Страждання молодого Вертера

Front matter

Всесвітня біблїотека.

Страждання молодого Вертера

.

Перша книга

Перша книга.

4 мая 1771 р. Як я тїшусь, що поїхав! Яке то людське серце, мій дорогий друже! Покинув тебе, котрого так люблю, з котрим майже не розлучав ся — і тїшусь! Я знаю, ти менї се вибачиш. Чи мої останнї звязки не були вишукані долею на те, аби трівожити моє серце? Бідна Лєоноро! А всеж таки я невинний. — Хиба се моя вина, що я забавляючись чарівною принадністю її сестри розбудив в біднім серцї Лєонори пристрасть! А всеж таки, — чи зовсїм я невинний? Чи я не підтримував її вражінь? Чи сам я не любував ся проявами її щирої вдачі, що примушували нас сміятись хоч і не були смішні, чи я — о, який же чоловік схоче на себе самого скаржити! Я хочу, дорогий друже, і обіцяю се тобі, я хочу поправитись, не хочу вже більше сю дрібку горя, яку нам подає доля, пережовувати, як се все робив; буду уживати теперішнього, а минуле нехай минає. Розумієть ся, ти, мій дорогий, правду кажеш, що людське горе було б далеко менше, коли б його люди — і Бог їх знає, чому вони такі — не старались з таким напруженнєм уяви охотнїйше виклика́ти в спогадах минулі нещастя, нїж байдужно зносити теперішнє.

Ти був дуже добрий, що сказав моїй матери, що я її дїло як найкраще полагоджу і як найскорше дам відомість про нього. Я говорив з моєю тїткою і зовсїм не уважаю її такою злою жінкою, як її у нас представляють. Се весела, жива жінка і дуже доброго серця. Я передав її обвинуваченнє́ моєї матери що до задержаної частини спадщини; вона менї росповіла свої причини, поводи і умови, під якими вона була б готова, віддати все, а навіть більше нїж ми жадали — одним словом я не можу тепер про се писати, скажи тільки моїй матери, що все буде добре. І знов на тій дрібній справі, я, мій дорогий, пізнав, що непорозуміння і лїнивство роблять мабуть більше помилок на світї нїж хитрість і злоба. А принаймнї ті останнї напевно рідше проявляють ся. З рештою я почуваю себе тут добре, самота у сїй райській місцевости се дорогоцїнний бальзам для мого серця, а ся молода пора року щедро огріває моє часто холодне серце. Кожде дерево, кождий корч — се цвитучий букет, і чоловік радо став би маєвим хрущем, щоб могти поринати в сїм морі пахощів і шукати в них поживи.

Саме місто неприємне, зато довколо нього несказана краса природи. Се спонукало покійного ґрафа М… заложити горо́д на однїм з горбків, які з прегарною ріжнородністю переплїтають ся з собою і творять чудові долинки. Горо́д простий і зараз на вступі відчуваєть ся, що плян робив не учений огородник, але чутливе серце, яке хотїло тут самим собою жити. Вже не одну сльозу вилляв я за покійником в запущенім павільончику, що був його улюбленим місцем, а тепер став моїм. Незадовго буду я паном города; огородник прихильний менї тільки від кількох днїв, та він не буде себе від сього зле почувати.

10 мая.

Цїлу мою душу наповняє дивна радість, така як ті лагідні весняні ранки, якими я тепер з цїлого серця любуюсь. Я тут сам і радїю своїм житєм, у сїй околицї, що наче сотворена задля та- ких душ, як моя. Я, мій дорогий, такий щасливий, так зовсїм потонув в почутю спокійного істновання, що на тім терпить моя штука. Тепер я не міг би і одного стришка нарисувати, а все ж таки нїколи не був я більшим артистом як тепер. Коли мила долинка довкола мене застеляєть ся мракою, а сонце стоїть в горі за непроглядною пітьмою мого лїса і тільки деякі промінї перекрадають ся у внутрішнє святилище, а я лежучи тодї у високій траві над бистрим потоком дивуюсь тисячам ріжнородних травичок близько при землї; коли я серцем чую суєту сього маленького світа, помежи стеблами, з його безчисленними, незбагненними формами хробачків, мушок, і чую також присутність Всемогучого, що нас сотворив по свойому образу, і подув Вселюбячого, що уносить нас і удержує у вічній роскоши; коли, мій друже, тодї перед моїми очима смеркаєть ся і світ довкола мене і цїле небо спочине в моїй душі, наче постать укоханої — тодї тужу я часто й думаю: ох, як би то я міг те все виразити на папері, — те що так повно, так ясно в менї живе, що було б зеркалом моєї душі, так як знов моя душа зеркало безконечного Бога. Мій дорогий! — але се мене знищить, я поляжу під напором величи сих вражінь.

12 мая.

Не знаю я, чи в сїй околицї ходять злудні духи, чи се в моїм серцю така чудова небесна фантазія, що все здаєть ся менї нїби райське. Перед сею місцевістю єсть близько криниця, що причарувала мене так як Мелюзину і її сестер. Зійшовши з маленького горбка натрафляєш на склепіннє а звідси двайцять ступнїв низше витїкає з марморової скелї чистесенька вода. І маленький мур, що служить огорожею в горі, і високі дерева, що покривають навкруги сю просторонь, і той приємний холод — все те таке принадне, таке миле. Нема дня, щоб я не просидїв тут годину. І приходять сюди дївчата з міста по воду найзвичайнїйша собі, але й найпотрібнїйша робота, яку колись виконували самі королївські доньки. Сидючи тут, я дуже живо відчуваю сю патріярхальність, — як-то вони, ті прадїди, коло криницї роблять знайомости й укладають подружя, як довкола криниць і жерел витають добрі духи. Хиба той не відчував сього, кому не доводило ся після тяжкої мандрівки в лїтнїй день покріплятись холодом криницї.

13 мая.

Ти питаєш мене, чи прислати менї мої книжки? Ах, ради Бога, мій дорогий, дай менї спокій з ними. Я вже не хочу, щоб мене заохочували, вели, підбадьорували: моє серце досить сильно ще живе само собою; менї потрібно колискової піснї, а її я маю досить в моїм Гомері. Як часто я зацитькую ним мою збурену кров; ти певно ще нїколи не бачив чогось такого неспокійного й нерівного як отсе серце. Та чи тобі, дорогий мій, про се говорити, тобі, що мав сю неприємність бачити мої наглі переходи від смутку до смілих поривів, від лагідної мелянхолії до пагубної пристрасти. І при тім держу я своє серденько як хору дитину: все йому позволяєть ся. Більше не скажу; єсть люди, що взяли б менї се за зле.

15 мая.

Місцеві прості люди знають вже мене і люблять, особливо дїти. Коли я зразу до них зблизив ся і приязно про се й те випитував, думали деякі, що я хочу брати їх на глум і відправляли мене навіть грубо з нїчим. Але я не зражав ся; я тільки відчував дуже живо, що вже й давнїйше помічав, що люди з иншого стану держать ся все холодно і здалека від простого народу, бо думають, що від зближення з ним можуть стратити. Крім того є ще люди пусті й примхуваті, що нїби на те тільки й знижались до бідного народу, щоб опісля живійше дати йому почути свою неласку.

Я знаю добре, що не всї ми рівні і не можемо такими бути, але я думаю, що той, хто уважає потрібним сторонити від так званого поспільства, аби задержати повагу, так само заслугує догани як і той трус, що укриваєть ся перед ворогом зі страху, аби не бути побореним.

Недавно тому я пішов до криницї й застав там молоду дївчину, служницю, яка, поставивши своє начиннє на останнїм ступню сходів, обзирала ся, чи не йде яка товаришка, котра помогла б їй поставити на голову збанок.

Я спитав: Чи помогти вам, дївчино? Вона почервонїла сильнїйше й сильнїйше. — О нї, пане, відповіла. — „Не стидайтесь“. — Вона положила собі на голову свій обручик, а я поміг поставити збанок. Опісля подякувала й пішла.

17 мая.

Я поробив ріжні знайомости, але товариства ще не знайшов. Я не знаю, чим притягаю до себе людей: я стрічаю їх так богато, вони привязують ся до мене і менї дуже прикро, коли по короткім часї наші дороги розходять ся. Якби ти спитав, які тут люди, то я б тобі відповів: як всюди! Люди се дуже одноманїтна річ. Найбільша частина з них працює майже все, щоб вижити, а ся дрібка свободи, яка їм лишаєть ся, так їх трівожить, що вони уживають всїх способів, аби її позбути ся. О, людске призначеннє!

А нарід тут дуже добрий. Коли я часом забуваюсь і уживаю з ними тих утїх, які ще доступні людям: чи то щиро й сердечно пожартувати за столом, чи то урядити прогульку, чи таньцї в добру пору, чи щось иньше, то се на мене дуже добре впливає; колиб я тільки не пригадував собі, що в менї спочиває ще богато иньших сил, які невикористані марнїють і які я старанно мушу укривати. Ах, се так стискає серце — а зрештою! се вже наша доля — щоб нас не розуміли.

Ах, померла товаришка моєї молодости. Знав я її колись! Я мігби сказати: який з мене дурень: шукаю того, чого нїде найти не можна, а я мав її, я чув її серце, її велику душу, в її присутности я признавав себе більшим нїж був — бо я був усїм, чим міг бути! Добрий Боже! чи лишилась не ужитою хоч одна сила моєї душі? Чи не міг я при нїй розвинути всю повноту того дивного чутя, яким моє серце обняло природу? Чи наші зносини не були тою вічною тканиною, від найнїжнїйших вражінь до найострійших дотепів, яких усї степенї аж до неприродности відзначені були маркою ґенїя? А щож! Ах, ті лїта, які вона ще мала перед собою, завели її скорше нїж мене в могилу. Я її нїколи не забуду, її сильного ума, її святої терпеливости.

Кілька днїв тому здибав я молодого Б… Се щирий молодий чоловік і вираз лиця у нього такий щасливий. Він щойно вертає з унїверситетів, і хоч не вважає себе мудрим, але всеж таки думає, що знає більше, нїж иньші. При тім був він і пильний, як я се по всьому помічаю, — одним словом має гарне знаннє.

Знаючи, що я богато рисую і знаю грецький язик (дві рідкости в тутешнїх сторонах) звернув ся він до мене і блиснув передомною своїми богатими відомостями, почавши від Бато́ до Вуда, від де-Піль до Вінкельмана, і запевняв мене, що прочитав цїлу першу частину Теорії Зульцера, й має рукопись Гайне про студіованє старинностей. Я йому не перечив.

І ще пізнав я одного чесного чоловіка, княжого урядника, щирого, добродушного чоловіка. Кажуть, що се велика приємність бачити його межи дїтьми; він має їх девятеро, особливо мила його найстарша донька. Він запросив мене до себе і я хочу його в найблизших днях відвідати. Він живе у княжім ловецькім павільонї, півтори години звідси, куди він одержав позволеннє перебратись по смерти своєї жінки, бо дальше жити в урядовім домі в містї було йому занадто прикро.

І ще кілька старих ориґіналів подибав я, у котрих все незносне, а особливо докази їх приязни.

Бувай здоров! Лист сей буде тобі до вподоби, він наскрізь історичний.

22 мая.

Що людське житє тільки сон, се вже признав не оден, і такеж почутє і мене нїколи не покидає. Коли я погляну на ті границї, в яких заперті людські сили дїяльности й дослїду; коли бачу, як вся праця до того тільки стремить, щоб здобути заспокоєннє потреб, які знов нїякої иньшої цїли не мають, як продовженє нашого бідного істновання, і що всяке заспокоєннє поза певними точками дослїду се тільки злудна резіґнація, яка малює людям рожево стїни їх вязницї — від всього того Вільгельме, нїмію я. Я вертаю в себе самого й находжу свій світ! І також більше в передчутю і пожаданню, нїж у представленню і живій силї. І тут все зливаєть ся в моїй уяві і я мріючи й сміючись мандрую далї в широкий світ.

Що дїти не знають, чому вони чогось хочуть, на се годять ся всї високо учені учителї й гофмайстри; але що й дорослі люди так само як і дїти товчуть ся на сїй землї і не знають, звідки й куди йдуть, так само мало свідомі правдивої цїли, так само дають себе вести ласощами і різками: сьому нїхто не хоче вірити, а менї здаєть ся, що се ясне, як день.

Я тобі се радо кажу, бо знаю, що ти міг би менї на се сказати, що ті, котрі найщасливійші, живуть як дїти з дня на день, тягають з собою свої ляльки, одягають і роздягають їх і з великою пошаною кружать коло шуфляди, де мама заперла цукорки, а коли нарештї одержать бажане, набивають собі ним повний рот і кричать: Ще! — Се щасливі сотворіння. І ще отсим добре живеть ся, котрі своїм нужденним занятям або й своїм пристрастям дають величаві назви і представляють їх родови людському як великанські дїла для його щастя й спасення. Добре тому, хто може таким бути. Але хто в покорі своїй знає, куди се все йде, хто бачить, як кождий горожанин, котрому добре ведеть ся, потрафляє зручно переформувати свій садочок на рай, і як терпеливо навіть і нещасливий штигулькає під своєю дорогою, а всї разом однаково заняті тим, аби се соняшне світло хоч хвилинку бачити довше — о, сей буде мовчати і утворить собі з себе самого свій світ, і буде також щасливий, тим що він чоловік. І хоч якби звязаний він не був, всеж таки в його серцї живе солодке чутє волї, і він знає, що зможе сю вязницю покинути, коли схоче.

26 мая.

Тобі здавна знаний мій звичай вишукувати собі в затишку хатку, щоб у нїй оселитись. І тут також я знов знайшов таке місце, що потягнуло мене до себе.

З годину дороги перед містом єсть місце, яке називають Вальгайм. Дуже цїкаве його положеннє на узгірю: коли вийти стежкою до села, видко звідти відразу цїлу долину. Добра шинкарка, яка невважаючи на свій вік все ще привітна й весела, подає вино, пиво, каву; а що вже понад усе, так се дві липи, котрі своїми розлогими галузами покривають маленьку площу перед церквою, окружену довкола селянськими хатами, стодолами й подвірцями. Такого спокійного й затишного місця я не змігби нїде найти, і от я кажу собі винести з гостинницї сюди столик і крісло, пю тут каву й читаю собі Гомера. Одного разу, коли я припадком одного гарного пополудня прийшов під липи, довкола було зовсїм пусто. Всї були в полї, тільки оден хлопчина, може шестилїтнїй, сидїв на землї й держав між колїнами двома руками наперед себе другу дитину — може піврічну, так що служив їй нїби кріслом, і хоч дуже живий, як се видно було з його чорних очей, — держав себе зовсїм спокійно. Менї сподобав ся сей вид: я присїв на плузї, що стояв напротив і нарисував сю братську позу з великим захопленнєм. Я додав ще поблизький пліт, ворота від стодоли і кілька поломаних колїс, усе як тут було, і по годинї побачив, що я зробив дуже цїкавий і добре зґрупований рисунок, не додавши нїчого від себе. Се скріпило мене в моїм намірі на будуче держатись близько природи. Тільки вона одна незмірно богата і тільки вона одна творить великого артиста. Можна богато сказати на користь правил, менче більше те саме, що можна сказати на похвалу міщанської суспільности: чоловік образований по правилам не утворить нїколи чогось зовсїм злого, без смаку, так само як той, що кермуєть ся законами і оглядом на добробит, нїколи не зможе бути злим або великим злочинником; але натомість всякі (хай там говорять, що хочуть), знищуть правдиве почуттє природи і правдиве її представленнє! Ти скажеш, що се за гостро сказано: що вони тільки ограничають, усувають дикі пагонцї і т. и. — Мій друже, чи хочеш, щоб я тобі навів порівняннє? То так, як і коханнє! —

Молодий чоловік кохає цїлим серцем дївчину, проводить всї свої хвилї у неї, не жалує всїх своїх сил і цїлого свого маєтку, аби їй кожну хвильку доказувати, що він цїлком їй відданий. А тут прийшовби філїстер, чоловік, що служить в публичнім урядї і сказав би йому: Мій молодий товаришу! Коханнє — се людська річ, тільки треба по людськи кохати! Подїлїть собі години: одні до працї, а години відпочинку можете присвятити своїй дївчинї. Обчислїть свій маєток і що вам від конечних потреб лишить ся, се можете — я не бороню вам — видати на подарунок для неї, тільки щоб не за часто: от на уродини чи іменини і т. д. — Коли він сього послухає, то буде з нього ужиточний молодий чоловік, і я сам радив би кождому князеви дати йому службу; тільки з його коханнєм кінець! а як се буде артист, то з його артизмом. О, мої приятелї! Чому потік ґенїя так рідко збирає, так рідко коли шумить сильними хвилями, щоб порушити ваші зачудовані душі? — Дорогі приятелї, алеж там по обох берегах живуть статочні панове, котримби вона могла попсувати їх павільончики, клюмби тульпанів, грядки капусти, якби вони завчасу не постарались усунути будучу небезпеку ріжними гатями й спустами.

27 мая.

Я, як бачу, попав в запал деклямації й порівнань, а забув розповісти тобі, що сталось далї з дїтьми. Я сидїв ще може за дві години на плузї заглублений у свої артистичні вражіня, які мій вчорашнїй лист тільки дуже уривково тобі представив. І ось над вечір приходить молода жінка з кошиком в руках до дїтей, які одначе не порушились, і кличе з далека: „Пилипку, ти дуже чемний!“ — Вона привитала мене, я їй відповів, встав, приступив близше й спитав, чи вона мати сих дїтей. Вона потакнула, дала старшому половину булки, а молодше взяла на руки й поцїлу- вала з усею материнською любовю. „Я дала свойому Пиллипкови держати малого, а сама пішла з найстаршим до міста, щоб купити білого хлїба, цукру й глиняну ринку“. Все те я бачив в кошику, з котрого злетїла була накривка. „Я хочу свойому Гансови (се було імя найменшого) зварити на вечер юшечки; мій старший, вітрогон, розбив менї був вчера риночку, сварячись з Пилипком за пригари зі страви“. — Я спитав про найстаршого, і не встигла вона менї сказати, що він пасе на луцї пару гусей, коли вже він прибіг і принїс меншому лїсковий прутик.

Я розмовляв далї з сею жінкою і довідав ся, що вона донька учителя і що її чоловік вибрав ся в дорогу до Швайцарії, щоб забрати спадщину по стрию. — „Вони хотїли його в сїм обманути“, сказала вона „і не відповідали йому на його листи; отже він сам туди вибрав ся. Коли-б йому тільки не трапилось яке нещастє — нїчого про нього не чувати“. Менї було трудно розпрощатись з сею жінкою, я дав кожному з дїтей по крайцеру, і для найменшого дав також, щоб вона купила йому булку до юшки, коли піде до міста, і так ми розійшлись.

Кажу тобі мій милий, що коли вже мої гадки зовсїм плутають ся, то тодї держить їх ще вигляд таких істот, що в щасливій безжурности крутять ся в своїм тїснім крузї з дня на день і на вид листя що спадає нїчого не думають, хіба тілько те, що зима близько.

Від тої пори я там часто буваю. Дїти зовсїм до мене привикли, дістають цукру, коли я пю каву, а вечером їдять зо мною хлїб з маслом і пють квасне молоко. В недїлю також дістають вони по крайцару, і як що мене нема тут після молитви, то виплачує їм його шинкарка Ордре.

Вони сміливі, розказують менї ріжні річи, особливо мене захоплюють їх пристрасти і маленькі вибухи їх жадности тодї, коли збереть ся більше дїтей з села.

Богато труду я мав, поки заспокоїв їх маму, котра все думала, що дїти заваджають панови.

30 мая.

Те, що я тобі недавно говорив про малярство, можна також сказати і про поетичну творчість; треба тільки пізнати найважнїйше і рішитись його висловити, і справдї тут можна нечисленними словами богато сказати. Менї трапилась сьогодня сцена, котра, колиб її вірно списати, моглаб дати найкрасшу іділлю про світ; але пощо тут поетична творчість, сцена і іділля? Чи конче треба удаватись до штуки, коли хочемо пережити якесь явище природи?

Як що ти після сього вступу очікуєш богато високого і благородного, то чекає тебе знов гіркий завід; се по просту захопив мене селянський хлопець і розворушив так сильно моє співчутє. — Я, розумієть ся, буду, як звичайно, зле росказувати, а ти, як звичайно, будеш уважати те, я думаю, побільшеним; се Вальгайм і все Вальгайм приносить такі рідкости.

На дворі під липами зібралось було товариство на каву, а що воно менї не зовсїм підходило до вподоби, то я знайшов вимівку і не пристав до нього.

З недалекої хати вийшов селянський хлопець і почав щось лагодити коло того плуга, який я колисьто рисував. Він менї подобав ся і я заговорив до нього, розпитав про його відносини, ми скоро зазнайомились, і як се менї звичайно удаєть ся, з такими людьми, я скоро здобув його довірє. Він росказав менї, що служить у одної вдови і що йому добре у неї. Він говорив так богато про неї і так її вихвалював, що я легко міг запримітити, що він відданий її тїлом і душею. Вона вже не молода, говорив він, і її перший чоловік зле з нею поводив ся, та вона не хоче вже більше виходити заміж, а з його оповідання виходило так ясно, яка вона гарна і мила для нього, як дуже він бажав би, щоб вона його вибрала, аби затерти память помилок першого її чоловіка, що я мусївби все повторити слово в слово, аби представити тобі сю чисту прихильність, любов і вірність сього хлопця. Так, я мусїв би мати здібности найбільшого поета щоб заразом представити тобі живо вираз його рухів, гармонїчний голос і скритий огонь його погляду. Нї, нїякі слова не виразять усеї нїжности його висловів і цїлої його істоти; все те дуже важке, що я зумів би тут навести. Особливо зворушувала мене його трівога про те, що я міг би зле думати про його відносини до неї і сумнїватись про її добре поведеннє.

А як незвичайно мило було се, коли він говорив про її постать, про її тїло, яке і без молодечої принадности сильно потягало й причаровувало його, — се можу я тільки в глубинї своєї душі собі повторити. Менї ще не доводилось в життю стрічати пристрастне горяче бажанє таким чистим і навіть нїколи я не міг собі сього таким чистим представити й вимріяти. Не лай мене, коли я тобі скажу, що на саму згадку про сю невинність і щирість горить моя душа і що образ сеї вірности й нїжности всюди за мною ходить, так що я наче загоряюсь від нього і сохну і вяну.

Я буду тепер старатись як найскорше її побачити, або, може се й краще буде — уникати. Так буде справдї краще: я її бачу в очах її вірного приятеля, і може бути, що вона не видалась би менї такою, якою я собі її представляю, отже по-що псувати собі гарний образ!

16 червня.

Чому я тобі не пишу? ти питаєш, а ще називаєш ся ученим. Ти повинен відгадати, що менї добре живеть ся: коротко сказавши, я зробив знайомість, яка близько дотикає мойого серця. Отже — як його… Дуже се буде трудно оповісти тобі до ладу, як се стало ся, що я пізнав наймилїйше в світї сотворінє. Я вдоволений і щасливий, отже злий з мене історик.

Може се ангел? — фе! Так говорить кожний про свою, правда? А всеж таки я не в силї вичислити її прикмет, і які вони; досить, що вона цїлком полонила мою душу.

Стільки наівности при такім розумі, стільки доброти при такій рішучости, і такий душевний спокій при живій дїяльности й повнотї життя.

Се все, що я тут про неї кажу, се тільки погана балачка, мізерні подробицї, які анї одної риси її „я“ не виражають. Иньшим разом — нї, не иньшим разом, а тепер зараз я се тобі розповім. Коли я сього тепер не зроблю, то не зроблю нїколи. Бо, між нами сказавши, від коли я почав писати, вже приходила три рази хвиля, коли я хотїв кинути перо, казати осїдлати свого коня і поїхати собі. І вже нинї рано я присяг собі не виїздити, а все таки що хвильки підходжу до вікна і заглядаю, як високо ще сонце…

Я не міг сього побороти, і вийшов до неї. І отсе я вернув ся, Вільгельме, зїм тепер кавалок хлїба з маслом на вечерю і буду писати до тебе. Яка се радість для моєї душі, бачити її в кругу милих, веселих дїтей, її восьмерьох ріднї: братів і сестер!

Коли я й далї буду так оповідати як до тепер, то ти будеш з того так само мудрий при кінцї, як і на початку. Але слухай, я хочу себе присилувати і почати розказувати з подробицями.

Я писав тобі недавно, як я познайомив ся з судєю С… і як він мене просив відвідати його скоро у його пустелї, або радше в його королївстві. Я занедбав був сю справу, і можливо не пішов би був туди нїколи, якби припадок не відкрив менї був сього скарбу, що скриваєть ся там, в тихім кутку.

Наша молодїж урядила була баль на селї, і я також охоче до сього прилучив ся. Я подав руку одній з тутешнїх дївчат, добрій, гарній, але зрештою зовсїм незамітній дївчинї, і було постановлено, що я візьму коляску, сяду до неї з моєю дамою і її тїткою і поїду так разом з ними на місце прогульки, а по дорозї заїду ще за Шарльотою С… — „Ви познайомитесь з гарною панночкою“, сказала моя товаришка, коли ми їхали через просторий вирубаний лїс до стрілецького домка. — „Стережіть ся, щоб не закохались!“ докинула тїтка. — Як се так? спитав я. — Вона вже заручена, та, з одним дуже чесним чоловіком, котрий виїхав, щоб упорядкувати свої справи, — бо його батько вмер, — і щоб старатись про якесь добре удержаннє“. Ся новина була для мене зовсїм байдужа.

Сонце мало ще чверть години до заходу, коли ми заїхали перед ворота. Було дуже душно і дами висловляли побоюваннє, щоб не зірвалась буря, якої признаки показувались на горизонтї як біло-сїрі і темні хмарки. Я старав ся їх заспокоїти своїм нїби то знаннєм погоди, хоч і менї самому здавалось, що нашу прогульку постигне якась біда.

Я висїв з коляски, а служниця, що стояла коло брами, просила нас хвильку пождати, — панна Льота зараз вийде. Я пішов через подвірє в сторону гарного дому, і коли я увійшов сходами і відчинив двері, моїм очам показав ся незвичайно милий образ, якого я ще нїколи не бачив.

В сїнях увивало ся шестеро дїтей, від одинадцяти до двох лїт коло гарної, середнього росту дївчини, в простій білій сукнї з блїдорожевими кокардами на плечи й на грудях. Вона держала бохонець чорного хлїба і краяла своїм маленьким, кождому відповідно до його віку й апетиту, і подавала кождому з такою ввічливістю, а знов кожде з них викликало так щиро своє „спасибі“, сягаючи в гору маленькою ручкою за хлїбом, ще як його кроїли, а взявши свій хлїб або бігло або йшло, відповідно до свого характеру, до брами, щоб побачити чужих людей і коляску, в якій їх Льота мала поїхати. — „Вибачайте, що через мене ви мусїли трудитись аж сюди, а дами чекати. За ріжними клопотами по дому й за одяганнєм я забула дати дїтям підвечірок, а вони не хочуть, щоб хто иньший краяв їм хлїб тільки я“. — Я поклонив ся незамітно, моя цїла душа була занята її постатю, тоном, рухами, і нарештї коли вона вбігла на хвильку в кімнату, щоб взяти рукавицї й віяльце, я мав час опамятати ся від наглого вражіння. Малі оглядали мене з далека з боку, а я підійшов до найменьшого, з милим, щасливим виразом лиця. Воно почало відступати, коли як раз в дверях показала ся Льота: „Люі, дай ручку стрийкови!“ — Хлопчик зробив се дуже охотно і я не міг здержатись, щоб не вважаючи на брудний носик, сердечно його не поцїлувати. — „Стрийкови“?, сказав я, протягаючи їй руку, „чи думаєте, що я варт того щастя бути з вами посвояченим?“ — „О,“ сказала вона, свобідно усміхаючись, наше посвояченнє дуже широке, і менї булоб прикро, якби ви були в нїм найгіршим.

По дорозї дала вона порученє Софії, найстаршій по собі, може одинадцятилїтнїй дївчинцї, уважати пильно на дїтей і привитати від неї батька, коли він вернеть ся з кінної прогульки. Малим знов сказала, щоб вони слухались своєї сестрички Софії, так якби се вона сама була, — що і прирекли виразно декотрі з них. Маленька бльондинка, може шестилїтня, сказала: Сеж не ти Льота, ми тебе таки більше любимо. — Два найстарші хлоп- цї влїзли були в коляску і на мою просьбу вона позволила їм їхати аж до лїса, під умовою, що не будуть пустувати і будуть сильно держати ся.

Не встигли ми добре розсїсти ся, а дами поздоровкатись і висловити взаїмно свої спостереження про сукнї, а особливо про капелюхи та перебрати належито те товариство, якого вони сподївали ся, коли Льота наказала візникови станути, а своїм братам злїзти; вони ж захотїли ще поцїлувати її ручку, і старший зробив се з великою нїжністю, яка відповідала його пятнадцатилїтньому вікови, а молодший жваво й весело. Вона ще раз поручила привитати маленьких і ми поїхали далї.

Тїтка спитала, чи прочитана вже книжка, яку вона їй недавно послала. — „Нї“, сказала Льота, „вона менї не подабаєть ся, і ви можете її відобрати назад. Попередня не була також краща“. — Я сильно здивував ся, спитавши, які се були книжки, й почувши її відповідь. Я бачив так богато характеру у всїм, що вона казала, стільки що раз нового було в кождім її слові, такими що раз новими промінями духа яснїло її лице і що раз більше виявляло вдоволення — бо вона відчувала, що я її розумію.

„Коли я була молодша, сказала вона“, то нїчого так не любила, як романи. Господи, яка я була щаслива, коли могла в недїлю сїсти собі десь в кутку і цїлим серцем занятись долею й недолею якоїсь міс Женї. Я не перечу, що вони менї й тепер подобають ся, але що я так рідко можу занятись книжкою, тож мусить вона бути відповідна до мого смаку. І тільки той автор менї наймилїйший, у котрого я можу віднайти мій світ, у котрого дїєть ся те саме, що у мене, котрого історія була б менї так само цїкава й близька, як моє власне домашнє житє, яке, що правда, не рай, але всеж таки в своїй цїлости може бути жерелом несказаного щастя.

Я старав ся скрити вражінє, яке зробили на мене сї слова. Але се, розумієть ся не тревало довго: бо чуючи, як вона з такою правдою говорила принагідно про „Векфільдського священика“, про ⁂ —, я зовсїм вийшов з рівноваги, висказав їй все, що мусїв сказати і аж по якімсь часї, коли Льота звернула розмову до иньших, запримітив, що ті цїлий той час просидїли так, наче їх не було. Тїтка поглянула на мене більше нїж раз своїм іронїчним носиком, але менї се було байдуже.

В дальшій розмові говорилось про те, чи велика приємність танцювати — „Коли ся пристрасть і заслугує догани“, сказала Льота, то я все таки признаю ся, що для мене нема нїчого понад танець. І навіть коли чимсь зажурю ся, а перетарабаню собі на своїм розстроєнім фортепянї контраданса, то зараз знов усе буде добре“.