Збірка «Доля»

Front matter

Збірка «ДОЛЯ»

ПЕРЕДМОВА

Сумний талан поодинокої людини, не краща доля і цілих народностей. Се переважний мотив співної творчості загальносвітової; панує він і в моїх переспівах. Відси і назва збірничка. Деякі твори привабили мене або формою художньої, або згодою думок з моїми власними; в інших я сам вишукував придатного виразу для своїх гадок та почувань. Таким чином користувався я творами оцих поетів чужосторонніх, саме: англійські (вкупі з американськими) — Едгар По, Вільям Купер, Томас Гуд, Лонгфелло, Вальтер Скотт, Вордсворт, Роберт Соуті, Теннісон, Кемпбелл, Феліція Гіменс, Шеллі, Роберт Бернс, Елізабета Броунінг; італьянська поетка — Ада Негрі; французькі — П'єр Дюпон, Сюллі Прюдом, Катюль Мендес, Бодлер, Коппе, Поль Верлен, Барб'є; німецькі — Гете, Роберт Прутц, Шаміссо, Ленау, Рюккерт, Іван Шерр, Фрейліграт, Гервег, Гамерлінг, Уланд, Ада Крістен; грузинські — Чавчавадзе, Бараташвілі; вірменські — Патканян, Леренц; венгерські — Петефі, Арані; слов'янські — Вазов, Петро Негош, Юрій Якшич, Бранко Радичевич, Франц Мажуранич, Прешерн, Гейдук, Тіль, Конопніцька, Асник і кілька московських. У декотрих поетів я брав тільки мотив, переймався настроєм, а переспівував цілком по-своєму. Нехай читачі вибачать, коли часом моя українська бандура грала на далекій чужині не по-рідному, бриніла непевним відгуком Півночі.

Аннабель-Лі

'

Все те сталось давно, Дуже сталось давно, В королівстві морської землі: Там жила, там цвіла Та, що завжди була, Завжди звалася Аннабель-Лі. Ми кохались удвох; Те кохання обох Нас держало обох на землі.

Ми, як дітки, собі Не давались журбі В королівстві морської землі; Ми кохались не так, Як кохається всяк, — Я та любонька Аннабель-Лі. Покохалися ми: Серафими сами З неба заздрити нам почали.

Через те ж то воно І зчинилось давно, В королівстві морської землі: З хмари вітер дмухнув, Він зимою війнув, Повійнув він на Аннабель-Лі. От зійшовся услід Із плачем сумний рід І від мене її узяли, Щоб навік положить —

Там, де нині лежить, — В королівстві морської землі.

Частки наших святих Не зазнали утіх Серафими, що в раї жили. От і сталося так (Як се відає всяк В королівстві морської землі): З хмари вітер завив, Він дмухнув, він згубив Уночі мою Аннабель-Лі.

Ми любились тепліш, Ми любились миліш, Аніж ті, що життя прожили, Ті, що мудрості більш здобули; Серафими сами, Навіть демони тьми Мою душу не в силах були До замай прикувать, Від душі одірвать Чарівниченьки Аннабель-Лі.

Місяченько сплива — Промінь сни навіва Про голубоньку Аннабель-Лі; Зорі зверху горять — А на мене зорять Очі світлої Аннабель-Лі; Тінь заблима нічна — Скрізь зі мною вона, Незабутня, заручена, пташка ясна, — Обік неї лежу я у млі, В домовині морської землі.

«Болить моє серце…»

Болить моє серце, тебе покохавши, Крім тебе, мій краю, усе занехавши, — На мить відпочинку нема: Все чари твої мені сняться, Все ти не виходиш з ума, Чи вечір лягає та стелиться тьма, Чи вже почина розвидняться.

Любов, поривання, гадки — все тобі; За думою дума злітає, З душі встає буря, завзяття зростає — За тебе лягти в боротьбі. До рідного стягу хапаються руки; Без жалю за щастям зустріну я муки, Відраду знайду і в журбі.

Не страшно конати, страшить мене інше: Було б мені важче, було б мені гірше — На поклик душі не знайти, Душі однієї між кревного люду, Що поруч зі мною пішла б до мети; Впаду серед шляху, до спільного труду Щоб здужала знов підвести!

«Був у мене товариш коханий…»

Був у мене товариш коханий; Поруч з ним і на смерть ми пішли. На весні життя нашого ранній Ми дружити удвох почали.

Бій кипів, скрізь валялися трупи; Задзижчала тут куля в диму; Пав товариш до мертвої купи, — Не вставати вже більше йому!

Не стихало гармат завивання, Не спинявсь розлютований враг; Через силу мій друг на прощання Свою руку до мене простяг.

Та не вспів я руки його взяти Перед тим, як він кров'ю істік… Бо рушницю прийшлось набивати. Прощавай, друже милий, навік!

«В тихім повітрячка чистого лескоті…»

В тихім повітрячка чистого лескоті Все мені поступ твій милий вчувається; Білої хвилоньки в морському плескоті Перс твоїх хвиля неначе здимається.

В шелесті ніжнім гнучкої тополеньки Мариться шепіт твій любий, живісінький; В цілому світі не знаю я доленьки, Крім тебе, друже коханий, однісінький!

Ти моє серце, південне проміннячко, Місяць осріблений, зірка тихесенька, Ти — моя радість і горе-боліннячко, Ранок мій ясний і нічка темнесенька!

«В чистім полі на роздоллі…»

В чистім полі на роздоллі Молоде ягня стрибає; Скрізь літаючи по волі, Пташка весело співає; Молоденька швидка сарна Утікає в холодок; Запахуща квітка гарна Розцвілась на весь садок… Тільки ми дітей мордуєм В підземеллі без пуття, Муки-стогону не чуєм Та збавляємо життя.

Тільки ми дітей неволим, Запрягаємо в ярмо, Поки дукам з тілом кволим І душі не продамо!

Плачуть дітки бідолашні: «Ми не знаємо й доби; Ще мозолі учорашні Не зійшли, а знов роби! Інший раз не держать ноги, Відпочинув би; так де? Напрацюєшся до змоги, Що й гульня на ум не йде. Нас не тягнуть зелень, квіти, Не принаджують луги, Хіба тільки, щоб спочити, У труну лягти з нудьги!

Зморишся весь, аж повіки злипаються, Трохи не падаєш з ніг; Білими рожі червоні ввижаються, Білими, наче той сніг. День під вагою, мов клятий, згинаєшся, Важко, а треба нести; Світ ще не блимне, а ти підіймаєшся, Гайда — машину верти!

З грюком колеса закрутяться, Ріже повітря, свистить; В очах відразу помутиться,

Швидко й тебе завертить. Мозок і серце, і вікна, і стіни, Небо і стеля, і мухи, і все — Разом закрутиться (бігають тіні), Мов його вихром несе!

З раннього ранку до пізньої ночі Пекло та грюк… Прагнуть покою натруджені очі, Сліпнуть від мук. Перед машиною хочеться впасти, Крикнуть: «Спинись!»

Ні, нам судилося тут і пропасти. Де не піткнись!»

Годі ж, колеса, отак грюкотіти! Плечі і спина — все тіло щемить. Хай оддихнуть лиш знесилені діти, Збудуться пекла на мить! Хай після труду зберуться докупи: Дітям так любо в гурті погулять; Братні взаємини, може, ці трупи Свіжим струмцем оживлять!

Годі знущатись над дітьми невинними! Хай промисловий наш рух Їх поробив уже змалку машинами, Людський понівечив дух.

Та не охопить узькими обсягами… Світло нового життя Ярко засвітить над тими нетягами, Збудить нові почуття.

І зрозуміють усі до останнього, Що не машини вони, Знищать основи життя безталанного, Правдою стануться сни!

Задаремні всі благання: Не дочувши нарікання, Дальш колеса торохтять… Що бездушні зрозуміють?

Люди людям кривду діють, Люди правди не хотять. Замість дітям дати долю, На природний шлях звести, — Запакуєм у неволю, Бо ми — вороги, кати Тих створінь малих, безщасних, Жертв безладдя повсякчасних, Вікової сліпоти!

«Вмер заступник наш Сан-Яго…»

Вмер заступник наш Сан-Яго, Йде до божого покою; От назустріч бог і каже: «Рад побачиться з тобою! Дам тобі за вчинки чесні Гарне місце серед неба; Все зроблю, що не попросиш. Та промов же — чого треба?» Відповів йому Сан-Яго: «Хай в Іспанії всі люди Бачать сонце та хліб мають!» «Не турбуйся: так і буде!» «Дай іспанцям перевагу, Дай завзяття їм хоробре — Побороти злі потуги». «Не турбуйся: добре, добре!» «Дай їм теж управу мудру, Щоб судила справедливо». «Як се? Іншої управи? Неможливо, неможливо! У вас стане кращ, як тута, То всі ангели із раю Тишком-нишком, як пить дати, Побіжать до твого краю. А на небі запанують Руйнування та неслава… Ні, хай буде непорушна Ваша прадідна управа!»

«Вподовж луки, вподовж поля…»

Вподовж луки, вподовж поля Пройшла доля і недоля, І з приполів довгих свити Засівали всякі квіти.

Чорні зерна в землю пали Сліз рясними крапельками, Світлі з вітром розлетілись, Закружили мотилями.

А на весну з того сіву Будяками земля вкрилась: Тільки де-де кущик ягід, Де-де квітка притулилась.

«Гай заворожено, лист не тремтить…»

Гай заворожено, лист не тремтить, Море, осріблене місяцем, спить, В лоні відбилися зорі… Тільки до хвилі вітрець шепотить, Злегка дмухне на просторі.

Дітство згадав я щасливе своє, Спогад у душу спокій мені ллє, Сон навіває на очі… Все, що я втратив, все знов віддає Чар сеї тихої ночі.

«Гей, Мораво-річко…»

Гей, Мораво-річко, на що б ти здалася, По Сербії милій коли б не лилася? Що, сербине-брате, з тебе вийшло б добре, Коли б в тобі серце не билось хоробре? Що хоробре серце, як рука тремтяча, За шаблюку гостру держить, мов дитяча? Що й шаблюка гостра, як без рукояті? Все одно, що сосні без гаю стояти.

А наш гай слов'янський яким був би дивом, Коли б не лунав він дзвінким братнім співом! Що з пісень розлогих, коли пак поети Не навернуть серця в нас на праві мети? Що з бажань гарячих, як немає волі, Як молоді літа гинуть у недолі? Нащо молодецтво без пари-зірниці? Нащо в'ють дівчата, лихі чарівниці, Вінки із квіточків, гадаючи заміж, — Бо вони красують, певно, не вінками ж? Чи зростуть квіточки без роси живої Під серпанком чорним ночі югової? Всміхнуться квіточки чи поникнуть зрана, Як назустріч блисне зоря злототкана? Чим би стала зоря без сонечка-брата? Для сонечка ж небо — мовби його хата. Гей же, небо сербське! Гей же, рідний краю! Для вас оцю пісню не схитра співаю.

«Геть щоденні близесенькі цілі…»

Геть щоденні близесенькі цілі, Подамося в далекі краї! Нас пригоди спинити не в силі, Одірвати від гадки тії. Хай о скелю розіб'ють нас хвилі, Хай закрутять лихі течії, — Сміло сядьмо в човни швидкокрилі, Сміло правмо в чудовні краї! Пошукаймо справдешнього раю, Між краями найпершого краю, Хоч помрем, не знайшовши його, І для нас, може, навіть ніколи Не розкриються світлі околи Чарівничого краю того!

«Годі вам, холодні роси…»

Годі вам, холодні роси, Випадати, Бо ми голі, бо ми босі, Стужа в хаті. Хіба менше, аніж треба, Плачуть очі, Що сиплетесь сріблом з неба Серед ночі? Коли б лишень вподовж поля Походити, Сльози ті, що ллє недоля, Всі злічити… Наглий страх женця забрав би Враз на нивах, Бо криваві снопи мав би По тих жнивах! Гляне сонце, як і досі, На долину, Обігріє, вип'є роси За годину. Море ж наших сліз чи зможе Воно спити? Хіба землю спалиш, боже, Всю на світі!

«Гупає молот залізний…»

Гупає молот залізний, Бризка з ковадла огнем… Що то за плуг дивовижний, Візьмемось зараз — утнем! Вийдеш ти з кузні як треба, Зореш усе, що твоє; Дощик посиплеться з неба, Сховані зерна поллє. З людського поту на ниві Вродиться жито буйне, Вітер колосся ліниві Хвилею скрізь пожене. Золотом чистим по полю Ляжуть багаті снопи, Вирветься пісня на волю, Швидш запрацюють серпи.

Молот пускаймо повище, Биймо, поки гаряче! «Воздуху!» — міх одно свище; Полум'я гірше пече.

«Даремна праця, марний труд…»

Даремна праця, марний труд, Даремні нарікання: Часам минулим чудо з чуд Не верне існування. Нас дожидаються живі, Нова мета нас кличе; Хто до вінка на голові Зів'ялі лаври тиче? Ніщо не спине бистрих хвиль Життя людського… Годі! Даремний жаль! Немає сил Сказати «стій!» природі.

Два шляхи

ДВА ШЛЯХИ

Перед мене дві дороги, два шляхи… По якому ж мені треба з них іти, Щоб зустріти вас, воріженьки лихі, Щоб із вами бій смертельний завести?

Один квітом поріс, другий — терником… По колючому хоробро я піду, Бо не жінкою родивсь, не жахляком: Переважу або трупом сам паду!

«Де мій дім?»

Де мій дім? Гей, де мій дім? Тихо води дзюрчать в долах, Ліс зелений шумить в горах, Влив садки весняний цвіт,

Глянеш — рай на цілий світ. Таж земля та красна здавна, Земля чеська, — там мій дім!

Де мій дім? Гей, де мій дім? Чи ти знав край, богу милий, Міцний тілом, духом щирий:

Ясна думка, хисту дар, Згода в праці, лад без свар… Отож чехів сім'я славна, В любих Чехах — там мій дім!

«Де ти, щастя?»

Де ти, щастя? Де ти, втіхо? Невже ж кличу тебе даром? Прилітай розважить лихо, Повійни на серце чаром. Принесись душею, пташко, Втихомир чуття шалене; Глянь, як світом нужу важко, Усміхнись хоч раз до мене. В головах стань невидюче, Моя мріє, зоре рання; Загой в грудях все болюче Слівцем ніжним покохання! Нехай страдник одинокий Хоч на час забуде муки, На хвилинку знайде спокій Від боління та розлуки.

«Дні безслідно минають за днями…»

Дні безслідно минають за днями, Рік за роком кудись уплива; Розпрощавсь я з чудовими снами, Моє серце нудьга розрива. Всюди хмарно від думки сумної, Безнадійність, як молотом, б'є… Де подітись від кривди земної… Хіба в небі? Так крил не стає!

«Дні пропали сліз та гніву…»

Дні пропали сліз та гніву, Суму, муки, жаху дні… Стих веселий відгук співу, Скрізь погашено огні.

Зло дістало перемогу! По ночах я сльози ллю Та молюся нишком богу, Правди вічної молю. Припадаю за незрячих, За знесилених усіх. До благань моїх гарячих, До благань моїх святих, Сильний боже, чулий слухом, Гнів спинивши, прихились, Щоб заради слабих духом Дні сі швидше пронеслись!

До раби

ДО РАБИ

З сербської мови

З любов'ю хилюсь пред тобою; Журба якась душить мене; Коли вже ти діждеш покою, Коли твоє рабство мине?

Дарма, що ти гинеш без долі, Що промінь тобі не мигтів; Прекрасна ти навіть в неволі, Страшніша грози для катів. Тебе засудили на муки, Терновим вінком оплели, Скували і ноги, і руки, З дитинства в ярмо запрягли. Змагайся! Загинуть тирани, А з ними облуда і лжа… Змагайся! Загояться рани: Є всякому здирству межа! Терпи, моя любонько мила: Скінчаться скорботи німі… Світи нам, як перше світила, Тлій вогником сховним у тьмі. Розжевриться він незабаром, Як море кругом запала Великим невгасним пожаром, Впень знищить всі закутки зла!

До рідного краю

ДО РІДНОГО КРАЮ

О краю мій, засуджений на горе! Що жде тебе? Чи відаєш же ти? Який твій шлях? Хто згине, хто поборе? Де візьмеш сил до цілі твердо йти? А може, й те, що ти не маєш цілі, Позбувся щастя давніх мрій Та дожидаєш байдуже могили — Від мук спочити у землі сирій? Ні, ще живі твої надії красні; Ти прагнеш волі, світла, боротьби; Але твій син дратує рани власні, Про рідний край нема йому журби!

До стокроти

ДО СТОКРОТИ

Безщасна квітко польова! В лиху годину зустріва Тебе мій плуг, і згинеш ти. Чи міг же я Від лемеша тебе спасти, Краса моя?

Не будуть жваві мотилі Тепер, на ранішній зорі, В росі купаючись живій, Тебе хитать, Коли злетяться день новий Гуртом вітать.

Дощ над тобою поливав, Північний вітер завивав; Грозою хмара перейшла. Спинився грім, — Ти потихеньку розцвіла На диво всім.

Від спек, від бур твої квітки Укриють в затишку садки; Де ж сироті знайти куток Посеред піль? Хіба повіє холодок, Сховає шпиль.

З трави ти виткнулась на світ; Як сніг, блищав твій ніжний цвіт; Всміхалось сонечко тобі; Рости б, так ні; Мій плуг підтяв — ти мреш в журбі, Не жаль мені.

Отак і квітонька села: Біди не знаючи, росла Голубка-дівчина, як ось На весні літ Де лихо нагле не взялось, Побило цвіт.

Така ж і доленька співця: Швиряють хвилі скрізь пловця, Обвисне тьма, не видно зір; А він жене Хиткий свій човен, поки вир Не заплисне.

Так добрий не втече від злих: Працює з малечок малих, Не скажеш, щоб «сякий-такий», А сльози ллє… Не тут для праведних покій, А в небі є!

Журюсь… А може, вже черга Давно й на мене пристига, Життя — незчуєшся й коли — Плуг відбере, І все замовкне в царстві мли, Навік замре!

Доля

ДОЛЯ

Їх кохання з'єднало докупи, Повело спільним шляхом обох: З людським лихом вони пішли битись удвох, — Лягли рядом їх мучені трупи.

Вони стяг підняли осоружний катам І за те ось тепер в домовині, Та ніколи їх смерть не розлучить і там: Вік лежатимуть разом, як нині.

Рік за роком минав… Пара любих квіток На їх ранній могилі зростає, А запахне весна — зграя різних пташок Раз за разом співать прилітає.

Повмирали вони, не діждались добра, Що для всіх людей рівно бажали; Так живуть їх святі ідеали, Світла пам'ять про них не вмира!

Доля

ДОЛЯ

В головах моїх стала вона уночі, Блискавками світилися зори, Кинджал, кров'ю облитий, держала в руці. Затремтіла я вся, а вона Прямо в очі дивилась, сумна, І промовила: «Я — твоє горе.

Чи покину ж, дитино, тебе? Ні вовік, Як не кидала досі ніколи… До труни проведу… Чи квітки, чи терник — Всюди я за тобою піду!» Заридала я, слів не знайду… Спромоглась: «Геть від мене, недоле!»

Вона каже: «Борись із усім на землі (Бо така на те заповідь божа), Що люд держить в неволі, злочинствах та млі; Де могили, та кров, та хрести, — Рідний край там попробуй знайти, До сиріт і нещасних будь вхожа!»

Підвелась я, кричу: «Прагну світлих надій; В двадцять літ кохать серденько хоче; Нехай геній мій вік озарить молодий… Я нуджусь, я сльозами зіллюсь, Я зітхаю, о щасті молюсь. Геть від мене, лиха потороче!»

А вона: «Хто життя за других покладе, Той людиною стане справжньою! Горе думку святу на любов наведе. Все подужають тільки ті смілі борці, Що несуть стяг братерства та волі в руці». Я сказала: «Останься зі мною!»

«Друже-брате сумний…»

Друже-брате сумний, брате змучений мій, Хто б не був ти, з журби не хились: Хай неправда і зло люд катують німий, Нехай сльози кругом розлились,

В потоптанні, в нарузі святий ідеал, І струмцями невинна б'є кров. Вір: настане пора і загине Ваал, З неба вернеться світла любов!

Не в кайданах вона, не в терновім вінці, Не з хрестом на раменах важким

До нас прийде, а з світочем слави в руці, Не поборота в силі ніким. І не буде на світі ні злоби, ні сліз, Ні безхрестих могил, ні рабів, Ні цупких бідування пекельних заліз, Гидких шибениць, згубних мечів.

О мій друже! Се так! Се не мрія блудна, Не надія безумця пуста. Подивись, — люте зло все живе розпина, Чорна ніч через край огорта! Мир не стерпить тих мук, захлебнеться в крови, Остогидіє дур боротьби, І згадають усі про завіти любви, В тузі звернуть до неї мольби!

Естонська пісня

ЕСТОНСЬКА ПІСНЯ

Летить пташка крізь лісочок, Тьохка поміж гільми, Черкнулася об листочок Зелененький крильми. Та й пурхнула в степ широкий; Весело пташині; А листочок одинокий Тремтить в самотині. Так і в мене серце б'ється… Гляну на світ білий: Предо мною все сміється Твій видочок милий.

«З гір побігли тіні…»

З гір побігли тіні, Облягли ставки; В небі забіліли, Потяглись чайки.

Тихесенько-тихо, А душа болить: До кого припасти, Голову схилить?

Чим світ рвешся з дому, А ввечері рад, Що знайшов спочинок, Що вернувсь назад.

«Закохався я в вас до нестями…»

Закохався я в вас до нестями… Як се сталось? Ви знати бажали: Та чого мені сумно за вами? Мою молодість ви нагадали!

З марівничого вашого зору Швидко одслід злинає печалі, Світла втіха щораз бере гору… Мою молодість ви нагадали!

З вас у думці очей я не зрушу: Краса ваша — се ті ідеали, Що на час озаряють нам душу… Мою молодість ви нагадали!

Туга знов побраталась зі мною, Бо надії дурні позгасали… Поминувши мене стороною, Мою молодість ви нагадали!

«Збудував собі храм я…»

Збудував собі храм я в пустині, Повиводив на всхід вівтарі, Зготував жертву божій святині, Ставники запалив на зорі. Я молився, щоб пишне світило Оживило простори пусті, Храм промінням своїм озарило, Розігнало геть хмари густі.

По черзі дні минають за днями, Погасають мої ставники, Течуть літа, а тьма все над нами, — Ясний ранок не йде здалеки.

Зимова молитва

ЗИМОВА МОЛИТВА

Завиває хуртовина, Вітер валить з ніг; Не потрапиш, де хатина, Все засипав сніг. «Однеси ти, боже, лихо Хмурої зими! — Бідолашна мати тихо Молиться з дітьми. — Помоліться, пташенятка, — Шепче мати їм, — За люд вбогий і за батька, Холодно усім. Не укриє ліс мандрівця, Стужа дме в горах; Ніч застигне… Помоліться Ви за сіромах. Завірюха в полі струже, Військо замерза; Там ваш батько з горя туже, Марно схне сльоза. Всі степи, бугри з гаями Снігом замело… Дмухни, боже, понад нами Та пошли тепло!

Обігрій повітря зимне, Спини лютий бич! Ясне сонце з неба блимне, Зникне темна ніч. Помоліться, пташенятка, Знов поклін б'ючи, За люд вбогий і за батька, Щоб не мерз вночі».

Зміст

ЗМІСТ

На позичені мотиви

«Знов загинула душенька праведна…»

Знов загинула душенька праведна; Тільки б жити, вона ж полягла; Ніжна квітонька… Доле зненавидна, Ти за що їй життя відняла?

Підніміть же її помалесеньку, Положіть, як лежать подоба; Пожалійте її, молодесеньку, Що була беззахисно-слаба!

Подивіться: з одежі намоклої, Що мов саваном труп облягла, Із ушей, із голівоньки мокрої Вода крапля по краплі збіга.

Не знущайтесь жорстоко над мертвою, А на руки здіймайте її; Запиніть над нещасною жертвою Безсердечні докори свої!

Не спішіть лиш до неї з наругою, Тінь погорди згасіть на виду, А згадайте з глибокою тугою Про її горювання-біду!

Не врікайте гіркими споми́нами: Смерть обмила всі плями зараз… Хай же змовкне злий суд над провинами, Змовкне галас нелюдських образ!

Що догана жорстка́ перед мукою? Що гріхи перед млою труни? Обітріть її губи: грязюкою Покалялись, облипли вони.

Уквітчайте їй коси гарнесенькі, — Вони гідні того убрання, — Поки люд розпускає тихесенькі Міркування-гадки навмання.

Хто вона? Над її домовиною Чи заплаче хто-небудь з своїх: Батько-мати з сумною родиною Або, може, ще ближчий від їх?

Серед пекла столиці багатої, Де громада велика така, Не було в неї, наче заклятої, Ні рідні, ні близьких, ні кутка.

Над водою, де смутно поблискує Тінь від світла під час вечорів. Де у хвилях тремтить і полискує Млявий промінь нічних ліхтарів;

Де бушують вали над безоднею, Там стояла вона без шляху, Без притулку, з журбою самотньою В непривітливу північ глуху.

Тії ночі вона не лякалася, Не боялась кромішньої тьми, Ані арки, що в воду спускалася, Ні безодні з валами тими.

«Вмерти!» — каже їй думка уїдлива: Утекти від усіх, від життя… Прощавай же ти, доле огидлива, Без людей, без мети, без пуття!

І без жалю, без сліз, не хитаючись, Вона кинулась в темні вали… Хто збагне, як жилось їй тиняючись, Як їй муки життя допекли?

Підніміть же її помалесеньку, Положіть, як лежать подоба; Пожалійте її, молодесеньку, Що була беззахисно-слаба!

Поки тіло зовсім не задубло ще, Поки кості не стали як лід, — Потихеньку, уважно та любляче Ви розправте їх зараз як слід!

Затуліть їй розплющені віченьки, Що з-під мулу глядять сліпуче, Наче зір занімілого личенька Того світу шука боляче.

Бо на сім вона все покінчила вже; Холод, голод, злість, ганьба людська, Лиходійність… Ні, ждати несила вже, Поки сором той пташку спітка.

Чи билинка з негодою бореться? Покладіть ви їй руки навхрест; Хай спочине, а все ніби молиться О тім щасті, що в вічності єсть!

Не нам з вами судить винуватого: Хто небозі суддя, крім того, За мир грішний колись розіп'ятого, Що ніс прощу для люду всього!

«Знову сонце, зелень, квіти…»

Знову сонце, зелень, квіти, Пташечки з піснями; Слізьми втіхи плачуть віти, Запахло садами.

Зацвіло в діброві, в полі, — Не бажав би й раю… Чом же ти не маєш долі, Не цвітеш, мій краю?

«Знялася буря, дощ полив…»

Знялася буря, дощ полив; Ревуть вали, лиха година… Завзятий Ріно прилетів На берег з донею Улліна.

«Рибалко, швидше дай човна! Рятуй від лютої погоні! Страшний Уллін нас доганя: Кричать їздці, б'ють землю коні».

«Чи ти, козаче, без ума! Послухай лиш, як хвиля плиска… Тоненькі весла полама, Хибкий мій човен, мов та тріска».

«Рибалко, швидше дай човна! Рятуй! Що нам лиха година? Ще, може, спиниться вона, Та не спинити вже Улліна».

Гроза все гірш, чорніш вали; Улліна чути ближче й ближче; За ними коні захропли, А зброя брязкотить зловіще.

«Час добрий! Дальше від гріха!» Сів Ріно, з ним дівчина сіла. Рибалка човен одпиха; Безодня їх туманом вкрила.

Смерть пащу роззявля на них; Кругом клекочуть борви хмурі. В гурті товаришів буйних Спішить Уллін, страшніш од бурі.

Уллін на берег прилетів, Поглянув: дочку носять хвилі; Куди дівався батьків гнів? Він молить-просить у знесиллі:

«Вернись, дитинонько, вернись! Хай не ляка тебе провина!» З хвиль завивання роздались На поклик болісний Улліна.

Здіймає буря гори хвиль, Скажено човном скрізь швиряє; Уллін глядить: дочка відтіль До його руки простягає.

«Вернись, дитинонько, вернись!» Та марно все: одна хвилина — Розбіглись хвилі і злились Над човном з донею Улліна.

«Зоря! Забилось серце полохливе…»

Зоря! Забилось серце полохливе… Де та журба? Куди подівся ляк? Щоб збудувати всім життя щасливе, Хапається за спільну працю всяк.

Вперед! Вперед! Так кидаються жили. Чи розмовляють, чи мовчать уста, Скрізь відчуваєш надзвичайні сили: На шлях новий все сміливо зверта.

Що пізній галас мертвих і сліпучих? Збудися, краю! Світ не весь потух! От-от засяє красне сонце в тучах; З усюд повіяв животворний дух.

Летять могучі відгуки свободи В міста, гаї, на села, на луги… Старого храму пали трухлі сходи, Не вдержали міцних ступнів ноги.

«Зоряне небо, німе, зачароване…»

Зоряне небо, німе, зачароване… Зірка коралом спада: То комусь царство небесне дароване, Душу господь дожида.

Довго небозі ніч темна без досвіту Горем-тюрмою була; Вихор розвіював мрієньки по світу В морі неправди та зла.

Зглянувся бог: посила з колісницею Ангела — взяти її… Ярко засяяв коралом-зірницею Слід колісниці тії.

«Коли б ти, сонечко, хоч раз…»

Коли б ти, сонечко, хоч раз Дізналось, Як дуже темряви ще в нас Осталось, То не ховалось би вечір В простори, За той пурпуром влитий бір, За гори!

День поминає, наче мить… Ждуть люди, Що вспіє мерзлі обігріть Їх груди, Навіє в душу любих дум…

Та годі: Він утікає… Жаль і сум В народі.

О, швидше б ясність духа всім Придбати, Щоб смутку-горенька зовсім Не знати, Щоб всяк до світла радо звів Повіки, Щоб блиснув промінь кращих днів Навіки!

«Конай один…»

Конай один… в собі носи Свої пекучі муки, У стрічних жалю не проси, Простягши старцем руки! Сховай поглибше слід журби І в самоті кімнати Нічної тихої доби Оплач свої утрати! Конай один… в собі знаходь Рятунку, а не в людях, До світла істини доходь З терпінням гордим в грудях! А вдарить час останній твій: Надії переживши, Героєм гинь, бий кухоль свій, До краю не допивши!

«Король Едвард…»

Король Едвард на пишне ложе Поліг з хвороби, смерті ждав. Чим рятуватись, хто поможе? Про раду матері згадав.

Вона казала: «Хочеш жити, Почнеш лякатися труни, — Знайди щасливого на світі, Його сорочку одягни!

Смерть і торкнутись не посміє, Вчинить не здужа тобі зла». Король віджив, король радіє, Гінців по царству розсила.

Сказав король — тії ж години Летять вони на всі кінці Шукать щасливої людини; Та марно їздили гінці.

Невже ж ніде нема нікого? «Спіткавсь!» — цареві донесли. Але, на жаль, в сіроми того Сорочки навіть не знайшли.

Крук

КРУК

Поема

Вкінець змучений журбою, Раз північною добою Я схилився, задрімав Над одним старинним твором, Над забутим мислі взором, Що велику славу мав. Коли чую: стук роздався, Стук роздався з двору мого… Подорожній заблукався Та прибивсь до двору мого, Подорожній — більш нічого.

Близько грудня се творилось, Кругом пітьмою все крилось; Меркло вугілля в печі. Ждав я ранку, ждав я світу: Ні привіту, ні одвіту; Занудився я ждучи… Хоча б звістка об Ленорі, Що втекла життя земного, Об Ленорі, ясній зорі, Звістка з миру потайного… Дожидання — більш нічого.

Тужно вила хуртовина, Розвівалася запина Пурпурова на вікні, Шамотіла, ляк будила. Кажу вставши: що за сила? Що за враг? Страхи дурні. Зараз серце втихомирю: Гість лучився — от і всього;

Кому бути в таку чквирю За дверима дому мого? Гість приблудний — більш нічого.

Тож лякатись задаремно. «Вибачайте: так нечемно Я загаявсь, бо здрімнув; Не розчуло зразу вухо: Тихий гук донісся глухо, Я уваги не звернув». Проказав та й пометнувся Я за двері дому мого, Пометнувся та й жахнувся: Зирк — навколо дому мого Ніч похмура — більш нічого.

Нігде іскра не заблисла; Туча звисла; серце стисла Така туга дошкульна, Що ні одна душа в світі. Не здолає зрозуміти, — Тії туги світ не зна. Враз «Ленора» віддалося — Любе мення сонця мого… Сам шепнув я: розляглося, Залунало з шепту мого, Залунало — більш нічого.

Тяжко в грудях защеміло; Припер двері я несміло. Знову стук, та вже чутніш. Думка: тріснуло де-небудь, Ворухнулося що-небудь, Вітер б'є в шибки буйніш… Таємниця? Ніякої… Відки взятись, як і з чого? Плід уяви навісної… Годі ж, годі, кат зна чого! Вихор знявся — більш нічого.

Пхнув вікно я: гість північний, Крук днедавній, крук одвічний,

З-за віконниці вліта. От влітає: постать горда, Як буває тільки в лорда, Не вклонився, не віта; Махнув крильми з чуттям влади, Махнув байдуже до всього Він та й сів на бюст Паллади Над дверима дому мого, Сів поважно — більш нічого.

От діждався собі лиха… Усміхнувся тут я стиха: Крук у всій своїй писі! «Твого чуба вскуб хтось зручно, А поводишся бундючно… Як же звали тебе всі Там, у вічнім пеклі Ночі, Де не знають дня ніколи, Де тьма Ночі сліпить очі, — Як ти звався?» Крук поволі Відповів на те: «Ніколи!»

Мов людина — от дивниця — Відказала мені птиця, Хоч без глузду, та дарма: Крук балака справді чудно, Понять віри навіть трудно, Непостижно для ума. Гей, не жди собі відради, Не шукай добра, відколи В тебе сів на бюст Паллади Хижий Крук, віщун недолі. Крук, що зветься скрізь «Ніколи».

Вік прокракав так розпучно, Одногучно, але влучно, Мовби душу виливав, А сидів — не ворухнеться, Пером злегка не тріпнеться… Я тим часом міркував: «Згибло братство… все загине… Мрій розвіялось доволі… Так і мене покине,

Пурхне ранком в чисте поле…» Крук відрік на те: «Ніколи!»

Запитався я тремтяче: «Що за назву мана кряче, Мов не знає інших слів? Десь її колишній владних, Бідолашний який страдник, У тім слові разом злив: Безнадійність, думи журні, Всі пригоди, що збороли Як у повідь хвилі бурні, Поривання, що схололи, — Злив, безщасний, в тім «Ніколи».

Коло уст у мене знишка Знов забігала усмішка; Я присунувсь, я пример, Без сил спершись на оксамит… Щось снувалось… вже й не тямить Голова моя тепер… «Крук… та що ж, — гадав я в кріслі, — Страшний Крук, що чинить болі, Що труїть всі людські мислі, Простирає зла приполи, — Що ж віщує тим «Ніколи»?»

Розв'язання ждав я марно; Крук мовчав, дивився хмарно, Грізним зором мене пік. На подушку в ту годину Зліг я — мукам нема впину… Не злягати вже повік На оксамит масаковий, Не злягати вже ніколи Моїй галоньці чудовій, — Жалкував я мимоволі: Не припасти більш ніколи.

Хмара диму заходила, Заходила, мов з кадила… Що се? Ангел спочуття? «Згинь, напасна потороче!

Сам бог визволити хоче, Посилає забуття. Швидше ж пити його буду, Щоб не згадувать Ленори: Все, що давить, скину, збуду; Пам'ять зітреться Ленори!..» Крук відрік на те: «Ніколи!»

«Гей, прорічнику, мій жаху, Лихий демоне чи птаху! Тебе вихром принесло, Чи дух ночі спокусливий Тебе шле в наш край журливий, Де панують смерть та зло? Та скажи: чи є злік ранам Там, де всі по божій волі Всі ми будем; забуття нам Чи дадуть хоч ті околи?» Крук відрік на те: «Ніколи!»

«Гей, прорічнику зловіщий! Чи ти птах, чи демон віщий, — Богом, скритим від усіх, Вкупі з небом, заклинаю; Ти скажи: в надземнім раю, Межи ангелів святих, Чи зустрінусь я з душею Незабутньої Ленори, Чи побачусь там із нею, Що скрашає райські доли?» Крук відрік на те: «Ніколи!»

Хто б не був ти: птах брехливий А чи Демон, Дух злосливий, Геть від мене! Геть туди, — Проказав я, з місця вставши. — Геть — де Пекло Ночі завше, Не вертайсь мені сюди! Чорніш пір'я твоя злоба, Твоя лжа, твоє «ніколи»; З мого серця вийми дзьоба; Щезни лютий!» Крук поволі Відповів на те: «Ніколи!»

З того часу над дверима, Мов примара невмолима, Крук насуплений сидить… Ні спочинку, ні поради: Не спурхає він з Паллади, Сонним Демоном глядить. Горить світло; тремтять тіні Від дверей, хвилюють долі; Топнуть очі в тім тремтінні; Мре від його дух мій кволий, Мре — не збудиться ніколи.

«Лежу мертвий, — навхрест руки…»

Лежу мертвий — навхрест руки — Під могильним полотном, На обличчі не знать муки, Бо спочинув тихим сном.

Ти до мене припадаєш, Така божа і свята… Задаремно вболіваєш: Не сміються більш уста.

Коли білий світ покинув, — Що на сльози потурать? Коли з горя навік згинув, То від щастя не вмирать.