Перший рейд

Front matter

Д. ГРУДИНА

(„ДУМКА“ ЗА КОРДОНОМ)

УКРТЕАКІНОВИДАВ

Не знаєш де знайдеш, а… де загубиш.

НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ЗНАЙДЕШ, А… ДЕ ЗАГУБИШ.

Товариші! Дорогі товариші!

Кому з вас не кортіло, не кортить і не кортітиме поїхати закордон? Покажіть ви мені такого чоловіка. Покажіть ви мені такого дивака, щоб йому хоч раз не снився Париж, Берлін, або… хоч поганенький який-небудь Лондончик…

Мені кортіло, кортить і ще кортітиме.

Хоч я вже бачив Берлін, Париж, Ригу, Ковно.

І знаєте… якось зовсім несподівано.

Всього якихось два-три роки тому я почав клопотатись перед Укрнаукою. З півдесятка різних установ — по проф., гром., парт. лінії підтримали моє клопотання. Я встиг всього тільки побувати в Криму, на Кавказі, пропливти Волгою, Дніпром, Каспійським, Озівським та Чорним морями… Побував у Баку, Астрахані, на Дніпробуді та в Донбасі… та от раптом:

— Хочете поїхати закордон?

Так це все просто, мило.

Я, звичайно, не вагаючись:

— А щож, поїду!..

Було це, не пам'ятаю добре, на другому чи на першому поверсі Наркомпросу, де мене зустрів заслужений артист Української республіки Нестор Теофанович Городовенко.

Так ото й кажу, Нестор Теофанович — директор і мистецький керівник Державної, Української мандрівної Капелі („Думка“), мене запитав.

А я йому, значить, відповів.

— „Трах-трах! — резолюція прийнята“.

І було це в день грудня 14-й, року революції пролетарської 12-го.

Мій маестро вірить у „гроб“

МІЙ МАЕСТРО ВІРИТЬ В ГРОБ…

Грудня 15-го я вже почував себе як француз і спільно з Городовенком, склавши кілька ділових телеграм до нашого постпредства у Москві щодо віз у французького консула, закордонних пашпортів тощо, поїхав, покищо звичайним Харківським „ваньком“ за 40 коп. до Нарком Зак. справ, Наркомвнутсправ і… до фотографа, що на Університетській горці.

Тількищо виїхали за ріг — назустріч похорони.

— В далекий закордон хтось дістав пашпорта — зауважив я, з сумним відтінком у голосі.

— Це добре… гроб — це „на щастя“ — відповів мені маестро.

Я одразу повеселішав. Справді хотілося, щоб усе було щасливо.

Усе гаразд, а от щодо грошей — амба

УСЕ ГАРАЗД, А ОТ ЩОДО ГРОШЕЙ — „АМБА“.

Між іншим, товариші, коли ви вже дістали візи, закордонні пашпорти і зфотографувалися так, що „ні очей, ні плечей“, не думайте, що ви вже — „почти заграницей“.

— Нічого похожого!

Ми теж так думали.

Більш того, Городовенко запевнив, що на „Думку“ „in corpore“ відпускають декілька тис. карб. у золотій валюті. Його теж хтось там запевнив.

На „поверку ж“ вийшло, що наша Держава Радянська, Пролетарська, таки дуже любить мистецтво взагалі і хорове зокрема. „Думку“ ця держава таки як слід підтримує й утримує ось уже десять років. Кортить їй, цій Державі Радянській, щоб Українська Капеля поїхала закордон і показала там своє мистецтво, але… декілька тисяч карбованців у золотій валюті…

— „Люди добрі, та за ці гроші скільки тракторів, машин всіляких придбати можна!.. Там, закордоном, хотять почути нас… ну, то нехай і гроші платять“…

Ми не могли не погодитися з таким, повним глибокої логіки і абсолютної переконливости доказом… тим більш, що у теці в Городовенка лежала підписана обома сторонами — французьким імпресаріо Zerbason'ом („Цербазон“), що його ми одразу ж „переоктябрили“ у „фармазон“ і директором капелі, — умова, що за нею кожен співак, крім переїзних квитків, приміщення і видатків на візи, пашпорти тощо — діставав ще й „на пропитание“ 1 доляр і 25 центів щодня. На наші гроші, це трохи більш 2 крб. На французьку валюту — франки, це щось понад 25 франків щоденно.

За свідченням „бувалих“ людей — цих грошей для Франції досить, щоб поснідати, пообідати, ще й випити пляшку вина, яке, до речі, там дуже дешеве.

Ну, якщо так… їдемо!

Чулочки, носочки, хусточки-платочки

ЧУЛОЧКИ, НОСОЧКИ, ХУСТОЧКИ-ПЛАТОЧКИ…

Через два-три дні чутка про мою подорож закордон облетіла увесь Харків. Товариші директори театральні, зав. худ. і актори і музики — близькі мої товариші по спільній праці — з очевидною, хоч і прихованою заздрістю, вітали мене, зичили мені всіляких успіхів од щирого серця і… кожний висловлював певність і надію, що я, такий „прекрасний друг і товариш“ не забуду їх, там, у далекій стороні, і неодмінно привезу звідти хоч якого-будь „гостинця“…

В залежності од статі, віку і смаків просили, щоб не забув:

— Чулки шовкові…

— Шарф, або хусточку…

— Ґрим, ґрим Лейхнера!

— Обов'язково кишенькову клапкамеру. Я фотоаматор… і гроші наперед дам!..

— Ви дивіться, пудри… Коті…

— Може знайдете щось з теорії режисури…

— З техніки театру!..

Дириґент Харківський цікавився:

— Добру сигару…

Артистка „Березіля“ Чистякова:

— Що б же вас попрохати?.. Ага!.. платівку для патефона…

Заслужений артист Моргулян:

— Пам'ятайте: 3-ю симфонію Бетховена!..

Я, в свою чергу, попросив театри: „Березіль“, Єврейський, Для дітей, Оперовий, Червонозаводський, щоб вони дали мені фота своїх вистав, теж як гостинець… для закордонних газет і журналів.

І… „долг платежом красен“.

Я не всім привіз гостинця, а мені теж не всі театри (хоч директори й обіцяли) дали реклямний матеріял.

Правда, було й навпаки.

Час іде — виїжджайте швидше.

ЧАС ІДЕ… ВИЇЖДЖАЙТЕ ШВИДШЕ…

Це таке я чую від вас, тов. читачі.

Таке саме чув я й від адміністратора „Думки“.

Але що ти поробиш, коли французький консул у Москві зацікавився:

— Який, власне, голос у артиста Грудини?..

— Ну, що ти йому скажеш?

Довелося розповісти:

— В дитинстві ще… давно-давно колись… колоратурне сопрано. А коли співав у школі, церковно-приходський реґент із собору винайшов дискант.

А в аматорській трупі колись виводив:

„По синьому морю“… говорили, що тенором.

— Коли ж перейшов до трупи професійної — дириґент доручав співати Возного.

— Самий справжній ліричний баритон!

Дехто з професорів співу гадав, що у мене цілком яскрава „октава“.

Городовенко ж визначив коротко:

— Бас.

Зрозуміло, що такий необмежений, у кільканадцять октав діяпазон мого виключного голосу, переконав, кінець-кінцем, французького повпреда, і я поїхав… як представник Товариства Культурного Зв'язку з закордоном.

Додавати тут про те, що „Думка“ і без мене співала добре, і що в моїй допомозі басам не було вже такої нагальної потреби — я вважаю, із притаманної мені скромности, зайвим.

Але відзначити той факт, що напередодні самого від'їзду французький уряд зацікавився місцем мого народження і всіма моїми предками, аж до третього коліна включно, — слід.

Точно за анкетою:

— Що робила ваша бабуня до революції?

— І чи був у вас дідусь… а коли ні, то чому?..

Покінчивши кінець-кінцем з анкетами, візами, пашпортом, окрвійськоматом, жилкоопом, дружиною… всіма знайомими, знявшись з обліку і „харчового довольствія“, забравши гонорар по всіх редакціях, віддавши розпорядження своїм замам, зробивши кілька доповідів на останніх засіданнях і загзборах, попрощавшись зі всіма друзями і товаришами…

Попрохавши і пообіцявши:

— Не забувати і писати!..

Я зрештою, уже в самий останній час згадав, що а з самим Наркомом освіти, тов. Скрипником так і не побачився перед від'їздом.

І не чемно і не по-діловому…

— Раз-раз! В Наркомос!..

— Тов. Скрипник на засіданні в Раднаркомі.

Ну, що ж… Паняй в Раднарком!..

Пустили. Передали Миколі Олексійовичу. Кінчив Микола Олексійович доповідь. Вийшов.

— Ага!.. Їдете?.. Добре…

— Так і так, Миколо Олексійовичу, їду… Може скажете що, на прощання, якісь інструкції, як там, що?.. Вибачте, що турбую тут, усе якось ніколи… Пашпорти, візи…

— Знаю, знаю… Що ж.. Щасливо!.. Інструкцій?.. Хм… Закордон їдете? Вперше? Знаєте, я додержуюсь такої думки: щоб навчити людину плавати — треба взяти й кинути її у воду… Випливе — плаватиме…

— Їдьте здорові. Вітайте „Думку“.

І що ж видумаєте? — поїхали!

Так таки, якісь собі Лохвицькі, Роменські, Ніженські, Лубенські сини погоничів та свинопасів стали гістьми аж на Монпарнасі.

Словом… вирушили

СЛОВОМ… ВИРУШИЛИ…

Хоч це й не так просто, а в тім…

Закордонні пашпорти одержано, фрацузькі, німецькі, латвійські візи — є, квитки прямого сполучення Київ–Париж у теці в адміністратора. Ваґон від Києва до прикордонної станції спеціяльного призначення — здобуто. Всі формальності пророблено… Репертуар заготовлено… Декілька сот долярів „на пропитание“ одержано…

Останні привітання від НКО заслухано. Вдруге, втретє і в десяте — „отечеське“, напутственне слово директора і мистецького керівника Н. Т. Городовенка. І… „Думка“ 7-го січня о 9-й ранку вирушила.

11 січня о 1-й годині опівдні маємо бути у Парижі. А 12-го вже перший виступ „Думки“ в одній з найкращих концертних заль Парижу, разом з Паризькою симфонічною оркестрою.

На прощання, звичайно, не обійшлося без сліз. Кидали ж бо думчане й „стару матір“…

„Той жінку покинув, а той сестру“…

А були и такі — як той „найменший“ — „молоду дівчину“… І хоч не вперше вирушала „Думка“ — XXV подорож відбувала. І хоч Баку, Тифліс не набагато ближче, а може й далі, ніж Париж… Усе таки — „закордон“…

Але пострівайте з закордоном. Або: перша неув'язка

АЛЕ ПОСТРІВАЙТЕ З ЗАКОРДОНОМ.

Як це завжди буває, хоч воно й зовсім не обов'язково, — в кожній справі мусить бути — „неув'язка“. Трапилась вона, ота неув'язка і з „Думкою“, а винна в цьому ніхто інший, як станція „Орша“. І не стільки сама Орша, як оті дотепні голови, що сидять в управлінні Білоруських залізниць.

Три дні літали телеграми з Києва до Мєнська, Гомеля, Орші, Вітебську й назад і…, кінець-кінцем, маємо на руках телеграму, приблизно такого змісту: „Вагон с Украинской госкапеллой „Думка“ пропустить до Себежа“ (прикордонний пункт), і раптом… беруть „вагон с госкапеллой“, за який до того ж заплачено не абиякі гроші, беруть його, і, за розпорядженням тих самих дотепних голів, що ото сидять в управлінні Білоруських залізниць і які телеграфували: „Пропустіть до Себежа“… одчіплюють від швидкого потягу і… чіпляють до „коров'ячого составу“ (товарного)… Поки вияснювали справу з „начальством“, поки складалося акта, поки… Словом „Думка“ приїхала на Себеж не о 9-й год. 8 січня, як треба було б, а о 9-й год. 9-го січня. Таким чином, вже спізнилася на цілу добу. Потяги з Себежа бо ходять тільки раз на добу. Оце наша перша „неув'язка“, в наслідок чого…

Замість Парижу — Себеж

ЗАМІСТЬ ПАРИЖА — СЕБЕЖ.

Але якщо, може хто гадає, що у нас була і друга — не бійтесь, не було. А в тім — побачимо далі.

Товариші з прикордонної варти, що робили „досмотр“ нашого провіянту, бо більш нічого з собою „Думка“ не везла, поставилися до нас дуже прихильно і, навіть, були такі ласкаві, що й самий „досмотр“ робили не в спеціяльному приміщенні, а в ваґоні, тим більш, що ми, в тому ж ваґоні, як виявилося, можемо їхати до Зілуппе — прикордонного пункту Латвії.

Сидіти у снігом занесеному Себежі цілий день — нудно. А жити цілі роки одірваними від життя, від культурних центрів, столиць, оберігати кордон від усякого підозрілого елементу і спостерігати людей, які мчать взад-вперед, і нудно і трудно…

Не скористати з такої „щасливої“ нагоди, як зупинка хору в 60 чоловіка, що їде показувати свій хист та мистецтво аж закордон — було б звичайно, найменшою мірою, наївно.

— А може б ви нам заспівали? — це начальник.

— А чому б ні! — це Городовенко.

Раз… раз.. Не встигли думчани з ваґона вилізти, як уже на стіні вокзалу величезний плякат про концерт „Государственной Украинской Капеллы из Киева“.

Нема чого тут згадувати, що вбогі стіни низенького, тісного клюбу ст. Себеж не бачили й не чули нічого подібного.

Авдиторія — робітники, селяни, службовці набили невеличку залю, сиділи й слухали, як зачаровані. І тільки в перервах можна було почути захоплені:

„Вот так поют!“

„Вот это да!“

„Ай да спасибо!“

А коли капеля закінчила свій програм, одяглася (за півгодини вирушати), за лаштунки продирається старенька вже вчителька місцевої школи і…

— Спойте пожалуйста, еще хоть одну песню.. Ребята из двух школ опоздали немного. А когда то они еще услышат вас!

Заспівали й для школярів. І вже не одну пісню, а пісень з п'ять. Слухали, звичайно, і діти, й дорослі. А коли скінчили — нова делеґація:

— Нам бы еще „Інтернаціонал“ на украинском языке услыхать хотелось во-от как!

Заспівали „Інтернаціонал“ і „Заповіт“ і, нарешті, рушили далі

В чужу землю

В ЧУЖУ ЗЕМЛЮ.

Від Себежа щось з 20 кілометрів до Зілуппе. І не згледілись, як попали у чужу землю. Зник кудись провідник ваґона, що їхав з нами аж із Києва. Не стало нашої варти у шоломах. З'явився новий провідник — латвієць. Пройшовся ваґоном офіцер у золотих погонах. Ваґон якось раптово принишк. Зник сміх. Припинилися жарти. Навіть хлопці, й ті засумували.

— Еміґранти, в Америку? — На найчистійшому поцікавився офіцер.

— Ні, до Франції, на ґастролі — з „Лохвицьким“ акцентом відповів хтось.

— А!.. артисти?.. і за хвилину:

— Приготовьте билеты, гаспада!..

Ще за хвилину, й провідник собі:

— Аткройте ваши чемоданы, гаспада, для досмотра.

Досмотр був „божеський“, хоч гострий ніж досмотрщика зіпсував і не один чемодан.

Товариші з Себежа дали телеграму в Зілуппе і звідти нам так само дали окремого ваґона, що в ньому ми гаразд і доїхали до Риги.

В Ризі, обмінявши десятків три-чотири долярів на „лати“ й „сантими“, змогли напитися кави і вирушили, вже в закордонному ваґоні, просто на Берлін. Доро- гою мали ще одну зміну „властей предержащих“: литовських урядовців, які теж чомусь вирішили, що ми еміґранти.

Під Вержболовом, вже без жадного руського акценту, який ми чули як офіційну і, очевидно, державну мову в Латвії, і ми побачили й почули коректних, чемних німців.

Аж ось і Берлін.

Міняємо доляри на марки, переїздимо з „Фрідріхштрассе-банґоф (вокзал) на Ангальтер-банґоф (Старий вокзал), обідаємо, п'ємо знамените мюнхенське пиво і — їдемо до Парижу!

А п'ятий день у потязі, третій у закордонному ваґоні, де можна тільки сидіти, — дається в знаки. Спізнення на цілу добу примушує хвилюватися не лише мистецького керівника, а й усю капелю. Як то його виступати перед такою авдиторією, як паризька, та ще в супроводі симфонічної оркестри?

Адже це не Себеж.

Проте — їхати треба, їдемо!..

А тут як навмисне, услід за нами від самого Себежу, ув'язалася наша, така рідна зима. Та така, що навіть потяг прибув до Парижу із запізненням аж на 45 хвилин. Щось там замерзало під ваґонами, і на кожній зупинці робітники з форсунками лазили під ваґони й розігрівали.

Замерзли у ваґонах і ми.

Зразу після закордону

ЗРАЗУ ПІСЛЯ ЗАКОРДОНУ.

Не можна сказати, щоб зразу після Зілуппе, попрощавшись із прикордонним Себежом, „заграниця“ впливала якось особливо хоч би і на новака, що вперше виїздить із непорушних нетрів — лісів, запашних, довгих-довгих ланів, хорошого, бадьористого морозу і м'якого, такого глибокого, такого теплого, як ніде, справжнього снігу…

Кидається у вічі аж занадта убогість Латвії й Литви — з їхніми псевдо-европейськими столицями — Рига, Ковно…

На довгих просторах шолудиво-порожніх ланів, коли й зустрінеш якесь село чи хутір, то таким бідно-нещасним виглядає воно, „без кола, без двора“, без усякої ознаки зелені й садів.

Не видно й прикмет фабричної промисловости — де-не-де лише замаячить поодинокий димар заводу…

Дуже разючим контрастом видається Німеччина, якщо рівняти до цих двох республік.

Мимоволі згадуєш: яка то гнітюча сила була для цих народів — колишньої „Курляндії“, „Ліфляндії“ — царат, з усім його величезним штатом губернаторів поліцаймайстрів, приставів тощо, і як не ведеться отим урядом сучасним „республіканським“, що, навіть, по 10 роках, ці країни не можуть ніяк до пам'яти дійти.

Заможня, огрядна, з давньою культурою так в царині хліборобства, як і з виключно розвиненою технікою в галузі легкої й важкої індустрії, Німеччина, кажу, справляє зовсім інше, зрозуміло, далеко ліпше вражіння. Справжньою „Европою“ тхне і від, трохи незграбного, присадкуватого старого Берліна…

Аж ось і Париж

АЖ ОСЬ І ПАРИЖ…

Якось, ніби й непомітно, проминаєш Страсбурґ і з методично розміреної, пунктуально-точної з кожним кроком і міліметром розрахованої Німеччини, потрапляєш до причепуреної, з численними садками „бульварами“ вздовж залізниці і каналами — Франції…

Зовсім інший край. Зовсім інші люди. Лагідність і привітність, весела жвавість особливо якось кидається у вічі після бутафорської бундючности і специфічної чопорности „під Европу“ — де й досі „державною“ мовою є російська — Литви й Латвії.

Але найсильніше вражіння, звичайно, справляє на кожного, що прибуває вперше до „столиці світу“, — Париж…

Мистецька декоративність міста, сила пам'ятників, прекрасні оздоби будинків, площ і вулиць, зразу вводять кожного „чужака“ у виключну насиченість, художню атмосферу Парижу.

Але нам ніколи зараз розглядати всі ці „красоти“, 3-я бо година опівдні.

Нашвидку приймаємо привітання від „парижан“ і своїх „земляків“, що густими шпалерами оточили нас. Це делеґації від „Українських вістей“ у Парижі і від трудящих, організованих українців. Нашвидку фотографуємось, і за хвилину „Думка“, вже в зручних і швидких „таксі“, що миттю домчали нас до готелю. О 3½ год. ми, також нашвидку вмившися, вже „метром“ доїхали до Nouvelle salle Pleyel на репетицію. В цій же залі — величезному вмістилищі на 3000 чоловік, — з чудесною акустикою — о 9 год. веч. „Думка“ дала свій перший концерт.

Концерт відбувся в супроводі паризької великої (89 чол.) симфонічної оркестри, за дириґуванням відомого швайцарського дириґента Ансерме. Крім Ансерме дириґував ще „Думкою“, на цьому ж концерті, руський композитор , що саме перебував тоді в Парижі. Треба було бачити оркестру та дириґента саме на цій пробі, щоб мати уявлення, що то за мистецька одиниця, що то за сила, що то за організація — „Думка“.

Природня річ, що оркестра, між іншим, субарендувала „Думку“ на цей концерт від нашого імпресаріо, хвилювалася за успіх невідомої їй капелі. Хвилювався й дириґент, виступати бо з такою відповідальною програмою з однієї проби — річ не абиякого ризику.

Приховане хвилювання почувалося й у думчан.

А проте, не зважаючи, що „Думка“ з 9-ти год. 7 січня і аж до 3-х год. 12 січня не виходила з потягу, ввесь цей час не спала, не завжди їла гаряче тощо, все ж, кажу, не зважаючи на це, тільки капеля взяла перший акорд з „Весняного хору“ Гайдна, тільки дала своє знамените „pianissimo“, так і дириґент, і вся оркестра не витримала. Гучні оплески були найщирішим виявом симпатії і задоволення з мистецького хисту „Думки“. Лід, що, можливо, був поміж хором та оркестрою, — розтанув. Враз встановився творчий контакт, і вся проба пройшла без жадного повторення. З боку слухаючи, можна було подумати, що „Думка“ всі свої 9 років тільки те й робила, що співала з симфонічною оркестрою.

Дириґент Ансерме буквально „танув“ від насолоди.

Після кожного нумеру присутні на пробі деякі критики, музики і артисти вітали співаків оплесками.

Кінець-кінцем, о 6-ій год. вечора по спробі, „Думка“ змогла піти пообідати і, переодягнувшися, йти… знову — на головний уже — іспит. На суд тисячів людей з паризького бомонду, русько-української еміґрації, прихильників і ворогів.

Перший концерт. Алло! Харків!

ПЕРШИЙ КОНЦЕРТ. АЛЛО — ХАРКІВ!

Дуже рідко знаменитій концертній залі Плейєля доводилося вміщати в своїх стінах таку різнобарвну авдиторію. Дуже рідко, певне, був у цій залі і такий піднесений настрій та таке напруження.

Сяк-так вислухала авдиторія перший номер самої оркестри. І, здається, зручні монументальні кріселка з оксамитом і золотом ходором ходили від нетерплячки.

Аж ось 2-й номер. Легко, бадьоро й упевнено вийшли думчани на кін. 3-х тисячний натовп завмер на хвилину, щоб потім вибухнути довгими й гучними оплесками.

Кожний нумер програми виконувалося в „жахливій“ тиші… Заля скидалася на під той момент, коли там десь нагорі, під височенною стелею викону- ється страшний карколомний трюк. Але, ледве завмирав останній акорд, як вибухав громохкий крик задоволення, і тисячі рук довго не припиняли гучних оплесків.

Французьке „Браво“ перемішувалося з українським „Слава“. А, по закінченні відділу, за лаштунки прийшли і Ансерме, і Глазунов, і в найтепліших словах виголосили свою подяку керівникові капелі Городовенкові за його виключну роботу. „Думці“ ж Ансерме сказав, що надзвичайно радий, що саме на його долю випало щастя дириґувати таким прекрасним хором.

По закінченні II відділу, що в ньому „Думка“ мусіла була повторити „на біс“ Мусоргського, вся заля так само, як і дириґент оркестри, улаштували хорові бучну овацію. Сотні привітань від прихильників, сотні міцних стискань рук протягом всього шляху від сцени й до вулиці були блискучим доказом не абиякої перемоги радянського мистецтва. Це був справжній тріюмф „Думки“.

Скромний букет червоних квітів від СУГУФУ (спілка українських громадян у Франції) завершив цей перший концерт „Думки“ в Парижі.

З цього концерту ми категорично переконалися, що французи люблять мистецтво.

Другого ж дня вся преса, не виключаючи й „Последних новостей“ та „Возрождения“, — визнала високий мистецький рівень капелі, її виключну музичність, зорганізованість і багатство голосового матеріялу.

Радіо з Ейфеля передавав „Думку“ на найдовшій хвилі і, кажуть, чути було дуже гарно аж у Москві.

Алло! А чи на України чули?

Другий концерт. Диспут на тему: „Пан“ чи „Товариш“

ДРУГИЙ КОНЦЕРТ.

„ “ чи „ ?“

Але перший концерт, то не був показ „Думки“ власне, як такої. То був іспит на письменність, на ви- сокий хист мистецький, на виключну зорганізованість. Але там ще не було „Думки“ з її українською піснею, з її народніми примітивами, з її найновішими творами. І тому, на другий концерт чекали ще з більшою нетерплячкою, аніж на перший.

Вже 14-го важко було дістати квитка, не зважаючи на те, що ціни були дуже високі, від 15 до 60 франків. Для порівнання, слід зазначити, що „Гранд-Опера“ має ціни від п'яти, навіть, франків.

9 год. вечора.

Сиґнал. Команда Городовенка — і „Думка“ на кону. Знову — громи оплесків, знову — буря овацій… і прохання повторювати майже кожен нумер.

Щоправда, треба відзначити — „Думка“ співала цей концерт з виключним піднесенням. Городовенко був в особливому „ударі“. Так, як виконали Лисенківську „Веснянку“, — думчани й самі кажуть, що рідко виконували. Зрозуміло, що цьому сприяло й загальне піднесення, і настрій, і відповідальність моменту і… виключна акустика залі.

Ах, що то за акустика! Найніжніше pianissimo, найменший відтінок, найтендитніший нюанс — лунали в цій залі, як ніде.

Ну, і успіх цього концерту був теж нечуваний. Тут вважають за не абиякий успіх, коли публіка в залі досидить до кінця. Коли концертант повторить будь-який нумер на „біс“ — то вже щось надзвичайне. А тут, — уявляєте собі? — з 16 нумерів програми — 7 повторювали.

Дійшло до того, що „Думка“ вже сходила з кону, і знов мусіла вертатися. Найбільший успіх припав на долю „Дударика“, „Щедрика“ — Леонтовича „Колискової“ — Вериківського, „Коляди“ — Козицького, „Ніколетта“ — Равеля (що, між іншим, був на цьому концерті) та „Чорноморця“ — Демуцького.

Чемні французи вітали думчан після кожного нумеру з природнім цій нації темпераментом: раз захопив- вся високою мистецькою організацією, вони до кінця підтримували атмосферу „високого тиснення“, вони не припиняли гучних оплесків і гучних — „Браво“.

Не минулося як то водиться, і без „замовлень“.

І, звичайно ж, наші рідні землячки пробували внести момент особистих симпатій, — кожен замовляв на свій смак:

— „Заповіт!“ — чутно з одного боку.

— „Ще не вмерла!“ — розлягається в другому.

— „Зозулю“ — чутно чиєсь аполітичне бажання з третього.

Дуже цікавий діялог відбувся на закінченні програми поміж представниками двох „угруповань“.

— Слава товаришеві Городовенкові! — почувся звідкись згори оксамитовий бас.

— „Не товаришеві, а панові!“ — подав репліку якийсь тенорок з партеру.

— „Це ваша справа“ — відповів в октаву той же бас.

І знову гучні оплески. І знову овації.

Перший „переход“ і… друга „неув'язка“

ПЕРШИЙ „ПЕРЕХОД“!.. І ДРУГА „НЕУВ'ЯЗКА“.

Дальший шлях „Думки“ з Парижу лежав на Ліон. 15 січня ввечері, закінчивши концерт, „Думка“ перейшла на „військовий“ стан. Рано треба було вирушати, і тому всі розпорядження „головнокомандувача“ було передано „по куренях“ — тобто по нумерах готелю. О 6-й годині вранці капеля, як один, вишикувалась цілим батальйоном вздовж бульвару Батіньйоль.

Тут уже на нас чекав енерґійний м-сье Базіль (наш імпресаріо), що, спритно маневруючи поміж Сціллою та Харібдою паризьких авто-трамів та таксі, які, не зважаючи на ранню годину, гасали, як навіджені, — довів нас до „метро“, звідки ми й доїхали… зовсім не так то й добре, до ліонського вокзалу. В Парижі, як відомо, є два найзручніші способи дістатися з одного кінця міста до другого. Перший — це таксі (коштує дорожче), надземний спосіб сполучення, і „метро“ (дешевший) — підземне. Я не згадую тут про трами, бо це найнезручніший засіб — можна чекати годину, а потім пішки прийти раніш від нього. Є ще третій, звичайно, спосіб, цілком удосконалений і віками вивірений, — спосіб авто-піху, але цим вдосконаленим засобом тут чомусь користуються тільки завзяті спортсмени, коли сходять, або на вежу Ейфелеву, або на високі шпилі Notre-Dame de Paris, щоб поглянути на чарівні химери.

Словом за 40 хвилин до відходу нашого потягу ми були на станції Метро. Їхати до вокзалу нам треба було хвилин п'ятнадцять–двадцять. Беручи до уваги посадку шістдесяти душ, у нас, проте, часу ще не бракувало.

Аж ось минає дві хвилини — немає чергового ваґона. Минає ще дві — і знову ваґона нема.

Мосьє Базіль — до начальника. Начальник з усією ввічливістю, на яку тільки здатні французи, відповідає, що на шляху трапилася аварія з ваґоном і тому на нашій лінії ваґон спізняється на п'ятнадцять хвилин.

Тут би Базілеві вийти „нагору“, взяти таксі та й край.

Так, як же так? Годинник показує, що, навіть, коли ми спізнимось на 15 хвилин, то все ж у нас ще є хвилин 15–20 в запасі. А разом — 200 франків економії!

Нехай буде й так.

Справді бо, хто ж може передбачати, що той самий ваґон, котрий вже спізнився на 15 хв., вестиме й надалі таку політику…

Не передбачав цього й м-сье Базіль. І був увесь час спокійний. Але, коли виявилося, що ми під'їхали до вокзалу саме в той час, в ту хвилину, коли потяг мав рушати, навіть Базіль втратив свою рівновагу.

Від парадних дверей до плятформи з потягами — добрих півгони. І от…

Французи, певно, ніколи не бачили такого видовиська: біжить наш імпресаріо, а за ним, чим дужче, женуть думчани… Надзвичайно ефектне видовисько, забарвлене ще тим фактом, що як ми не гонилися за м-сье Базілем, а потягу не наздогнали. Він рушив хвилина в хвилину, секунда в секунду у призначений йому час.

Частина наших речей з двома думчанами, що поїхали були на таксі, так і залишилися у ваґоні без квитків, без мови і… без грошей. (Телеграми до обера потягу виручили бідолашних).

Другий потяг — експрес, що відходив за кілька хвилин, „підібрав“ нас, і ми несподівано проїхали до Ліону у м'яких ваґонах. Це „удовольствіе“ коштувало нашому імпресаріо кругленьку суму: чотири тисячі франків.

Добра економія на таксі!

Ліон. Голодна кухня. „Ще не вмерла“

ЛІОН. ГОЛОДНА КУХНЯ, „ЩЕ НЕ ВМЕРЛА!“.. ХАЙ ЖИВЕ РАД. ВЛАДА!

До Ліону потяг прибув о шостій год. ввечері.

Поки розташувалися, пообідали, — час на концерт до великої залі консерваторії.

Між іншим, за обід. В Парижі за два-три дні якось усі умудрилися зазнайомитися з їдальнею торгпредства та ще з якоюсь руською їдальнею, і тому не звернули уваги на французьку кухню. А в Ліоні, як і скрізь по Франції, в кожному ресторані суп, суп… і суп… Та ще горох. Щоправда, після супу й гороху дають і м'ясо, але піди догадайся, що воно тут така мода — обід з чотирьох страв, та тільки ці страви менше за нашого обіду з 2-х страв.

А саме — на перше суп, на друге — горох, на третє — картопля, на четверте — м'ясо, шматок тоненького, худенького як п'ять сантимів, м'яса. Нарешті, на солодке вам подають сир голяндський. А встаєш із-за столу — голодний.

Хлопці категорично не визнавали французької кухні.

— Від такої їжі зразу на фальцет перейдеш!..

Ну, та нічого, перед концертом наїдатися не годиться.

Черговий концерт у Ліоні пройшов якнайкраще.

Тут так само, як і в Парижі, чимало українців. Є й „малороси“. Від перших „Думка“, за прикладом паризьких організацій Сугуфу, дістала червоні квіти, що були, поза всяким „етикетом“, подані прилюдно. На естраді дириґентові подав їх не припараджений льокай у рукавичках, а таки справжній робітник. Від других, як воно й водиться, „Думка“ почула вимогу:

— „Ще не вмерла!“…

Численні „біс“ і виключний успіх не лише у руських слухачів, не згадуючи вже за українців, бо й у французів, головне „Колискової“, „Дударика“ й „Щедрика“, довів, що Україна дійсно не вмерла, а живе й пишно буяє… Тільки не та Україна, що про неї марять нікчемні недобитки петлюровсько-гетьманські.

Про це вони могли, правда, довідатись і того вечора, коли скінчився концерт, коли довгі шпалери вдячних слухачів, від дверей театру аж до самого траму, дякували думчан і пропонували своє , щоб довезти до готелю.

Радісні вигуки:

— Слава полтавцям!

— Спасибі киянам!

І французьке:

— Tres bien!

„Ошінь харашо!“.. і вигуки:

— Хай живе „Думка“, Радвлада й пролетарське мистецтво.

Одразу ж після концерту довелося їхати до готелю, щоб, відпочивши, на ранок — у дальшу путь.

Тож виходить, що Ліону „як такого“, поза концертовою залею й її вдячними слухачами-робітниками, „Думка“ не бачила. Знаємо тільки, як і ви всі, що в Ліоні багато мануфактурних фабрик, де працює не один десяток тисяч робітників, які виробляють дуже хороший „Ліонський оксамит, шовк та мережево…

Знаємо, що ці робітники, від того, що їм дуже „добре“ живеться… — дуже часто страйкують…

Але й про це ви знаєте…

Монпельє. Водевіль — „зі співами й танцями“… Донські козаки і „комільфотність“ французьких адміністраторів

МОНПЕЛЬЄ, ВОДЕВІЛЬ „ЗІ СПІВАМИ Й ТАНЦЯМИ“…

Про те, що у Франції виробляють шовк, ми, між іншим, довідалися не лише з тих блюзок, спідничок та панчішок, що так привабливо виглядають з вітрин і вікон численних крамниць. Це видно протягом всієї дороги від Парижу до Ліону, а далі й до Монпельє, куди ми зараз ідемо. Усі „лани“, по-нашому, тут не засіяно, як у нас житом чи пшеницею, не видно й проса чи ячменю. Скрізь і всюди ви зустрічаєте цілі ліси тутових дерев, що їх викохують для харчування черви. З коконів цієї черви, уже потім, і виробляють тут отой ніжний шовк, що так полюбляють жінки всього світу.

Крім тутових дерев викохують ще на півдні французи оливку та виноград. Звідси йде по всьому світу славна „прованська олія“ та знамените „шампанське“ і, взагалі, вино.

Звичайно, що й те, й друге кожний думчанин вважає за свій обов'язок спробувати.

До Монпельє ми прибули 17 січня надвечір, а концерт у великій залі міського театру було призначено на 18-те. Тож було чимало часу, щоб зазнайомитися з містом і подивитися на всілякі „дива“ його.

Старовинне, ще далеких часів римської імперії, місто, зараз славне тим, що в ньому є багато учбових закладів, де скупчено силу студентства, головним чином у медичній академії.

Чудовий парк з багатьма пам'ятниками і дуже гарно зробленим монументом Людовика XIV в убранні римського воїна на добрячому коні (бронза).

Величезні ставки з лебедями і довжелезний кам'яний старовинний водогін — дійсно виключна окраса міста. Але найбільшою окрасою Монпельє є море Середземне, що пишається в двох кроках від нього. Ось туди наш „шеф“ Городовенко, взявши на себе функції культкому, й повіз в „авті“ всю „Думку“.

Виключної краси, з прозорою водою, чистою й привабливою, воно скидається трохи на наше чорне.

— Але… в Одесі краще!..

— А до Криму так і нічого не дорівняється!

Городовенко не був у Криму, а треба б маестрові підлікуватися, а тому й другого дня цікаві французи могли бачити, як відомий „шеф“ знаменитої капелі ходить берегом на пісочку, що його заливають запашні хвилі, й „удить“ крабів, ракушок, та… згадує за свій:

— Найкращий берег Дніпра!

Тепле підсоння, соняшні дні — все сприяло, щоб, якогось свята влаштований мером міста, „гала-концерт“ за участю „Думки“ пройшов блискуче.

Власне, слід сказати — закінчився. Бо початок його був трохи чудний.

Річ в тім, що з нагоди цього свята в театрі зібрався ввесь міський „бомонд“, весь „великий світ“, уся знать. Перед концертом „Думки“ у першому відділі виступали місцеві сили — ставили…

„Водевіль зі співами й танцями“.

А за кілька день до нашого виступу, в Монпельє гастролювала якась то „капеля Донських козаків“ — що залишила по собі не зовсім приємні спогади.

Отож — „водевіль“, „донські козаки“… якась собі „українська Думка“… все це спливало в уяві французів, як щось ординарне. І лише з властивої французькому офіційному світові чемности, щоб не образи- ти шановного мера, публіка залишилася на 2-й відділ… з настроєм, звичайно, невідповідним.

Але вже перший нумер „Веснянки“ Лисенка примусив авдиторію насторожитися, хоч і ще й не виявила вона свого ставлення до нас.

А вже №2-й — „Колискова“ Вериківського, всупереч усяким сподіванкам, не „приспав“, а так розбурхав слухачів, що пісню треба було повторити.

Вже після „Колискової“ авдиторія переконалась, що перед нею зовсім не те, що усілякі „Козаки“… Равель (французькі пісні), Толстяков і Поліяшвілі (білоруські та грузинські) — все це приймалося з таким же піднесенням, як і „Черноморець“, „Дударик“, „Комарик“, „Щедрик“, та „колись була розкіш, воля“…