Польот над Кавказом

Front matter

ВОЛОДИМИР КУЗЬМИЧ

Т М

АВІО-ЕКСПЕДИЦІЯ КОМСОМОЛУ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

КРИЛАТИЙ КОМСОМОЛ

Чия ідея! Хто полетить!

Хто не мріяв про польоти? Хто не задирав голови туди, до блакиті, де в спокійному льоті сунуть невеличкі хмаринки і в останньому поцілунку гасне проміння сонця?

Тепер, коли люди навчились літати, поетичність надхмар'я вже розвіяно гуркотом мотору. Тепер безліч людей вчаться розпізнавати велич людської праці й синьої височини, відкіля орлиний льот здається незграбним і мізерним.

На шпальтах газети «Комсомолець України» в березні з'явилася стаття несподіваного і досить романтичного змісту. Постійний читач цієї молодої, рухливої й цікавої газети зразу звернув увагу на статтю й закинув замріяну голову до неба, де байдужими вихилясами пливли хмаринки. Тоді було ще зимно і чомусь дивно було думати про весняний зльот і про здійснення близької мрії про польот над Кавказом, що його організовувала редакція газети «Комсомолець України».

Вона закликала своїх читачів обрати найкращих своїх представників од варстату для участи в авіо-експедиції. Ніколи ще жодна стаття не викликала такого емоційного зрушення!

Мимохіть читач уявляв собі редакцію з великою залею, з кількома кабінками для праці робітників, сповнену юна- цьким гомоном, рухливістю й запалом, що, здавалося, примушував їх працювати тільки для цієї подорожі і одноразово для збільшення тиражу «Комсомольця України». Уява малювала якісь величезні плякати, що мали прикрасити вхід до цієї «американізованої» редакції.

І вважалось, що ви підходите до плякатів, уважно їх перечитуєте, вивчаєте ці надзвичайні літери й переповнюєтесь бажанням обов'язково полетіти.

А тут же поруч мальовничий плякат дратує вашу уяву своїми аршинними літерами.

Так здавалось! А справді жодного плякату не було перед редакцією і тільки співробітники «Комсомольця України», як навіжені, бігали по Харкову, оббиваючи пороги Раднаркому, Правління Укрповітряшляху, ЦК Комсомолу, Всеукраїнської Ради Профспілок тощо.

Я не знаю, як урахувати працю зморених співробітників Ісаєва, Зархія й інших, що, не жаліючи підошов і своїх ніг, влітали до чергової установи і, розмахуючи руками, доводили потребу цього польоту. Напевно вони мали великий запал, що весь час підтримував їх і допомагав перестрибувати перепони, що їх ставило безжалісне життя.

Ось Зархій кричить, що інкасатор проґавив 2.000 карбованців, що їх мали отримати на влаштування крилатого рейду. Ісаєв полотніє і розгублено розводить руками не знаючи чим заповнити несподіваний недолік 2.000 карбованців. Але голова комсомольця повна ріжних плянів, і Ісаєв за 5 хвилин уже знає як обминути цю прикрість.

Та не буду розповідати всіх пригод із співробітниками «КУ». Недобрі люди кажуть, що Зархій познайомився з 40 шевцями, заваливши їх негайною роботою — полагодити своє взуття. Кажуть, що спеціяльно для Зархія виписали з Німеччини пів вагона шкуряного краму, бо в Харкові не вистачило підошов і ціна відразу підскочила на 300 процентів.

А один невизнаний історик комсомольського руху на Україні записав до свого щоденника такі незабутні рядки:

«Сьогодні за товаришем Ісаєвим бігло три фізкультурники з великими відрами, і підставляли їх під струмки поту, що лився з лоба великомученика редакції».

Можна ще довго вести це трагічне оповідання з усякими пригодами, та гадаємо, що для загальної характеристики й цього досить. Всі співробітники за останній тиждень перед Першим Травня набігались, намучились, налаялись, наголодувалися. Коли вжити нових термінів, то можна сказати, що вони обезкепились, обезпортфелились і обезштанились.

Нарешті надійшов радісний день Першого Травня.

30 делеґатів приїхало з ріжних місць України і мали щастя вивчати бліде стомлене обличчя бідного змученого редактора «КУ» товариша . Він спокійно зідхав, весело помахував портфелем і замріяно проказував:

— Сьогодні — летимо!

Делеґати питали, перепитували й нестерпно набридали всім присутнім своєю надзвичайною тисячопроцентною цікавістю.

Я оглядаю всіх. Ось перед нами стоїть делеґатка Тиняковки товаришка Михайленкова Оксана одягнена в зимове пальто, закутана великим шарфом, у теплих черевиках, і, коли не помиляюся, в кальошах.

Її русява голова привертає увагу, а блакитно-сірі очі так і стрибають по столі редакції, по вікні й по невеличких хмаринах, що мляво розпливаються в ранковій височині. Всіх цікавить питання: нащо вона так тепло одяглася і хто порадив їй брати з собою в подорож стільки речей. Вона повертається і з щасливою посмішкою каже:

— Та один пілот, що з ним я познайомилась учора, порадив мені добре одягтися, щоб угорі не замерзнути…

— А що ж іще радив той пілот?

— Та казав, що не треба пити перед польотом нарзану, есентуки, боржому, крем-соди й пива, бо шипуча вода зробить контр-революцію у шлунку і не будеш знати як врятуватися від ригачки. Крім того, радив ще не їсти багато, а так — проковтнути бутерброда та одного сховати в кишеню, щоб потім з'їсти його десь на височині 1000 метрів.

Хлопці усміхаються. Дивно їм чути такі поради пілота, а ще дивніше дивиться на ту людину, що одразу запам'ятала їх і виконала. І справді. Гляньте на інших. Он хлопець стоїть біля стіни над своїм жовтим баульчиком і тримає в руках одного плаща. Здається він плює на всі морози, на харківські дощі та грязюку і, навіть, не замислюється над тим, що може статися підчас довгого рейду у 5000 кілометрів. Він мовчить і іронічним оком споглядає зимну постать шановної робітниці товаришки Михайленкової. Йому байдуже — що їсти й що пити. Можливо, він уже випив пляшку пива, добре закусив і з повним шлунком збирається відвідати надхмар'я. Це делеґат з Артемівського. Широкий у плечах, з вузлуватими руками, у засмальцованому, але ще пристойному, піджаку, він прийшов із копальні й готується злетіти вгору так само, як щодня злітає вниз.

Інші вдягнені тільки в плащі або в піджаки. Вони не бояться холоду, а навпаки, передбачаючи спеку в Тифлісі, починають дискутувати з Михайленковою.

Друга делеґатка — робітниця Канатки Тищенкова — низенька, моторна дівчина, підтримує Михайленкову й доводить хлопцям, що дівчина так само витримає польот, як і хлопець.

— Казали на виробництві, що дівчина, як курка, літати не може, але ми вдвох доведемо, що не боїмося ні чорта, ні диявола, ані повітря. Хай хтось каже, що літати страшно. Для нас це дурниці!

І дійсно, вона має вигляд сміливої, одчайдушної дівчини, що безперечно витримає всі пригоди польоту. Скептиків серед делеґатів майже нема. Навпаки, кожний питає у Ісаєва, чи літав хто небудь із присутніх, а коли літав, то як почуває себе людина на височині, одірвана від рідної матері-землі.

Усенко, комсомольський поет, обзивається й тихим голосом розповідає про свій одеський рейд. Частина хлопців звертається до мене й просить розповісти про тогорічний польот «К-4» навкруги Кавказького хребта, що в ньому я брав участь. Помітно — всі бажають якозмога швидше отримати мінімум авіо-знань.

Ось делеґат Левицький, робітник «Серпа і Молота» в'юнкий, цікавий хлопець, що зачаровує делеґатів своїми оповіданнями, а за свою одчайдушність та моторність, отримує товариське прізвище «Старого Рубаки». Він симпатичний і ориґінальний, і тому його обличчя одбивається в пам'яті назавжди.

Поруч його стоїть товариш Халява, робітник, активіст комсомолу Артемівщини, і в коротеньких рисах розповідає, як на їхніх підприємствах обирали авіо-делеґатів. Все це цікаво, його оповідання звучить романтично, а піднесений настрій сприяє товариський розмові.

— А ми автом поїдемо до аеродрому, чи будемо тягати свої речі на собі, — питає один із делеґатів.

На жаль Ісаєв сповіщає, що машини всі зайняті й доведеться мандрувати на аеродром пішки. Ми виходимо з приміщення редакції, утворюємо каре й вичікуємо моменту, щоб влитися в загальну робітничу демонстрацію й дістатись аеродрому.

А Харків шумить, гримить, грає фанфарами, пливе червоними прапорами по двох великих артеріях міста по вулицях Лібкнехта та Пушкінській, заливаючи ввесь брук і пішоходи, й примушуючи всіх прямувати з собою на широке поле, де нас вже чекають 7 літаків і де почнеться незвичний авіо-мітинґ.

Лави сунуть такою щільною рікою, що нам доводиться чекати хвилин 20, аж поки за організаціями ДЕЗ'у не звільняється вільне місце. Ми одразу вбігаємо в щілину й під урочисту першотравневу музику мандруємо з масами за цвинтар до будівель аеро-порту. По дорозі ми знайомимося один з одним і з нетерплячкою поглядаємо туди, де, здається, вже гуркотять мотори. Окрім, певно, харків'ян, ніхто не бачив аеро-порту, великої метереологічної вежі з полотняним конусом та іншими знаками. Тин жовтим поясом оточує авіо-завод, кілька вартових діловито поглядають на юрби люду, що струмками заливають пляц. Ми відокремлюємось і простуємо по шосе до аеро-вокзалу. Тут нас чекають фотографи й перший начальник першого аеро-порту в СРСР товариш Павловський.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ПЕРШИЙ ЗЛЬОТ

Хто з нас був найважчий. Один делеґат полотніє. Чи страшно злітати? Де поділася земля? Сім літаків у надхмар'ї. Передчуття пригод. Вечірній сум у блакитних просторах

— А ми на вас давно чекаємо, — привітно озвався Павловський, запрошуючи всіх до вітальні аеро-вокзалу, що була добре умебльована й прикрашена повітряними картами та моделлю літака «Дорньє-Меркур».

Ми підходимо, вітаємось і розташовуємось на м'яких фотелях, канапах і стільцях. Павловський хутко зникає. За кілька хвилин він встигає побути в 20-ти місцях, нишпорячи з аеродрому на завод, на вокзал, до телефону, і віддаючи воднораз безліч розпоряджень про відліт 7-ми аероплянів. Коли хто запитує його, він дає чітку відповідь і знову вибігає з кабінету до товариша Могилина, що чекає на нас із журналом.

У передпокої вже стоїть вага і нас викликають, щоб зважитись із речами, з нашим авіяційним «барахлом», з невеличкими клуночками, що їх можна було б легко заховати в кишеню. Один товариш швидко з'їдає шоколаду і на запит нащо він це робить, — наївно відказує:

— Поперше, щоб я менше важив з речами і, подруге, щоб востаннє покоштувати шоколяду, бо хто його зна: коли вб'юся, шоколяд з'їдять без мене.

У цей мент товаришка Михайленкова з «повною нагрузкою» (пальто, шарф, валізка тощо) рішучо стає на вагу і, затримавши подих, гострим зором впинається в стіну й занепокоєно поглядає на Могилина, який, наче пророк, виголошує свій вирок:

— Вісімдесят два кілограми. Найважча з усіх!

— То вона об'їдалася у дитинстві!

Почувши прикру новину, дівчина видихає все повітря, в думках напевне бажає звільнитися від зайвої ваги, та на жаль вага безапеляційно й суворо показує цифру — «вісімдесят два»! Що проробиш? Дихай, чи не дихай, цифра не змінюється! Хлопці легковажно сміються. А Павловський високий, рухливий, весело поглядає на ощасливлену делеґатку й твердо проказує:

— Вас посадовимо в один із найміцніших літаків і підберемо спеціяльну компанію з легких хлопців.

— А нащо то зважують? — запитує батрак Северін, що не отямився ще після вражінь великого міста, після величної демонстрації й романтичного аеро-порту.

— А коли хто вб'ється, то будуть знати скільки пудів м'яса треба ховати, — одказує делеґат з «Марганцю» товариш Майоров.

Черга біля ваги хутко розтає і хлопці розбігаються, бажаючи якозмога швидше глянути на радянські аеропляни типу «К–4» українського конструктора комуніста товариша Калініна.

Їх не втримаєш! Чутка про винахід т. Калініна давно вже рознеслася по Україні і навряд чи знайдеш серед читачів «КУ» хлопця чи дівчину, що не знав би про літака з еліптичними крилами.

Вони вже біля аероплянів і, змішавшись з натовпом комсомольців, що виряжали свою делеґацію до Закавказзя, оглядають ланку літаків, вишикуваних перед довгими ти- ном. Натовп зростає щохвилини. Десь недалеко кричать на публіку міліціонери і з усіх сил стримують її за межею. Та нелегко втримати ентузіястів, що побажали коли не полетіти, то принаймні подивитися на відліт щасливих делеґатів.

З цими глядачами горе! Вони, як мухи, оточують місце зльоту і не зважаючи на заборону, не звільняють аеродрому. Відліт їх інтриґує, надзвичайно зацікавлює й приваблює до себе. От чому немає сил у заводської адміністрації позбавитись оцих непрошених глядачів і наблизити момент відліту.

Сюди долітають уривки промов із численних трибун на аеродромі. Лунають пісні, гримлять труби й ми стоїмо сповнені чарівного настрою, немов не вірячи, що от-от настане хвилина зльоту над тисячами демонстрантів.

Година минає за годиною. Нас розподіляють по літаках і, як не змовлялися хлопці, щоб летіли разом зі своєю компанією, вони розчарувалися: за інструкцією льотного відділу, вага пасажирів кожного літака має бути приблизно однаковою і тому там, де було два важких пасажири, додавали трьох легких. Товаришок Михайленкову і Тищенкову розлучають і вони з непевним чуттям стають кожна біля свого літака. Видко їм дуже хочеться бути разом, щоб укупі пережити щасливі хвилини польоту та щоб не оскандалитись перед хлопцями. Та що поробиш? Павловський невмолимий! Як призначив — так і сідай!

Кіно-оператор ВУФКУ тов. Сода, що його взяли зняти ввесь польот, додає нам нових мук і примушує ставати то біля літака, то окремо в полі й позувати йому, поки він крутне кілька разів ручку знімального апарату.

Він одягає пілотський шолом і просить одного з делеґатів покрутити ручку апарату, щоб і самому, як активному учасникові експедиції, потрапити на екран.

Прізвище Сода стає популярним серед делеґації. Комсомольський гуморист Юрій Вухналь, теж учасник експедиції, не довго думаючи, дає йому назву:

«КРЕМ-СОДИ».

Товариш Сода не протестує, і з легкої руки Вухналя це прізвище збагачує лексикон делеґатів. Варто зазначити, що ні товариш Сода, ні «старий рубака», ні хто інший, не ображалися з цих прізвищ, а навпаки, самі жартували з нами й незмінно підтримували веселий настрій підчас усієї подорожі…

Чи чули ви колинебудь як гуркотять сім моторів воднораз?

Чи звернули ви увагу на те, що повітря кублиться навкруги корпуса літака, звивається в незримі спіралі і одчайдушно кидається назад, б'ючись об крила та хвіст аеропляну? Дехто почав затикати вуха, а батрак із Полтавщини Северин Микола просто занімів од подиву.

Уявіть шановні читачі й читачки! Чи могло бути щось інше з Севериним, коли він, узятий з поля, з радгоспу вперше поїхав залізницею, вперше побачив трамвай, і вперше опинився перед дивовижним створінням епохи — аеропляном?

Він поглядав то на той літак, то на інший і з розкритим ротом усвідомлював собі, що напевне він не спить і щипати себе не треба, бо це найсправжнісінька дійсність. Його постать застигла в двадцятьох метрах од ланки літаків і напевно б стояла з півгодини непорушно, коли б до нього не підійшов репортер «Комуніста» художник-карикатурист тов. Я. Бєльський.

Кашкет напинався на голові Северина. Вітер, знятий пропелерами, одчайдушно притягав до себе всі речі, і коли б не Бєльський, кашкет Северина сам би проаероплянив перед здивованим натовпом комсомольців, став би предме- том загальної уваги і отримав би титула «летючий ковчег полтавського Ноя — Миколи Северина».

Доречі, в Полтаві з ним пожартували. Микола сам розповідав, як одного дня о третій годині опівдні на поле приїхав конем посланець із району і, припустивши коня, раптом під'їхав до нього, зняв з роботи і трагічним шепотом сказав:

— Друже Миколо! Я тобі раджу, зараз тікай, поки є час, бо скажу тобі поправді, я приїхав заарештувати тебе. Ось із району бомажка. Тут написано: «Наказую приставити негайно Северина до Райкому комсомола, щоб негайно виключить із героїчних лав сільського комсомолу і передати в розпорядження органів розшуку».

Блідий стояв Северин перед посланцем і не розумів, що од нього хочуть. Він ладен був справді тікати і тому вбитим голосом спитав:

— За що?

— Як за що? А де ти був сьогодні о першій ночі? Он доведено, ти вбив одну людину і тому маєш негайно їхати зі мною!

Це було сказано серйозно, суворим тоном і тому Микола покірно пішов до району і тільки там йому пояснили, що його обрано авіо-делеґатом на Кавказ.

Спантеличений Северин спершу почав одмовлятись, та потім, подумавши, сказав:

— Обов'язково полечу! Хіба я такий поганий? І я хочу попасти в розріз воздуха під воздушноє пространство.

От чому Микола стояв з занімілими очами перед 7-ма аероплянами, що нещадно свердлували повітря й злегка колихали крилами.

Ми всілися. Перший літак злетів о пів на третю й хутко розвернув свої крила над Харковом, над Будинком Промисловости.

Тяжко було злітати, бо публіка, як її не просили, лізла наперед і перед самим відлітом перебігала перед літаком, наче не розуміючи, що так може статись катастрофа. Один за одним з інтервалами 5-10 хвилин знялися й останні машини.

Публіка радісно вітала їх і підкидала кашкети й капелюхи, щоб виявити свою велику радість з приводу повітряної події. Наш літак знявся останній. Він простернив на військовий аеродром.

Отже про вражіння першого польоту.

Коли ми всілися в кабіну, кожний із стриманим подихом глянув на землю, на небо, де ми мали опинитися через хвилину й почав прощатися з тими, хто нас проводив.

Начальник станції з білим прапорцем пробіг спереду і змахнувши ним, дав сиґнала до відліту. Пілот дав повний газ. Машина, стрибаючи по горбках, колисаючись в повітрі, повільно попливла по землі і, збільшуючи хуткість, полинула по зеленій ковдрі аеродрому. Пропелер загув, зашкварчав приємним перегудом, сповнив нашу кабіну тонким запахом бензини і замайорів фурчастим віялом, на шляху до блакиті. Наші погляди в землю! Очі зацікавлено стежать за аеродромними будівлями, за ланами, що навколо міста, за ромбами й квадратами розплянованих вулиць.

Кожний захотів впіймати ту мить, коли аероплян одривається од землі і спирається власними крилами вже в повітря, починаючи тим самостійний льот. Та це здається неможливим. Аероплян, сколисаний розгоном, майже непомітно здіймається з ґрунту, і пливе на височині кількох метрів, а потім кількох десятків метрів над землею.

Вона, що мчала під вами стрімчастим бурхливим зеленим струмком, раптом провалюється вниз, меншає, даленіє і стає спокійною зелено-голубою ковдрою, пересмуженою чорними латками чорноземних ланів. Люди перетворюються спершу в химерні грибки, потім у тонкі рисочки мало-рухливих бацил, аж поки не стають крапками, повільно зникаючи в голубому молоці низинного повітря.

Я стежу за обличчями моїх сусід. У нашій кабіні сидять — Голуб, секретар ЦК, Євентов — активіст, Бєльський, що про нього ми вже згадували, і Павло Усенко. Вони спокійно сприймають відліт і наче справжні авіо-вовки, дивляться вниз на розгон землі і на одноманітне колисання широкого суходолу. За майористим Харковом, з його славетними річками Лопанню та Харковом, що з височини схожі на тоненькі сині ручаї, відкриваються широкохвильні обрії лісо-степової України. На зустріч нам біжать лани, невеличкі узгір'я. Провалюється раптово земля в байраках і виринають мініятюрні моделі хат, розмаїтих млинів та церков.

З височини пізнаєш, яка Україна ще солом'яна та бідна, роздерта на частки, на клаптики невеличких дільниць трипілля. Некультурні форми господарства примушують селян жити так, як колись жили діди, і заважають їм перейти до нових форм колективного господарства. Від усього того дхне февдальщиною, стародавнім впливом минулого. Тоскно стає на серці, коли вимірюєш очима, скільки ото землі загибає на межі, на шляхи до тих дільниць, щоб перевезти врожай тощо.

Як радієш, коли раптово побачиш великий клапоть зораної землі, зовсім неподібної до отих роздріблених ланів! Такий клапоть тягнеться і вширш і вдовж на кілька сот метрів і зразу дізнаєшся, що тут працюють нові люди — колективи й комуни. Та дуже рідко потрапляєш на це.

Обсмужена лісами, а іноді й пісками, уплямована синіми блисками озер і річок тягнеться під нами Україна. На височині видко надзвичайно далеко, і хоч ми над землею не більше, як на 300 метрів, ми бачимо далеко вперед і назад. Коли на зльоті земля мчала з хуткістю 90 кілометрів, то нам здавалося, що це — надзвичайна хуткість. Але тут ефект хуткости зникає, хоч літак щогодини пролітає 150 кілометрів з гаком.

Сонце висить як розпалений щит, а хмара, як рука велетня, тримає його позаду і немов женеться за нами. Блакитний краєвид нічим не відмінний від земного. Те саме сонце, ті ж самі хмари. Тільки вони здаються більшими, величнішими і пухкішими. Сонце невесело ховається за білу ряднину хмарин і з сумом кидає своє бліде проміння на землю. Наближається вечір.

Чомусь і нам стає сумно — чи з перевтоми, чи від довгого чекання — хто його зна. Земний краєвид хутко набридає і ти починаєш шукати чогось нового там за обрієм, де небо й земля з'єднуються розпливними смугами, загубивши чіткість, яку вони мали на землі.

Усенко хмуро поглядає вниз. Він хоче розважитись, виймає книжку та щось не читається йому. Він про щось думає і наче хоче сховатись од нас. Але ми знаємо причину. Аеропляна весь час підкидує і повільно опускає. Це приємне колисання з уславленими «повітряними ямами».

Хтось сказав, що їх треба боятись. Та брехня! Хіба не соромно казати, що в аеропляні неприємно летіти і незручно сидіти? Нині людині не треба мати надзвичайної вдачі і бути універсально сміливим, щоб одважитись на польот.

Я їздив залізницею, плавав на пароплавах, пережив колисву бурі на Чорному морі (рейс 17 днів), літав і можу впевнити читачів і читачок, що нічого надзвичайного в польоті нема. Навпаки, нема в світі кращого й найбезпечнішого траспорту, як авіяційний. Ви можете їхати заліз- ницею в м'якому вагоні і все таки вас буде нудити, особливо підчас довгих мандрівок, коли одноманітні вражіння. Навіть м'який вагон не врятує од тоскного настрою.

Ви можете пливти пароплавом у комфортабельній каюті і ніяк не позбавитесь морської колисви. І доречі. Якщо колисва на морі буде виснажати ваші сили своїм розміреним залізним темпом, великими змахами хвиль, дратувати вас незмінністю, неодворотністю, то жадний лікар, жадна людина не допоможе вам. Морська колисва триває годинами, добами.

А в повітрі — зовсім інше! Іноді лише підкине вас легенько, плавно спустить немов на невеличкій гойдальці і здасться вам, що ви сидите в вагоні Харківського трамваю марки № 7, який мчить із парку вниз. Приємно колисає і часто траплялось, що протягом трьох годин аеропляна підкине лише кілька разів, так що ні в якому разі неможна рівняти морське хилитання з повітряним. Хто добре почуває себе в легкому автомобілі, або трамваї (колисва однаковісінька), той прекрасно почуватиме себе в кабіні пасажирського самольоту.

У повітрі озоном не проживеш, і святим не станеш. Отже, наші руки розпакували баульчики і я, Голуб, Євентов та починаємо смачно закусювати десь недалеко Артемівського. Позабуто всі поради незграбного «пілота», з яким познайомилась Михайленкова (а проклинала вона його, проклинала!) і ми щиро п'ємо нарзан, за обидві щоки вминаємо бутерброди, ковбасу тощо і викликаємо у Павлуші Усенка великий апетит. І він з нами, він цілком солідаризується з нашою «обжорською» політикою.

Словом, у нашій кабіні було весело. Ми співали пісень. Голуб і Євентов читали. І я прочитав «Кучеряві дні» - Кириленка, згадав його чуприну і будь він з нами в кабіні — зазнав би він «аварії». Між мною й Євентовим поточилася дискусія: як слід писати художні твори про комсомол та його болячки.

Правда, Євентов був суворіший за мене. Як бачите, в літаку ми робили 7 справ, — їли, дивилися, спали, читали, співали, дискутували й вираховували скільки ми кілометрів пролетіли за даний час.

А тимчасом краєвид мінявся аж тричі. За лісо-степовою смугою України вилинула степова Україна з крейдяними горами біля Артемівського, з пірамідами чорного вугілля і з шахтами, димарями, з вузлами залізничих рейок — Рутченково, Дебальцево, Горлівка, і з білостінною Штерівською електростанцією. Мимохіть пригадувалась загата на Донці з Есхаром, з її дрібними струмками збаламученої піни й темно-зеленим поясом соснових лісів.

— А чи швидко буде Ростов? — спитав мене Голуб.

— Хвилин через 15, — відповів я, — згадавши слова пілота про тривалість польоту.

Над обрієм постала прозора біла смуга з темно-синьою биндою вечірнього моря. Літак поволі знижувався й хутко наближався до Ростова, якого ще не було видно у вечірній млі.

Сонце вже давно сховалося за обрій і нам незвично було спостерігати, як сонце сідало не в землю, а в якусь щілину поміж небом та землею з розмазаними червоними краями. Воно зменшилося з обох країв і в той час, як земля уже потонула в смерках, наш літак палав одбитими пурпуровими плямами і продовжував льот над потемнілим суходолом.

Раптом попереду запалали лінії розквадратованих вулиць і електрика спалахнула воднораз у багатьох місцях великого міста.

— Ростов, Ростов, — радісно закричали ми і схилилися обличчями на вікна, щоб глянути згори на наших това- ришів і на їхні шість аероплянів, що вже стояли ланкою на аеродромі.

— Ростов, Ростов, — радісно закричали ми і схилились обличчями на вікна, щоб глянути на наших товаришів…

Серед поля горить ватра і вітер розносить іскри по вітру. Аероплян сідає проти вітру і ми спиняємося поруч літаків.

Нас бучно зустрічають. Ростовські комсомольці оточують нас, виголошують «славу» — й запрошують до себе в місто.

— Ми тепер за кордоном УСРР — у республіці РСФРР, — просто сказав товариш Халява, підходячи першим до нашого літака.

І ми чуємо, як товариш Ісаєв розповідає товаришам із Ростова про наш польот:

— 35 авіо-делеґатів робітничої молоді летить передати першотравневий привіт молоді Закавказзя. 27 товаришів безпосередньо з виробництва. У делеґації — беруть участь — 3 комсомольські письменники — Усенко, Вухналь, Кузьмич, 3 члени ЦК, кіно-апаратор ВУФКУ, — та художник «Комуніста».

Ми зустрічаємося з товаришами сусідніх аероплянів.

— Хто з вас не витримав — признайся, — починає свій допит Вухналь, але товариші лише сміються. Із 35 душ лише 5 чи 6 чоловіка здало свої неприступні позиції, (ригали) а решта (в тому числі і дівчата) блискуче витримали іспит.

Скільки розмов, скільки вражінь! Це ж перший польот в житті! Скільки вони будуть розповідати своїм товаришам, коли повернуть додому.

Нам приготували авта і ми з жартами сідаємо до них. Великий і розлогий Ростов приймає нас в свої простокутні електричні обійми.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НАШІ ПРИГОДИ ПОЧАЛИСЬ

Ростовські комсомольці зустрічають. Будинок козацтва і селянства. Ранок. Аероплян «СССР–218». Аварія „перша“. Несподівана затримка № 2. Чи приємно летіти з чужим колесом? Як врятувався велосипедист з-під літака. Знову у повітрі. Навздогін товаришам! Над тихим Доном

Сперше ми блукаємо довгими покрученими вулицями, що ледви освітлені. За тим звертаємо на рівну путь і зухвало мчить поміж іншими машинами, трамваями, візниками й людьми, що сполохано тікають, звільняючи шлях. Нас вражає незвична прямизна ростовських вулиць. Просто перед нами лежить великий шумний проспект (кол. Садова вул.), що поєднує Нахічевань із Ростовом і впирається в залізничий вузол. Нам чомусь дивно, що авта мчать десятками хвилин, а Ростов тягнеться и тягнеться до безкраю.

Де ж ми станемо? Де спинимось? Машина реве своїм гудком і кидає в нічну темряву вузенький жмуток ацетиленового світла. Повз нас минають освітлені кіно, клюби, театри й інші приміщення для розваг.

Який же довгий Ростов! Не дарма один із делеґатів казав:

— Ростов — колишнє військове місто, що виросло з військового селища ще в давні часи. І от тому вулиці гео- метрично розпляновано, розраховано й кожний квартал має однакову довжину й ширину з сусіднім. Ви гляньте на місто! Ось скільки гуляє козаків і як би уважно ви не вивчали натовпи перехожих, ви не помітите червоноармійців.

Цю думку стверджує представник Краєвого Комітету Партії. Він коротенько оповідає історію Ростова і перед нами повстають картини недавньої минувшини, вчорашнього розгулу денікінщини тощо.

Ростов на перший вигляд здається більший за Харків. Можливо, що це так. Всі звертають увагу на европейськість його кварталів і згоджуються на тім, що будь Ростов у центрі України, він безперечно був би українським Берліном.

Нарешті ми під'їздимо до центрального будинку Козацтва і Селянства. Це військовий готель, у якому нам уже уготовлено райські місця. Кімнати великі, по 10 ліжок у кожній, але все те чисте, пристойне, і культурне. Ми вмиваємося, прибираємось, їдемо обідати о 10 годині вечора і потім, без відпочинку, роз'їздимося в 3 клюби, де нас чекають ростовські комсомольці.

Не спинятимусь на деталях. Скажу тільки, що зустрічали добре! Але, коли б ми приїхали на годину раніше, то безперечно було б іще краще. Павлуша Усенко виступив з промовою українською мовою, яку прослухали досить уважно і яку зрозуміли принаймні 95% руських слухачів.

Лише о 12 годині ми вщухаємо і як, снопи, падаємо в ліжка.

Тільки Ісаєв, Зархій, Крем-Сода і я збираємось в 10-й кімнаті на невеличку нараду і складаємо дві частини сценарія (42 кадри) культурфільму про наш польот.

Друге травня. О 3-ій годині ранку ми схоплюємося з ліжок і за якісь 12 хвилин вмиваємось, чепуримось і виходимо на ґанок.

— Та я не доспав, — галасує один із одеситів.

— Доспиш у літаку! Як почне колисати, ти схили голову і спи! Як проспиш Кавказ, то спустившись, скажеш — «І ми літали»!

Цей жарт викликає щиру усмішку на обличчях заспаних товаришів. Всі відчувають певну новину авіяційного побуту, а один із мотористів повітряної станції, що приїхав з автомобілем, знайомить нас із життям літунів.

— Хочеш літати — рано вставай, — доводить він.

Ми сідаємо в машини й летимо порожніми вулицями на схід, просто туди, де в жовто-зелених кереях запалилася червона ватра зорі. Сонце ще спить і лише одна хмарка, яка жевріє під дальнім промінем, сиґналізує, що сонце от от підведеться.

Аеродром зустрічає нас росяною травою, роздольними обріями, і порожнечою синього глибокого неба. Десь іще палають електричні ліхтарі та соняшне проміння перемагає їх і вони тануть у ранкових хвилях світла.

Сім літаків уже чекають на нас. Крем-Сода користує момент і знімає окремі кадри на аеродромі. Ось закрутився пропелер, ось його майориста айстра заблистіла під сонцем. Ось ми скупчились біля літака і страшенно серйозними обличчями вдаємо із себе досвідчених «авіо-вовків».

Два літаки вже в небі. Вони майорять над небосхилом і зникають, як невеличкі комарі в білявій запоні півдня. Вони будуть раніше за нас над цікавими перевалами Кавказу, їхні пасажири побачать Ельбрус, Чорномор'я і перші спустяться в Сочі, про яке ми ще мріємо.

Ось іще три літаки один за одим злітають у небо, а ми 10 чоловік з літаків «208» та «207» лишаємось чекати з Харкова двох Калінінських літаків, що вже вилетіли до нас і які понесуть нас над крижаними перевалами, бо німецькі «Дорньє–3» не в силі набрати такої височини, що її беруть радянські аеропляни.

Звичайно досадно бути — останніми, і замикати хвостиком усю авіо-експедицію. Та товариш Гоппе — начальник льотних ліній, що супроводить нас, заспокоює і каже, що коли з яким літаком трапиться нещастя, то нам першим належатиме честь допомогти.

— А проте — не турбуйтесь, ні з ким не трапиться нічого поганого, бо авіяційний шлях найбезпечніший!

Ми чекаємо. Ось уже восьма година. А ось і набігло на десяту. Ми поснідали, з'їздили в Нахічевань, а харківських літаків нема та й нема. Ми починаємо розважатися філософією, бо треба якось прогаяти час.

Ми розглядаємо будову — «Аеровокзалу» — величної будови з над-европейськими вікнами й дахом та й сміємось. Це проста міщанська хатинка, надзвичайно схожа на колишню поштову станцію XVIII та XIX віку, яка була призначена для «перекладних».

Звичайнісінька веранда виходить на північ, а невеличкий куценький садочок має прикрашувати це величне приміщення і задовольняти авіо-туристів невисокими общипаними кущами бузку та смородини. Шість тополів із сріблястим листям широко розкинули свої віти і самотньо лопотять про свою нудьгу, розмовляючи з широким степом, що припав зеленими долонями до околиці міста.

Нічого схожого на аеро-вокзал. Нема навіть і ангару! І коли прилетів літак, що має заночувати, то його просто закріпляють канатами до землі, загвинчуючи в ґрунт спіральні гвинти. Як не прикро казати, але це так,і який би гордовитий не був літун, він згоджується з тимчасовими незручностями і звикає називати оцю хатинку шляхетним словом «повітряна станція».

Безумовно, у майбутньому картина зміниться і років через 30 ніхто не пізнає цієї місцевости. Замість дикого поля, порослого густою травицею, буде обгорожений аеродром, де вже пастухи не пастимуть корів і який позбавиться повинности — щоліта годувати телят своєю смачною зеленою травою. Тут будуть бетонні ангари. Зацементують стартові стежки. Аеродром прикраситься готелем, авто-гаражем і буде одним із кращих місць майбутнього велетня завтрашнього Ростову.

Отак ми філософували, згадували Лермонтова, його героя Печоріна і казали поміж себе, що дехто з пілотів має печорінські риси. Можливо, цьому сприяють порожні аеро-вокзали і нудьга, що царить на аеродромах цілу добу, за винятком тих коротких хвилин, коли літак робить посадку, набирає бензини й знову покидає гостинний «аеро-вокзал».

Ми блукаємо по зеленому аеродрому і з нетерплячкою поглядаємо в небо, в порожній виструганий обрій, що чіткою лінією відокремлює блакить од степу.

У чверть на одинадцяту з'являється комаринна крапка і безшумно спускається вниз. Це «218», той самий, з яким ми зв'язали свою долю між Ростовом та Сочі і з яким ми пережили багато веселих демонічних і проклятих хвилин, коли з ними сталася…

Але про це далі! За «218» спускається «217», обидва калінінської конструкції. Їх хутко оточують станційні механіки, доречі, зовсім не схожі на харківських авіо-механіків. Вони одягнені в просте селянське вбрання і виконують різні чорні роботи на повітряній станції.