Гіркий то сміх

Front matter

БІБЛІОТЕКА „ “ Ч. 32.

Др. СТЕПАН ШУХЕВИЧ

Гіркий то сміх

Мобілізація

МОБІЛІЗАЦІЯ

Не вірили старі люди.

Вони казали:

— Доки жиє та панує наш старенький цісар, — війни не буде. Його шанують всі королі в світі і ніхто не захоче з ним воювати.

Не вірили старі люди у війну, а вона прийшла.

До останньої хвилини говорили й писали, що Серб перепросить цісаря, що погодяться і буде спокій. Аж тут нараз в самісінькі жнива прийшла мобілізація.

І кидав селянин серп коло недожатої пшениці, брав на руки дитинку, тулив її до грудей та голосив зі сльозами в очах:

— Ах, дитинко моя, чи застану я тебе, як поверну з тої війни? Хто буде тобою опікуватися, як мене не стане?

Прощав свою жінку небогу, прощав хату, кланяючись перед прадідними образами, прощав коровицю і малі конята. Прощав і ніби благословив рідні поля.

— Бувай здорова нивонько рідна.

А жінки стояли на воротах з заложеними руками і з горя непритомними очима дивилися кудись у безвісти. Нещастя прийшло так ненадійно, що не було навіть часу заплакати.

Громада випроваджувала гурт мобілізованих. Панотець благословив їх на далеку, незнану дорогу. Односельчани виводили їх аж до границі села і розставалися.

Як вернули жінки до хати, як глянули на дрібні діточки, як почули порожнечу в хаті, то гірко заридали:

— Ах, батеньку, та цеж він на війну пішов. А я його прощала і навіть мені не здавалося, що це вже війна. Колиб я була собі нагадала, я його не так попрощалаб. Таж я навіть не заплакала за ним. Падоньку мій нещасливий. Що я тепер бідна сирітка з тим дробом буду робити.

Сумувала за ґаздою рідна стріха, сумувала в ній кожна стебелинка.

Та це не помагало. Вже ніщо не могло їх відплакати, ані відмолити.

Вони гуртом ішли до міста. Кожний з малим, деревляним, військовим куферочком в мозолистих, запрацьованих руках. Кожний поважний. Мало хто говорив.

Тільки Стратійчук, що був „фрайтром за штандової“ служби, не переставав говорити. Що йому за біда. Йому вже минуло сорок років, а ще був парубком. Не лишив ні жінки ні дитини. Не було про що роздумувати, не було за чим банувати.

— Написав лист до своїх коханих народів. І до нас, хлопів, написав. Таки по нашому. То він тепер нас не цурається. Ми тепер для нього коханий нарід, а перше то він нас не знав. Я як тепер Москаль натис, то…

— Слухай, не говори такого. Ще хто почує, дасть знати і буде біда — втихомирював Стратійчука його сусід.

— Чей між нами нема шпіцлів. А врешті тепер війна і тепер наше вояцьке право. От так люди будуть гинути ні за цапову душу. Ще колиб молодий був, то не булоб дива, а то такий старий і ще захотілося йому воювати.

— Ти нарікаєш, а видиш, богато молодих з власної охоти зголошується до війська — докинув хтось з гурту.

— Молоде — дурне. Піп на казані сказав, пани в газетах написали, тай молоде послухало. Зачекайте місяць-два, а побачите, як їм те зголошення буде боком лізти — закінчив Стратійчук і таки в ходу почав крутити папіроску.

— То війна малаби аж два місяці тревати — сказав хтось. — Щож там мої будуть робити. Хто їм пристарається на зиму…

II

Як тільки пішли перші чутки про те, що буде війна, вислав Степан Борович свою молоду жінку з дитиною зі Львова до родини. Він лишився сам і чекав, що буде дальше. Ходив до свого бюра і удавав, що-спокійний, хоч нерви таки на добре розігралися.

Столиця краю нічим не ріжнилася від села. І тут старі політики не вірили у війну. Вони говорили:

— Доки цісар панує, війни не буде. Зрештою Анґлія не допустить до проливу крови. Сам сер Роберт Ґрей вже інтервеніює. Йому удасться стримати війну. Це дуже мудра голова. Зрештою, хто схоче з нами зачинати. Ми і Німеччина — це найбільша мілітарна сила світа. До тижня будуть Німці в Парижі. А Росія? Там зараз вибухнулаб революція. Зрештою за нами ще Італія й Румунія. Анґлія залишиласяб невтральною. Остаточно вона тримає з нами. Те все знають і Франція і Росія і вони будуть боятися виповідати нам війну через якусь там Сербію.

Не вірили політики і як звичайно зле комбінували та висилали свої родини на літо в гори або й самі виїздили.

А війна прийшла і не слухала ні простих сільських ні великих мійських політиків.

Зароїлися вулиці столиці. Якби хто костуром розпорпав велике муравлисько. Якось швидше і густіше їздили самоходи і вози. Здавалося, що їх якось нараз більше стало. Швидше ішли куховарки на торговицю закуповувати харчі. Швидше бігли до своїх бюр і канцелярій урядники, що не виїхали на село. Здавалося, що навіть швидше летів час. Ціле місто опанував якийсь трівожний поспіх.

— Бачите, а я ще на весну вам казала, що буде війна. Вона мусить бути, бо цього року припадає затьміння сонця — говорила до Боровича жебрачка, що мала своє постійне становище на вулиці, перед його мешканням. Він кожного ранку давав їй два сотики, хоч знав, що жебрачка була зовсім здорова і дужа, бо нераз бачив зі свого вікна, що як тільки на вулиці не було нікого, тоді її ліва нога зараз видужувала і жебрачка йшла швидко і рівно, хоч перед хвилиною штигулькала, що аж страшно було на неї дивитися.

Ідучи до своєї хати або з хати Борович щодня по кілька разів переходив через міський город. Звичайно був там великий рух. Особливо в неділю пополудні. Тоді грала там військова музика. В городі сходилася молодь. Темно-ґранатові однострої піхотинців мішалися з червоними штанами кінноти, голубими кабатами уланів і темнотабачковими піджаками гарматчиків. Проміж тим густо пестріли червоні, жовті, голубі, зелені, білі хустинки дівчат. Це все зливалося в одну ріжнобарвну масу. Здавалося, що то великий зільник квітів. Кипіло молоде життя. Молодь жартувала, сміялася, веселилася. На гарних, молоденьких личках дівчат і хлопців просто горіла радість з життя і горяча жадоба палкого, молодечого, безмежного кохання, якого ніяка сила не потрафить заспокоїти або пригасити. Проміж молодю увихалися малі діти, що поприходили тут зі своїми пістунками, проходжувалися торговці, що продавали знані львівські прецлі або ріжнобарвні воздушні бальоники для дітей. В городі царили крик, сміх, веселість…

Тепер все змінилося.

Як Борович переходив міським городом ударила його зразу глуха мертвеччина. Хоч вже було пізно з полудня, тут панувала гробова тиша. Військова музика замовкла — здавалося раз на завсіди. Не було ні одного молоденького вояка, не було ні одної дівчини. Город був наче виметений. Тільки десь там в глибині сиділа якась стара бабка і на дротах робила панчоху, а там дальше якийсь старушок розчитувався в часописі. Більш ні живої душі. По доріжках лежали клапті паперу і скірки з помаранч та всяке инше сміття. Ще вчера було тут так весело. З веселости залишилися тільки ті відпадки, які полишила тут вчерашня молодь. Тепер не було навіть кому того позамітати. Вся прислуга пішла до війська. Заховалися кудись навіть жовни, що давніше перелітали по галуззях дерев і висвистували до розкоханих і розбавлених хлопців і дівчат. Навіть громадки горобців, що збирали по доріжках окрушинки з булок і прецлів, здавалося, не цвірінькали так живо і весело як давніше. Були якісь поважні.

Сум і туга залягли міський город.

Боровичеві мимоволі зробилося жалко за тою незнайомою, а добре знаною молодю, що була тут ще вчера. Він прискорив ходу і війшов в місто.

Там рух змагався все дуще і дуще. Серединою вулиць ішли гурти людей, що їх мобілізація покликала під оружжа. Були між ними старші господарі, яким вже починав сивіти волос. Були і молоденькі хлопці; здавалося, що тільки вирвалися зпід маминої груди. Їм ще навіть не засівався вус. Старші ішли з повагою. Молоді були безжурні. На їхніх лицях малювалася невинна добра усмішка. Вони не співали знаної рекруцької пісні „Бувай ми здорова ти дівчино мила“, що бувало лунала по вулицях Львова, як тільки рекрути рокували до війська.

Юрби плили до своїх касарень.

На площі перед арсеналом, біля костела оо. Домініканів, збиралися чим раз більші маси змобілізованих. Вони сиділи на своїх маленьких деревляних куферочках і чекали заїдаючи те, що кожний приніс з дому. З деким прийшли жінки. Вони посідали коло своїх чоловіків, поскладали руки на колінах і тихо вели свої послідні прощальні розмови.

Військовий заряд не підготовив добре мобілізації. Для змобілізованих не було харчів і ті, що не принесли зі собою нічого з дому, тепер перемучені дорогою — голодували. Дехто зі сусідних власників ресторанів милувався над ними і посилав їм безпатні харчі.

Довкруги змобілізованих ставали гуртки цікавих, приглядалися й розпитували. Шукали, чи не знайдуть яких знайомих.

— Ті старші, то хоч нажилися на світі. Але аж жаль бере дивитися на тих молодесеньких хлопчиків. Таж вони ще навіть не зазнали життя і вже мусять іти на смерть — говорила якась молоденька пані до свого підстаркуватого мужа.

— Тих старих більше жаль, як тих молодих. Вони полишали дома свої жінки і діти та цілі господарства. А це, чи хто умре кількадесять літ швидше чи пізніше — це все одно. Наше життя і так тільки один коротесенький мент — відповів муж.

— Ти старий і за старими тягнеш, а мені все таки тих молодесеньких, гарних хлопців більше жаль, як тих старих. Ті вже зжилися — відповіла пані, а муж відтягнув її, бо не хотів, щоби приглядалася молодим, гарним хлопцям.

Вулицею вели господарі свої коні до війська. Вони їх виплекали, випестили і любили як рідну дитину. Тепер за марну карточку паперу мали віддати їх також на смерть. Вели господарі свою працю і долонями пестили коней по шиях. Прощалися з ними, а самі зараз таки йшли на війну.

Погоничі гнали великі стада свіжо зареквірованого товару. Поважно ішли товсті воли і корови, дриптали за ними обстрижені вівці і барани, підбігали стада свиней.

Довгими валками їхали порожні селянські вози. На одних сиділи дідугани, на инших хлбпчики-діти, а на деяких навіть жінки.

Це були зареквіровані підводи разом з кіньми цілим запрягом. Господарі пішли на війну, а кіньми поганяли ті, що лишилися дома. Вони не тратили надії, що своїми кіньми і своїм власним возом незадовго повернуть до свого дому.

Та чи повернуть?

Безконечним рядом їхали вози зі сіном, міхами вівса, муки і всякого иншого добра. З магазинів вояки виточували запасові гармати враз з процами і уставлювали їх таки на вулиці. В складах одностроїв фельдфеблі перекидували гори убрань. Не знали ладу і проклинали весь світ. Як звичайно фельдфеблі.

Їхали віз за возом, а на них стирти крісів і штиків. Там знов валка „фургонів“ везла повно торністрів, ладівниць, ременів, сідел.

Проміж це все наче скажені вганяли самоходи, а в них з важними лицями товклися старшини ґенерального штабу. Якісь зовсім нові особи. До тепер їх ніхто в місті не бачив.

Люди пильно вдивлялися в лиця тих старшин і намагалися вичитати із них правду. Але нічого не дочитувалися.

— Чи буде війна з Москалем — питав один одного.

— Певно що буде — відповідав запитаний. — Проти малої Сербії не стягалиби стільки війська.

— Заступи нас, Господи, і сохрани — молився вояк збираючися на сон.

— Від наглої і несподіваної смерти і „од войни“ сохрани нас Господи — молився другий.

І клалися вояки на тверду мійську землицю, бо вже було добре стемнілося. По касарнях було для них замало місця.

А в місті гуділо і кипіло дальше. Здавалося сам люципер сходить на землю і людськість підготовляється на його приняття.

Та люципер був вже тут на землі і чекав на велике жниво власної сівби, коли людина мала масово вбивати людину, коли брат мав підняти руку на брата.

По нескінчений раз мав повторитися каїнів злочин.

Виступали

ВИСТУПАЛИ

В поле вилітали вірли та соколи. Твердим кроком ішли сини Покуття і Поділля. Їх земля тяжка, тому і їх крок нелегкий, твердий. Легшим кроком ступали хлопці з піскової Равщини і Наддністрянщини. Жваво і моторно, як на забаву, йшли звинні діти карпатських гір.

Поприбирані в гарні, ясні, блакитно-сірі однострої. В новісіньких черевиках. Ремені і торністри всі новісінькі — жовтенькі. Шапки на бакир. По завадіяцьки.

А всі хлопці гарні, і здорові. Як горіхи. Наче хто повибирав. А всі вони наші.

— Шкода таких гарних хлопців — сказав хтось з публики, що густо стояла по пішоходах і приглядалася як переходили сотня за сотнею, курінь за курінем.

І посипалися на тих молодих, селянських синів, з рук мійських дам, квіти, китиці квітів, море квітів. Прискакували незнайомі жінки і пхали в кишені хлопців тютюн, папіроски, ласощі.

Може з патріотизму, з великої льояльности? Ні! З любови до тих чудових хлопців, з жалю, що таке молоде, таке гарне, таке любе, таке невинне мусить іти на смерть. Такі хлопці, як з чарівної казки.

— Слухайте, а пощо старшини понасаджували на себе ті жовті, шовкові пояси з такими довгими китицями? Таж їх здалека пізнає ворог і зараз візьме на мушку — говорив якийсь старий мисливий.

— Вони ще попривішували на грудях лискучі футерали на мапи, аби можна легше вцілити — додав другий.

— Такий припис — сказав хтось инший.

— Позір! — закомандував командант полку і всі стопи твердо стукнули по мійськім бруку наче одна стопа.

— Дефіляда в ліво, курінь в ліво глянь — закомандував курінний командант і всі голови, як одна звернулися на ліво і всі руки, як одна, зісунулися по ремени на кріси.

Вже недалеко на площі стояв штаб команданта корпуса. Всі старшини на гарних великих конях. На самім чолі старий сивий ґенерал. Це командант корпуса.

Полковник натиснув коня острогами. Кінь скочив. Полковник підніс шаблю в гору, щоб поздоровити ґенерала, та нараз…

В тій самій хвилині кінь під полковником поховзнувся на свіжо скропленім бруку і як довгий повалився на землю, придушуючи своїм тілом їздця.

— Ох! Ах! — закричала публика, що густою лавою збилася на Марійській площі і приглядалася параді.

Полковник, мущина в силі віку, темний брунет, з замашистим вусом, зірвався майже в тім самім момоменті на рівні ноги. За ним піднісся кінь і глянь — вже полковник знову на коні, він знову їде і здоровить ґенерала.

А за ним лавами ішли хлопці. В порядку, вирівнані, випростувані. Лава за лаваю, лава за лавою. Вони в посліднє йдуть цими вулицями. Хто знає. Може раз на завжди кидають місто, може раз на завжди кидають рідну сторону, може їх вже ніколи не побачуть свої.

В цей останній момент хотіли лишити по собі як найліпше вражіння, як найліпшу згадку.

Плила лава за лавою. Ішли хлопці і пройшли.

Не стало їх…

Щось наче обірвалося в душі… Так стало глухо, так стало сумно на серці, як колиб поховали найдорозшу дитину…

Цеж пішли наші діти. Пішли на кріваве весілля. Пішли на муки, пішли на каліцтво, пішли на смерть…

Ой не таке весілля ладили вам тато тай мама…

Та за кого це все? За того, що їх дотепер і знати не хотів…

— Слухайте! Воно не добре буде — сказав директор Бородієвич вечером в ресторані при великій склянці пільзненського пива.

— Що не добре буде? — спитав товстий як чвертник пива, Горак, що саме докінчував доїдати здоровенного розбратля з цибулею і також забирався до великого „пільзнера“.

— Я з війною — сказав Бородієвич.

— Чому малоб бути зле? Виж бачили, як нині ішло наше військо в поле. Таке гарне — відповів Горак.

— Ет! Але то, що той полковник впав разом з конем, це не добре ворожить. Цеж був перший полк, що виходив зі Львова на фронт і якраз йому мусів трапитися такий випадок — сказав Бородієвич.

— Забобони, забобони і ще раз забобони — негодував Горак. — Ви так як стара баба.

— Говоріть собі, що хочете, але я таки вірю в те, що ця пригода не добре ворожить. Почекайте трохи, а переконаєтеся.

— Дайте спокій. Не говоріть такого. Ще хто почує і вас приарештують за те, що сієте неспокій і зневіру. Тепер поробилося богато ревних патріотів. Підслухують і доносять на право і ліво — говорив Горак.

— Нині знов привели цілі маси наших селян, студентів, учителів, священиків — докинув старий Грабовський, що до тепер не мішався до розмови.

— Всіх ведуть покованих, як не знать яких злочинців — докинув хтось.

— І пакують просто до вязниці — зауважив Грабовський.

— Кажуть, що їх там зараз таки без суду вивішують — сказав Горак.

— Як таки без суду? Цеж немислиме. Миж живемо в правовій державі. Щось мусить бути на річі. Без вини і без доказів нікого не засудилиб, а тим менше повісили. Цеж не царська Росія — говорив Бородієвич.

— Отжеж бачите, що цим разом гірш абсолютної Росії. Мені казав судовий радник Пшехвальскі, що вже дуже богато наших повішали. Він знає. Він там має близьких знайомих і від них про це довідався — говорив Грабовський.

— То за те, що ми даємо стільки людей до війська — сказав Горак.

— Аж страшно дивитися, як вулицями ведуть тих нещасливців. Я сам бачив, як на Казимирівській вулиці жидова кинулася на арештованих. Били їх буками, кидали каміннями, плювали в лице. Богато з них покалічено — оповідав Грабовський.

— Я деж ескорта? Таж вояки, що ведуть арештований, повинні були розігнати ту зволоч — сказав Бородієвич.

— Добре вам говорити. Розігнати. Вояки ще помагають жидам. Я нині бачив, як вели одну таку партію арештованих. Якийсь старенький, сивий як голуб священик, змучений і збитий через жидів, не міг вже йти. Мав вже більше як сімдесять літ. Його били і плювали по лиці. Ціле обличчя було заляте кровю. Котрийсь жидок поцілив його камінюкою в голову і старовина упав на брук. А жандарм, що вів арештованих, прискочив до нього, став обкладати його прикладом кріса і ганьбив по мадярськи так, як тільки мадяри уміють. Тоді приступив надрадник тутешнього суду, поляк — здається називається Пшестшельскі — і став просити за старим, а мадяр тоді до нього — бассама кутя і такого йому наматіркував, що бідний радник заткав уха і утік. Боявся, аби ще його не арештували. Тепер все можливе.

— То страшне — сказав Бородієвич.

— Говорять про зраду — докинув хтось.

— Богато може такий старовина або молоденький студент, або селянин знати з військових справ, аби міг зраджувати — говорив Горак.

— Щось в тім є. Комусь цього треба — зауважив Бородієвич.

— Але кому?

— Певно ґенералам. Як піде зле, тоді матимуть на кого складати вину. Скажуть, що населення Східної Галичини все зраджувало ворогові і через це війна не могла добре піти.

— Може воно і так — сказав Грабовський.

Всі повставали, щоби піти до дому, бо в воєннім часі ресторани зачинювали вчасніше, як за мирних часів. А і без перепусток не вільно було ходити ніччю по вулицях міста.

За все грозила тяжка кара.

Паніка

ПАНІКА

Війна почалася таки не на жарти, таки направду. Ті, що ніби хотіли замирити посварених сусідів, тепер самі спішилися, аби від себе виповісти війну. Скоренько, аби не було за пізно. Як той голодний гість, що йде на прошений обід і аж підбігає, аби не прийшов за пізно, аби перед ним не поїли всього.

В часописах появилися перші офіціяльні воєнні звідомлення. Всюди австріяки били москаля, що аж тріщало. Всюди йшли вперід.

З фронту почали напливати потяги з раненими. Наповнювалися військові шпиталі. Лікарі забралися до несвого ремесла. Дентист лікував умові недуги, окуліст виконував операції, а лікар від умових недуг рвав і лікував зуби. Наказ наказом. Де кого поставили, там мусів виконувати службу. Навіть всупереч своїй волі.

Борович вже був нарокував до війська, але дістав осібне завдання і для його виконання мусів лишитися у Львові. Його сильно заболів зуб. Не мав грошей на цивільного лікаря, тому пішов до військового. Зрештою цивільних лікарів майже не було. Все пішло до війська.

Лікар оглянув, обмацав пальцями всі зуби і казав свому чурі держати Боровича сильно за голову. Потім заложив одинокі свої кліщі на зуба, але не на того, що болів. Борович почав кричати і давати руками знаки, що лікар зле трапив. Та це нічого не по- могло. Чура сильно держав за голову, а лікар сіпнув кліщами і зірвав корону із зовсім здорового зуба.

— Алеж, пане докторе, мене болів не той зуб, тільки сусідний. Ви мені знищили зовсім здорового зуба — жалувався Борович.

— Нічого не шкодить, нічого не шкодить — потішав лікар. — Я зараз вирву хорого.

Сильний, як медвідь, чура вхопив Боровича за голову, заперся ногами о землю і з цілої сили притиснув голову до опертя крісла. Знову заложив лікар свої кліщі, але цим разом вже на хорого зуба. Чура заперся сильніше ногами об землю. Хрусть — лікар шарпнув і зі́рвав корону з хорого зуба.

З болю заплили Боровичеві очі слезами.

— Пане докторе! Таж ви не вирвали мені ані одного зуба, тільки зірвали корони аж з двох — жалувався Борович.

— Нічого не шкодить, нічого не шкодить. Воно часом буває добре, коли зрушиться зуба і його сусіда. Тоді він перестає боліти — потішав лікар.

— Алеж як можна так рвати — нарікав дальше Борович.

— Вибачайте, але я не дентист. Я у рванні зубів не маю найменшої практики. Приділили мене тут до команди, дали одні кліщі і мушу рвати. Я в дійсности психіятр, спеціяліст від умових недуг — виправдувався лікар.

— Ах, тепер я вже й не дивуюся, що я мало з ума не зійшов, коли ви стали мене лікувати — терпко сказав Борович і вийшов.

Львів мав велику сензацію.

Під Сокалем взяли австрійські війська першого московського солдата в полон. До команди корпуса до Львова, привезли його самоходом аж зпід Жовкви. Їхало трьох вояків, з набитими на кріси штиками, і двох старшин з револьверами в руках. Так сильно ескортували того нещасного першого полоненого. Аби народ бачив, що є якийсь подвиг, везли його в день самими головнішими вулицями міста. Люди ставали і дивилися на того скромного хлопця в сірій шинелі. Жиди не могли зорієнтуватися, чи мають на нього плювати і кидати камінями, чи ні. Показували собі взаїмно і казали:

— Кік. А козак!

Заповіджено, що занято Радивилів, що взято в полон богато ворожого війська і що всіх полонених ведуть до столиці. Мешканці Львова, жадні сензації і новин, цілий день вистоювали на пішоходах і вичікували транспорту полонених. Але транспорт не приходив.

— Вони їх аж завтра приведуть. Транспорт певно задержали десь в Краснім або Бродах, аби переслухати полонених — вияснював якийсь старий ґімназійний вчитель, що давно-давно служив при війську, ще як стріляли з „верндлів“. Він щось трохи на тім всім розумівся.

— А може їх повезли просто до Відня — говорив інший.

— Деж таке можна говорити. Видно, що ви при війську не були. Їх мусять передавати в службовій дорозі. Від полку до бриґади, від бриґади до дивізії, від дивізії до корпусу, від корпусу до армії — вияснював професор і таки на вулиці зачав виклад про урядову маніпуляцію по військових командах і установах. А все докладно, помаленьки, педантично як учням в школі.

На другий день не було полонених. Ані на третій, ані на четвертий. Людям вже знудилося чекати і вони перестали.

А міжтим „ґемба-почта“ принесла з фронту не дуже потішаючі відомості, що цілком перечили звідомленням ґенерального штабу. Говорили, що на фронті зле, що цілком зле, що російські війська вже давно переступили границі держави і хоч звільна, але певно посувалися на захід.

—- Жиди мають свою власну почту. Вони все зараз знають. Мають скорі і зовсім певні відомості — говорив старий парубок, судовий радник Грицак. Він був лисий як коліно, а скупий як мало хто інший.

Кинулися люди по жидах засягати певних відомостей.

— Чого ви хочете від мене? Я нічого не знаю. Тільки те знаю, що по часописах пишуть. Звідки я, бідний жидок, маю те все знати? Я тільки торгую і нічим більше не інтересуюся - відповідали жиди.

Боровичові прийшла щаслива думка до голови. Він мав від команди корпуса дозвіл їздити у всі сторони, навіть у прифронтову смугу. З тим призволенням міг дістатися всюди. З ним пішов він на залізничий двірець Підзамче. Туди легко дістався, хоч була строга контроля. Він приступив до знайомого залізничого дверника і запитав:

— Щож там нового чувати?

— Не добре — відповів дверник і оглянувся, чи хто не підслухує.

— Чому не добре?

— Бють наших — сказав дверник. Вчера доходили потяги тільки до Золочева, бо дальше вже не можна доїхати. Там вже бої.

— Цеж немислиме — говорив Борович. — Таж воєнні звідомлення нашого ґенерального штабу кажуть, що…

— Ет! — дверник махнув зневажливо рукою. — Те все, що пишуть в звідомленнях, те все брехня. Дурять людей тай тільки. Нині в ночі прийшов останній потяг зпід Золочева. Кондуктори говорили мені про все. Вони там були і добре знають. Кажуть, що від нині потяги будуть іти тільки до Красного, а може ще блище.

— Ов, то недобре — сказав Борович. Він чемно подякував дверникові за правдиві відомості.

— Але, пане, дуже вас прошу, я це тільки для вас сказав. Не подавайте дальше нікому. Коли б довідалися команди, що я про те вам говорив, то мене певно повішалиб. Тепер всюди повно наших шпіонів. Аж кишить. Не знати звідки тільки того набралося.

Невдоволений і трохи переляканий пішов Борович на місто. Його нерви були вже так розстроєні, не міг видержати на вулиці. Безперестанний туркіт обозних возів, що їхали по лихім бруку, просто доводив його до розпуки. Він шукав спокою і пішов до себе до хати. Хоч до полудня ще було не близько, він положився на отомані, накрив голову подушкою і старався заснути.

Але сон його не брався. Страшний туркіт возів, що їхали досить далекою, Городецькою вулицею, доходив аж до його кімнати. Так без перерви, день і ніч, день і ніч. Тільки тур-тур-тур-тур. Борович перекидався з боку на бік, сильніше притискав подушку до вуха, але і те нічого не помагало. Туркіт просто замучував його.

Він піднявся і станув коло вікна. Була прегарна погода. Дахи домів, зелені городи і недалекі горби купалися в повені яркого, серпневого, соняшного світла.

Нараз його увагу прикувала „Гора Страчення“. Вона була окружена рядом якихсь білих предметів, що майже лучилися зі собою. Виглядало, начеб якесь велике, біле намисто опоясало гору. Борович взяв свій полевий далекозір і поглянув.

Це їхали обози. Кожний віз був накритий білою плахтою з непромокального полотна. Обози посувалися в безконечних валках, яким не було видно ні початку ні кінця. Та найбільше здивувало його те, що обози їхали не із заходу на схід, але зі сходу на захід.

— Це вже цілком зле. Це повний відступ. Правду говорив залізничний дверник — подумав Борович, зібрався і вийшов з хати.

На вулиці стрінув свого старенького батька, що був парохом в селі, недалеко Львова.

— Що тато тут роблять? — запитав він.

— Біда мене пригнала. Не своя, але чужа. Всюди по селах арештують наших людей і скованих ведуть аж до Львова. Вчера забрали пароха Гриманова, о. Осипця. Бідна жінка була у мене і просила, аби його рятувати. Я приїхав до Львова, аби походити по старостві і де ще буде потреба. Може пустять. По дорозі до Львова минав я знов одну таку ескорту. Вели селян з Крикачева. Забрали війта Сову і богато ста- точних господарів. Треба і за ними похо́дити. Шкода людей — говорив старий.

— За щож їх беруть — питав молодий.

— Їм закидують москвофільство. Але який з Осипця москвофіл? Так само можна кожного з нас арештувати. Або такий Сова? Таж то господар на всю околицю. Чесний, поважний.

— Тату, я вам раджу, аби ви не пхали пальців між двері. Як зачнете ходити і вставлюватися за арештованими, тоді готові ще вас арештувати — говорив молодий.

— Нехай арештують. Я обіцяв і мушу слова додержати. Піду до староства. Гадаю, що там удасться дещо зробити. Наш староста дуже гарна людина.

— Коби це від староства залежало. То хтось видає накази арештовання і не знати навіть хто — сказав молодий.

— Коли староста нічого не поможе, тоді піду дальше, хочаб до самого команданта корпуса — сказав старий.

— Там вас навіть не пустять — кинув молодий.

— А як там ситуація на фронті? — спитав старий.

— Та кажуть, що недобре!

— Я також таке чув. Гостинцем їдуть на захід утікачі і евакуовані. Десь аж зпід Тернополя. Повний гостинець людей. До Львова ще не доїхали, але в нашім селі вже їх повно. Така біднота, така нужда, що аж страшно дивитися. Дехто утікав так, як стояв. Зрештою, навіть коли хто що зі собою забрав, то кілько того може бути. Їдуть вже від кількох днів. Діти хорують і мруть від голоду і холоду, бо по ночах таки зимно, а ті бідаки навіть нічого не забрали, аби тепліше прикрити грішне тіло. Але кажуть, що вже затримали російські війська, десь там за Тернополем. Кажуть, що то був такий плян нашої команди, аби звабити їх до краю і тут дати доброго лупня — потішав себе старенький.

— Дав би Бог — сказав молодший, але нічого не говорив про це, що потяги на схід вже недалеко доходять. Не хотів лякати старенького батька.

Розпрощалися і розійшлися.

На довго… Зполудня місто трохи утихомирилося.

Під вечір вийшов Борович за личаківську рогатку аби придивитися, чи не надійдуть евакуовані і утікачі. Та нікого не було. Гостинець був майже пустий.

Як вертав до міста, вразило його те, що на даху кожного, навіть найменшого будиночка, де приміщувалися шпитальні відділи, були повиставлювані на високих жердках великі, білі прапори Червоного Хреста. Тих прапорів було тільки богато і їх порозвішували наче з розмислом, в такий спосіб, щоби кожному зараз впадали у вічі. Це не було звичайне зазначення будинку. На це вистарчало виставити прапори над входом від вулиці. Це було щось інше. Щось дуже непевне, дуже підозріле.

— Певно для ворожих літаків, аби згори добре могли бачити і не кидали бомб на шпиталі — подумав Борович.

Вже було добре стемнілося. Вже позасвічувано по вулицях газові ліхтарні. Мешканці Львова за дня сиділи по домах, бо день був дуже горячий. Тепер все громадно вилягло на вулицю Карла Людвика. Вешталися на право і ліво. Заживали холодного повітря, розпитували про події на фронті, приставали і підслухували, що інші говорили між собою. Декотрі при світлі газової ліхтарні оглядали ординарні паперові двокоронівки, що тільки що опустили друкарську машину. Від часу до часу серединою вулиці від жовківської рогатки до команди корпуса гнали самоходи. В них їхали припорошені старшини під охороною вояків, що шторцом держали між ногами кріси з насадженими штиками.

Не було вже кінних дорожок, бо і коні і їх власники пішли до війська. Не їздили приватні самоходи, бо їх зареквірували команди.

Тільки в маленьких ручних візках возили перекупки овочі і крикливо захвалювали свій товар. Перед одним зі склепів задержувалися товпи цікавих. Там ви- вішувано найновіші воєнні звідомлення. Публика тиснулася, аби вичитати новини.

— Все добре! Наші ідуть вперід — говорив один.

— Воєнні звідомлення нашого штабу то так як той барометер. Він показує на погоду і іде до гори, а дощ паде на долину — докинув хтось з публики.

— Ша! Тихо! Пощо ви таке говорите? Ще хто почує і буде біда — остерігав якийсь пейсатий жид.

Всі замовкли.

Нараз Галицькою площею від сторони Личаківської вулиці і Бернардинської площі в повнім ґальопі надігнала пара коней в повній упряжі, з пообтинаними посторонками. На однім із них сидів вояк і що сили бив коней коротким батогом, аби бігли ще скорше. За тою парою надбігла друга, третя, десята, сота. За ними в повнім розгоні надігнали вози від таборів, селянські підводи, що були зареквіровані. Все те в шаленім поспіху гнало на Городецьку вулицю. Ніде не затримувалися і ні на хвилину не звільнювали бігу коней. Чоловік не чоловік, дитина не дитина, пес не пес, на все впадали з фурією і тратували. По хвилині надбігли задихані якісь молоді хлопці. Без шапок, декотрі тільки в штанах і сорочках. Босі. В їх очах малювався божевільний жах. Це були рекрути з кавалерійських касарень на Личакові.