Твори (Франко, 1956–1962) — 3

Том III

ІВАН ФРАНКО

Том III.

Видавниче Товариство «КНИГОСПІЛКА» Нью-Йорк 1956.

Ivan Franko

Volume

Published by

KNYHO-SPILKA

New York 1956

ІВАН ФРАНКО у 25-му році життя (1881 р.)

Обкладинка та обгортка П. П. Холодного

ЗМІСТ

1em

. . .

.

Рутенці

І

ТИПИ Й ПОРТРЕТИ ГАЛИЦЬКИХ ЛЮДЕЙ із 60-х та 70-х років минулого віку

ПЕРЕДМОВА

Говорити про важність т. зв. руського питання для галицьких справ, особливо серед теперішніх відносин, на мою думку, не веде ні до якого результату. Далеко важніше збирати матеріял для докладного пізнання цеї справи та основного її полагодження. Це й мета оцих моїх нарисів.

Жиючи довгі літа серед різнородних партій та відтінків галицької Руси, мав я нагоду додивлятися докладніше, ніж хто інший, до тої сумішки неконсеквенцій, мрій, непорозумінь та простого нерозуміння, серед якої жиє, ділає та обертається чоловік із руської інтеліґенції. Довгі літа пильних спостережень, розуміється, не без численних розчаровань та помилок із мойого боку, позволили мені нарешті проглянути цю густу мряку, що покриває зовнішню постать тих людей, доглянути їх різні забарвлення відповідно до партій, напрямів та ніби переконань, і ясно зрозуміти той спільний їм усім корінь, ту дійсну основу їх характерів, що лишається незмінною, не вважаючи на партії, напрями, політичні переконання, часто навіть не вважаючи на розмірно вищу освіту. Той корінь, це рівночасно зародок нового суспільного типу, досі ще не сформованого виразно, який про те аж надто виразно дає чути своє зародження серед галицько-руської інтеліґенції, типу відомого під трохи згірдною назвою „Рутенця“.

Що таке Рутенець і в якім значенню заслугує він на назву сучасного суспільного типу? У внутрішнім життю галицько-руської інтеліґенції в останніх роках помалу, але досить виразно доконується важний переворот. Течії західно-европейського життя напливають до нас чимраз обильніше й забарвлюють усе по свойому. Правда, досі вплило їх до Галичини розмірно менше, ніж деінде, тому також їх впливи не могли зарисуватися ще ясно та виразно, не витворили окремого визначного типу. Невиразність, невизначність і половинність, це головна прикмета теперішньої фази розвою галицько-руської інтеліґенції, це рівночасно головна перешкода для постороннього дослідника до пізнання правдивого характеру того розвою. Який цвіт виросте з того зародку, не трудно вгадати. Вся Европа рясно покрита тим цвітом. Галицькі Рутенці — прошу завважити — це не жадна етнографічна ані історична, це чисто технічна назва. Вона обіймає собою збір певних характеристичних прикмет і, як така, являється властиво загально-психологічним терміном. Її основою, на мою думку, треба вважати буржуазні (міщанські) інстинкти. Тип буржуа, що панує серед західно-европейської інтеліґенції, не виробився серед галицько-руської інтеліґенції, не запанував іще гордо та самовладно, але прикмети, характеристичні для буржуа, являються, хоч і вроздріб, і розростаються чимраз сильніше. Осібники, визначені тими прикметами, не знають іще їх суті, хоч і носять їх у собі. Вони не можуть критися зі своїми інстинктами, хоч ті інстинкти ще не доросли до такої сили, щоб могли виявляти себе визначними вчинками. Оце властивість рутенства. Воно — переходовий тип, що зазначує епоху розкладу та перевороту суспільного. Воно проявляється в різнородних видах, різнородне відповідно до різних темпераментів та ступнів освіти, та проте воно все однакове в своїй суті.

В поданих далі нарисах уважний читач здужає розпізнати різні об'яви того нового типу, і може з того, хоч і скупого, матеріялу утворити в своїй уяві загальний нарис типу, який у галицько-руській суспільності чекає ще свойого повного вироблення, але незабаром мусить повстати силою доконечного історичного розвою. Чи довге буде його панування і до чого воно доведе, це зовсім інше питання.

Писано в вересні 1878 р.

1em

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

(до « і»)

Видаючи окремою книжечкою чотири мої нариси під оцим загальним заголовком, уважаю потрібним подати дещо з моїх споминів про час та обставини, серед яких були написані ті нариси.

Гімназіяльні студії, які пройшов я в Дрогобичі, при всій бідності, серед якої довелося мені жити, як ученикові з-під селянської стріхи, не були для мене таким тяжким часом, як догадувався дехто з тих, хто пробував на основі моїх літературних праць компонувати собі мій життєпис. Шкільна наука ніколи не була для мене страшною, а навпаки, все доставляла мені нові приємності в міру того, як розширявся обсяг мойого знання. Товариське життя між учениками було також таке, що доставляло багато невинних приємностей, а мало дійсних прикростей. Відносини вчителів до учеників у гімназії були звичайно ліберальні, хоч майже ніколи не доходили до тісніших, приятельських відносин, як це буває іноді по наукових закладах. Учителі майже всі дивилися на учеників звисока та не допускали їх до надто близької довірености; лиш деякі відносилися до учеників загально неприхильно.

Ученики дрогобицької гімназії в другій половині 60-тих і в першій половині 70-тих рр. по-за школою жили звичайно кружками, крім тих місцевих, що жили в своїх родинах і переважно не мішалися до кружкового життя. Позамісцеві ученики жили на кватирах (станціях) переважно по різних передмістях у міщан та міщанок, і відповідно до тих кватир творилися між ними кружки. Де жило кілька учеників на одній кватирі, там до них не раз сходилися товариші з інших кватир, що жили одинцем. У таких кружках велися оживлені розмови; в менших кружках, зійшовшися по два або по три, ученики займалися лектурою позашкільних книжок, при чім один читав голосно, а інші слухали. Таким способом я з товаришем Йосифом Райхертом, сином німецького колоніста, в вищій гімназії читав драми Шекспіра, Шіллера та Гете. З його старшим братом Филипом Райхертом, що з самбірської гімназії перейшов до Дрогобича, я один рік жив на спільній кватирі в домі боднаря Корпака.

Формальних кружкових організацій між гімназіяльними учениками в моїй клясі не було. Коли ми з нижчої гімназії перейшли до вищої, т. зн. до V кляси, попробував тодішній перший відличний Антін Шіллер зав'язати позашкільний кружок товаришів без відома вчителів та директора. Після умови ми зійшлися на одній кватирі числом більше як 20, Шіллер отворив зібрання гарною промовою на польській мові, виясняючи в ній задачу кружка — займатися в хвилях свобідних від шкільної науки літературою та писанням літературних або наукових праць, що мали бути відчитувані на зібраннях кружка. Товариші дали собі руки брати участь у тім кружку і держати свою роботу в тайні, але кружок простояв дуже недовго, відбув, здається, не більше як два або три засідання, а потім не сходився більше, та не полишив по собі ані статуту, ані протоколів, ані жодних записок. На однім засіданню того кружка я прочитав початок свойого оповідання, якого потім не продовжав. До кружка належали поляки й русини. Спорів між обома народностями ані в гімназії за моїх часів, ані в тім кружку не було. Так само рівними між нами були й товариші жиди, з яких особливо Ізаак Тігерман, звичайно третій або четвертий відличний, визначався як незвичайно здібний математик.

Вже з самого характеру гімназіяльного життя виходило, що ученики, бувши гістьми на своїх кватирах, не могли глибше вникати в життя родинне чи громадське тої людности, серед якої жили. Мені пощастило в наймолодших літах, коли я ще ходив до т. зв. нормальної школи, що містилася в манастирі о.о. Василіян при церкві св. Трійці в Дрогобичі, жити на кватирі у міщанки Кошицької, що вдруге вийшла заміж за столяра Гучинського. Тут живучи протягом трьох літ, я мав нагоду придивитися ближче родинному життю та ремеслу дрогобицьких міщан, і списав дещо з тих своїх вражінь у нарисі «».

Незвичайними розривками в життю дрогобицьких гімназіястів бували екскурсії під проводом деяких учителів у околиці міста, або до трохи віддалених місцевостей. Такі екскурсії в моїх часах і з моєю клясою устроювали вчителі природничих наук, Емерик Турчинський, що спеціяльніше займався ботанікою, та Іван Верхратський, що з замилуванням займався ентомологією, мав великі та дуже гарно виконані збірки хрущів та мотилів, і надто займався також збиранням матеріялів до пізнання народнього язика та його діялектів. З важніших екскурсій, устроєних обома тими вчителями, згадаю тільки кілька прогульок до Урича. Одна з них під проводом професора Верхратського складалася майже з самих тільки русинів, і дала йому досить багату збірку рідких хрущів, які вспіли знаходити різні ученики, шниряючи сюди й туди по лісі, біля джерел та потоків. У самім Уричі члени екскурсії оглядали оба величезні камені, що мають на собі сліди людської праці; до одного з них, що лежить оддалік у лісі і до якого дуже рідко доходять звичайні гості, що відвідують Урич, показав нам стежку тодішній парох Урича, о. Охримович, у якого ночувала часть учасників екскурсії з проф. Верхратським. У темнім льоху головного великого каменя проф. Берхратський зловив тоді малесенького лилика-підковця, найменший із відомих у нас родів лиликів, що, немов нічний мотиль, у рідкій пітьмі кам'яного льоху раз-у-раз літав попід стелею. Таких самих лиликів я бачив пізніше також у Бубнищі, як літали в сутінку між двома височенними кам'яними стінами.

З інших екскурсій, які довелося мені робити в товаристві проф. Верхратського, згадаю дві екскурсії до мойого рідного села Нагуєвич, у яких збірка проф. Верхратського збагатилася також деякими незвичайними хрущами та незвичайно великим примірником ядовитої змії.

Маючи від дитинства замилування до збирання грибів у лісах та до ловлення риб у річках та потоках, я також із Дрогобича в неділі та свята, або, коли був вільний час, то й серед тижня, при погоді ходив чи то сам, чи з товаришами в околиці міста, до лісу, званого Гіркою, до другого, званого Тептюж, зложеного з самих дубів, а також до ріки Тисьмениці, що пливе з південного боку міста Дрогобича, в якій ученики в різних місцях купалися. Із моїх товаришів, що визначалися особливим талантом до риболовства, згадаю Паславського, що йшов вище від мене в школі, був значно старший і вже дорослий мущина, та, не скінчивши гімназії, пішов до війська, а потім став жандармом, і Теодора Савулу, селянського сина з Опарів, що в молодих літах мав дуже гарний голос і був добрим співаком, але як ученик ішов дуже слабо, так що під кінець року товариші звичайно випрошували в професорів, щоби перепустили його з кляси до кляси. Оба ті мої знайомі мали незвичайний талант ловити риби руками. З Паславським я перший раз ходив до потоку, що пливе за Тептюжем; там у глибоких вирах під корчами Паславський руками зловив кілька кленів, коли натомість я решетом, окрім дрібної риби, міг зловити ледве одного. В тім самім потоці Савула зловив руками під корчами двох величезних кленів у такім місці, де я решетом не міг зловити ані одної рибки.

До менше невинних розривок у життю гімназіястів належали гостини в пиварнях, яких у Дрогобичі було небагато. Треба завважити, що порядної реставрації в роді тих, яких так багато у Львові, в Дрогобичі, не вважаючи на його многолюдність, не було тоді і нема й досі ані одної. Була тільки одна цукерня русина Височанського, та тепер її також нема. Учителі збиралися звичайно в коріннім склепі Баєра, що шинкував також пивом, а ученики ходили на пиво до жидівської пиварні на північно-східнім розі ринку, якої назву я вже забув. Особливо в останнім році гімназіяльної науки наша кляса збиралася досить часто вечерами в тій пиварні, де при повних склянках ішли веселі розмови та товариські співи. Раз тільки, згадується мені, ми були таким більшим товариством у винній торгівлі Штернбаха. Син властителя тої торговлі, також ученик дрогобицької гімназії, що йшов роком нижче мене, мав незвичайний талант до клясичної філології і живе тепер у Кракові, як професор університету і член польської Академії Наук. Коли зібрані студенти хотіли вечером повечеряти щось, то йшли до трактієрні Єґера, в якій одначе можна було крім пива дістати тільки свинину.

Розуміється, був іще співацький хор, без окремої організації, який складався з учеників вищих кляс, охочих та здібних до співу. Цей хор із природи речі був виключно український, бо ученики латинського обряду, що ходили на службу Божу щонеділі та свята до латинського костела, слухали там гри органів та співу органіста, і не потребували свойого власного хору. Русини дрогобицької гімназії за моїх часів мали досить гарний хор, якого традиція тяглася ще від часів давніших, від моєї шкільної науки. За моєї пам'яти ще з нормальних шкіл, диригентами гімназіяльного хору були Стеців, Ничай (теперішній директор «Народньої Торговлі»), Коростинський, Гапонович, Дрималик, Янишин і, нарешті, мій шкільний товариш Кароль Бандрівський. Із визначніших співаків, що за моїх часів співали в дрогобицькім гімназіяльнім хорі, згадаю ще басів Танчука та Коростинського, тенора Закревського, пізнішого оперового співака в Москві, рік чи два мойого шкільного товариша з нижчої гімназії — Демкова, що покинув гімназію, не скінчивши її, та Тиханського, що мене та деяких моїх товаришів учив початків нотного співу. Основателем того гімназіяльного хору був Стеців, що прийшов до Дрогобича з Перемишля, де при гімназії вчив співу Нанке, німець, що полишив по собі деякі композиції також українських церковних співів. Стеців, прибувши до вищої гімназії до Дрогобича, зібрав деяких шкільних товаришів, здібних та охочих до співу, навчив їх початків нот, і таким способом оснував ученицький хор, якого традиція тяглася до моїх часів і далі.

Не буду тут ширше розводитися над першими роками моїх університетських студій. На це прийде час, може, колись пізніше. Тут тільки згадаю, що в р. 1876 у мене зародилася думка дати ряд коротких образків із життя різних верств нашої суспільности п. з. «Галицькі образки», яких одну серію я написав прозою, а другу віршами. В р. 1878, вийшовши з в'язниці і приступаючи разом із М. Павликом до видавання місячника «Громадський Друг», я дав для першого числа того місячника нарис «Патріотичні пориви», що трохи пізніше сплодив у мені намір, у ряді образків змалювати деякі типи та появи з життя галицько-руської інтелігенції. В тім самім році я познайомився з польським письменником та поетом Миколою Бернацьким, талановитим перекладачем та сатириком, що підписував свої твори псевдонімом M. Rodoc, та з властителем польської книгарні Бартошевичем, що давав наклад на польський тижневник « literacki, artystyczny, naukowy і społeczny». Той тижневник виходив тоді вже п'ятий рік, а панів Бернацького та Бартошевича можна було тоді вважати фактичними його видявцями, хоч вони й не підписувалися. Оба вони були лібералами і признавали себе республіканами, а Бернацький, родом із Конгресівки, що, виїхавши з Росії, по кільколітнім побуті в Кракові одержав австрійське горожанство, в своїх поетичних творах та перекладах виявляв недвозначні радикальні симпатії. Для того тижневника я й написав восени 1878 р. чотири нариси під спільним заголовком «Rutency», та тільки три з них були оголошені друком у тім письмі, а четвертий, що мав титул «Demokrata», застряг десь у редакційній теці.

Видаючи пізніше окремими книжками свої оповідання, я даремно шукав того річника «Tygodnia», в якім містилися мої нариси, щоби в перекладі на нашу мову подати їх до відома нашої публіки. Тільки при кінці 1912 року мені пощастило знайти такий примірник у антикварні Ґрунда, який був ласкав визичити мені його для доконання цього перекладу.

Переклад робив я сам, доконуючи деяких змін супроти польського тексту, які, надіюся, не вийдуть на шкоду літературній вартості тих нарисів. Хоч писані так давно, в моїй молодості, вони, здається мені, ще й тепер не стратили своєї вартости, а може разом із іншими моїми писан- нями послужать невеличким антидотом супроти привички деяких молодших наших письменників черпати теми до своїх творів із власної чистої або й зовсім нечистої фантазії, а не з живої дійсности, яка все і скрізь одиноко може бути джерелом живої та плодючої поетичної творчости.

Писано дня 17/ХІІ. 1912 р.

Рутенці I. Молода Русь

I.

МОЛОДА РУСЬ

Приятелі мої, молоді, гарні, як весна, сердечні, як рідня! За тюремною ґратою, серед холоду, вогкости та туги, під час темних, безсонних ночей стають передо мною ваші лиця, то в цвіті здоров'я та радости, то худі та виссані працею, недостатком та передчасною грижею. Дивлюся на ті дорогі лиця, і мою душу стиха наповняє, а в серці росте надія, що вам легше буде ступати тою дорогою, на яку станули ми, перті спільною думкою та твердою вірою.

Не дивуюся зовсім, що між вами не бачу декотрих із моїх найдавніших знайомих, що були товаришами та приятелями моїх дитячих літ. Куди то розбрелися вони? Якийсь страшний вир проглинув їх, і в моїх, тюремних снах нема місця для потоплеників. Так, вони потонули безповоротно в тім багні, яке хтось із нас так влучно назвав «рутенською безмисністю». Згадаю тільки одного з них, а вистарчить за всіх.

Було це в осені 1875 р., коли, прибувши перший раз до Львова, повен маломістечкових фантазій та маломістечкової чутливости, я, недовго гаючися, вибрався повідвідувати своїх знайомих, що вчасніше поприбували до Львова і жили тут довший час. Був між ними також Михайло, мій шкільний товариш іще з нормальних шкіл у Дрогобичі. Він був так само, як і я, селянський син. У школі довгий час сиділи ми поруч себе, помагали один одному в науці, ходили день-у-день оба по вулицях, одним словом, були ми оба приятелями, наскільки це слово можна приложити до таких дітваків, якими були ми тоді. Але вже минуло вісім літ, як я не бачив Михася. За підмогою якогось духовного свояка він дістався до бурси «Народного Дому» у Львові і ходив тепер до восьмої кляси німецької гімназії, стративши один рік задля слабости.

Ще тоді, коли малими хлопцями ми сиділи поруч на шкільній лаві, я завважив деякі признаки вдачі Михася, і може власне вони так сильно тягли мене до нього. В його укладі, голосі та рухах пробивалася поперед усього якась жіноча м'якість та лагідність. Вражіння тої м'якости, того солодкого, трохи притишеного голосу, того щирого, ніколи не занадто голосного сміху пережило в моїй душі цілу гору вражінь, назбираних протягом вісьмох літ, і ще й досі згадка про Михася нерозривно лучилася зі згадкою тих основних прикмет його темпераменту. Ніколи я не міг уявити собі його розпаленого чимось, кричучого, балакучого, неспокійного, що кидається на всі боки, і загалом ніяким способом я не міг приложити до нього тих прикмет, якими на щастя чи на нещастя так щедро обдарувала мене природа. Але такий протяг часу, як 8 літ, у супроводі инших, не менше важних, чинників, таких як шкільна наука, життя в бурсі і т. і., мусили неминуче викликати деякі зміни в успособленню Михася, мусили в певнім напрямі розвинути його характер, виробити поняття, вилити в певну форму його темперамент, і могли таким способом зробити з нього зовсім нового для мене чоловіка, якого повільного та незначного розвою я не міг слідити. І ось надавалася мені добра нагода пізнати всі здобутки тих різнородних впливів на душу та тіло мойого приятеля і при тім відмежувати докладно новоутворені верстви від первісного ґрунту. Тому легко зрозуміти ту нетерпливість, з якою я дожидав стрічі з Михасем.

Було це якось у неділю перед полуднем, коли я перший раз побачив його у Львові, як із кількома шкільними товаришами йшов вулицею до «Народного Дому». Я пізнав його відразу. Дивна річ, Михась із зверхнього вигляду не змінився майже ані на крихту. Те саме круглясте, гладке, майже дитяче лице, ті самі очі матові, трохи вогкі, що визирали немов із-за мли, той сам тихий усміх, той сам лагідний голос, ті самі рухи повільні, м'які, жіночі. У всіх подробицях я пізнавав давнього Михася, хоч той, що йшов обік мене, був уже не дитиною, але дорослим юна- ком, з претензією до дозрілости, інтеліґенції і, хто знає, може навіть до переконань.

І Михась пізнав мене також від першого разу і, всміхаючися, подав мені руку. Ми привіталися.

— Як же тобі тут ведеться? Як жиєш? — запитав я.

— Добре, добре! От як в нас у бурсі, — відповів Михась, киваючи головою. — Ще ліпше було би, якби вікт був ліпший.

— А певно, — підхопив я, — тут у вас у бурсі мусить бути не погано. Так багато молодих людей, товаришів, приятелів… весело, нема що й мовити.

Бурсаки, що йшли з Михасем, глянули по собі і почали сміятися якось гірко, хоч я й не зрозумів, чого властиво. І Михась усміхнувся якось дивно.

— Ну, щоби так дуже весело, цього не скажу, але все… от собі! А втім ходи з нами, побачиш сам нашу бурсу. Тільки те зле, що як прийде обід, то таке штуркання, такі бійки!… Один рветься перед другим… навіть з'їсти спокійно не можна.

— А як же там ваша гімназія? Професорів мусите мати добрих, розуміється?

— Та чому би ні, — відповів Михась якось нерадо. — Професори ввійдуть… щоби так багато вимагали, то ні… Навчиться чоловік лекції напам'ять слово в слово, та й по всьому. Тільки біда, що як не раз їсти хочеться, то й наука не йде до голови.

— Та чому ж у вас так мало їсти дають? — запитав я, здивований і немало вражений тими повторюваннями в словах Михася про їду, обіди та голод. При тім я поглянув уважніше на його лице та на лиця його товаришів, і ще більше почув здивовання, не знайшовши на тих рум'яних, здорових, навіть трохи надутих лицях ані слідів якогось недостатку або голоду.

— А ти думаєш собі, що нас годують? — скрикнув трохи живішим голосом Михась, облизуючи губи. — Та годувати годують, але лише стільки, щоби чоловік не вмер із голоду. А до того ще день-у-день церковний спів, то чоловік викричиться і вже голодний.

І знов «голод», «голодний», «годують»! Боже, і що ж нарешті це все значить? Чи цей чоловік не має ні про що цікавіше, ні про що ближче серцю згадувати, як про їду? Ця думка поневолі шибнула в моїй голові. Я почув щось немов глухий біль розчаровання. — Та ні бо! Спробую ще з іншої бочки, — подумав я собі і випалив на хибив-трапив:

— А чув я, що у вас тут якась боротьба, якісь спори… Що це таке? Скажи мені на розум!

— Боротьба? — відповів зачудований Михась. — А то які? Е, — додав, хвилину подумавши, — це ти певно говориш про тих українчиків, що ми з ними мали перепалки?

— Про них, або не про них, — відповів я, — бо не знаю нічого докладно.

— Та що тут говорити, — якось нерадо відповів Михась. — Завелися в нас у бурсі деякі українчики. Небагато їх було, всього чотири, не більше. Небагато й ми сперечалися з ними, бо й пощо? Їх не переробиш. То ми попросту поскаржилися господинові надзирателеві, той доніс до Управляющого Совіту, ну, і наших «парібків» вигнали на чотири вітри.

— Вигнали! — скрикнув я, здивований такою несподіванкою. — За що ж вигнали?

— За українофільство, — відповів Михась таким певним та спокійним голосом, як коли би сказав таку річ, що розуміється сама собою; як коли б українофільство був якийсь такий тяжкий злочин, за який іще найменша кара вигнання з бурси на чотири вітри. Ми в Дрогобичі кінчили гімназію, і ні про який такий злочин не чували.

— За українофільство? — скрикнув я, вдаючи, що не розумію нічого. — А що ж це таке українофільство?

— То ти цього не знаєш? — запитав Михась тоном явної вищости. — Так і видно, що приходиш із якогось китайського закутка! Українофільство, небоже, це така хвороба, що заражені нею люди забувають говорити по-людськи, а починають «базікати», це значить ніби говорити по-хлопськи, але м'якенько, і це називають «наським українським язиком».

— Ну, але що ж у тім такого злого, що за те аж із бурси виганяють? — запитав я.

— Авжеж мусить бути щось зле, — відповів Михась, трохи заклопотаний моїм питанням, — коли їх вигнали. У нас їх було чотири, то з ними ціла геца була. Вся бурса на кожнім кроці кричала за ними: «Парібки! Базіканнячко!» А що збитків робили їм раз-у-раз, то не раз аж тріскати було зо сміху. Але все те було би ще нічого. Та ось раз господин надзиратель зловив одного з них, як читав якогось Шевченка. Зараз у всіх чотирьох зроблено ревізії і познаходжено в них такі страшні та безбожні книжки, що господин надзиратель навіть показати нам їх не хотів. І за те їх зараз прогнали.

Слухаючи цього оповідання, я й вухам своїм вірити не хотів. Як то так низько стоїть тут іще почуття народньої свідомости! Ми в Дрогобичі кінчили гімназію, та не знали ніяких заборон. Многі з нас попрочитували все, що було доступне з Шевченка, Основ'яненка, Куліша, Костомарова та інших українських письменників, і нікому зі шкільних учителів і на думку не приходило робити за те якісь нагінки на учеників. Яке ж виховання мусить бути тут, які надзирателі, які провідники тої молоді, коли вважають відповідним держати її в такій дитячій невідомості, а ще до того так деморалізувати її дитячі чуття!

Тим часом ми війшли вже до будинку «Народного Дому» і через тісне, брудне та старими паками та бочками завалене подвір'я пішли на коридор, де власне з книжками в руках купками ходили бурсаки. Здалека вже чути було глухий гук, що виходив немов із величезного вулія; це будучі «підпори Руси» тарабанили латинські кон'югації, толковання з Лівія, або подиктовані паном професором пояснення до «Hermann und Dorothea». Та, не вважаючи на таке наукове заняття, на всіх тих лицях, надутих, знеохочених та поважних, виступав вираз сердечної глупоти, безмисности та тупої впертости; так і видно було, що та наука для них мука, панщина, видумана тільки на те, щоби давати їм зовсім непотрібну роботу.

Та коли ми ввійшли поміж них, сцена змінилася трохи. Більша часть бурсаків відірвала очі від книжок і почала придивлятися мені. Невеликий гурток Михасевих товаришів обступив нас, слухав нашої розмови, а дехто з них додавав деколи свої уваги або вибухав голосним сміхом. Не тямлю вже, про що ми розмовляли з Михасем, стоючи біля вікна. У мене під пахвою була книжка Дарвіна «Про походження родів», недавно перед тим видана в польськім перекладі.

Заговорившися, я положив книжку на примурок. По хвилі почув я за собою голосний окрик:

— Тьфу!

Обертаюся здивований і бачу, як один зі старших бурсаків розгорнув мою книжку і, побачивши її титул, зараз дав вираз свойому обуренню. В тій хвилі кілька інших заглянули також до книжки, одні з виразом цікавости, інші з огидою або острахом.

— Що ти, що ти? — звернулися вони до Михася, — як ти смієш приставати з таким чоловіком?

— Та це якийсь безбожник! — гукнуло довкола мене кілька голосів.

— Дарвініст!

— Нігіліст!

— Anathema sit! — побожно складаючи руки на груди, з журливим виразом на лиці сказав той бурсак, що перший заглянув до книжки, і віддалився.

Голоси обурення та не дуже приємні уваги розлягалися в повітрі і, мов бомби, сипалися на мою голову. На цілім коридорі зчинився великий гамір та гук, почулися свистання, немов би цілій бурсі грозила якась страшна небезпека. Серед тої наглої та несподіваної хуртовини я стояв як осуджений, не знаючи, що почати. З заклопотаним виразом я глянув на Михася, але він відступив від мене, лице його трохи поблідло, хоч усе ще всміхалося якось машинально та несвідомо. І кілька малих бурсаків прибігло з другого кінця коридору, щоби побачити страшного дарвіністу, а подивившися на мене, перехристилися й пішли назад до своїх кутів. У мене крутилося в голові, і з дива я не міг сказати ані слова.

Та поки ще я здужав прийти до себе, стався інший, не менше дивний, припадок. Крик на коридорі викликав із канцелярії господина надзирателя. Господин надзиратель, чоловік низький, грубий, чорновидий, зі скляними, тупо спокійними очима і з лицем напівмонгольським, напівмалп'ячим, в одній хвилі своєю появою кинув загальний перестрах на бурсаків.

Усі затихли, а найзавзятіші крикуни стояли тепер покірно, мов телята.

— Что ж такоє? — поважно та енергійно промовив господин надзиратель. — Ліновствуєте себі?

Гробова мовчанка на цілім коридорі.

— Ну, ну, не ліновствуйте! — озвався надзиратель, видимо вдоволений тою німою покорою свойого молодого стада. — Не ліновствуйте! Нині ради празника на обід будет колбаса.

І, сказавши це, вернув назад до свойого sanctissimum.

— Гурра, многая літа, гурра! — закричали врадувані бурсаки. — Колбаса, колбаса на обід!

Мов буря, полетіла радісна вість по всім коридорі. Залюбки повторяли її всі, почавши від великих восьмиклясників аж до малих колодачиків, що по кутах тарабанили: «alauda, alaudae, alauda». І не чекаючи вже довше, юрбою кинулися всі вниз, де була їдальня бурси, щоби прибути туди якнайскоріше і урвати якнайбільший шматок. З іншими побіг також Михась, рад, очевидно, що позбувся мойого товариства. Магічне слово «колбаса» доконало в одній хвилі величезного перевороту в настрою тих многонадійних юнаків.

Лишившися сам на коридорі, я по неволі почав міркувати, відки в тих молодих людей, на вид зовсім не зморених голодом, береться такий звірячий апетит? Розуміється, я не міг доміркуватися нічого. «Колбаса, колбаса на обід!» — ті слова раз-у-раз лунали в моїй душі та мішалися з моїми думками. І та «колбаса» до цього дня нерозривно зрослася в моїй пам'яті з поняттям «молодої, бурсацької Руси».

Від тої першої стрічі я вже ніколи не бачився з Михасем, і, правду кажучи, навіть відійшла мені охота бачитися з ним. Аж по кількох роках, коли у Львові почалися арештування за соціялізм і коли я за підозріння в тім же злочині попав під суд, перед судовою розправою переглядаючи папери, нагромаджені вступним слідством, я між іншим знайшов також невеличке донесення, в котрім було сказано, що я ще в осені 1875 р. «про́бував автора того донесення та інших бурсаків намовляти до революційних конспірацій і згадував при них про Дарвіна». Під тим донесенням був підпис: «Михайло З., слухач св. теології».

1878 р.

Рутенці II. Звичайний чоловік

II.

ЗВИЧАЙНИЙ ЧОЛОВІК

— А, як ся маєте, пане Маріяне?

— Спасибі, спасибі! Увійде. А ви як?

Пан Маріян, із яким власне я вітався, по досить довгім небаченню, був від кількох літ моїм, хоч не дуже близько, знайомим. Я пізнався з ним у гірськім селі Л., де він проводив вакації у свойого брата, що мав там власний дім і, як письменний чоловік, робив службу громадського писаря. Пробуваючи кілька неділь у Л., малолюднім гірськім селі, я був майже змушений познайомитися з паном Маріяном, як із одним із немногих інтеліґентних людей у цілій околиці, з яким чоловій, що не мусить день-у-день займатися фізичною селянською працею, міг поговорити, проходитися або заграти партію преферанса. А що я власне тоді вступав у той період життя, коли наклін до обсервовання людей, до в'язання їх мови та поступків із їх думками, характером та темпераментом починає найсильніше розвиватися, тож не диво, що моя увага звернулася також на пана Маріяна.

Він належав до тих людей, яких буденна поверхова клясифікація називає «звичайними». Ні одіжжю, ні голосом, ні зверхнім виглядом, ні привичками — нічим взагалі цей чоловік не виріжнювався з-посеред маси тих людей, яких видаємо, з якими розмовляємо та ведемо різні діла день-у-день і по которих у нашій пам'яті лишається зовсім неясне, сіре, безбарвне вражіння. Тому то й звикли ми висловлювати те вражіння такими словами, що хоч ніби зовсім зрозумілі, мають якнайменше значення, і мовимо:

— Та що, звичайний собі чоловік.

І мені також зразу ані в голову не прийшло розбирати поняття «звичайного чоловіка», так сильно зрослося воно в мене з певною групою неясних вражінь. І пана Маріяна, зараз по першій розмові з ним, я зовсім несвідомо втягнув до тої самої рубрики, така млява, нецікава та банальна була та розмова. Аж один зовсім не особливий, та не зовсім щоденний припадок, якого я був свідком, здер відразу заслону з моїх очей і спонукав мене уважніше роздивляти ту масу незначних фактів, яку обіймаємо назвою «звичайні речі». Цей випадок був ось який.

Раз якось вечером, ідучи вулицею здовж села, я проходив попри хату, в якій жили Маріян та його брат. Вона стояла коло самої дороги, відграничена від неї глибоким ровом, через який провадив місток із смерекових кругляків. Перед входом стояли дві старі косматі верби, що майже зовсім закривали вбогу, малу хатину, нічим не відмінну від інших сільських хат. Із тої хатини долітали до мойого слуху уривані, дуже голосно та сердито вимовлювані слова:

— А коли ж бо мені належиться! — чути було голос Маріяна.