По незнаних закутках

Front matter

Ол. БОРЗАКІВСЬКИЙ

ПО НЕЗНАНИХ ЗАКУТКАХ

(ЛІТРЕПОРТАЖ)

Степ і степ, один без краю

СТЕП І СТЕП, ОДИН БЕЗ КРАЮ…

У вагоні безпосереднього сполучення Київ-Севастопіль невеличкий гурток нашої експедиції виглядає досить таки відокремлено й самотно серед хворих і відпочивальників, що поспішають до Криму.

Різні цілі, різні думки, різні й балачки… Вони — про температуру, про фунти, ліки, про доми відпочинку та санаторії; ми — про степові простори, птахів, звірів, гадів та комах.

Нетерпляче чекаємо того часу, коли можна буде вийти з поїзда й поринути в принадні незнані простори нашого приморського степу.

А поїзд тим часом, вирвавшись з київської куряви та спеки, перетинає невеличку смужку прикиївського полісся. Пробігають одна по одній знайомі дачні місцевості. На плятформах поодинокі похмурі постаті запізнілих дачників: або відпустка припала на осінь, або з помешканням у Києві не гаразд.

За Фастовом починається лісостеп, з присадкуватими стіжками збіжжя, ожередами золотої соломи та синюватими стрічками лісу на обрії. На полях уже порожньо, а димарі цукроварень, зібравши навколо себе величезні валки підвід з буряком, у веселому гаморі готуються до виробництва.

Ми перетинаємо поперек мало не всю Україну. За Знаменкою на полях з'являються лани кукурудзи та соняшника, а на станціях гори кавунів та динь: щодалі більше, щодалі дешевше.

В одному селі — радіо. На школі стремить висока антена, а другий кінець дроту на церковній бані зав'язано. На дзвіниці незабаром, мабуть, не буде вже дзвонів, в церкві десьто буде кіно чи клюб, а баня теж до чогось придатна. Хай під- тримує дріт антени, хай хоч тут допоможе селу, — новому селу, що виростає над старими злиднями та темрявою, допоможе зв'язатися через повітря з усім світом.

Ось промайнули комини Кам'янського, величні, ґрандіозні домни Дніпропетровського.

Синельнікове… А ось і Запоріжжя, майбутній Електропіль, енерґетично-індустріяльний вузол нової соціялістичної України.

За Запоріжжям уже справжній степ. Він розкинувся, розіслався — рівний — до обрію обабіч залізниці. Тільки шляхи, також рівні й широкі, позначаються на ньому стовпами куряви, де їдуть вози. Села трапляються тут зрідка, по крутих балках, де ще зеленіють дерева і виблискує вода.

Степ дуже бідний на воду. Під загрозою щорічної посухи стоїть він і чекає, доки тріпне ним могутня реконструкція, доки зросить його цілюща дніпрова вода, пущена могутніми двигунами Дніпрельстану. Степ бідний на воду, зате в степу ніщо не затримує буйних подихів вітру. І через те степові села завжди оточені цілою чередою кремезних лапатих вітряків.

Темної зоряної ночі наша експедиція вийшла з поїзда на невеличкій станції Новоолексіївці, щоб завтра ранком вирушити до Чапель (Асканії), — найближчої мети нашої подорожі. Ми опинилися в справжнім степу, що простягся

— аж до моря берегів.

У дальших наших подорожах ми перерізали південну частину українського степу поперек — від Кримської залізниці до Дніпра, від станції Новоолексіївки та Кахівки.

Це той степ, що з давніх давен був тимчасовим притулком для кочовиків — від печенігів до ногайських татарів, був великим битим шляхом через Каспійські ворота — з Азії в Европу.

З давніх давен по цих степах точились криваві бійки, лилася кров, тупотіли коні, стогнали бранці й бранки. Тепер згадкою про ті стародавні часи стоять по степу великі й округлі німі могили. В східній частині цього степу, де є виходи на поверхню ґрунту каменя вапняка, — на могилах стоять сутулі кам'яні баби. Вік віків, сонце та вітер, дощі й морози стерли, зім'яли їхні пласкаті постаті. Верхи деяких могил уже розкопані: видно працювали вже й тут наші допитливі археологи.

А поруч із ними — багато нових, свіжих могил — слідів недавнього панування й лютування денікінщини, махнівщини, врангелівщини, — це красномовні пам'ятки недавньої героїчної боротьби, криваві щаблі до нового життя…

Красу й принади цього степу оспівано в піснях і думах козацьких. Про степ український багато писали й пишуть давні й новітні письменники. Степ — постійне тло ранніх оповідань Винниченкових; чарівним пахощам степового «євшану-зілля» віддав замолоду данину й Микола Вороний. Чернявський теж захоплювався неосяжними просторами українських степів і грізними звуками степової бурі; композитор Степовий втілив вірш Чернявського в могутню блискучу мелодію, яку часто переказує киянам соковитим басом співак Михайло Донець.

Ці думки, а також багато інших, роїлися в моїй голові вересневого холоднуватого росяного ранку, коли дужий асканівський авто, вщерть набитий людьми і пакунками, швидко залишивши позаду невеличку Новоолексіївку, прорізав степові простори.

Ми — серед степу… Степ — це передусім з погляду горожанина — колосальні віддалення. Ніде в інших краях, так як у степу, не відчувається потреба в автотранспорті, щоб зробити тут життя, побут, працю культурнішими, інтенсивнішими. Степ уже знає переможний грюкіт і корисну силу тракторів. Незабаром, коли запрацюють на повний хід наші велетні — тракторні заводи, степ першим вимагатиме їх у величезній кількості. Машинотракторні станції, що розгортаються і працюють у степу, тільки перші піонери механізованого й тракторизованого степу, що буде незабаром.

А за тракторами повинні прийти й незабаром прийдуть у степ авта. Безмежні степові обрії, величезні степові віддалення, нетерпляче чекають на них. Бо тільки швидкі, дужі авта допоможуть у потрібних нам темпах розбуркати й відживити цей багатющий, але такий сонний, нерухливий край.

А покищо авто в степу ще велика новина, це один з яскравіших проявів нової радянської культури. На другому бігуні протистоїть автові віковічний звичайний тубільний засіб пересування степу — «можара», величезний — довгий, широкий і високий віз. Навантажена над усяку міру збіжжям чи соломою, можара більше скидається на огрядний двоповерховий будинок, ніж на засіб пересування. Можара й авто — це старе й нове в степу.

Правда, що в степу коні всюди добрі — расові, високі, в гарному тілі; вони аж виблискують на сонці своїми чистими, здебільшого гнідими боками. Добрий, хазяйновито триманий молодняк теж зразу кидається в вічі. Степовик кохається в доброму коневі й дбайливо плекає його. Степ — це безперечно головний осередок для розвитку українського коня. Таких коней, звичайних для степу, ні в поліссі ні в лісостепу в селянському господарстві ви майже не побачите.

Але найкращий кінь — не конкурент автові. А особливо в степу, де шлях — це один рівний безконечний стіл, де авто без усяких перешкод і небезпеки йде найбільшою швидкістю. Авто в степу не знає на шляху кутів та поворотів: цілиною, незайманим степом женеться він навпростець у тім напрямку, що йому потрібний.

Важко уявити собі, яка доля чекає коня в нашім степу. Сьогодніші темпи тракторизації й колективізації повинні швидко знецінити доброго степового коня, як робочу худобу. Залишиться, мабуть, кінь високої якости, расовий рисак, потрібний для нашої армії.

Заповідник Чаплі прекрасно довів власною практикою колосальну вагу авта в степу. Чаплі загубилися серед степу: на віддалі сімдесят верстов від залізничної станції, за п'ятдесят з лишком верстов від Кахівки (на Дніпрі). Це ж сімдесят і п'ятдесят верстов від найближчого культурного осередку, від телеграфного й телефонного зв'язку з цілим світом. Сімдесят верстов степу… Руки опускаються, коли уявиш собі становище культурної людини в такому далекому ведмежому закуткові. Але заповідник завів цілий автомобільний парк, заповідник зв'язався телефоном з найближчими культурними осередками — і становище різко змінилося. Півтори—дві години автом — і ви на залізниці; розмова телефоном чи передана телефоном телеграма в Харків, Москву, Київ — це вже задоволить і вибагливого. Ті ж таки величезні віддалення залишилися, але ви їх не відчуваєте. І гордо поглядаєте з авта на можару, навіть запряжену добрими степовими кіньми.

Треба сказати, що автомобіль і нові телефонні стовпи з дротом у безмежнім незайманім степу, на тлі могил та тирси, виглядають ніби якийсь анахронізм, але ж все наше життя і не тільки в степу, повне таких анахронізмів, бо вся країна велетенським темпом перебудовується, перетворюється на індустріяльно-аґрарну, стає на здорові міцні металеві підвалини. Отож — найбільше дайте нам таких анахронізмів…

Сонце вже зійшло й починає пригрівати. Ми серед степу. Що ж то за степ, який він?

Жовті, погорілі посушливого літа трави, жовті рідкуваті стерні. Цього року в степу весна й літо були посушливі — і хліба, і сіна через те вродило мало.

На могилах, мов стовпці, не рухаючись, сидять і пильно дивляться в далечінь степові орли. Це останні могикани старого степу, бо орли вимирають. Орел будує гніздо й виводить орлят у буйній гущавині степових трав, і виводить досить пізно. Коли косять степ, або збирають хліб, орлята ще молоді, ще не літають, і їх без жалю нищать. Через те орел поступається перед людиною, і колонізація степу, заорювання незайманих його просторів це смерть для степового орла.

Багато звірів та тварин винищила людина, опановуючи степові простори. Років 30—40 тому в степу забили останнього тарпана — дикого коня. А колись у високій степовій траві вони випасалися великими табунами. Ще раніше загинув могутній бик — тур. У наших літописах розповідається, як Володимир Мономах полював на тура поблизу Києва. Поступаючись перед людською лавою, одходив тур на південь у степи, а років із 300 тому загинув назавжди — жодного в світі не залишилось. Так саме загинули в степу сайгаки, олені, байбаки. Дещо робить, щоб відродити і врятувати колишніх степових мешканців, наш заповідник.

А покищо нас у степу зустрічають дрібні хижі птахи — луні, боривітри. Степові жайворонки перелякано зриваються при шляху, здіймаються в небо й співають своєрідної мелодійної пісні. У віддалі гордо походжають табуни срібно-попелястих дрохв. Це птахи дуже обережні; вони гніздують у пашні, але виводять малечу до жнив: через те то людність їм не загрожує.

Порожньо, безлюдно в степу. Тільки зрідка на обрії замаячить дві-три хати, без зелені, без кущів — це хутори.

Вже добре пригріло сонце і здивувало нас характерною степовою оманою — маревом. Раптом скирти сіна на обрії чогось затремтіли, захиталися, неначе піднеслися вгору, збільшилися… Між ними й нами заграла, понеслася в далечінь прозорими чистими хвилями блакитна вода, немов широка річка чи озеро. Так і потягло в ту принадну блакить, обмитися, впірнути, поплисти, освіжити й розім'яти стомлене тіло.

Це те саме марево, що дурить у пустелях стомлених мандрівників привидами оаз, пальм, відпочинку, води та прохолоди. Коли сонце добре припекло, то ми побачили на посохлих стернях та травах цілі моря; здавалося, що автові й виїхати нікуди.

Потім у Чаплях нам розповіли кумедну пригоду з гуртком довірливих екскурсантів. Находившись до півдня по гарячому сухому степу й побачивши вперше мінливу блакить марева, вони, скинувши сорочки й роззувшись, побігли купатися. Добре пробігалися — та даремно. Взагалі в степу, ба навіть у Чаплях, викупатися так, як ми це розуміємо, річ неможлива. Бо степ —

Без озер, річок, без гаю. Тільки з купами стогів.

А важко в степу без води подорожньому. Ніде не сховаєшся від жахливої степової спеки. На шляху за кожним возом, а особливо за автом устають високі, густі хмари масного пилу, що сідає на вас міцним липким шаром, затрушує очі, забиває ніс, горло, легені. Коли ми приїхали до Чапель і поглянули одне на одного, то тільки плечима здвигали: замість живих людей, дуже між собою не схожих, стояв один якийсь чорний і страшний многоликий «сатана в бочці» з блискучими очима…

Перша зупинка наша була в селі Новотроїцькому. Тут більшість назов сел усе починається з «ново»; пересельці, з любови до залишених рідних країн попривозили з собою назви сел своєї батьківщини, з додатком того «ново»… І тепер ви натрапляєте на — Ново-Іванівку, Ново-Михайлівку, Ново-Троїцьке.

На майдані, проти церкви, де ми зупинилися, швидко зібралася юрба люду, малих і дорослих. Після перших хвилин взаємного оглядання й ніякового мовчання, ламається раптом лід умовности, — починаються запитання, балачки. Не дивно, що розмови швидко переходять на господарчі найболючіші справи. У ведуть перед два пересельці: один похмурий, песимистичної вдачі, з Сосницького повіту; другий — смуглявий, живий, веселий з під Таращі; обидва нарікають на умови тутешнього рільництва.

— Земля тут, що й казати, дуже добра, дуже родюча. Якщо перепадають дощі, то хліба вродить такого, що там у нас на Україні й не чув. Та дощі тут щось не хотять перепадати…

— Отак, — ходять хмари, ходять, здається от-от випаде й дощ. А потім і розійдуться без пуття: от у мене, приміром, цього року земля була в семи полях, але на жодному й краплі дощу за всю весну не випало. Так хліб і погорів…

А висновки з цього вони обидва роблять не одинакові.

Песимістичний соснівчанин розгубився і втрачає стати на ноги, як слід, загосподарювати. Безнадійно крутить головою і скіглить:

— Здохнути треба якнайшвидше в цім степу…

Колектива він боїться; машинотракторна станція здається йому якимись незрозумілими хитрощами.

А енерґійний дядько таращанський уже митикує, вже рештується пристосуватися до тутешніх умов, уже давненько думає про колектив та про нові умови господарювання:

— Землі тут «хватає»… Можна трохи хліба сіяти, але, головне, треба переходити на вівчарство.

Старі пересельці в більшості вже залишили невдалі спроби запровадити в нових умовах привезені з батьківщини способи господарювання. Почалось масове тяження до колективізації. Колективи ж бо навколо дістають від держави допомогу, дістають расових плідників і плекають дуже вигідну м'ясо-вовняну вівцю. На м'ясо й на вовну ціна добра — справа себе цілком виправдує.

І таращанець, очевидно, добре обізнавшися з новітніми плянами, цілком упевнено говорить:

— Байдуже… побідуємо ще рік, а там покаже себе вівчарство. З вівчарства тут проживемо добре.

З його переконаних слів, з бадьорої посмішки ясно, що він справді незабаром стане в лави піонерів нового культурного господарювання, що на таких, як він, — енерґійних, упертих, завзятих, — наш новий степ швидко ростиме й розвиватиметься.

Сумний вигляд має степове село на наше незвикле око. Хати з «калибу» — глиняного кирпича; глиняно-солом'яні стріхи і тільки часами зрідка кидаються в вічі шахівниці різнокольорової черепиці та шіферу замість стріх. Тут немає дерев'яного матеріялу, а приставляти здалека дуже дорого коштує. Через те і паркани тут з калибу, а коло хатів та повіток стосами, як цегла коло будівель, стоять «кирпичі» кізяка, майбутнього зимового палива.

А хто не спромігся на глиняний паркан та не запас кізяка, щоб палити зимою, той просто загородився «кураєм», сухою рослиною, що зветься в нас «перекоти-поле». Цим кураєвим парканом він взимку і палитиме, не боючись залишити до весни садибу без паркана. Кураю в степу теж «хватає», і степове село його цілком використовує.

Коло хатів подекуди ростуть дерева, — але що то за нужденні дерева… Це виключно біла акація. На що вже вона невибаглива рослина, на що вже вона не боїться посухи, але й їй тут доводиться не з медом. Стовбури і гілля, покручені від посухи й зимової негоди, як кістляві руки в каліки, листя пожовкло. Видно, що росте дерево в великих муках, а дуже посушливими роками, казали нам, і зовсім засихає.

Дуже, дуже зрідка трапляються в садибах поодинокі садові дерева, здебільшого вишні. Переселець із півночі привіз з собою любов до «садка вишневого коло хати», але садок той тут дуже важко виплекати. Іще одне характерне для садиби в степовому селі. В кожному дворі збудовано на літо кухню: піч, ба навіть плитку з комином. Неначе на дачах під Києвом — у Боярці чи Ірпені. Це літня спека степова виганяє жінок з хатів куховарити на повітря.

Стоять і тут по селах наші знайомі — вітряки. Але й вони не такі в степу, як у нас. Бурхливих подихів степового вітру ніщо не спиняє. Він тут не боїться затишків, і через те вітряки тут не такі високі, як у нас, і стоять не на горбах за селом, а часто на майдані серед села. Вітер і тут їх добре крутить.

Мандруючи далі степом, побачили ми над шляхом щось незвичайне, неначе табір циганський. Ба ні, то зародок майбутнього нового селища — колектива. Це нові пересельці тільки но осідають на нових землях: побудували землянки й заходилися господарювати. Землянки низенькі, вбогі, з невеличкими вікнами, збудовані нашвидку. Та байдуже — це на короткий час. Незабаром стануть тут на їх місці нові колективні будівлі — спільні житла для людей, великі стайні та хліви для худоби.

Пересельцям, після лютої земельної тісноти правобережного лісостепу, голова паморочиться від безмежности степових просторів. Але свідомости вони ні на хвилину не втрачають, цупко беруться за нову землю, корінням вростають в неї. Коло землянок стоять новенькі машини, ходить худоба, невеличкі отари овець, бігає птиця. Привезли з далекої півночі навіть сторожів майбутнього скарбу — лютих-прелютих псів…

А на нивах поблизу гордовито й впевнено посуваються поруч чотири трактори, розтинаючи плугами степову цілину, а за плугами рівно скородять борони. Передній тракторист, молодий та веселий, аж очманів від сонця, вітру, від сміливої ходи трактора, а найбільше — від тих блискучих перспектив, що встають йому перед очима серед голого, досі безлюдного степу. Нові пересельці добре знають чого їм треба, а раз знають, то й дійдуть мети…

Привіт вам, найновіші колонізатори порожніх степових просторів, піонери нового господарства й нового життя на цих старих, багатющих, степових перелогах.

Ось ми в суцільному великому масиві тирсового степу. Ковил росте в степу з весни, використовуючи весняні води, а тирса, стара степова тирса розвивається восени, живлячись вогкістю літніх дощів. Тепер вона в повному розквіті — під буйним степовим вітром виблискує проти сонця хвилями срібла й золота. Ніби якийсь недбайливий господар із Шовкотресту розкидав по степу величезні шматки своєї барвистої продукції, і вона вбирає в себе наші чужі здивовані очі. Тільки подекуди з тирсових хвиль виглядає кермек (солянка), червонувата рослина, що проростає на солонцях, де сіль виходить на поверхню землі. Недавно виявлено, що цей кермек дуже корисна річ для чинбарства. Ну, і гаразд. В радянській країні ніщо не повинно пропадати даремно. Використаємо й кермек, коли він на щось придатний.

Ми старанно сходили й допитливо вивчали південний степ, займаний і цілинний, зарослий і голий. І ми знаємо деякі його властивості, його ознаки, його красу, його мешканців.

Ґрунти в степу не однакові; поруч з черноземлею є чимало і солонців. І досить поглянути на рослинність, щоб впізнати, де солонці, а де чорноземля. Більшу частину року в степу переважають сіруваті кольори. І звірина, і птахи, і тварини через те здебільшого одягнені в цей захисний колір, щоб зручніше ховатися від ворогів. Із звірів — лис, із птахів — орел не мають серед звірини ворогів, і тому дозволяють собі роскіш — мати барвистіші убрання. Серед комах тільки отруйні здалека позначаються різними барвистими фарбами; на них бо ніхто не полакомиться.

Степові орли, мов літаки, рівно пливуть у повітрі над степом, або сидять на стіжках сіна, чи на могилах. Орли–могильники улаштовують в степу свої церемонні засідання, немов у палаті лордів. Коли їдете по степових травах, з–під ніг ваших несподіванно пориваються цілі табуни швидких степових зайців. У тирсовім степу зайці вибивають собі стежки, зовсім, як люди, щоб не зарошуватися, ідучи тирсою. Хитрі лиси обережно ходять степом навколо заповідника. Ходять і з заздрістю поглядають на принадні парки, де така сила смачного й ще необережного птаства. Поглядають, але наблизитися бояться, добре знаючи страшну загрозу вогненного олива з рушниць пильної охорони заповідника.

Жила колись в степу невеличка тваринка — байбак, тваринка зовсім не шкідлива, а користи з неї було гарне хутро, що його вживали на облямівку кожухів. Була ще з байбака й інша користь. Виконував він у степу скромну ролю, хоч і несвідомого, але впертого меліоратора: копаючи норку на солонцях, він переміщував шари ґрунту так, що з солонця утворювався ґрунт, дуже схожий до чорноземель. Та байбак вимер в українськім степу; як спомин про нього, залишилися тільки невеличкі бугри розкопаної землі — його колишні норки — байбаковини. Вивчаючи степ, ви часто на них натрапите. А коли йтимете степом поблизу заповідника, то часто-густо з-під невеличкого кущика з грюкотом вилетить яскраво-пофарбований фазан, злякає вас і полетить низько над землею характерним довгохвостим силуетом.

Але дивіться добре під ноги, мандруючи степом, щоб не наступити на гадюку. Вона ліниво гріється на сонці, але раптом укусить, коли ви її зачепите. Гадюк у степу сила силенна. Від гадючого яду людина довго й тяжко хворіє, часами сліпне, часами її розбиває параліч.

Худоба ж, особливо дрібна, — вівці, — розпухає і гине.

Багато цікавого дає дослідникові цей чарівний, дикий, цілинний степ, — цікавого і нового.

А навколо миготять виблискують марева, мовчки плескаються в соняшнім промінні його чарівні неприступні хвилі. Здається, що опинився на якомусь зачарованому острові, і не виберешся з нього.

Але авто не знає чарів, не боїться зачарованих островів. Із свистом рве він повітря, здіймає під нами й за нами хмари куряви, залишає позаду Дорнбург, одну з економій державного заповідника, де скупчено зернову продукцію господарства, і простує далі степом до самого заповідника.

І ще степ і степ. А он у далечині, серед голого степу, розкривається привітна зелень садків і парків, майорить вежа водогону, обросла диким виноградом з червоним прапором на щоглі; навколо біліють чисті чепурні будівлі, простяглася довга вулиця селища, а за нею по обидва боки — садки.

Поминувши декілька можар, ми в'їздимо на вулицю. Ми в Чаплях.

Заповідник лежить у центрі південного українського степу. Чаплі можна зрозуміти тільки на тлі цих величезних степових просторів та й ці простори зрозуміти можна, як слід, тільки тоді, коли обізнаєшся з заповідником.

Отож — ходімо вивчати Чаплі.

У чаплях

.

(Державний степовий заповідник, кол. «Асканія Нова»).

Після двогодинної невпинної їзди автом, коли очі ваші стомилися від безмежних степових просторів, коли вас обвіяли теплі ласкаві хвилі суховія й щедро вкрив чорний степовий пил, в далечині верстов за 10–15, з'являється Асканія.

Той, хто вперше їде до заповідника й нетерпляче чекає його побачити, розчаровується:

«Якийсь невеличкий лісок на обрії… і більше, нічого… Замість тих див і чудес, про які чув і читав».

Лісок збільшується. Вже здалеку видно, що навколо цього зеленого острова швидким пульсом (швидким, як на степовий темп) б'є життя.

Метушаться, працюють люди, видно великі отари овець, худоби. Навіть флегматичні степові можари рухаються швидше, як звичайно.

Серед зелені стремить висока кругла вежа заповідникового водогону з парапетом і тонкою стрункою щоглою. З парапету вдень і вночі пильно оглядає степ вартовий — чи не промайне, бува, десь смужка диму, чи не спалахне полум'я, — ознака страшного ворога — степової пожежі.

А з вершечка щогли вночі привітно світить далеко в степ електричний лихтар, який тут з пошаною звуть «маяком».

Ліворуч — лікарня й кирха, перетворена на кіно, вітряк, цегельня… Праворуч — чепурні чистенькі будиночки, яких багато бувало по старих великих маєтках. За будинками — дерева.

Ще один крутий поворот — і авто зупиняється на широкій довгій вулиці з будинками обабіч. Всі вони на один лад: білі, чисті, високі, з характерними, крутими черепичними дахами. І повз них рядами — та ж таки біла акація, жовтолиста, зачувріла.

— Так, так. Я вже справді не раз бачив і такі вулиці, і такі будинки, — геть усе: колись по старих маєтках, і недавно — по радгоспах.

Але киньте ваші безпідставні сумніви й упередження, скептичні мандрівники з далекого міста!

Киньте, бо ви ще нічого не бачили, нічого не знаєте!

Щира культурна гостинність і зразковий порядок вражають у Чаплях з першого ж кроку. Від пристойних, чистих, світлих кімнат екскурсійного дому, де, ввесь час міняючись, товчуться різні люди з різних закутків Союзу, починається це вражіння — і не залишає вас до кінця.

Професори й студенти, дослідники й школяри, художники й репортери, не кажучи вже про силу силенну масових робітничих, селянських та червоноармійських екскурсій, — всі здобувають у заповіднику не тільки вщерть нових вражінь, не тільки знаходять матеріяли для наукової роботи, а й сприятливі умови, щоб жити, обдивлятися, вивчати й працювати. Щодня привозить автобус з вокзалу нових відвідувачів і відвозить старих; щодня тачанки й можари, вщерть навантажені екскурсантами, виїздять у степ на досліди. І скільки захоплених розмов, скільки блискучих здивованих очей, ба навіть ахів та охів — в гуртках експансивної молоді.

Свої культурно–просвітні завдання заповідник виконує добре, і в цьому його велика заслуга.

Ми не екскурсанти, і через те у нас немає жодного пляну, жодної системи. Кожний робить, що хоче, іде, куди хоче… Цілковита воля…

Ходімо в зоопарк — тихо, поволі, без розмов, без галасу. Тоді ми побачимо його в усій красі.

Чепурно прибрані алеї густого парку, плутані лабиринтом, ведуть до ставка. У найбільшу спеку тут холодок і затінок, вершини старих дерев переплелися листям і соняшний промінь падає на стежки строкатими плямами, ніби продершись через густе мереживо. Поміж алеями — канави з чистою прозорою асканійською водою, а по канавах гуртками плавають спокійні нелякані качки. Не хатні качки, а звичайнісенькі крижні. Це здебільшого, як і ми, тимчасові мешканці заповідника, невільні екскурсанти великої подорожі з півночі на південь. Ставки заповідника для них — тільки станція, тимчасовий відпочинок. Але тут їх ніхто не турбує, і поживши в заповіднику деякий час, вони скидаються скоріше на звичайних хатніх качок десь у селі на ставку, ніж на дику, обережну птицю.

Надвечір по алеях спокійно й поважно мандрують зайці — теж звичайні, дикі. Он охайний заяць чи зайчиха посеред алеї старанно робить свій вечірній туалет. Вони зійдуть з дороги перед вами, щоб зараз же після вас знову вийти на алею й далі чистити лапою за вухом, чи розчісувати вуса.

Густе мереживо паркового листя прорізає соняшний промінь. Він потрапляє в найзатишніші закутки. Під соняшним промінням найвибагливішими комбінаціями барвистих колірів виблискують екзотичні фазани різних видів, а серед них найкращі — сріблясті й золотисті. Колись у заповіднику жило кільканадцять видів фазанів, але вони так переплутались і перепарувались між собою, що утворили якусь невиразну мішанину, серед якої тільки сріблястого й золотистого напевно розпізнають. Фазанів взагалі багато в заповіднику, і через те вони вилітають у степ, де часто потрапляють на зуби хитрому лисові. А весною, коли час гніздуватися, в зоопарку відбуваються бої не на життя, а на смерть, за кожне затишне містечко для гнізда. Найлютіші вороги фазана це їжак та сорока: вони безжалісно випивають фазанячі яйця і, коли б за цим не стежили й з ними уперто не боролися, іжаки з сороками швидко винищили б пишний рід фазанячий.

Дика коза тихо переходить вашу стежку; здалеку якимсь дияволом бородатим перестрибне через алею тур і зникне, як мара, в кущах. У той же час на гиллі, в листі метушиться й щебече незлічене, різноманітне, дрібне птаство.

Подібного вражіння не дає жоден зоологічний парк.

Бо навіть у найкращому з них тварина — в'язень, а тут усі вони вільні громадяни: геть і ті, що живуть у вольєрах, почувають себе вільно. Навіть жартуючи, ніхто не лякає в заповіднику ні звіря, ні птиці, і дика тварина тут, — ба, на жаль, тільки тут, — чує в людині друга. І цим насамперед цілком паралізується гостра мислівська жадоба стріляти, бо втрачається основний живчик кожного полювання — труднощі добути дичину. Не піднялася б рука стріляти там, де навіть полохливий заєць дивиться на вас по-приятельському, з довір'ям.

Але часами в зоопарку чути поодинокі постріли. Почувши постріли, шепніть «вічну пам'ять» хижакові, що спробував

Білорожеві флямінго ходять по мілині.

тут крадькома поживитися. Такий сміливий ласун неодмінно натрапить на зіркого доглядача Енгеля, що завжди тут у парку понад ставком з люлькою в зубах. Здебільшого він сидить з вудкою на березі, а в нього під рукою рушниця. Енгель має понад шістдесят років, гостре око й тверду, певну руку: його стара латана рушниця не знає промаху.

Вся краса зоопарку виявляється тільки тоді, коли перед вами розкривається ставок з його островами й берегами, збудованими так чудово й різноманітно, що кожна птиця знайде тут місце для гнізда і для відпочинку по своїй вдачі.

А птиці тут сила силенна… І звідкіля тільки не зібрано її на ці ставки? Білорожеві флямінго на високих тонких ногах поволі ходять по мілині й длубають дзюбами в воді і в болоті. Часами вони розкривають крила й на тлі зеленого парку полу- м'ям горять їхні рожеві груди. Лебеді, гуси різних кольорів і видів, від південних до північних, качки, норці, лиски, курочки. Все це величезне пташине суспільство живе своїм надзвичайно цікавим життям: плодиться, росте, живиться й бореться за свою частку місця під сонцем.

Це вільне життя, що його ніхто не порушує, дає величезний, новий, невиданий досі матеріял для дослідника, спостерігача, а звичайна людина, озброївшись біноклем та фотоапаратом, може годинами з захопленням вдивлятися в побут цього інтернаціонального суспільства, де поруч з мешканцями європейської частини СРСР живуть численні представники обох Америк, Азії, Африки, Австралії.

Перші зорові й слухові вражіння зразу бувають хаотичні. Від складних гам і звукових мелодій, від барвистого збориська кольорів нова людина зразу тетеріє, і тільки згодом око й вухо виділяють найбарвистіших і голосистих: різнокольорових нільських гусей, білощоких гусарок і жовтувато-червоних огарів з ніжними й голосними криками, як звук ріжка.

Зоопарк — це пташине царство. Тут сотні птиці розкошують, плавають, літають, сваряться й у кумедних позах сплять на воді й по берегах.

Ось група струнких степових журавлів, завжди спокійних поміркованих, чогось стривожилася, схвильовано поглядає вгору. В чім річ?

Ага, все зрозуміло… Он високо, в безхмарному синьому небі, ключем простягся «чорний шнур» журавлиний:

— «Чуєш: кру-кру-кру»…

Це сумне «кру» ледве чутно з височини, але воно, очевидно, дуже схвилювало степових мандрівників: вони довго ще поглядають у слід ключеві, хоч його не видно вже й не чути.

Ця хвилина журби й суму швидко тоне в живому гаморі заклопотаного птаства. Життя кипить…

Місячної ночі стихає на ставку: спить птаство, одні невгамовні огарі трублять інколи — дзвінко й мелодійно. Але тепер, восени, цей тихий сон часто порушують табуни перелітної птиці, що з шумом, свистом і криком сідають тут на підпочинок. Здіймається галас, метушня, вереск на добрих півгодини. А потім знову — тиша. Далекі подорожні, потиснувши тубільців, знайшли собі притулок, відпочинок, а завтра ранком знайдуть і харчі. Птахів тут добре годують…

Уночі, коли все втихомириться в Чаплях, нічну тишу порушує тільки стук моторів, що дають заповідникові світло й воду.

Що й казать… приємно довгого осіннього вечора, коли в степу вітри свищуть, сидіти в теплій хаті, коло електричної лямпи, за якоюсь культурною роботою. Електрика — це невід'ємна частина всіх наших культурних осередків, всього культурного життя.

Але хоч як важливо мати електрику, вода для заповідника важить багато більше. Без води загинув би і тваринний, і рослинний світ Чаплів. Із артезійських колодязів смоками подається для потреб заповідника приблизно 40 мілійонів відер води на рік, і тільки десяту частину цього віддають на потреби суто- господарчі; решта йде на зрошування садів, парків і ставків.

Через те то вся система водогону і зокрема водогонна вежа правдиво визнається за «серце» заповідника. Коли це серце в посуху 1921 року перестало було на короткий час рухатися, то це завдало заповідникові більше шкоди, ніж усі жахливі пертурбації за громадянської війни. Через брак палива припинилася була робота водогону, почали висихати ставки, а через те — гинути тварини й птахи, засихати дерева. У ботанічнім саду ще й досі видно жертви тої страшної посухи, порожні місця або молоді паростки, де колись були старі, хороші дерева. Героїчні зусилля українського Наркомзему забезпечили заповідник антрацитом. Тоді знову запрацювало серце і почало відроджуватися життя. Тепер це серце пульсує цілком нормально.

Від ставка сходимо на вишку, і перед нами нові чуда заповідника. В прекрасній дротяній загороді, площею коло ста гектарів, кільки десятків різноманітних копитних тварин: лам, маралів, оленів, гну, ланів, антилоп. І вся ця рогата й безрога компанія ходить здебільшого родинами з маленькими дітьми, ходить, як на волі, пасеться, годується коло жолобів, п'є воду з спеціяльно влаштованого озерка, лежить і стоїть оригінальними мальовничими групами.

А ще далі, вже зовсім у відкритім степу, без жодних загорож, пасуться зебри, яки, олені. Зовсім, як звичайна худоба. А окремо разом з худобою, з сірими круторогими українськими волами і коровами, нечисленними останніми нащадками старих чумацьких корів та волів, — ходять великі, темні, неначе мітичні постаті — зубри, бізони й гібриди зубрів, бізонів і рогатої худоби.

На що дивитися, чому віддати увагу? Чи масивним, неначе з якогось чорного мармуру висіченим зубрам і бізонам, чи смущастим рухлявим зебрам… А он бородатий гну, на чолі цілого табунця, зустрівся коло жолоба з струсевим виводком. І старий гну, і старий струсь виявляють серйозні войовничі наміри. Але струсь перший кидається на гну, гонить його в степ, а за ним утікає й увесь табунець. І маленькі незграбні струсята безборонно живляться з жолоба після такої блискучої батькової перемоги.