Україна в минулому

Front matter

УКРАЇНА

В МИНУЛОМУ

Випуски

Випуск 1

УКРАЇНА

В МИНУЛОМУ

ВИПУСК 1

Київ-Львів

1992

Збірник статей

Україна в минулому

Випуск I

Художник О.Гірник

Технічний редактор З.Стецьків

Здано на складання 09.12.1991. Підписано до друку 20.07.92.

Формат 60x84 1/16. Папір друк. Друк офс. Умови, друк. арк. 8,37.

Обл.-вид. арк. 9,1. Зам. № 1473. Тираж 2000 прим.

Ціна за домовленістю.

Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова.

Фенікс Лтд

290020 Львів, вул. Підголоско, 19/402

Львівське технічне училище № 58 поліграфістів

290000 Львів, вул. Ів.Федорова, 9.

Давній Львів у вірменських та вірменсько-кипчацьких джерелах

Ярослав Дашкевич

ДАВНІЙ ЛЬВІВ У ВІРМЕНСЬКИХ ТА ВІРМЕНСЬКО-КИПЧАЦЬКИХ ДЖЕРЕЛАХ

Цілком закономірним є бажання істориків середньовічних міст України поширити джерельну базу досліджень — чи шляхом розшуку невикористаних досі писемних джерел або нової інтерпретації давніше вже відомих, чи при допомозі археологічних розкопок. До поверхово досліджених або й взагалі навикористаних джерел треба залічити складені східними мовами. Окрему категорію становлять джерела вірменською та вірмено-кипчацькою мовами, що були розмовними, канцелярськими і літературними для вірменських поселенців, які з'явилися на території України не пізніше 80-90 рр. XI ст.

Хронікерські, документальні й епіграфічні дані свідчать, що вірмени поселилися у Львові незабаром після його заснування в середині XIII ст. В місті, яке швидко зайняло ключову позицію на львівському торговельному шляху Європа-Азія, вірмени отримали окремий квартал, користувалися самоврядуванням і релігійними свободами. Поселенці займалися міжконтинентальною торгівлею, що стала підставою їх збагачення. Вони розвивали певні види ремесел, зокрема художніх.

Вірменські та вірмено-кипчацькі джерела другої половини XIII-XIV ст. стосуються, в першу чергу, минулого колонії. Вони кидають одночасно деяке світло на історію самого міста, як періоду Галицько-Волинської держави (1256-1349 рр.), так і наступного перехідного часу (1349-1387 рр.). Події, пов'язані зі Львовом, відбилися в 5 документах, 2 хроніках та 2 пам'ятках епіграфіки. Документи і написи складено старовірменською мовою, грабаром, з невеликими домішками розмовної мови. Один документ було виготовлено у Львові, 4 - далеко за його межами: у Малій Азії, на території Кілікійського королівства (львівська вірменська громада підпорядковувалася в церковному відношенні католікосові, що мав осідок у Сісі, теперішньому Козані). Хроніки написані вірмено-кипчацькою мовою (практично тотожною з тогочасною кримсько­-татарською), яка остаточно запанувала у львівській колонії в 20-30-х рр. XVI ст. При висвітленні подій до XIV ст. включно хронікери використовували синхронні документальні й, можливо, нарративні джерела.

Необхідно згадати, що під помилковою назвою "вірменських джерел“ в історичній, а також науково-популярній літературі згадуються писемні пам'ятки дуже сумнівного походження (пізні фальсифікати), не вірменські ні за мовою, ні за формальним походженням. Висновки, які намагаються робити з таких “джерел” стосовно історії міст України (Києва, Львова, Кам'янця-Подільського), неодноразово приводили до перекручень і деформацій, про які вже згадувалося в літературі і на яких немає потреби зупинятися знову.

. У Львові було складено одну приватну дарчу грамоту 1363 р.; у Сісі — 4 булли (вірм. кондак) католікосів 1364, 1374, 1383 та 1388 рр.

1. Дарча від 30 серпня 1363 р. ктиторів львівського вірменського храму Аствацаціи (Пресвятої Богородиці) Якоба, сина Шахіншаха з Кафи, і Паноса (Фаноса), сина Аврана з Гагяла (Газала?), про передачу церкви в користування громади. Грамота свідчить, що на час її підписання церква — збережена досі найдалі на Захід висунена пам'ятка вірменської середньовічної архітектури — вже була завершена (церкву, до речі, було збудовано в межах нововизначеної території “готичного” міста; за її межами опинився первісний вірменський церковно-монастирський комплекс довкола храму св. Анни, що виник на окраїні княжого Львова в другій половині XIII ст.). Документ кидає важливе світло на структуру вірменського самоврядування та стан церковної організації, які сформувалися перед 1363 р. й існували, цілком імовірно, також 15 років раніше, тобто до захоплення Львова польським королем. Серед свідків згадуються духовні особи — авакерец (протоєрей, часто намісник єпископа), кронавор (чернець), абега (єромонах, можливо, архімандрит), кагана (священник), а також 12 світських. Виходить, що в 1363 р. церковну організацію очолював авакерец, існував монастир, а самоврядування складалося з 12 старших. Посередньо грамота свідчить про значну кількість вірменів у середньовічному Львові. Підписи свідків — цінний антропонімічний матеріал.

Оригінал на пергаменті не зберігся. Вірменський текст публікувався двічі; видання відрізняються окремими подробицями. Є латинський переклад з першої половини XVII ст. з помилковою датою 1354 р. Інші переклади (польською і німецькою) ще менш адекватні.

2. Кондак від 15 червня (січня?)1364 р. католікоса Месропа I львівській вірменській громаді про призначення єпископом Грігора. Кондак визначав межі єпархії (Львів, Володимир з їх уділами, Луцьк), які явно не рахувалися з тогочасними політичними кордонами, а відбивали існування князівств зі столицями у Львові та Володимирі (і Луцьку). Львів названо "найблагословеннішою і величною уславленою матір'ю міст, яку охороняє Бог", що нагадує часи, коли Львів справді був столицею держави. В кондаці згадується, що Грігор не перший вірменський єпископ у Львові. Його попередників католікоси не затверджували, їх утримувала львівська громада (можна думати, що вони були ще в галицько-волинський період). Поруч з титулом епископа вживається титул архієпископа. В грамоті відзначається соціальна структура львівської колонії, яку утворювали священики, парони (барони) і ходжі (пани, найбагатша верхівка громади), танутери (старші самоврядування), купці, міщани, мандрівники (купці, що тимчасово перебували в місті), ремісники та рільники.

Оригінал зберігається в Архіві ордену мхітаристів у Венеції. Публікувався вірменський текст; наукового перекладу цілого кондака немає. На оригіналі є дописка католікоса Костандіна від 15 січня 1374 р. про затвердження Грігора вдруге. Приписка опублікована лише частково разом з кондаком.

3. Кондак від 15 січня 1374 р. Костандіна V Сісеці львівській громаді про затвердження єпископом (архієпископом) Грігора в межах раніше визначеної єпархії. Львів знову названо "матір'ю міст, яку охороняє Бог“.

Оригінал також, зберігається у Венеції. Видано вірменський текст, переклад не публікувався.

4. Кондак від 2 квітня 1383 р. Теодороса II львівській громаді про підтвердження, згідно з кондаком Костандіна V 1380 р. (цей документ не зберігся), єпископом (архієпископом) Йоганеса Насратіняна в межах новоствореної єпархії (Львів, Луцьк, Манкерман — тобто Київ). Таким чином було підтверджено ліквідацію окремого київського вірменського єпископства. Разом з єпископом до Львова було скеровано представника католікоса (нвірака) Нерсеса. Згадуються також соціальні категорії: морські й міські купці, танутери, ремісники, рільники та вірменський солтис Абрагам, відомий з багатьох інших львівських джерел. Титул Львова "благословенна, що охороняється Богом, славна і відома королівська і християнська матір міст Львів“ - знову нагадує часи галицько-волинської державності. Як виходить з грамоти Теодороса 1388 р. (див. №5), даний кондак не увійшов у силу.

Оригінал зберігається у Венеції. Видано вірменський текст, переклад не публікувався.

5. Кондак від 13 серпня 1388 р. Теодороса II львівській громаді про нове затвердження єпископа Йоганеса Насратіняна для ще більшої єпархії. Згідно з переліком місцевостей, йому підпорядкували парафії у Львові, Сереті, Сочаві, Кам'янці, Луцьку, Володимирі, Києві, в Молдавії та в Ботині (тепер Ботошані в Румунії), а також в Енкісалаї. Під цим останнім містом треба, мабуть, розуміти Енкі Сарай, тобто Новий Сарай (Сарай ал-Джедід) над Волгою. Поширення юрисдикції єпископа на великі простори одночасно свідчить про ареал торговельних контактів львівських вірменів. На практиці Йоганесові треба було вести боротьбу з виклятнм католікосом попереднім єпископом Грігором, який від 1380 р. не пускав Йоганеса до Львова. Кондак описує зловживання Грігора, який не зважав на неодноразові послання католікосів, навіть убив одного з нвіраків Теодороса, захопив документи, які нвірак мав з собою, відмовлявся пересилати зібрані церковні податки до Сісу, намагався захопити інші — поза Львовом — парафії. Кондак свідчить про велетенське багатство львівських вірменів, через що Грігор і не хотів покинути Львів. В кондаці наводиться розкішна формула про Львів, "найблагословеннішу, що охороняється Богом, столицю, славну матір міст (метрополію) християнських королів." Блиск давньої столиці мерехтів у далекій Кілікії ще майже сорок років після того, як Львів перестав бути "матір'ю міст".

Оригінал зберігається у Венеції. Видавався вірменський текст, повний переклад якого не публікувався.

Хроніки. У Львові в 20-30-х рр. XVI ст. було складено дві хроніки, в яких відзначено події XIV ст., що мають відношення до Львова. Значення хронік полягяє, зокрема, ще й у тому, що це взагалі найдавніші нарративні джерела, написані у Львові, які дійшли до нас (нотатки німецьких авторів М. Груневега і Й. Альнпека походять з кінця XVI — початку XVII ст.).

6. "Хроніка Польщі“ подає дві вістки — першу, недатовану, що Казимир Великий збудував у Львові великий і малий замки, а також мури довкола міста, і другу, під 1363 р., що тоді було написано листа про архієпископа Тер Грігора. Очевидно, тут йдеться про кондак Месропа (див. № 2). Хронікер вагався, як датувати кондак, тому крім 1363 р. подав ще 1365 р.

Збереглося дві копії хроніки — одна в Бібліотеці мхітаристів у Венеції, друга — в Національній бібліотеці в Парижі. Перше видання тексту здійснено у 1896 р., наукове видання з перекладом — у 1981 р.

7. "Венецька хроніка“ (назва умовна, спричинена тим, що на початку хроніки згадується Венеція) нотує 3 львівські вістки: 1361 р. — про — будівництво церкви Аствацацін; 1367 р. що Тер Грігор став єпископом; 1384 р., з датою "середа після св. Варфоломія" — що Казимир Великий взяв мечем Русь від князя Льва. Всі звістки заслуговують на увагу.

Будівництво церкви було завершено, згідно з дарчою від 30 серпня 1363 р. (див. № 1), у 1363 р., але, зрозуміло, що її не можна було збудувати за вісім місяців. Можливо, почали будівництво в 1361 р., а про це була якась нотатка серед церковних паперів. Грігора призначили єпископом у 1364 р. (див. № 2), але королівське затвердження він отримав лише 4 лютого 1367 р. — якраз цей другий документ мав у своїх руках автор хроніки. Дуже цікава вістка, що Казимир захопив Львів у середу після св. Варфоломія 1334 р. Рік 1384 тут помилковий — не лише тому, що тоді не було короля Казимира, але й тому, що в цей рік середа припадала на саме свято св. Варфоломія, а не після нього. Єдиний випадок у 40-70-х рр., коли середа припадала зразу після св. Варфоломія, це 1349 р., 28 серпня.

Можливо, що якраз в цей день було захоплено місто, а хронікер погано розшифрував або обрахував рік, переводячи дату з вірменської ери на еру від народження Христа, тим більше, що вірменські цифри записували літерами. Князя Льва у 1349 р. у Львові не було, але, згідно з моїми дослідженнями, князь Лев залишився для львівської історичної пам'яті пізнішого часу особою, котра символізувала галицьку державу періоду до 1349 р. взагалі. В кожному випадку, дата, яку подає хроніка, заслуговує на увагу.

Збереглися дві нетотожні копії хроніки в бібліотеках Венеції і Парижу. Перше видання 1896 р.; наукове видання з перекладом реалізовано в 1988 р.

Написи. Відомо про 2 написи, виготовлені в другій половині XIII-XIV ст.

8. Намогильний напис 1277 р. згадується у хроніці С. Рошки (1690-1739). Хронікер побачив його у церкві св. Анни на передмісті Львова. Про цей напис писав історик та географ С. Гювер-Агонц (1740-1824), запозичивши відомості від Рошки або виписавши їх з нотаток О. Зограпяна, який відвідував Львів у 1791 р. Про могильні написи з середини XIII ст. (але без конкретних дат) згадував польський історик Ю.-Т. Крусінський (1675-1756).

Камінь не зберігся. Відома лише дата (726 р. вірм. ери), позначена на камені. Якщо виходити з історії вірменської колонії у Львові, вістка про напис 1277 р. виглядає вірогідною.

9. Будівельний напис 1364 р., про спорудження фонтанчика характерної деталі вірменського адміністративно-церковного ансамблю "готичного“ Львова — опублікував мандрівник М. Бжшкянц (1777-1851), щоправда, з помилковою датою 1264 р. Правильне датування (813 р. вірм. ери) відновлюється просто, на підставі згадки про короля Казимира у написі та відомостей про завершення будівництва церкви у 1363 р. (див. № 1) — фонтанчик був розташований біля неї.

Згадки про інші вірменські написи (наприклад, 1130, 1183, 1184, 1200, 1245, біля 1300 рр.), які трапляються в літературі, викликані нерозумінням вірменського тексту — саме тих даних про Львів, які подав у своїй географії С. Гювер-Агонц.

Висновки. З вірменських і вірмено-кипчацьких джерел, які стосуються історії давнього Львова, до нас дійшли нечисленні рештки, які, тим більше, заслуговують на пильну увагу. Їх можна використовувати не лише як синхронні, але й ретроспективні джерела.

Вони рельєфно показують роль Львова як торговельного центру, ареал інтересів якого охоплював побережжя Малої Азії (Кілікія), Поволжя (Новий Сарай), Крим, Молдавію. Для країн Сходу Львів, незважаючи на втрату незалежності Галицько-Волинською державою, залишався далі столицею королівства — як і до 1349 р. Можливо, що, згідно з інтерпретацією вістки "Венецької хроніки“. Казимир захопив Львів 26 серпня 1349 р. Зв'язки з Кілікією зберігалися і після підкорення її єгипетськими мамлюками. Джерела подають нові факти для висвітлення внутрішніх відносин в Галичині — національна і релігійна терпимість її князів проявилася в існуванні вірменського самоврядування у Львові, у створенні григоріанського єпископства в столиці, у якій, до речі, не було власного православного єпископства.

Зрозуміло, що обговорені джерела мають велике значення для історії львівської вірменської колонії, свідчать про її багаточисельність, великий економічний потенціал, широкі торговельні зв'язки, висвітлюють соціальну структуру. Вони допомагають зрозуміти історію вірменської церковної організації в Україні та, зокрема, у Львові.

Відомості у вірменських та вірмено-кипчацьких джерелах заслуговують, щоб їх ширше використовували при вивченні історії Львова ХIII-XIV ст. Для цього варто подбати про їх наукове видання з перекладом на українську мову.

Маєтковий поділ Теребовельського повіту Галицької землі в другій половині XVI ст.

Ігор Скочиляс

МАЄТКОВИЙ ПОДІЛ ТЕРЕБОВЕЛЬСЬКОГО ПОВІТУ ГАЛИЦЬКОЇ ЗЕМЛІ в другій половині XVI ст.

З втратою своєї державності Україна розвивалася у специфічних соціально-економічних і політичних умовах. Важливим чинником складних етносоціальних процесів, що тут протікали, був вплив системи економічних і політичних відносин у кожній з держав на формування феодальної структури українського суспільства.

Західноукраїнські землі, корпоровані до складу Польщі протягом другої пол. XIV ст., складали Руське і Белзьке воєводства Польського королівства. Досліджувана територія — Теребовельський повіт — поряд з Галицьким і Коломийським повітами була складовою частиною Галицької землі. З трьох повітів Теребовельський мав найбільшу площу, охоплюючи територію сучасних Теребовлянського, Тернопільського і частину Гусятинського, Збаразького, Козівського, Лановецького, Підволочиського, Чортківського районів Тернопільської області.

Вивчення аграрного і суспільно-політичного розвитку Руського воєводства як складової частини Польської Корони дає можливість знайти ключ до розуміння процесу еволюції феодалізму у Галичині. В з цим заслуговує на увагу аналіз структури феодального землеволодіння, вивчення географії феодальної власності на землю, її форм, питання про розподіл багатств між різними групами землевласників, еволюції земельної власності, співвідношення між польською і українською шляхтою в розподілі землеволодінь.

Галицька земля, як і інші території Руського воєводства, з цієї точки зору вивчені слабо. Серед українських вчених лише Ю. М. Гроссман, досліджуючи соціально-економічні взаємини в Руському і Волзькому воєводствах, звернув увагу на маєтковий поділ повітів Галицької землі. Польський історик О. Яблоновський — єдиний серед вчених, хто безпосередньо вивчав структуру землеволодіння зазначеної території, щоправда, в контексті історичної географії. Інших праць, які б стосувалися окресленої роботою теми, нами не виявлено. Поряд з цим існують розроблена методологія дослідження, характеристика структури джерельної бази, оцінки її стану збереженості та придатності при використанні.

Метою даної статті є спроба на прикладі Теребовельського повіту Галицької землі дати аналіз структури феодального землеволодіння Руського воєводства у другій половині XVI ст. При висвітленні теми ставляться завдання:

1. Відтворити картину королівського, приватношляхетського і церковного землеволодіння по всіх виявлених поселеннях Теребовельського повіту.

2. Вивчити характерні для даної території форми держання маєтків, юридичні права, на основі яких ними володіли ті чи інші особи.

3. Простежити еволюцію земельної власності і визначити співвідношення між різними видами феодального землеволодіння.

4. Виявити українські шляхетські роди повіту і показати їх частку в економічному житті краю.

Основними джерелами для висвітлення теми були матеріали реляційних і записових книг Теребовельської гродської канцелярії, поборові реєстри, а також люстрації королівщин другої половини XVI ст.

Королівщини.

Теребовельський повіт, як і інші землі Руського воєводства Польської Корони, був представлений значним ареалом державної земельної власності. Починаючи з другої половини XIV ст., після захоплення Галицької Русі польськими феодалами, питома вага королівщин збільшувалась. Цей процес був зв'язаний з намаганнями королівської влади зміцнити позиції всередині країни за рахунок збільшення свого домену.

На середину XVI ст. частка державних маєтків у феодальному землеволодінні стабілізувалась, і надалі залишилася в основному незмінною.

Яким же стало співвідношення королівщин в Теребовельському повіті в порівнянні з іншими видами земельної власності в другій половині XVI ст.? В зазначений період на території повіту знаходилось не менше 189 поселень. Спираючись на них, можна простежити питому вагу кожного з видів феодального землеволодіння. На жаль Теребовельські гродські книги, що дійшли до нас, подають недостатню інформацію про королівські маєтки. В п'яти опрацьованих таких книгах, що охоплюють період з 1559 по 1580 рік, зустрічаються матеріали лише по 14 населених пунктах, якщо не рахувати даних поборового реєстру 1572 року, внесеного в одну з цих книг. Набагато більшу і різноманітнішу інформацію зустрічаємо в люстраціях і поборових реєстрах. Люстрація 1564 р., перша і найповніша, подає відомості про 34 королівські села і 5 містечок.

Люстрація 1570 р. описує 37 поселень. Чимало населених пунктів, що згадуються в люстрації 1564 р. (16), опущено. На 1570 р. названо 14 поселень, відсутніх у люстрації 1564 р. Отже, люстрації Теребовельського староства 1564 і 1570 рр. охоплюють 53 села і містечка і є основним джерелом до вивчення королівської власності.

З другої половини XVI ст. відомо два поборові реєстри - з 1564 і 1572 р. На жаль, реєстр 1564 р. дуже неповний і не несе потрібної інформації по структурі земельної власності.

Реєстр 1572 р. охоплює 33 поселення Теребовельського староства, причому 14 з них не згадуються в інших джерелах.

Таким чином, комплекс вивчених історичних джерел дає змогу встановити, що в Тсребовельському повіті королівські володіння налічували 6 містечок і 60 сіл. Якщо взяти за основу загальну кількість поселень, наведених П. С. Сіреджуком, то питома вага королівщин у феодальному землеволодінні Теребовельщини становила 30,27%. В порівнянні з іншими землями це був високий показник. Так, по Руському і Белзькому воєводствах в цілому королівські володіння становили 21,2% від загального числа врахованих поселень. При цьому площа, зайнята королівщинами, була величезна - більше 1/3 площі повіту.

Юридично королівщини вважалися власністю держави. Фактично ними володіла шляхта. Умови, на яких шляхта володіла королівщинами, були різні. Їх тримали на правах лена, емфітеузи, передачі "у вірні руки", на правах застави, пожиттєвого ("дожевотного") і термінового держання і т. д.

Безпосередньо в управлінні та експлуатації державного скарбу залишалися лише маєтки, передані "у вірні руки", тобто такі, які передавалися приватним особам із зобов'язанням регулярно звітувати про прибутки. Фактично єдиним матеріальним зобов'язанням власників цих маєтків перед державою була сплата "кварти" — четвертої частини прибутків, — і "стації" — податку на утримання війська. Такі маєтки складали, як правило, єдиний масив і управлялися старостою. У 1552–1565 роках Теребовельським старостою виступає Бернард Претвич, у 1565–1580 — Претвич. "Кварта" від староства у 1564 р. становила 3023 золотих, у 1570 р. — 2399 золотих

До староства, крім м. Теребовлі, входили села Гумниська, Дереньович, Довге, Застінка, Зубів, Каптури, Могильниця, Романівка, Висілка Романівська, Семенів.

Маєтки Теребовельського староства розміщувалися в міжріччі Стрипи та Серету і складали єдиний масив. Протягом другої половини XVI ст. їхній склад не змінювався, що говорить про зацікавленість королівської влади у стабілізації процесу роздачі своїх маєтків і необхідності надійного джерела прибутків для скарбу. Щоправда, є і винятки. На короткий період часу (до 1564 р.) у шляхетське володіння здавалося с. Довге. Якщо в поборовому реєстрі 1564 р. податок з цього села платили шляхтичі Дмитро, Ячко Боярські і Лиханський, то в люстрації, проведеній того ж року, Довге вже бачимо у складі староства. Однак такі факти поодинокі.

Решта королівських володінь Теребовельського повіту, як зазначено вище, перебували в руках шляхти. Ще на Пйотрковському сеймі 1504 р. шляхта добилася прийняття статуту, який визволяв всі королівські маєтки від записаних за ними сум. Статут забороняв королям в майбутньому роздавати або заставляти маєтки, за винятком крайньої необхідності для Речі Посполитої. Раніше заставлені поселення було вирішено вважати заставними до "wydzierżawienia“ - до повернення з держави королю після погашення боргу.

За короля Сигізмунда I роздача в державу королівщин у Польщі була незначна. Однак вказаний статут у зазначеному аспекті фактично не стосувався Руського воєводства, в тому числі і Теребовельського повіту. Багато сіл були тут передані шляхті на праві власності. В більшості випадків мало місце розширення попередніх прав держання до права приватної власності. Немало сіл продавалося з правом викупу. Значна частина цих маєтків потрапила в руки магнатів. Сеймові постанови 1562-1563 рр., спираючись на статут короля Александра від 1504 р., анулювали всі королівські привілеї, за якими роздавались маєтки на ленному праві, у власність, на правах безстрокової застави і т.д. Якраз перша люстрація 1564-1565 рр. і ставила собі на меті не допустити дальшого розтягання державної власності. Багато сіл Теребовельського повіту були отримані в ленно (ленне держання - наслідування по чоловічій лінії. При відсутності нащадків по чоловічій лінії володіння поверталося королю за відповідні суми), в застав (своєрідна форма позики, коли маєток віддавався у володіння особі на встановлений у договорі час за певну суму) та в інші форми.

Шляхта наполегливо домагалася виконання сеймових постанов 1563 р. Так, два села Теребовельського староства - Целіїв і Висілок Целіївський - тримали три брати: Єжи, Ял і Криштоф Талафуси. За декретом Варшавського сейму їх маєтки визнано "голими доживоттями”. Отже, вони повинні були платити "кварту“. Однак брати Талафуси не порахувалися з декретом і відмовилися сплачувати "кварту“. Тоді маєток у них відібрали і передали Миколаю Немоєвському.

Як бачимо, королівські володіння, навіть довший час знаходячись у приватних руках, могли повертатися до староства. Правда, джерела подібних явищ в повіті більше не фіксують.

Звичайна доля королівщин, які знаходились в управлінні окремих шляхтичів — надовго або назавжди залишатися в приватних руках. При цьому могли змінюватися як умови їхнього держання, так і самі держателі, маєток міг перейти від одного шляхетського роду до іншого і т.д.

Незважаючи на наполегливість шляхти в боротьбі проти магнатів, реальна сила останніх в другій половині XVI ст. явно переважала, особливо в економічному відношенні.

Держателі королівських маєтків користувалися великими правами. На практиці вони розширяли ці права безмежно: відмовлялися виконувати повинності, вносити "кварту“. Вони, фактично, розглядали королівщини, як свою власність. У 1590 р. на Галицькому сеймику шляхта констатувала: "Багато вже є вільних від боргу (тобто викуплених - І.С.) держав, а "кварти“ своєї не дають".

На Вншснському сеймику у 1597 р. відмічалося, що "деякі добра Речі Посполитої як "дідичні“ узурпували державці".

Мали місце численні факти обміну дідичних маєтків на королівські, що також неодноразово згадувалось у сеймових документах. Причому обмін проводився з вигодою для приватних власників, а не для скарбу.

На матеріалах Теребовельського повіту простежуються зміни у формі держання маєтків: ті, які були вигіднішими для шляхти, стали займати більше місця. Все частіше королівщини переходять у шляхетське держання. Однак надії шляхти на перетворення їх у свою власність не виправдались.

Найрозповсюдженішою формою держання було "доживоття“. В своєму "чистому“, або "голому“ вигляді воно не вкорінилося.

Представники великої шляхти і магнати, зосередивши в своїх руках староства і держави, спираючись на королівські землі, зуміли не тільки примножити свої багатства і політичну силу, але й збільшити власні маєтки.

У Теребовельському повіті основна частина королівщин перебувала в руках шляхти і магнатів. Як правило, в держанні кожного з них знаходилися маєтки, які складали єдиний масив і мали в своєму складі від 5 і більше поселень. Отже, в повіті переважало велике землеволодіння. Через перерозподіл королівських володінь проходив процес посилення місцевої магнатерії.

Як же він проходив на території Теребовельського повіту? На кінець XVI ст. тут знаходилось в шляхетському держанні 56 поселень, або 83,58% від усіх королівщин. Таким чином, в державних маєтках шляхта займала панівні позиції.

Найбільше поселень було у володінні магната Влодека, кам'янецького старости, - 12. Вони складали два великі комплекси володінь, віддалені один від одного. Перший знаходився на захід від Тернополя, в міжріччі Стрипи і Серету.

В документах вони визначені як "держави“. Про форми і термін держання джерела подають скупі відомості. Згадано лише, що с.Лошнівок Влодек тримав в "доживотті голому“, бо на старі суми не "szaga". Держання королівщин "відповідно зі старими сумами“ було ліквідоване і Влодек володів ними лише на основі "голого доживоття“. На цьому прикладі яскраво простежується намагання шляхти обмежити владу і позиції магнатерії. Втім, у період з 1564 по 1581 роки склад посесорських маєтків кам'янецького старости не змінився. Навпаки, кількість маєтків збільшилась.

Кам'янецький староста вперто відмовлявся визнати невигідну для нього форму держання королівщин. Як відзначав люстратор у 1564 р., Влодек під час ревізії с. Лошаів показав привілеї короля Владислава ще з 1448 р. на "старі суми“ - 50 гривен, за якими до того часу володів селом. Та, незважаючи на це, отримав нового листа на "нові суми“, і "голе доживоття". Справа в тому, що маєтки, записані на "старі суми“, можна перетворити на дідичні. Цим і пояснюєтеся домагання Влодека залишити свої володіння на "старих сумах“.

Другим шляхетським родом за кількістю посесорських маєтків були магнати Струси. Причому більшість з цих маєтків примикали безпосередньо до їхніх приватних володінь з центром у містечку Струсові. Від цього масиву був віддалений лише Хоростків на заході повіту. Загалом маєтки Струсів налічували 10 поселень.

На відміну від магната Влодека, брати Якуб і Єжи Струси зуміли зберегти вигідну для себе форму держання королівщин. Люстрація 1570 р. прямо на це вказує: "Пани Струси показали... старі суми короля, конфірмовані в 1564 р., і ті суми приписані на тих селах". Тому люстрація в цих королівська маєтках не проводилася. Зі сфери впливу королівського скарбу випало 10 королівщин, що, звичайно, ослаблювало позиції королівської влади. З другого боку, відбувалася концентрація великої земельної власності.

Струси володіли названими маєтками на праві "голого доживоття“. Згодом, на поч. XVII ст., ці маєтки потрапили до рук інших феодалів. Хоч передача кролівщин з рук одних магнатів до інших і мала місце, проте королівщини надалі залишалися в шляхетському держанні.

На північному сході повіту, вздовж Збруча, галицький староста Ян Сенявський мав у володінні містечко Кам'янку і сім сіл. На Варшавському сеймі 1562-1563 рр. вони були визначені Сенявському на праві "голого доживоття“.

Намагання шляхти узурпувати королівські маєтки яскраво проявилося якраз у діяльності Сенявських. Не задовільнившись правом "голого доживоття“, вони добилися у короля права перетворити частину королівщин у свої шляхетські, дідичні і спадкові володіння. Якщо в люстрації 1564 р. села Росохатець, Мовчанівка, Хмелиська виступали як королівські в посесії Яна Сенявського на праві "голого доживоття“, то у люстрації 1570 р. прямо зазначалось, що "пан Сенявський показав декрет короля, виданий на Люблінському сеймі 1569 р., за яким названі села стали дідичними і від люстрацій є вільними". Мабуть, король ішов на поступки землевласникам з огляду на нестабільне зовнішнє і внутрішнє становище Речі Посполитої. Втім, вже на початку XVII ст., як свідчить люстрація 1629 р., названі села були знову повернуті до королівського домену. Вірогідно, король свідомо йшов на вигідну для магнатів зміну прав власності, знаючи, що пізніше йому вдасться повернути ці права.

На південному сході від Тернополя магнати Потоцькі володіли 6 посесорськими маєтками: містечком Борки і п'ятьма селами. Розміри "держави“ протягом др. пол. XVI ст. залишилися незмінними.

Використовуючи відсутність контролю за своїми діями з боку урядовців, Потоцький у 1567 р. заснував на королівських грунтах нове село Дзвончики. Власне, протидії королівського двору не було тому, що король також був зацікавлений в розширенні своїх володінь, тим більше, що "кварта“, хоч і не регулярно, та все ж ішла в державний скарб.

Необхідно відзначити, що, починаючи з 60-х рр., держава все-таки примушувала посесорів сплачувати податок. Згідно з даними люстрацій др. пол. XVI ст., наприклад, з маєтків Теребовельського староства, які знаходилися в "державі“ Потоцьких, королівський скарб отримав у 1564 р. 1031 золотий, в 1570 р. - дещо менше.

Велике феодальне землеволодіння представлене також магнатським родом Баворовських. У 1564 р.-1581 рр. вони володіли селами Городниця, Голківці, Сороцьке, Ходоровичі. Як і Струси, Баворовські тримали королівщини відповідно до "старих сум“. Фактично таких маєтків королівський двір не отримував ніяких прибутків. Характерно, що в більшості випадків землевласники експлуатували ті поселення, які безпосередньо прилягали до їх спадкових володінь. Це пояснювалось економічними мотивами: створювався єдиний господарський комплекс, спрощувалася система контролю.

Королівські маєтки, ще знаходилися в шляхетському держанні, переважно перебували в руках великої шляхти та магнатів і були складовою частиною феодального землеволодіння. Їх частка складала майже 70% королівських поселень повіту (39).

В держанні дрібної і середньої шляхти було всього 17 поселень, або близько 30% королівських посесорських маєтків. У її володіннях прослідковується процес частішої зміни власників, що свідчить про нестійкі позиції цієї категорії шляхти. Зустрічаються випадки, коли два села орендують одночасно два власники, причому кожне з сіл поділене між ними на дві частини. Це пояснюється тим, що різні села мали не однакову кількість підданих і, відповідно, приносили різний прибуток. Правда, це відноситься лише до тієї групи поселень, в яких були одні й ті самі землевласники. Так, села Висинічани і Карпівці "тримали" Сутковський і Претвич. В люстрації зазначалося: "Пан Претвич, боячись ліквідації своєї держави, бо листа оригінального не зміг дістати, допустив в свою частину села люстрацію".

В такий спосіб володіли селами Клюїнці і Сорока Катерина Карапчеєвська і Флоріан Пясецький. На відміну від інших, вони у 1568 р. на теребовельських земських рочках ліквідували записані за ними суми і вважали села своїми дідичними

На шляхту, кожий представник якої володів двома королівськими поселеннями, припадало 8 сіл повіту, що склало 14,3% від усіх королівщин.

Сіма селами управляли по одному землевласнику. Місто Тернопіль, засноване 1540 р., було віддане "держати" Яну Тарнавському, а з 1564 р. — князям Острозьким.

Експлуатуючи королівщини, шляхта іноді засновувала на їх території нові поселення, здаючи в оренду без дозволу короля його маєтки. Ймовірно, тут слід говорити не про розширення шляхетського держання королівщин, а про вигідні форми їх "держання“. Однак королівська влада не відносилася лояльно до таких дій. Так, село Мшана, засноване теребовельським старостою у 1555 р., у 1570 р. було відібране від нього і передане в посесію Матеусу Горецькому.

Дрібне в королівських маєтках повіту, як свідчать документи, налічувало лише 7 поселень (12,4%). З кінця XVI ст. воно стало джерелом для розширення великого землеволодіння і втратило своє значення.

Приватношляхетське землеволодіння.

Шляхетський стан користувався фактично монопольним правом на володіння землею. У другій половині XVI ст. на праві приватної власності шляхті належало 117 населених пунктів Теребовельського повіту (66,97%). Шляхетські маєтки можна було відчуджувати, заставляти, наслідувати, ділити між спадкоємцями і т. д. Чоловік і жінка могли окремо володіти землею. Так, частиною містечка Копичинці спільно володіли Станіслав Копичинський і його сестра Єлизавета. Подружжя Вскжинських, Валентин і Єлизавета зі Збаража, тримали у власності, кожен зокрема, села Завадівка і Острів. Спадковим маєтком графині Софії Тарнавської було с. Яблунів у 1561 р.. В актах Теребовельського гродського суду завжди точно фіксувались імена кожного з подружжя, якщо маєток належав обом.

Слід підкреслити, що шляхетські володіння можна було дробити: ділити між спадкоємцями, дарувати, продавати село або його частину. Наприклад, у 1571 р. Миколай Копичинський відступив свою частину села Миколаю Гербуту за певну суму. Шляхтич Якуб Честоловський актом в гродському суді стверджує співвласником своєї частини села Іванівка Андрія Дубанєвського. Тільки маєтки, що складали так звану ординацію, тобто назавжди об'єднані спеціальним актом в одне ціле, не підлягали поділу. Однак ординація на Теребовельщині не було, як і в переважній більшості повітів Руського воєводства.

Приватношляхетські володіння Теребовельського повіту в другій половині XVI ст. (1559–1580) налічували 117 сіл і містечок. Правда, тут враховано лише ті з них, матеріали про які виявлені в п'яти актових книгах Теребовельської гродської канцелярії.

Зроблені підрахунки дають підстави твердити, що на території повіту на кінець XVI ст. у приватній власності шляхти перебувало не більше 145 населених пунктів. Отже, матеріали основних актових книг дають змогу дослідити 80% шляхетських володінь. Можна говорити про те, що вивчення структури шляхетського землеволодіння за матеріалами 80% маєтків дають змогу дослідити поставлену проблему на території Теребовельського повіту в цілому. За кількістю маєтків, якими володіли землевласники, виділяється п'ять категорій шляхетського стану:

1) магнати, котрі володіли десятьма поселеннями і більше;

2) велика шляхта (від 5 до 10 поселень);

3) багата шляхта (від 2 до 4 поселень);

4) середня шляхта (одне поселення);

5) дрібна, або часткова шляхта (частина поселення).

Велике землеволодіння в Теребовельському повіті другої половини XVI ст., безумовно, переважало. Воно представлене родами Давидовських і Вільчеків.

Одному з них, Мартину Вільчеку, належали три містечка: Золотники, Будзанів, Соколів, — і десять сіл: Бурканів, Вербовець, Звиияч, Козова, Косів, Підсоснів, Скомороше, Соколів, Тудорів. Вони розміщувалися у двох анклавах. В долині річки Стрипи лежали Золотники, Соколів, Бурканів, Підсоснів, Соснів, трохи далі на захід Козова. На південь від Теребовлі, на обох берегах р.Серет, знаходились Будзанів, Тудорів, Вербовець, Звиняч, Косів. І лише маєток Скомороше, відірваний від обох масивів, був оточений володіннями Баворовських. Перелічені поселення перейшли до Вільчека у спадок від батька — Яна Вільчека. Козовою він володів спільно з Катериною Вільчек, своєю дружиною.