Краєзнавцю про вимірювання

Front matter

КРАЄЗНАВЦЮ ПРО ВИМІРЮВАННЯ

Лисичанськ 2011

ЗМІСТ

Від редактора

Від редактора

Автор — Каленюк Сергій Петрович працює провідним інженером дослідницької лабораторії метрології на одному з найбільших хімічних підприємств України — Сєверодонецькому «Азоті». І як колеги-метрологи ми знайомі багато років: зустрічалися на конференціях, семінарах, неодноразово він приїздив до нас у Національний науковий центр «Інститут метрології», бо таке передове підприємство постійно вимагає вирішення нових метрологічних задач, які ставить технічний прогрес і розвиток виробництва. Як професіоналу йому завжди вдавалося знайти вірне рішення у розв'язанні виникаючих питань.

Останнім часом він кілька разів звертався по допомогу у зборі матеріалів з історії метрології. Не дуже ми допомогли, бо, чесно кажучи, нагальні питання сьогодення не сприяють метрологам у розвитку цікавості до минулого. Але викликає захоплення і повагу такий потяг до минулого у людини, яку ми знаємо як спрямовану на пошук нової інформації, генератора ідей та несподіваних рішень.

І ось виходить у світ книга «Краєзнавцю про вимірювання», яка поєднала професію і хобі Сергія Петровича, де він у доступній і цікавій формі розповів про складнощі у перекладі старих одиниць вимірювання у сучасні. Мені, метрологу, книжка видалася напрочуд цікавою і пізнавальною. Сподіваюся, що і для всіх читачів вона теж буде цікавою і корисною.

О. МАЛЕЦЬКА, кандидат технічних наук, начальник НДЛ законодавчої метрології ННЦ «Інститут метрології»

Градус від Менделєєва

14 грудня 1766 р. від імені Катерини ІІ був виданий Маніфест, яким скликалася Законодавча комісія для розробки проекту нового Уложенія. Комісія складалася з депутатів від усіх верств і народів Росії (окрім кріпаків, які становили на той час більше половини населення країни). А депутати отримували накази від своїх виборців і доносили їх до Сенату і до Імператриці.

Документи, пов’язані з цими подіями, дають шанс сучасним історикам почути пряму мову різних суспільних верст зі всіх територій Російської імперії, їх оцінку свого стану і мрій, взаємні відносини та ставлення до державної влади різних рівнів. Гортаю книгу з документами по нашому краю. Цікаво, чого ж хотіли наші предки, чим переймалися?

Жителі казенних слобод Боровеньки і Містки мають однакові бажання і викладені вони майже слово в слово, бо писав за неграмотних селян писар Донецького пікінерського полку Антон Гутара. Їх звернення складаються з чотирьох пунктів: про податки, про передачу землі у власність, про виборність начальства з Бахмутської городової канцелярії та про дозвіл і надалі безборонно виробляти і продавати «гаряче вино» – самогон, якщо говорити по суті сучасною мовою. А тогочасною мовою так називали продукт дистиляції.

Питання з «гарячим вином» входили до найактуальніших і для колишніх слов’яносербів, гусарів і пікінерів різних полків. Варіанти вирішення різняться, однак гусарам без вина ніяк не обійтись, бо для найму робітників із вільних людей «по здешнему обыкновению, в рабочее, яко-то в жатбу и косьбу, время таковых же обойтитца не можно». Одні просять дозволити «собираемый ныне с горячего вина поведерный сбор собирать единственно на границе», а на території полку дозволити продаж без податку. Інші просять дозволити офіцерам ввозити з-за кордону для власних потреб менше десяти відер вина, бо дозволений ввіз 40-відерними бочками для багатьох є завелика кількість, а головне – задорого.

Купецтво пропонувало купцям, які бажають заліснити територію за власні кошти, поки росте ліс, дозволити утримувати винокурні. Інші просили дозволу гнати, чи то «курити вино», бо в лісах сушняк і хмиз пропадає без користі. Жодна з верст населення не лишилася байдужою до питання винокуріння. Видно, що це була актуальна тема у ті часи. Такою вона було до того часу і лишається й сьогодні. І як бачимо, держава тримала це питання «на контролі». А контролювати без вимірювання неможливо. Тож поговоримо про кількісні і якісні показники, які визначають предмет розмови – спиртні напої.

Спершу про напої, які бадьорять, веселять, дурманять. На Русі ще з часів язичництва повна чаша символізувала статок і добробут в оселі. Тому за столом не випити кубок до останньої краплі вважалося вкрай недоброзичливо. При цьому людині бажали, аби в її ворогів крові залишилося не більше, ніж у цій чаші. Стародавньою слов’янською традицією були великі колективні застілля – такі собі корпоративні вечірки без жінок і підлітків, куди не допускалися чужі. А пили на таких трапезах з великої (до трьох літрів) чаші по колу у суворій послідовності відповідно до ієрархії. Захмелілим тримати завеликий посуд було незручно, і тоді «по вусах текло, а до рота не потрапляло». З тих часів і прижилося слово «кружка» – посуд, з якого пили «по кругу». Найпопулярнішим напоєм того часу був мед – солодкий, пахучий і не міцніший за сучасне пиво. Але слов’яни були не першими, хто спробував дію продукту бродіння ягід чи фруктів. Ще у ІV тисячолітті до нашої ери Стародавній Єгипет славився добре розвиненим виноробством і пивоварінням.

Справжній культ вина припадає на античні часи. Римська імперія експортувала вина скрізь, куди могла дістатися, – від Скандинавії до Індії. Відповідно, слово «вино» та винна термінологія і традиції застілля стали часткою лексики й культури багатьох народів.

Революцією у виробництві алкоголю можна вважати відкриття процесу дистиляції. Історики кажуть, що вперше її здійснили на Середньому Сході. Цілком можливо, бо термін алкоголь походить від арабського al cohol.

В Україні-Русі слова алкоголь не знали, але ж хмільні напої пили. Мабуть, усі пам’ятають знаменитий вислів, який Нестор у «Повісті минулих літ» приписує київському князю Володимиру Великому: «Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути». Сказано це було начебто у 986 році.

А що ж пили тоді наші пращури? Особливо популярними в народі були чорне і біле пиво, а також брага, що їх готували з вівса, пшона, жита з додаванням вишні, чорниці, малини, ожини та інших ягід. Усе це варили гуртом, разом і вживали. Дорожчими й трудомісткими у виготовленні були ставлені меди. Київська Русь була визнаним світовим лідером бортництва, тож меду вистачало і на виробництво питних медів. Технологія виготовлення ставлених медів, яка називалася медоставом, була такою: мед розмішували з ягодами у пропорції два до одного, могли додати хміль, корицю, імбир, гвоздику. Суміш тримали у великих діжках, періодично перемішуючи, доки не перебродить. Потім її зливали у смолені кухви по 100-150 літрів кожна і закопували в землю щонайменше на 8 років. Такий мед вважався молодим, а той, що пролежав 15 років – зрілим, а близько 40 – витриманим як слід. Мед, до якого додавали хміль, визрівав швидше – якщо дуже кортіло, то можна було пити вже за три роки. Але повністю він визрівав за десять. Технологія, хоч і не складна, але однак занадто витривала. Тому такі напої найчастіше осідали у князівських погребах.

Для пересічного мешканця доступнішим був ситний мед, який готували так. Мед розмішували з водою й кип’ятили, додаючи ягоди і прянощі. Холодний сироп заправляли закваскою. За три тижні можна було пити. Виготовляли його чи не в кожному дворі, бо якщо у господаря не було свого меду, його вважали особливо бідним. Така технологія незмінною лишалася досить тривалий час і встигла лишити по собі пам’ять у вигляді таких прізвищ, як Ситник, Наливайко, Хмельницький, Непийпиво тощо.

Більш міцні напої до нас дійшли, очевидно, з сусідньої Польщі, адже слово «водка» (wodka) – зменшувальне від польського слова «вода». Водкою поляки називали спиртові настоянки різних цілющих трав, які у малих дозах вживали перед їжею з лікувальною метою або втирали у хворі місця. Поступово назва «водка» закріпилася за міцними алкогольними напоями, дистильованими з жита. І слово горілка теж прийшло від поляків, спершу водку, якою не розтиралися, а приймали всередину, називали gorzalka. Ще один приклад нашої з поляками горілчаної історії – спільний термін okovita, який походить від латинського agua vita – вода життя.

У Росії вперше слово «водка» в офіційному документі появилося 8 червня 1750 року в указі імератриці Єлизавети «Кому дозволено иметь кубы для движения водок». Але ще довго в документах вживалися евфемізми «горячее, простое, столовое вино», «пенник», «полугар» чи «самогон». Саме Єлизавета Петрівна утворила Слов’яносербію, заселивши правий берег Сіверського Дінця вихідцями з европейських країн, підконтрольних Австрії. От тоді й розвинулося винокуріння в наших краях, адже спеціальним указом дозволялося «…в отведенных для поселения славяносербам дачах курить вино и продавать различные напитки беспошлинно и с шинковой продажи брать по гривне за ведро». Але й на лівому березі в межах Слобожанщини добре володіли технологією винокуріння. На початку ХІХ століття діяла Слобідсько-українська інструкція щодо привілеїв на цей промисел, за якою дозволялось викурювати вино для «домашнего обиходу» та для продажу в межах повіту. Продавалось воно переважно по 2 рублі за відро. Якщо брати, що відро 12,3 л, то виходить, що літр коштував 16, 25 копійок. А от у селі Муратовому відро коштувало чомусь 2 руб. 50 коп. Може у господаря Євдокима Шидловського технологія дозволяла викурювати більшої міцності напій?

Якщо подивитися на військово-топографічну карту 1870 року, то видно, що всі винокурні розташовані на правобережжі, туляться вони до річечок або водоносних балок на деякій відстані від поселень. А от на лівобережжі в межах Харківської губернії винокурень вже не показано.

На 1886 рік у Слов’яносербському повіті три винокурні переробляли жито на спирт – у маєтках П. В. Голуба поблизу Веселої Гори, принцеси Мюрат (Олександрівської волості), Милорадовича (Іванівської волості), та було три недіючі. Завод Голуба було засновано у 1864 році, тут було встановлено три апарати застарілої конструкції для відгонки спирту. Діяв він лише зимою – з жовтня по квітень, і працювало тут 20-25 робітників, отримуючи за місяць від 7 до 12 рублів. Управляв заводом спеціаліст-винокур, який отримував 550 рублів за рік. Спирт продавали місцевим торгівцям по 1-2 копійки за градус – чим міцніший спирт, тим дорожчий.

Градус – це вже якісна оцінка продукту, запровадження якої приписують Д. Менделєєву. Адже раніше в Росії діяла така шкала спиртних напоїв: полугар – 38,3 відсотка алкоголю, пінне вино – 44, 25 відсотка, трипробне вино – 47,4 відсотка, подвійний спирт – 74,7 відсотка. Вміст алкоголю вимірювався в об’ємних відсотках, тобто в основу бралися не вагові, а об’ємні співвідношення води і безводного спирту. До речі, як і зараз.

До появи в Росії спиртометрів міцність водно-спиртових сумішей вимірювалася так званим «отжигом». Якщо з підпаленого вина вигорала половина, таке вино називали полугаром. Полугар був базовою нормативною одиницею. Коли міцність почали вимірювати спиртометрами, то міністр фінансів М. Х. Рейтерн запропонував округлити число 38,3 до 40. Причин було дві: зручність підрахунків і своєрідний запас «на усушку-утруску», з тим, щоб споживач у всякому випадку гарантовано отримав звичні 38,3 «полугарні» відсотки. Пропозицію прийняли, і від 1866 року сорок градусів стали нормою.

А до чого тут Менделєєв? Адже щодо водки склалася стійка міфологія, за якою рецепт сорокаградусної водки під назвою «Московская особенная» приписують Дмитру Івановичу. Ніяких особливих фізико-хімічних властивостей 40 % водно-спиртовий розчин не має. Менделєєв взагалі не вивчав вплив водно-спиртових розчинів на живий організм, а 40 % розчин можна отримати будь-яким способом, хоч змішуванням вагових, а хоч об’ємних процентів. Більше того, в Росії технологія виробництва «казенного вина» передбачала змішування саме по об’єму. Та й не існує ніякого патенту «Московской особенной», і не могло існувати хоча б з тої причини, що російський уряд виробляв лише «казенне вино», тобто чисту водно-спиртову суміш, тоді як рецепт «Московской особенной» містив добавки, що в дореволюційній Росії автоматично відносило б її в розряд «водочных изделий».

Але що б хто не казав чи не писав про популярний в народі напій, причетним до його виробництва завжди будуть вважати Менделєєва. Чому? Що пов’язує ученого з горілкою? Для такої стійкої міфології все ж є причини. У 1864 році Д. І. Менделєєв захистив дисертацію «Рассуждения о соединении спирта с водою». Ця монографія, яка була видана наступного року, стала першою серйозною роботою щодо розчинів і, як виявилося згодом, стала основою для створення гідратної теорії розчинів. Але в ній не було й слова про водку, а тим більше не було рецепту «ідеальної» російської водки. У ній є вказівка на специфічні властивості суміші із однієї частини спирту з трьома частинами води, однак такий склад ніяк не відповідає 40 об’ємним відсоткам. У роботі говориться про виділення тепла при змішуванні безводного спирту з водою і про зменшення об’єму суміші. Найбільше зменшення (при 15,55 °С) відбувається при змішуванні 50,1 об’єму води з 53,4 об’єму абсолютного сирту. Тоді отримуємо не 103,5 об’ємних частин суміші, а лише 100. Такий спирт називають 53,4 %. Міцністю спирту зазвичай називають число об’ємів абсолютного (безводного) спирту, необхідного для отримання 100 об’ємів суміші з водою при 15,55 °С.

У 1887 році Менделєєв видає монографію «Исследование водных растворов по удельному весу», де в 4-й главі мова йде про певні закономірності розчинів спиртів. Якщо вода кипить при 100 °С, а спирт при 78 °С, то по температурі кипіння спиртового розчину можна оцінювати міцність розчину. Другий спосіб, запропонований ним, базується на інших закономірностях. Так як від 0 до 78°С спирт розширюється на 0,0938 частки свого об’єму, а вода при цьому розширюється лише на 0,0278 свого об’єму, то визначаючи на скільки розширився спиртовий розчин, можна оцінити його міцність. Він склав таблицю значень питомої ваги розчинів спирту при різних температурах. Ця таблиця і сьогодні лежить в основі алкоголеметричних таблиць виробників горілки.

Але й цим не обмежується причетність ученого до алкогольних напоїв. З 1893 року за ініціативою царя Олександра ІІІ під керівництвом міністра фінансів С. Вітте розпочалася підготовка до введення монополії на алкогольні напої. До складу комісії було включено і Д. Менделєєва. А в 1895-96 роках він був головою Комісії… з виноградного вина. У зв’язку з цим він пише досить велику (названу ним «краткой») пояснювальну записку про акцизне оподаткування слабких спиртових напоїв. У ті ж роки появились його грунтовні статті в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона «Водка», «Винокурение» та деякі інші.

В Росії і СРСР традиційно вимірювали вміст спирту в горілці у градусах, які позначали на етикетці поруч з числом маленьким кружечком, наприклад, 40°. А так як „чистий” спирт містить близько 96 відсотків спирту та 4 відсотки води, то горілка 40° містила в собі ті ж самі 38,3 відсотка дійсно чистого безводного спирту. Один градус – це 0,01 частина безводного спирту. Чим більше цих частин безводного спирту, тим більше градусів, і тим міцніший напій. Вимірювання ж велося в об’ємних долях, бо відміряти по об’єму було легше, технологічніше, хоча ваговим методом відміряти долі можна було б точніше. Але тут висока точність не потрібна, вона обмежувалася можливостями спиртометра. А так як безводного або абсолютного стовідсоткового спирту в природі не буває, то за допомогою алкоголеметричних таблиць визначають пропорції змішування води і спирту з відомою долею чистоти, щоб отримати продукт потрібної міцності.

З 1980 року, коли в Радянському Союзі запровадили стандарт на одиниці вимірювання метричної системи SІ, довелось переходити на прийняті в системі одиниці вимірювання – об’ємна доля спирту в розчині, яку виражають у відсотках. А знак міцності у вигляді кружка справа зверху над числом відійшов «законному господарю» – кутовому градусу.

Хмільні меди

Кілька рецептів ситних медів, які дійшли до наших днів. Для їх приготування не потрібно закопувати бочку на десятиліття. Можете спробувати.

А ситні меди тому, що готували їх із сити – основного складу меду: мед і вода. Для вареного меду брали полуторну ситу (1 частина меду і 0,5 частини води), подвійну (1 частина меду, 1 частина води) або потрійну ситу (1 частина меду, 2 частини води). Для приготування натуральних медових напоїв у ситу нічого не додавали, але в більшості випадків робили меди із смаковими і ароматичними приправами: хмелем, гвоздикою, корицею, фіалковим корнем, мускатним горіхом, ваніллю, перцем, селерою тощо. Додавали їх, коли закипить.

Варені меди

Мед малиновий (рецепт німецького мандрівника Олеварія, XV ст.) Спілу малину закладають у діжку и заливають на день-два водою. Потім воду зливають, додають мед у розрахунку 1-2 частини на 3 частини води, кладуть кусок підсмаженої булки і трохи дріжджів. Коли забродить, булку виймають, а мед лишають бродити ще 5 днів. Для смаку і аромату опускають мішечки з корицею або гвоздикою. По закінченні бродіння (8 днів у темному місці), діжечку ставлять у холод.

Мед каштелянський Меду і води беруть порівну. У кінці варки на 100 л розчину опускають в мішечках 100 г шишок хмелю, 3 стручки ванілі, 2 великих селери. Щоб не чекати бродіння 10 років, додають пивні дріжджі.

Сирі меди

Медовуха На відро кип’яченої води кімнатної температури беруть 3 – 3,35 кг меду, 120 – 150 г хмелю, 200 г дріжджів. Коли відбродить, вміст фільтрують, охолоджують і витримують 1,5 – 2 місяці. Зберігають у прохолодному місці.

Медовуха-варіант Стакан меду (разом із сотами) розбавляють у 5 л охолодженої кип’яченої води і зливають у невеличку діжечку. Додають :дріжджі, розведені у теплій воді, і добре перемішують. Витримують у холодному місці 6 – 8 днів.

Додатки

Одиниці довжини

Одиниця | ХІ – ХІІІ ст. | XVI– XV ст. | XVI–XVII ст. | XVIII ст. | XIX ст. | Примітка

Миля | — | — | — | — | 7 в; 7,468 км | —

Верста (в) | 750 с; ~ 1140 м | Перехід на 500 і 1000 с | 1000 с; 2,16 км 500 с; 1,08 км | 500 с; 1500 а; 3500 ф; 1066,8 м | 500 с; 1500 а; 1500 ф; 1066,8 м | Версту в 1000 с іноді вживали на поч. XVIII ст.

Сажень (с) | 3 л; ~ 152 см | Перехід від 180 см до 216 см | 3 а; 216 см | 7 ф (3 а); 213,36 см | 7 ф (3 а); 213,36 см | Сажень в 180 см містив 2 1/2 а

Аршин (а) | – | – | 4 ч; 72 см | 28 л (16 вр); 711,2 мм | 28 л (16 вр); 711,2 мм

Лікоть (л) | 2 п; ~51 см | 51 см | 10 2/3 вр; 48 см | – | – | Поділ на 2 п під сумнівом

Четверть [аршина] (ч) | – | – | 4 вр; 18 см | – | – | В XVI-XVII ст. замінила п’ядь

П’ядь (п) | 18–19 см | 18–19 см | – | – | –

Фут (ф) | – | – | – | 12 д; 304,8 мм | 12 д; 304,8 мм

Вершок (вр) | – | – | 4.5 см | 1 3/4 д; 4,44 мм | 1 3/4 д; 4,44 мм

Дюйм (д) | – | – | – | 25,4 мм | 25,4 мм | Ділився на 10 ліній і 100 точок

Крок у минуле

Крок у минуле

Я не історик, а метролог. Але маю інтерес до історії краю, в якому живу. Тож, читаючи історичні документи чи публікації і книги спеціалістів-істориків, звертаю увагу на все, що має відношення до вимірювання. Це вже чисто професійний інтерес.

Іноді зустрічаю помилки авторів, викликані нерозумінням давніх мір вимірювання. Я вже згадував приклад з газетною публікацією про повінь у Луганську, у якій автор-історик у поясненні розміру сажня початку XX століття використав розмір сажня часів Київської Русі.

А в одній з книг про становлення дипломатичної служби в Московській державі розповідається як відбувалися прийоми послів різних держав, під час яких важливим було навіть хто на якій відстані сидів від царя. В посольській книзі зафіксовано, що під час прийому персидського посольства кримський царевич сидів від Федора Івановича на відстані сажня. А нам, читачам, автор пояснює, що сажень дорівнює 213 см, і цю відстань підтверджує присутній там англійський посланець, який зафіксував цю ж відстань у 2 ярди — 182 см, тобто величина близька до сажня. Та автор помилився і можна вважати, що вони обидва вказали однакову відстань, бо сажень у 213,36 см утвердився лише у XVIII столітті, а в 1590 рік, про який іде мова, домінував маховий сажень у 180 см, який майже дорівнював двом ярдам.

Помилка з розміром сажня є типовою навіть для авторитетних істориків. Так один шанований історик пише, що в описі міста Ізюм за 1673 рік вказано довжину його укріплених стін, яка становила 1756 сажнів, що складає, за підрахунками автора, 3 км 740 м. Так було б, якби сажень становив 213 см, але ж у той час його розмір ще був рівним 216 см. Отже довжина стін Ізюма дорівнювала 3 км 793 м. Різниця, може, й не велика, але цей приклад вказує, що і відомі історики помиляються при перекладі старих одиниць на сучасні.

І досить часто доводиться стикатись із ситуацією, коли я сам не знаю, як співвіднести якусь давню одиницю із сучасною метричною або відомою. Добре було б зробити крок у минуле і подивитися як і чим вимірювали у давнину. На жаль, це неможливо. Але такий крок нам допомагає зробити «історична метрологія» — наукова дисципліна, яка вивчає історію метрології у різних народів і в різні часи. Історія метрології здавна привертала увагу дослідників. Серед них є і вчені зі світовим ім'ям. Наприклад, І. Ньютон був автором дослідження по визначенню довжини давньоєгипетського «священного» ліктя. Історик і археолог Б. А. Рибаков визначив якою була система мір довжини у часи Давньої Русі. Це йому вдалося встановити розмір «тмутороканського сажня». Нам сьогодні вже значно легше зрозуміти, що то воно таке: днище, перестріл, верста, золотник, пуд, четь тощо.

Тож давайте і ми, озброєні сучасними знаннями з метрології, зробимо крок у минуле і помандруємо нашим Придінцевим Порубіжжям у часі. Гадаю, відкриємо для себе щось нове.

Певна система мір існувала ще в Київській Русі. Мало того, київський князь Володимир Святославович у 966 році своїм Уставом зобов'язав єпископів «городские и торговые мерила… блюсти без пакости, ни умаливати, ни множити…».

Звісна річ, що у Києві або в інших містах, де була присутня влада або її представники, були і міри довжини, площі, ваги, об'єму, бо треба ж було чимось відміряти податки. Та й при будівництві храмів і маєтків без сажня, ліктя або п'яді не обійтись.

А якими мірами користувалися перші слов'янські поселенці у Дикому Полі? Адже це були ватаги вільних людей, козаків, які податки нікому не платили, храми і палаци не будували, а робити свої тимчасові житла можна було й без сажня. У пошуках відповіді звернувся до «Записок о Московии» австрійського дипломата Сигизмунда Герберштейна, який на початку XVI ст. двічі побував у Московії і одним з перших розповів європейському читачеві про життя народів Русі. Бував він і в Дикому Полі. Все, що бачив або чув від інших, він намагався детально фіксувати у своїх «Записках».

Герберштейн пише: «Город Азов лежит на Танаисе в семи днях пути от Астрахани. От Азова же на пять дней пути отстоит город Перекоп. А между Казанью и Астраханью на обширных просторах вдоль Волги и до самого Борисфена тянутся пустынные степи, в которых живут татары, не имеющие никаких постоянных поселений, кроме городов Азова и Ахаса, который расположен на Танаисе в двенадцати милях выше Азова, и кроме приседящих к Малому Танаису, возделывающих земли и имеющих постоянные поселения».

Як видно з наведеного фрагмента, в степах від Волги до Дніпра (Борисфена) у той час жили татари. Татарські міста були лише в пониззі Дону (Азов і Ахас) та невеликі поселення прилягали до Сіверського Дінця (Малий Танаіс). Герберштейн, як правило, відстані між містами вказує в милях, іноді уточнюючи, що миля німецька чи італій- ська. Очевидно, він користувався інформацією, отриманою від іноземних дипломатів, які побували в цих краях до нього. На жаль, ні в тексті, ні в коментарях не розшифровано значення миль, якими користувався Герберштейн. У Росії милю почали використовувати лише в XIX ст. і дорівнювала вони семи верстам, тобто 7,468 км.

З наведеної в його книзі інформації про відстані між містами і з результатів моїх вимірювань відстаней на картах, виходять значення милі від 5,5 до 7,5 км. Можна прийняти, що тогочасна миля, якою користувався дипломат, дорівнювала приблизно 7 км.

Герберштейн пише, що в 12 милях вище Азова по Дону розташоване місто Ахас. Дванадцять тогочасних миль — це близько 90 кілометрів. На початку XVII ст. про Ахас вже ніде не згадувалось. Але на цьому місці був один з центрів донського козацтва — Черкаськ, до якого входило 11 станиць, у тому числі одна татарська, що говорить про багатонаціональність донського козацтва. А невідомий автор «Історії Русів» розповідає, що запорожські козаки числом понад п'ять тисяч у 1569 році, повертаючись походом з Астрахані, будучи незадоволені діями гетьмана Михайла Вишневецького, покинули його армію і побудували на Дону місто Черкаськ «по імені свойого міста Черкаса», де жили спершу без жінок, «опісля, запросивши до себе Донських Козаків, що малим числом проживали в своєму містечку Донському… поєдналися з ними і переженились, прийнявши всі звичаї тих Козаків і зробивши місто те головним всьому війську Донському, що від них і від одноземців, які до них приходили, значно примножилося».

Очевидно, що козаки відібрали у кримчаків Ахас і дали йому свою назву. Судячи з назви, серед цих козаків переважали українці, яких тоді називали черкасами.

В «Большой Советской Энциклопедии» написано, що на кінець XVII ст. на Дону нараховувалось 125 козацьких городків. Центрами донців названі: Монастирський Городок (з 1622 р.), Азов (1637—1642), Махін Острів (з 1642), Черкаськ (з 1645), до якого входило 11 станиць, у тому числі одна татарська. Ця татарська станиця і могла бути колишнім Ахасом.

А от інформація про Черкаськ, як центр донського козацтва з 1645 року, мабуть помилкова. Зрозуміло, що Азов названо центром у зв'язку з «азовським сидінням», коли донці разом з запорожцями у 1637 році взяли Азов і п'ять років утримували його. Але ж прийшли вони в Азов з Черкаська і Монастирського Городка, які вже були козацькими. Та і як могло статися, що Монастирський Городок, що знаходився між Черкаськом і Азовом, став центром донських козаків раніше Черкаська, який був далі від Азова на північ? Нелогічно. Схиляюсь до версії, що Черкаськ виник на місці Ахаса ще у XVI ст., а інформація в енциклопедії помилкова.

Та повернемось від історії заснування поселень до одиниць вимірювання.

Європейці, які залишили згадки про перебування на наших неосяжних просторах, використовували переважно одиниці довжини більші від версти — милі. А з ними теж не просто.

Найменування миля походить від латинського milia passum, що означало «тисяча кроків». У Стародавньому Римі милю визначали як «тисячу подвійних кроків озброєного легіонера». Вона дорівнювала 1481 м. Пізніше римську милю «уточнили» до 1483,5 м. У Росії миля використовувалася переважно в навігації. Її визначення було дано ще Магницьким у 1703 р. в його знаменитій книзі «Ариф- метика, сиречь наука числительная»: «Каждому градусу великого земного колеса заключати 60 миль италейских». В систему російських мір вона не входила. Національні милі мали такі співвідношення з верстами:

— польська миля = 10 верст;

— німецька або географічна = 7 верст = 7,465 км (по 15 миль на градус екватора);

— італійська або морська миля = 1,74 версти (по 4 на географічну або 60 на земний градус).

Поняття милі в Росію привнесли іноземні спеціалісти, залучені Петром I до здійснення його «прожектів». У зв'язку з «Азовськими походами» й інтересом царя до Азовського і Чорного морів та південного напрямку картограф Ян Тассінг в Амстердамі у 1699 році вигравірував і надрукував латинською і російською мовами цікаву карту з досить довгою назвою – «Найпереможнішому та найзнаменитішому імператору, найяснішому і наймогутнішому князеві Петру Олексійовичу однієї з двох Росій повному володарю на хвалу і безсмертну славу, найяснішої його царської величності честі, отже як досвід вдячного серця цю таблицю, яка містить частину більшої і меншої Росії, Польщі, Татарії, Понту Евксинського і Анатолії, підносить, призначає і присвячує найпокірніший Йоганес Тессінг Амстердамець». Цю карту уклав капітан артилерії (пізніше генерал-фельдмаршал) Якобс Брюс за матеріалами маршрутних зйомок генерал-майора Георга фон Менгдена. Її розмір становить 55,5×48,5 см, масштаб 1:3 100 000. Шкода, що немає можливості надрукувати її в цій книзі без зменшення. На карті вперше зустрічається назва «Мала (менша) Росія». Це була перша друкована карта російською мовою. І на ній показано всі поселення кінця XVII ст. на Сіверському Дінці і на Дону. Але в даному випадку нас більше цікавить ліній- ний та іменований масштаби карти. Їх чотири. Сказано, що «Миль Російських 60 в градусі», польських і німецьких по 15 в градусі, а миль Галіції 20 в градусі.

Сьогодні миля, яка дорівнює довжині однієї мінути дуги екватора (1855,1 м), називається екваторіальною.

Карта «…частини більшої і меншої Росії, Польщі, Татарії, Понту Евксинського і Анатолії» Я. Брюса (Амстердам, 1699 р.). Зменшення в 5 разів

В часи Петра I, коли в Росії почали вживати милю в навігації, домінувала, звісно, італійська або морська миля. Однак, її значення в російських одиницях на протязі XVIII ст. не було однозначно визначеним. Мабуть, воно залежало від інформації про довжину меридіана. В літературі довжину градуса меридіана приймали від 102,857 до 105 верст. Нагадаю, що верста в той час дорівнювала 1066,8 м.

У 1929 р. було встановлено міжнародну морську милю, яка відповідає одній мінуті земного сфероїда на широті 44,5˚. Це становить 1,852 км. Але спектр назв і значень миль від цього меншим не став. Бо залишилась британська морська, інакше стандартна морська або адміралтейська миля, яка становила 1853,184 м. А є ще британська сухопутна (статутна, законна) миля в 1609,344 м і лондонська в 1523,684 м. А крім того: стара шотландська, ірландська та інші національні милі. Лишається у вжитку ще і географічна або німецька, яка на сьогодні складає 7420,4 м.

Приклад з милями наочно демонструє складність дослідника при вивченні історичних джерел. Адже в різні часи і в різних місцях автори користувалися однойменними одиницями з різним значенням.

А чим вимірювали відстані ті козаки, які відвойовували у кримських і ногайських татар території на Дону, брали з боєм той же Ахас чи Азов? Адже про милі, будь-то «подвійні кроки римських легіонерів» чи градуси земної сфери, вони й уявлення не мали. У них були свої народно-побутові міри відстаней, може й менш точні, але для життя в безмежних степових просторах цілком задовільні. Ними користувався навіть освічений Герберштейн. Це, наприклад, «днище» або день у дорозі. Спробував би той дипломат у тих умовах виміряти своїми милями відстань від Азова до Астрахані. Він сам написав, що «дороги в тех краях измеряются не милями, а днями пути».

День у дорозі умовно дорівнював відстані в 25 (або 35–40) кілометрів, а для “кінного дня в дорозі” становив 50–70 км. Звісно, ці значення можна використовувати дуже обережно, перевіряючи їх аналізом конкретного джерела. Одна справа бути в дорозі літом, інша — зимою, та й територія може бути залісненою або порізаною байраками чи річками. Сам Герберштейн відстань від Азова до впадіння Малого Танаїса в Танаїс, що становить близько 200 км, проїхав за три дні. Це була, так би мовити, середньостатистична швидкість. Але він дуже позаздрив швидкості литовських послів, які під час нападу казанських татар на Москву, втікаючи до Твері, подолали за день відстань у 36 німецьких миль, а це близько 250 км.

«Кінний день у дорозі» становив 50–70 кілометрів

Якби відомий краєзнавець В. І. Подов знав, що то воно за «днище», то, мабуть з ним не трапився б казус із «розташуванням» міста Лисичанська на Соколиних горах. Спираючись на деякі документи, де сказано, що станичники з листами від бєлгородських бояр і воєвод добиралися до Соколиних гір, які знаходяться «над рекой Донцом ниже речки Бахмута и Жеребца и Красной», він у кількох своїх книгах написав, що Лисичанськ розмістився на Соколиних горах. Дійсно, названі «гори» розташовані нижче вказаних річок, але значно далі Лисичанська, аж у районі міста Біла Калитва, недалеко від впадіння Сіверського Дінця у Дон. У тих же документах, якими користувався Подов, сказано, що Соколині гори знаходилися «за полтора днища или за два от Азова». Півтора-два днища — це приблизно 100 км. Від Лисичанська, який за думкою Подова розмістився на Соколиних горах, до Азова, що знаходився у гирлі Дона, звичайно ж, значно більше.

У своїх «Записках» австрійський дипломат згадує ще одну народну міру — відстань лету стріли. Коментатор уточнив, що в даному випадку мався на увазі лет арбалетної стріли, який становив півкілометра. Козаки подібну одиницю довжини називали «перестріл». Але вони користувалися переважно луком. Тож середній розмір перестрілу приблизно дорівнював 60–70 м. І, звичайно, в користуванні лишалася одна з найдавніших мір — «метавище» або «верженіє камня». Деякі дослідники вважають, що це приблизно 20 сажнів, тобто близько 42,5 м. Інші оцінюють «вержение камня» у відстань від 40 до 60 м. Адже потрібно враховувати вагу і розмір каменя, фізичну силу того, хто кидає.