх нас судитиме…

. Кажуть, що ви мене й горілку навчили пити… Це знов брехня! Я сам навчився… Що я перш не пив, так що ж?… Не пив, бо не тямив, який у горільці смак; а правда?

. Ще б не правда! Горілка ласий напиток; а крім того він звеселяє дух і надає одваги чоловікові і смілости!

. Ого-го, ще й як надає!… Та я, як нап'юсь, тоді бери в мене все, що хоч бери, все продам без торгу… Зразу руки, перебив і шабаш!… Навіть і самого себе продам! Одначе, прощавайте куме, бо насухо не стоїть з вами розмовлять!… (Іде).

. Пам'ятай же, государю мій, що тепера ти винен мені вже півтораста без двох!

. Як? Аж півтораста?!… Ого-го!.. Е, вистривай! Я зараз перелічу! Після різдва я взяв у вас сорок? Ач, дума, що я не пам'ятаю!… Так, сорок!… Після літнього Миколи — ще сорок?… А що, ти думав, що я забув?… Ще сорок! Тепера знов тринадцять?… Та й годі ж?… (Бормоче, лічучи на пальцях). Тринадцять, сорок та ще сорок та ще й тринадцять…

. Ну, та приклади ще процента?

. Процента? Он що! Так ти ж так кажи… Хіба як процента прикладеш, то воно ніби так виходить… Ой, ні, не так. О тут, на проценти якась плутанина!… Але й процентик напух: півто- раста, без двох?. Фю-фю-фю!… Дерете ви, вибачайте в цім слові, як з рідного батька!…

. Дивно мені слухати такі речи, та ще й від кого? Здається, що ти і не дурень на світі, та й усе село тебе має за чоловіка з не-аби-якою головою. Розсуди ж, будь ласка, тільки не полінуйся, а розсуди гарненько, що проценти на гроші, все одно, що приплід або ж урожай…

. Та воно, як по совісті, то правда. Але ж, з одного боку воно показує так, а з другого инше обличчє. Бачте, як по совісті, так у грощах не буває ні падіжу, ні неврожаю, а все тільки приплід!… Не даром в пісні про грошовитого співається, що, каже: «Не потіє, не хворіє, карбованці ліче, та всім дулі тиче».

. «Дулі тиче»? Може инший і тиче, тільки не я. А ти спитай мене: скільки моїх грошей пропадає на людях; мало я їх роздав на вічне отдання? Правда, що кожен зна, як ось і ти, що в мене таке вже чудне серце, що як тільки уздрю убогого, то навіть готов і сорочку останню з себе здійняти та йому віддати… Оця то позика на вічне отдання і є той падіж та неврожай…

. Ач,як ловко вимадикував!… І я ж кажу, що воно трохи ніби й на правду скидається, але ж…

. Ну, ти вже почав щось таке плескать, що й купи не держиться!…

(цмокає зубами). Ова-ва! Понимаєте!… Які бо ви палкі, куме, вже й розгнівались?.. Гей, кумцю, кумцю!…

. Ну, ну, лічи вже швидше, скільки по твоєму ти мені винен, бо мені ніколи тут з тобою.

. Не пеклуйтеся, це вже турбація не вашої парафії, от що. Ви собі думаєте: «кум мій тепер п'яний, а до того ще й дурний, аж крутиться то й не потрапить полічити»? Ов-ва!… Не велика сума, лічили ми й не такі копитали!.. (Бормоче). Сорок та ще сорок!… (Б'є себе по лобові). Ось тут у мене ціла книга. А ще й до того, дякуючи вам, трохи грамотний, хоч мало дрюкований… Е, куме, не знаєте ви цієї голови, вона в мене над усі книжки в світі… (Знов бормоче). Сорок та ще сорок та ще й тринадцять. Тепер процента… Сюди он скільки, а туди стільки… Та візьми знов приплід, та врожай… Єжелі… полагається, щоб по совісті… (Дивиться в гору і бормоче). Так! До копійки, до денежки так!… А скільки-ж так?

. Сказав же, що півтораста без двох.

(сміється). Так і в мене як раз виходить! Ну, скажи на милость божу: именно півтораста без двох, — як чорне на білому!… Заплатимо! Ого-го! Мартина ще й у три тисячи не вбереш!.. Слава господеві, є волики, є й коров'ята і овечата і хліба мало не повен тік!… О, та й допечу ж я бісовому шинкареві! Вже не дає мені набір!… Не даєш, матері твоїй з хвостом! Осьдечки гроші, питиму на готові!… А скажіть, кумцю любезний, чи то вже ваші штуки?

. Які ще там штуки?

. Щоб шинкар не давав мені набір?

. Бо-зна, що ви вигадуєте! Слухай куме, як так по батющці тебе величати, все забуваю?

(зітхнув). Забуваєте? Гм, дивно!… Не величайте мене ніяк, то краще буде. Ой, бачу я, шо вже вам Мартин обрид та остогид? Плювать мені за це на вас. Ось що! Проп'ю оці гроші і шабаш!… Амінь… Бігатимете знов за Мартином, як чорт за грішною душою!… А чи давно мене мало в руки не цілували і Радивоновичом величали, а це вже й забули? Ловко!…

(ласкаво). Та що на вас, куме, сьогодня напало?

(відвертається). Не говори до мене а ні же, а ні слова…

. Вже й пошуткувати з вами не можна? Слухайте, куме Радивоновичу, государю мій?

(сердито). Ну?

. Поверніть бо ваше лице до мене.

(повертається і вже каже мнягче). Ну?

. Візьміть, будь ласка, ще два карбованця, та й нехай вже полові воли будуть моїми? Беріть, добру ціну даю!

. Ви це знов якої-ж? Тієї, що вчора і позавчора? Ось же слухайте сюди. Вас ще ніхто сьогодня у вічі не лаяв, ніхто? От же я, як не побоюсь гріха, хоч ви мені й кум, а вилаю!… Щоб я полових волів продав за півтораста? Ви знаєте, які то воли: зо дна моря винесуть! (Іде до шинку). Гей збірайсь голото, Мартин гуляє. (Співа).

Дай горілки, шинкарю, Ти ж музико заграй хутко Я музиці поклонюся, Бо вже далі не попхнуся!.

(Кричить) Гей, шинкарю! Станови відро горілки! Станови два заразом, матері твоїй з хвостом!… Ого-го, в Мартина ще буде на що пити; ще буде та й буде. (Пішов у шинок).

(гукає в подвір'я). Гей, хлопче, Кіндрате! Чи ти там на подвір'ї?

II.

Кіндрат і Бичок.

. Чого ти так лізеш, неначе три дні не їв?

. Бо таки крім глевкого хліба нічого не їв.

. А що я тебе пундиками годуватиму, чи ласощами?

. Такий хліб, що й собака подавиться…

. Не базікай! Піди зараз на село та поклич мерщій до шинку Панаса Горбатого та Свирида Куцого, скажи їм, що Мартин гуляє і їх запрошує на могорич, чуєш?… Піди, піди хутенько, а я вже дам тобі бублика.

. Еге, скільки вже разів казали «дам бублика»; та й ні разу не дали!

. А брешеш, хлопчисько! А як ти говів: не дав я тобі аж два бублика?

. Еге-ге! То коли ж це було?

. Ну, сьогодня вже дам, тільки збігай мерщій… (Кіндрат побіг). Щось Олена сьогодня і ні разу по воду не ходила. Чи не занедужала? Може прогавив я її? Тільки ж, либонь, дивився я в обидва ока… і дівкою муляла Олена мені очі, а як вийшла заміж, то немов руками вхопила мене за серце… Тільки про неї одну і думаю… Ох як серце стрепенулось!.. (Дивиться). Ні, це зовсім не вона.

III.

Бичок і Вустя.

. Це ви знов позичили Мартинові гроши?

. А хіба в мене звіряче серце? Чоловік просить, то я й мушу зарятувати!

. Добрий порятунок! І це ж вам не гріх споювати чоловіка, та ще й кума?

. Хоч ти, государине моя, і кума мені а як все село має тебе за людину зі щербатим розумом, то й у мене нема охоти розмовляти з пришелеповатою. (Хоче йти в домок).

. Вже я й пришелеповата?.. А чи давно була: «і кумушка і голубочка»?… Хто ж мене й ославив придурковатою як не ви?

. Верни вже все лихо на мене!.

. А була б певно розумною, як би звірилась на ваше лебезування? Як підсипались до мене та горнулись, то белькотали, що я й красуня, що й серце ваше запалила, тоді я теж була пришелепуватою?

. Я щось не збагну, про що ти верзеш?

. Верзу? Треба б було тоді, як ви вскочили за мною в комору та почали чорт-зна що плести, гукнути на чоловіка, та при ньому надавати ляпасів, щоб аж морда спухла, о тоді б ви не звеличали мене придурковатою.

. Нічого я такого не пам'ятаю.

. Стида у вас нема! Коли б не сором, гукнула б на все село: гляньте, люде добрі, на цього спасельника. Тьфу, мерзото… (Пішла в шинок).

. Ач яка… Тихоня, тихоня, а як придивишся, так в ній ціла купа чортів! (Оглядається). Гаразд, що вона не пащекувата; а друга ославила б… А полові воли Мартинові добрі, заплющивши очі сто вісімдесять дадуть. Хіба накинути рублів з п'ять? Мабуть прийдеться, доки Мартин до розуму не дійшов.

IV.

Стеха і Бичок.

(йдучи вулицею голосить). Ох матінко, цінують, цінують! Одна-одним коровка зостанеться!… Чим же я содержуватиму дітвору дрібненьку?…

(прислухається). Хто це? Оленкина мати! (Йде на зустріч). Государине моя, чого це ти так голосиш? Що там за притичина трапилась? Сором тобі, государиня моя, так бідкатись!… Чи не я ж колись пеклувався про тебе, чи не я ж що разу визволяв тебе з усякої оказії? Правда, що я тепер вже не вхожий до твоєї господи, вже більш року не знаю, як і двері відчиняються в твоїй хаті, то й не знаю як там і що… Бо зять твій став щось до мене не таким як перш. (Зітхає). Бог з ним! Був я вам як рідний, а тепер гірш чужого. Охо-хо-хо!… І скортіло ж твоїй дочці йти за молодого, от тепер і бідкайся!… (Оглянувся і тихо балака). А казав тобі, скільки разів казав: віддай мені свою Оленку, нехай у мене хозяйкою буде, господинею, бач, не послухала?

. І що ж би-то я була за мати, щоб пхала свою дитину на поталу та на поквол людям, на глум усьому хрещеному мирові?

. Ох, государиня моя, не то шлюб, що піп звінчає, а то, що бог благословить!…

. Щоб я свою дитину та сама ще й на гріх підвела? Ніколи!

. Все те дурниця, що ти говориш! Хіба мало людей живе так… А придивись, як вони живуть, всі шанують їх, всі почитують…

. Дуже? Зазнала і я тієї пошаноби та почитування, зазнала так, що й досі вадить! Доки де любови, доти і в шанобі; а як остогидіє, тоді йди голубко, куди очі дивляться, та ховайся з своїм соромом від людей! Люде, добродію, вороги! Привітають таким призвіщем, що й по вік його не збудешся!… (Оглянулась). Я ж вам росказувала, що як ще була я дівкою… Довелося мені дізнати почитування!… І тоді доходило до того, що хоч візьми та вкоротай собі віку, або йди за першого ледащицю чи п'янюгу, щоб мати хоть яку небудь заступу! І мусіла піти за чорт-зна кого, мов у воду шубовстнула. І вже що довелось терпіти на одинці від чоловіка, про те знали боки та печінки, за те при людях була заміжною і хозяйкою… Як не як, пережила те лихо, бодай воно на мені і окошилось…

. Плювать на те пащекування!

. Звісно, вам плювать а нам відбувать!

. Мало чого люде не плещуть язиком, сказано: «язик без кісток».

(починає знов хлипати). Ой, хтож мене порадить, хтож мене порятує в моїй тяжкій пригодонці?

. І є кому порятувати, є! Слухай, стара! Щоб ти вже запевне знала мою добрість і мою прихильність до чужого горя, і щоб твій зять упевнився, що я завжди радий допомогати в нужді, то мушу і на цей раз порятувати тебе… Наперед кажу, що запевне знаю, що може ти цих грошей вже й по вік мені не віддаси, але як той казав: де вже наше не пропадало? (Всміхається). Ти думаєш, що я не чув, як ти вже не раз лихословила мене перед людьми і скаржилась на мене? Чув, бо в мене скрізь є вуха. І не сором тобі?

. Та це ж якийсь ворог таке сплів!

. Нехай і ворог… Так допомогти, га? Мушу і на цей раз визволити тебе з оказії, мушу… І вже не за для тебе це роблю, а шукаючи душі своїй спасенія… За для бога це роблю!

(хапа його руки і цілує). Ох, батечку ж мій, я вже й не знатиму, як вам дякувати!

. От за ці словеса велике тобі спасибі! Молись за грішну мою душу, чесная вдово! Ох грішні ми, грішні!… Ходімо до горниці, я дам тобі грошенят!.. (Пішли).

V.

Олена.

(виходить з-за лаштунків збентежена). Куди ж це мати пішли? (Гукає). Мамо, мамо!.. Певно до глитая пішли! Вже збірщики поцінували телицю, ось-ось і до скрині доберуться, либонь і одежу хочуть цінувати… (задумується). Чи давно ж була тая годинонька, що тільки й думок мені було, щоб побачити милого, почути його любую розмову, пригорнутись до його серця! А вже воно ніби в сні мені ввижається; вже мій рай пахучий заростає терном колючим і вже безпечне та світле щастя, мов пташечкою проминуло, мов вихрем пронеслося… Тільки иноді ніби ще замиготить перед очима весела згадка про те щастя і піддурить на мить хворе серце, а через хвилину знов у душу заповзає сумна думка і заквітчує її отрутою-зіллєм! Невсипуче щоденне бідування з'ятрюється в душі незгоєною болячкою і придавлює її, мов скибою важкою. Тяжко жити в світі зі щирим коханням! На що бідним людям в грудях чуле серце? Чи не легче б було жити, без почуття, бідкатись з холодним серцем? (Закрила рукою очі).

VI.

Бичок, Стеха й Олена.

(вже під чаркою на порозі). Воно правда, добродію, що краще, як хата добре вкрита, а свита гарно зшита!… Ну, то вже коли хвортуна плаче…

(побачив Олену). Здоровенька була Олено Юхимовно! (Сміється). Згордувала, що вже й не вітається зо мною.

. Чому ж і не привітатись. (Кланяється). Та й чим би то я мала гордувати? Мамо, йдіть мерщій до дому, бо там вже й до скрині добіраються.

. А дулі їм з маком!. Осьдечки гроші. (Показує гроші). І теличка первісточка буде в хлівці і одежинка в скринці. Зась їм та дулі з маком! Ох, дитино моя люба, дитино моя паняночко, краще б мені було бачити тебе за нелюбом у роскоші та в добрі, ніж за милим та в нужді. Прощайте, Осипе Степановичу! Будьте щасливі й жийте як найдовше і куди тільки думка ваша сягне, щоб усе так сталося, як забажається (Пішла.).

VII.

Бичок і Олена.

. Але ти ще краща стала, як дівкою була!

. То нехай воно при мені і зостанеться.

. Чого ж ти так скоса на мене поглядаєш, мов би ягнятко на вовка? (Всміхається.) Хіба в мене такий страшний погляд?

. Ні, погляд у вас лисячий та вовча думка.

. Ай-ай-ай! А рученята які стали чорні?

. Он у вас білі руки, а душа.....

. Живе тобою, тобою дише!....

. Чи вам же пристало балакати про кохання? Від вас вже землею смердить?

(сміється). Не сердься, моя квіточко! (Хоче її обняти). Золото не молодичка.

. Ну-ну, рукам волі не давайте! Ач які! Перед людьми вдаєте з себе святого та божого, а на одинці — бісові рідня....

. На що ж Господь і дав красу, як не на те, щоб на неї задивлялись?

. Та хоч би й так, то не вам вже про кохання казати.

. Чому ж то так?.. А я все таки кажу, що люблю тебе, як дочку, як…

. Знаю я вас!

(зітхнув). Ти все ж таки не ймеш мені віри, що я добрий чоловік?

. Добрий! Як спите, то їсти не просите!

. Усе шуткуєш та жартуєш? І дай боже мовляв шуткувати, аби не сумувати. (Зітхає). Боже милий, усім людям я люб'язний, тільки тобі, моя горличко, моя квіточко… Чого ж знов шпигаєш мене гострим поглядом? Вір не вір мені, а я скажу напрямки, що один твій ласкавий погляд і пан я над панами!

VIII.

Ті ж і Мартин.

(підкравшись до Бичка). Осипе Степановичу, кумцю любезний, я на тебе десять разів ласкаво гляну, тільки позич мені ще на відро горілки (Олена пішла).

(з серцем). Чортяка тебе піднесла!

. Не гнівайтесь! А гарна молодичка, га? А мати її ще краща була, — на все село, та й навкруги не було кращої дівки. Та панич звів з ума. Був тут такий панич. Ех кумцю, кумцю, бодай вас курка вбрикнула! Давай п'ять рублів та й бери полові — хочеш?

. Ох, переплачу либонь трохи, але нехай вже (Б'є по руці.) Піди ж до волости та напиши росписку.

. Що? Куди? До волости? Ов-ва! Стало бить нема вже Мартинові віри, нема? Так от же з місця не зворухнуся, не попхнуся! Давай, кажу, п'ять рублів? Не даєш? (Кричить). Шинкарю, гей!. Бери чемерку, бери шапку, бери чоботи! Гей, збирайсь, голото, Мартин гуляє! (Сів долі і розбувається). Ого-го, в Мартина ще буде на що пити, ще буде тай буде. Шинкарю, бери сорочку, бери чоботи, бери!

. Та вгамуйся, не репетуй. Ходім у господу, там і гроші дам.

. Ні в тин, ні в ворота, сударине криворота! Гей, куме, пам'ятай приказку: «Коваль клепле доки тепле»! Гляди, щоб я не прохолонув!

. А завтра на які похмелитесь?

. Оце вже не твоє діло, та й не попове, — от що! Слухайте, голубе сизий, кумцю любезний; не будьте ви свинею, коли вас величають, не будьте тим, що моркву риє! (Співа).

Ой п'є Байда Мед, горілочку, Та не день, не два, Та не годиночку.

Давай п'ять рублів, бо як розсердюсь, не продам полових. Гей, шинкарю! Іди сюди. Бери чоботи, бери штани, бери сорочку. (З шинку вибігає шинкар).

(виймає гроші) Та на вже, що з тобою подієш?

. О тут поклади, біля мене!

. Чи годиться ж хазяїнові отак посеред вулиці валятись?

. Не чхай мені в ніс, нехай тобі біс. Сідай і ти рядом. Не хочеш? Ого-го! Дуже закопилив губу! Стій же тут, а я доспіваю. (Співає).

Прийшов до нього Цар турецький: «Що ти робиш, Байдо, Байдо молодецький?

Візьміть Байду Ізв'яжіте, Та за ребро гаком, Гаком зачепіте»!

Там він і досі висить, сердега! Ти може думаєш, що я п'яний? Гей, збірайсь, голото, Мартин гуляє! Пропив воли полові, пропив? А тепер почнемо з рябих!.. Ого-го, в Мартина ще буде за що пити, ще буде тай буде!.. (Пішов з шинкарем у шинок).

(один). Починай, Мартине, з рябих, а мені й на руку ковінька: будуть і рябі моїми. Треба буде на всякий случай на воли векселя заготовити, щоб підписав Мартин, то воно спокійнійше буде. (Сідає на ганок і зітхає). Ох, засіла мені Олена і в голову і в серце, як той цвях засіла! Та невже ж вона і завжди так буде зі мною? Чи я їй гидкий, чи осоружний? Та друга б з радістью пішла на даровий хліб та на гарну одежу! Треба буде подарувати їй срібні сережки та ще й позолочувані..... Хіба подарувати заразом і хустку на голову? (Задумався). Чи не можна б як небудь Андрія спровадити з села куди небудь у найми? Або чи не звернути на нього провину, що він весною вкрав у мене коняку? Поки виправиться, то все таки місяців зо два продержуть в острозі.... Свідків можна буде підкупить. Без Андрія я певніш оборудував би своє діло. От так і почуваю, ніби голосно щось у серці промовляє: Олена, Оленка Оленочка! Аж в очах туманіє! Прямо навождення!

IX.

Іван Павлович і Андрій Кугут.

. . А, слухом слихать, Осипа Степановича у вічі видать.

(у бік). От чортяка тебе принесла! Ще чаю або кохвію попросить.... А мені з тебе користи, як з бика молока. (До нього). Яким це вас вітром до нас занесло?

. (чоломкається). Діла, діла! Аж голова тріщить од тих самих ділов, коториї… Тут чалавечка хочу по лікумендарції найняти, та от ніяк до совокупності не провзойдьом!

. Якого чоловічка? (Побачив Андрія). Чи не Андрія?.

. . Да! Вот єтого самого, которий і здєсь состоїт на ліце.

(з криком). Андрія?

. Та мене ж!

(убік). Поможи боже! Ще краще без гріха. (До Ів. Павловича). То чого ж тут? Милости прошу до господи.

. . Значить, даю я йому на год вісімдесять? А робота яка: наглядать за хазяйством і всякою, значиться, процедурою, — значить, будем так говорить: як за прикащика беру.

. Та вам кращого робітника як Андрій не знайти. І чесна людина, така вже чесна! Вже кого, кого, а Андрія і я посовітую і прямо поручусь вам за нього.

. . Чув, чув од людей! Слихав, слихав. Звісно, я не стану копитал жбурлять так собі, бо то трудове. А, значить, посовітувався тут з де-якими хазяїнами, ну і… А мені такого чалавечка і треба, щоб він не лежень був і в хазяйстві за всяким сословієм, щоб було як своє око! (До Андрія) Одначе спитай хоч і Осипа Степановича, чи дасть тобі тепер хто більшу ціну?

А яка ціна?

. Тут не про ціну річ!

. . А будеш вірно служити і всякі діла провзводить, так я й прибавлю какой руб чи й болш тово…

. Що говорить? Ціна гарна, в нас таких цін і не чуть.... Одна біда, що далека сторона!

. . Яка ж то далека сторона, що будем так говорить; і двохсот верстов не буде?

. А хіба то близько?

(хіхікає). Ой, далека ж, далека сторона, аж на кінці світа! Звідціль не видко. (До Ів. Павловича). Ви ж тільки розміркуйте: одне що далека сторона, а друге що тут зостанеться жінка молода, так страшно покидати, щоб иноді на самоті не знайшла соб забавки.

(блеснув очима). Осипе Степановичу Моя жінка то мій і сором буде, а вам до цього діла зась!

(у бік). Ого, який баский. (До нього) Гарячий як у горні залізо.

. . Запорожська кров! Люблю таких маладцов! Гарачий чалавек, будем так говорить, до всякого діла гарачий!

. А я тобі, Андрію, мушу вже по приятельськи сказати, тільки ти, голубчику, не гнівайся на мене. Коли б ти швидше найнявся, то може й мені швидше віддав би позику?

(червоніючи). Осипе Степановичу! Не пристало путати чужого чоловіка в нащі з вами рахунки. Дуже вже часто стали ви дорікати мені тією позикою!

. Господь з тобою! Як вже я тебе дорікаю, той не знаю! По божому з тобою обхожуся. Хоч по правді кажучи, ти голубе сизий, ніби і чести не знаєш. Ще торік належало віддати.

(заскреготів зубами). Годі, Осипе Степановичу! Не знаю, хто з нас чести не знає! Ви б краще росказали, як та позика складалась?

. Ач, ач!.. От і роби добро людям!…

. Ну, та що вже тут! Засунув шию в ярмо, то треба везти! Я їду, я согласен!…

. . Хвалю. Значить, молодець! Щоб уся ета процендура зразу: їду або не їду! Маладець одно слово, маладець!

. От і слава Богу! Ходім же до мене в господу і там вже побалакаєте собі любенько.

. . І документально. Документальность первоє діло.

. Можна й тут балакати! Я не крадене продаю, а свій піт, свою крівавицю!

. . О, ні! В хаті якось благороднійше. Та вже воно й смеркає.

. Про мене, ходім хоч і в хату.

(до Ів. Павловича). Милости прошу хліба-соли одкушати і чаю-сахару одпити.

. . Благодать вашому дому!

(бере Андрія за плече). От ти все ніби сердишся на мене, а я, єй богу, тобі добра бажаю.

(зітхнув). Бачу, бачу добре, та не вмію до ладу подякувати (Пішли в домок).

X-а.

Ті ж і Мартин.

(на порозі шинку). Гей, Осипе! Бери полові воли, тільки дай мені ще три цілкових. Шинкар каже, що я вже допивсь до зав'язки, що вже більш не вип'ю!.. Хто, я не вип'ю? Та я одним духом вип'ю цілу кварту! Я відро ще вип'ю, цілу бочку! Шинкар мене не зна хто я? Мене ніхто не зна! Я тільки сам знаю, хто я? Я старшина, я староста, я соцький! Я все! Я становий, ей — ей становий!.. Га? Де становий? А що мені становий!.. Я його не боюсь!.. Нехай іде сюди! Я, я нікого не боюсь!… Що ти мене штовхаєш? Какоє ти імеїш повноє право штовхать мене? Одійди, а то всю морду розчавчу!… Ах, ти ж!… (Замахнувся і впав).

XI.

Андрій та Ів. Павлович.

. . Так стало, будем так говорить завтра і в дорогу.

. Я своїм словом не торгую і набір його не даю!

. . Молодець, говорить, як по писаному! Так у ранці сходимо до волости і всю там механику, на счет условія… Щоб, значить, будем так говорить, ніякого продолжительного хвакта, ніякої процедури… А що, писар ваш любить приношенія?

. А де ж ті писарі, котрі цього не люблять.

. (розвів руками). Що ти вдієш? Здирство, одно слово грабіж! Нема чести, в яму честь закопали! (Вернувся в домок).

(сам). Важко бути вольним і не мати волі, страчувати сили на чужу користь: чужу ниву обробляти а свою занедбати. А ще тяжче не знати просвітлої години і не бачити краю гіркій праці! Побила вже лиха година, як чужа нива та позичений серп! І невже так і гнутись до віку? Ні, ще навкруги мене засяє ясне сонечко, ще доля всміхнеться. Один рік попрацювати до втоми, до знесилення і лихо одлине!.. Допік ти мене, Осипе Степановичу, твоєю ласкою: «Позику, каже, знаєш, а на віддачу не дбаєш» Я не дбаю, я не працюю? Грудина та спина про те знає та оці кістляві руки в пухирях! Добрий ти чоловік, Осипе, тільки не впадай тобі в руки, живцем облупиш. Ти допомогав мені і радив, спасибі, доки не скрутив мене, мов налигачем, твоєю позикою? І зараз мене порадив, тільки що ця твоя порада гірш ніж зрада: вирвав ти в мене слово твоїм доріканням, я з гарячу дав його і тепер вже ні за що не зламаю! Краще б ти мене ножем порснув та не корив, гадино, твоїми грішми! Витяг ти з мене жили, щастє моє надламав, серце мов кров'ю облив! Сліз ще не випив моїх, багато ще їх зосталось!.. (Витирає очі рукавом). Сором плакати козакові! А Олена? Що з нею буде, як довідається про неминучу тяжку розлуку? Ох, та не можу ж я далі терпіти, гнутись і вклонятись перед тим, що моїм же салом та по моїй шкурі маже, що користується моєю крівавицею і за мою гірку працю мене ж зневажає!… Скрепись серце, висохніть очі!…

(виходить). Ти тут, Андрію?

(здрігнув). Олена!?

. Чого ти такий? В тебе сльози на очах! Може що лихе вчинилось?

. Я… я нанявся в од'їзд, на рік!..

. В од'їзд, без мене? Ох, серце, серце! О, дайте ж мені отрути-зілля! Милий покидає! Рвись серце з грудей, туманься розуме, пожежою палайте мрії! Пропаща я, пропаща!… (Зомліла падає Андрієві на руки).

(з криком). Оленко, що з тобою? Зомліла!.. Рученьки похолонули. Не б'ється серце!.. Олесю!.. Олесю, промов же хоч словечко!.. Зіронько моя, не зворушуй моєї одваги!.. Олесю, я слово зламаю, чуєш? (Ридає). Одкрила оченята?.. Чого ж, серденько, так пильно дивишся на мене?.. Ні, я не можу розрізнитись з тобою, нехай умру в ярмі, пропаду в кормизі, а тебе я не покину.

(довго дивиться на нього, далі ледве промовляє). Стривай, стривай!.. На рік? Тільки на рік? А там знов будемо в купі, знов щастя, знов рай! Дивись, дивись мені, в вічі: прямо, любо, весело, щасливо дивись! Ох, як я тебе кохаю! Помру без тебе! (Тихо плаче).

. Не кажи, не кажи так!..

. Зав'яне серце й оченьки погаснуть!.. Стрівай, подумаю, я подумаю… (Помовчала). Нічого не розумію!.. Без тебе зостатись? Дай сюди руку, до серця, так!.. Їдь, їдь, мій соколе, мій світе, моя думко!.. Ох, в'яну ж я, в'яну, як квіточка на вогні!.. Їдь, їдь милий, швидше їдь! Серцем тебе благословляю! (Одіймає його руку від серця). Прощай!

. Серце моє переповнене крівавими слізьми!.. Все я тут покидаю: серце, душу, думки, надії і талан!. Тепер я біднійший від старця!

(падає на коліна). Андріє, я хотілаб щоб заснули всі мої думки, в сльозах потонула душа, щоб заснуло моє серце, аж доки ти, мій коханий, не прилинеш голубоньком сизокрилим!.. Уста мої не зможуть вимовить мого горенька, слізоньками вмитого!…

(тулить її до серця). Людям добрим і чесним покидаю тебе, моя вірная, єдиная дружино!

.

Дія друга

Хата Стехи. Стіл покритий старенькою скатертиною, дві лави, піл, скриня і де-яке збіжжя.

I.

Стеха, Олена, Збірщик.

(сидить біля столу). І це ж ви по якому робите, по людському?.. Беріть одежу, не багато її зосталось, грабуйте все!.. Як не зволікайся, як не думай, а не одіпхнеш від себе злиднів: чи сьогодня чи завтра йти по під віконню з торбами, хіба не однаково?

. А що ж про зятя і досі нема чутки?

. Нема! Вже сьогодня дев'ятий день, як рік минув, а його нема та й нема!

. І не вже Андрій за цілий рік і одного листа не прислав?.. Дивно… Може туди пошта не доходить? Є такі землі, що ще пошта не доїзжає…

. А Оленка то вже вигула і виплакала, так, що й сліз в очах не стало!

. Не всі, не всі ще сльози виплакала. Вони є та запеклись біля серця!