Осудовисько

I

— А, пропади ти про́падом, злодію! — загремів гуменний і наготовив до удару малу сапку, що була йому за ціпок.

Перелякано, мов заєць, на якого націлив мисливець смертоносну зброю, відчиненими ворітьми летів із панського двору злодій. Плигав довгими скоками, аж обтріпана його одежина тріпотіла. Спинився тільки вже за селом.

„Злодій, злодій!“ — промовив сам до себе, важко відсапуючи. „Кожен тільки і знає, що — ,злодій!‘ Тільки мене бити, бити… Але ж ніхто не дасть ані скибки хліба, ані шмаття, ані слова доброго не промовить. І ніхто не скаже: ,Йди сюди, Тондо!‘ Та зате кожен: — ,Пропади ти, про́падом, злодію!“…

І таке чуже, досі незнане почуття стисло загрубіле серце громадського дармоїда, дурника Тонди, що зі своєю матіррю, старою жебрачкою Прошкою, животів у сушні, в садку селянина Туми.

Сьогодні мати послала його просити в панському дворі, „в пан-тата шафаря“, або в гуменного, оберемок соломи, щоб полагодити те леговисько, на яке вони казали — ліжко. Тонда пішов і принижено прохав. Власне не прохав, а хотів просити. Иншого нічого не лишалося, бо стара солома на вохкій землі в сушні тепер, на підзимку, його ні трохи не гріла й не сушила. Він хотів би мати під собою грубшу верству свіжої підстілки з вівсяної соломи або гороховиння, на якому найкраще сидіти й лежати. Але ж не встиг і роззявити рота. Тільки його вгледіли, і вже: „А, пропади ти про́падом, злодію!“ Вже ту ж мить блиснула витерта в землі сапка, що була для нього небезпечною погрозою.

„Так воно було завжди й разу-раз!“ — тьмяно згадував Тонда, залазячи до порожньої вартової буди, що колись улітку в ній спав садівник. Тепер, коли вже садовину обірвали господарі, а листя з дерев пообривав вітер та морози, — сади стояли голі, й дозорча буда стояла порожня, чекаючи, коли вже її відвезуть кудись під стріху на час близької зими, щоб непотрібно не гнила та не руйнувалась…

От у неї й заліз розлючений Тонда. Додому, до матері не хотів. Гризла б його за те, що не приніс соломи, — вона ж завжди його гризе! Випити — не смій, а вип'є, то мати його зразу ж бити та лаяти. Курити люльки — не смій! Бо ж знову гризе та б'є! Та й усі инші в тому селі завжди й раз-у-раз гризуть, лають та товчуть його, Тонду. Коли б тільки насмілився — враз утік би відсіль. Але ж куди його втікати? Знав добре, що перший жандар, з яким спіткається, його затримає, відведе до в'язниці, з в'язниці з провожатим його доправлять знову додому. А вже дома, у старости знову будуть бити, страшенно битимуть, а староста ще буде гукати: „Злодію! Ганьбу, та витрати робиш нашій чесній громаді! Коли вже ти де здохнеш! Не будемо шкодувати за тобою, злодюго!“…

Раніш, не зважаючи на те привітання, швидко втікав знову, бурлакував, крав, пачкарював, воловодився з циганами, аж до того часу, доки знов не знаходила його, п'яного під якимсь парканом рука вважної та пильної справедливости. І тоді та рука холодною, провожатими та биттям знову становила його на покинутий ним шлях порядного і пристойного життя.

Але ж останній раз… Так, останнього разу його не привели, а привезли. Він і досі не знає, що, власне, з ним тоді сталося. Тільки з того часу Тонда почав шкутильгати, а в голові дуже часто сильно боліло. Десь він крав, — піймали його й без милосердя потовкли. Гоїли потім у лікарні, та не вигоїли цілком, і після того загруз він тут, у свойому селі, немов у в'язниці. Не насміє перейти поля… Не насміє вікно десь видушити, замка скрутити, бо ж не втече… Лишилось тільки одно: старцювання та биття…

І знову перед його очима заблищала вичищена об землю сапка. Враз іскорчився, неначе ухилявся від удару. Така велика була в ньому обава перед биттям, що навіть на саму згадку, цілком мимоволі відскакував, вигинався набік, чисто так, як би й справді йому загрожував тяжкий удар…

„Ну, добре ж! Тепер візьму та й украду, коли добром не дають!“…

Наморщив чоло й задивився в далину. Дивився крізь малесеньке віконце, вирізане в деревляній стінці буди. Очі в нього палали пожа́дливо, а сам він притулився всім тілом до стіни, в якій була прорізана дірка. Дивився на панські стоги. Вони стояли осторонь села, в розі величезного панського лану. Сюди зо всіх полів звозили панський урожай. Цілі жнива люде й худоба з гарячковим поспіхом зрана й до-ночі гарували, аж поки не повиростали оті величезні кучугури ячменю, пшениці, вівса, гороху та сухої конюшини. Потім привезли сюди парову молотарку. Багато днів курила вона та сичала тут, а Тонда дивився, як зникають у її ненажерливій пащі сніп за снопом. Стіжок за стіжком зникли, і нічого, крім поламаної, потрощеної, помнятої соломи не лишилося тут, на втоптаній стерні. Зерно, й полову, і всі збоїни відвезли, а солому уважно поскладали до велетенських фіґур — круглястих і чотирокутніх, високих і розложистих. Було там вирівняних тисячі оберемків соломи, а він же благати мав тільки двох-трьох оберемків. Але ж гуменний…

„Не дав!“ — промовив Тонда на-голос твердо й терпко. „Ну, й добре. А тепер я візьму й украду!“ — цілком спокійно пообіцяв сам собі й повільно виліз із буди надвір.

Сутінки осіннього вечора виходили з долини, з темних лісів і повзли по землі до села.

„Битимуть, якщо впіймають!“ — цілком свідомо сказав собі ще раз Прошек, рішуче виходячи з садка й заміряючись до панських скирд. — „Але ж, диви, як подимає той вітер!“ — гнівався він, удивляючись у шаршаві, опуклі боки стогів, добре вирівняні. Поглянув на вершки, на ті снопи, що їх вітер розчухрав та наїжачив, — і чомусь наддав ходи. — „Вкраду вівсяної, тільки вівсяної“, — помислив і намагався пригадати, де, в яких місцях стоять вівсяні скирди. Несподівано його стурбувало якесь шамотіння. Був він уже біля самих стогів і цілком виразно чув, як шелестіла солома. Не то хтось по ній ходив, не то — нав'язував оберемки; так тріщали сухі стеблини й ніжно шелестіли.

„Краде!“ — промовив Тонда й почав тихо сміятись. Мав ураз повне серце й горлянку радісного, веселого сміху. „От і добре! Так і слід! Нехай покрадуть усю солому, нехай рознесуть усі скирди!“ — Бо ж, коли не хотіли йому дати, як прохав, то тепер і він украде, скільки схоче, без жадних прохань та канючення.

Шамотіння стихло, а з тісних суточок між двома стогами виглянула на нього чиясь бородата голова. Здивований Тонда спинився. То була цілком чужа голова — в селі ніхто не мав такої. І той бриль непевної барви, висмоктаної сонцем та дощем змитої, й те дивовижне перо збоку, й такої бороди, таксамо дивовижної барви — ніхто не мав із тих, кого знав Прошек. А в тій бородатій голові, мов два розпечені вуглики, світило двоє чорних очей, що запитливо впивалися в Тонду. Пробігли по його пошматованій одежині, по його скаліченій нозі, виснаженому обличчу, й помалу перестали світити, потьмарились.

— А, а! Он які гості! Добре! То, виходить, я тут сам не буду! Ночувати, га? — озвався незнайомий і химерно усміхнувся.

Було цікаво і привабно. В Тонди від того питання аж закрутилась голова. Враз ізгадав, що й він колись лишався надворі, під голим небом, чи в якомусь глинищі, чи у стіжку сіна, або ж таки й у скирді. Нема чого й сьогодні вертати додому, принаймні, мати не гризтиме, як лишиться тут…

І він пішов назустріч до нового знайомого. Обидва тої ж хвилини зникли в вузенькім завулочку. Тонда радів. Саме в вівсяному стогу вже була витягнена солома, і в скирді з'явилася довга, округла дірка.

— Ну, тягай, братіку, тягай і ти! — підганяв заброда. — Вкупі полягаємо, зігріємось і добренно виспимось. Добренно поспимо!

Тонда з смаком взявся до роботи. Мов кріт у землю, так передом тіла вгрузав він усе глибше в солому й обома руками рвав та витягував її з стогу.

— Тільки ж гарненько, гарненько бо! Долі — рівно, над головою — округло! — кермував працею новий Тондів приятель, вирівнюючи і звязуючи до оберемків витягнену солому. Потім обидва залізли у скирду. Довго балакали, а потім міцно поснули. Тільки аж уранішній холодок обвіяв їм ноги й розбуркав зі сну.

— Ну, тепер мерщій відціль, — поспішав бурлака. — Не повинні дати часу нас тут застукати, бо ж тоді була б нам кришка. Ну, так ото ж, приятелю, маєш тепер захист, друге житло. До цього стогу ще не швидко дійдуть, бо саме почали тільки яшну солому, на другому боці. Цілу зиму, а, може, й ще довше можеш тут панувати. Тільки одного пильнуй, щоб завжди добре були сліди загладжені, дірка затулена, от так-о, бачиш!

І бурлака взяв один по одному оберемки соломи, що вчора пов'язав, і ними запхав вхід так майстерно, що навіть Тондине око не могло відразу розпізнати тієї латки у скирді.

— Бачиш: немов би тут ніхто й не доторкнувся. А коли от так зачиниш, запхаєш печерю, то, коли ввечері прийдеш, знайдеш там тепло, бо вона навіть за цілий день не вихолоне, привітає тебе теплом. Лягай та й спи, мов на печі, тільки зважай на ноги. Взимку, вночі гарненько обклади соломою, бо відморозиш!…

По тій мові вони по-приятельському розійшлися.

II

Ще вдосвіта приволік Тонда додому три великих оберемки соломи.

— А де ж ти спав? — запитала його мати.

— У скирді.

— А солома? Випросив, чи, може, вкрав?

— Украв!

Прошка мовчки почала лагодити своє леговисько. Свіжу солому поклала наспід, а поверх засипала старою потерухою. Не лаялась. Навпаки, ласкаво подала синкові окрайок черствого хліба і пляшку з горілкою:

— На, поснідай, а потім підеш по дрова.

— Битимуть! — схвилювався Тонда. — Лісник мене що-разу наб'є.

— Так ти від нього ховайся або втікай.

— Шкутильгаю ж! — спокійно відповів у свою оборону синок і снідав далі.

— Та ще й досі гриби ростуть, — говорила тим часом мати. — Ото ж, диви, коли принесеш, знову матимеш! — показала вона на порожню пляшку. — Рижиків коли б назбірав, або якихсь инших, однаково.

Але Тонда не мав того дня щастя. Цілісенький день протинявся в лісі, а жадного грибка не побачив. Тільки самі паршиві втрапляли йому під ноги. І він злісно копав їх ногою, топтав по головах, зганяючи на них свій гнів. Коли ж почало поночіти, Тонда смутно стояв на узліссі. Як же тепер іти додому? Несміливо поглянув убік села. Пізнав блакитний димок, що стьожкою линув до неба над сушнею. „Мати вже варить“, — зітхнув він. І по тій думці відразу вчув гострий голод. Мов би стінки порожнього шлунку терлись одна об одну, так закрутило йому в череві, й рот налився рідкою слиною.

„Варить!“ — дратував себе далі тим словом Тонда. — „Може, ще куліш, або картоплянку?“ — А тим часом шлунок йому гарчав та гарчав, як роздратований звір, що далі, тим дужче. Слина аж витікала в кутках губ, текла підборіддям й капала на замурзану одежу.

„Варить!“ — знову промовив у-голос. Очі його пожа́дливо вп'ялися той стовпчик диму над верховіттями голих дерев, — і він ураз подався по узгіррі з ліса до села. З голими руками став перед матіррю.

— Що ж приніс? — привітала його гостро.

Тонда мовчав, як німий. Тільки шлунок знову озвався, коли потяг носом привабний дух часникової юшки.

— Що приніс, питаю? Губи чи дрова? — знову суворо запиталася Прошка.

Тонда прижмурив очі і щулився, готовий до удару.

— У-у, злодюго! Нічого не приніс! — враз засичала мати. — Де ж ти волочився? Що робив? Знову за пташками ганяв, чи що? Чи, може, гонив зайця? Чи грався з комашнею? Виходить, що я на старість мушу добувати прожиття обом? Замісць, щоб він про мене, стару матір, піклувався, так ще я його, лодаря, виживляти мушу?! Ні, лобуряко!… Не роззявляй губи! Не дам їсти, будеш без вечері!

А часникова юшка так принадно пахла на всю сушню.

— Тільки мисочку! — попросив тихо Тонда й поглянув на лавку, де стояла глиняна миска з бляшаною ложкою. — Хоч пів-мисочки дай… Хоч ложку! — прохав він далі.

Але старчиха лишалася тверда, мов кремінь. Нікчемність синова, що не міг нічого здобути для животіння, гірко її дратувала.

— Ні на що не здатний, з голоду здохнеш, коли мене на світі не буде. Ні випросити, ні вкрасти! Тільки псую тебе, що сама тебе годую. Псую тільки, бо я — погана мати: сама немічна, а ще тебе годую, отакого лобуряку. Не діждеш ти страви, поки сам чого не заробиш, або поштиво не випросиш… Злодюго, ти, злодюго!…

— Тільки ложку! Одну ложку, чуєш?!

— Ні краплини! — погрозила йому Прошка й одтягла горщик, що сичав у вогні, на припічок.

Очі Тонді зловісно заблищали. Мов у коня зпід копитів, коли він креснѐ ногою по камені, так блиснули в його очах искри. В душі змагалися два протилежних чуття. Десь аж на самому споді, — там лежало якесь неясне почування, що та стара його мати недоторкана, що тільки вона має право бити, лаяти, загрожувати, а не він. Ні, він — Тонда, не сміє простягти на неї руку. Якийсь таємничий, тьмяний страх спутував йому руки, що сами собою затиналися з гніву. Він прочував, що було б щось грізне, жахливе, коли б він кинувся на матір, і це почування підламувало його шал, що часто в ньому запалювала мати своєю лайкою та погрозами.

Більш інстинктом, аніж розумом доходив до висновку, що є ж якась ріжниця між тією старою, зморщеною жінкою, що бігає від порога до порога, — та иншими людьми. Тим то тихо, мов овечка, зносив її грубі слова, а часом — і стусани. Але ж сьогодні, коли його так немилосерно дратувала та тепла запашна пара, що розходилася з горщика по сушні, ті гострі запахи часнику та хліба, а вона — мати замкнула горщик до духовки, а сама стала біля печі, немов на варті; коли його утробу роздирав, мов шуліка, нестерпний голод, а вона — мати погрожує йому „не матимеш із того ані краплини!“ — в його голові потемніло, споночіло в очах, і в душі замовк той голос, що раніш озивався відкілясь ізсередини. Як повінь заливає все навколо великою водою, не бачучи на свойому шляху перешкод, так щось жахливе й темне залило враз останнє його сумління, а новий нутрішній голос викрикнув „не бійся“ — й розігнав хмару. Мов звір, загарчав Тонда, одним скоком опинився біля матері, вхопив її за горло й кинув у куток, де лежала накрадена солома. Потім рванув за дверцята зачиненої печі і з диким реготом ухопив чорний горщик із юшкою. Не чув, як горщик пече йому руки, не помічав, що через вінця виливається гаряча тектина́ й обпарює йому пальці, не зважав ні на що, був нечулий, мов факір, — лише сп'янілий од того запашного духу, який усмоктував у себе широко роздутими ніздрями й роззявленим ротом. Не бачучи ні матері, ні свого леговиська, — боявся тільки одного, щоб хто не вирвав йому з рук його придбання, й прудко вибіг із сушні та помчав навпростець до стогів.

III

У вівсяній скирді, у своїй схованці раював Тонда Прошек.

Він сяяв од щастя. Очі сміялися задоволенням, обличчя почервоніло від внутрішньої радости. Тут, у безпечній схованці, ззів, чи, власне, випив до останньої краплини свою улюблену юшку й тільки тепер жалкував, що, біжучи, порозливав стільки на пальці й на землю смашної їжі. Цмокав голосно й жалів, що горщик не удвічі більший. Потім повернув його догори денцем і висмоктав із нього останні краплини. Був, мов вимитий. Тонда обережно уткнув його в куток своєї печері й солодко простягся. Почував, як тепло пробігає йому жилами по всьому тілу, вгрівся, майже впрів. Тепер немов би нічого йому не бракувало в житті, і тут було йому далеко краще, як у сушні, на вогкій землі. Блаженно перевертався збоку набік, глибше зариваючись у мняку солому. І враз зненацька вчув, що, перевертаючись, придушив грудьми щось тверде, саме в тому місці, де серце. Швидко лапнув до нагрудної кишені й у шматті свого жупанка налапав люльку.

Аж скрикнув уголос, так радісно засміявся. Так! Тільки ж її одної йому й бракувало, щоб щастя дійшло до найвищого щабля. Закурити!…

Мов гробак, Тонда почав виплазовувати задком із дірки. Його охопило холодне вечірнє повітря, аж він затрусився й заклацав зубами. Витяг із кишені калитку з сушеним картопляним бадиллям, натовк його в опуклу порцелянову головку люльки й ловив по малих кишенях камізельки сірнички. Намацав один і витер об штани. Тихенько затріщав сірничок, червона голівка його засичала; синє фосфоровате проміннячко запалило сірку та висхлу деревинку, й вогник уже підплигував над люлечкою, відповідно до того, як Тонда її насмоктував. Роз- паливши, сидів якусь хвилину на землі, спіраючись спиною об стіг. Але ж почував великий холод. Вітер піддмухував ізнизу, солома штрикала в потилицю та в голову. Було неприємно сидіти надворі. Тим то він швидко звівся й, притискаючи запалену люльку зубами, знову пошкрябався до свого берлогу. Ліг там навзнак і задоволено покурював. Зпочатку дим їв йому очі, але ж десь знайшов для себе якусь щілину й помалу виходив геть. Помалу-малу на Тонду почав налягати сон. Нічого більше він тепер не потрібував: шлунок був повний, тепло гріло його тіло, й після цілоденного блукання лісами по всіх членах учувалася солодка втома. Тонда поставив біля себе в головах люлечку. Хотів був уткнути її в горщик, та що горщик стояв перевернений догори дном, то поставив біля горщика, — і враз заснув.

Не знав він і сам, чи довго спав, чи ні. Розбуркав його різький несподівалий біль, немов би хтось гострим ножем шмагнув його по рамені. В горлі драло, так що він враз закашлявся.

„Що воно?“ — замурчав сам про себе Тонда й інстинктово відсунувся набік. Вхопився лівою рукою за праве плече саме на тому місці, де почувався різький біль. Що ж таке? — Таксамо шпигає і в руку. Знову розплющив очі і враз їх заплющив. Йому видалося, ніби він лежить у кублі вогнених гусениць. А боліло все дужче, і все тяжче ставало дихати. Зпочатку йому здалося, що його кусають блощиці, але ж він знав, що від них так міцно не палить. Потім мимоволі подався з дірки надвір. Як витягають корок із закубреної пляшки, так тепер витяг Тонда затичку з своєї дірки, й відтіль за ним повалив надвір дим, а в нору потягло свіжого вітру. Всередині стогу тихенько затріщало й, мов у печі, там, углибині химерно заблищав золотий пломінь.

„Горить!“ — пролетіло в голові в Тонди.

Властиво, ще не горіло. Солома тільки помалу тліла, курила. Доволі було міцно запхати знову дірку, й без повітря вогонь би згас, згинув, би в зародку той червоний квіт пожежі. Але ж, замісць гасити вогонь, Тонда з переляку кинувся втікати. Навіть і чоботи свої лишив там, усередині, й сам босий чкурнув, скільки було видко, до ліса. І не добіг іще він до першої ялинки, як усе довкола почало химерно фарбуватися червоною загравою. Мов ударений пугою, Тонда зробив іще кілька кроків і зник у чорній пітьмі високого ліса.

На широкому полі в полум'ї стояли панські скирди. З велетенського кола витіснив вогонь чорну пітьму, на високому небі побіліли золоті зорі й, немов би аж до них хотіли досягти, — так виривалися вгору червоні, кріваві язики.

В селі зчинився галас. Ріжок нічного дозорця заграв протяжно й тоскно, розплакався в каплиці маленький дзвоник, а Тонда поміж мережевом вітів цілком ясно бачив, як од села в поле, прямим шляхом до стогів бігли люде.

— Шкода невелика: застраховані!

— Ще, мабуть, і в заставі!

— Але ж чи заплатить хто?!

— Гасіть, гасіть! — … гукали люде.

— Та як там гасити? Не можна вже загасити! — криком відповідав хтось управителеві, що прибіг сюди з наймитами з двору.

— Принаймні, врятуйте хоч стіг із конюшиною.

— Е-е! Вже пізно, палає!…

І люде, безсилі та безпорадні, стояли довкола, нечинно дивлячись, як ненажерлива стихія глитає шар за шаром, скирду за скирдою.

З витріщеними очима, причаївшись до землі, лежав на череві палій Тонда й дивився на ту страховинну пожежу. Лежав на узліссі, в молодняку — і відтіль, з темряви, нахабно світило двоє його очей. Але ж одночасно й жах великий, досі ще незнаний, чавив його до землі. „Боже, Боже! Що ж тепер буде?“ — питав він сам себе в думці. Били його, жорстоко били за далеко менчі провини. Били часто й без жадної провини. А що ж тепер станеться з ним, коли він запалив стоги?…

— Ну, вже, як би піймати отого харцизяку, що підпалив! — цілком розбірно чув Тонда з своєї схованки: — живого б його туди, просто всередину полумн'я кинув би!

То кричав панський управитель біля стогів, що горіли.

„Уб'ють! Уб'ють мене!“ — затремтів усім тілом Тонда.

І знову потемніло йому в очах. Вже не бачив ні пожежі, ні стогів, ні матері. Тільки натовп людей розгніваних, розлючених стояв у його перед очима.

— Більше між них я показатись не смію! — сказав сам собі сумним голосом. Почував, що тим учинком дав їм на себе якусь непереможну зброю, якусь велику силу і право не тільки його немилосерно бити, але ж і вбити на-смерть.

З тим вражінням Тонда Прошек підвівся з землі. Вже він не дивився на заграву. Повернув спиною до вогню і швидкою ходою подався всередину чорного, глибокого ліса.

IV

Страшні новини ширились цілою країною. Мовляв, Тонда Прошек, придуркуватий жебрак, напевне, запалив панські скирди й сам у них згорів. Ті чутки схвилювали всю людність. Молоді і старі сунулися на пожарину, щоб на власні очі побачити попіл та останки спаленого каліки, власними вухами почути жахливі подробиці, на̀віч переконатися, що поголоски цілком правдиві.

Гуменний розповідав, як він вигнав Тонду, що допоминався в нього соломи. До правди трохи додав свого, що ніби Тонда в воротях обернувся й погрозив затиснутим кулаком усьому дворові.

— Щось говорив, щось кричав, тільки я не міг зрозуміти! — додав потім іще до своєї промови. Дуже його тішило, що ніхто инший, а він перший міг висловити те підозріння, кинути до тієї темної загадки перші проміні світла, розплутати той клубок. Принаймні, знайшов початок тієї нитки, що приведе до клубочка. А потім усе вже дуже швидко почало з'ясовуватись. Гуменний навів на слід людську справедливість і перший одповів на головне питання, хто це зробив? Правда, вперше висловив це без великої певности, тільки, як свій здогад:

— Міг це зробити Тонда!…

Але й того було досить. Жандар ураз подався до сушні розпитати стару Прошку. Бідолашна баба перестрашилась, коли побачила у дверях жандарську постать із рушницею за плечима. В своїй самітности вона ще нічого не знала про пожежу і тремтіла всім тілом, гадаючи, що жандар прийшов за тією краденою соломою, що на ній вона спала вперше цієї ночі.

— Де ваш Тонда? — тим часом суворо запитав жандар.

— Прошу, не знаю, уклінно прошу… не знаю, ще не знаю! — мало не стаючи навколішки, зломлена прочуттям біди, вбога старчиха принижено відповідала представникові влади.

— Дома він? — почав допит жандар.

— Уклінно прошу — нема.

— А спав цю ніч дома?

— Не спав, ні, не спав. Їй-же богу, не спав.

Очі жандареві радісно заблищали; як у того, що, зморений спрагою знайшов джерело води.

— То, мабуть, він вам, пані-матко, згорів! — першим пив жандар із того джерела, яке передбачав людський здогад.

— Згорів? — здивувалася стара, не зрозумівши відразу, в чому річ.

Та жандар хутко опанував собою, стримав свою радість, щоб не була вона передчасна, й далі сухим голосом вів свій допит:

— Так дома не спав? Добре. А куди ж він ходив спати?

— Та де прийдеться, прошу. Часом у будці, що в садку, влітку — на полі, а вчора оповідав, що передтим спав ніч у панському стозі. Так, прошу, в панському стозі виспався.

— То кажете: в панській скирді!

— Еге, еге. В панській скирді. З тих, що стоять під лісом.

І старчиха повисла очима на бородатім роті огрядного чоловіка. Забула вже і про вкрадену солому, бо всю її голову наповнило те страшне слово: „згорів“.

Жандар іще раз радісно усміхнувся.

— Ну, то воно таки так і виходить, — хитнув він головою. — Вида́ть, і справді, він таки там згорів! — додав він цілком спокійно. — А чи ви пізна́єте його чоботи?

— Та як би ж я їх не пізнала, коли ж я сама йому їх і випросила. З міста випросила, в пана доктора ті чоботи випросила.

— А знаєте, що? Ходіть лишень зо мною, та зараз! — спало на думку жандареві.

Баба почала голосити:

— Куди ж то ви мене, стару людину, хочете вести? Хиба́ ж я що лихого зробила? За що мене хочуть замкнути?

— Та ні, бабко! Не бійтеся. Замикати вас я не збіраюсь. Уночі погоріли панські стоги, а ваш син, мабуть, там у них згорів. Ото ж маєте піти зо мною, може, що пізнаєте, що там по ньому лишилось.

— Стоги погоріли? Тонда згорів? А що ж там знайшлося? — допитувала по дорозі старчиха, щоб порівняти і привести до ладу в старій своїй голові сумну новину, і вже без остраху дріботіла збоку молодого жандаря.

А все ж серце її стискувалось болем. „Справді, це можливе“ — міркувала вона. — „Вчора Тонда був якийсь чудний, ніколи я його таким не бачила. Так мене стусонув, що аж на солому полетіла. Мов звір, накинувся на той горщик та — гайда! Справді, міг із тим горщиком і податись до стогів, справді — міг там…

Різький сморід спаленої соломи розносився далеко навколо пожарини. Ранні сутінки охоплювала сіра мла.

— О, о! Вже ведуть стару Прошку! Дивіться, вже ведуть! — гукали люде, що купчились на попелищі, коли з имли показалась зігнута постать жебрачки з бравим жандарем.

— Ну, та́ все роскаже. Авже ж, та́ пізна́є! Тепер уже про все довідаємось! — гомоніли в натовпі. Всі палали нестримною цікавістю, аж серця в них голосно стугоніли, коли жандар підніс два опалених, стоптаних чоботи й показав їх жебрачці.

— Мати Божа! Це ж його, його ж це чоботи… Згорів він там, сердешний, згорів! — заголосила стара, вглядівши чоботи, й заломила руки.

Всі люде зітхнули вільними грудьми. Ніби якесь приємне задоволення й одночасно острах пробіг по натовпі.

— Ну, що? Я не казав? — задуркуватим голосом запитав гуменний.

Навколо ба́би враз збилася велика юрба. Паслися з її горя, а сами тремтіли з жаху, що його викликала в них думка про сумний кінець бідолахи. Люде тепер жаліли його, міркували, як то він, певне, страшенно мучився в вогні, уявляли собі образи́ того, як Тонда повернув з ліса з порожніми руками, як гризла його за те мати, — і все знову і знову примушували старчиху розповідати всі подробиці того страшного вечора. Дехто вже п'ять, десять разів усе те чув, але ж усі знову жадібно наслухали, коли стара мати новим прихожим розповідала про кінець свого сина. Як пес тримає кістку, вже голу, цілком обгризену, але ж не випускає її й усе обгризає далі, — так і ті люде обгризали всі ці новини, звістки, здогади і хвилювалися ними. І, справді, це була річ, якої далеко-широко ніхто не пам'ятав, якої ніде в сусідстві не траплялось.

З певною гордістю, поважно прийшов на пожарину пан староста. Урядовою формальністю та відповідністю пашіло його обличчя. Стиснув жандареві руку й обмахнувся своїм ціпком:

— Одступіть назад! — ураз закричав він на людей. — Тут нічого не смієте а-ні торкнутись. Все повинно лишитись так, як стоїть чи лежить, і навіть ті чоботи!

Жандар поставив їх так, як вони перше стояли, і станув на варті. Староста, тим часом, довкола обійшов місце, де були скирди. Ще тут і там курився якийсь жмут соломи, вузли перевесел потріскували, а їдкий дим тягся понад землею. З имли почало припускати дощу. Але ж і дощ не розігнав натовпу. Навпаки, — по обіді поприходили люде і з околишніх селищ і рішуче хотіли побачити обгорілого Тондиного трупа.

Чули вони, що небіжчик загрожував запалити все село, але ж довідалися тут, що підпалив тільки стоги. Чули потім, як його дозорець упіймав на гарячому, та як люде кинули його просто в вогонь, де він і згорів. Инші робили поправки до тих оповідань, що, мовляв, було не так, а ось як: що, мовляв, он там, на тому місці гуменний Тонду набив, а він тут на скирдах помстився.

— Але ж де, де останки? — зацікавлено питалися ті, що тільки тепер приходили, в душі готові до дивовижного видовища — вишквареної людини.

— Де, де!! Звісно, де: он там, під тою купою попелу, там, де знайшли його чоботи; он де, хиба́ не бачите? Обгорілі, але ж не спалені.

— А як ж не згоріли?

— Бо він їх, напевне, роззув, щоб не було чути кроків.

— Він їх поставив набік, а самому втекти не пощастило.

— Та як же б він тікав, коли він там спав, усередині. Згорів, та й край!

А коли вже надивилися на кучугуру попелу, тоді повертали голови у другий бік.

— Дивіться, дивіться! Он де сидить його мати! — гомоніли одні до других, показуючи на бабу Прошку, що сиділа у свойому рам'ї, скулена у клубочок, на межі і хлипала. Підходили до неї, щедріщі кидали їй на коліна по крейцеру, а то й по два.

І той погляд на засмучену жінку проломив ураз кригу в людських серцях. Як раніш кожен гризся з Тондою й лаяв його, чи треба, чи не треба, — так нині тільки самі добрі, самі гарні сторінки його життя пригадувались людям.

— Е-е! То був добрий парубіка! Слухняний був, у вогонь би поліз, коли б йому звеліли!

— Ну, вже ж. Той і курчати не скривдив…

— А що́ він на цьому світі мав?! Тільки й його, що коли-не-коли хильнув тієї горілки чарчину, чи посмоктав люлечки. Більш нічого доброго не зазнав.

— Тай поводилися з ним кепсько, — нема куди правди діти. Що тільки самих стусанів скоштував! Товкли його всі, хто тільки руки мав. Навіть дітлахи, й ті камінням на нього кидали, як на собаку…

— Зазнав доволі й голоду, й холоду…

— А звісно: краще, що неживий, бо добре йому тут не було, що й казать! Певне, Пан-Біг буде до нього ласкавіщий, як люде. Особливо ж, як той староста та поліцай. Вже ті два попомолотили його досхочу…

— Хоч би тепер бодай похорон йому впорядили б по-людському!…

І ця остання думка, що прийшлась до-вподоби людям, найшла палких оборонців у громадській опозиції. Зараз пішла депутація до старости й рішуче вимагала, щоб спаленого жебрака поховано врочисто громадським коштом. А пан староста, щоб вибити з рук своїх ворогів ту зброю, оповістив, що про те вже давно вирішив уряд, що він сам уже був і в пан-отця, і в школі, що ввечері буде смутний передзвін, а завтра дзвонитимуть по вмерлому цілу годину.

— Це останнє, що можемо йому дати. Та й того не слід забувати, що вже тепер не буде він нам сидіти на в'язах. Перестанемо платити за нього громадські покути, бо ж був то член нашої громади… Ну, все ж, була ж то людина. За життя нічого доброго не зазнав, то вже нехай бодай по смерти має хоч щось там… — так викладав людям староста ввечері, сидячи в повнісенькій „господі“-шинку.

Всі щиро хитали головами і справді жалували бідолашного Тонду. І багато з присутних згадували тепер, як того сердегу відганяли від своїх порогів, як шкодували для нього скибки хліба, як уживали його до найтяжчої праці, як його ошукували, платячи йому не грошима, а горілкою та тютюном, щоб не дати більш аніж четвертину того, що він у дійсности виробив…