Шалений день або одружіння Фіґаро

Front matter

ШАЛЕНИЙ ДЕНЬ АБО ОДРУЖІННЯ ФІҐАРО КОМЕДІЯ

ПЕРЕКЛАД ВОЛОДИМИРА САМІЙЛЕНКА

РЕДАКЦІЯ, СТАТТЯ Й ПРИМІТКИ В. ДЕРЖАВИНА

Бомарше та його трилогія про Фіґаро

БОМАРШЕ ТА ЙОГО ТРИЛОГІЯ ПРО ФІҐАРО

I

У травні 1778 року П'єр Оґюстен Карон-де-Бомарше виїхав у справах з Парижу в Марсель; перед своїм від'їздом він закінчив рукопис „Одружіння Фіґаро“. Скільки часу він працював над цим своїм шедевром, невідомо; але не можна не дивуватися на його виключну енерґію й працьовитість, що давала йому змогу, хоч якийсь час приділяти літературній праці при всій неймовірній кількості великих і складних комерційних, судових, дипломатичних та двірських справ, що опанували все його життя. Що він робив одночасно з писанням „Одружіння Фіґаро“? Навіть найкоротша відповідь на це питання показує надзвичайну різнобічність цієї виняткової і, одночасно, надзвичайно типової — для своєї доби і для своєї кляси — постаті.

Не будемо спинятися на справах, сказати б, другорядної ваги, — хоч самі собою вони могли б до краю опанувати увагу менш заповзятливого літературного діяча: наприклад, організація професійної асоціяції письменників-драматургів — часово першої в Европі — і уперті спроби законодатно уреґулювати грошові зобов'язання театральних дирекцій щодо авторів п'єси (спроби ці почав Бомарше 1776 року, а успіху добився лише 1791 р., коли законодатні збори розв'язали це питання окремим декретом) або улаштування зразкової друкарні в баденському місті Келі (Kehl) спеціально для видання першого »повного зібрання творів“ Вольтера, що хоч і було — з причин цензурного й дипломатичного характеру — куди менш повне, ніж сподівався сам Бомарше, а проте, поклало поважну основу текстології і бібліографії Вольтерових творів. Не говоритимемо й про родинні справи Бомарше, нецікаві з історичного погляду, хоч саме вони відбирали в автора Фіґаро відносно багато часу й енерґії: почтивий син, уважний брат і ніжний (хоч геть не бездоганний) чоловік, Бомарше не самим тільки пером проповідував сантиментальну родинну етику дрібної буржуазії XVIII століття, і до цього аспекту його історичної постаті нам ще нераз доведеться вертатися. Але ми почнемо тут з найграндіозніших його афер та заповзяттів, а тих, що цілі роки вимагали від нього максимуму життьової енерґії, загрожуючи в разі неуспіху, цілковитим економічним і соціяльним крахом — руїною і втратою «доброго імени“. Саме ці ділові перипетії, тріюмфи і катастрофи з усієї біографії Бомарше найхарактеристичніші з культурно-історичного погляду.

Почесне місце належить тут, насамперед, славнозвісному й багатолітньому процесові за посмертні борги банкіра Парі-Дюверне (1770—1778). Цьому фінансовому маґнатові Бомарше багато дечого завдячував: Парі-Дюверне систематично протеґував йому за доби першої його появи при дворі (як „королівського годинникаря“), сприяв його першим успіхам в аристократичних колах, усяково допомагав молодому кар'єристові і, нарешті, був його вірний спільник в усіх його комерційних та фінансових заповзяттях; під умілим проводом цього ментора П'єр-Оґюстен Карон, народився 1732 року, син бідного годинникаря Андре Карона, зумів створити собі, коли не поважне, то, в усякому разі, видатне становище і в паризькому фінансовому світі, і в найвищих колах двірського товариства; цій другій обставині неабияк сприяв його щасливий шлюб з удовою і спадкоємицею багатого контролера королівського майна Франке, якого посаду він відкупив собі знов таки з допомогою Парі-Дюверне; саме після цього шлюбу П'ер-Оґюстен Карон, наслідуючи тодішній звичай, прийняв квазі-аристократичне прізвище (за назвою невеликого маєтку його жінки). Таким чином, Бомарше завдячував своїй ранній дружбі з старим мільйонером більшу частину своїх громадських і фінансових успіхів; але наслідки цієї дружби мало не спричинилися до загибелі — до цілковитого банкрутства і втрати громадянської чести.

Річ у тому, що протягом усіх шістдесятих років Бомарше провадив чимало більш-менш вигідних комерційних і промислових підприємств спільно з Парі-Дюверне, при чому близькі особисті відносини між обома спільниками дозволяли їм не дуже цікавитись звітністю і відкладати на цілі роки остаточне з'ясування складної взаємної заборгованости. Улітку 1770 року Парі-Дюверне вмер; і хоч смерть вісімдесятшестилітнього діда не мала в собі нічого несподіваного, Бомарше не встиг таки зліквідувати заздалегідь свої грошові рахунки з ним: спадкоємець фінансиста, його унук-небіж граф де-Ля-Бляш, тримав свого старого родича останніми місяцями його життя майже під домашнім арештом, опасуючись, щоб він не зміг передати своєму спільникові будь-яких грошей, в наслідок, Бомарше мусів наприкінці 1770 р. заложити позов на графа де-Ля-Бляша, на 15.000 ліврів, на підставі сумнівних з формального погляду документів. Почався тривалий і надзвичайно складний процес.

Бомарше вже має в цей час і чималі гроші і численні зв'язки при дворі; але з графом де-Ля-Бляшем, спадкоємцем мільйонера, йому важко змагатися в обох цих напрямах; а граф, що протягом багатьох років скоса дивився на дружбу Бомарше з Парі-Дюверне і, особливо, з іншими родичами банкіра (цебто з конкурентами щодо спадщини), твердо наважився використати всі леґальні й нелеґальні можливості, щоб не заплатити Бомарше ані шеляга. Проте, Бомарше виграє процес у першій інстанції (1772); але граф апелює до суду Паризького парляменту і систематично підкуповує всіх юристів, що через руки їх повинна пройти справа. До всіх цих лих, Бомарше на весні 1773 р. підпадає — саме підчас розгляду справи — під адміністративний арешт, наслідком приватної сварки з своїм колишнім близьким приятелем герцогом де-Шоном, на романтичному ґрунті (не помирилися за одну актрису). Йому дозволяють раз на день покидати в'язницю на кілька годин, для ділових візит та нарад, поєднаних з процесом, а втім, він дуже зв'язаний у своїх діях. Зневірившись у леґальних способах юридичної боротьби з графом де-Ля-Бляшем, він наважився — за прикладом свого противника — удатись до способів нелеґальних: він підкуповує жінку доповідача своєї справи, судового радника Ґоезмана; але Ґоезман, котрий, мабуть, одержав від Ля-Бляша більше, робить у парляменті таку доповідь, що Бомарше програє процес якнайгірше: суд не тільки касує його позов до графа, але й присуджує його самого заплатити графові 56.000 ліврів „боргу“ плюс відсотки на цю суму від 1770 року, плюс судові витрати. Для Бомарше це — банкрутство.

По ухвалі присуду пані Ґоезман вертає Бомарше те, що від нього одержала — але не сповна: вона залишає собі 15 люїдорів (360 франків) „за клопіт“. Тоді Бомарше, розлючений зрадництвом судового радника та його дружини, зважується на дуже ризиковиту справу: він закладає на нього позов за зловмисний ошук; ті, і собі, починають протипозов за обмову. Ситуація дуже складна: навіть вигравши справу, Бомарше був би викритий в тому, що він дав хабаря судді; правда, він каже, з звичайною викрутністю, ніби він хотів купити не вирок Ґоезманів, а тільки приступ до його особи, для „приватної авдієнції“; але хіба ж суд може повірити йому на слово. Навпаки, проти позов за обмову має всі шанси на визнання, бо Бомарше може протиставити йому лише сумнівні усні свідчення від свідків — до того ж, суперечні, бо Ґоезман устиг залякати декотрих приятелів Бомарше, причетних до передачі хабаря пані Ґоезман; нарешті, треба ще взяти на увагу корпоративні почуття Паризького парляменту, що не схильний ганьбити одного з своїх членів на підставі майже бездоказних свідченнів Бомарше. Одне слово, Бомарше дуже ризикує бути визнаним офіційно за „зловмисного обмовця“, а це визначало б для нього громадянську смерть і цілковиту неможливість провадити далі процес за посмертні борги Парі-Дюверне.

На зводинах з панією Ґоезман йому без труднощів удається збити й заплутати її в її свідченнях, подиктованих досвідченим у судових каверзах її чоловіком:

— „Я стверджую, пане, що я ніколи нічого не чула про ці п'ятнадцять люїдорів; та й яка рація — пропонувати п'ятнадцять люїдорів жінці мого стану мені, що саме напередодні відреклася ста луїдорів!“

— „Про яке це „напередодні“ ви кажете, пані?“

— „Ну, напередодні того дня, пане, коли…“

— „Напередодні того дня, коли ви „ніколи нічого не чули про ці п'ятнадцять люїдорів“, чи не так?“

Одночасно, Бомарше щастить відрочити виконання судового вироку в справі про борги Парі-Дюверне; але ці дрібні успіхи сами за себе не можуть його врятувати — і він удається до нового способу самооборони — до публіцистики.

У вересні 1773 року Бомарше випускає в світ і поширює серед паризької інтеліґенції першу свою брошуру, що стосується процесу — гострий памфлет на подружжя Ґоезманів; за нею йдуть, того ж таки року, друга і третя, спрямовані переважно проти кривоприсяжних свідків Ґоезмана. Ці памфлети склали, як кажуть, епоху в історії французької публіцистики. Правда, ця форма впливу на суспільну думку в судових справах сама по собі зовсім не була нова за царювання Людовіка XV; зокрема, Вольтер нераз уживав її у своїй боротьбі з релігійним фанатизмом французьких судів. Нове було те, що Бомарше вжив її з приводу приватного процесу, позбавленого хоч би якого принципового або „філософського“ (як говорили в XVIII столітті) значення, і зробив це з такою майстерністю публіцистичного викладу, що одразу привернув до себе інтереси й симпатії широких мас паризької людности. Процес Бомарше-Ґоезман раптом набув характеру громадської сутички між колективним авторитетом парляменту, з одного боку, і особистим хистом одинака-публіциста, з другого. Бомарше, якому в даному разі немає чого втрачати, атакує своїх ворогів з гострістю і сміливістю, нечуваною доти в леґальній французькій пресі; він не милує ні громадського, ні приватного життя своїх ворогів, виказуючи, наприклад, темні сторони в родинній минувшині Ґоезмана. Нарешті, судова публіцистика Бомарше набуває і суто політичного значення: у своїх памфлетах (особливо в четвертому, що вийшов у лютому 1774 р.) він фактично дискредитує нові парляменти, що ними Людовік XV, за кілька років перед цим, замінив колишні, не досить покірні королівському абсолютизмові. Таким шляхом, Бомарше привертає до себе усю ліберальну частину французької буржуазії; не дивно, що четвертий памфлет розходиться за три дні кількістю шість тисяч примірників, і що патріярх французького вільнодумства Вольтер каже з його приводу: „Ніколи нічого не справляло на мене більшого вражіння; немає потішнішої комедії, зворушливішої трагедії, дотепнішого оповідання і, особливо, яснішого освітлення заплутаної справи“. Своїми судовими памфлетами Бомарше фактично уторував шлях політичним памфлетам доби Великої революції.

Парлямент не зважується іґнорувати цілком такого тиснення від громадської думки, але, одночасно, дуже злий на Бомарше за його публіцистичні виступи; 26-го лютого 1774 р. судді ухвалюють — після дванадцятигодинної наради! — вирок, що карає обидві сторони: Ґоезмана усунено з посади, дружина його повинна вернути Бомарше уславлені 15 люїдорів, але й сам Бомарше дістає сувору догану за „непочтивість“, з якою він говорив у своїх брошурах про судову маґістратуру в цілому і про багатьох членів суду, зокрема; самі памфлети засуджено на спалення.

Це — далеко не найгірше, чого Бомарше міг сподіватися, а проте досить погано: процедура судової догани передбачала, що засуджений повинен стати перед судом і вислухати від голови суду вельми сувору й образливу формулу: „Я ганьблю тебе і проголошую тебе безчесним“. Правда суд не зважився — беручи на увагу громадські настрої — обстоювати фактичне виконання цієї формальности; а Бомарше, від себе, поспішив — за порадою своїх високих заступників — виїхати на якийсь час до Англії, щоб уникнути цієї прилюдної ганьби. А втім, його громадське становище було дуже порушене цією судовою доганою, і перше, ніж він не відновить своєї репутації перед урядом, йому немає жодної рації домагатися, щоб переглянено вирок у справі Парі-Дюверне. Зрозуміла річ, на цей вирок можна подати касацію; але для цього потрібен спеціяльний королівський наказ, а король гнівається на Бомарше. Колись він учив музики доньок Людовіка XV і мав королеву ласку, але втратив її через свою необачність: він сказав одному двірському вельможі, що за його обчисленням загальна сума коро- левих боргів „має більше ліврів по двадцять су, ніж минуло хвилин від смерти Ісуса Христа“. Цей „недоречний“ дотеп того самого дня переказано королеві і він дуже роздратував його. Доводиться викручуватись, щоб знову запобігти королевої ласки — і Бомарше викручується. Він бере на себе дрібні доручення напівдипломатичного, напівполіцайського характеру. Він уже має деякий досвід у таких справах: підчас свого річного перебування в Еспанії 1764-1765 року він зумів не то зреабілітувати честь своєї незаміжньої сестри, поважно зачеплену мадрідським журналістом Клявіхо (це й було за головну мету подорожі), а, крім того, попасти і в еспанські двірські кола, і до французького посольства у Мадріді, і навіть засватати еспанському королеві Карлові III нову фаворитку. Правда, незчисленні доповідні записки з питань еспанської політики, якими він, з власної ініціятиви бомбардував з Мадріду французьких міністрів, не мали жодних наслідків; зате він набув певних навичок у виконанні „двірських доручень конфіденціяльного характеру“.

Тепер навички ції йому придалися. Всю весну 1774 року він невпинно їздить між Парижем і Лондоном, з таємним дорученням — перешкодити виходові в світ образливих памфлетів на адресу Людовіка XV і особливо його фаворитки графині дю-Баррі, що друкуються в Лондоні французькою мовою при ласкавому невтручанні англійського уряду. Після довгого клопотання справу повелося налагодити: памфлети знищено, автора їх приборкано доброю доживотною пенсією (на ню він, мабуть, з самого початку й важив), король задоволений з служби Бомарше і готовий скасувати ненавидний вирок парляменту, але… 10-го травня 1774 року Людовік XV нагло вмирає з вітряної віспи, а його наступник, зрозуміла річ, найменше схильний брати на увагу послуги фаворитці свого покійного діда. Знову доводиться викручуватись. А що памфлетів проти нових короля й королеви покищо за кордоном не друкують, то Бомарше з зухвалістю береться на видумки: вигадує якогось Ґійома Анджелуччі, що нібито склав у Англії „Поважну пораду еспанскій лінії Бурбонів щодо їх прав на французький стіл, через брак безпосереднього наступника“, шантажує поліцію Людовіка XVI існуванням цієї вигаданої брошури, добувається секретного доручення усунути її, вганяє за мітичним Анджелуччі по всій Европі від Лондону до Відня, потрапляє під арешт при дворі Марії-Терези, де його — не без підстав — уважано за небезпечного авантурника, і з тріюмфом вертається до Парижу в вересні 1774 року, мавши в кишені бажаний документ з підписом Анджелуччі і „речовий доказ“ — два примірники уславленої брошури (їх він тимчасом сам видрукував у Лондоні!) Цим разом справу виграно: Людовік XVI дає наказ і 28 січня 1775 року вирок парляменту в справі Ля-Бляш-Бомарше скасовано. Так один король заплатив спритному шантажистові за справжні послуги, зроблені другому.

Тепер вузол судових процесів починає поволі розплутуватись. Бомарше остаточно закріпляє за собою громадські симпатії своїм „Севільським цилюрником“ (перша вистава — 23 лютого 1775 року), що в його текст він повставляв влучні натяки на свої судові пригоди, і, після нових дипломатичних послуг — цим разом реальних — зроблених від нього французькому урядові в Лондоні, де він ретельно стежить за розвитком конфлікту між Англією й американськими колоніями, він добувається, нарешті, своєї громадянської реабілітації, себто скасування частини вироку у справі Бомарше-Ґоезман, що стосувалася до нього (1776). Останній епізод усієї цієї судової епопеї — перегляд справи про посмертні борги Парі-Дюверне — розгортається на півдні Франції, у парляменті міста Е. в липні 1778 року; і тут нові публіцистичні виступи Бомарше остаточно перемагають підкупи і особисті зв'язки графа де-Ля-Бляша; парлямент присуджує графа до виплати Бомарше 15.000 ліврів, плюс усякі — можливі відсотки, судові витрати, покриття видатків тощо — разом 70.625 ліврів.

Ми докладно розповіли саме цей епізод з ділової біографії Бомарше, бо він якнайліпше показує і загальні соціяльні умови, в яких обертався автор „Одружіння Фіґаро“, і, надто, виняткову несталість його власного становища у суспільстві. Це треба мати на увазі, визначаючи соціальну позицію Бомарше і соціальне значення його літературних творів: надто легко захопитись розмахом комерційної й фінансової діяльности Бомарше і залічити його до сам-верхів великої фінансової і торговельної буржуазії тогочасної. Бомарше, справді, належав до неї, коли просто зважати на розміри його майна або на джерела його; та саме несталість становища Бомарше в суспільстві дає до цього визначення певний коректив, вельми сутних щоб правдиво зрозуміти літературну його діяльність. Не слід забувати, що французьке суспільство доби Людовіка XV і Людовіка XVI тільки ще переставало — але ще не перестало остаточно — бути суспільством , і що верхи французької великої буржуазії, хоч, зрозуміла річ, і не належали були до шляхти, як такої, але доволі систематично „просочувалися“ в ню ; досить звичайний — для французької буржуазії XVIII століття — шлях від ремесла або торгівлі до великих грошових операцій далі — через купівлю адміністративної або судової посади — до проміжного стану, так званого „урядового дворянства“ (noblesse de robe) і наостанці — через купівлю титулу — до дворянства справжнього (noblesse d'épée). Але, щоб перейти цей шлях від краю до краю треба було двох-трьох поколіннів; а Бомарше, ремесників син і сам спочатку ремесник, намагався його прискорити. Тим то в середовищі великої французької буржуазії він завсіди був „випанком“, з усіма невигідними наслідками, що звідси випливають; і соціяльна його психологія лишається, незважаючи на зовнішньо добре становище, типовою саме для дрібного буржуа: хіба ж справжній грошовий маґнат став би, задля якихось п'ятнадцятьох люїдорів, ризикувати бути виставленим на позорище, як „зловмисний обмовець“ — як був важив Бомарше в своєму позові проти Ґоезмана?

І дальші великі комерційні заповзяття Бомарше мають саме характер авантур — хоч і менш ризикованих, аніж його судові процеси. На весні 1776 року Бомарше, ще не встигши до краю довести справи Парі-Дюверне, дістає від французького уряду пропозицію зорганізувати фіктивну торгівельну фірму, субсидовану від уряду, спеціяльно щоб постачати новонародженим Сполученим Штатам Північної Америки зброю і інші припаси до війни з Англією: Франція спершу мала намір підтримувати їх проти Англії, не порушуючи формального невтралітету. Бомарше, що вже й давніше (підчас своєї секретної місії в Лондоні 1775 року) гаряче радив своєму урядові усяково підтримувати американців у їх боротьбі за незалежність, обіруч ухопився цієї афери, сподіваючись заробити золотії гори: американці повинні були платити за зброю (її Бомарше мав від французького уряду по собівартості) тютюном і бавовною, що їх Бомарше міг би надалі продавати у Франції по майже монопольній ціні. Важко сказати, якою мірою Бомарше керувався, поряд цих міркуваннів, мотивами ідеологічного характеру — намаганням допомогти „вільним людям“ Америки, що борються за свою незалежність і за республіканське урядування проти англійського „тирана“. На всякий спосіб, йому, кінець-кінцем, довелось пересвідчитися, що у виплаті військових боргів монархії і республіки однакові: Бомарше зазнав на цій справі великих втрат, більшу частину його кораблів захопили англійці, деякі, по оголошенні війни між Англією і Францією, залучено до складу французької військової фльоти „явочним порядком“, французький уряд був йому винен 998.000 франків, а американський — 2.280.000 франків при чому цей другий уряд визнав обов'язковість цього боргу лише 1794 року; але й шеляга з цих грошей Бомарше так і не одержав. Щождо тютюну й бавовни, то їх привезено у Францію дуже мало: американці воліли заміняти їх розписками.

Коли ця міжнародня комерційна авантура не зруйнувала його вкрай, то тільки через те, що у процесі її здійснювання, у нього вистачало часу й енерґії на інші, не такі ефектні, але прибутковіші заповзяття, наприклад — організація акційної компанії для прокладання й експлуатації водопроводу в Парижі. Зате остання його афера не тільки зруйнувала його остаточно, але трохи не підвела його під гільотину. В березні 1792 року, в самий момент оголошення війни між Францією і Австрією, Бомарше запропонував французькому урядові — тоді ще королівському — купити в Голяндії 52.345 рушниць для озброєння французької армії. Уряд погоджується; Бомарше платить за рушниці; але Голяндія забороняє вивозити зброю у Францію. Бомарше пробує перевезти свої рушниці через підставних осіб у Англію; але для цього він повинен поїхати в Англію особисто, обмислений грішми і документами; а цілковите безладдя, що панувало у французькому військовому міністерстві влітку і восени 1792 року — в останні місяці французького королівства і за перших місяців республіки — не дає змоги будьщо зробити. у Бомарше чимало особистих ворогів серед фінансистів жирондистського табору, його то арештовують — з найбезглуздіших причин (наприклад, що його будинок у передмісті Сент-Антуан сполучений підземним ходом із підземеллями зруйнованої Бастілії) — то звільняють. Нарешті, у вересні 1792 року він виїжджає в Лондон, обмислений усіма потрібними уповноваженнями для пристави зброї; приїхавши туди і не встигши ще нічого зробити, він дізнається, що конвент видав наказ про його арешт (на підставі брехливого доносу про його зносини з Людовіком XVI). Просидівши кілька місяців в англійській борговій в'язниці (через брак коштів), він вертається у лютому 1793 року до Парижу і з надзвичайною сміливістю борониться від обвинувачень у брошурі „Шість епох або оповідання про дев'ять найтяжчих місяців мого життя“. Він цілком реабілітується і знову виїжджає за кордон (в червні 1793 року) з дорученням від конвенту — дістати уславлені 52.345 рушниць хоч би за яку ціну. Але поки він марно намагається урятувати їх для Франції (кінець-кінцем, їх конфіскували англійці), його ім'я потрапляє в Парижі до списку еміґрантів. Революційний трибунал арештує його родину і конфіскує рештки його майна; переворот 9-го термідора визволяє його родину, але зате його самого обвинувачують у „співробітництві з Робесп'єром“. Тільки в липні 1796 року він дістає дозвіл вернутися у Францію після трилітнього нужденного перебування в Бельгії, Голяндії й Німеччині.

Останні три роки свого життя він прожив у Парижі, в марних спробах спонукати французький і американський уряд заплатити борги. Помер він 18 травня 1799 року, хоч і не в злиднях (як каже сантиментальна леґенда), але в доволі скромному матеріяльному стані.

У капіталістичній кар'єрі Бомарше почувається особливий стиль — стиль авантури й газарду. Три рази за своє життя він важив усім своїм майном і „добрим ім'ям“; перший раз виграв, удруге — програв, але не до краю, в третій — програв остаточно і тільки випадком урятувався від смерти. Це — найменше „життьовий стиль“ французької великої буржуазії XVIII століття, дуже обачної і розважливої. Бомарше — виходець із дрібної буржуазії, великі й ризиковиті грошові операції мають для нього романтичну прибавність новини. Його головокрутна ділова кар'єра багато дечим нагадує політичну кар'єру інших вихідців в дрібної буржуазії — тих, що мали щастя народитися на покоління пізніше від Бомарше і стали на чолі Великої французької революції. Коли б Бомарше був 1789 року на тридцять років молодший, він, певне, наслідував би приклад Демулена, Дантона, Робесп'єра та інших якобінців (а не жирондистів, що репрезентували переважно інтереси великої буржуазії). Але за Людовіка XV єдина кар'єра, що могла вивести колишнього ремесника на ширший шлях, була — комерція і фінанси. Цим шляхом Бомарше і пішов — як багато інших; але самий темп його соціяльного поступу — а ще більше, допоміжна зброя публіцистики, якої він уживав підчас скрут свого приватного життя — роблять його передвісником нового безстанового суспільства. Він перший використав у своїх приватних справах безпосередню публіцистичну апеляцію до буржуазної „суспільної думки“; цим він показав себе людиною, що йде поперед свого часу і вгадує соціяльні можливості майбутнього.

Але ще типовіша буде життьова кар'єра Бомарше, коли її розглядати, як взірець „інфільтрації“ дрібної буржуазії в аристократичні двірські і урядові сфери наприкінці XVIII століття. Так є вся ця епоха. От характеристичний приклад: 1760 року Бомарше намагається купити вакантну посаду головного управителя королівськими водами й лісами — дуже почесну й неклопітну діловою стороною; колеґія королівських головних управителів, від якої насамперед залежав офіційний продаж цієї посади, відкинула кандидатуру Бомарше, з причіпки надто демократичного походження кандидата роздратований цим соціяльним неуспіхом Бомарше так борониться в листі до одного з міністрів Людовіка XV:

„Кажуть, ніби проти мене заперечували, що мій батько — ремесник, і що таке становище несумісне з гонорами, пристойними посаді головного управителя, хоч би якої слави людина зажила своїм ремеством. Моя відповідь є в переліченні родинного стану і попередньої професії багатьох головних управителів, що про них я маю дуже точні відомості. Пан д'Арбон головний управитель в Орлеані і один з моїх найзапекліших ворогів, має прізвище Ерве і є син перукаря Ерве. Я можу назвати хоч десять осіб, котрим цей Ерве продавав і надівав на голову перуки. Деякі панове кажуть, що Ерве був торговець волоссям. Яка ріжниця! вона безглузда з юридичного погляду і помилкова фактично, бо не можна торгувати волоссям у Парижі, не бувши належним до цеху перукарів, — хіба тільки торгувати волоссям таємно; але Ерве був саме перукар. Тимчасом Ерве-д'Арбона прийнято до колеґії головних управителів , хоча можлива річ, що він замолоду наслідував професію свого батька. Пан де-Марізі, що став головним управителем Бурґундії п'ять чи шість років тому, має прізвище Леґран і є син Леґрана, шаповала в передмісті Сен-Марсо, що опісля відкрив невелику крамничку ковдр біля ярмарку Сен-Льоран і нажив на цьому дещицю. Його син оженився з донькою сідляра Ляфонтена, прийняв ім'я де-Марізі і був прийнятий у колеґію головних управителів . Пан Теллес, головний управитель у Шальоні, є син єврея, на прізвище Теллес-Дакоста, спочатку ювеліра-перекупця, що йому опісля пани Парі допомогли нажити майно; його прийняли без заперечень і лигає згодом, як кажуть, його виключили з засідань, через обвинувачення в тому, що він вернувся до професії свого батька (про це я не звістен). Пан Дювосель, головний управитель у Парижі, є син Дювоселя, сина ґудзикаря, опісля — підмайстра свого брата, що впорядив майстерню на вулиці О-фер, потім — його спільника і наостанці власника крамнички. Пан Дювосель не мав “.

Не можна сказати, щоб цей лист вигідно змальовував свого автора (котрий, одначе, вже наступного року утішився купівлею ще аристократичнішої посади „головного замісника голови Луврського трибуналу в ловецьких справах“); але як усе тут характеристичне — і цехова зневага колишнього годинникаря Бомарше до якихось шаповалів та сідлярів (годинникарі — благородний цех, вони навіть мають право носити шпаду!), і уперте прагнення колишніх ремесників перетворитися на комерсантів і тим способом стати на вищий щабель соціяльної драбини, і бучні аристократичні прізвища, що їх приймають щасливі кар'єристи „задля доброзвучности!“ В усьому цьому так і почувається соціяльний натиск вихідців з дрібної буржуазії, що при першій можливості збайдужніють до почесних посад „постійного королівського галстучника“ або „охоронця двірських левреток“ (були й такі „посади“) і вимагатимуть реальної влади. Тут ще немає подиху революції, але соціяльні передумови — в наявності.

Сини ремесників, крамарів, писарчуків і селян, що проходили в середині XVIII століття в лави „урядового дворянства“, були б, мабуть, дуже здивовані коли б їм з'ясували, що те, до чого їх веде службова кар'єра, і є не що інше, як . Найчастіше вони геть не відзначалися демократичними поглядами: це були або фанатики королівського абсолютизму, або байдужні до політичних принципів опортуністи, як сам Бомарше. Проте, незалежно своїх особистих переконань, вони самою своєю наявністю на командних постах держави заперечували принципи станової монархії і наближали момент її занепаду. Бомарше, як історична постать, сприяв наближенню революції двояко: і своєю соціялістичною кар'єрою, і своєю літературною діяльністю. Але коли в першій він поступав наперед, як Колюмб, що не знав про культурно-історичне значення свого шляху, то в другій він з цілковитою послідовністю реалізував ідеологію і естетику дрібної буржуазії революційну на свою добу.

II

Немає потреби затримуватися на перших двох п'єсах Бомарше: „Євгенія“ (1767) і „Два приятелі або Ліонський купець“ (1770). Перша з них мала на сцені деякий — сумнівний — успіх, друга провалилася цілком; але з художнього погляду ні та, ані та не підносяться над рівень масової драматичної продукції середини XVIII століття. Це типові „міщанські драми“, що змальовують різні родинно-любовні конфлікти у солодкавому і моралізаційному тоні улюбленого серед дрібної буржуазії „сантименталізму“; вони характеристичніші для театральних уподобань масового глядача своєї доби, аніж для самого Бомарше, що в суті, показав у них тільки своє опанування драматургічної техніки даного стилю, щоправда, сантименталізм завжди лишався, сказати б; тематичною основою драматичної творчости Бомарше; але його ориґінальність його велика історично-літературна вага є — як побачимо далі — зовсім не в цьому, а в художньому поновленні і в частковому подоланні сантименталізму. Тим то, перші його дві п'єси, де немає й натяку на будь-яку літературну своєрідність, можна розглядати лише як попередні драматичні авторові вправи.

Геть цікавіша його „Спроба поважного драматичного жанру“, надрукована як передмова до „Євгенії“: Тут Бомарше боронить не без красномовности „сантиментальну драму“ в цілому і свою „Євгенію“ зокрема проти прихильників традиційного (клясичного) учення про драматичні жанри, що вбачали у „поважній“ (себто побутовій, але не комічній) прозовій драмі лише без смаку зроблене сплетіння трагедії побутової комедії. Проте, цілковита залежність літературних поглядів Бомарше від Дідро відбирає цій статті самостійну теоретичну вартість, а окремі арґументи, наведені в обороні „поважної драми“, свідчать лише за те, що Бомарше за цієї доби був геть далекий від усвідомлення свого власного комічного хисту; вистачить подати хоча б таку безапеляційну заяву майбутнього творця Фіґаро:

Отже, літературна кар'єра Бомарше почалася доволі недавно і треба було багатьох сприятливих зовнішніх обставин, щоб майбутній оновник французької комедії усвідомив своє справжнє покликання. Як бачиться, саме багатомісячне перебування в Еспанії 1764-1765 року увідхнуло Бомарше першу гадку написати оперетку з традиційним комічним сюжетом і з умовною „еспанською“ тематикою; у ній він мав намір використати свою обізнаність з еспанською народньою музикою і піснею. Оперетку „Севільський цилюрник або Марна обачність“ написано 1772 р., але її відкинув театр „Італійської комедії“ з випадкової причини (артист, що йому була призначена роля Фіґаро, замолоду сам був цилюрник і не хотів нагадувати про це публіці). Тоді Бомарше переробив оперетку на комедію (з численними музичними нумерами) для драматичного театру „Французької комедії“. П'єса була прийнята, але судові авторові пригоди 1773-1774 р.р. затримали сценічне виконання до 1775 року. Бомарше скористувався з цього щоб додати до тексту п'єси чимало сатиричних вихваток і натяків, спрямованих проти його судових противників, проти станового правосуддя, проти вельмож. Цим він зовсім відмінив ролю Фіґаро і загальний характер п'єси. Цікаво, що коли п'єсу уперше заборонено до постави (майже напередодні вистави, в лютому 1774 року), вона ще не мала в собі сливе ніяких сатиричних натяків: поліція просто опасувалась, що сценічний успіх Бомарше може вплинути на розв'язання його процесу з Ґоезманом; але Бомарше вирішив, мабуть, що коли його п'єсу взагалі заборонено, то хай же, щонайменше, буде за що її забороняти. Він навіть так обтяжив первісну сюжетну канву п'єси всякими можливими доповненнями і вставками, що вона втратила свою художню цілість і на першій виставі — 23 лютого 1775 — геть провалилася, всупереч загальним сподіванкам. Але Бомарше цим разом подолав труднощі: з несподіваною рішучістю він скоротив текст п'єси майже до первісного розміру, викреслив усе, що затримувало розвиток дії, зробив з п'ятьох дій чотири, і вже 26 лютого п'єсу подано в новій редакції і вона мала величезний успіх.

Сюжет „Севільського цилюрника“ загальновідомий; він був можна сказати, загальновідомий і перед створенням п'єси: Бомарше не тільки широко використовує в ній сюжетну канву певних творів своїх попередників („Марна обачність“ Нолян-де-Фатувіля, „Ніколи не можна наперед усього вгадати“ Седена та ін.), але і в цілому відтворює — з незначними варіяціями — один з найулюбленіших сюжетів клясичної „легкої комедії“: герой щасливо здобуває героїню, попередньо обдуривши, з допомогою спритного слуги, свого ревнивого конкурента — старого опікуна героїні. Молодий, значний і багатий граф Альмавіва залицяється до молодої Розіни, що нудиться під доглядом лікаря Бартольо, свого опікуна. З допомогою „севільського цилюрника“ Фіґаро, він прокрадається до своєї коханки і, майже при Бар- тольо, змовляється з нею про її викрадення. Але тим, що він не каже їй свого справжнього імени і звання (щоб пересвідчитися щирости її кохання) і відомий їй під ім'ям бідного студента Ліндора, нещасливий збіг обставин дає спромогу Бартольо впевнити Розіну, що Ліндор — крутій, котрий намагається здобути її лише для того, щоб віддати до рук розпусному графові Альмавіві. У розпачі, Розіна погоджується на негайні заручини з Бартольо; але істина в останній момент викривається і граф, підкупивши прибічника Бартольо, органіста Базіля, заручується з Розіною в хаті Бартольо саме в той момент, коли Бартольо вертається з поліцією, щоб заарештувати „злодіїв“ — Фіґаро і удаваного Ліндора.

Не можна заперечувати, що Бомарше виявив у конкретному трактуванні цього досить шабльонового сюжету віртуозне опанування техніки клясичної „легкої комедії“; остання редакція „Севільського цилюрника“ вражає жвавістю і швидкістю діялогу, невимушеним сполученням діялогічних і музичних частин, виразністю і витриманістю характерів. Проте з цього погляду Бомарше іде второваною стежкою і не може уникнути закиду в епігонстві: п'єс такого типу і сюжету уже було подостатком у французькій драматургії Мольєрової доби, сполучання діялогів і пісенних нумерів — річ геть не нова, а щодо персонажів „Севільського цилюрника“, то й граф Альмавіва, і Розіна, і Бартольо, і Базіль — не більш як удалі реалізації традиційних „комічних характерів“, що йдуть, через французьку клясичну комедію, до італійської commedia dell'arte; вони мистецьки здеталізовані у Бомарше, але, в суті, такі статичні, що збігаються з основними комічними „амплуа“ першої-ліпшої драматичної трупи XVII—XVIII століття.

Зрозуміла річ, що не ці якості п'єси створили їй грандіозний успіх і літературну славу. Французька театральна публіка середини XVIII століття була надто розпонаджена високим технічним розвитком легкої комедії, щоб давати виключну увагу хоча б і дуже вдалій комбінації клясичних мотивів. А те, який успіх мала п'єса, можна бачити з того цікавого факту, що Вольтер, котрий готував у цей момент до постави свою останню трагедію „Ірена“ поспішив уже підчас репетицій — перемінити ім'я одного з своїх персонажів „Базіль“ на „Леонс“, виключно, щоб ґарантувати глядачів від комічних асоціяцій з Базілем з „Севільського цилюрника“.