Збірка «З чужого поля»

Front matter

Збірка «З ЧУЖОГО ПОЛЯ»

ПЕРЕДМОВА

Подаю на перший раз переклади з оцих поетів іносторонніх, а саме: британських — Байрона, Гуда, Мура, Соуті; італійських — Кардуччі, Філікаї, Леопарді; німецьких — Гейне, Ленау, Уланда; болгарських — Вазова, Ботева, Москова; хорватських — Гарамбашича, Прерадовича; сербського — Змай-Іовановича; словацького — Томашика; чеського — Ганки, кількох московських, в тім числі і українсько-московського — Гребінки і Боровиковського; в додаток — кілька п'єс, без визначення авторів, або мені невідомих, або таких, що для галицько-руської громади становлять «гук пустий». З деяким правом мені може бути кинутий докір за брак провідної думки, що в'язала б у якусь певну цілокупність згромаджені переклади; справді, добір віршів, як і авторів, — чисто випадковий. Нехай дарують мені цю хибу заради обставин, що переважно їй спричинилися; не завжди чоловік вільний у своїй роботі… ох, далеко не завжди, — а часто повинен братись за працю, яка навернулась під руки, щоб зробити хоч дещо. Все ж намагавсь я піднести читачеві такі речі, що мали б і зміст, і літературну цікавість, одкинувши твори менш змістовні; опроче в подаваній оце збірці «З чужого поля» читачі надибають і п'єси всесвітньої вартості, як-от Гудова «Пісня про сорочку».

Саул

САУЛ

«Твого чару дивна сила Збудить мертвого в труні; Тінь великого Саміла Молю викликать мені!»

«Встань, пророче, з домовини!» — Характерниця мовля. Глянув цар: тії ж години Розступилася земля.

Увесь хмарою повитий, У могильнім полотні, Стояв примрак сумовитий; Гасли промені ясні.

Нерухомий зір могили, Очі — ніби ті склянки, Жовті руки, сухі жили, Ноги схудлі, мов кістки

Аж блистіли вони, голі, Не двигнулися уста; Все застигло в мертвім чолі… Аж ось голос доліта.

Над ізляканим Саулом, Наче буря громова, Пронеслись підземним гулом Докірливії слова.

Підогнутий наглим жахом, Як у грозу дуб міцний,

Пав Саул додолу прахом, Жереб чуючи страшний.

«Хто зворушив сон мій милий, З гробу викликав мене? Тлін я, царю, схолоднілий, — Твоє будуще земне.

Зійде завтра день блискучий, Та не вспіє відпочить, Як твій труп, у мглі гниючий, Робаки почнуть точить.

Сам ти завтра серед бою, Врагом зборотий, в журбі, Меч піднімеш над собою, Заподієш смерть собі, —

Смерть, що руку простягнула Над твоїм царським вінком, А за ним і рід Саула Буде зметений цілком!»

«Тхне домовиною сумною…»

Тхне домовиною сумною Від молодих солодких мрій… Все зникло… Що ж передо мною Встає і зорею ясною Злинає світлий образ твій? Все звіяв час; так мук не спине, Що ось під серцем бережу… Любов, надія, втіха гине — Шлях добрий! Що ж пак не скажу: Прощай і згадко — все най ми́не!

«Як до самотньої трунини…»

Як до самотньої трунини Мандрівець часом приверта, Так най оці сумні спомини Твій милий зір перечита.

Згадаєш через довгі літа, Про віщо марив твій співець,— Знай: він давно найшов кінець; Душа ж його, любов'ю гріта, Живе, у мову перелита!

«Вона іде…»

Вона іде, її краса Горить, мов зоря серед ночі; І млу, і світлі небеса Враз відбивають ясні очі; Всю тихий блескіт осіня, Якого шкода в сяйві дня.

Багато б з чарами тими Чудовній вроді бракувало, Коли б додати трохи тьми, Коли б проміння не ставало До тих живих, принадних рис, Що дишуть з рамки чорних кіс.

Палає чоло та цвіте, Усмішка вабить до кохання; Усе засвідчує про те, Що мук не зна її зітхання, Що не ворушить серця дна Ніяка думонька страмна.

З жидівських мелодій

З ЖИДІВСЬКИХ МЕЛОДІЙ

1

Вона іде, її краса Горить, мов зоря серед ночі; І млу, і світлі небеса Враз відбивають ясні очі; Всю тихий блескіт осіня, Якого шкода в сяйві дня.

Багато б з чарами тими Чудовній вроді бракувало, Коли б додати трохи тьми, Коли б проміння не ставало До тих живих, принадних рис, Що дишуть з рамки чорних кіс.

Палає чоло та цвіте, Усмішка вабить до кохання; Усе засвідчує про те, Що мук не зна її зітхання, Що не ворушить серця дна Ніяка думонька страмна.

2

Ридала ти: сльоза дрібна На зір блакитний набігала, Роса, здавалося, ясна На землю з неба полягала.

Ти усміхнулася — і враз Все змерхло перед милим зглядом; З огнем очей сяйний алмаз Не міг сперечатися рядом.

Як сонце хмари озаря, Обливши наскрізь млявим блиском, Що до́вго в небі не згоря Під опівнічним пітьми стиском, — То так усмішка твоя ллє Проміння в серденько болюче, Так ясне личенько твоє Розважить горенько пекуче.

«Ридала ти…»

Ридала ти: сльоза дрібна На зір блакитний набігала, Роса, здавалося, ясна На землю з неба полягала.

Ти усміхнулася — і враз Все змерхло перед милим зглядом; З огнем очей сяйний алмаз Не міг сперечатися рядом.

Як сонце хмари озаря, Обливши наскрізь млявим блиском, Що до́вго в небі не згоря Під опівнічним пітьми стиском, — То так усмішка твоя ллє Проміння в серденько болюче, Так ясне личенько твоє Розважить горенько пекуче.

З «Чайльд-Гарольда»

З «ЧАЙЛЬД-ГАРОЛЬДА»

1

Прощай, о краю мій! Ти зник; Тебе блакить займа… Десь чайка скиглить — журний крик; Та буря вал здима. На спочив сонечко сіда; І нам за ним плисти… Хай спочива… Після труда Спочинь, мій краю, й ти!

2

Обіллє знов його краса, Повітря голубе; Побачу море, небеса, Та тільки не тебе! Без світла замок мій сумний, Бур'ян мій двір вкрива, А пес голодний, самотний В воротах завива.

3

Дитино-чуро! Плачеш ти; Чого — промов мені: Злякався реву, темноти Чи холоду на дні?

Шкода́ — не плач! Даремний страх На кораблі сьому: Швидкий мій сокіл, злий на змах, Та не догнать йому!

4

«Най вітер бішено реве, Най чорний вал стриба… Ні, пане Чайльде, серце рве Невимовна журба: Матусю-батька кинув я, — Хто б сльози переміг? Уся порадонька моя Вже тільки ти та біг!

5

Перехрестив мене, і все, Мій батько — ні сльози; Голубка ж неня… чи знесе? Тужна за всі рази…» «Сумуй, дитинонько! Коли б Я щирості не збув, — Заворушився б серця глиб І я б заплакав був!»

6

«Мій слуго певний! Ти затих Через нудьгу свою; Боїшся, либонь, хвиль отих, Чи ворога в бою?» «Не з полохких я, пане мій, Ниць чолом не хилюсь… Та як дружиноньці самій? За нею все журюсь.

7

В хатині скнітиме одна, Ряд із дворцем твоїм… Спитають діти, — що вона Про батька скаже їм?» «Ти правий: тугонька свята; А я… кого пак жаль Мені в миру? Душа пуста, Зо сміхом лину в даль!»

8

Зітхання, сльози — все бридня У женщини оте, Любов прямує навмання, Слід зрадно замете. Я не боюся більш грози: Минуле не втіша, Ні одна тихої сльози Не викличе душа.

9

До моря давсь; свистять вали, Бурхочуть байдуже… По кому ж плакати, коли Кругом усе чуже? Мій пес повиє день чи два Та й помандрує скрізь; За харч, що трапиться нова, Мене не пустить й близь.

10

Вперед, кораблю! Не страшне Плескання вод у млі, Аби подальш заніс мене Від рідної землі. Добраніч, хвилоньки любі; І вам у тьмі німій, Провалля, скали; і тобі Добраніч, краю мій!

5

«Не вихваляйте мені більш…»

Не вихваляйте мені більш Краси північної британки: Зачарувала б вас незгірш Чудовна врода кадіксанки. Кіс злото блиском не влива, В метких очах нема блакиті; Але їх промінь огріва, — Не знайдеш зору краще в світі.

Гішпанка, ніби Прометей, Перехопила вогню з неба; Стрілками він пашить з очей, Злетить — разливіше не треба… А хвиля кучерів… та ви Сказали б — воронові крильця; Хоч поклястися — так живі: Цілують шийку, дишуть кільця…

Британка стужею уллє — Як личко в неї там не гарне, Уста мов кригою скує: Ну, залицяння, звісно, марне… Палюча ж південі дочка, Гішпанка — вся втілення згаги; Втекти хто сили одшука, Не закохатись знайде снаги?

Все в неї щире, все просте: Шкідливо вічками не блуде; Любов, погорду — вмить здріте: Вдавати іншої не буде. А що вже серденько, то — шкло: Скарби байдуже їй — невріку; Раз закохатися прийшло, Так закохається довіку.

Від неї жарту годі ждать; А не схибне в лиху годину Всю міць душі тобі віддать, За тебе стати до загину. У краї здійметься війна — Не задрижить гішпанка жвава; Убито друга — мстить вона, — Знакома їй вояцька справа.

Коли ж увечері пурхне Між гурт хисткий вона до танця, Чи під гітару розпочне Про битву з мурином гішпанця,

Або ручицею чітки Перебирає з палом в зорах, Чи на вечерні залюбки З дівоцтвом заспіва на хорах…

Чийого серця не збурить Принадний вигляд чарівниці; Чия душа не заболить, Не спалахне рум'янець в лиці? Чимало по світу брести Мені, пустившись свого ганку, Серед заман, — та не знайти Над чорнооку кадіксанку!

5

Пісня про сорочку

ПІСНЯ ПРО СОРОЧКУ

Потомилися пальці слабі, Червоніють отемрені очі, — Швачка ж голкою вертить в журбі, На ній лахми якісь нежіночі. Ший, ший, ший — Серед бідності, голоду, спраги! І тремтів її голос смутний — Про сорочку співав без розваги.

«Поробляй, поробляй, поробляй! Доки півень не крикне надворі. Поробляй, поробляй, поробляй, Доки з неба присвічують зорі. О, була б кращ, нещаснице, ти Хоч рабою у турка-деспота. Де вік жінці душі не спасти, Коли се християнська робота!

Поробляй, поробляй, поробляй! Доки колесом світ не заблима; Поробляй, поробляй, поробляй, Доки бачиш хоч трохи очима. Поробляй: стібок, ластівка, зшив;

Зшив та ластівка, стібок-доріжка, Доки змор ще не всю приглушив, Доки гудзик скінчиш серед ліжка.

Чи згадало ж коли хоч одно, В кого сестри є, ненька, дружини, Що на вас не просте полотно, А життя дорогої людини? Ший, ший, ший — Серед бідності, голоду, спраги; І сорочку, і саван сумний Одинаково ший без розваги!

Але годі о смерті гадать! Кістяк викличе тільки огиду… Що лякатись? Ні взяти, ні дать: Мій певнісінький образ по виду, Так на мене скидається він. Вічно — піст; чи я з'їм коли ласо… Чом не збавиш на хліб, боже, цін, А не збільшиш на кров та на м’ясо?

Поробляй, поробляй, поробляй! До труни не спочити сіромі… І за все оте в руб'ї гуляй, Жуй шкуринку та гний на соломі! Вбога пустка: стіл, лавка крива; З усіх боків обідрана стріха; Голі стіни, по стінах, бува, Тінь моя промелькне — вся утіха.

Поробляй, поробляй, поробляй! Від зірниці і знов до зірниці; Поробляй, поробляй, поробляй, Наче каторжник-злодій в темниці, Поробляй: стібок, ластівка, зшив, Зшив та ластівка, стібок-доріжка… Доки мозку ще труд не зсушив, Не поклав до покійного ліжка.

Поробляй, поробляй, поробляй! Серед грудня в захмурені днини; Поробляй, поробляй, поробляй, Не здихни весняної години:

Пташки саме щебечуть в гаю Та годують свої пташенята, Наче дразнять за гарність твою, Закликають до божого свята.

Любо вільно зітхнути б хоч мить; Вашим запахом впитися, квіти; Осягнути небесну блакить, По муравці хоч раз походити! На хвилиночку одну хоч би Знов відчутись, як серденько звикло, — Не зазнала б я горя-тужби, Коли б дрантя останнє не зникло.

Відпочинку б хоч каплю мені За мій довгий пекельний одбуток; Не кохання, не мрії злудні Його прагнуть, а скорби та смуток. Я дала б усю волю плачу, Я розважила б сум по крихітці… Не діждатись, — кріплюсь та мовчу: Сльози шкодять і голці, і нитці…»

Потомилися пальці слабі, Червоніють отемрені очі; Швачка ж голкою вертить в журбі, На ній лахми якісь нежіночі. Ший, ший, ший — Серед бідності, голоду, спраги! І тремтів її голос смутний (Вчуйте, дуки, той стогін марний!) — Про сорочку співав без розваги.

5

«Не забудьмо того поля…»

Не забудьмо того поля, Де почили бояки… З ними вклалась спати воля, Одцвіли надій квітки.

О, вернися, наша славо! Сміло, браття, згине враг; За свободу та за право Нум до бою, нум під стяг!

О, порвіться ті кайдани, Що дихнуть не даєте; Вдруге, знайте, злі тирани, Їх уже не скуєте!

Най судились ми на жертву… Будь заклятий без кінця, Хто зневажить долю мертву Благородного борця!

Що величніш: за країну Люті муки, смерть, тюрма; А чи промінь на хвилину За прихильність до ярма?

«Найчудовніший вид…»

Найчудовніший вид, оживає душа: Рано військо знялось, шик за шиком пиша, Разом всипало цілу площину. Жде хоробро, от-от загукає труба, Не на жарт закипить навкруги боротьба; Перемоги, а ні — так загину! Вістря грає огнем, проти сонця сверка; Жвавий спів розкотивсь; смерть бійців не ляка… Наперед, наперед без запину!

Гей, тирани-кати; гей, одмовте: коли Ви отак своє військо блискуче вели, Жахляки та жаденники зроду? Ми лишили про вас та полигачів-слуг Блискотливість оту, яко панський недуг, Бо бажаємо щастя народу. Проти військ княжих ми сміло, просто йдемо, Твердо певні, що вас до ноги поб'ємо… Наперед, наперед за свободу!

Суд божий над єпископом

СУД БОЖИЙ НАД ЄПИСКОПОМ

(По Жуковському)

Дощ без устанку лив осінь і літо; Луки затоплено, трави побито, Хліб недостиглий поліг на лану, Голод складає людей у труну. Тільки в єпископа — повні комори, Божого дару насипано гори, Бо приберіг він старого житця: Знали обачність Гаттона-вітця. Купи старців потяглись відусюди, Всипали двір голодуючі люди. Але на злидні та горе чуже Жмикрут отой споглядав байдуже; Надто обридли благання Гаттону, — Як захиститись від людського стону? Добре: убогих з усяких країн Зараз до себе покликує він. Дива такого не чувано зроду: Збіжжя Гаттон роздарує народу, — Милость у серце жорстоке ввійшла, — Радісна чутка, мов грім, прогула. От назбиралися прохані гості, Блідні, намучені — шкура та кості. Всіх багатир до комори веде; Сперлась, принишкла, напружено жде Хліба сірома — і боса і гола, Суне юрбою під стріху зокола. Сміхом вітає єпископ її: Спалює з людом багатства свої. Глянув на попіл радіючим оком: «Визволив я жартовливим сим кроком Край від лихих, ненажерних мишей, — Всі мені вдячними будуть ачей!» Весело він повернувся додому, Сів за вечерю, упивсь без сорому, Ліг собі спати і спав без журби, Але востаннє з тієї доби. Предків поличчя пишалися в замку…

Дивиться вранці: всю з'їдено рамку Саме з малюнком чудовним його; Клапоть хустини… немає й того. З уст ані пари, не знає де сісти; Ледве що дише, а тут наглі вісти: «Миші кругом, загиба сторона, Разом не стало ніде ні зерна». Потім загримало відкись: «Гаттоне! Бог проти тебе — ніхто не збороне; Миші твій двір оточили зусюд, — Що ти відмовиш за спалений люд?…» Мався до Рейну хідник попідземний, З муром сполучувавсь шлях його темний. «Тільки б до башти дістатись, і все. Миттю ж, бо інак ніщо не спасе!» Гострим бескетом з-під Рейнської піни Башта здіймала понурені стіни, Грізно дивилась у вічі кругом, З замку єпископ подався бігом. Човник посунувсь по хвилі легенько, В башті Гаттон опинився швиденько; Двері приперши, по східцях зліта; Зір його блудить, шепочуть уста… Стіни неначе будовані з криці, Вікна в залізах, немов у в'язниці, Щільні віконниці, склеп кам'яний, Засов висить над дверима міцний. Грішник шука порятунку-визволу: Очі зажмурив, лягає додолу… Щось застогнало в кутку перед ним, Блиском метнуло зловіщо-страшним. Зирк — аж то кітка нявчить з переляку, В душу йому навіваючи мряку: Мабуть, зачула вже близько мишей. Слуха Гаттон — не заткати ушей; Впав на колінки, безсилий з розпуки, Бога благає — спинить оті муки… Скиглить злодійник: ох, бути біді… Чує — а миші пливуть по воді, Вже недалечко, шумлять та скрегочуть, Зуби, до стін досягаючи, точуть; Ось заскреблись, прогризають кремінь… Господи правий, тепера — амінь!

Разом сипнули крізь вікна, крізь двері, Спереду, ззаду, з боків і зі стелі, Хмарою лізуть та й лізуть собі… Як воно малось, Гаттоне, тобі? Зуби встромили нещасному в тіло, — Скрикнув єпископ, усе защеміло, — І розтягли в одну мить на шматки… То йому кара за вас, бідняки!

На п'яті роковини різні Ментанської

НА П'ЯТІ РОКОВИНИ РІЗНІ МЕНТАНСЬКОЇ

Зайнявся знову день Ментани, Кривавий день різні, Що раз на рік зрушає рани Питомій стороні. Все обізвалося навколо, Стялись уп'ять бійці, З глибоких трун підводять чоло Замучені мерці.

Та не страшними кістяками: Прекрасні, як були. Химерно влиті зіроньками, В тонкім серпанку мли. Повітря знищечку лоскоче; Легкий вітрець звіва, Напрочуд пестить, щось шепоче, Чаруюче співа.

За милих виплакали очі Дружини, матері; Скрізь ллються слізоньки жіночі Від зорі до зорі. Ми ж сон порвали непрокидний, Щоб серцем відітхнуть, Тебе вітати, краю рідний. Круг весело, зирнуть.

Бувало, лицар перед пані Коштовний стелить плащ, Щоб не прилипла й крапля твані, Щоб стежка стала кращ. Так ми за тебе душі клали, Рятуючи зі тьми, Жили для тебе і вмирали… Але забуті ми!

Най не до нас твоє кохання, Не нам твої вінки… Палають наші почування, Не вмруть святі думки. Рим до Італії вернувся, Справдивши заповіт!… До учти кожен з нас прочнувся, До гурту встав на світ.

І от, мов тиха хмара, лине Сумних мерців юрба. Якого серця в ляк не кине, Не візьме враз журба? Померхнув блескіт, пітьма гнала; Принишкло звільна все, Хіба гул длявий квіринала Луною донесе.

Так ненажерники безстидні, Нікчемнійше з колін, Благословляють людські злидні, Неславлять Гракхів тлін: Най вік турбуються безумці, Най гине мир у пень, Нам байдуже: у нас на думці, Гукають, зріст кишень!

До самого себе

ДО САМОГО СЕБЕ

Засни, засни, навіки опочинь, О моє серце, змучене та бите! Шкода конать! Життя тіка, мов тінь… Не надь же знов мене, зрадливий світе! Загибло все, що марилось колись Та озаряло чарами мертвоту; Надій нема, — вони пережились; До прошлого не буде повороту. Мені не треба золотих химер З тії доби, як все ясним зробилось; Останній пал в моїй душі замер. Доволі ти, безглузде серце, билось! Не плач дарма: весь мир не варт сльози.

Облуда, лжа. Земля — шматок багнюки; Світ — тільки привид… Гинь, не дорожи Нічим, здригнись перед кінцем з розпуки! Глянь на безцільну доленьку людську, Що власть сліпа призначила на горе, На смерть конечну — люту та гидку! Замкнись, замкнись, о моє серце хворе! Зневаж себе і других — все зневаж; Найпаче ж ту шалену, дику силу, Що жизнь дає природі, і вона ж Живуще все склада в сиру могилу.

До Італії

ДО ІТАЛІЇ

Італіє! Італіє! О ти, Що маєш дар за всі дари природи — Отой нещасний спадок красоти, Якого вже не знищать всі пригоди!

О, кращ, коли б у тебе менше вроди, А більш завзяття до борні й мети, Щоб не знущались, як тепер, кати, Щоб смерті жах не підтинав свободи!

Не слали б Альпи галльської орди — До смаку з По, серед лихого бою, Твоєю кров'ю впитись місць води.

Ти не ставала б у чужі ряди, Не жертвувала б для других собою, Вік не служила б — вільно чи рабою!

Ткачі

ТКАЧІ

За верстаком ткачі; з очей ані сльозини; Зубовий скрегіт… віки те ж само… «Тобі, Німеччино, покрівля за години, З трикляття ми бездольної людини, Тчемо, тчемо!

Трикляття ідолу, що нам за бога стався, А з голоду та холоду мремо! Даремно ждати: він одно знущався, Ошукував, з надій дореготався… Тчемо, тчемо!

Трикляття королю, полигачеві дуків, Що нас запріг облудою в ярмо, Кров висмоктав останню гірше круків, Стрілять дає немов собак-тварюків… Тчемо, тчемо!

Трикляття краєві пануючої зради, Де ми наругу тільки несемо; Де гине цвіт без сонечка-відради, Де робаки все точать без повади, — Тчемо, тчемо!

Тріщить стілець, мелькає човник в очі, А ми над саваном для тебе сидимо, Гнила Німеччино; працюєм дні та ночі, Страшне трикляття, скільки в нас є мочі, Тчемо, тчемо!»

«Ми, бургомістри та сенат…»

Ми, бургомістри та сенат, Городолюбніше всім станам Сим ознаймуємо, що знать І що робити слід підданим. Дух ворохобні сіють нам З усього світу заволоки; Країни ж рідної синам Він — дякувать — незвісний доки. Хула на бога, — все від них; А хто відкинувсь свого бога, Забуде і властей земних, — Однаковісінька дорога. Начальства слухать — перша річ Для християнина і жида; Почне смеркатись — гайда з віч, Крамарню кожен най лиш кида! Там, де зустрінеться їх три, Най підбирають швидш плахіття; Без світла темної пори Ні кроку навіть за воріття! Най безодмовно кожен в часть Положить зброю за приказом, До того ж гурту передасть І амуніцію всю разом! Хто просторікувать гладкий — Під кулю миттю, аби свідки; Хто ляска з виприском,— такий Най не здивує за послідки! Всяк до управи віри йми, Що боголячно завзялася Коло державної керми, І пам'ятай, як личить, зася!

Китайський цісар

КИТАЙСЬКИЙ ЦІСАР

Мій батько й крапельки не пив, Тверезим дурнем вмер — і тільки; Я ж трон могучий наступив, — Зробився цісарем з горілки!

Напиток, бігме, хоть куди; Чи є над його, запитаю? Хлиснув живучої води: Ба… зацвіло все по Китаю. Небесне царство споконвік Не красувало ще, як нині; В мені прокинувсь чоловік, — Зробилось важче господині. Най одшука хто в чому брак. Хоть одну душу здиба хвору… Конфуцій, світовий мудрак, У нас заблискав серед двору. Солдат мигдальні пироги Місць сухаря тлить наостанці; В шовку блукають навкруги Та в оксамиті голодранці. Старий, нікчемний інвалід Згадав своє юнацтво давнє; Як мають коси; що за вид: Прочнулось мандаринство славне. Велична пагода знялась, Святої віри охорона; Вся жидова переп'ялась Хрещеним орденом Дракона. Дух революції зника З непорушимої держави: Мандружи просять канчука Місць самостійної управи! Най заперечують притьмом Пить Ескулапові коханці, — Я не похиблений умом: П'ю на здоров'я вам, підданці! Ковток горілки! От смачна! Сказати — як та божа манна… Мій люд і гадоньки не зна, Їсть ріпу та кричить: «Осанна!»

«Нас омертвячив сон страшний...»

Нас омертвячив сон страшний, Спав Брут, та не прогавив рана, А яко римлянин справжний Зарізав Цезаря-тирана. Ми — шваби, куримо табак; У всіх своя питома слава, — І в нас звичайно — рідний смак: Чи є над наші кльоци страва? Ми — німці: добрість та снага; Спимо здоровим сном ростини; Нас мучить з прокиду жага… Але не княжої кровини. Ми певні звіку, як дуби Та липи, — гордість наша тута; Чи можна ж серед нас хоч би Знайти однісінького Брута? Та й те… Завважте-бо таки: Ну, де нам цезарів набрати? В нас є солодкі пиріжки, Але про цезарів не знати. Ми маєм тридцять шість владик (Ще, богу дякувать, не дуже!), На кожнім світить молодик, — Про іди марцеві байдуже! Ми їх батьками зовемо, А край — народною красою, Що весь підліг під те ярмо, — Капусту ж любим з ковбасою. Всяк бриль лама перед старим: Німеччина — побожна дітська, А не який розпусний Рим Чи та калюжа злодійницька!

«Вони кохалися удвох…»

Вони кохалися удвох, — Задивувався б на обох. Він крав, вона собі мотала, До ліжка скік — і реготала.

День-ніч їм весело було, В обіймах щастя протекло. Над ним — тюрма і смерть-потала… Вона ж крізь вікна реготала. Як не молив із самоти Журбу розважити прийти, Вона головкою хитала І безтурботно реготала. Його чіпляли в шість годин, В сім у труні лежав один, А восьма ледве чи настала, — Вона пила і реготала.

«На дальнім небосхилі»

На дальнім небосхилі, В вечірнім тумані, Малюються будинки Та башти кам'яні.

Дзюрчать сивенькі хвилі Під тихим вітерком; Журливо мій керманич Керує байдаком.

Заходить сонце на ніч, В останній раз сія Та світить над куточком, Де милу втратив я.

«Щодня надвечір ходила…»

Щодня надвечір ходила Султанівна чарівнича Туди й відти до криниці, Де плюскочуть срібні води.

Щодня надвечір стояв там Молодий раб край криниці, Де плюскочуть срібні води, Та марнішав дужче й дужче

Раз наблизилась до його Княжна смілива — питає: «Як зовуть, яких батьків ти І з якого краю родом?»

«Магометом прозиваюсь, Родом з Медини, — одмовив. — А батьки мої — то Азри, Що мруть разом, покохавши».

«Вітер стогне, завиває…»

Вітер стогне, завиває, Дрібний дощ сліпить у віч… Де сумує-спочиває Сиротина в темну ніч? Щільно замкнута світличка; Північ сходить; а вона Утирає сльози з личка, Вся припала до вікна.

«Легко серцю дихать…»

Легко серцю дихать; порвані кайдани; Бурно серед моря заревли боввани; Вихром неокутим давсь я до простору, Човном ріжу хвилі, кинув край позору. Привітав мандрівця любо гай зелений; Сон під небом ночі огорнув блаженний… Так навіщо ж горе, жизні хуртовини, Ти поніс, зігнанцю, і сюди, в чужину? Сниться мені морок, тюрми та закови; Вітер завиває мов по мертвякові; Мріє куток рідний, де я тратив літа, Гасла душа в путах, щастям не пригріта. Чого ж пак питоме бачиться усюди; Чого б'ються тяжко наболілі груди І буває часом, що до світу-сонця Я сиджу в темниці, марю край віконця?

А заграє море, почне швирять піну, — Пропадай, свободо, важко до загину: Тягне до вітчини, битої бідою; Гірко, одиноко плачу над водою. Бурха вал за валом; слухаєш та мариш; Кида човном вітер, мій лихий товариш… Швидш додому, швидше! Плискай собі, хвиле! Що мені та воля, як ніщо не миле?

«Йшла дівчина з козаченьком…»

Йшла дівчина з козаченьком, — Де те лихо в ката? Любо, мило молоденьким — Справді, голуб'ята.

Цілуються (звісно, діти) В устоньки, очиці, Розцвітають, наче квіти, Сяють, мов зірниці.

Перервали сон їх дзвони; Збудили коханих: Б'є черниченька поклони, В'язень мре в кайданах.

«О, як серцем я хвораю…»

О, як серцем я хвораю, Рану глибоко ношу; Не знайду вже мукам краю; Що було — не воскрешу.

Мав на світі одну душу, Щоб все виплакать до дна, Та нічим більш не зворушу, Упокоїлась вона.

Мамо, мамо! Згляньсь на сина, Прихилися знов, коли Смерть та темна домовина Ще любові не взяли!

Вчуй, коли вона жива ще; В інший мир візьми мене: Най дитя твоє боляще Уколихане засне!

В окопищах

В ОКОПИЩАХ

Покінчили різанину; Сумно ллється тьма нічна… В муках жде болгар загину, Сербин рядом з ним кона. Два убивці мимоволі: В тому — куля, в сьому — спис… Незабаром дійдуть в полі, — Скон смертельний в груди стис.

«Братку, ти, — зняв сербин мову, — Враз накинув я вічми». А болгар сербину: «Знову, Брате Йово, стрілись ми…» «Жаль, життя твоє нещасне, — Марно дітки будуть ждать…» «Га?.. Спасибі… Пам'ять гасне… Хто ти, — швидше дай згадать! Де пак дружби ми зазнали?» «В олексинацькім бою Турків до разу стинали…» «Петко, брате! Пізнаю… Так прощай… Дав бог згадати… Смерть спіткала б і сама… А за тебе, було, мати Часто свіченьку вийма!» «Киньмо, Йово, лічби всякі! Дай лиш руку… близько час… Покусались, мов собаки… Най господь помирить нас…» «Брате!..» — «Йово, я доходжу… Ох… водиці б… все пала…» «На… каплинку… пий… не можу. І по мене смерть прийшла». «То царствуй же, брате Йово! Нащо мали нас звести?..» «Рад я, Петко, — щире слово, Що спочину хоч де й ти…» Смеркло. Тьма, щодальш густіша, Лан кривавий застила; Огорнула мертва тиша Покарбовані тіла.

До орла

ДО ОРЛА

Обох нас, орле стервоїдний, Знаджає поле боротьби: Рвемо у других шмат послідній, Жаги нікчемної раби. Та чом не в мене твої крила? Я полинув би вище хмар: Тут кров злочинства землю вкрила, Скрізь повно сліз, в повітрі — вар! Де б не поглянув — боже! — всюди Слід жертв, загублених дарма; Не змовк стон тіней, рвуться груди; Нищаву смертю обійма. О браття серби, гірко плачу! Свята надія геть зника… Все кров та кров… Між нами, бачу, Червона річка протіка!

«Ні, нема що нам радіть на горе…»

Ні, нема що нам радіть на горе; Не під силу лаври після бою! Всяка радість крає серце хворе, Мовби ножик тяжкою журбою. Самі сльози просяться на люди, Поклик втіхи став би хижим робом: Розбратання навіжене всюди, Кожен лавер є — тріумф над гробом!

Годі ж, годі святкувать безумно: Кров, що ллється, не чужа є, наша… Плач, о пісне, жалібно та сумно, — Через вінця плиска смертна чаша. Брязкіт зброї вам натхнув жадання, Слави промінь вас до крові кличе… А могили, матерів ридання, — Їх хіба поет всезрячий зліче?

Хаджій Димитр

ХАДЖІЙ ДИМИТР

Він ще витає на Балканах… Лежить та кров'ю дотіка; Одсили дише в тяжких ранах… Кохання, дружба — все зника. Не візьме більш рушниці в руки,, Страшного списа не вживе… Прокляття шле, безсилий з муки, На панування світове. Лежить юнак. Проміння ясне Героя мручого пече… Співає жниця… Серце ж гасне, Востаннє смертна кров тече. Скрізь жнива… Плач, співай, небого! З землею сонечко спалай! Юнак не вбаче вже нічого; Осиротіє бідний край. Гинь непохитно! Хто за волю Вмира, — вік пам'ятка жива: Шанує люд, про того долю Співець усюди проспіва. Давала тінь йому вірлиця, Лизав криваві рани вовк; Безсумний сокіл, вихор-птиця, З журби, мов брат над братом, мовк. Аж ось і смеркло; місяць сходить, На небі зіронька сплила, Під грозу ніби гай заводить, По горах буря прогула.

Русалки, вбрані мов на свята, Постали — гожі як одна; Не ширхнуть травкою дівчата: Юнак замучений кона. Та перев'яже тяжку рану, А та обвіє холодком, Та поцілує… «Ні, не встану», — Панує дума юнаком. Де Караджа? Чи скаже вила? Де товариство любе, де? Мене покликує могила, По мене, бачу, смерть іде. Русалок низка в стрійнім колі Через повітря понеслась, Щоб одшукать героїв волі, Поки зоря не зайнялась. Зачервонілися Балкани; Хаджій Димитр опочива; Вовк лиже кротко чорні рани; Як перше, сонечко вгріва.

Елегія

ЕЛЕГІЯ

Навік покинь оті пісні та мови, — Печуть мене отрутою вони… Зі мною враз без жалю оджени Палку жагу, безумної любови. Прокляв я сміло молодість мою З нікчемною любов'ю отію. Забуть, що я колись за ніжні вічка Весь обливавсь кипучими слізьми: Гидкий-бо то був час неволі-тьми За позіх твій, за млявий вигляд личка. Минув той час; байдужий до життя, Зневажив я і ліру, і чуття. Забуть ті жарти, — дітство нам негоже: Любов у грудях більше не пала; її прокинуть знову, як була, Холодний розум дотиком не зможе; В розбитім серці не шукай снаги, — Знесилене гадюкою нудьги.

Співаєш ти (всяк згодиться) прегарно; Але послухай, як шепоче ліс… Гей, нум туди, за межу тих завіс, Де стогнуть вбогі, де ридають марно… Що ж та любов? Вона не варта слів… Ось подивись, яка усюди крів! Забудь пісні, мовляв, отрути повні; Прислухайся до гомону в гаю, До бур та вод у рідному краю, Збагни хоч раз їх думоньки безмовні: Вони тобі розкажуть про старе Або й нове, що мука забере. Ти заспівай лиш краще про сірому, О вилонько кохана та сумна: Як гине сила, молодість кона, Як братом брат крамує без сорому, Як бідолашна плаче удова З сирітками… Для пісні річ нова! Так заспівай мені мерщій, чи годі! Болить та б'ється серденько моє… Воно загине… Де ж та пісня є? Опам'ятайсь, поруш його насподі, Поки не зникло слухати пісні, Де смерть глуха та слізоньки одні!

Молитва

МОЛИТВА

(Уривок)

Не тобі молюсь я, боже, Що тремтять владики-ченці, А що мисль обняти зможе, Що кохаю справді в серці! Перед розумом гну чоло, Заборонником пригнутих, Дійсним богом, що навколо Просвітлить у яму пхнутих. Підійми ж нас, боже правий, До борні за волю милу, Щоб загинув кат безславий, Щоб побити вражу силу.

Підведи ослаблу руку, Як за рідний край повстану, Щоб без ляку зніс я муку, Ліг тиранам на догану. Не дай, боже, серцем мерти, Вік тинятись на чужині… Сліду людських туг не стерти Скорбним співом по пустині…

Мандрівець до пташини

МАНДРІВЕЦЬ ДО ПТАШИНИ

Скажи, пташино, ти літала Через моря, лани, ліси, — Чи то ж уваги не звертала На край чудовної краси: Де стільки років люд нещасний У тяжких ретязях кона, Де на Голгофі кат всевласний Його ще й досі розпина… Той люд — потомок є славутний Борців за істину святу! Додолу хилить гніт незбутний Державну голову оту. Ти чула стогін від наруги, Вбачала слізоньки дрібні? Благаю дружої послуги: О, заспівай про них мені! Що жде бездольців? Перемога? Чи люта смерть покриє все? Ні, певен єсьм, пташино вбога: Будучність волю нам несе. Коли згадаєш знов про вирій, Де в муках гине бідний край, То заспівай про сум мій щирий, Моє вітання передай!

«Ти була мені краща, ніж очі...»

Ти була мені краща, ніж очі, — Світлом жизні, що зорею ночі, Я не зваживсь і раз погадать, Не втішався у мрії судьбою, — Поділить свою долю з тобою, Чистих радощів вкупі діждать. В грудях билось єдине жадання: Щоб тебе не спіткало страждання, Щоб минула година лиха, Щоб була ти щасливою в світі, — То не мав би я іншої хіті, Най там серце кого не коха. Але й те побажання нікчемне, Як не зичив, осталось даремне, Не справдилось і трохи воно. Швидко згасли надії кохані; Твоя зірка блиснула в тумані… У труні спочиваєш давно. Та крізь сльози я чую неначе: «Друже, кинь піклування гаряче; Є дорожче від мене — боліть… Будь твердим, випливаючи в море; Край знесилили нужда та горе… Чи тобі ж у коханні зітліть?» О мій раю! Ти там, в домовині… Геть боління!… Я дужий віднині, За вітчину готовий лягти… Віє жвавістю в мене розлука: О, яка б то судилася мука — Нам у рабстві кохання нести!