Де зерно, там і полова

Де зерно, там і полова

(Пословиця)

Драма в чотирьох діях

, міщанин.

, його жінка.

, парубок.

, мати Самросева і Романова.

(по вуличному: „“), селянин.

, його жінка.

, їх дочка.

, старий дід | rowspan=6 | |rowspan=6|селяни.

, середніх літ

, його син, парубок

, крамар.

.

.

, молодиця.

rowspan=2 | |rowspan=2|дівчата.

Дівчата, парубки, народ, старці, діти і музики.

Діється на селі.

Переписана рукою М. Л. Кропивницького сторінка з драми „Де зерно, там і полова“ покреслена цензурою

Де зерно, там і полова Дія перша

На пригорі село. В глибині кону дзвіниця і баркан; ближче, но ліворуч: „волостное правленіе“, праворуч крамниця з табличкою: „боколеная лафка“. Біля дзвіниці, на східцях, старці; подекуди снують діти з крашанками.

ЯВА I.

З дзвіниці виходять , шепочучи і хіхікаючи промеж себе і проходять в садок, що за барканом; за дівчатьми поодаль ідуть пишаючись парубки.

ЯВА II.

, виходять з дзвіниці.

. Яка тіснота в церкві: миру, миру мов бджіл у вулику, — так і кишать, так і гудуть!.. Душно в церкві, аж млосно!

(хіхікнула). Чисто!.. Я вже дивувалася, дивувалася, як це ти не зомліла? Чуєш, Любко! Бачила ти, скільки Хведоска свічок приліпила, мало не до кожного образа?

. Тобі заздрісно, чи як?

. Чисто! За кого ти їх так багато ставляла?

. От тобі й знаєш — „за кого?“ За батька, матір, за рід і за мир хрещений.

. Чисто! А за того ж мирянина скільки?

. За котрого? Ну й що ти раз-по-раз вигадуєш?

. Ой, свята та божа! Щей питає: „за котрого?“

. За того, що цілого семигривенного поклав титареві на тарілочку?

. О так-так! На ж тобі!… Пхі!

. Дукар! Такому не диво й карбованця викинути.

. Тільки що з'явився він у церкві, так наша Хведоска зразу й нестямилася!..

(хіхіка). Та вже й не потрапе куди їй очі звести.

. Отже я і в головах собі нічого того не покладаю… З якої б то хвороби?

. Він її очима пече, а вона аж міниться в лиці, та все, сердешна, молиться, та навколішки припала!..

. Вже вхопила на кутні?

. Слухай бо, Хведоню! Невже ж і справді він і досі і словцем тебе не зачепив?

. З якої немочі? Що я йому, або він мені? Байдужісінько!.. (Пішли в садок).

ЯВА III.

зупиняються на бабинці.

. Ну, скажи, пожалуста, га? Проґавив кума, Онопрія Митрофановича, в церкві, та й не похристосувався з ними!.. Поки люди запричастяться — сьогодні спасенників сила! — збігаю, та похристосуюся. (Іде до крамниці).

. Коли б же ти там не бавився?

. О так! Маленький я, чи що?

. Батько скоро запричастяться…

. Та що?

. До дому їхатимем.

. Думаєш, що нап'юся? Здається, я ще не дурень на світі? (Пішов в крамницю).

(сам). Бачив, що й Хведоска вкупі з дівчатами вийшла з церкви, — куди ж вона поділася? (Огляда навкруги). Невже пішла додому? Цебто й сьогодні не доведеться зустрітися? Мало не щонеділі бачу її в церкві, а ще ні разу не спобіг її так, щоб перестріти, та поздоровкатись, та хоч би словце промовити. І вона ніби нарочито обмина мене, все осторонь обходе… Не- звичайно, так ні з сього ні з того налопом піти на зустріч, перепинити… Та вже ж, або сьогодні, або завтра — приїду прямо до її батька, вигадаю якенебудь діло… (Іде до баркана).

ЯВА IV.

, , .

(бухика). Та й довго ж піп причаща!

. Спасенників багато: мало не на сотню!

. Ніби не мали часу за піст відговітись? Коли б швидше розговляться… Їсти, аж душа болить!

(до Кирила). Сиділи б, діду, у таке свято дома: людей у церкві як комашні, мало вас не задавили!

. Га? Бог смерти не дасть, то й вовк не проковтне!

(бухика). Тьху на тебе, от причепилося!.. Неначе там тобі, у середині, що гарчить, або ж гавка…

(глузуючи). То, мабуть, горілка з сирівцем свариться? Коли б до цього кашлю, та ще кольки…

. Коли б тобі до очей, та більма!

. А ти б менше тріскав кукульвану, не давило б!

. Я за твої п'ю, чи як? Ти мене частував колинебудь?.. Розговіюся, зараз на піч, та й до гори черева: спатиму аж до провід!

. О! А до шиньку?

. Чортма за що, в кишенях ані дзенькне!

. А набір?

. Набрався, братуха, по самісенькі вуха!

. Ніби не знайдуться такі, що почастують?

. Ну й чого ти чіпляєшся, чого лізеш в вічі, як та слоква? А вже ж що знайдуться ще путящі, не всі такі скнипи як ти?

. У мене дурничку хава з'їла.

. Вона вже й тебе туж-туж стріска!

. А стріска! Що ступінь, то все ближче до домовини!

. Коли б думав про домовину, не складав би карбованці в скриньку!

. Живий про живе міркує!..

. Ну й діждалися ж тепла! Надів сьогодні, гедзетика, думка шибала: змерзну! Аж воно і в гедзетику парить.

. Га? То ще кров в тобі воює; а як мені, то ось і в кожусі холодно.

. Ну й зима ж була!

. Сутужна!

. Була б, мовляв, ще сутужніш, та вже й нікуди!

. І довга! Таких зим довгих либонь ще й не було?

. Була б ще довш, та вже й нікуди!

. А тобі що? — Ні волика, ні коровки!.. Що ти за пашею бідкався, чи як?

. Не до тебе п'ють!

. Не стало топлива, ти хату обдер?

. Обдер свою, а не твою!

. Далі зими ще довші будуть: перед кінцем світа геть усе переплутається!..

. Либонь, воно до того вже йдеться? Мабуть і хаврах геть повимерзав? Торішню весну, мої хлопчики таки наловили їх, аж на одинадцять карбованців; а цю весну, мабуть, чорт матиме й того заробітку?

. А чорт матиме! Бо тепера до волости, писар мені казав, прийшла статистика, що земство не платитиме вже за хаврахів…

. Обдурюй кого іншого!

. Чи й справді? Не платитиме вже?

. Написано, щоб з кожного наділу по скількось там хаврахів ловили, та приставляли до волости…

. Г-м, шутки!..

. От чорт не видав! Ах, які митці? Чорта з два я їх ловитиму за спасибі!..

. Примусять!

. Мене? Ов-ва!

. Чи ловитимуть, чи не ловитимуть, а як захоче господь покарати, то відкіля те й лихо вирине: і хаврах, і кузка, і гемонська муха і всяка нечисть!..

. А звичайно…

. А так, так… Все від господа милосердного.

. Адже розказував якийсь чоловік, що десь-то, так хтось-то, усіх хаврахів повиливав на своїм наділі; а сусіда його, каже, навіть, і кухля води не збавив: на божу волю здався. Щож, нарешті, вчинилося?

. Мабуть, у того, що виливав, геть хаврах хліб вибив?

. До цурочки, до щенту!.. А в того, що не зачіпав їх, хоч би тобі стеблину знівечили!

. Он як!

. А бува, бува!..

. Все від господа милосердного!

. Ну, скажіть, на милость божу, що воно за причтя, що вчора зовсім було насупилося на дощ, думка шибала: ось-ось поллє, ось-ось ушкваре!.. Отже тільки погриміло та поблискало…

. Га? Воно вже так щоразу коїтиметься, що погримить, поблиска, часом трошки побризка, та й розійдеться.

(спершу послухав, далі підходе ближче). Через що ж то воно, діду, так коїтиметься?

. Га? Через що? Показав би я їм, та не сила вже моя… А розплодилося їх до пропасти!..

. Отак і я догадувався, отак самісінько… Це ви, діду, про відьом кажете?

. Їздили колись вони на мені, та вже ж і я ними їздив, ого, ще й як їздив! Як сяду було на неї, та замордую, та як почну хвайдою маніжити, аж мило з неї клубками котиться!..

. Цебто у сні вам так вбачалося?

. Га? У сні? Стривай, дадуться вони колинебудь тобі в знаки!

. Роман митець кожному баки забивати!

ЯВА V.

Ті .

. Про віщо чурукаєте?

. Звичайно про те, що, мовляв, щодня тебе муля…

. О, муля, аж дошкуля!

. Було б ще дошкульніш, та вже й нікуди!

. Дід Кирило кажуть, що відьми розплодилися, а Роман глузує!

. Сказано: багач, та ще й грамотний!

. То дід глузують над вами, а я навспряжки кажу, що ті відьми дідові снилися.

. Га? Снилися?.. Як тільки дочиталися до хреста, я, луп очима: стоїть мацапура попліч мене і шкіриться!.. Відкіля це ти, думаю, вискіпкалася? Ще й з дійницею на голові! Стоїть і звіриться на мене… Я їй тиць дулю, навідлі, о такечки — о! На тобі, кажу, хвостата прояво! — Щезла. Зирк у праворуч, аж і друга!..

. Сторія!

. Це ви, діду, задрімали, та до того ще постилися троє день…

. Батькові своєму лисому розкажи!

. А чом же ніхто інший опріч вас не бачив тих відьом?

. Бо дід, так вони средствія такого знають, що сподобилися їх бачити!..

. Неправда! Нехай дід так зроблять, щоб ті відьми отут з'явилися, тоді і я повірю!

(плює). Тьху! (Пішов).

. Ну… Тадже ж і в книжках повинні писати про відьом?

. Пишуть!

. А як же! Мій старший хлопчина якось читав мені, про: „бабу Ягу, костяну ногуі“

. Тож казочка, а казочка — побрехенька. А є такі книги, у котрих і правду пишуть.

. Яку ж правду?

. А таку, що багато ще є людей у дитинячім зрості, котрі вірять усякій нісенітниці.

. Хто ж його зна, котрій книжці і вірити?

. Стривайте! Ну, а через що ж нема у нас дощів, через що? Кажуть: куди відьма махне рукавом, туди й хмари прожене. Правда, Денисе? Так же кажуть?..

. Нехай отой розумний каже.

. Аби б дощі, то вже й хліб родитиме?

. А то ж як?

. У книжках пишуть і достометно викладають, що засухи відтоді настали, як повирублювали ліс, та позамулювали річки…

. Чорт батька зна що плещуть!

(до Дениса). Та ну не перебаранчай!

. І знов доказують і те, що люди здебільшого обробляють землю на нехай.

. Як то: „на нехай?“

. Сяк-так подряпають, як ще колись то діди та прадіди дряпали.

. Одначе ж за прадідів хліб родив?

. Ще й який хліб!

. На вдивовижу!

. Тоді земля мала силу: а тепер вже переорали її на попіл, знесилили. Замість того, щоб обробляти, наприклад, як німці-колоністи обробляють землю, наш брат тільки дряпа і всі надії склада на бога.

. Як бог захоче, то й на голому вродить.

. Без бога ні до порога.

. А звичайно. А друга приказка каже: „Поможи боже? — Роби небожеІ“ Отже німці, мабуть, цю приказку добре розжували.

. Так то ж німці!

. Такі ж люди як і ми; і тому ж богові моляться! Німці доладу обробляють землю, та ще й удобряють.

. Там і спромога і снасть інша!..

. Та може воно… Ну, скажіть, на милость божу! Тепера у мене плуг є, то леміш на ньому ще від діда! — Що ж мені: поламати його, чи спалити, та німецького купувати?

. Ось знаєте, що я вам скажу. Дайте ви мені, отак, як я оце стою: десятин з тридцять землі, на вічність, та плугів зо три волів, годів на п'ять вільготу…

. Та ще чого?

. Ще чого? Та хоч і годі!

(усміхається). І небагато чоловікові забагнулося!

. І тоді побачите, яким я зразу зроблюсь розумним.

. А так, так!..

. Ти бо не такай! Чого шкіришся? У тебе плуг волів є, то й розум у тебе є! Свирид має дві пари волів та четверо коней? Він теж розумний! Тепера у Романового батька: сімдесят десятин землі, свій хутір, худоби сила, грошей повні кишені, усякі достатки?.. То вже Роман мусить бути розумнішим над вами обома… Одним лицем і памещик, — о! А ми, злидні, то ми вже дурні, болвани!.. Шапочку повинні здіймати перед дукарями!.. Ну, та спершу дай мені силу, то й я показав би себе!

. Оце правда! Що правда то не гріх! Таку вже правду сказав, як на квитанції списав! Хто-хто, а ти показав би себе: щодня одвідував би всі шиньки?

. А чи не плюну я тобі межи очі?

ЯВА VI.

Ті ж, .

. Што, Роман Сафронович, все з мужичками гуторите?

. А хоч би й так, кому від цього зашкодить?

. Сколько разов постерегаю вас у єтих времяпровожденіях, ну не соображу: какая вам вигода?

. І я не соображу.

. А так собі балакаємо, та й годі, не кожне слово мимо вуха летить, інше і в ухо.

. А по-моєму: з ними розглагольствовать, що по воді батогом хлескать!

. Тобто ми такі дурні?

. Не в том расчот…

. А в чім же?

. Што просвіщенія на вас не видать…

. Нікоторої прибавки!

. З путящої балачки, то й ми дещо розжовуємо.

. Таки як добре пожуєш, то й розсмакуєш…

. Сомніваюсь! Думаєте, што я єту орду не пробував цівілізувать? Двадцять разов принімався — не дєйствуєт! Ти йому образи, а він тобі лика!..

. Така навкруги необразованость!..

. Це правда, господин старшина! Істинно, як на гладкому, як на чирині!.. Коли не сила, то краще мовчати!

(грізно). Тобі давно вже пора замазати рота!

. То я його не геть то ще й роззявляю!..

(скоса зиркнув). Чучю в хлів!

. Та я… (До Харитона). Ходім! Начальство, звісно, треба мовчати. (Пішов з Харитоном).

. Скажіть нашім мужичкам: господа, просимо викушать по чарочці…

(оглядується). Га?

. О! (До Дениса). Ступай, ступай! По чарочці, так єто на них дєйствуєть! Примєрно, почну їм пояснять про телеграф…

. Про телеграф? На віщо ж це?

. Как? Отож у нас телеграф проходить?

. Стовпи ото і дріт, то ж телеграп?

. Ну?

. От тобі й: „ну!“ По ньому ж депеші йдуть. Примерно: тут бринькни, а в Петербурзі чутно!

. Заговорю з ними об суєтності мірской; вони сисчас собственную суєтность: „а чи не чувать там ще, чи скоро нам землі приріжуть?“

. Що в кого свербить, то він те й чуха.

. Кожному своє на думці. Мовляв: бондареві — обручі, шевцеві — ремінь, хліборобові — земля…

. На мою думку: селянинові до телеграфу ще мало клопоту.

. Ну, єто ви розводите канітель!

. Або як урядник кажуть: „мирхлюндію?“

. Балакали б про те, що селянинові корисніш. Наприклад, хоч би розтлумачили їм „крестьянське положеніє“…

. Вот не було печалі.

. Ви, пане писарю, згорда дивитеся на мужика і лічите себе надто розумнішим від нього; а коли б ви балакали з ним як з рівньою, було б пуття. От сьогодні, наприклад, у нас велике свято, зібрали б ви громаду, та й поміркували б гуртом: хто той, котрого усі християни в цей день величають?

. Це діло попове! Спрошу вас: видали ви рицаря печального образа? Так осьдечки він стоїть перед вами.

. Скажіть, бога ради, від чого це, як тільки балачка наша доходе до краю, до діла, ви зразу починаєте замазувати мені очі чорт батька зна чим?

. Но однако ж… Впротчем, я нісколько неохотен вам больш возражать, потому што нема тут такого третього, котрий би обсудив: хто з нас больш не при своїм умі-розумі!

. Слухайте мене! Я вам по настоящій совісті скажу, що з мужиком ніколи не слід у патьоки заходити. От я вже четвертий рік за старшину, ну нікоторої, щоб образованость яка, нікоторої прибавки!..

. Це ви вже обидва починаєте воду товкти! (Хоче йти).

(лапа його за рукав). Не любите правди? Постривайте бо! Знаєте ви казку про: стрижене, та голене? Отак же і наш мужик: кіл йому на голові тешіть, а він таки своє гнутиме! Як і „со́духи праведні“ виходитимуть з нього…

. Які: „со́-духи?“

. А як же? Як чоловік помира, то з нього виходять: со́-духи праведні!

. Ви, Юхим Нечипорович, не понімаєте Романа Сафроновича, ну тольки я їх постиг. Вони хварисействують, єй-богу, хварисействують! Побули б вони у моїй шкурі, лібо в вашом положенії.

. Борони боже, усякого хрещеного і нехрещеного!

. Та нужда навчить коржі з салом їсти.

. Ого-го, ще й як їстимеш!

. А може це овсім не до вас річ? Знаєте примовку: мовчи, дуря, не з тобою говорять?

. Всяке животне повинно знати свій хлів!

. Та й я те ж кажу. (Сміється).

. Ну што ви? Ех, ви вочень вумниє!

. Мужикові дай волю, він зараз з тобою за панібрата, або на груди сяде.

. Коли б же то теля, та не забувало свого хліва?

. Ви ж єто у какую ноту ударяєте?

. Я ледва-ледва за три года набив руку.

. Еге ж, аж набубнявила?

. Чучю!..

(тихо). Ну-ну, не дуже. (Пішов, за ним Свирид).

. Посадови кого другого на моє місце — здуріє!

. Не здуріє, а задуріє? Та як і не задуріти: з мужиків та зразу в пани вскочити?

. Як? Тадже, ондечки як була у нас нападенія…

. На кого?

. Юхим Нечипорович неправильно виражають! Вони кажуть про епідемію!

. А як ящур напав худобу? А чума?..

. Куди це ви розмову заламуєте?

. То то ж бо й є! Скотину велено вбивать, а громада почина бунтувать! Отут і впорядкуй! „Старшина, кажуть, з чумного вола обдер шкуру і продав; а ми своїх з шкурами будемо закопувати?“

. А на що ж ви з свого вола шкуру здерли?

. На що?.. Ну та вже… І знов скажу ще й так: чума чумою, ящур ящуром, а як об самуварях? Як понаїздять: справник, становий, дохтур… „Подай самуваря!“ А іноді: „подай сахарю-чаю!“ Десятник, хіба він що зугарен? Звели йому самоваря зогріти, він і наллє туди води, куди слід вугілля вкинути, єй богу правда!

. Та все ж таки я не розберу, на віщо ви мені про це кажете?

. На віщо? Тепер двоє лошат урядникових, на зимівлі, телиця станового…

. Довольно, Юхим Нечипорович! Усіх обов'язаностей за одним духом не вимовите.

. Ні, я к примеру кажу, що треба ж з чогось потягнутись?

. Разві ви не сообразіте, що Роман Сафронович взяли собі воображеніє, що всі тут дураки?

. Он до чого вся балачка тичеться! Митці!

. Смішно вам? Важна комерція! Що ж, Юхим Нечипорович, розговівшись, поїдемо на земських, у проминаж?

. Ото тільки тобі і втіхи, що інколи проманажишся.

(до Романа). Ви чванитесь тим, що вчилися у городськом училищі?

. З боку видніш, хто з нас чваниться.

. Но і я, мілостівой государ і по школах вчився і промеж людей можеть боліє бував нежелі хто!.. А при том захачу — поведу, разговори; но могу і пренебреженіє оказать! (Іде).

. Поштеніє! (Протяга руку). Давайте бо руку? (Чоломкається з Романом). Чудной чалавек! А бодай вас!.. (Махнувши рукою йде)..

ЯВА VII.

Ті .

(на порозі крамниці). Господа, неужто, дискать, ви обминьоте мою убогу хіжину?

. Юхим Нечипорович, зайдем: „в хіжіну бєдную, богом хранімую?“

. Та воно можна.

. Не обідьте, дискать, господа, маленького чаловечка! Маленького, дискать, усякий можеть обідить… Милости просю!

. Що ж, вступим на часинку? (Пішли).

ЯВА VIII.

.

. Ти може не захочеш і похристосуватися зо мною?

. Чому? Це ж закон… Давай похристосуємось.

. Обійдеться! Закон… А якби не закон, то тобі б і однаковісінько?

. Чогось єретуєшся?

. Може від того, що ти такий засмучений?

. Ні, я… Не сам себе чоловік засмучує, а пригода: бажаєш супокою, а натрапиш на журбу.

. Виховуєшся, через те й балакаєш загадками?

. Які тут загадки? Діло, як на долоні.

. Ну й чого таки й справді сумуєш? Хоч би ради празника повеселішав.

. Не сплинуть радощі у думках, коли почуваєш в собі болячку, котра щохвилі гірш ятриться.

. Бо колупаєш болячку! Не колупай, швидш загоїться. Та що вже?… На віщо б я мала ховати очі, та лисичити? Не зволікайся краще, а кажи прямо: Зінько, ти мені обридла!

. З якого ж побиту так скажу?

. А як же ще? Здмухни зразу, як пилину з долоні!

. Не з того краю починаєш, сестро, розмову, то ніяково й міркувати. (Хоче йти).

. Думаєш, що я й досі не догадаюся? Бачу вже я добре, що: „коли не тепер, то в четвер?“

. Неспароване на що й розрізняти? Воно й без того нарізнь…

ЯВА IX.

Ті .

(до Зіньки). Ти осьдечки, а я тебе в церкві дивлюся. (Роман пішов в церкву).

. Душно в церкві.

. Давненько, давненько не бачилися! Я тебе насилу пізнала. Куди ж там до вас: багачка! Воно вже й скрізь так повелося: багачі до багачів туляться, а злидні одно — другого зажерають!..

. Не розберу, чого це ти і за віщо докоряєш?

. Та… Як же тобі живеться — доживається?

. А так…

. Ніби збентежена чого? Догадуюся!.. Чи правда, що Самрось знущається над тобою й досі?

. Всі знущаються, кому забажається.

. А ти все не скоряєшся, не мовчиш? Чула!.. Кажуть, що якось Самрось вернувся п'яний додому, роздяг тебе до сорочки, а косу забив кілком у лаву, та як почав тебе катувати!..

. І косу прибивав і до стовпа налигачем прив'язував… Кому ж іншому боляче від того, як не мені?

. Ой, лишко, лишко!..

. Жалібниць багато, та допомоги ані гич!

. Ох, жіноча доле, бодай тебе блискавкою запалило! А оце вже як Роман прийшов додому, то, кажуть, колотнеча утишилась? Ніби б то Роман, господи, як тебе жалує?..

(зідхнула). Та жалує ж!.. Тільки що ті жалощі жалчіш від кропиви.

. Це правда, що як хто заступається, то ніби ще болячіш робиться!.. А свекруха ж як з тобою?

. Яким вітром на неї повіє, таким вона й диха… Цур їй такій розмові, обридла! А тобі ж як дихається?

. Що мені? Хіба мені було з кого вибирати: у наймах зросла, з наймів і заміж пішла. Чула ти приказку про сірого вола, що робе він до втоми, а його за те ще більш поганяють? Отже я, либонь, і сірого вола заламала б у ярмі. Десять діл за одним заходом і кипіло і горіло в мене. Два роки мов у пеклі була!.. Чоловік у мене, він би й нічого собі, коли ж похнюпа: поскаржуся йому на свекруху, а він мовчить!.. Поскаржилася раз, поскаржилася вдруге, — бачу: не варто більш і скаржитись. Відтоді замовкла я, мов в рот води набрала! Та цим тільки й переважила свекруху.

. За то ж нарешті доскочила щастя?

. А що воно таке оте щастя, скажи мені? Та й задля кого воно, мовляв, писане? Не зазнала його змалку, то вже враг матиме й до останку! Що ж, дітки у мене підростають, свекруха втомилася гримати… Неначе б то благодать у нас в господі! Хлібець у нас не позичений, є й худібка, є одежинка, — сказать: заталанило! Тільки що сила вже не та в мені… (Зідхнула). Ось чого мені тільки й шкода: силоньки моєї!

(помовчала). І невже, Галю, ніякі думки тепер тебе не турбують?

. Які думки? За клопотами, чи знайдеться час баблятися ще з якимись думками?.. Колись і думки цвіли і рясніли, та пополовіли і зав'яли… Цур їм! Ходімо, гей, у вограду, та посидимо: ноги біда як болять! — Четверо день то, либонь, і не присіла і на часочок не прилягла? Паски сама попекла, свекруха й за холодну воду не взялася, хату пошпарувала і вибілила, дітвору пообшивала і пообмивала!.. Коли б ти заглянула у мою хатину, сказала б що в раю!.. (Пішли).

ЯВА X.

, .

(оглядається). Це ж Жлуденкових невістка Зінька. Ач, як гарно вбрана! А доброго намиста скільки аж шия вгинається!..

. Чи не пішли вже батько додому?..

ЯВА XI.

Ті .

(побачила Романа). Він, він!.. Глянь, Хведоско!

. Хто? (Побачила Романа). Байдуже.

. Ач, неначе той яструб зорить! (Ніби голосно). Кого ти там визираєш? Куди ти очі зводиш, осьдечки вона?..

(затуля їй рота). Чи ти при своїм умі?

. Він хоче, Хведоско, похристосуватись з тобою: зостанься тут, а ми підемо.

. З якої речі? Ні за що не зостануся!..

(схопивши її за руки, крутить навкруги).

Керелесі, керелесі Ходе Керел вздовж по плесі, Керелиха понад плесом, Керелята попід лісом…

. Що бо ти робиш? Та ну, не пустуй, відчепися!.. Пусти бо!.. Ой, що ж оце, Мотре, ти зробила зо мною? Хі! У голові, мов, в дзвони гуде!.. (Мотря і Любка хутко втікають від неї).

. Це вони чи не нарочито покинули її?

. Чи не чудасія! У очах неначе колеса крутяться!.. От навісна дівка! Жовто як!.. Памороки геть заморочило!.. Не втраплю куди йти… Постою трохи, поки опам'ятаюся… (Помовчала). І що це Мотря вигадує? „Раз-по-раз, каже, як тільки він увійде в церкву, то так і ввіп'ється в мене очима“… Хіба тоді, як став насупротив мене, то ніби й справді впився? Еге ж, впився!.. Радій, Хведоню! Раденька, що дурненька!..

. Піду їй навперейми. (Іде).

. Байдужісінько йому до мене: і не до мислі я йому і не під плече… Він дукар, багацький син, та ще й грамотний, а я… Бог з ним! Ніколи вже й не думатиму про нього, щоб більш і не снився мені…

(підходе до Хведоски). Отак несподівано зустрілися!

. От тобі і раз! (Засоромилася).

. Христос воскрес!

. Де ж це батько? Чи не пішли вже до дому?

. З празником! Не гнівайтеся, що я… Чи у вас христосуються з чужими парубками?

. Де ж це дівчата?

. Тепер вже так повелося, що: що вулиця, то й звичай; що хата, то й закон. Може ви гніваєтеся, що я знечев'я перепинив?

. Я… я не знаю… Чого мені гніватися?

. Ви щоразу обминали мене, ніби полохалися, або ж боялися зустріти?

. Може й полохалася.

. Чого? А писанку маєте?

. Та що з того?

(вийма з кишені писанку). Моя осьдечки!

(глянула на писанку). Ой, яка ж гарнісінька!

. Поміняймося хоч так, коли боїтесь похристосуватись?

(дивиться на писанку). Городська! Мабуть, не дешева?

. Візьміть же?

. З якої причини?

. Не хочете похристосуватися? І не гріх же вам?

. Хіба ж гріх?

. Так здавно заведено, не нами… Христос воскрес!

. Та вже: во істину! ( й міняються писанками. Народ виходить з церкви і розіходиться).

(проходе в глибині кону). То це ось з кого дівчата регочуть? „Насилу, кажуть, Мотря звела їх докупи!“ (Наслухає).

. Чи й не хитрі ж?

. От ми й спізналися.

. Еге… спізналися! Ой, хитрі ж!.. А цю писаночку покладу біля образків.

. А я наважався було, у церкві, підійти до вас.

. Де ж таки! Дівчата і так вже глузують з мене, а то б…

. Як вийшли ви з церкви, я й подумав: це ж і сьогодні не доведеться спізнатись?

. Велике щастя!

. Вам може й байдуже, а мені то й празники були б невеселі.

. Так би то я вам і поняла віри?

. Невже ж ви й досі не постерегли, що я ніколи й очей з вас не зводив? Пам'ятаєте, коли я вас уперше побачив?

. Пам'ятаю… Та що з того?

. Ще відтоді запали ви мені в душу!..

ЯВА XII.

Ті ж .

(проходе повз Зіньку). Затуляйте очі, щоб не побачили вуха! (Зінька пішла). Та годі вже нам, невже й досі не намилувалися? Либонь вже й ті, котрим не слід бачити, більш вчули, ніж ви набалакали.

(полохливо). Хто, сестричко?

(до Мотрі). Христос воскрес!

. Чисто! (Регоче). Давайте писанку, то буде й: во істину! А без писанки умийтеся!..

. Я вам опісля.

. Це б то набір? Чисто! У нас набір тільки лаються! „Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість!“ Ось приходьте, сьогодні, увечері, до нас: музики гратимуть, гойдалка висока-висока!.. Парубки гратимуть: у довгої лози, у тарана; дівчата: у ворона, у гусей!.. Весело!.. Ви умієте танцювати польки? Тільки приносьте писанку, тоді вже буде настояще: во істину! А що вже ми ждатимем вас, то аж очі лізтимуть нам на лоба! Правда, Хведоню!

. Може хто й ждатиме?

. Тільки не ти? Чисто! (До Романа). Умієте танцювати польки? Чого ж ви мовчите?

(усміхається). Я за вами і не похоплюсь балакати.

. У нас така чутка йде, що ви дівчат сахаєтесь?

. Мало чого не плетуть!

. Може й соромитеся підійти до дівчини, а що вже очима, то ловко промовляєте! Прийдете, чи погордуєте? Що тут від вашого хутора: доброму молодцеві тричі палицею кинути?

. Я радніший хоч і щовечора!

. Вже й щовечора! Чуєш, Хведоню! Мало чого вам не забагнулося б! Правда, Хведоню?

. Почни дратувати!..

. Кажуть, що ваші парубки задьори?

. А вам що до них?

. А що, вже й заступниця у вас знайшлася?

(засоромилася). Отакої вигадай!

. Постановите кварт зо дві горілки, — правда, що в нас і такі вже є, котрі і лимонаду п'ють! — то наші кавалери зразу приймуть нас у свою юрбу!

. Коли б тільки й клопоту, то й піввідра можна.

(дражне). Чисто! „І пів відра!“. Всіх купимо й продамо?

. Не в тім сила…

. Еге ж, що кобила сива?

. Одначе у вас дівчата гострі на язик!

. А що на серце, то ще гостріш!

. Я ж увечері прийду. (Уклонившись, пішов в крамницю).

. Милости просимо, доки цих не зносимо!

. Ну й яка бо ти! Цить бо!.. Він ще й розгнівається?

. А хіба у нього серце з перцем? Ну, Хведоню, що?

. Що таке?

. От і зустрілися і похристосувалися!..

. Хіба не можна?

. Надивилися в волю одно-другому в вічі? Ще хтось дивився, та аж зеленів!..

. Хто?

. Опісля довідаєшся! Він усміхнувся, ти зідхнула; потім він зідхнув, і ти усміхнулася — на віщо та й розмова? А перснів багато зняв?

. І не думав!

. А ну, покажи пальці! Я всі твої персні знаю. Ну вже ж і парубок: кваша якась, а не парубок! Хоч би одного персника зняв!

. Так би я йому й дала, як раз!..

. А де ж його писанка? Чи й писанки не дав?

(показує писанку). Осьдечки-о!

. Та й гарнісінька! Що то як багач?

. І на віщо він її дав, дуже потрібна? Віддам її комунебудь…

. Віддай мені?

(хова). На віщо ти його кликала, на вулицю?

. Ой, Хведоню, Хведоню!.. А ну, глянь мені в вічі!

. Не хочу!

. Думаєш від мене виховатись?

. Сестричко, голубко! Не кажи нікому, нікому!.. (Пішли).

ЯВА XIII.

.

(під чаркою). Приїздіть же сьогодні до нас, кумцю-душко! (До Романа). От бачиш, який я справний? Хоч і додому тепер… Вмент тут вродився, як на папері списаний! Поганяй!..

. Залив очі, тільки блимаєш?

. Знаєш, як кум-лавошник каже: „нікогда і во вік, да не забуде чоловік!..“

. Чого?

. „Да не забуде!..“ Так воно й далі, як по складам, так і по верхам!.. Аз, буки, вєді, глаголь, добро, єсть… А ти розумний? От ти і розжуй, куди воно націля. Чай-чай, примічай, куди чайки летять? Гляди тут, а я там!.. Он куди воно влуча!..

. Мели в гурт, завтра розберемо. Мудрій?

. Один дурень укине каменя, а десять розумних не витягнуть, — от тобі й замок! А ти одімкни?

. От насмоктався!

. Хто? Я не п'яний, ні! Я не п'ян, ну тільки грубіян!

. Воїн!

. А вже ж! „Роздайсь море, тріска пливе!“

. Замість того, щоб дома розговітись, у своїй сім'ї…

. Ов, ти розумнийі Такий розумний, аж дурний! Дома нема мені простору!.. Кум-лавошник зробе мене памещиком, бо вже мені міщанське коліно надоїло!.. А вгадай: на чім кум горілку настоює? Не вгадаєш! Ну й смашна ж!.. Там така смашна, що й мертвий зачмокав би губами!.. Випив на тще серце…

. А як батько благали: „не пий, Самросе, хоч до обід?“