Записки НТШ — 1

Частина I

ТОВАРИСТВА ІМЕНИ ШЕВЧЕНКА

ВИДАВНИЦТВО, ПРИСЬВЯЧЕНЕ НАУЦЇ І ПИСЬМЕНЬСТВУ УКРАЇНЬСКО-РУСКОГО НАРОДУ

ВПОРЯДКУВАВ

. .

ЧАСТИНА I.

.

З друкарнї Товариства імени Шевченка під зарядом К. Беднарского.

1892.

Громадський рух на Вкраїнї-Руси в XIII. віцї

Громадський рух на Вкраїнї-Руси в XIII. віцї.

I.

Українсько-руські землї, від коли застає їх істория, бачимо ми, що до полїтичного устрою, в становищу двоїстости. Устрій сей складаєть ся властиве з трох переважно елєментів: перший елємент — се земські обивателї, „людіе“, „земля“, се-б то концентрация міст, з геґемонїєю головного міста („город“, „город старійший“), і громада сего міста — віче, яко її заступник; другий елємент — се князь; третій — єго „дружина“, або інакше — „бояре“, „мужі“, „отроки;“ але сї два останнї елєменти, в нормальних відносинах, бувають тїсно звязані межи себе й солїдарні, так що взагалї у відносинах громадсько-полїтичних маємо дві основні ґрупи: землю — й князя з дружиною єго. Сї-ж ґрупи, хоч відносини їх міняють ся часами, хоч пробувають вони інодї в згодї, не злучають ся в одне тїло, не перестають почувати себе за щось окреме, відрубне одна від одної: „земство“ було само по собі, а князь (з дружиною) сам по собі, як каже один історик. У відносинах сїх двох основних ґруп, сїх підвалин й лежить уся вага тогочасної громадсько-полїтичної істориї українсько-руських земель.

Родовід сего полїтичного устрою ми можемо висьлїдити по усїх українсько-руських землях, опріч початкової Руси — се-б то старої землї Полян. Ми знаємо, що усї сї землї й племена, одне за одним, підгорнули під себе київські князї; починав ся сей процес з „примучування“, екзекутивного вибирання дани, а кінчив ся на тім, що по усїх землях замісць тубильної старшини, чи над нею, посаджено було князїв з київського князївського дому, а сї князї забирали в свої руки земське кермо й розсаджували своїх дружинників по всїх значних посїлостях землї. Та- ким робом по всїх сїх землях князї й їх дружина (з початку) були чужі, прихожі. Такий родовід тутейшого полїтичного устрою може й впливав на виробленнє єго двоїстости, але тільки частиною. Бо згодом прихожа княжа династия осїдала, зживала ся з землею, мала її за свою питому, і земля уважала сю династию за свою природженну; в дружину все більше входили елєменти місцеві, й вона ставала з часом в значній частині тубильною. Одначе двоїстість зоставалась: зоставалась через те, що се залежало переважно від інчої причини, від ознак тогочасної власти.

Що до Київщини, властиве до східної її частини, землї Полян, то всїм відоме оповідання, заведене у найдавнїйшу лїтопись, про те, як опанували її прихожі князї з роду варягів-Руси й осївши утворили велику державу. Багато було писано проти сїєї лїтописної традициї й навпаки — в оборону її, багато ще має писатись, але нам здаєть ся, що приняти її жадним побитом не можна й треба уважати за недотепну гіпотезу тогочасних київських книжників, або й самого автора „Повѣсти временныхъ лѣтъ“, вигадану за-для вияснення родоводу київської держави, бо родовід її й тодї, очевидячки, був уже незнаний. Скільки можна гадати з сучасних жерел, Русь не була народом прихожим, а тубильцями, й держава київська виробила ся поволї натуральним процесом, на самому ґрунтї, з племени Полян-Руси, а не привезена звіткись. Отже, значить, тут і династия князївська, і дружина (частиною) були тубильцями з самого початку, не сторонними узурпаторами, а все таки й по Київщинї бачимо ми таку саму двоїстість в устрої державному — очевидячки, се вже безпосередне залежало від внутрішних причин самого устрою, від ознак власти, як сказано.

Власть в ті часи мала характер більше приватний; адмінїстрация й суд вважали ся за такі-ж пожиткові речи як і мито або доходи з княжих сїл. Князь мав землю, громаду земську за обєкт, за жерело до вибирання своїх пожитків. Поки не було в князя доволї засобів, що-б мати свою власну дружину, доти тільки він і залежав від громади, був тільки її урядником. Скоро він заводив дружину , то вже він почував себе незалежним, у его були не тільки свої власні, окремі від громади, інтереси, але був уже й окремий, незалежний привід до їх запроваджування. Дружину завше ховав князь від себе, від єго відбирала вона своє удержання, через се від його тільки вона залежала, з ним була й солїдарна, а не з громадою; до громади не знала вона нїяких обовязків, ба навіть до того в якійсь мірі була чужою для неї, бо поміж дружиною завше чимало було люду сторонного, прихожого. З князем, окрім заплати, вязали дружину й однакові інтереси: князь пїклував ся за те, що-б простати свої волости, набувати нові землї, підбивати нові племена, бо ширша волость давала більш богацтва й сили, спроможности до держання велелюдної дружини; і дружинї се було на користь, бо разом з тим ширило ся поле для її дїяльности, намножали ся уряди, й „княжий муж“ міг осягти собі більш користну посаду, поважнїще становище, тай взагалі у богатого князя и дружинї було лучче, бо на тогочасну думку добрий князь своїм багацтвом мусив дїлити ся з своєю дружиною, як із спільниками, а не ховати для себе. Громадї про се простаннє волостий було байдуже, бо земля взагалї мало або й зовсїм з того не користувалась. Князю на користь було — з погляду фінансового — ширити свої компетенциї в землї, множити своїх урядників та вводити різні „новини“ податкові. Сприяла сему й дружина — з тих же причин; але громадї се вже було прикро, й вона противила ся часом, скільки могла, а нїяк не сприяла. Таким робом князь із дружиною в своїх інтересах і відносинах до громади, до землї були солїдарні, і ставали до неї часом, задля своїх інтересів, навіть у вороже становище. Але коли й не ворогували вони проміж себе, то ночували себе все таки за окремі громадсько-політичні ґрупи — князь з дружиною, як сказано самі по собі, а земля сама по собі.

Що до детального висьлїджування відносин сїх двох основ громадсько-полїтичного устрою, то ми знаємо тут взагалї дуже мало. Лїтописцї наші дуже рідко виходять з кругу околишних справ полїтики й церкви, поставлень епископів та камяних церков, княжих війн, родин та весїль — і здебільшого тільки припадково розказують нам щось про відносини внутрішні. Де що знаємо ми тільки про Київську, землю за XII. в. та за Галичину XIII. в., про інчі землї, про інчі часи — майже нїчого, а часом таки — й просто нїчого. Тим то, що-б ближче вирозуміти тогочасні політичні відносини, треба нам спинити ся на час коло Київщини й Галичини.

II.

По Київщині земська основа мала, як порівняти з інчими землями, значну вагу в громадсько-полїтичних відносинах. Силу й вплив свій вона — й її орґан віче — набувають головнїще за часи боротьби князїв за київський стіл; тим часом як тягало ся кілька князїв — претендентів, віче могло по змозі підперати своїми силами милого собі князя й вимагати в якійсь мірі од єго, абой взагалї від претендентів, що-б вони задоволяли єго бажання. Апоґей впливу й розвитку київського віча — се се- редина XII. в.; далї, під кінець сего віку ми знову не маємо за него звісток, громада мов би вдаєть ся в апатию, не здолавши виконати своїх замірів, пригнїчена тяжкими полїтичними обставинами.

Всяку ординарну справу веде в Київщинї князь; вся виконавча власть залежить від єго. Він сам, на власну руку, провадить околичню полїтику, веде війни й годить ся, заводить союзи; князь сам або через своїх мужів править суд, поставляє урядників — „тисяцьких“, „тіунів“, „посадників“, для функций воєнних, фінансових та судово-адмінїстрацийних, він видає закони, бере велику участь в церковних справах. Віче тільки держить загальну контролю над дїяльностю князя й єго аґентів і бере участь в дїяльности їх тодї тільки, як вона чимсь дуже не задоволяє єго. Так ми маємо, наприклад, такі случаї, де віче мішаєть ся у полїтику й вимагає боротьби з Половцями (1068) задержує Сьвятополка й примушує єго покорити ся князям заднїпрянським; віче скаржить ся князю Ігорю на своєвольство єго урядників і добиваєть ся, що-б того не було далї; в договорах з новими князями, т. зв. „рядах“, воно теж ставить їм свої desiderata. Окрім того князї часом дають свої внески на волю віча, що-б дізнати про погляди громади на ту чи інчу справу й здобути її допомочи. Треба одначе зауважити, що таку участь у справах віче могло брати тодї тільки, як мало силу над князем, або той з власних своїх плянів та интересів мав за краще уважати на волю віча чи землї; інакше приходилось терпіти та коритись мовчки до кращих обставин, коли трапить ся милїщий кандидат і спроможність до запровадження єго на стіл, намісць немилого князя.

Контролюючи княжу дїяльність, мішаючись інодї в полїтику чи адмінїстрацию, віче нїколи не виявляє за весь вище показаний час змагань до того, що-б побільшити свої функциї, скоротити княжі, взагалї реформувати свій полїтично-громадський устрій. Народні повстання того часу не мають нїколи на меті того, що-б знижити або обмежити княжу власть, а тільки перемінити непопулярного князя на більше милого; вони прямують завше проти того чи інчого князя, а не проти князївського інституту. Так скинувши Із'яслава 1068. р., садовлять за князя Всеслава; кличуть 1113. г. Мономаха, що-б не сїв у Київі Ярослав Сьвятополкович; кличуть 1146. р. Із'яслава, що-б вигнав з Київа Ігоря, й таке інче. Ми не бачимо навіть майже нїколи (противні випадки рідкі й маловажні), що-б віче заходилось заховати собі якісь певні ґарантиї, поставити князю кондициї й застерегти себе від дальших кривд, Згадаємо на зразок дещо більш характерне. Так 1097 р. Сьвятополк, князь у громадї непопулярний, хотїв утїкти з Київа перед находом заднїпрянських князїв; Кияне з причин полїтичних не пустили єго й уступили ся за него перед тими заднїпрянськими князями, але вони в сїм разї нїчого не вчинили, що-б у так здатному часї узяти від Сьвятополка які небудь ґарантиї на дальше. Коли 1146 р. Кияне заскаржили ся Ігорю на єго тіунів і те-ж були в такому становищу, що могли вимагати від князя, чого хотїли, віче допевняєть ся тільки, щоб князь сам правив суд, як що будуть які незадоволення через єго тіунів, — тай по всему, а князю самому воно не ставить нїяких обмежень, кондиций („Ратша ны погуби Киевъ, а Тудоръ Вишегородъ; а нынѣ, княже Святославе (брат Ігоря), цѣлуй намъ хрестъ, и зъ (за) братомъ своимъ: аще кому насъ будетъ обида, то ты прави“.

Взагалї князя уважали за елємент в громадському устрої конечне потрібний; земля піклувалась завше, щоб мати собі князя, й без него почувала себе дуже нїяково; — тому ми маємо в жерелах кілька зразків, досить ясних.

Що до відносин князя й дружини, то ми взагалї бачимо їх по Київщинї завше солїдарними; як виходять коли непорозуміння — то з особистих яких небудь причин, але дружина завше звязана безпосередне з князем і нїколи окремо не виступає.

Зовсїм інакше як по Київщинї склали ся відносини громадсько в Галичинї — з причин історичних. Істория сего краю більш менч відома нам з кінця XI. в. Викинувши боротьбу Давида Ігоревича й Сьвятополка київського з Ростиславичами 1098–1099 р. й аж до Володимира Ярославича (од 1187 р.) нїхто не квапив ся забрати Галицьку землю, за весь майже XII. в. (до того-ж Володимира) ми маємо тільки два випадки боротьби за столи між князями галицькими (Володимирка з Ростиславом, а потім з сином Ростислава — Іваном Берладником. Княжий рід галицький був не велелюдний і на останку всї галицькі землї держав сам один Володимирко, а по нему — Ярослав. В таких обставинах громада не мала случаїв, щоб брати участь в справах полїтичних і розвинути свою дїяльність. До того князї галицькі, дуже талановиті що до справ полїтичних, набули собі велику силу, широкі засоби, й мали спроможність зовсїм віддалити громаду від полїтики й панувати без громадської контролї; так воно й стало ся. О половині XII. в. ми бачили ще рух у громадї: кілька раз вона захожуєть ся, що-б наставити намісць Володимирка свого популярного кандидата кн. Ростиславича Берладника, але сї бажання не справдились, за їх тяжко скарано, й Володимирко мабуть ужив усїх заходів, що-б надальше знищити такі змагання громади. Віче зовсїм занепало, перевелось по Галичинї.

Але натомість постав князям інчий суперечник — боярство–дружина. В боротьбі з громадою князї сперали ся на дружину; коли громаду було вовсїм підбито й усунено від справ полїтичних, не стало спільного противника — не стало й стімула до солїдарности князя з дружиною. До того по Галичинї бояре самі по собі набули великі засоби: через малолюднїсть княжого роду всї, й найважнїйщі, посади, які по інчих землях звичайно віддавано князям, займали по Галичинї бояре (так вони мали в держанню значні міста, як Перемишль, Звенигород). Боярство галицьке будо переважно не перехоже, а осїле; займаючи різні уряди, часом за кілька поколїнь, воно прибрало значні маєтности, великі кошти, ховало власні свої дружини; а через богацтво, як і через держання урядів, мало по місцевостях значний вплив на людність. Набутком усего сего було, що тим часом як по Київщинї дружина стоїть завше в непоріжняному звязку з князем, в Галичинї вона виступає самостійно, яко окремий елємент громадський.

Коли почали ся непевні часи пісьля смерти Ярослава, а потім Романа, громада відгравала дуже не значну ролю в боротьбі партій й уся- ких полїтичних завірюхах; здебільшого вона пасивно приймала набутки сієї боротьби, сумирно корилась усякому господарю часу. Жерела доволї виразно виявляють, що вона сприяла найбільше своїм природженим князям, але атрофірована попередньою княжою самовластною полїтикою, вона не вміє виступити за них рішуче та до того — треба признатись — і Романовичі не вміли очевидячки сперти ся на сю підвалину. Головну ролю відгравають бояре, як ляльками перекидаючись князями, шукаючи кандидатів найбільше здатних до запровадження своїх полїтичних плянів. Які були сї пляни, зовсїм виразно виявляє сучасний лїтописець, росказуючи, як бояре галицькі „Данила князем собѣ называху, а самѣ всю землю держаху“; мати князя тільки для прилїки й на власну руку, по своїй волї порядкувати землю — такі були змагання боярства. Декому з них удавалось на якийсь час і „вокняжити ся“, але княженя сї були ефемерні: перешкаджала боротьба партій й особисті інтриґи, втручання сторонних державників; до того, що дуже важно, — бояре не мали, знать, за собою запомоги від громади, раз — через ту-ж таки її атрофію, друге — що вони, здаєть ся, й недбали про полулярність, піклуючись тільки про власну користь й збогачення своїх клїєнтів. Принаймнї лїтописець (правда, що прихильний до князївського роду), оповідаючи про їх порядковання, каже, що бояре „грабували землю“. Тим то громада, хоч пасивно доволї, але все таки більш підперала Данила, анї-ж бояр: одного князя було лекше задоволити, нїж сїх урядників-аристократів, вже попереду відірваних від громади, відбіглих усяких моральних з нею звязків.

Скільки можна гадати, Київщина й Галичина з погляду громадсько-полїтичного устрою були мов би полюсами на тогочасній Українї-Руси; в першій громада набула найбільшого на той час (хоч абсолютно все таки не великого) впливу на справи земські; в Галичинї вона була, здається, більш як де пригнїчена, атрофірована й княжа власть, поки не повстало боярство, набула найбільшої сили. Інчі землї українсько-руські займали посередні становища між сїх двох полюсів. Комбінуючи звістки про їх, не маємо причини думати (хоч не завше можемо те конечне зафактувати), що-б княжа власть мала тут де небудь таку абсолютну перевагу, як по Галичинї. З другого боку, дуже мале число звісток про дїяльність громади, хоч залежить перш усего від загального напрямку лїтописцїв, все таки надає думку, що віче тут не було так розвинене, як у Київщинї. Се могло залежати від різних причин: або земля жила в згодї з князем і не мала припадків до протестів та боротьби (так і по Київщинї ми не знаємо нїчого про дїяльність віча за часи декотрих популярних князїв, як Мономах і син єго Мстислав); або бракувало сили і енерґії у громади; або князї не сприяли такій участи громади й нищили її по змозї. По кожній майже землї знаходимо ми свою природжену династию, котрої земля тримаєть ся, підпирає її й противить ся претенсиям сторонних претендентів. Незадоволені яким небудь князем громадяне шукають собі більш симпатичного кандидата; боротьби чи ворожнечи з княжим інститутом ми не помічаємо. Так по Переяславщинї люде за часи боротьби Юрия з Із'яславом Мстиславовичом сприяють Юрию („Гюрги намъ князь і свой, того было намъ искати и далече“, беруть собі князїв з єго сїмї замісць Із'яславичів і живуть у згодї з ними. У Чернигівцїв своєю питимою династиєю був рід Сьвятослава Ярославича, земля очевидячки тримаєть ся єго й підпирає в єго боротьбі проти претенсій рода Всеволодового; тут ми маємо властиве тільки одну звістку за дїяльність віча: коли 1138. р. війско князя київського Ярополка облягло Чернигів, і князь чернигівський Всеволод хотїв уже тїкати до Половцїв, віче затримало єго й примусило покорити ся Ярополку, що-б заховати землю від руйновання; се властиве єсть така-ж контроля віча, про яку ми казали вище. Подібно до того на Волинї щиро тримають ся роду Із'яславого (з Мономаховичів), а Турівцї підперають нащадків Сьвятополка Із'яславовича (київського).

III.

Оглянувши таким робом громадсько-полїтичні відносини по всїх землях українсько-руських, ми нїгде — до XIII. в. — не знаходимо в жерелах наших принципіяльної боротьби громади з князем, змагань до реформовання княжої власти, обмеження або зниження її. Щось інче бачимо ми по Галичинї, але й там змагаєть ся не громада, не віче, а бо- ярство, і воно в сїм разї не було заступником громади. Так і дїйсне воно може було скрізь по українсько-руських землях, що громада не борола ся тодї з княжою властю; але се жадним побитом не наводить, нїби громада була зовсїм задоволена своїм княжим quo й нїяких полїпшень не бажала — зовсїм навпаки! Не кажу вже за поодиноких непопулярних князїв — відносини громади до їх виявляли ся, наприклад, по Київщинї грабованнєм їх дворів пісьля смерти — але й взагалї, за малими винятками, як тільки були ще вони, громада була мало задоволена сучасною громадсько-полїтичною орґанїзациєю. Ми частенько знаходимо по наших і по дальших північних землях, де князї київської династиї утворили подібний же устрій громадський, — заскарження громади на неправий суд, на тяжкі „продажи“, се-б то грошеві кари, на княжих урядників. Заскарження йдуть через весь час, починаючи від тих Деревлян, що надумали ся з сїх причин забити князя Ігоря („аще не убемъ его, то вси ны погубить“, і до того північного книжника XII. в., що научаючи людий корити ся князю, докоряє їм, що вони не знають писанія: „идѣже законъ, ту и обидъ много“ (де закон, се-б то взагалї всяка власть, порядковання, там мусять бути неправда, або преславного мудреця Данила (т. зв. Заточника), що навчає: не держи собі двора коло княжого двора, не держи села коло княжого села, бо тіун (се-б то княжий), як той огонь з трута, а рядовичи (низчі урядники) — іскри. Таким способом думка про власть для сучасного чоловіка безпосереднє вязала ся з думкою про кривду, утиск; власть і утиск ставали в якійсь мірі нїби синонїмами. Ще більше скаржили ся на те, що князї в своїх спірках, „которах“, недбали зовсїм про добробут народний, затягали за-для власної користи свої волости до війни, грабували землї та наводили на їх усяку дич степову — се було боляче місце сучасної громади.

Звичайно більше чи менче задоволеннє чи не задоволеннє, більша чи менша популярність князя залежали від єго вдачи й талановитости, але були тут і загальні причини. Перш усего залежало тут від тієї дво- їстости громадсько-полїтичного устрою, від окремности князя й громади. Громада хотїла, що-б її можна було здати ся на князя, але як се було можливо, коли з князем заходили принципіяльні ріжницї, коли князь мав свої окремі інтереси та щей до того свої окремі, незалежні приводи до їх виконаня. Князь, як то доводили ми вже вище, хотїв би зібрати як найбільше земель для себе, для дїтий, і для сего збирання витягти як найбільше засобів у громади — громадї се збирання було мало цїкаво й проводити єго своїм коштом, своїми силами було їй зовсїм не охота. Князь хотїв би пересїсти з сего стола на вищий, славнїщий, а на свожу сучасному осадити сина чи кого там, і він допевняв ся, що-б завести й громаду у сю боротьбу, що-б і вона узяла в їй участь — громаду се зовсїм не обходило, і т. і.

Друга причина була ось яка: рідко де траплялось так, як от у Галичинї, що князївство переходило від батька просто до сина безпосередне. По інчих землях стіл переходив або по черзї від однієї сїмї до другої в тійже династиї — от як чернигівське князївство переходило по черзї з сїмї Олега Сьвятославовича до сїмї Давида Сьвятославовича й навпаки, а пізнїще также чергували сїмї Всеволода й Сьвятослава Ольговичів, або — як по Київщинї та Переяславщинї, — князївство здобували князї з далеких чужосторонних династий. В Київщинї, наприклад, всякий князь добре знав (се найбільше відносить ся до часів пісьля Мономаха), що сину свому стола передати єму не вдасть ся, що хіба через кілька десять лїт доведетъ ся тому сину долїзти київського стола, а тепер, пісьля смерти, здобуде сей стіл (як ще за життя не перехопить) князь з якої небудь чужої, ворожої династиї — пісьля Смольнянина Черниговець, пісьля Волинця — Ростовець. В таких обставинах слабішав звязок князя з землею, з громадою, пропадали, менчали стімули до того, що-б дбати єму про добробут земский, народний; князь почував себе мешканцем на час, чужим у землї. Новий чужесторонний князь часто нищив те, що робив єго попередник; не було сталости, консеквентности в громадських відносинах. Всякий князь наводив з собою своїх дружинників-земляків, чужениць, що не знали анї тутешних обставин, анї звичаїв, що не були звязані з землею жадними моральними звязками, не мали жадних моральних перешкод до самовольства й власного пожитковання.

Цїкавий з погляду сїєї ріжницї, браку солїдарности у князя й віча маємо епізод з істориї Київщини. Із'яслав Мстиславович був певне один з найпопулярнїйших київських князїв; коли Юрий побив єго 1149. р. під Переяславом, він з братом Ростиславом обернув ся до київського віча за новою запомогою, хоч саме перед тим обманув був громаду, бо здобув собі попередню запомогу тільки з тим, що не доведе дїла до війни, а сам навпаки викликав крик до бійки. „Господина наша князя! одказало віче“, не погубита насъ до конца. Се нынѣ отци наша и братья наша и сынови наши на полку, они изоимани, а друзии избьени и оружие снято. А нынѣ ать не возьмуть насъ на полонъ, поѣдита въ свои волости. А вы вѣдаета, оже намъ съ Гюргемъ не ужити; аже по сихъ днехъ кде узримъ стягы ваю, ту мы готовы ваю есмы.“ Ізяслав з Ростиславом з тим поїхали геть.

Ся відповїдь віча єсть гіркий докір і самому Із'яславу й тогочасному княжому устрою: саме перед тим князь обманив з своєї користи людий, віче мусїло сердитись на єго й з ним разом воно признає, що Із'яслав для їх все таки князь найкращий — кращого нема. Слова віча: „господина наша князя, не погубита насъ до конца“ — можна-б поставити епіґрафом тогочасних відносин князя й громади.

При таких обставинах, мусимо спитатись, що-ж примушувало, нахиляло громаду годити ся з княжою властю, ба навіть тримати ся її часами дуже гаряче, як то наводять згадані вище зразки. На се можна знайти кілька причин — я виложу ті, які менї здають ся більш певними, виразними.

Перш усего деякі князї своїм тактом, чи приємним особистим характером вміли якось таки зменчити, закрити перед очима громади ті аномалїї устрою й придбати популярність, так наприклад було в Київщинї з Мономахом, Із'яславом і т. ін.

Усякий князь мав у громадї свою особисту клїєнтелю, своє сторонннцтво. Дружина єго як не уся то хоч частиною була з родів місцевих — вона, значить, теж мала якийсь вплив у громадї. Таким робом князївсько-дружний устрій сам по собі якусь частину громади мав за собою.

Далї, в усякому концентрованому орґанїзмі громадському мабуть знайдеть ся якась частина громади, для котрої ся концентрация користна. З-єдноченнє в одну землю города з пригородами, наприклад, могло бути до смаку людности города, як не всїй, то частинї, бо підбивало під вплив города пригороди; воно могло бути користним з поглядів торговельних чи промислових; воно давало більш засобів боронитись спільними силами. Тим часом, як менї здаєть ся, з-єдноченнє міських округів в одну землю, з геґемонією „города“, формувалось, може хіба з якими винятками, князївсько-дружинним устроєм. Перед запровадженнєм сего устрою міські округи вязали ся тільки спільними ґеоґрафічними, етноґрафічними, торговельними звязками, але сї звязки були більш моральні або припадкові, не виявляли ся в реальних формах. Укладали ся сї округи в більш менш щільну, з-єдночену цїлість тільки тодї, як з-являла ся дружина з князем; князь з дружиною були властиве ферментом концентрациї. Але чи сяк, чи так воно було що до родоводу, але в тогочасних обставинах як би не стало князївсько-дружинного устрою, то се був би кінець і земської концентрациї. Віче земське, чи віче „го́рода“, що було майже однакове, не мало орґанів виконавчих, через які-б воно могло правити своїми пригородами з їх вічами, тим більше — своїми анексами. Концентрация земська держалась княжими урядниками — єго дружиною. Без них міські округи мусїли-б знову розпасти ся, роздїлити ся, й не стало-б.

Але що чи не головнїще — в тогочасних обставинах спекати ся князївсько-дружинного устрою було дуже трудно. Рід сьв. Володимира уважав мов би за свою привілєґію, чи монополїю, що-б князювати в землях руських. Земля без князя була наче-б res nullius, на яку князь, що́ перший трапив ся, міг би заявити й заявив би претенсиї. Тим то між інчою земля й піклувала ся, що-б завше мати князя, що се в обороняло її від сторонних претенсий. Повстати на устрій княжий — се значило — викликати на боротьбу не тільки отсего свого князя, а — можна сказати — усю княжу силу земель руських. Се в тогочасних обставинах було тяжко.

Розпочати боротьбу з княжою інституциєю, що-б обмежити її власть, обставити певними кондициями, розпростати функциї віча й додати ему орґанів виконавчих — се був би самий кращий, самий користний напрямок в тогочаснїй ситуациї, але такий напрямок вимагав чималого полїтичного розвитку, сталости й такту й великої солїдарности в дїяльности громадській — сего всего бракувало. На довгий полїтичний процес не ставало снаги. Натомісць громада марила здобути собі такого князя, що-б за їм і догляду не треба було, що-б він сам „добра хотїв усім серцем Руській землі“; а не можна було здобути-й вона корилась, незадоволена і нездатна до полїпшень, не милому князю, ждучи кращих обставин, милїйшого кандидата.

IV.

Така, як здаєть ся з студийовання жерел, була полїтично-громадська ситуация, загальні відносини до XIII. в. В XIII. в., найбільше о єго, помічаємо ми відміну в відносинах, таку, що по деяких місцевостях України-Руси знати дуже енерґічне змаганнє громади до скасовання устрою князївсько-дружинного.

Річ дуже важна, але на превеликий жаль ми дуже мало знаємо за сей рух. Се через те, що ми не маємо такої лїтописи чи інчого жерела, яке-б виходило з серед прихильників сего устрою або хоч з самих тих місцевостий, де був він. Лїтописи, які ми маємо, писали ся по інчих, більш або менш відлеглих місцях, писали ся прихильниками князївсько-дружинного устрою, для котрих противний рух був не симпатичний, ба навіть не зрозумілий; їм було не мило говорити про єго, й вони хіба припадково промовили за него кілька слів, з поводу боротьби своїх князїв з сїм устроєм. До того в життю сїх безкняжих громад було зовсїм мало такого, що могло-б звернути на їх увагу сторонного письменника; життє се йшло тихо, — мирно, без незвичайних, крикливих вияв, випадків. Отже не диво, що ми маємо за сей рух тільки всего, що кілька дрібних, поріжнених відомостий, не знаємо навіть добре єго района, анї того, як ішов, розвивав ся сей процес, як орґанїзували ся в нових обставинах громади — взагалї більш маємо гадати, анї-ж на певно констатувати, хоч саму істоту сего руху, єго головне прямовання, загальний єго характер можна, нам здаєть ся, зафактувати зовсїм певне й рішуче.

Перш усего на сїй стежцї знаходимо ми преславних Болоховцїв, що задали таку добру загадку історикам Руси. Виступають по перший раз коло 1232–3 років: королевич угорський Андрій розпочав похід на Волинь на Данила; похід сей не вдав ся; нам цїкаво те, що лїтопись, оповідаючи про союзників Андрія, каже, що з ним був Олександер Всеволодович, кн. белзський, Глїб Вереміевич, „инни (се-б то декотрі) “ и Угоръ множество.

Потім виступають вже коло 1235 р.: коли Данила побито в Київщинї й боярство на якийсь час виперло єго з Галича, от у сей час галицькі бояре „и вси Болоховсции князи съ ними“ напались на волинські волости Данила, повоювали береги р. Хомори (тече у Случ з лївого боку) й пішли до Каменця, але потім повернули назад. Данилові бояре, відобравши запомогу, нагнали й забрали їх у полон. Михайло, кн. чернигівський й Ізяслав (роду з князїв, мабуть, смоленських), що сидїв тодї у Київі, вимагали у Данила, що-б він пустив сїх вязнїв, але той на се не згодив ся.

Пісьля того лїтопись якийсь час мовчить за Болоховцїв, аж вони з-являють ся знову вже пісьля находу Батия, в 1242–3 роках: тодї Ростислав Михайлович, борючись з Данилом, „собра князѣ болоховьскые и останокъ Галичанъ, приде ко бакотѣ,“ але єго відбито; Ростислав пішов за Днїпро. Тодї Данило напав ся на князїв болоховських: „гради ихъ огневи предастъ и гребля ихъ роскопа… Данилъ же возьма плѣнъ многъ врати ся, и поима грады ихъ: Деревичъ, Губинъ и Кобудь, Городѣцъ, Божскый, Дядьковъ. Приде же Курилъ, печатникъ князя Данила, со треими тысящами пѣщець и трьими сты коньникъ, и въдасть имъ взяти Дядьковъ градъ. Оттуда же плѣнивъ землю болоховьскую и пожегъ, оставили бо ихъ Татарове, да имъ орють пшеницю и проса; Данилъ же на нѣ болшую вражьду держа, яко отъ Татаръ болшую надежду имѣаху“. При сему лїтописець згадує, що Данило був виручив болоховських князїв, коли вони зайшли були в волости Болеслава, князя мазовецького, й той забрав був їх; Болеслав не хотїв попереду їх пустити, кажучи, що вони „суть особнии князи“, а не підданцї Данила, але за подарунки пустив їх; се тепер лїтописець пригадує болоховським князям, яко кару за їх невдячність.

В останнїй раз Болоховцї з-являють ся в 50 роках XIII. в. Данило розпочав похід на землї, що безпосередне підлягали Татарам, і тодї „воевахуть людье Данилови же и Василкови Болоховъ“, та мабуть не примусили їх корити ся, тільки пісьля похода Шварна Даниловича, на весну, — „придоша Бѣлобережцѣ и Чарнятинци и вси Болоховци къ Данилу“.

Отсє й усї звістки за Болоховцїв у XIII. в., ранїще у XII. в. — згадуєть ся тільки Болохово: Володимир ко, йдучи на Київ, „перешелъ Болохово, идеть мимо Мунаревъ къ Володареву“. Ті сїм болоховських міст, що подано вище, більше нїде не згадують ся, окрім Божського, але Божський — се теж загадка; їх було очевидячки кілька на Вкраїнї.

Чимало сперечали ся з того, де жили Болоховцї. Найбільше розповсюжений і на мою думку — правдоподібний, ба навіть певний, єсть вивід проф. Дашкевича: на його думку, Болоховцями звали ся мешканцї по обох боках горішньої Случи, на південь від Хомори, й по лївому боцї Бога, межи р. Десни й Межибожа. Тут справді єсть місцевости Губин, Кудинка, Деревич, з давними городищами; дуже правдоподібно, що се й єсть болоховські міста Губин, Кудин і Деревич.

Про сю територию ми дуже мало знаємо взагалї; нїчим вона не визначаєть ся в попереднї часи; ми не знаємо навіть, яка етноґрафічна основа була тієї людности — чи деревлянська, чи яка інча. В XII. в. ся місцевісць належала до Київщини й належала до того удїлу її, котрий складали Котельниця (на р. Гуйві, допливі Тетерева), Божський, Межибоже й ще якісь два міста, на ймення нам не відомі. Незвичайна полїтика Болоховцїв XIII. в. надавала деяким ученим думки, що то були люде не славянського роду. Так Зубрицький і проф. Шараневич мають болоховських князїв, чи й усїх Болоховцїв за зрущених Половцїв, а Петрушевич, Калужняцкий — за Волохів. Одначе, як справедливо доведено, нїщо в жерелах наших не натякає, що-б Болоховцї не були тубильцями; побутом своїм вони нїяк не відріжняють ся від інчих обивателїв України-Руси. A priori можна гадати, що тут, на окраїнї залюднених місцевостий, оселяли також турецьких, половецьких, торських, пе- ченїжських приходцїв, так як і на Пороссю, хоч на се й нема нїяких доводів по жерелах. Що-ж до звичайного полїтичного напрямку Болоховцїв, то він залежав певне не від етноґрафічних причин, а від тих громадських обставин і відносин, які я силкував ся виложити в попередних словах; такий же полїтичний напрямок бачимо ми в той час і по таких містах, де вже жадним чином не можна гадати про якихось чужеродцїв — отже нема чого з сего поводу й Болоховцїв повертати та Татарів чи Волохів.