Твори (Франко, 1956–1962) — 7

Том VII

ІВАН ФРАНКО

Том VII

КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ ДИТЯЧІ ПОЕЗІЇ

Видавниче Товариство «КНИГОСПІЛКА» Нью-Йорк 1956.

Ivan Franko

Volume VII

Published by

KNYHO-SPILKA

New York 1956

Ілюстрації в тексті Петра Лапіна, П. П. Холодного та ін.

Обкладинка та обгортка П. П. Холодного

Іван Франко, 1870 р.

Стор.

Хто такий «Лис Микита» і відки родом?

ХТО ТАКИЙ „ЛИС МИКИТА“ І ВІДКИ РОДОМ?

Оця віршована казка, яку ви, дорогі браття, певно вже читали, над котрою дехто може тільки сміявся, а дехто може й глибше задумався, міркуючи, що й у нас, між хрещеними людьми не одно таке діється, про яке тут у казці розказано, — це не моя видумка, а має свою історію і то досить цікаву історію. Хоч то ніби вчена й зовсім книжницька справа — історія книжки, яку прочитаєш та й забудеш, — та про те я думаю, що не завадить розповісти вам хоч коротенько цю історію, — може вона й між вами кому прийдеться до смаку, а кому не до смаку, тому, розуміється, вільно її не читати.

Та не тільки для простих людей я пишу оці рядки. Здається, що й наші вчені та книжники також не дуже добре знають, хто такий „Лис Микита“ і відки він родом. Бачите, вийшло ось що. Оця казка уперше друкувалася в часописі для дітей „Дзвінок“, а відтам передрукована була окремою книжкою. На титулі я написав був так само як і тепер, що це я „з німецького переробив“, а не писав виразно, з якої книжки. Чому? Це зараз побачите. Та наші книжники знають очевидно одну німецьку книжку про „Лиса Микиту“, — ту віршовану повість, що звичайно друкується між творами найбільшого німецького письменника Йогана Ґете й називається „Reineke Fuchs“. Наші письменники думають мабуть, що цю повість видумав сам Ґете із своєї голови, і для того оголошуючи про вихід мойого „Лиса Микити“, вони гуртом пописали, що мій „Лис Микита“ перероблений із Ґете. Вийшла з того для мене неприємна річ: буцім то я взяв свою казку з Ґетової повісти, та й по щось затаїв назву правдивого властителя, я тільки загалом написав „з німецького“, аби збаламутити нетямучих. Дуже негарне діло!

Що вже робити, треба вияснити письменним і неписьменним, що і в кого я взяв і в чийому пір'ю пишаюся.

Читаючи в оцій книжечці про пригоди Лиса, Вовка, Ведмедя, Зайця, Кота, Цапа та інших звірів, ви певно мусіли пригадувати собі: „А, таке саме або дуже подібне розповідають собі й у нас прості, неписьменні люди під веселу годину!“ І справді, оповідання й байки про різних звірів і їх пригоди находяться в усіх народів на світі, навіть у таких, що ми їх називаємо дикими. І всюди в тих оповіданнях звірі говорять по-людськи, поводяться так як люди, дізнають більше або менше таких пригод, як люди. Відки це походить? Легко це зрозуміти, коли придивимося, як наші діти, бавлячись, обертаються зі звірями: псами, котами, курми, гусьми, і т. і. Хто не бачив, як вони з ними розмовляють, вітаються, сваряться, перепрошуються, гніваються й любляться? Очевидно, вважають їх чимось рівним собі, так само розумним, як і вони. Діти не чують розділу між чоловіком (т. є. собою самими) і звірем, і не раз уважають звіря навіть розумнішим, хитрішим від себе. Коли Вам діти почнуть оповідати про свої іграшки, то будуть про пса, кота чи іншого звіря говорити, як про свого товариша. „Ми з Лиском ходили там і там“. „Тату, чого той гусак від мене хоче, що так на мене сичить?“ „Скажіть що тому котові, аби не дряпався!“ і т. і.

Колись перед тисячами-тисячами літ усі люди своєю вдачею і своїм розумом були подібні до тих дітей. Вийшовши зі стану дикости, люди займалися стрілецтвом, риболовством, і очевидно весь свій вік мали найбільше діла зі звірями. В тих часах треба й шукати перших початків отих байок і оповідань про пригоди звірів між собою і з людьми. Певна річ, що з тих самих давніх-давніх часів походять також перші засновки й тих оповідань, що зведені докупи в нашій казці про „Лиса Микиту“.

Ми не говоримо цього на здогад, а маємо дуже стародавні докази, що воно справді так було. На дві, три або й більше тисяч літ перед Різдвом Христовим були вже в старім Вавилоні оповідання про звірів дуже подібні до наших байок. Ті оповідання списувано на глиняних табличках, поки глина була мокра, а потім її випалювано, і так вони доховалися аж до наших часів. Із деяких оповідань маємо тільки рисунки — також такі стародавні, і з них можемо доміркуватися, що оповідання, до яких відносяться рисунки, були так загально відомі, що поглянувши на рисунок кожний знав, що він значить. Те саме знаходимо і в Єгипті на 1000—1500 років перед Христом; окрім писаних оповідань маємо й рисунки, з яких зараз можна пізнати, що вони відносяться до байок і казок, де головними особами були звірі. Найславніші з тих рисунків є: війна котів зі щурами й осел, що грає на лірі. Дуже гарні і стародавні байки та оповідання, в яких говорять звірі та дерева, маємо також у Біблії.

Відси, з Вавилону, Єгипту, від жидів та фенікійців оповідання про розмови та пригоди звірів розійшлися на схід до Індії, і на захід до греків. У греків їх посписувано й надано їм дуже гарну форму. Найстаршим грецьким байкописом був Езоп, що жив на яких 500 літ перед Христом. Його байки здобули собі широку славу між греками, хоч сам Езоп був бідним невільником. Його байки дійшли до нас у прозі і в пізніших грецьких і латинських переробках. Та обік байок греки знали й ширші казки, де головними особами були звірі. До нас дійшла одна така віршована грецька казка „Війна жаб з мишами“, приписана Гомерові, якої основа певно була запозичена з Єгипту.

Дуже правдоподібно, що з Вавилонії разом зі штукою письма дісталися також і звірячі байки та казки на схід до Індії, де розрослися й розвилися ще пишніше, ніж у Греції. Індійці ― народ обдарований багатою фантазією й бистрим розумом, що любить запускатися в глибокі роздумування над найвищими питаннями про Бога, про призначення чоловіка та про його життя на землі. Для вияснювання таких високих думок вони часто вживали й звірячих байок, перероблювали старі або складали нові, що й досі глибоко зворушують нашу душу. Вчені знавці догадуються, що й у пізніших часах, у III і II віці перед Христом, індійці переймали чимало звірячих байок від греків, що під Александром Македонським завоювали були перську державу й потім пару сот літ мали свою державу в Бактрії о межу з Індією й мали з Індією часті зносини.

По Різдві Христовім починається нова мандрівка байок і казок звірячих і всяких інших, а власне зі сходу на захід. У самій Індії ще на 500 літ перед Христом повстав був чоловік із царського роду, що покинувши панування зробився пустинником, а далі вбогим жебраком, і почав навчати людей милосердя, чесноти й рівности та любови. Він учив, що людське життя, то тяжка проба для людської душі, то ненастанне горе; що всі земні втіхи й розкоші, то отрута для душі, бо горе тим тяжче болить по них; що одинокий спосіб увільнити себе від болів і клопотів земного життя, це зректися світу, його розкошів і радощів, зректися батька, матері, дому, родини, маєтку й жити в побожних думах і молитвах, працюючи лише стільки, щоб їсти, а їдячи лише стільки, щоб жити. Цього чоловіка прозвали Буддою, т. є. просвіченим і просвітителем. Він стався основателем нової віри, що розширилася звільна по цілій Індії, а далі й геть по Азії, і що нині числить коло 500 мільйонів своїх вірних. Отож важно, що власне незадовго перед Різдвом Христовим головні проводирі буддійської церкви прирадили вислати на всі сторони світу проповідників, які мали ширити цю нову віру. Від того часу Буддова наука перейшла поза границі Індії, до Тибету, Китаю, Монголії, Японії. Та певна річ, що буддійські апостоли ходили й на захід, до персів, греків, арабів, жидів, і коли тут не прийнялася Буддова віра, то це головно для того, що тим часом у Палестині повстала нова віра, де в чому дуже подібна до Буддової, а де в чому значно вища від неї — християнство. Для нас важне те, що власне від буддистів старі християни приймали деякі їх оповідання і притчі і пристосували їх до своєї проповіді.

Християнство, що зразу стояло ворожо до грецької й римської освіти, що від римських цісарів довго зазнавало тяжких переслідувань, остаточно побідило й перейняло в себе спадщину грекоримської освіти. Ширячися між півдикими народами Европи, воно несло з собою також зерна просвіти, здобутки думок греків і римлян, у тім числі й ті байки та повісті, що були духовою стравою широкої маси тих народів. Особливо звірячі байки та казки знайшли серед тих народів дуже податливий ґрунт, бо тут люди жили ще в лісах і полях, у близькім сусідстві до звірів, і певно дуже любили оповідати свої власні стрілецькі пригоди. Оті пригоди спліталися з грецькими та латинськими байками. Довгими зимовими вечорами люди бажають слухати довгих, безконечних оповідань, і так помалу з коротеньких грецьких байок, звичайно загострених так, щоб із них випливала якась глибша філософічна думка, повставали довгі оповідання, в яких не стільки ходило про глибоку філософію, скільки про забавний, цікавий зміст. Особливо в XI і XII віках по Христі розвилися такі оповідання. В тім часі християни багато разів ходили до Азії воювати з турками й арабами, що, прий- нявши Магометову віру, захопили були Палестину, Єрусалим, Вифлеєм і всі ті святі місця, де колись жив Ісус Христос. Отож христіяни йшли великими купами до Палестини воювати „за святий хрест“ і відбити у турків Єрусалим, от тим то й названо ті війни хрестовими війнами. Здобувши Єрусалим, хрестові вояки держалися там якийсь час, мали в Єрусалимі своє королівство, жили в сусідстві з людьми Магометової віри й попереймали від них велику силу оповідань та байок, що або були поскладані самими арабами, або через персів і арабів прийшли були з Індії. Ті оповідання принесено до Европи, їх слухали люди дуже цікаво, списували їх, перероблювали, сплітали докупи зі своїми власними, і так повстала в Европі величезна сила гарних повістей та поем, що довгі віки були духовим кормом наших прадідів і ще й досі не перестали нам подобатися.

Оттоді то була зложена й наша повість про „Лиса Микиту“. Що вона не була видумана тими, хто її списував, а взята з книжок давніших, здалека занесених оповідань, на це маємо доказ у тім, що перші записи тої повісти, зладжені в латинській мові людьми книжними, духовними, і хоч ті записи зложені були в Лотарингії або у Фландрії над морем (відки найбільше людей ходило у хрестові походи), то в них виступають такі звірі, як лев, папуга, леопард, яких не було тоді в Европі, а навіть згадано про якусь індійську рибу, з котрої мозок лічить недугу. Найстаріше таке оповідання має назву „Вихід невольника“ (Ecbasis captivi) і зложене було одним лотарингським монахом коло р. 940, т. є., ще на 100 літ пе- ред хрестовими походами. Невільник, про якого мова в тім оповіданню, це теля, заперте в стайні. Воно виривається на двір, біжить у гори, щоб догонити стадо погнане на пашу, та тут блудить і попадає в неволю вовкові. Цей хоче його роздерти, та теля пригадує йому проголошений царем супокій. Вовк запроваджує невільника до своєї печери, та тут на другий день являється стадо з псами виручати невільника. Починається облога вовчої кріпости. Вовк не боїться своїх противників, а тільки боїться лиса й оповідає своїм друзям про свої давніші пригоди з тим хитрим ворогом. Та от являється лис у таборі обложників, викликає вовка з кріпости, цей гине на рогах вола, а невільника, теля, випроваджують із печери. В те головне оповідання про теля вставлено оповідання про неприязнь лиса й вовка.

Як уже згадано, під час облоги вовк оповідає своїм друзям, чому він боїться лиса. То раз цар лев був занедужав. Усі звірі зібралися до нього, тільки лис не прийшов. Уже вовк намовив царя, що лиса треба за це замучити і вбити, коли ось надходить лис і каже, що вилічить хорого царя. Він має мозок індійської риби, ним він натре царські крижі, а тим часом треба з вовка здерти шкіру й обгорнути нею хорого царя, то його гарячка минеться. Це так і зроблено, лев виздоровів і зробив лиса своїм найстаршим міністром.

Те саме оповідання про хорого лева, якого лис вилічив якимись зіллями і здертою з вовка шкірою, було основою другої латинської поеми, що зложена була у Фландрії в початку XII віку й має назву „Isengrimmus“ (то таке прізвище вовка). Яких 50 літ пізніше зложена була третя латинська поема „Reinardus“ (це назва лиса), далеко ширша від попередніх; тут зведено докупи 13 оповідань, із яких деякі находяться і в нашій перерібці „Лиса Микити“, а власне:

1. Оповідання про те, як лис учив вовка хвостом ловити рибу (у нас );

2. Оповідання про те, як вовк був баранам за геометра (у нас );

3. Оповідання про те, як лис сповідав когута (у нас );

4. Оповідання про те, як вовк у кобили лоша купував (у нас );

5. Оповідання про барана, що сам хотів скочити вовкові в пащеку (у нас ).

Оті латинські віршовані оповідання швидко розходилися по манастирях, школах, а далі й по дворах учених панів у Франції, Німеччині та Нідерландах. Двірські співаки, вандрівні школярі та лицарі розносили їх щораз далі, переробляли їх на народні мови: французьку, німецьку та нідерландську. Найважніша й найширша переробка — французька. Це властиво не одна повість, а цілий ряд повістей, майже не пов'язаних одна з одною, раз коротших то знов довших. Ті повісті, писані різними людьми в XI і XII віках, були надруковані у XIX віці й заповнили 4 здорові томи; вони разом мають мало що не 50.000 віршів.

Загальна їх назва „Повість Ренара“ (Le Roman de Renart), а поодинокі повісті називаються „браншами“, тобто по-нашому „галузями“. Таких галузів було, здається, значно більше, до нас доховалося їх 36. Та вони разом не творять цілости, а то подія, що в пізніших переробках, а також і в нашім „Лисі Ми- киті“, являється осередком повісти і громадить довкола себе всі інші оповідання, цебто власне оповідання про суд лева, про триразове кликання лиса, про його засудження, про хитрощі, якими він викрутився від смерти, і про поєдинок лиса з вовком, хоч і находиться в старо-французькій поемі, являється там тільки одною галуззю в ряді інших, а не осередком цілости.

Із французької мови переробив цю повість на старонімецьку мову коло р. 1170 альзатський рицар Генріх Ґліхезер. Він дуже вкорочував французькі оповідання, декуди додав дещо нового, але також не вмів зробити з розрізнених пригод одної цілости.

Доволі вдачною пробою скомпоновання такої цілости треба вважати італійську перерібку одної части французької поеми, а то власне тої части, де розказано про суд лева над лисом. Італійська переробка має назву „Райнальдо“; вона дуже коротка супроти французької поеми й не здобула собі ширшого впливу.

Аж нідерландському поетові Віллемові, що коло 1250 р. переробив повість про лисові пригоди на нідерландську (долішньо-німецьку) мову, удалося це діло. Оповідання про суд лева він зробив тою основою, довкола якої громадяться інші оповідання, як хрусталі довкола спільного ядра. Віллемова поема була коло 1280 року перекладена на латинські вірші й пізніше перероблювана на прозу (по-нідерляндськи друковано в 1479 і 1485, по-німецьки друков. 1489, по-бельгійськи друков. 1564). Старонімецьку прозову переробку, де лис називається „Reineke“, переклав у р. 1794 великий німецький поет Ґете на німецькі гексаметри, держачися старої друкованої книжки майже крок у крок; його переробка називається „Reineke Fuchs“ і відновила славу старо-нідерландської повісти в цілім світі.

Від кінця XV віку, коли були надруковані прозові переробки старих повістей про лиса, повісті ті сталися улюбленою народньою книжкою в Німеччині, Нідерляндах, Бельгії, а відси переходили чи то в перекладах, чи в усних оповіданнях до інших народів. Усні оповідання народні, дуже подібні до „галузів“ старофранцузької поеми, здибаємо в усіх европейських народів: чимало їх також у народів слов'янських, а особливо в українців, росіян і сербів, хоч писані, книжні переробки французької поеми в давніших часах сюди не заходили. Дуже багато оповідань про лисові та вовкові пригоди оповідають собі семигородські саксонці, що осіли тут іще в XIII і XIV віках. Навіть в устах галицьких жидів, що не вміють читати по-німецьки, чув я широке оповідання про лиса, зовсім подібне до основної повісти в нашій поемі; те саме оповідання записано навіть із уст півдиких муринів, готтентотів у полудневій Африці, де воно було занесено европейськими проповідниками разом із наукою Христової віри; віра Христова у них не прийнялася, а оповідання про лиса й вовка лишилися в їх тямці.

Треба мені ще сказати кілька слів про свою переробку цеї стародавньої повісти. Пишучи її, я взяв тільки головну раму нідерландської поеми Віллема, значить, ту саму, що є і в німецькій книзі про Райнеке і в Ґетевій переробці, та виповнював ту раму зовсім свобідно, черпаючи і з старо-французьких „галузів“ і з багатого скарбу наших народніх оповідань. Бажаючи написати книжку , я мусів із старого твору, а значить і з того, що написав Ґете, повикидати багато такого, що зовсім не годиться для молоді. Натомість я повводив із старих оповідань та з наших народніх байок дещо нового, так що загалом у другім виданню моєї переробки враз із тим оповіданням, що становить рамку цілости й тягнеться через усі пісні, вплетено тридцять більших або менших оповідань і уступів.

І ще одно. Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народнім добром, надати їй нашу національну подобу. Я, так сказати, на чужий, позичений рисунок накладав наші кольори. Дослівно я не перекладав ні відки ані одного рядка. Чи це хиба, чи заслуга моєї праці — в те не входжу, досить, що з цього погляду вона моя.

Лис Микита Пісня перша

ПІСНЯ ПЕРША.

Надійшла весна прекрасна, Многоцвітна, тепла, ясна, Мов дівчина у вінку; Ожили луги, діброви, Повно гамору, розмови І пісень в чагарнику.

Лев, що цар є над звірями, Пише листи з печатками, Розсилає на весь світ: „Час настав великих зборів! Хай зійдесь до царських дворів Швидко весь звірячий рід“.

Ось ідуть вони юрбами, Мов на відпуст з корогвами — Все, що виє, гавка, квака; Лиш один мов і не чує, В своїм замку знай ночує Лис Микита, гайдамака.

Ой не даром він ховаєсь! Знать, сумління обзиваєсь: „Кривдив ти звірячий люд!“ Тим часом в своїй столиці Цар засів поруч цариці, Щоб творити звірям суд.

Перший вийшов Вовк Неситий. „Царю, — каже, — від Микити Вже мені хоч пропадать! Діток моїх б'є, кусає, А Вовчицю обмовляє Так, що й сором повідать!“

„А й мене — хіба ж то чесно? — Як він хитро і облесно Мало в гріб раз не вігнав! Це було ще того разу, Як я з царського указу Мировим суддею став.

„От до мене вбіг Микита! „Вовче, справа знаменита! Штири Барани ось тут. Їм лишилася по батьку Гарна частка поля в спадку, І на твій здаються суд.

„Бачиш, почали свариться Та вже де їм поділиться — Геометри в них нема. Я веду їх в сюю нетру:

Будь їм ти за геометру, — Праця буде не дарма“.

„Втішивсь я — нема що крити. Бачте, Баранів мирити Дуже люблю над усе: Як зроблю їм справу в полі, То вам жоден з них ніколи Вже рекурсу не внесе.

„От я швидко збираюся, З Баранами вітаюся — Хлопці повні, як стрючки! „Ну бо, хлопці, поспішімо, На той спорний ґрунт ходімо! Маєте пальки, дрючки?“

„Все тут, — кажуть, — все готове!“ Вийшли в поле Баранове, Стали мірять — ні, не йде! Тут замного, там замало, Вшир не хочуть, вздовж не стало, Бо тут ліпше, там худе.

„Далі каже Лис Микита: „Тут одна лиш стежка бита Вас до правди доведе. Вовче, стань на середині, А з них кожний в цій хвилині На ріг ниви хай іде.

„Станьте й стійте там спокійно! Кожний уважай подвійно!

Як я крикну: раз, два, три! То з вас кожний без уговку Як найшвидше к пану Вовку, Що лиш сили, просто при!

„Хто найшвидше дочвалає, Вовка з місця геть зіпхає, Матиме найбільшу часть. Зрозуміли?“ „Зрозуміли!“ „Ну, ставайте ж, і до цілі Хай вам Бог добігти дасть!“

„В середині став я радий, Не доміркувався зради, А Микита на межі Аж у собі радість тисне — Як не гаркне, як не свисне: „Раз, два, три! А враз біжи!“

„Ледве крикнув Лис Микита, — Гей, як рушили з копита Барани у той сам час! А як збилися докупи, То вам наче штири ступи В мене гопнули нараз.

„Штири Барани від разу Мої кості на логазу, Здавалося, потовкли;

Я лиш зіпнув, закрутився, Та й на землю покотився, Очі кров'ю запливли.

„Та прокляті Бараниська Не вважають, що смерть близька, Що зомлілий я лежу: Цей рогами звідси пхає, Той в противний бік штовхає, Щоб посунути межу.

„Довго ще так правувались Що хвилини розбігались, Та й рогами в мене бух! А Микита, той собака, Реготавсь, аж лазив рака, Що так з мене перли дух.

„І були б за нюх табаки Там на вічну ганьбу таки Вовка вбили Барани, Та дав Бог, моя Вовчиця Там надбігла подивиться, — Аж тоді втекли вони“.

Хоч як жалібно цю повість, Мов сумную дуже новість, Вовк цареві голосив, То цариця хихоталась, Та й цар, щоб не знявся галас, Ледве в собі сміх душив.

Гектор, цуцик, неборака, Став на лапки та й балака:

„Царю, страже наших прав! Ковбаси я мав шматочок, Та й сховав її в куточок, — Лис і тую в мене вкрав!“

Кіт Мурлика скочив жваво: Бач, яке собаче право! Ковбаса була моя! Що Лис злодій, я не спорю, Але ковбасу в ту пору В ковалихи викрав я!“

„Чиста правда, що й казати — Рись почав так промовляти, — Лис Микита злодій є. Він сумління, честь і віру За курча, горілки міру Без вагання продає.

„Та ж то нехрист, та ж то Юда! Патріотизм в нього злуда, Хто ж добра б від нього ждав? Знаю я його натуру! Він всіх нас жидам на шкуру За свинини б фунт продав.

„Заєць ось — душа спасенна, Як живе, ні в ніч, ні денно Зла нікому не хотів. Ну пішов він до Микити, Той, бач, мав його навчити Тропарів і кондаків.

„Ой, гірка була наука! Лис відразу взявсь до бука А прийшли на п'ятий глас, Він струснув Зайця мов грушу; Був би витряс з нього й душу, Як би я його не спас“.

Аж ось виступив до трону, Шоб взять Лиса в оборону, Стрий його, Борсук Бабай. „Добре то старі казали: Жди від ворога похвали! Що тут наплели, гай, гай!

„І не сором вам, Неситий, Власну ганьбу розносити, Відгрівати давну пліснь? А ви краще б нагадали, Як ви з Лисом мандрували, — То правдива, свіжа піснь.

„Вірним другом був Микита, Але наша злість несита Злом платить найкращу річ. Раз ото степами йшли ви, Голод мучив вас страшливий, Хоч коліна власні їж!

„Аж тут чути: „Гатьта! Вісьта! Іде шляхом хлоп до міста,

З рибою на торг мабуть. „Гей — Лис каже, — мисль щаслива! Брате, буде нам пожива, Лиш гляди та мудрий будь!“

„Скочив Лис з одного маху, Бач, і впав посеред шляху, Мов здохлий простяг лапки. І лежить оттак простертий — Він же ж міг пожити смерти Від мужицької руки!

„Хлоп над'їхав — що за диво! З воза зліз, за камінь живо, Щоб його добити там. Далі бачить — він не диха! „От мій зиск — промовив стиха — На клепаню буде блам“.

„Взяв Микиту за хвостину Та й на віз між рибу кинув, Сів і їде в Божий час. А Микита, той проноза, Ну ж метати риби з воза, В діжці лиш лишився квас.

„Риб не стало. Лис мій в ноги! Здибав Вовка край дороги, — Той останню щуку мне. „Ну бо, брате Миколайку, Ти лишив для мене пайку? Погодуй тепер мене!“

„О — говорить Вовк Неситий — Ось де пай твій знаменитий! На, смакуй та не вдавись!“ І — зміркуй безодню злости! — Дав йому лиш самі кості З риб, що вкрав так сміло Лис!

„А для Зайця річ нелюба, Що надрав учитель чуба? Ніби нас не драли всіх? Хто ж то бачив, щоб наука Йшла до голови без бука? Це розмазувать — лиш сміх.

„А той цуцик, Гектор куций, Сам спіймавсь на своїй штуці! Кіт Мурлика нам сказав: Ковбасу ту знакомиту, За що скаржить він Микиту, Сам він у Мурлики вкрав.

„Мій братанок — муж побожний. Всякий проступок безбожний Перед ним неначе хрін. Ось вже цілий рік минає, Як твердий все піст тримає, Не бере в рот м'яса він.

„Я вже сам не раз журився, Що так голодом зморився“ — Тут урвав нараз Бабай… Бач, кумпанія чимала

Хто зна звідки причвалала З криком, шумом в царський гай.

Старий Півень перед веде, За ним по два у ряд іде, Несуть мари на плечах: А на марах курка лежить, За марами весь рід біжить — Плач і лемент, ох і ах!

Півень перед троном царським Крикнув тенором лицарським: „Милосердя, царю мій! Вся надія наша вбита! А убійця — Лис Микита! Хай нас суд розсудить твій!

„Ми в манастирі святому Проживали й зла нікому Не чинили. Та не раз Бачив я, що попід брами Лис мишкує, — все за нами Своїм хижим оком пас.

„Я ці штуки добре знаю, Своїм дітям повідаю: „Стережіться, крий вас Біг! В ліс мені не вибігати, Бо там ворог наш зубатий, Він життя вас збавить всіх“.

„Аж тут раз стук-стук до брами В волосянці перед нами Став Микита як монах, Повітав нас благодаттю, Та й із царською печаттю Лист відкритий мав в руках.

„Ось вам, каже, лист безпеки! Каже цар, щоб від теперки Між звірями був спокій, Щоб братався Вовк з Вівцями, І щоб я навіки з вами Був як друг, як брат, як свій!

„Бач, пустинником я стався, І від м'яса відцурався, Їм лиш зілля й дикий мід. Мир вам, діти! Живіть з Богом!“ І, вклонившись за порогом, Він пішов собі у світ.

„Ну — тут дітям я говорю,— Воля, діти! Можна з двору Нам по стернях погулять!“ Радість, втіха, спів між нами! Всі ми рушили за брами, — Та не всім прийшлось вертать.

„Лиш ми вийшли, — гульк з укриття Як не скочить Лис Микита, Та й хахап мою дочку! Я як крикну: Кукуреко! Але він вже був далеко, Вже сховався у ліску.

„Я кричу, мов дзвони дзвоню… Вірні пси за ним в погоню Кинулись — та, Боже мій! — Принесли лиш труп бездушний!.. Так той злодій непослушний Зневажає на̀каз твій!“

Цар сказав: „А що, Бабає? Дуже гострий піст тримає

Твій братанок! Бачиш сам, Як то він спасає душу! Ні, кінець зробити мушу Всім подібним хапунам!“

І Ведмедя зве Бурмила: „Як тобі в нас ласка мила, Друже, меч свій прив'яжи, Йди до Лиса, хай, мосьпане, Зараз тут на суд мій стане, — Строго-строго накажи!

„А вважай на ту падлюку, Щоб не вдрав яку він штуку, Бо то, брате, хитрий звір!“ „Що, мене б він смів дурити?“ — Закричав Ведмідь сердитий, Та й потяг в Микитин двір.

Лис Микита Пісня друга

ПІСНЯ ДРУГА

Гей, хто в лісі не буває, Той не бачив, той не знає, Як Микита Лис живе. Лисовичі — славний замок Не один там хід і ґанок, Ям, скриток чимало є.

Лис Микита в своїй буді Спочива собі по труді, Аж нараз почув: стук, стук! Глянув — ой, небесна сило! Аж це сам Ведмідь Бурмило, А в руках страшенний бук.

„Гей, Микито! Де він, ланець? Вилізай! Ось я посланець Від саміського царя! Наробив ти зла багато, Злий на тебе Лев, наш тато, — То й спокутувать пора!

„Кличе цар тебе на суд: „Хай мені явиться тут Лис Микита, гайдамака! А не хоче йти в мій двір, — На тортури, під топір! Хай пропаде мов собака!“

Лис Микита щулив вуха, Коло брами пильно слуха Тих грізних ведмежих слів. „Ей, — гадає, — що б зробити, Цього дурня раз провчити, Щоб так гордо не ревів!“

Хитро в шпарку зазирає, Чи де засідки немає? Але ні, Бурмило сам! Ну, тоді він вийшов сміло, Втіхою лице горіло: „Вуйку, ах, вітайте ж нам!

„Вуйку, ви ж це? Бійтесь Бога! Так далекая дорога, А такий надворі сквар! Ви втомились, ви без духа, Піт вам скрізь тече з кожуха! Що ж то, наш вельможний цар

„Інших вже послів не має, Що найкращих посилає, На найстарших труд валить? — Ну, подвійно рад я тому, Що хоч раз до мого дому Гість так чесний загостить.

„Суд для мене — з маслом каша! Знаю бо, що мудра ваша Рада захистить мене. А як ви за мене слово Скажете, то все готово, Царський гнів тяжкий мине.

„Вуйку, ми ж одного роду! З вами я в огонь і в воду! Лиш цю нічку ще заждіть! Гляньте, небо замрячене, Ви втомилися, а в мене — Вибачте — болить живіт“.

„А це що тобі, небоже?“ „Ох, вуйцуню, страх негоже! Я ж пустинник, то й не слід М'яса їсти. Ось і мушу, Щоб не брать гріха на душу, Ссати той обридлий мед“.

„Мед? — аж крикнув пан Бурмило, — Мед обридлий, Божа сило! Я ж за мед би й душу дав! Де він? Де його купуєш? Як мене ним утрактуєш, Вір — не будеш нарікав.“

„Вуйку, — каже Лис, це жарти!“ „Жарти? Дай лиш зо три кварти, То й присягою скріплю! Мед, це райський корм чудовий! Все за мед я дать готовий, Над усе я мед люблю!“

„Га, як так, мій вуйко милий, То ходім! Хоч в мене сили Дуже мало — що робить! Наказ твій, то голос з неба. Для так чесних го̀стей треба Сил, здоров'я не щадить.

„Недалеко тут — ось тільки Буде відси зо чверть мильки — Є багатий хлоп Охрім. В нього меду тьма безбожна, Що не то що їсти можна, Але хоч купайся в нім!“

„Ой — зідхнув Ведмідь Бурмило, — Аж на серці замлоїло!

Ну, Микито, ну біжім!“ Сонце сіло вже за гори, Як добігли до обори, Де багатий жив Охрім.

На землі там близь города, З дуба грубая колода Бовваніла. Майстер Гринь Хтів повздовж її лупати, То й почав з кінця вже гнати Здоровенний в щілку клин.

З-на дві п'яді вже одверта Щіль була; колода вперта Все таки не трісла ще, Лиш від клина заскрипіла, Ніби зуби заціпила, Прохрипівши: „Ов, пече!“

„Вуйку! — шепче Лис Микита, — Ось колода ця відкрита — Ти пощупай їй під бік! Хоч крива вона та сіра, Та в ній меду, що не міра, Відси й я не раз волік.

„Глянь, вже темно по долині. Хлоп давно лежить в перині, То ж нічого ти не бійсь! Їж до схочу в ім'я Боже! Я постою на сторожі… Ну лиш, сміло в шпарку лізь!“

„Спасибі тобі, небоже! — Рік Бурмило, — стій, щоб, може, Не надліз який злий дух! Ой, вже чую запах меду! Ти, небоже, стань спереду, На до рук оцей обух!“

І за цим Ведмідь Бурмило Лапи, голову й карчило В ту широку щіль запхав; Лис тим часом трах обухом, Клин із дуба вибив духом, І Бурмила дуб спіймав.

„У! — сказав дуб, — є ще сила!“ Гей, як вхопить він Бурмила, Аж тріщав у нього лоб. „Вуйку! — крикнув Лис Микита, — Правда, шпарка знаменита! Знав, де мед ховати, хлоп.“

А Ведмедя заціпило! Стогне, сапа мій Бурмило, Але дуб трима й трима. Шарпнув вуйко зо три рази, Затріщали лапи й в'язи, Але вирвати — дарма!