Щоденник кількох міст

Front matter

КОСТЬ КОТКО

ЩОДЕННИК КІЛЬКОХ МІСТ

КНИГОСПІЛКА

Зберігаючи час

ЗБЕРІГАЮЧИ ЧАС читачеві, і свій власний, автор навмисне не понастромляв до книжки різних описів місцевостей та історичних, статистичних та екзотичних довідок. Автор охоче повідомить кожного читача, що надішле до видавництва свою адресу (звичайно, приклавши 10 коп. марку на відповідь), де саме, з яких книжок і довідників він може здобути подібні дані. Читачам, що не люблять листуватись з письменниками, автор одразу радить чекати літери «Т» у БСЭ: там напевне будуть усі потрібні відомості.

Що можна побачити в чужій країні за 5 тижнів — без мови, без ґрунтовного розуміння побуту переходової доби? І ця книжка — не про Туреччину, а про себе, радянського громадянина й українського гумориста в Туреччині.

Щождо белетристичних ухилів, то хай читач не думає, що йому пощастить колись познайомитися з чи, скажімо, з Михайлом Володимировичем. Звичайно, це — збірні типи, і дивно було б жадати від когось із них письмового ствердження всіх його розмов з автором.

І ще, для рецензентів: одного тут не зможе знайти зацікавлений читач. Може, найголовнішого. Робітничої Туреччини автор не бачив і не міг побачити. Автор вважав себе за лояльного гостя Турецької держави й тому не хотів втручатися до тих справ, де він аж ніяк не може погодитися з політикою уряду.

Половину цієї книжки складають ті розділи з авторового «Сонця поза мінаретами» (вид. 1928 р.), що їх прихильно зустріла критика. Друга половина — нові нариси, наслідок другої подорожі по Туреччині.

Один із рецензентів похвалив автора за те, що «Сонце поза мінаретами» — цілком подається для вивчення Туреччини й турецьких міст. Щоб виправдати довір'я шановного критика, автор приточив до цього видання, об'єднавши назвою «Стамбула», три розділи з більшого оповідання «Вітер чужого бажання», яке ще друком не вийшло.

Стамбульскі фота

СТАМБУЛЬСЬКІ ФОТА

Віра безвір'я

Цей голос покрив усе.

Тільки-от-тільки дзвонили трамваї, прокладаючи свою путь по вузькій натовпленій вулиці; на різні голоси ревли авта на Пері; гаморіла юрба, — а ми, на другому поверсі еміґрантського кафе «Петроґрад», біля відкритого вікна вбирали в себе ці згуки, вбирали майже мовчки, обгортаючи довгими павзами коротенькі репліки.

І раптом — голос чи зойк, верескливий, пронизливий, хоч і не на високих тонах, голос, що йде з неба, а, може, й з-під ніг. Спокійний і тривожний разом.

Наше кафе — на перехресті Великої вулиці Пері й Саркіз-Агаджі. На протилежному розі, навкіс, маленький мечет із маленьким мінаретом. Тут, у кварталах европейців, він аж нічим не нагадує стамбульські мечети. Ну, як домова церква гімназії чи благодійної установи перед якимось старовинним собором.

На зубожілому мінареті зубожілого мечету, опершися на парапет у напрямі на південний схід, муедзин співає хвалу Аллахові та посланцеві його. І цей голос наповнив усю галасливу вулицю, і вже авто-людський гармидер-гук — тільки акомпаніментом до нього.

Не знаю, як убиралися муедзини раніш. Думаю, що не так, як цей. Бо звичайне пальто й звичайний чорний оксамитовий, здається, — капелюх співця аллахової всемогутности позбавляють його жадної містичности й романтизму. Чи не в цьому був глибокий зміст одчайдушної реформи Кемаля, що над нею знущаються газетярі буржуазної Европи? Вчора прочитав у французькій газеті: «Щождо Туреччини, то там диктатуру президента поширено навіть на деталі вбрання»… Здерто з муедзина чалму, з правовірного турка — феску, — і куди тепер поділася покірність аллахові й його повпредові на землі — каліфові?

Буяє життя. Горить електрика, біжать авта — в цей час на Пері нерозривною стрічкою. На протязі пів-кварталу можна купити все, навіть не заходячи до крамниць: од каштанів і «дузіко», місцевої поганої горілки, аж до жіночого тіла. І не підводячися з місця, я бачу, як на тому тротуарі жовтоволосий велетень матрос, світлий, як день, купує чорну кремезну муринку — темну, як ніч.

А над цим усім самотній голос самотнього муедзина. Скільки, скажете, треба мати віри, щоб у царстві мамони славити бога? Нічого подібного! Треба мати віру безвір'я, безнадійний цинізм, одчайдушний наплювізм, треба ані крихти не вірити в свого бога, не поважати, щоб закликати молитися йому серед гамору веселого життя та хвалити його за премудре влаштування світу: жовтявий швед може купити собі на дві години чорняву муринку.

Звертається служитель Магомета обличчям на південний схід, до Мекки, але зір його не сягає далі освітленого вікна нашого кафе, де кілька гяурів п'ють каву (та й то не турецьку, а з молоком). Його голос на кілька хвилин покриває ввесь галас, але — тренування, товариші, не більше!

І коли, проспівавши кілька раз, що Аллах — великий і милостивий, він зникає з мінарету — мені здається, що я бачу безнадійний жест рукою на прощання — до всіх людей, що, по-хорошому чи по-поганому, не вірять у бога.

За півгодини він питиме каву в своїй улюбленій кав'ярні й говоритиме з сусідами про курс ліри та катастрофічне зменшення прибутків, а потім, може, купуватиме — не муринку, білу. Хіба не вистачить білих еміґранток у веселих кварталах Пері?

Перші хвилини

Вузька вулиця, така вузька, що темно від високих будинків. Великий рух, люди, авта. Швидка машина несе просто вгору. Сиджу біля шофера й тому все бачу. Але цікаво: не пам'ятаю, щоб бачив хоча б один трамвай! Згодом переконався, що цією таки вулицею й трами ходять, але тоді, в перші хвилини, стільки вражінь, стільки оголомшений чужим рухом і власною швидкістю, що не бачив їх.

Не пам'ятаю людей. Не запам'яталося жадного обличчя. Не бачив нічого характерного східнього — тільки вражіння великого, рухливого. Таке й мусить бути завжди перше вражіння від великого чужого міста.

Од митниці до готелю через вулиці Войвода, Окджі-Муса й Пті-шан, а потім Великою вулицею Пері ми їхали хвилин десять. Мустафа — найкращий і найсміливіший у Стамбулі шофер. Він уже скоро шість років їздить на радянській машині.

Розклад буржуазної Европи

Вчора ввечері були в Таксімі.

Невеличкий садок, куди менший, ніж у Харкові на Римарській. За вхід тільки 5 гурушів (копійок). Ще півгуруша якогось податку — все. Надзвичайно демократична розвага!..

— Почекайте… — загадково каже мій попутник.

Про зміст цього «почекайте» я дізнався щойно, як виходячи з садка, ми заплатили за дві порції морозива й пляшечку содової води… 6 лір (карбованців). У найдорогшому кафе це б коштувало 50 коп.

Проте, своє морозиво ми їли за столиком перед естрадою. А на естраді — дивертисмент. Грає джаз, танцюють одна по одній якісь негарні дівчата, співає куплети місцевий улюбленець Амор (між іншим — про відставного вранґелівського козака дуже їдко; російська еміґрантська публіка суворо мовчить замість оплесків), все як слід. Потім — чарлзтон. Його танцює й публіка між столиками…

Цього ж вечора я, в якомусь зв'язку з процесом Сакко й Ванцетті, прочитав у газеті назву американського міста Чарлзтон. Завтра їх мають стратити. Моторошно було дивитися на цей танок із такою назвою.

На ранок я ділився вражіннями в нашій маленькій комуні. Було не скажу, щоб огидливо, а якось неприємно від неестетичного танку з верещанням «чарлзтон, чарлзтон».

Маленькій Люсі — ще нема 3-ьох. Вона, однак, уже розуміє розмови дорослих. Коли я скінчив розповідати, Люся вийшла на середину кімнати й почала танцювати так само, як оті, в Таксімі. Тільки танцювала вона й виспівувала «чарлзтон» якось естетичніш. Люся передвчора приїхала на одному пароплаві зі мною. Чарлзтона вона вивчила ще в Москві…

От і пишіть про розклад буржуазного Заходу!

Диктатура жилетки

Надійшли надзвичайно жаркі дні. Спека. Люди безперервно п'ють холодний «газос», або «суук-су». Мій фотоапарат одпочиває: персонажі ховаються в таку чорну тінь, що ніякої змоги нема зфотографувати щось цікаве.

І ці люди ходять у темних костюмах (осінній «сезон») з жилетками, в осінніх м'яких капелюхах. З них ллється піт, але вони мужньо терплять, бо такий закон пристойности.

Напроти готелю — поліційна варта. Черговий поліцай цілий день стоїть і реґулює вуличний рух. Але цей поліцай зрушив із свого місця і зробив чимало кроків за мною, коли я вийшов із дому без капелюха.

Жилетку й капелюх — дві речі — я зненавидів назавжди, перебуваючи в чужій країні. Тільки «нижчим істотам» — продавцям чаушу чи бубликів — вибачають перебування на головних вулицях без жилетки й капелюха. Коли я спробував робити протест проти цих причандалів пристойности, я бачив як інстинктивно повертались за мною здивовані погляди. Найжорстокіший з законів — закон неписаний. Його люди так просто, звичайно не можуть перемогти.

Я бачив, як блискуче вдягнені дами й кавалери з огидою відсувалися на бік, коли повз їх проходив — не тротуаром, бруком, — засмальцьований хамал, несучи на плечах важкий вантаж. Я бачив, як залізничних робітників такий же залізничник, тільки кондуктор (істота вищої категорії), залишив тільки до найближчої станції у ваґоні I кляси, і тільки з умовою: не сідати. Місця були порожні, на ввесь ваґон був тільки один пасажир — я, але ж на мені був капелюх і жилетка, і я мав право протестувати проти того, що поруч мене посадили нижчу істоту, пасажира III кляси.

З балькону

Готель — на великій вулиці Пері. Її тепер перейменовано на вулицю Незалежности (Істіклаль джадесі). Ліворуч — один квартал до Тунелю — де можна їхати під землею в Галату, праворуч — видко всю вулицю майже до повороту на Пті-шан.

Чистенькі трамваї з фантастичними гієрогліфами замість цифр. Досі не знав, що турки вживають якихось інших цифр, не арабських і не римських. Повертаюся до кімнати, бачу на стіні відривний календар із такими самими гієрогліфами. Справу полагоджено. За чверть години я вже читаю номери на трамваях і навіть чотиризначні номери автомобілів.

Вулиця вузька, хоч і трохи ширша від тієї, де ми їхали напочатку́. В протилежному будинку — якась модна майстерня. Молоді, гарно одягнені, люди шиють щось і куняють на стільцях.

Сила авт. Вони йдуть майже нерозривною стежкою.

Доми високі, на 5–7 поверхів, але дуже вузькі. Мені розповідають, що вони — дерев'яні, дуже давньої будови.

Вулиця

Перші дні не міг зрозуміти: чому тут так багато публіки завжди на вулиці? Адже місто куди менше за Москву, адже великих справ тут не може бути. Довгий час не знав, чи можна стрибати в трами й вистрібувати, не бачив, щоб хтось так робив.

Тут ніхто не поспішається. Ходять поволі. Виявляється, що з трамів можна виходити під час руху, але ніхто не стрибає. Навіщо? Воно бо десь там спиниться!

Думаю, багато люду на вулиці ось через що: всі ходять поволі. Кожний, навіть вийшовши в справі, перебуває на вулиці вдвоє більше, ніж у нас. Тому й здається, ніби вулиці переповнено. Коли б люди ходили так швидко, як у нас, здавалося б удвоє менше.

Спочатку не вмів переходити вулицю. Стоїть поліцай в колоніяльному, але червоному шоломі й байдуже помахує паличкою, дивлячись собі під ноги. Ніхто на його не зважає, кожний їде і йде, як сам знає. Я перші дні довго чекав проміжку серед авт, потім біг на той бік. Незабаром навчився переходити, коли забагнеться. Ніхто мене не розчавив, як бачите.

Собака

Ми їхали автом наниз, до Галати. Їхали швидко. Раптом шофер майже спинив машину.

Серед вулиці лежав собака й байдуже дивився на авто. Шофер обережно об'їхав — це дуже важко було на такій вузькій вулиці.

Шофер був турок. Турки ще й досі дуже люблять собак і котів. Образити таку тварину колись вважалося за гріх. Тому й у прислів'я ввійшла безліч константинопільських собак.

Коли їдеш шіркетом на Пренкіпо або купаєшся в Мармуровому морі — бачиш серед моря два маленькі острови. Один — зрізаний, ледве визирає з води, другий — гострий. Це — Платі й Оксія. Там нічого не росте й там ніхто не живе. Ці дві темні плями якимсь дисонансом порушують яскравість рожевих островів.

Років окупації Антанта вивезла всіх собак із Константинополю на острів Оксію й потруїла там. Сучасні стамбульські собаки — молоді. Але ви чули, що таке атавізм? Молодий собака, що виріс уже після окупантів, якимсь інстинктом розуміє, що в турецькому народі живе зворушлива любов до кожної тварини.

Крамниці

Їх набито крамом: пахощами, одягом, галянтерією, різними витребеньками. Вітрини блищать і ваблять. Але всередині нікого майже нема. Ввечері вітрини майже не .

Ніхто нічого не купує. Лозанна спричинилася до панічної втечі чужинців. Кілька років після цього — жадного імпорту конфексіону до Туреччини нема: для кого ввозити? Залишився старий крам.

Біднота турецька їх не купує — дорого. Буржуазія має змогу одягатися в Европі.

І стоять на Пері великі крамниці з блискучими вітринами, з продавцями, без покупців.

Одно слово в двох мовах

Німецькою мовою слово «вар» значить — було. Турецькою мовою «вар» — є. В турків є тільки те, що вже було в західнього народу. Турків вважали за націю нижчого ранґу.

Але надійде час, коли й у турків буде те, що є тепер, а не було колись на Заході.

Вулиця говорить

Вулиця говорить усіма голосами. Вона починає з 6-ої години ранку.

Пронизливо, з верещанням, з вигуками, з виспівами оголошують продавці про велику подію: вони принесли свій крам.

У Стамбулі хазяйкам нема чого бігати на ринок. Уже з 6-ої години по центральній вулиці Пері, по всіх завулках розходиться галаслива юрба продавців. Перше, що я почув першого ж ранку — був несамовитий галас під моїм вікном:

— А єслі…

Української мови під час подорожі вживати не доводилось. Хіба тільки, познайомившись із прекрасною полячкою в Ізмірі і мавши в своєму розпорядженні польський лексикон лише політичний, я змушений був почування ви- словлювати українською. Та це тому, що полячка ніколи в Росії не жила і руська мова їй не могла бути зрозуміла. А так скрізь — і в Торгпредстві, і в крамницях, коли бракувало французьких слів, і серед еміґрантів — доводилось уживати руської.

Отож це «а єслі» не здивувало мене щодо мови. Здивувало, звичайно, щодо змісту.

Кінчилося «а єслі» — і я чую «хейно берім». Це якийсь інший крам вигукують продавці. Далі чую швидке;

— Чауш, чауш, чауш! —

продається виноград.

Проходить скляр, — і спочатку довге, розтянуте, на високих нотах:

— Джамджі (скляр)!

Потім квартою нижче, потім ще нижче.

Між іншим, я так аж до самого від'їзду не міг зрозуміти, що воно таке було оте «а єслі», яке я чув щоранку. Колись увечері на Галатських сходах я погнався за цим голосом — і не наздогнав. Таємниче «а єслі» зникло в темряві. А зраня виходити з готелю вважалося за непристойне.

Я розпитував знайомих турків — і ніхто не міг мені назвати крам, що його турецьке ім'я згучало б, як ці два руські слова. Так я й поїхав з тягарем таємниці на душі… Що це було? Бублики чи риба якась?

Вулиця говорить. Вона говорить на різні галаси. Вона галасує, кричить.

Колись у Туреччині був прекрасний звичай. Коли вночі виникала пожежа в певній дільниці міста, нічна сторожа перегукувалась словами «янгін вар» (вогонь є), додаючи назву дільниці.

Наші товариші ще застали цей звичай. Вони розпитували, для чого це робиться. Їм пояснювали:

— А може якийсь житель кварталу Шашлі перебуває в цей час десь у Галаті. Він почує «Шашлі янгін вар», і поспішиться додому.

Зворушлива дбайливість! Але прагнення до европеїзму виживає її. Вигук «янгін вар» — визнано, очевидно, за велику провінціяльність. Префект міста заборонив нічній сторожі сповіщати населення таким способом про пожежі.

Купити на вулиці

На вулиці можна всього купити. Ранкові голоси сповіщають про рибу, хліб, молоко, овочі. Можна купити всього, крім… цигарок.

Курять майже всі. Цигаретка — така ж потрібна річ, як і кава. Може, з пошани до речі першої потреби, її не продають із лотків, а в крамницях і кіосках! По тих самих кіосках можете зміняти валюту за курсом (в кожному свій курс) і купити марок для колекції.

Хлопчики в Галаті вигукують:

— А чоколят вітторія! Он'є ікі бучук вітторі-ія!

Зовсім як наше:

— Справжній одеський молочний шоколад замість карбованця — двадцять копійок!

За 12½ (он ікі бучук) копійок ви купуйте плитку «вікторії», подібної ж якости. Жадної різниці.

Чи не на одній фабриці роблять «вікторію» й «одеський молочний?»

Я так звик до цих викриків і так ототожнював «вікторію» з «одеським молочним», що іноді дивувався: а чому не стоїть отут на вулиці суворий тип, що протягом року вигукував у Харкові:

— Конь ворроной повесть Бориса Савинкова, конь ворроной!

Чашка кави

Традиційну чашку кави вам і тепер можуть запропонувати в кожній крамниці, куди ви зайдете купити краватку чи папетрі. Іноді замість кави можете мати пляшку газосу.

Але пропонують не дуже охоче. Звичайно, ви можете навести на думку запропонувати якимсь жестом чи рухом. Вам принесуть кави з найближчої кав'ярні і грошей ні в якому разі не візьмуть.

Але цей звичай гостинности серед крамарів починає зникати. Кажуть, що спричинилися до ліквідації цього східнього забобону російські еміґранти. Вони перші роки блукали з крамниці до крамниці й попивали каву на дурничку.

Який руський?

Еміґрантів не люблять. Звичайно, не тому тільки, що вони живилися на дурничку кавою й газосом по мануфактурних крамницях. Російська еміґрація принесла до Туреччини розпусту й хороби.

В садах Серая я розговорився з турецьким офіцером. Мені треба було спитати шлях до монументу Кемаля-паші. Офіцер не тільки відповів на моє французько-турецьке запитання, але й почав обережно розмовляти французькою мовою.

Це було щось другого дня по приїзді. Чому б не повправлятися у французькій мові?

Офіцер, очевидно, міркував так само. Згодом виявилося, що ми обидва дуже важко розуміємо один одного і обидва потребуємо дуже солідної практики. Але нічого, балакали.

Побачивши в мене російську газету, офіцер спитав:

— Руський?

З досвіду в готелі я переконався, що в Туреччині, принаймні на сьогоднішній день, ніякої користи нема доводити, що ти не руський, а українець. Моєї лекції з галузі нашого національного будівництва портьє не зрозумів.

І офіцерові я відповів:

— Так, руський.

Офіцер насупився.

— Білий?

— Ні.

— А, більшовик?

І офіцер почав стискати мені руку.

Згодом у Ізмірі, знайомлячися з якоюсь персоною, я спитав:

— Виходить, що я — єдиний чужоземний журналіст на виставці?

Персона відповіла:

— На виставці нема ні одного чужоземного журналіста! Більшовики для нас — не чужинці.

І додав цей чоловік несподівано таке:

— Знаєте, я — прихильник імперіялістичної війни!

Я здивувався. Він пояснив:

— Бо, хоча через імперіялістичну війну Туреччина багато втратила — персона зробила рух до мапи, — але за те турки придбали такого друга, як Росія!

Ну, я це все ж таки мусів вважати тільки за східній комплімент!.. А загалом — за ввесь час ніякої ворожости до нас ні разу не відчув.

Професія царевого сина

За п'ять тижнів я бачив на Пері тільки одного турецького жебрака. Це був хлопчик років 12; він умильно прикладав два пальці до чола й мовчки кланявся.

Але російських жебраків — рясно.

Старушенція в хусточці сестри-жалібниці, з маленьким хрестиком. Тамбовський поміщик, що нагадує: «А сьогодні ввечері ви мені, дітоньки, ще не подавали». Сліпий парнюга перед костьолом твердить французькі слова з ярославським прононсом: «Же сві з'авегль, донє муа кельк шоз».

Я побачив увечері здоровенну спину в піддьовці. Товариші штовхнули мене:

— Дивіться! Імператорська кров.

Ми перегнали нащадка імператорів і зазирнули в обличчя; кремезний дядько, руда борода, червона пика. Страшенно знайоме обличчя. Десь бачив. На фотографії?

— Син Олександра III. «Незаконний», звичайно. Непогано заробляє.

Коли багаті турки чи греки хочуть справити весілля або якесь там сімейне свято на аристократичний кшталт, вони закликають цього:

— Улаштуй усе, як при дворі твого батька.

Бідний дядько ніколи не бачив свого батька, ніколи не був у Петербурзі! Він — наслідок царевої втіхи десь на провінції. Але береться й улаштовує.

З того й живе.

До першої кляси

У Стамбулі трамвайні ваґони мають дві кляси: перша й друга. Для кожної кляси окремий ваґон.

Ваґоном першої кляси проїзд коштує на дві копійки більше на станцію. У першій клясі — шкуряні лави, а в другій — дерев'яні. Іншої різниці нема.

Всередині. А зовні — різниця в кольорі.

Ваґони першої кляси — червоні, другої — зелені.

Досі Туреччина була держава другої кляси, мавши зелений прапор пророка. Тепер вона намагається перейти до першої кляси, і прапор у неї — червоний. Залишився білий півмісяць, що визирає з червоного тла. Але чи надовго?

Щиро бажаю молодій Туреччині швидше їхати першою клясою.

На Босфорі

НА БОСФОРІ

Два морські шляхи ведуть до столиці візантійських імператорів і турецьких султанів. Через Дарданели Мармуровим морем — один. І другий — з Чорного моря через Босфор.

Я їздив обома. І під'їздив, і від'їздив.

Надзвичайно хвилює Стамбул з Мармурового моря. Коли ми відійшли від пристані Сіркеджі, щоб їхати до Анатолії, було якесь свято. Світилась ілюмінація довкола монументу Кемаля, світилась якась нова арка на острівку Леандра, овіяному леґендами трьох народів, але найкраще за все були освітлені мінарети. По різних кварталах Стамбулу (власне-Стамбулу, не Пері), на різноманітній височині світились вогнені кільця мінаретових бальконів. Що далі ми підходили, то виразніше малювались у повітрі ці вогнені кільця, бо згодом не видко було ані мінаретів, ані мечетів, ні звичайних міських будинків, а тільки вогнем гаптовані кільця, що висіли в нічному небі.

За тиждень ми цим самим шляхом повертались до Стамбулу. Але був день. І от, коли вже десь позаду лишився острів Мармара, перед нами почали вставати в соняшному небі якісь стрункі вертикалі. Ліворуч біг европейський берег, ми бачили віденський експрес із чотирьох тільки ваґонів, що летів із Стамбулу. Ліворуч визирали димарі Сан-Стефано, міста двічі історичного, бо крім відомого трактату, воно вславилось ще й в історії турецької революції. Звідти молодотурки почали диктувати свою волю турецькому султанові.

Але ще далеко перед рогом Сан-Стефано почали вставати просто вдалечині оті туманні й стрункі вертикалі. Було так: хвилі Мармари плескались перед нами, сягаючи майже до обрію; десь надзвичайно далеко вони мусіли межувати з землею, але це було так далеко, що землі ми не бачили — і земля нам здавалась оцими самими світлозеленими хвилями Мармурового моря. I впрост над хвилями почали народжуватись абриси мінаретів, немов романтична сторожа старої столиці висіла над містом у повітрі, піднеслась у повітря, щоб краще вартувати.

Наша «Адана» посувалася з швидкістю не більшою як 10 вузлів. Це робило народження мінаретової сторожі якимсь непомітним. Сірі мінарети — ми вже почали розрізняти чотири мінарети Ая-Софії, шість мінаретів Ахмет-султана. І коли ми переконались, що то не фата-морґана, а живе місто, коли ми почали впізнавати мінарети не тільки Ахмет-султана, але й Фаті, розвіялось чудо й ми виразно побачили, як поволі мінарети й мечети починають спускатися додолу.

За годину чарівна панорама Стамбулу розкрилась на всю широчінь. Мінарети й мечети накопичувалось безладно, там і тут, немов велетенська рука раз-у-раз кидала їх, — і вони виростали по всьому Стамбулу. Стамбул — на горі. Всю гору всіяно мінаретами Їхні стріли перерізують увесь обрій.

Як хочете, а картина зворушлива й хвилююча. Величнішої панорами, складеної не з мас, не з людей, а з будинків і неба, я ніколи не бачив і, очевидно, не побачу.

А Босфору, уявіть собі, я не помітив.

Добре було мандрувати отим Лоті й Готьє, бо вони, такі мандрівники-письменники, приїздили до Туреччини, як до завойованої країни, і їм не треба було турбуватися за якісь там формальності.

Поперше, в'їзд до Босфору я проспав. Вийшов на палубу щось о 5-ій годині ранку, коли ми вже стояли на рейді в Каваках. На горі розкинулось якесь містечко — чи то Румелі-Кавак, чи то Анатолі-Кавак. Румелія — Европа, Анатолія — Азія. Але пароплав повернувся так, що я аж ніяк не міг зорієнтуватися і не знав, куди дивлюсь: до Азії чи до Европи.

Згодом приїхав лікар, зайшов до капітана й за п'ять хвилин вийшов із якимсь пакунком у руці. Мене запевняли, що то було два фунти ікри, чорного кав'яру Азриби, і запевняли ще, ніби жадна операція подібного характеру не відбувається без участи продуктів Азриби. За кілька тижнів, на Ізмірському ярмарку я бачив, як пожадливо дивились одвідувачі на бочку з кав'яром, виставлену в нашому павільйоні. Була в тих поглядах навіть якась побожність: ікра — надто рідкий і дорогий делікатес за кордоном. Повернувшися додому, я зайшов до Азриби, подивився на бочку з кав'яром і хотів викликати і в себе таку побожність. Та не вийшло: очевидно, нічого не дало мені перебування за кордоном, і не прилучився я до европейської культури.

Лікар збіг трапом, оптимістично помахав капітанові рукою, і ми спустили жовтий карантинний прапор. Тепер треба було чекати на візиту поліції.

Незабаром поліцаї приїхали на двох катерах, зайшли до кают-компанії, і почалася перевірка документів. Ця перевірка зайняла ввесь час аж до самого майже Золотого Рогу. Дві години! Дві години ми сиділи в кают-компанії, чекаючи своєї черги, щоб відповісти про батькове ім'я, про місце народження й мету подорожі. А довкола мала розгортатися чарівна панорама Босфору, як свідчить хоча б П'єр Лоті:

«Коли від гирла Чорного моря спускаєшся до Константинополю, чарівна, широка панорама Босфору розгортається ступнево з наростанням пишноти, досягаючи повного апотеозу там, де відкривається Мармурове море; тоді ліворуч, в Азії красується Скутарі, а праворуч, над мармуровими набережжями й палацами султанів, підноситься величний профіль Стамбулу, в короні маси мінаретів і бань».

Тпру! безперечно помиляється П'єр Лоті. Помиляється й інший автор, в якого читаємо:

«Залишаючи темні хвилі Чорного моря, пароплав увіходить у вузьку Констянтинопольську протоку — Босфор. Здається, поза гострими скелями, що чатують при брамі Сходу, лишилось усе гарячкове західнє життя з його муками, сумнівами й важкою боротьбою. Тут усе дхне спокоєм і миром»…

Помиляються обидва. Поперше, яка пишнота? Що-правда, одягнені турецькі поліцаї досить чисто, але особливої пишноти я на них не бачив. Не те, що, наприклад, в Румунії, де я з півгодини не наважувався підійти до поліцая, бо вважав його принаймні за члена царської родини, ще й заслуженого в трьох війнах. Нема жадної пишноти на Босфорі!

Подруге, панорама була зовсім не широка. Панорама мала 12 кроків завдовжки й 10 завширшки. Далі вже були стіни кают-компанії. І зовсім не розгорталася ця панорама, а беззмінно перебувала на місці. Аж набридло.

Спокій і мир… Ну, знаєте, не скажу! Коли вас 26 чоловіка зженуть до тісненької кают-компанії маленького пароплава та перегортаючи ваші пашпорти, почнуть робити вам іспита з вашої біографії, — жадного спокою, ніякого миру не почуватимете. Не лишиться позаду гарячкове життя з сумнівами й боротьбою, а навпаки: в гарячку вас вжене проклятущий сумнів:

— За віщо ж боролись?

Дві години тяглась ота чарівна панорама. Поліція розпитувала про дату народження, покурювала радянські цигарки, а я вираховував:

— Коли мені стільки й стільки років, та з цього відрахувати 27, то вийде…

І виходило, що я народився 1804-го року.

Шкода мені старих письменників. Як можна так помилятись? Єдину причину бачу хіба в тому, що вони в'їздили на власних яхтах, а я — на скромному пароплаві, навантаженому цементом.

За дві години, дізнавшись, що пашпорти на руки мені з якихсь міркувань не дадуть, я вийшов на палубу.

Ми стояли в юрбі пароплавів різних націй. Гули гудки, верещали сирени, закривали небо клубки диму.

Одна з моїх попутниць — чоловік її на економічній роботі в Туреччині, і вона удає з себе серйозну ділову особу — вийшла разом зо мною на палубу.

— Стамбул нагадує мені великий промисловий центр у Донбасі, — сказала вона, примруживши очі, — дивіться, скільки димарів на обрії!

На жаль, то були не заводські димарі, а мінарети мечетів. Я розчарував товаришку.

Але чекайте, товаришко: незабаром, як остаточно скине кайдани романтики молода відроджена Туреччина, посунуться з обрію мінарети й дадуть місце димарям заводів.

На цьому місці в мене кардинальна розбіжність з Лоті, Ґотьє й Фарером… Вони бо сподіванку бачити димарі замість овіяних чарами легенди мінаретів вважали б за найбільшу образу для національної свідомости турецького народу. А мені чомусь здається, що й нарід турецький охоче б уже бачив на місці поетичних мінаретів — такі ж стрункі вертикалі прозаїчних димарів.

Я познайомився з Босфором трохи згодом.

— Поїдьмо до Бебеку, — сказала мені моя знайома.

Ми їхали в швидкому натовпленому трамваї щось біля години. Я майже ввесь час стояв на ногах, нахиляючись, щоб поглянути через вікно на вулиці, напівосвітлені, брудні, не такі вилизані, як у Пері. Це не така романтична подорож, як на власній яхті! Сутінки, але прозорі південні сутінки, зустріли нас на останній станції, де ваґон зробив коло й спинився.

Ми пройшли маленьким базарчиком, таким, як я бачив в Еюбі, таким, як скрізь на околицях Стамбулу. Праворуч плескався Босфор і чорніла сильветка мечету. Ми пішли ліворуч, зайшли у якийсь садок, де при столиках люди пили газос, і крученою доріжкою пішли на гору. Довелось перестрибнути якийсь рівчак, доріжка вела вище й вище і кінець-кінцем ми, стомлені, майже впали на колючу траву. Так ми обернулись обличчям до Босфору, що його раніше не бачили, плентаючись угору.

Здається, біля Бебеку найвужча частина Босфору. Впрост перед нами величним суворим амфітеатром розкинувся темний берег Азії, де не-де всіяний вогниками, рідкими вогниками якихсь будинків, що в темряві південної ночі здавалися носіями незнаних таємниць. Босфор шумів. Блищала під вогнями ширкетів його темна вода. Ширкети проходили просто, а то й плентались од берега до берега, як на Золотому Розі.

Раптом почувся якийсь спів — високий різкий голос. Перед тим я ще ніколи не чув муедзина й не міг зрозуміти, хто, про віщо й навіщо співає.

Чим не містика: співає про щось, йому тільки потрібне, муедзин, плескаються темні хвилі Босфору, дзвонять трамваї нанизу, і то запалюються, то згасають вогники на азійському березі. Ми притиснулись один до одного й майже мовчки, не говорячи, сиділи так довго, довго. Не хотілося покидати цього горбочку над Босфором, де я вперше почув, як дивно впливає ота мішанина Азії й Европи, що я її потім спостерігав майже на кожному кроці, майже в кожному вияві турецької сучасности.

Можна було говорити чимало поетичних слів під акомпанімент муедзинового співу й плескотіння Босфору; можна було викликати в себе чимало поетичних думок; але не хотілось і цього. Хотілося просто сидіти отак, охопивши коліна руками, притиснувшись плечем до випадкового друга й дивитись на вогники з Азії, що відбивались у хвилях Европи.

Трамваї почали дзвонити рідше, і ми побігли наниз, щоб не спізнитися додому.

По вражіння

ПО ВРАЖІННЯ

Повз мене пройшла людина. Звичайна собі людина на двох ногах. На цих же ногах калоші (дощ) або нема калош (теж дощ, але людина ця калош не має). Ну, яку увагу я зобов'язаний звертати на цю людину, коли вона ані чим не різниться від загалу? Жадної.

Так це — вдома. А коли поїхав по вражіння, то якраз тому, що по вражіння поїхав, мусиш:

1. Зфотографувати цього чоловіка поглядом.

2. Знайти щось особливе, що визначає його серед інших.

3. Залізти йому в самі печінки, взнати його погляд на матеріялістичний світогляд та уявити, чи вдома в його примусове господарство (сам розпалює поламаного примуса), чи може соцстрашне (за хатню робітницю до соцстраху платить).

4. Узагальнити його. Це вкупі з § 2 зветься: виправдання; треба ж бо чимсь виправдати встромлення тієї чи іншої людини до оповідання.

5. Знайти йому відповідне місце в твоїх вражіннях.

Людину розпотрошено, розглянено, зважено на мікрометричній вазі, перемито їй кишки і знову зацеровано. Тепер ти — спокійний і можеш одпочити, подивитись, скажімо, як заходить сонце.

Здається, що з того що заходить? Просто собі заходить — і край. Так ні: ти зобов'язаний —

1. спостерігти всі фарби на небі,

2. спостерігти всі фарби на морі,

3. додати тих фарб, що їх бракує для краси за середнім уявленням і

4. знайти вражінню від цього сонця + море відповідне місце серед решти вражінь.

Коли це зроблено, коли сонце так занатомовано, як ту людину, записуй до зошиту Й спостерігай далі.

Ти ж бо по вражіння поїхав, щоб вони попропадали зовсім… І де вони раз-у-раз беруться на твою голову? То сонце, то якась хвиля особлива, то кілька перехоплених мимоволі слів між пасажирами…

Думаєте, так легко, так просто мандрувати, коли їдеш по вражіння?

Якщо за тобою хоч кілька років літературної праці, якщо читач звик протягом цих кількох років хоч раз на тиждень, ну — хоч на місяць — зустрічати твій підпис у газеті, — горе тобі! Сиди вдома й не рипайся. Кожний твій крок, що виходить за межі дозволеної тобі норми поведінки (цю норму встановлює для кожного мовчазне погодження загалу), береться на облік.