Минуле України в піснях

Front matter

ТОМIV.

О. ОЛЕСЬ

МИНУЛЕ УКРАЇНИ В ПІСНЯХ

Передне слово

Олесь. Ні при одному літературному імени не згадувано так часто суверена української поезії — Шевченка, як при цьому шовково-ніжному, пестливому й тонкому імени.

Бо й справді: тільки дві збірки українських поезій були прийняті громадянством з таким неописаним ентузіязмом, тільки дві збірки української лірики були так радісно читані й так безопірно засвоєні й глибоко відчуті — „Кобзар“ і… „З журбою радість обнялась“… Все иньше, навіть коли це були віщі співи геніяльної Лесі Українки, навіть коли це був „Мойсей“ Франка, давало публиці час і змогу застановитися, й найти новій появі місце на тлі… історії літератури.

Поезії Олеся, подібно як полумяна стихія Шевченкової пісні, були давно жданим, божественним обявленням, словом, яке окрилювало й обжемчужувало соняшним промінням думки й почування міліонів.

Було це давно, дуже давно. Правда, з цього моменту, коли з нашого небосклону кинула своє сліпуче проміння ця першостепенна зоря, коли довкола всі сузіря поблідли, проминула ледви четвертина калєндарного століття. Але за той, розмірно короткий час, зайшло стільки перемін, не тільки на небі й на землі, але в людських душах, що момент появи Олеся на небосхилі української творчости, віддалився від нас мало не в сутінок історії. Не мірою часу, але мірою пережитого. Так глибоко пережитого, що ті, які цей момент затямили, самих себе забули, стали такими иньшими від тих, якими були тоді.

А було це тоді, коли наші будні були літературою, а наші свята поезією. Тоді, коли поезія була одною з рубрик нашого суспільно-політичного білянсу, коли кожен патріот писав вірші, а справжній поет ходив у блеску божого помазанника. Правда, і тоді як і тепер, гинули українські поети з голоду, але в тому було багато романтичної величі й небуденнього чару.

Але поміж тим моментом, що здається нам таким давнім, а тим, який саме переживаємо, сталося щось велике, страшне й величне — великий світовий переворот, велика світова пожежа й незаписана ще історією різня народів.

Щось, дуже близьке до того, про що співав, за чим тужив, до чого рвався у своїх піснях Олесь, щось дуже близьке, але не те саме — страшніше, більш жорстоке й безоглядне від найсміливіщих поетичних візій. Щось, що мусіло усунути в тінь, коли на здискредитувати поезію навіть тоді, коли на її побідній квадридзі поганяв аполлонові коні сам Олесь.

І власне тоді погасло для нас сонце поезії; для нового покоління воно так і осталося незнаним.

„Брехали пророки!“ — крикнув народ, що з вершин, на які його підняла поезія, упав під залізні колеса історії, крикнув і закусив зуби з болю й ненависти.

І нині ми без поезії, без пісень і без співців. А той, що був голосом нашого серця, що був словом наших почувань, мечем наших думок, блукає, мов Єремія, на звалищах Єрусалиму.

Олеся дало нам полтавське свято відслонення памятника батькові відродженого укра- їнського письменства — Котляревському. Тодішній земський статистик у Харкові — Олександер Іванович Кандиба, що в хвилях вільних від зайнять писав „собі“ українські й неукраїнські вірші, був свідком сміливої, протимосковської демонстрації українських делєгатів, яким царська влада заборонила виголошення святочних привітів у рідній мові. В огні спонтанічного протесту помер у його душі — малорос Олександер Іванович Кандиба, а народився співець революційної стихії — Олесь.

Два роки згодом спалахнула перша російська революція, в 1907. р. вийшла у світ друга, після Шевченкового „Кобзаря“, книжка — „З журбою радість обнялась“.

Публика, якої скептицизм перейшов у пословицю, не мала часу навіть ахнути з подиву. Навіть Франко не вспів крикнути на тему: „Відкіляж ти такий узявся?“, як більшість Олесевих поезій стріготала крильми й рознеслася по всій Україні дзвінкими піснями.

Бо в першій збірці поезій Олеся було все, чого вимагається від поезії — не тільки майстерність форми, музика слова, глибина змісту, але й пориваюча серце правда і безпосередність того, чим жила революція 1905 р., з усіми своїми подвигами та ілюзіями. Борцем відродженої країни став Олесь і таким остався аж до моменту, в якому разом з боєвими прапорами почали падати прапори поетичних візій…

Аж до того страшного, гнітучого й понижуючого моменту розкинувся перед Олесем шлях засланий рожами і лаврами. Мов вінценосний витязь провадив нас Олесь „По дорозі в казку*, буйним вітром неслася його пісня „Над Дніпром“, хиляла чоло над „Трагедією серця“ й сповідалася, як дитина „Що року“. А часом ніжна мова поетового серця зривалася могутніми акордами Тиртеєвих пісень, на мечі й блискавки перековуючи свої мягкі, шовкові тони, на страшні картини з візій Апокаліпси перемінюючи свою тонку символіку. А як небосхил над нашими головами розколовся, коли упав з нього дощ метеорів наших ілюзій, поет станув, як Самсон на звалищах филистимської палати.

„Все йде, все минає!..“ Минувся час, коли література виповнювала наші будні, коли поезія була нашим святом. Мов весняна хуртовина пронеслася над нашими головами світова завірюха і хоч залишила по собі могили й румовища, хоч самих нас так до непізнання змінила, але прибита нею іскра поезії, що вела нас по дорозі в казку, не потухла. Вона жевріє, дущає, змагається й колись, піднявши нас на вершини нових ілюзій, кине знову на огневу квадригу історії…

А може, може вчорашня наша віра була тільки тому ілюзією, що ми, заслухані в Кобзаря“ й задивлені в іділлю, як „З журбою радість обнялась“, не чули громового рокотання віщої кобзи Бояна? Може так недалеко сягло наше майбутнє, що таким близьким і негеройським було наше минуле? Може.

На румовищах наших вчорашніх ілюзій станув Олесь, але вже не в жалібній хламиді Єремії! Дивіться — в руках Олеся блиснула золота боянова кобза, слухайте, як зривається лебедине стадо боєвих акордів нашого величного минулого!

Микола Голубець.

Заспів

ЗАСПІВ.

Заспіваю вам не пісню Про стару старовину, Роскажу я вам не казку, А бувальщину одну.

Роскажу вам про минуле, Що вже мохом поросло, Що, нащадками забуте, За водою поплило.

Перед вами стародавні Пройдуть хвилями часи, Із могил до вас озвуться Наших предків голоси.

Наших предків, що блукали По страховищах — лісах, Що з природою змагались Тільки з вірою в серцях.

Ах, тоді була живою Вся природа навкруги І людину оточали Духи — друзі й вороги.

У часи ті Бог великий Не ховавсь в небесній млі, А усі боги родились І вмірали на землі.

Рано вдосвіта на сході Прокидавсь ясний Дажбог І ходив — блукав до ночі Синім степом без дорог.

По зелених пишних луках Волос пас овець гладких, Грів їх вовною мягкою, Одганяв вовків від них.

Над дрімучими лісами, По пустелі степовій Бог-Стрибог літав на крилах, Грав на кобзі золотій.

Бог-Перун на чорних хмарах Вічно землю обїздив, Часом плакав, як дитина, Часом сурмами будив.

Часом гнівом його серце Наливалось, як огнем: Левом він ревів зпід неба І погрожував мечем.

А в річках жили русалки, Хапуни — Водяники, Лісовик свистав у лісі І сміялися мавки.

Треба добре було знати всіх богів земних, То коритись, то змагатись, То просити ласки в них.

І змагалася людина І вперед невпинно йшла, Де ясним промінням-цвітом Дивна папороть цвіла…

…Заспіваю вам не пісню Про стару старовину, Роскажу я вам не казку, А бувальщину одну.

Роскажу вам як на горах Славний Київ наш повстав, Як він жив і розвивався, Як столицею він став.

Хто й коли у ньому княжив І в який ходив поход, Хто боровсь за Україну, За державність за народ.

Роскажу вам як боролись Наші прадіди колись, Як за щастя України Ріки крові розлились.

Роскажу чому і досі Чути стогони її І чому так довго в хмарах Сонце рідної землі…

Заспіваю вам не пісню Про стару старовину, Роскажу я вам не казку, А бувальщину одну.

Україна в старовину

УКРАЇНА В СТАРОВИНУ.

Ліс густий, дрімучий, темний, Споконвічний ліс росте, Не пробється навіть сонце Крізь гілля його густе.

Велитенські граби, вільхи, Сосни, явори, дуби Раз в століття полягають Після віку боротьби.

Де родились, там вмірають, Обертаються у тлінь, На могилах виростає Ряд наступних поколінь.

По лісах шумлять потоки Смарагдові від трави, Роспливаючись то в багна, То в озера, то в стави.

По річках, озерах, багнах Вічний галас, вічний спів, Крик курей, качок і чапель, Зойк чайок і журавлів.

Лебедині білі зграї В небі хмарами летять, Навкруги орлині крила Гучно, хижо лопотять.

Над струмком спинився олень, Прислухається тремтить, Десь почув непевний шелест зникає через мить.

То ведмідь ішов напитись, Остудитися в воді, То збірають під дубами Чорні вепрі жолуді.

По лісах блукали кози, Тури, олені, вовки, Кабани, лосі, ведмеді, Рисі, зубри, борсуки.

Не стихав до ночі галас, Дикий рев і ніжний спів… Все кругом жило, змагалось, Ліс дивився і шумів.

По лісах дрімучих, темних, З луком пращур наш ішов, З рисем, лосем і ведмедем Він боровся і боров.

Здобував він теплі футра, Мясо, шкіру на свій дах, Часом сам роздертий падав З серцем звіря у руках…

А на півдні за лісами Колихалось море трав: То над степом буйний вітер На шовкових струнах грав.

Степ широкий, степ безмежний Де початок, де твій край?! Коли сам Стрибог не знає, — У Дажбога поспитай.

В день ясний горіло сонце, Нерухомо вітер спав, Нерухомо в мертвій тиші Степ незайманий стояв.

В бурю він шумів, як море І ховався в сизій млі, Полохливо буйні трави Припадали до землі.

А зимою умирав він, Спав під килимом снігів… Тихо, пусто… Тільки чути Десь сумне виття вовків.

Та часами прогуркочуть Диких коней табуни; Наче вихорі здіймають Білу куряву вони.

На лісах дрімучих, темних, На незайманих степах Спочивала Україна В золотих, дитячих снах.

Наші предки-Словяне

НАШІ ПРЕДКИ-СЛОВЯНЕ.

Над озерами, річками, На полянах лісових, На стрімких високих горах, На просторах степових, —

Де лише сіріє стежка, Або вкрився збіжжам лан, Скрізь роскидались оселі Наших прадідів Словян.

Оселялись цілим родом; Що людина, як одна?! Кревні люде — рід складали, Кревні роди — племена.

Наймудріший і найстарший Цілим родом керував, Видавав що-дня накази, Правив, милував, карав.

Кожне племя мало князя, Князь судив, водив на бій, Першим був він у відвазі І у мудрості своїй.

А коли ставав нездатним До ладу і боротьби, Віче иншого на князя Вибірало без журби.

На річках, високих горах, Серед багон і болот Городи, міцні твердині Будував собі народ.

Коли ворог йшов війною, Метушилось все, як рій, Замикалися ворота, Починався лютий бій.

Бились, кидали каміння, Кріз баркан окріп лили, Попіл сипали у очи, Гострі кидали коли…

… Ось і ворога відбито. Все минуло: гнів і жах… Кревні плачуть над борцями, Що звалилися в боях.

І дають їм у могилу Зброю, вбрання і харчі, Щоб вони не знали лиха, На тім світі живучи.

На сумних могилах тужать І справляють тризну там І несуть на сизі гори Жертви праведним богам.

Але все поволі, тихо Тоне в річці забуття І на березі зеленім Квітне радісне життя…

На луці палає ватра, На луці ідуть танки. Тут в вінках цвітуть дівчата, Там співають парубки.

В цю таємну ніч Купала В лісі папороть цвіте, Розцвітає, обсипає Цвіт — проміння золоте,

Промовляє звір до звіря, Хто підслуха мову їх, Хто у лісі найде квітку, Найде скарбів цілий міх,

А пісні все далі лються, Вже поблідли і зірки, А ще огнища палають І мережяться танки.

На кійки стоять, схилившись, Бородаті віщуни І росказують, що буде І з якої сторони.

Роздають недужим зілля, Щось шепочуть і плюють… Сих водою напувають, Тим каміньчики дають.

І здається з лісу вийшов На вузлісся Лісовик. Став, заслухавсь, задивився… Стрепенувсь і знову зник,

І, здається, щойно бігли Тут русалки польові І розсипали зі сміхом Самоцвіти по траві.

Але схід зайнявся сонцем, Хмари в золоті, в огні… І самотно одцвітають Зблідлі ватри в далині.

Початки Київа

ПОЧАТКИ КИЇВА.

Над Дніпром широким, вільним, Де луги й степи цвіли, Наші прадіди Поляне Оселились і жили.

Хлібороб робив у полі, Пас пастух корів, овець, З луком, з стрілами гнучкими По лісах ходив ловець.

Пишно квітла Україна Повна всякого добра. Як в раю, жили Поляне Понад хвилями Дніпра.

Все своє вони любили, Шанували і чуже, Хай, мовляв, Перун і Волос Всіх від лиха стереже.

А коли сусід лінивий Заздрів силі богача, Вміли наші показати Обосічного меча.

І віки нога ворожа Не ступала на наш лан. Всі сусіди шанували І боялися Полян.

…Де стоїть тепер наш Київ, Там була сама гора, Жив там першим Кий з Хоривом, Щек, та Либедь — їх сестра.

Над самим Дніпром на горах, Огорожений з боків Ровом, мурами, валами Київ виріс і розцвів.

На сторожі коло його, Наче батько став Дніпро, Наче батько, ніс він сину З півдня й півночі добро.

І здавалось, Україна Буде квітнути віки І, здавалось, всі народи Їй зніматимуть шапки.

Москалі

МОСКАЛІ.

Біля озера Ільмення Став Великий Новгород його славянський, З Фіном змішаний народ.

Не було ладу у його Вічно рід ішов на рід, Вічно племя йшло на племя, На сусіда йшов сусід.

І держава занепала, І народ ладу схотів, І на північ, до Варягів Він послав своїх послів.

— „Дайте нам якогось князя, Дайте нам володаря! Є у нас всього багато, Але все і гине зря.

Хай він зробить в нас порядок! Дайте!“ плакали посли… Усміхнулися Варяги І їм Рюрика дали.

І могучою рукою Рюрик землі обєднав, Дав народу лад і спокій І до праці всіх позвав.

Аскольд і Дир

АСКОЛЬД і ДИР.

Славна в Рюрика дружина, Всі хоробрі вояки, А Аскольд і Дир — це справжні Запорожські козаки.

Нудно їм сидіти дома Без походів, без боїв І вони прохають князя, Щоб на волю їх пустив.

Князь подумав і дозволив. Попрощалися вони І з такими ж вояками Посідали на човни.

І по Волхову у гору В невідомий край летять. Мов орлів широкі крила, Їхні весла лопотять.

Проплили до краю Волхов, Далі витягли човни І в лісах шляхів шукають До чужої сторони.

Бачуть — річка. Довго нею Геть на полудень плили, Аж угледіли на горах Місто, вежі і вали.

Приплили, на беріг вийшли І питають у Полян, Хто живе у цьому місті, Хто тепер у ньому пан?

— „Тут колись жили, та вмерли Кий, Хорив та Щек, брати. А тепер ми під Хозаром, — Животій та дань плати“.

— „Не журіться!“ — Дир промовив. — „За мечі!“ — Аскольд гукнув. Кожний птахом стрепенувся, Кожний гнівом спалахнув.

Налякалися Хозари І в степи біжать гуртом. І дружина здобуває Пишний Київ над Дніпром.

Стали вільними Поляне, Вихваляють вояків А Аскольда разом з Диром Вибірають на князів.

Олег

ОЛЕГ.

Раз до Диря і Аскольда Прибігають вояки: — „По Дніпру пливуть на Київ Чужоземні байдаки!“

Не скінчили ці сказати — Ще біжить один вояк: — „На човнах пливе на Київ, Кажуть, Рюриків свояк!

Повні війська, повні зброї Ледве плинуть їх човни. Чи не скликати нам віча? Чи не ждати нам війни?“

— „Залишіть! Пливе не ворог“, Їм князі відповіли І Олегові на зустріч З воєводами пішли.

— „Чи з добром, чи з злом приходиш Ти у наш гостинний двір?“ Так, вітаючи Олега, Запитав Аскольд і Дир.

І Олег похмуро грізно На питання відповів: — „Я прийшов з могучим військом, Я вам Ігоря привів.

Не походите з князів ви, Якже княжити змогли? Нам лише належить влада І по неї ми прийшли“.

Так скінчив Олег промову І на знак його руки З човна Ігоря виносять Чужоземні вояки.

А князів Аскольда й Дира Піднімають на списах І Олег вступає в Київ При побідних голосах.

І, коня свого спинивши, Він говорить: „Вояки! Хай же матірю нам стане Славний Київ на віки!“

Поход на Царгород

ПОХОД НА ЦАРГОРОД.

Геть за морем українським, Понад склом Босфорських вод Дивні вежі і палати Розкидає Царгород.

Наче вир кипить, торгує Крамом, зброєю, вином. В день він вуликом здається, А вночі — чудесним сном.

І з усіх країн до його Ллється хвилями народ. Наші теж торгові люде Їздять в славний Царгород.

Та не любить Грек чужинців І тримає їх в руці. — „Хоч не їдь! Одурить, скривдить!“ Наші скаржаться купці.

І Олег, на Греків лютий, Став збіратися в поход: Хоче він до України Прилучити Царгород.

І укрили Чорне море Українські байдаки Розгорнулися вітрила, Заспівали вояки.

Простір! Воля! Грають хвилі, Море диха, як живе, Мов лютує, що з піснями Легковажний хтось пливе.

Небезпека? Вітер? Буря? Гнуться щогли кораблів? О, хіба згорнути крила Важко, довго для орлів?!

І гуртом за весла взятись, Разом взятись і гребти… Море, море! І в негоду Любе сміливому ти!

Так три дні плили по морю Без турботи, без нудьги Ось і вежі Царгороду, Ось і грецькі береги.

Але Греки уже знали, Що летять до них орли І, щоб в пристань не пустити, Ланцюги перетягли.

І звелів Олег на берег Витягати кораблі. — „Щож, мовляв, як не по морю, То поїдем по землі“.

І колеса приробивши, Він вітрила . І невидане тут сталось, Найдивніше диво з див.

„Ой, повій, повій ти, вітре! Швидче коней повези!“ Зашумів — повіяв вітер, Покотилися вози.

Вороги перелякались, До Олега шлють послів. — „Не руйнуй нас, все дамо ми, Щоб ти, князю, не схотів!“

— „Ну, гаразд. Покора ваша Погасила в серці гнів І, здається, ми братами Станем з лютих ворогів.

Царю, хай моє купецтво Вільно ходить в Царгород, Хай торгує і купує Вже без кривди і без шкод.

У купців не буде зброї Я обмежу їх число, Щоб не більше, як пів сотні Їх нараз у місто йшло.“

Цар годився на умову І на хрест заприсягав. Князь на Волоса й Перуна І на меч присягу склав.

На воротях Царгороду Князь Олег свій щит прибив. На воротях Царгороду Український щит висів!

Смерть Олега

СМЕРТЬ ОЛЕГА.

Після славного походу На далекий Царгород Князь в палатах бенкетує І частує воєвод.

На столах у вазах грецьких Дивні овочі цвітуть Золоті, пахучі вина Струмнем соняшним течуть.

Навкруги шумлять розмови Про походи, про бої, Та про лицарів, що склали Буйні голови свої,

Як колись човни у морі Наплили на ланцюги, Як стояли перед ними І трусились вороги.

„О, ще нас не кинув Волос, Ще нас милує Перун“. Коли зирк — в палати входить Сивий, згорблений віщун.

— „Князю, знову перемогу Пророкую я тобі Знову ти з хоробрим військом Переможеш в боротьбі“.

— „Слава князеві й вояцтву! Хай на вік щастить війна!“ Воєводи закричали І частують віщуна.

Князь встає і йде до діда. — „А чи знає мій віщун, У якім бою стрілою В мене кине бог Перун?“

— „Не на крилах стріл Перуна Принесеться смерть твоя, Ти загинеш, славний князю. Від коханого коня“.

І замовкли враз розмови, І спустилися чарки, І з палат, схилившись, вийшли Воєводи й вояки.

І сказав Олег уранці: — „Не сідлайте більш коня! Хай стоїть і їсть у стайні До мого страшного дня“.

Знов то тихо, то трівожно Потекли за днями дні. Пятий рік уже минає То в походах, то в війні.

Знов бенкет в палатах княжих, Знов старшини й вояки З запашним вином і медом Держать підняті чарки.

Князь згадав бенкет колишній І коханого коня — „Приведіть його“, сказав він, „Хоч на його гляну я“.

— „Вже давно дощі змивають, А обсушують вітри Його кости в чистім полі Біля Лисої гори“.

Князь помовчав і всміхнувся: — „Брешуть, дурять віщуни! Бач: кістки… Коня подайте: Подивлюсь хоч де вони!“

І Олег у поле їде. Вгледів кості, зліз з коня І ногою став на череп… Нагло виповзла змія,

Обвилась, впялася в ногу!.. Скрикнув князь і на коні Він летить в свої палати, Щоб погаснути в огні.

На високу Князь зібрався у поход… Йде, схилившись, за труною Його військо і народ.

Ігор

ІГОР.

Вмер Олег. Закняжив Ігор Це завзятий був вояк: Налітав він, наче вихор І не знав жалю в боях.

І державного кордону, Меж державних він не знав, — Від стрімких Карпат до Дону Україну розіслав.

Він пливе на Чорне Море, Облягає Царгород, Та зустрів він лихо-горе; Не повівсь йому поход.

Не злякався його ворог, Переміг в бою без втрат: Він вже вмів робити порох І стріляти із гармат.

І коли страшні гармати, Наче леви, заревли. І коли човни палати Серед моря почали, —

Божевільний галас знявся Ще нечуваний в боях І на дно морське ховався Найхоробріщий вояк.

Тільки рештки врятувались… І до рідної землі Сумно — сумно повертались Українські кораблі.

Похід Ігоря на Арабів і Персів

ПОХІД НА АРАБІВ і ПЕРСІВ.

По пустелі дикій, голій, По розпалених пісках Військо Ігоря ступає В грізній зброї, в шоломах.

З голови до ніг закуте У залізо, як в луску, Мов гадюка сіра вється По червоному піску.

Грізне йде поволі, важко, Ні розмови, ні пісень, Тільки чути безупинний Тихий стогін цілий день.

Часом ржання розітнеться Чи бика голодний рев. Навкруги пісок сипучий, Ні трави, ані дерев.

Палить сонце, палить вітер, Палить небо і земля. Аж пече залізна зброя, Спрага душить, як змія.

Навантажені харчами Грузнуть коні у піску. Чорні ворони над ними Хижо крутяться в танку.

Гинуть люде, гинуть коні, Вкритий трупами пісок. Ах, коли б надбігла хмара, Зашумів би десь поток!

О, коли б повіяв вітер, Прохолодою обдав! Дихав, дихав би устами І руками набірав!

Ах, коли б ліси зелені, Мох холодний і трава! Впав би: тіло б остудилось, Прохолола голова.

Це розгнівався Сварожич, Одвернувсь Перун од нас І прийшла страшна посуха І настав Стрибога час.

Але враз повіяв вітер, Свіже, вогке щось приніс, Наче річка недалеко Або близько темний ліс.

Справді, наче легше грудям, Ось уже і коні ржуть! Наче камінь з плеч звалився, Наче крила в нас ростуть

Йдуть і бачуть: грає море, Сріблом котяться річки І на березі чекають Осетинські вояки.

Війна Ігоря з Арабами і Персами

ВІЙНА ІГОРЯ З АРАБАМИ Й ПЕРСАМИ.

Та не довго спочивали Українські вояки. Вже у досвіта взялися Лаштувати байдаки.

То вітрила білі шиють, То засмолюють човни, Весла, щогли вибірають, Чистять зброю, казани.

З Осетинами вже друзі, Розглядають зброю їх, Коней, луки вихваляють І рівняють до своїх.

… Наче впала чорна зграя На шумливі буруни, Зачорніли, загойдались Переповнені човни.

Попливли, пливуть і тануть Ось і зникли в далені. Хай же їх боги не кинуть І поможуть у війні.

Знов пустелею, степами Військо спільників іде. Ось і Кура, а за нею І ворожа лава жде.

Полетіли перші стріли І зламались на щитах. Пишний ворог наступає На верблюдах, на слонах.

Навантажені верблюди Йдуть і гнуться від ваги, На слонах, із веж неначе, Виглядають вороги!

Тупотять арабські коні, Квітнуть перські килими. Вдвоє ворог має війська. Та хоробріш втроє ми.

І не довго бій тягнувся — Захиталися вони! Заревли в страху верблюди, Повернулися слони.

Ворог битий ласки просить, Віддає своє майно: Срібло, злото, зброю, коні, Килими, харчі, вино.

… По пустелі ллється пісня Шелестять сухі піски. На слонах і на верблюдах Їдуть наші вояки.

Смерть Ігоря

СМЕРТЬ ІГОРЯ

Квітне Київська держава І могутня, і страшна. Майже всі вона зєднала Українські племена.

Не могла лише скорити Напівдиких Деревлян, Що жили в лісах дрімучих Геть на захід від Полян.

Що не вміли зрозуміти Заповіти золоті, Що в єднанні тільки сила, В злуці, в спільності, в гурті,

Що тоді лише Держава Буде дужа і міцна, Коли всі в одно зіллються Українські племена.

Двічі вже розбив їх Ігор Вдруге платять вже вони Шкіри чорної куниці — Дань невдалої війни.

Та скоритися не хочуть, Відокремилися знов. І у третє гнівний Ігор Військо скликав і пішов.

На нараді з князем Малом Деревляне день і ніч. Віщуни стоять, ворожать, Мал насупився, як сич.

Хтось найстарший, наймудріший Промовляє наразі: „Здавна радились зо мною І бояре і князі.

І тепер я дам пораду: Воно так: як вовк з двора Витяг дві чи три овечки, Вже не ждіть тоді добра:

Передушить всю отару До останньої вівці. Як ви впораєтесь з вовком, Що ви зробите, борці?

Віддасьте йому отару, Ту, що пасли, стерегли?“ — „Убємо кілками звіря!“ Деревляне заревли.

І рішають одностайно Вбити Ігоря в бою. І на тім вони скінчили Раду-бесіду свою.

Наче в бурю Чорне Море, Віковічний ліс гуде Через ліс дрімучий, темний Військо Ігоря іде.

Без дороги йде поволі, Здобуває кожний крок. Тут дерева повалились, Там болото, там пісок.

Так воно іде до ночі, З лісом бореться йдучи. На руках кріваві рани, В піхвах заткнуті мечі.

Але що це?! Деревляне! Деревляне з трьох боків!! „Оточили!! Ми в неволі! Гей, до зброї, до мечів!“

Та було уже запізно: Деревлянські вояки Налетіли, як на здобич Налітають хижаки.

Перебили княже військо, Порубали, посікли, Князя Ігоря самого Обезброїли, взяли.

І, не стримуючи помсти, Гніву лютого свого, Враз два дерева згинають І привязують його.

І, два дерева нагнувши Випускають нагло з рук, — І живцем роздертий Ігор Умірає серед мук.

Так за дужу Україну, За Соборну Ігор вмер. За Соборність України Умірають і тепер.

Княгиня Ольга

КНЯГИНЯ ОЛЬГА.

Тихий, теплий літній ранок. Сонце встало. Вітер спить. Вийшла дівчина на річку Сіла в човно і сидить.

Чарівна сама як ранок Задивилася на світ… Білий шум на синіх хвилях, На деревах — білий цвіт.

Любо жити на сім світі, Щастя любого ждучи… Ах, коли б лише згадати Сон, що снився у ночі.

Дивний сон… якісь палати, Лицар в зброї на коні… Ліс такий страшний, таємний… Поле… Море в далині.

Далі хмари, грім, пожежа, Плач і стогін з під землі. Лицар-велитень в кайданах, Кров на чолі.

І замислилась красуня… Згадка в серце їй впялась… Нагло шелест… Обернулась: Перед нею Ігор — князь.

На йому убрання просте Без оздоби, без відзнак, Лук з залізними кінцями, З боку стріли, сагайдак.

Привітався з нею Ігор І сказав перевезти… хвилях човен І поволі став плисти.

І очей не зводить Ігор: Що за дівчина — краса. Заговорить — думка — сонце, Очі — сині небеса.

Хто вона, чия і звідки Князь докладно розпитав, А на другий день по неї І сватів своїх послав.

І за князя вийшла заміж Проста дівчина з села І до смерти вірним другом Князю Ігорю була.

Посли Деревлян до Ольги

Хоч помстились Деревляне, Та не заснуть у ночі. Оглядаючись, лягають, Бачуть Ігоря, сплючи.

Хочуть з Ольгою миритись, До княгині шлють послів, І у Київ прибуває Нагло де-кілька човнів.

І з промовою до Ольги Обертаються посли: — „Ми не битися, княгине, А миритися прийшли.

Ти за вовка вийшла заміж, Ну й забили ми його, А тепер тебе ми заміж Віддамо вже за свого.

Князь наш, Мал, тебе угледів І відразу покохав І оце до тебе, Ольго, Старостів своїх прислав“.

Ольга низько уклонилась І промовила послам: — „Йдіть сьогодні в човен спати, Завтра-ж честь я вам віддам“.

І повірили, зазнались, Запишалися посли І по вулицях до човна Переможцями пішли.

І коли від Ольги вранці Посланці до їх прийшли, Ледве глянути схотіли, Ледве голови звели.

— „Не поїдемо ми кіньми, Пішки те-ж ми не йдемо, — Понесіть ви нас у човні!“ — „Щож? гаразд: понесемо“.

Понесли та враз — у яму! І засипали живцем: Так — мовляв — і ви мирились З нашим Ігорем-борцем.

Так помстилася княгиня, Так помщаються жінки… Гей, не бійтеся ставати, Під прапори, вояки!

Поход Ольги на Деревлян

ПОХОД ОЛЬГИ НА ДЕРЕВЛЯН.

Незабаром гнівна Ольга Знову зводить рахунки… Але боряться завзято Деревлянські вояки.

Баче Ольга, що до бою В неї сила замала, Стала думати, гадати І на хитрощі пішла.

І говорить Деревлянам: — „Та чого це ми бємось? Щось не вміли поділити, Завинив з нас, може, хтось?

А прийшла до чоловіка На могилу жалібну: Дай, мовляв, солодким медом Свого князя помяну.

З вами, любі Деревляне, Боротьби я не веду; — Помяну я чоловіка, Справлю тризну і піду.

Помяніть і ви… Забудьте Те, що вже давно пройшло: Є для вас і мед пахучий І густе, як кров, вино“.

Вірять Ользі Деревляне, На могилу князя йдуть, Разом князя поминають, Разом мед і вина пють.

Попились, лягли спочити, А княгиня знак дала І над Ігоря труною Рахунки свої звела.

І в поход рушає далі, Все мечем рубає в пень, Ціле літо облягає Непокірний Коростень.

І хитрує знову Ольга І говорить ворогам: — „Як не хочете коритись, В стократь гірше буде вам.

Таж, погляньте, всі скорились, Всі вже платять дань мені І спокійно орють ниви… Непокірні ви одні.

Але так я мало хочу, Неподолані борці: По три голуби від хати, Та по три ще горобці“.

І зраділи Деревляне Всі розбіглись і в мішки По лісах, лугах, по стріхах Ловлять весело пташки.

Ольга ж вугілля горяче Кожній пташці до хвоста Привязала і пустила… Загорілися міста…

Коростень в огні палає, Галас, крик, переполох… Все тікає. Військо Ольги Перебило багатьох.

Та як виконала Ольга Помсти лютий заповіт, Стала думати про Бога, Про таємний божий світ.

Про велику, вічну правду, Про прощення, про любов, Стала думати про Того, Хто пролив за людство кров.

І не помста дика, люта, Не крівавих дум рої, А безмежне милосердя Душу сповнило її.

І без Його мудра Ольга Більше жити не змогла І у грецькім Царгороді Христіянство прийняла.

Святослав

СВЯТОСЛАВ.

Ніч майова, українська Світло місячне тремтить… Все заснуло. Тільки Ольга Над колискою не спить.

Над дитиною схилилась, Сон рожевий зовучи: — „Спи мій сину, спи маленький, Треба спати у ночі.

Сплять давно уже Хозари, Печеніги сплять в степах. Всі заснули… Спи, мій сину, В золотих дитячих снах.

Та яким же неслухняним Народився мій синок! Ні сповивачів не любить, Ні шовкових пелюшок.

Знову рученьки згинає — Наче стримує коня… Спи, моє мале зернятко, Спи, пташинонько моя!

Знов схопився! Щось приснилось?! Оченята аж горять! Правда — щось страшне приснилось?! Спи: давно всі діти сплять.

Соне, Соне срібнокрилий, Не жахай страхами ти, А на віченьки дитячі Тихим янголом злети,

Поведи його за руку На заквітчані степи… Знов прокинувсь!.. Святославе! Заспокійся, тихо спи“…

Лється місячне проміння, Над землею ніч летить. Все заснуло, тільки Ольга Над колискою не спить.

Дитинство Святослава

ДИТИНСТВО СВЯТОСЛАВА.

Тихо лине рік за роком, Підростає Святослав, Вже він має лук і стріли, Вже й меча собі придбав.

З лопухами він воює, Тяжко нищить будяки, Горобці його бояться І жахаються шпаки.

У свойому товаристві Він давно за ватажка, Хай хтонебудь не поцілить В саму шию будяка, —

Одбере меча і лука І не візьме на війну: Хай, мовляв, ще дома вчиться Боронити сторону.

Прибіжить на стайню часом, На коня і в степ летить, Не натішиться вояцтво — Серце матері тремтить.

Юнацтво Святослава

ЮНАЦТВО СВЯТОСЛАВА.

Непомітно линуть роки Серед ігрищ і забав, Непомітно в товаристві Виростав і Святослав.

Ось і парубком стає він, Кремезний, міцний, як дуб, Сині очи, чорні брови, Над чолом козацький чуб.

Скрізь і завжди він з вояцтвом, Разом всі їдять і пють. Сплять — вкриваються вітрами, Сідла в голови кладуть.

Не беруть в поход з собою Ні майна, ні казанів: Є цього добра багато І в сусідів — ворогів.

А в боях, крівавих січах Всюди перший Святослав, Першим він ставав до бою І останнім бій кінчав.

Був він чесний, справжній лицар І коли на бій ішов, Посилав гонців, щоб ворог До змагання був готов.

Посилав гонців сказати — Скільки в його війська єсть, І що буде до останку Боронити волю й честь.

І здобув він скрізь пошану І в чужих і у своїх… І боялись Святослава Грек, Хозарин й Печеніг.

Похід на Хозар

ПОХІД НА ХОЗАР.

Над Каспійським буйним морем, Понад Волгою в степах Здавна жив народ хозарський В побудованих містах.

Торгував усяким крамом, Вів з сусідами війну І давно вже задивлявся Він на нашу сторону.

„За Хозарами не встигнеш! Бо пройдисвіти оці Все забрали в свої руки“, Наші гнівались купці.

Довго, довго приглядався До торговлі Святослав І в метких купцях-Хозарах Ворогів своїх пізнав.

І сказав: — „Іду на вас я, Приготуйтесь до боїв!“ Сам же військо він збірає І веде на ворогів.

Розбиває їх твердиню — Білу Вежу на Дону, І мечем руйнує Ітіль, Їх столицю головну.

Розганяє їх по світу Наче вітер зграї хмар, І з того часу держави Не було вже у Хозар.