Начерк Коліївщини на підставі виданих і невиданих документів 1768 і близших років

Front matter

РУСЬКА ІСТОРИЧНА БІБЛЇОТЕКА

видає

НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМЕНИ ШЕВЧЕНКА.

Вступне слово

В сїм томі, як обіцяли, подаємо переклад працї д. Шульгина „Очеркъ Коліивщины по неизданнымъ и изданнымъ документамъ 1768 и ближайшихъ годовь“, друковану в часописи Київська Старина 1890 р. (кн. II–VIII) і видану потім осібною книжкою — відбиткою (Київ, 1890, ст. 209). Разом взявши, розвідки, подані в сих двох томах Р. Історичної Біблїотеки — XIX і XX-ім можуть познайомити читача з народнїми рухами на Українї-Руси XVIII в., в їх ріжних проявах і заступити до певної міри моноґрафію, яка дала б загальний образ сих рухів, бо такої до тепер не має наукова лїтература. Специяльно для найбільш ґрандіозного з сих рухів — руху 1768 р. званого Колїївщиною нема моноґрафії, котра б вповнї вичерпувала предмет; з того, що є в науковій лїтературі, праця д. Шульгина найбільше може служити для обзнайомлення з сим рухом, бо зберає богатий і певний — головно документальний материял, для того її вибрано для перекладу, але й вона має деякі важні недостачі. Насамперед, автор в оглядї самого руху опер ся головно на актах польської військової комісиї для суду над участниками руху — т. зв. Кодненської книги, иньші материяли, особливо досить богату мемуарну лїтературу він полишив здебільшого на боцї, через те деякі епізоди, і між ними головна кампанія — Уманська зовсїм поминена; до певної міри сю недостачу заповнює подана в попереднїм томі розвідка проф. Антоновича про Гонту, але теж тільки до певної міри, бо то біоґрафія тільки одного з проводирів. Друге — автор вибрав собі кілька питань і оглянув їх в поодиноких главах своєї працї, через те огляду цїлости сього руху ми властиво у нього не знаходимо. Се були б головні недостачі; з меньшими — як досить важка архітектонїка й стиль сеї розвідки, тай з деякими незручними поясненнями або виводами, читач сам дасть собі раду.

Правда, сю книжку спіткав иньший дуже тяжкий закид — загального невірного розуміння річи, її тенденцийного осьвітлювання. Сей закид вийшов з під пера звістного польського історика Т. Корзона (Kwartalnik historyczny, 1892, III с. 526–40); д. Корзон закидав д. Шульгину, що він підсуває Колїївщинї якісь вищі, ідейні мотиви, характер протеста проти суспільного устрою Річи-посполитої, і якусь орґанїзацию, — тим часом як д. К. бачить в нїй тільки саме розбійництво, і всї його симпатиї лежать по сторонї тих, що не по людськи карали гайдамаків, з польської й росийської сторони; він бачить у д. Шульгина якесь любованнє в гайдамацьких убийствах і насильствах і розтягає сей закид на цїлу „київську школу“, осередком котрої уважає Київську Старину. На се д. Шульгин відповів критичним переглядом арґументів д. Корзона, а редакция Київської Старини загальною відповідю (К. Старина 1893, I с. 126–166); з сеї останньої, написаної одним з видатнїйших репрезентантів „київської школи“, ми наведемо уривок, що служить відповідю на закид д. Корзона і заразом — дає добру характеристику сих народнїх рухів:

„Ми як, і д. Корзон, признаємо, що подїї 1768 р. були дуже сумні; сцени убийства і нелюдськости, де б вони не з'являлись, завсїди викликають відразу в усякій хоч трохи цивілїзованій і гуманній людинї; тому й винищеннє селянами множества шляхтичів і Жидів, і нелюдські кари над селянами шляхетських судів, що не меньш немилосердно буяли протягом 4 років і винищили тисячки жертв, се — на нашу гадку — факти сумні, за якими треба жаловати. Але сї наші почуття зовсїм суб'єктивні і не можуть служити метою історичного дослїду. Ми мусимо поставити і собі і д. Корзону питаннє: які причини викликали сї явища, що нас засмутили? Ми зовсїм переконані, що д. Корзон не буде їх шукати, як шляхтичі XVII–XVIII в., „в уродженій хлопській злобі“, сам він відкидає погляд тих польських публицистів, що хотїли скинути вину на „заграничні підшепти“. Значить, причину треба шукати в не- нормальнім суспільнім устрою Річи-посполитої. Для нас сї причини ясні й зовсїм льоґічні: селянську масу, не вважаючи на довге і сильне противленнє, закріпощено, позбавлено ґрунтів і всяких, навить найелєментарнїйших горожанських прав. Її повсечасно дражнили шляхтичі безграничною і безконтрольною своєволею. Окрім материяльного гнета селян роздражнено й дуже нелюдськими релїґійними нагінками для запровадження унїї. В кінцї польський уряд і суспільність не постарались дати селянам яку небудь, хоч би як убогу, найелєментарнїйшу осьвіту. При такім устрою наслїдки, розумієть ся, могли бути тільки сумні. Покривджена, ображана і роздражнена маса мусїла, розумієть ся, підняти ся при першій нагодї, з першого лїпшого імпульсу, і вибух сей за для повного браку горожанського розвитку й гуманної осьвіти, мусїв виявити ся в формах дуже нелюдських і крівавих.

„Що до шляхетських репресий, котрі на наш погляд труднїйше виправдати, бо вони виходили від верстви більш осьвіченої й забезпеченої з кождого погляду, а до того тягли ся надто довго (4 роки), тому мали характер не вибуху або хвильового запалу, а систематичної, вирахованої пімсти, — то й про них теж можна сказати, що нелюдськість сих репресий пояснюєть ся станом суспільности в тім часї: осьвітою шляхетської верстви, дуже поверховною й порожньою, далеко низшою від того рівеня прав, на котрім встигла стати ся верства; тенденциєю суспільної орґанїзациї, занадто сторонничої, ексклюзивно-клясової. В таких обставинах, розумієть ся, всяка селянська реакция, замісь викликати потрібні заходи коло забезпечення суспільного устрою дорогою уступок і якогось задоволення потреб мас, — могла викликати тільки почуттє пімсти, що виявлялось в нелюдскостях відповідних до пережитого страху.“

Сї слова можна прикласти взагалї для оцїнки народнїх рухів на Українї-Руси XVI–XVIII в., в межах Польської й Росийської держави.

Що до нашого видання, то переклад працї д. Шульгина належить д. М. Вороному; до нього долучено показчики для т. XIX і XX, споряджені д. П. Рондяком; друку тому доглядав д. М. Павлик. Важнїйші друкарські похибки подані при кінцї тому; цитати з документів подавано без поправок, як їх дано в книзї д. Шульгина.

Сим томом закінчуєть ся серия моноґрафій про народні рухи на Українї-Руси XVII—XVIII в., розпочаті в IX т. Р. Історичної Біблїотеки моноґрафією про Хмельнищину. В дальших томах подана буде серия розвідок до істориї внутрішнього — суспільного й культурного житя, суспільного укладу й інституций на Українї-Руси.

М. Грушевський.

Передмова

Люблинська унїя р. 1569 була важним кроком польського королївства на шляху його замірів що до асимілювання з своїм народом людности всього великого литовського князївства, куди входила і південна Русь. Вигоди, що давав польський державний устрій, в значній перевазї над устроєм великого князївства литовського, шляхетському стану, неминуче мусїли відорвати від усїєї маси литовського і південно-руського народів не тільки земян, але й важних маґнатів, членів недавньої литовської ради, — і вони пішли назустріч польському королеви і шляхтичам, що під позором унїї двох рівноправних народїв хотїли бачити всюди перемогу польонїзму; з них з найбільшою охотою пішли на зустріч Полякам в сїм разї пани південної Руси, що в значній своїй части була безоглядно відлучена королем від Литви і прилучена до польського королївства. Після такого роз'єднання в народних масах великого князївства литовського, після такої втрати ними висших клясів, і Литва, і надто литовська Русь не могли вже більше мати оборонцїв своєї народности, законів, звичаїв і віри в соймі знов відродженої Річи Посполитої, бо тільки шляхтичі і мали право бути там послами. Правда, особисті інстинкти могли часом спонукувати декотрих з колишнїх земян і панів литовської ради боронити свою народність, але ж така оборона, коли б її було основно поведено, мусїла йти навперекір власним їх інтересам, бо їм в такім разї прийшлось би боронити і покинутий устрій великого князївства литовського, що так сприяв селянству і зміцненню правительственної власти. Тому то на перших часах після люблинської унїї знаходились ще між старої литовської ради люде, що готові були боронити і підтримувати свою народність і віру, але всеж таки з умовою усунення на бік самої істоти полїтичних порядків. Таким був наприклад князь Константин Острозький, звісний оборонець православя і руської осьвіти. Але де-далї таких дїячів серед південно-руського панства ми здибаємо все меньше і меньше; оборонцями православя на сей час стали виступати такі люде, як спершу брацлавський, а потім київський воєвода, Кисїль, що давав повну підставу народу казати: „в нього руські кости, але оброслі польським мясом.“ З кінця-ж XVII столїтя і Кисїлїв не стало.

Тож і не диво, що поспільство колишньої литовської Руси, не маючи способів для оборони своїх втрачених прав і знемагаючись під гнетом грубо кріпацьких порядків польського королївства, куди введено було більшу її частину зараз же після унїї, відлучивши від Литви, — не диво, кажемо, що поспільство се при таких умовинах довго тільки тим і могло виявляти свій протест, що цїлими юрбищами покидало своїх дїдичів-шляхтичів. Алеж, певно, такою пасивною обороною своїх прав цїлий нарід не міг обмежуватись якийсь довший час. З утїкачів-хлопів незабаром південно-руський люд перевернув ся в козаків, проживши якийсь час від свого родовища на границї південних степів під вічною загрозою татарських нападів. Відбиваючись там від ворогів і не залишаючи працї хлїборобської, вони власне стали хлїборобами-вояками або, як говорилось тодї, — козаками. Таким чином виникла поволї цїла нова кляса, і члени її нерідко з неприязного шляхтичам небезпечного півдня йшли жити і в межі иньшої Річи Посполитої, де козацтво спершу не було знане.

Де-далї контингент сїєї народженої в краю кляси все більше і більше розростав ся, бо козаками ставали і міщане, що торгували рибою і иньшою всячиною по Днїпру і взагалї в незахищених від хижацьких нападів місцях; ставали ними і иньші незакріпощені ранїйш люде, що не були заведені завчасу в станові кадри Річи Посполитої. Само собою розумієть ся, що члени такої новонародженої кляси людей не хотїли позбутись звичайної для них волї навіть тодї, коли жили в містах Річи Посполитої, віддалених від степів, а тому і всяким заходам старост і дїдичів втиснути їх в загал поспільства, позбавленого при польськім устрою навіть людських прав, — вони мусїли ставити опір. Коли ж вже занадто багато збірало ся тих нагод, де потрібний був опір, то протести поодиноких осіб ставали вже протестами колективними — от звідси і виникає початок козацьких повстань. Власні бажання козаків збільшити свою кількість притягненням до себе хлопів і охота сих останнїх, перейшовши в козаки, спекатись кріпацьких умовин істновання — все се цїлком природно мусило утворити ту єдність між сими двома народними групами, що мала своїм наслїдком постїйну готовість їх до обопільної піддержки і оборони. Козацький стяг, таким робом, став стягом всього південно-руського народу і боротьба, що велась козаками з Річю Посполитою, помалу стала боротьбою не за інтереси самого козацького стану, але за всю Русь, за її віру і народність. Богдан Хмельницький виступає щасливо власне за інтереси всього південно-руського народу і коли часом йому доводилось навіть карою смерти проповідувати хлопам правду, — „нехай кожний з свого тїшить ся, нехай кожний свого глядить“ і зараз же за тим заганяти їх до панів, — то се були тимчасові хвилини, що наступали за припадковими невдачами козаків на війнї і за побідами Польщі, але нїколи не можна думати, що й заміри великого козацького ватажка були в дусї наведеної правди. Після нього виразність замірів козацької боротьби з Польщею заплуталась: серед складаних полїтичних умовин істновання в кінці XVII і початку XVIII стол. козацтво дуже вже кидалось з одного боку в другий, принаймні на правім березї Днїпра, що на підставі Андрусївської умови (р. 1667) знов відійшов до Польщі. Нї Дорошенко, нї Палїй з Самусем і иньшими не мали вже змоги вернути козацтву тієї сили і значіння, що набуло воно за Хмельницького і таки нарештї козацтво на правім березї Днїпра щезло не закінчивши свого завдання — визволу себе і поспільства південної Руси з під гнету польонізму і церковної унїї. Наслїдком боротьби була на сам кінець руїна України і брацлавського воєводства.

Але життє південно-руського народу, в межах навіть спльондрованих війною країв, не закінчилось цїлковито підчас руїни. Поволї краї сї, де панами, на основі Прутської умови Петра I. з Туреччиною, вважали себе Поляки, стали залюднюватись руським селянством, що приходило сюди і з захода — з Волинї, Подїлля і Червоної Руси, і зі сходу — з гетьманщини. Важкі економічні і суспільні умовини в тім і другім краю примушували їх іти в спорожнїлий край з добрими ґрунтами. Але тут їх знову мусили стиснути рамки польського громадського устрою. Ґрунти, осаджені ними, здебільшого були власністю шляхтичів. Шляхтичі ж сї, скоро затих шум війни, зараз же вернулись до своїх маєтностей і незабаром заявили новим осадчим свої умовини, на яких сї могли користуватись панськими ґрунтами. Умовини ті спершу були досить вигодні для селянства, але на рештї, коли збіг речинець пільг, вони все ж таки мусили витворити конечним наслїдком міцний кріпацький устрій. Разом з тим не могло не початись знов гнобленнє православя на користь унїї. Давнїй лад шляхетсько-католицької Річи Посполитої таким робом знов набирав сили в південній Руси і селянству її знов потрібні були оборонцї, котрі могли б хоч почасти замінити козацтво, що пропало на правім березї Днїпра. Такі оборонцї і явились.

З ласки польських мемуаристів, звичайно сих нових оборонців руської народности і православя величають , а ввесь той рух, ними викликаний, що хронично тягнув ся протягом усього XVIII столїття, — . Підстава для сього є, та проте в сїм разї ми маємо до дїла з назвою не цїлком певною, перенесеною з значіння вузьшого на далеко ширше і навіть не однородне. В дїйсности гайдамаками звали здавен свого роду відщепенців грубо складеного суспільного польського устрою, людей, що й самому козацтву заваджали — і завдяки розбещености їх інстинктів і завдяки не співчуттю їх ідеалам козацтва; инакше, вони певно б могли пристати до нього. Сама назва „гайдамака“, з турецьким глагольним корінем в основі — „гада", мусила здавна означувати, відповідно змислу коріня, людей, що викликали в суспільности замішаннє, трівогу, рух. Найбільше йшло в гайдамаки забужан і поднїстрян, що, як каже Костомаров, відзначались більшим нахилом до буч і непо́слуху. Банди їх в тім краю звались ще в XVII столїттю ватагами левенцїв і були цілком анальоґічні з Червоної Руси, — що складались також з непокірних хлопів, а часто й свобідних карпатських горцїв. Силами сих, часом справдї розбійницьких, ватаг за часів Хмельницького покористував ся народний герой Нечай. Та протягом довшого часу вони не фіґурували на історичній аренї того часу: маси хлопів і козаків затирали їх своєю більшостю. Всеж число їх не зменьшилось; з кінця ж XVII столїття ватаги їх почали навіть значно поповнювати ся. Після селянської ворохобнї р. 1702 багато селян з Поділля і Брацлавщини, де був самий осередок сього руху, йшло в чи гайдамаки, знаючи, що Поляки, вгамувавши ворохобню, готують їм люті кари.

До тих же гайдамаків втїкали пізнїйше протягом XVIII стол. всї ті, що так чи инак провинуватились перед своїми панами, себ то участники дрібних і великих селянських розрухів. Цїлком натурально, що, при такім складї гайдамацтва, їм з одного боку дуже лежали на серцї бідування своїх братів, що лишились в межах Річи Посполитої, і вони все були готові помогти їм в боротьбі з Поляками, а з другого — не меньш натурально і те, що головним джерелом їх прожитку міг бути тільки розбій і рабунок. Неприймані на Запорожжу, де очевидячки вільні запорожцї в XVIII столїттю не мали вже волї побільшувати свої сили втїкачами-хлопами, як се було ранїйш, вони збували своє нелегальне життє, волочучись на границях татарських степів в межах Бугогардовської паланки в постійнім страху, що їх і звідти виженуть.

При таких умовинах істновання і без жадної орґанїзациї, гайдамаки нїяким чином не могли бути наслїдниками козацтва самі з себе.

Новими борцями за православє і руську народність властиво стали безпосередно самі селяне України і Брацлавщини. Самі себе вони нїколи не називали гайдамаками, а тільки козаками. Правдиві ж гайдамаки, левенцї були лишень їх ревними помічниками, як були ними протягом всього XVIII столїття і запорожцї, що й їх деякі польські мемуаристи змішу- вали також з гайдамаками і повстанськими селянами південної Руси. Було кілька моментів на протягу XVIII столїття, коли народний протест з боку самого селянства значно обгострював ся. Проф. Антонович вказує на роки 1734, 1750 і 1768, як на такі власне моменти.

Маючи на увазї в сїй статі занятись останнїм з трьох згаданих вибухів селянського руху на Українї в XVIII столїттю, не можемо не зазначити, що до сього часу повстаннє власне р. 1768 вважалось найбільш виясненим, завдяки кільком польським мемуарам, що дотикали ся його. Тимчасом такий вивід не зовсїм справедливий. Мемуаристи, що пишуть не все тільки про те, що вони самі бачили й чули, але й про те, що бачили й чули иньші не завжди гідні віри сьвідки, — легко роблять помилки, або перекручуючи самі факти або даючи їм невірне осьвітленнє. В сїм разї що до руху з 1768, що зберіг за собою назву колїївщини, все се, як побачимо, власне й мало місце. В таких випадках, натурально, лїпшим ремедіумом для відновлення правди мусять бути документовні дати про дослїджуваний час. До такого роду відомостей в працї нашій ми і постараємось забратись і при їх помочі, де се буде потрібно, виправити і доповнити і відомости мемуаристів і виводи декотрих дослїджувачів цїкавого для нас питання, збудовані на однобічно дібраних документовних датах, що були знані відносно ранїйш.

Розпросторонені думки про колїївщину — нїби осередковим її пунктом, що закривав все иньше, була уманська різня, нїби ввесь рух був лише партизанською війною без жадної організациї у повстанців, нїби крівавих подїй в сїм руху було більше нїж у всїх передущих народних рухах, при чому звірячість натури українського селянина такими подїями цїлком доведена і нарешті нїби рух сей був досить значний, — все се власне виводи на основі польських мемуаристів. З другого боку твердження деяких дослїджувачів, нїби колїївщина була тільки повстаннєм в оборонї віри, а других — нїби ро- сийський уряд не тільки співчував сьому повстанню, але навіть сам його й викликав — все се є наслїдком виводів, на основі однобічно дібраних документальних дат. Не трудно запримітити нарештї, що брак і недокладність материялів не могли потягнути за собою цїлком невірних виводів і питання про те, як поводились що до колїївщини запорожцї і питання про те, хто ж були власне так звані гайдамаки.

Тепер вже є значна можливість уникнути фалшивих виводів на основі мемуарів і квапливих виводів дослїджувачів, що користувались дуже однородними документами. Як нї мало поки що видано материялів, що дотичать цїкавого для нас часу, та всеж де що видано. Окрім того час від часу випливають на верх і документи, що ще чекають свого видання.

До числа останнїх належить наприклад книга, що містить в собі ряд признань гайдамаків і селян, оскаржених за повстаннє р. 1768 перед польською військово-судовою комісиєю, що засїдала в Коднї. Сїєю книгою, знайденою небіжчиком М. Максимовичем і теперішньою власністю Антоновича, ми між иньшим мали спроможність користуватись при наших студиях над рухом р. 1768 і витягнути з неї багато дрібних культурних і навіть політичних відомостей, що надають, як нам здаєть ся, подїям колїївщини більш певний характер, нїж вони могли мати на основі дат, звісних польським мемуаристам.

З огляду на те реєстр джерел сього руху тепер трохи ширший, нїж був ранїйш.

Ось сей реєстр:

1) Bunt hajdamaków na Ukrainie r. 1768 opisany przez Lippomana і dwóch bezimiennych wydany z rekopisma przez Eduarda Raczynskiego. Poznań. 1854. Один зі згаданих без'іменних авторів, власне останнїй — є .

3) Уманская рѣзня. Записка піара .

4) Pamiętnik do historyi polskiej przez Adama Moszczyńskiego. Poznań. 1863.

5) Описаніе бѣдствія постигшаго Умань и всю Украйну въ 1768 г. Переводъ съ польской рукописи, хранящейся въ институтѣ Оссолинскихь въ Львовѣ подъ N. 163. Кіев. Ст. 1882. кн. 3.

6) Записки о Южной Руси. П. Кулиша. Т. I і II.

7) Сказанія о Бондаренкѣ по народнымъ преданіямъ. Кіев. Ст. 1882 р. кн. 5.

8) Манифестъ импер. Екатерины II іюля 1768 г. Кіев. Ст. 1882 р. кн. 5.

9) Матеріалы для исторіи коліивщины или рѣзни 1768 г. Н. И. Костомарова. Кіев. Ст. 1882, кн. 8.

10) Переписка гр. П. А. Румянцева о возстаніи на Украинѣ 1768 г. Кіев. 1882 р. 9 і 10 кн. і 1883 теж 9 і 10.

11) Нѣсколько документовъ къ исторіи гайдамачины А. Скальковскаго. Кіев. Стар. 1885 р. кн. 10.

12) Архивъ Ю.-З. Россіи, ч. 1, т. т. II і III. При них розвідка про архимандрита Мельхиседека Значко-Яворського. Ѳ. Г. Лебединцева.

13) Тож само, ч. 3. т. III. При ньому розвідка про гайдамацтво (1700–1768) професора Антоновича.

14) Тож само, ч. 4, т. II. При ньому розвідка про селян України (1700–1798), професора Антоновича.

15) Наѣзды гайдамакъ на Западную Украину въ XVIII столѣтіи (1713–1768). А. Скальковського. Одесса. 1845 р.

16) Исторія Новой Сѣчи, його ж т. т. I–III, вид. 1885 р.

17) Собраніе сочиненій М. А. Максимовича. Т. I. Статьи: Извѣстія о гайдамакахъ; Сказаніе о коліивщинѣ; объясненіе нѣкоторыхъ украинскихъ народныхъ пѣсенъ.

18) Исторія Россіи Соловйова, т. т. XXVI і XXVII.

19) Де-які невидані материяли з Архиву київського ґубернського правлення.

Глава I. Ватажки і військова орґанїзация гайдамаків

Ватажки і військова орґанїзация гайдамаків.

До питань, що потрібують розвязання для характеристики колїївщини, належить між иньшим питаннє — чи була у колїїв яка орґанїзация, чи вони складали з себе тільки розбішацькі банди, що вели свою дїяльність без пляну, керуючись тільки самим бажаннєм здобичі.

З цїлого ряду характеристик дїяльности поодиноких ватажків повстання, наведених нами в сїм роздїлї, не тяжко зауважити, що загальний плян дїяльности в колїїв був, що плян сей мав на метї захопити київське воєводство або принаймнї значну частину його через акцию більш менш значних сил в чотирох кутах сього району: 1) біля Уманї, 2) біля Чигирина і взагалї в Приднїпрянщинї, 3) біля Білої Церкви і 4) недалеко Радомишля на границї київського Полїся, при чому ватажки Залїзняк, Неживий, Швачка і Бондаренко були проводирями сих сил, що й були направлені для захоплення означених пунктів. Плян сей виконував ся з певною упертістю, хоча натурально, повна незвичка до військової дісціплїни сїльського люду, що наповняв ватаги згаданих ватажків, мусила ставати на завадї правильній акциї до осягнення обраної мети. Далї, річ очевидна, що з усїх згаданих чотирьох ватажків Залїзняка вважали головою повстанцїв. Він називав себе полковником війська запорозького, тим часом як Швачка, Неживий і Бондаренко раз-у-раз титулувались тільки курінними атаманами сього війська. Окрім того той же материял наводить на гадку, що зазначений висше плян уложено не на самім початку руху в цьвітнї р. 1768 і що до розміщення головних сил в указаних чотирьох кутах київського воєводства, спершу колїї сполученими силами під проводирством Залїзняка пройшли по якійсь частинї Київщини.

Нарештї при характеристиках меньш важних ватажків досить виразно виступає та обставина, що власно сї ватажки, паралельно з дїяльностию головних сил і участю їх в правильних боях і облогах, вели партизанську війну. Невеличкі ватаги їх були анальоґічні з татарськими загонами, що вели акцию на близу головних сил; вони нищили ворога в тих місцях, де ще не було орґанїзованої оборони. Все що-йно висловлене, звичайно, вимагає подрібних потверджень. Вони містять ся, як думаємо, в виложених низше характеристиках окремих ватажків, більших і меньших, при чому одначе, укладаючи сї характеристики, ми не мали на метї вияснити тільки військовий бік справи, а старались змалювати дїячів руху р. 1768 всебічно, на скільки дозволяли на те добуті дати.

Максим Залїзняк.

Максим Залїзняк, сей „główny watażka“ і „ hajdamacki“ в кодненській книзї виступає не часто. Нї сам він, нї цїла маса селян і гайдамаків, що з ним була, не підпали суду військово-судової комисиї в Коднї, тому і в судових паперах, використаних нами, він не може брати виднїйшого місця. З тих же багатьох гайдамаків його ватаги, що підпали кодненському судови, в наших документах здибаємо тільки чотири особи, але всї вони не визначні і до того ж тільки один з них побував з своїм ватажком в Уманї і иньших місцях, де Залїзняк найбільше дав ся в знаки. А про те і в тих не багатьох документах, де в нас іде мова про Залїзняка, всеж таки є ряд відомостей, придатних для вияснення особи „glównego watażki“, а разом з тим і для змальовання характера руху р. 1768.

Відомий шлях, що перейшов Залїзняк в самім початку повстання з сполученими силами повстанцїв. Вийшов він з своєю ватагою в кінцї цьвітня р. 1768 з Мотронинського лїсу (в теперішнім чигир. п.) і послїдовно побував в Медвідовцї (містечко чигир п. над р. Тясмином і Медвідовкою на Зах. Півн. Зах. від п. міста), Жаботинї (містечко черк. п. над р. Жабянкою або Вязлою на Півн. Зах. від п. міста), Смілій, Черкасах, Корсунї, Каневі, Богуславі, Камянім Бродї (с. звенигород. п. над р. Білим Тикичем на Зах. від Лисянки), Лисянцї (м. звениг. п., де р. Лисянка втїкає в Гнилий Тикич на Півн. Зах. від п. міста) і нарештї в Уманї. Кріваві подїї з панами й жидами, що робив Залїзняк в усїх сих місцях, описано польськими мемуаристами не з рівномірною повнотою, бо не з усїх же місць мемуаристи могли мати відомости від самовидцїв, а тим більше не в усїх місцях могли бути на стільки письменні люде, щоб самі могли записати, що бачили. Найбільш письменних сьвідків різнї, справленої Залїзняком, було в Уманї, в сїм осередку польської просьвіти і культури тодїшньої України, що ще не вспіла зовсїм очуняти після руїни — тому то уманьські подїї Залїзняка нам найбільш і знані. Щож до справок його в иньших місцях, то в опису його походу багато уваги звернено ще хіба на перебуваннє його в Лисянцї, де тодї також ховалось багато Поляків. Тому й відомости про похід Залїзняка здавна треба було доповнювати хоча б на підставі народних переказів. Обертаючись знов до наших материялів в кодненській книзї, ми знаходимо в них відомости власне про кілька таких пунктів Залїзнякового маршрута, що їм не пощастило у польських мемуаристів: ми дізнаємось з кількох добутих нами актів де-що про перебуваннє Залїзняка з ватагою в Корсунї, Богуславі, Камянім Бродї і Боярцї.

Про перебуваннє і подїї Залїзняка в Корсунї, ми витягуємо відомости з заміщеного в кодненській книзі акта про убивство унїятського попа с. Завадівки (с. черкаського повіту над р. Грузькою на Півн. Зах. від Городища) Миколи Фалинковського. До справи сїєї був притягнений сином небіжчика, Семеном Фалинковським, „благочестивий“ піп тогож села Іван Старшевський. Признаннями на судї і попа Старшевського і його обвинувателя Семена Фалинковського, малюєть ся перед нами цїла побутова картина того неспокійного часу і тому ледво чи було-б добре обмежитись виїмками з неї тільки того, що безпосередно тичить ся тільки Залїзняка. Але коли вже варто не розривати картини подїй в нашім документї, то коньче треба хоч би в кількох рисах вказати, в якім станї була Україна що до справ релїґійних перед появою Залїзняка і взагалї перед початком колїївщини; инакше в справі Фалинковського і Старшевського не все буде ясно.

Початок шістьдесятих років минулого столїття був часом повного розцьвіту тої полїтики що до православя і унїї на Укра- їнї, основу котрій ще в кінцї XVII ст. так відповідно для сторонників викоренення православя була розпочата львівським єпископом Іосафом Шумлянським. Боротьба велась тодї унїятами, так мовити-б, без виповідження війни ворогови. Від утискуваних православних не вимагають тодї загальної згоди на унїю, але їм роблять страшенну силу ріжних кривд і всякий непослух чи то унїятському священникови, чи то епископови вважають за неохоту скоряти ся належній власти, цїлком іґноруючи релїґійну ріжницю між пастирями-унїятами і парафіянами православними. Навіть слова , , майже зовсїм зникають з адмінїстрацийного лексикону першої половини XVIII столїття. В документах того часу часто трудно вгадати — коли річ іде про православне, коли про унїятське духовенство. І усьпіх такої полїтики був дуже значний: в унїї числило ся тепер далеко більше, нїж при першій явній боротьбі з православєм. Становище духовенства при сьому було дуже тяжке, коли воно явно признавало себе православним. Насамперед для священників православних сама настанова їх в ту або иньшу парафію була дуже затяжлива. Вимагалось згоди властителя або його повномічника, що мало назву і що тільки й давало право священникови користання з певної кількости орної землї за визначену при тому оплату властителеви ґрунту. Потім після відібрання презенти треба було ще дістати від унїятського декана або протопопа або дозвіл тримати ся православя. Нарештї, після абсолюциї декана або протопопа ставленик мусив ще бути висьвяченим переяславським єпископом, тим часом як всякі зносини з Переяславом і духовенства і парафіян Переяславської єпархії були обтяжені по части самоволею пограничних властей, по части соймовими ухвалами. „Не кожний певно кандидат на парафію або священство (що окрім чести й доходу вабило ще й звільненнєм від панщини осіб невільного стану) — читаємо ми в передмові Є. Лебединцева до II і III томів 1 части „Архива Ю.-Зап. Россіи“ — не кожний певно міг встояти перед такими надзвичайними перешкодами і сильними перепонами і тому багато ставлеників або аколїтів відважувались на приняттє священства з рук унїятського архиєрея, висьвячені ж священники складали присягу і згоджувались на унїю, при чому більшина здаєть ся рахувала на те, що живучи в православній парафії можна правити службу по православному, а за буття Поляків і унїятів можна вдати з себе і унїята, коли не дасть ся якось одурити своїх дозорцїв. З актів III тому 1 части „Арх. Ю.-Зап. Россіи“ видно, якими наївними простацькими способами приходилось обдурювати . Иньший з них „точію за крайнюю нужду именовался унѣятомъ, служенія жъ божественныя въ церквѣ хотя съ опасностью, однакъ отправляетъ было по прежнему своему порядку по чину святія восточнія церкви; если жъ было случатся поляки или унѣяти, при коихъ слѣдовало ему служить по унѣятскому, то онъ было въ то время нарочно упьется и тѣмъ окажется, что не готовъ на служеніе.“ Иньший же під час приїзду небезпечних ревизорів скаже дячкови довше тягнути херувимську пісню, щоб не знати було як, переносячи святі дари, він промине ім'я папи. А за иньшого вданого унїята посьвідчують нарештї самі парафіяне, нїби він службу божу править по унїятськи. Все се практикувалось нерідко ще і в початку шістьдесятих років минулого столїття. Але коли сей час був часом повного пригнїчення православя на Українї, то разом з тим він же був і часом нового міцного опору православних селян і духовенства Полякам і унїятам. Роки 1761–1765 були тими роками, коли ігумен Мотронинського манастиря, що біля Жаботина в Мотронинськім лїсї, Мельхиседек Значко-Яворський, наставлений з наказу переяславського архиєрея Гервасия Линцевського, правителем українських церков належних до переяславської єпархії, найзавзятїйшим робом помагав українським селянам і зберігати православє і відпекуватись від силоміць накиненої і накиданої їм унїї. Потайна боротьба попереднїх десятилїть, завдяки енерґічному ігумену, мусила перейти на явну і всї релїґійні відзнаки унїятів і дізунїтів вийшли тепер на верх. Число тих, що з унїї навертались знов на „благочестиє“, як говорили тодї, було дуже значне; таке відновленнє православя тяглось доти, доки знову не почались ріжні утиски з боку унїятів. Коло гноблення і утисків дуже ревно заходились: унїятський митрополит Володкевич, що мав резиденцию в Радомишлю, його офіциял Мокрицький і покірна орудина в їх руках Воронич, тодїшнїй реґементар української партії, себ то начальник над тими польськими військами, що призначувались звичайно на оборону України і Поділя. Тільки страх довести до повного озвірення хлопів, що були потрібні для відновлюваної панщини, примусив бодай більших польських панів на Українї, як наприклад князя Сангушка, спинити хоч почасти нову війну проти „шизми“. Та на рештї і затверджена соймом р. 1767 толєранция в справах віри мусила потягти за собою, бодай на перших часах, ослабшаннє унїятів.

Але й без сього ослабшання утисків простий люд Київщини і особливо Смілянщини зважив ся сам вернути права своєї віри яким би не було способом. Вже р. 1767 перед відкриттєм сойму, сїльські громади згаданої висше місцевости знов почали просити архиєрея Гервасия прийняти їх як перше під опіку переяславської епархії. З сього часу зачалось таким робом нове прилученнє, що тяглось доти, доки і єпископ Гервасий і ігумен Мельхиседек не були на віки розлучені з Україною. Зворушеннє селян під той час було таке велике, що, як доносив Гервасий українському ґенерал-губернатору ґрафу Румянцеву, „обратившіеся въ унію священники не имѣли другого средства къ своему спасенію, особенно въ началѣ 1768 г., какъ только искать себѣ защищенія вь Переяславѣ“, де натурально повертались на православє. В Кодненській книзї ми знаходимо виразну ілюстрацию такого становища священників. Священник слободи Янівки в старостві білоцерківськім Матвій Сухач, оскаржений в Кодні на основі підозріння в підмозї гайдамакам р. 1768 і за православє, розповів на судї, як він зараз же на початку різнї 1768 р., будучи унїятським дя- ком в ріднім селї Насташцї і числячись унїятом з дїда й прадїда, щоб , вдав ся до Переяслава і був там висьвячений на православного пастиря. Після того, розповідав Сухач — „powracilismy do Nastaszki y tak przyiętą Błahoczestyą bylismy wolnemi od hajdamaków.“ Але в призначену йому парафію Сухач не поїхав, бачучи, що з попів нїхто не знає чого тримати ся — унїї чи дізунїї і чекаючи загального повороту в той чи иньший бік. Коли ж на рештї він лишив ся православним, то уважаючи на його викази, сталось се більш якось незалежно від нього. В справу сю вмішав ся протопоп села Гусачівки Василь Зражевський, завзятий православний. Протопоп сей при помочи якихсь „moskal'їв“ і під натиском мешканцїв Янівки, приставив його до Янівської церкви, освятивши її по православному чину — і Сухач лишив ся православним серед православної парафії. Се не перешкодило йому потім на судї в Коднї признатись, що на його думку унїя висше від дізунїї. Але окрім попів, що з конечности міняли унїю на православє, були натурально — скажемо по дорозі — і попи, що силою переконання в правости православя стояли так високо, як і багато селян. Згаданий щойно Василь Зражевський, протопоп села Гусачівки, був власно одним з таких стовпів православя.