Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник

Front matter

УКРАЇНА В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

Енциклопедичний словник-довідник

Випуски

1

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

Енциклопедичний словник-довідник

Випуск 1 Предметно–тематична частина: А–Г

Київ 2009

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1. Предметно–тематична частина: А–Г / Відп. ред. М.М.Варварцев. – К.:Ін-т історії України НАН України, 2009. – 184 с.

Словник є першою працею у комплексному відтворенні історії міжнародних відносин України. У формі енциклопедичних довідок висвітлюються події політики, економіки, культури від часів Давньоруської держави до початку XXI ст.

Видання розраховане на науковців, викладачів, студентів, усіх, хто вивчає і бере участь у взаєминах із зарубіжним світом.

Редакційна колегія:

М.М.Варварцев (відповідальний редактор), С.В.Віднянський (керівник авторського колективу), О.А.Іваненко (відповідальний секретар), А.Ю.Мартинов, І.М.Мельникова.

Рецензенти:

С.В.Кульчицький, доктор історичних наук, професор О.Є. Лисенко, доктор історичних наук, професор

Авторський колектив:

Бажан О.Г., Варварцев М.М., Видаш О.Я., Вівчарик М.М., Віднянський С.В., Волковинський В.М., Горенко О.М., Горобець В.М., Гудзяк Б.О., Гуржій О.І., Знаменська М.В., Іваненко О.А., Ільюшин І.І., Коваль В.С., Коваль М.В., Ковальчук О.О., Котляр М.Ф., Кривець Н.В., Лемак В.В., Литвин В.М., Лісевич І.Т., Лупандін О.І., Мартинов А.Ю., Мельникова І.М., Мельникова О.О., Мицик Ю.А., Мовчан О.М., Мороз В.К., Науменко К.Є., Отрощенко І.В., Павленко М.І., Панашенко В.В., Піскіжова В.В., Руденко Н.М., Русина О.В., Симоненко Р.Г., Сирота Р.Б., Смолій В.А., Степанков В.С., Струкевич О.К., Терентьєва Н.О., Турій О.Ю., Устименко В.М., Черевко О.С., Черніков І.Ф., Чухліб Т.В., Шилова А.В., Щусь О.Й., Якубова Л.Д., Яроцький П.Л., Ясь О.В.

Затверджено до друку Вченою радою Інституту історії України

НАН України, протокол № 6 від 19 червня 2008 р.

Зміст

Науково-довідкове видання

Україна в міжнародних відносинах Енциклопедичний словник-довідник

Випуск 1

Предметно-тематична частина: А-Г

Науково-допоміжна робота і комп'ютерний набір Н.М. Шайда

Комп'ютерна верстка М.О. Литвин

Підписано до друку 22.01.2009. Формат 70х108/16. Ум. друк. арк. 15,6. Обл. вид. арк. 10. Наклад 300. Зам. № 12.2009 р. Інститут історії України НАН України Київ-1, Грушевського 4

Передмова

Передмова

Набуття Україною державної незалежності 1991 р. набагато посилило значення міжнародних факторів в її суспільно-політичному, економічному і культурному розвитку. Розв'язання великої низки проблем, що постають перед країною, перейшло у сферу міждержавних взаємин – двосторонніх і багатосторонніх. Важливі ключові позиції в їх здійсненні цілком природно обійняла дипломатія. Нині Україна підтримує повномасштабні дипломатичні зносини з понад 170 державами всіх континентів, співпрацює у численних регіональних і світових організаціях, в універсальній і найвпливовішій з них – Організації Об’єднаних Націй, біля витоків якої стояла поряд з іншими країнами-засновницями. Вона є стороною близько 4 тис. міжнародно-правових документів.

Процеси глобалізації і взаємозближення й взаємозалежності народів та держав, що розгорнулися найбільш інтенсивно від 20 ст., позначаються на стрімкому зростанні зв’язків України із зарубіжжям, справляючи неминучі впливи на стан і динаміку зрушень у її внутрішньому житті.

В умовах всеохоплюючих перетворень у світі сама категорія “міжнародні відносини” поповнюється новим змістом і дедалі відходить від формул, які складалися за доби панування монархічного принципу державного устрою і окреслювали формат лише політичних і воєнно-політичних подій та явищ, тобто зосереджували увагу на зовнішньополітичній діяльності держави. Втім, окрім політиків і дипломатів, до справ, які мають міжнародний характер, долучаються маси людей різних професій, станів, конфесій, не обтяжених взагалі державними посадами. Їх інтереси сягають торгівлі, промислового виробництва, мистецтва, літератури, освіти, науки тощо. Те, що відбувається поза міжурядовими угодами і протоколами, досить часто найглибше впливає на баланс міжнародних відносин, трансформуючись, зрештою, в імперативи самих політиків.

Картину таких наслідків відображає “народна дипломатія” – публіцистичний термін, який останнім часом входить й в історіографію, засвідчуючи явище, закорінене ще у попередніх епохах. Адже до “нетрадиційної” дипломатії вдавалися й державні мужі середньовіччя, посилаючи за кордон із своїми дорученнями ченців, негоціантів, письменників, на посади консулів призначали найчастіше власників торговельних фірм і банків, знаних в міжнародних ділових колах.

Від України, яка впродовж тривалих періодів втрачала державність, її презентантами на світовій арені виступали ті, хто працював у громадських організаціях, закладах культури, в економіці. Саме в цих умовах виникають центри посередництва – товариства, періодичні видання, де обмін духовними набутками й інформацією беруть на себе діячі літератури і науки. Завдання такої ініціативної праці виразно схарактеризувала 1903 р., називаючи себе “ученицею” Драгоманова, Леся Українка у листі до проф. Римського університету Анджело Де Губернатіса, відомого в Європі популяризатора культурних цінностей різних народів: “…Усіма засобами, якими я володію, сприяти поширенню українського питання в іноземних літературах, розтлумаченню літератури, життя й ідеалів нашого народу серед інших народів Європи” (лист від 2 січня 1903 р., відділ рукописів Центральної національної бібліотеки в м. Флоренції). На хвилі громадських і професійних зв’язків від другої половини 19 ст. в університетах і наукових товариствах Центральної і Західної Європи започатковуються студії української літератури, мови, історії і географії, що заклали підвалини міждисциплінарної науки україністики – в Німеччині, Італії, Франції, Англії, Австрії та інших країнах. До чинників взаємодії з народами та їх культурами приєдналися масові еміграційні рухи і утворення українських діаспор, як також заснування поселень іноземних колоністів в Україні. Більш давню історію мають зв’язки, якими позначена поява і поширення різних течій передусім християнської релігії на українських землях.

Особливої уваги заслуговує історичний досвід України у творенні й функціонуванні власних зовнішньополітичних служб, що забезпечували пряме представництво її інтересів на державному рівні. Активні дії на зовнішньополітичному відтинку, які супроводжувалися укладанням угод і договорів, династичних шлюбів та обмінами посольств, демонструвала Київська Русь. Дипломатію Української козацької держави під проводом Богдана Хмельницького очолювали і здійснювали органи її військової організації – Рада генеральної старшини, Генеральна військова канцелярія і особисто гетьман. Тривала відтоді перерва у формуванні самостійних політичних взаємин завершилася на початку 20 ст. з постанням українських урядів різного напряму, у складі яких вперше виникли спеціалізовані зовнішньополітичні відомства, а їх першочергові зусилля зводилися до боротьби за дипломатичне визнання своїх урядів, організації своїх посольств, місій і консульств за кордоном.

Міжнародні відносини України – тема, якою переймається не одне покоління вітчизняних та зарубіжних дослідників. Її історіографія, проте, є досить строкатою щодо вибору й розробки проблем і сюжетів. Заповнення існуючих лакун і прогалин завдяки введенню в обіг незайманих історичних джерел, що розпочалося від 90-х рр. минулого століття, змінює стан дослідження на краще. На порядку денному постають питання створення узагальнюючих праць, присвячених як окремим періодам, так і в цілому історії міжнародних відносин України.

Пропонований читачеві словник має на меті сприяти розвитку студій у напрямі комплексного відтворення подій і процесів. Форма довідкового видання енциклопедичного типу дає можливість сконцентрувати різнопланову інформацію у вигляді тематичних і біографічних статей, допомогти у пошуку відповідних відомостей тим, хто викладає і вивчає учбові курси з історії міжнародних відносин, слугувати орієнтиром для подаль- ших наукових розвідок теми. Водночас слід зробити застереження: сучасний стан дослідження міжнародних зв'язків України накладає певні межі на самий добір статей словника і тим самим на вичерпність висвітлення окремих аспектів теми.

Обрана структура словника складається із статей, які можна згрупувати за спільними ознаками. Передусім це матеріали про держави, історія яких у різні епохи перетинається з історією України, а також про основні міжнародні договори, конференції й конгреси, де Україна виступає їх суб’єктом або об’єктом. У словнику відведено місце для характеристики українських міст, що формувалися й набували розвою як осередки загальноєвропейських торговельно-економічних шляхів. Статті про національні меншини містять розповіді про етноси, які осіли на українських землях внаслідок переселення з-за кордону. Видання включає й відомості про інституції – політичні, громадські, науково-освітні, літературні, створені з метою взаємопізнання і взаємоспівробітництва між Україною і зарубіжжям. У словнику також йдеться про періодичні видання, які приділяють головну увагу ознайомленню громадськості різних країн з поточними подіями, історією та культурою України. Широкі пласти історичних фактів містять біографічні довідки про вітчизняних і зарубіжних державних і громадських діячів, істориків, літераторів, митців, науковців, праця яких залишила “україн­ські” сліди у всесвітній історії.

Для зручності користування видання розподілено на дві частини – тематично-предметну і біографічну. Статті розміщуються за абеткою і супроводжуються бібліографічним апаратом.

Хронологічні рамки словника обіймають період від часів Київської Русі до початку XXI ст. Датування подій здійснюється за діючим у згадуваних країнах календарним стилем.

Словник ініційовано і підготовлено у відділі всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАНУ за участю співробітників інших наукових підрозділів Інституту, а також споріднених академічних установ та вищих учбових закладів.

Список скорочень

Список скорочень

ВР – Верховна Рада

ВУЦВК – Всеукраїнський центральний виконавчий комітет

ГУЛАГ – Головне управління виправно–трудових таборів, трудових поселень і місць ув’язнення

ДКО – Державний комітет оборони

Зап. НТШ – Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка.

ЗУНР – Західноукраїнська Народна Республіка

Киев. стар. – Киевская старина

КНДР – Корейська Народно–Демократична Республіка

ЛКСМУ – Ленінська комуністична спілка молоді України

МДБ – Міністерство державної безпеки

НКВС – Народний комісаріат внутрішніх справ

НКДБ – Народний комісаріат державної безпеки

ООН – Організація Об’єднаних Націй

ОУН – Організація українських націоналістів

РКП (б) – Російська комуністична партія (більшовиків)

РМ – Рада міністрів

РНК – Рада народних комісарів

РРФСР – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка

Рус. стар. – Русская старина

РФ – Російська Федерація

СВУ – Союз визволення України

СНД – Співдружність Незалежних Держав

СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік

США – Сполучені Штати Америки

УІЖ – Український історичний журнал

УНР – Українська Народна Республіка

УПА – Українська повстанська армія

УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка

УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка

УЦР – Українська Центральна Рада

ЮНЕСКО – Організація Об’єднаних Націй в питаннях освіти, науки і культури

Австралія, Австралійський Союз

АВСТРАЛІЯ, АВСТРАЛІЙСЬКИЙ СОЮЗ (the Commonwealth of Australia) – держава у південній півкулі, на материку Австралія, острові Тасманія та дрібних прибережних островах. Омивається водами Індійського океану й морями Тихого океану. Площа 7,68 млн.км2. Населення 21 млн осіб (2007). Столиця – м.Канберра. Адміністративно-територіальний поділ: 6 штатів і 2 території. Офіційна мова – англійська. А. – парламентарна монархія. Глава держави – король/королева Великої Британії (з 1952 – Єлизавета II), якого/яку репрезентує генерал-губернатор. За формою державного устрою – федерація. Входить до Співдружності, очолюваної Великою Британією. Законодавчу владу здійснює федеральний двопалатний парламент (складається з палати представників і сенату). Виконавчу владу здійснює уряд, що формується парламентом, на чолі з прем’єр-міністром.

Корінне населення до відкриття А. європейцями (1770 – Дж.Кук) жило первіснообщинним ладом. 1778 створено перше британське поселення – Сідней. З того часу в А. одна за одною виникають колонії Великої Британії: 1824 – Новий Південний Уельс, 1829 – Західна Австралія, 1836 – Південна Австралія, 1851 – Вікторія, 1859 – Квінсленд. До 1868 територія А. використовувалася як місце відбування каторги для британських злочинців. 1 січня 1901 за законом британського парламенту колонії в А. об’єднались у федерацію штатів – Австралійський Союз, якому було надано статус домініону (внутрішнього самоврядування).

В роки Першої світової війни А. воювала на боці Антанти, в роки Другої світової війни – антигітлерівської коаліції. 1950-53 брала участь у корейській війні, 1965-1971 – у в’єтнамській війні на боці США. У 2003-2007 – в іракській війні США та в афганській війні.

На поч. 20 ст. австралійське м’ясо, вовна, зернові зайняли провідне місце на світовому ринку. Водночас за участі американських, британських та японських капіталів інтенсивно здійснювався індустріальний розвиток. Сьогодні А. – економічно високорозвинута країна. Цьому сприяла висока якість професійних навичок багатьох іммігрантів, які переселялися до А. Її населення, починаючи з 2-ї пол. 20 ст. збільшується за рахунок емігрантів із азійських країн. Питання адаптації емігрантів неєвропейського походження залишається особливо гострим у внутрішньополітичних міжпартійних відносинах. У листопаді 2000 більшість австралійців на референдумі проголосувала проти пропозиції партії лейбористів створити республіку на чолі з президентом. Таким чином, А. С. залишається у складі Британської Співдружності Націй.

Дипломатичні відносини між А. та Україною встановлені 26 грудня 1991. Перші українські поселенці з’явилися на початку ХІХ ст. Першим українцем, який прибув на австралійську землю, вважається матрос з Полтавщини Федір Зубенко, який у 1820 приплив до Сіднею, де певний час мешкав. Масова міграція українців розпочалася наприкінці ХІХ – поч. XX ст. з українських земель Австро-Угорщини. Найвідомішим вихідцем з України, який працював у Австралії, був етнограф М.Миклухо-Маклай. До Першої світової війни чисельність української еміграції в А. збільшилася головним чином за рахунок селян. Чергова хвиля переселення українців до А. припала на період після 1945 року. За даними австралійського перепису населення 1964 в країні ідентифікували себе українцями 21,4 тис. осіб (12 місце серед інших етнічних громад країни). Новітня хвиля української імміграції до Австралії пов’язана з розпадом СРСР (кінець 80-х-початок 90-х рр.). Змінився соціальний статус іммігрантів, серед яких переважали люди з вищою освітою. На початок 2003 за офіційними даними Федерального бюро статистики Австралії чисельність української спільноти становила 33.960 осіб.

Літ.: Австралия и Океания: История и современность. – М., 1970; Євтух В.Б., Трощинський В.П., Попок А.А. Закордонне українство. – К., 2005; Богатуров А.Д. Великие державы на Тихом океане (1945-1995). – М., 1997.

А.Ю.Мартинов.

Українці в Австралії. Українська спільнота в А. – одна з наймолодших серед української діаспори в світі. Масова еміграція до А. почалася після Другої світової війни. Згідно з даними перепису населення А. 1997, в країні проживало близько 30 тис українців, 85% із них було засереджено в містах – Сідней, Мельбурн, Аделаїда, Брісбен, Перт та їхніх околицях.

Громадське і політичне життя українців розпочалося відразу після приїзду до А. 1950 засновано Об’єднання українців в Австралії (від 1953 діє під назвою “Союз українських організацій”), 1949 – Об’єднання українських жінок (від 1951 – Союз українок Австралії). Ці організації є нині найбільш активними й впливовими. Поряд з ними постали Станиця вояків УПА (1949), Союз українських ветеранів (1950), Легіон ім. Симона Петлюри (поч. 1950-х рр.), Спілка визволення України (1953), Демократичне об’єднання колишніх репресованих совєтами українців (поч. 1950-х рр.), Об’єднання союзів українських комбатантів А. (1958), Українська антибільшовицька ліга (1965), Комітет оборони національних і людських прав в Україні (1967), Фундація допомоги дітям Чорнобиля (1990) та ін.

Важливе значення українці в А. приділяють шкільництву. 1952 утворена Українська центральна шкільна рада А., головне завдання якої – об’єднання українських шкіл усіх штатів, видання підручників, підготовка вчителів.

НТШ в А. (1950) представляє українську науку в цій країні. Його члени відіграють провідну роль у створенні основ громадського, культурного, церковного і наукового життя української громади. Діють лекторат україністики ім. М.Зерова в університеті ім. Монаша в Мельбурні (1983), Центр українознавчих студій при університеті Макворі в Сіднеї (1984), Асоціація україністів А. (1990). Сприяючи розвиткові дослідницької і навчальної діяльності з україністики, вони підтримують тісні контакти з науковими організаціями за кордоном.

З початком масової імміграції українців в А. з’явилась українська преса, яка базується на добровільній праці та фінансовій допомозі діаспорних організацій, церков. Це часописи: найбільш поширені – “Вільна думка” та “Церква і життя”, а також “Єдність”, “Бюлетень Об’єднання українських католицьких організацій”, “Інформаційний листок АБН”, “Наш фронт”, “Парафіяльні новини”, “Праця і життя”, “Українець в Австралії”, “Australian Ukrainian Review”, “Ukrainian Issues”.

Театрально-мистецька творчість – одна з найпопулярніших серед українців А. В країні виступають ансамблі бандуристів ім. Г.Китастого, ім. Лесі Українки, ім. Г.Хоткевича, “Колорит”, ансамбль пісні й танцю “Євшан”, хори “Боян”, “Ластівка”, “Сурма”, “Чайка”, танцювальні колективи: “Веселка”, “Коломийка”, “Кубанські козаки”, “Дніпро”, ім. В.Івасюка та ін.

Літ.: Мельников Ф. До історії української еміграції в Австралії. В кн.: Українці у вільному світі. – Джерсі-Сіті, 1954; Українці в Австралії: Матеріали до історії поселення українців в Австралії. – Мельбурн, 1966; Історія українського поселення в Австралії: Доповіді з другої конференції. Мельбурн. 5-7 квітня 1985. – Мельбрун, 1985; Зберігаючи українську самобутність. – К., 1992; Ukrainian Settlement in Australia, Fifth Conference, Melbourne. – Melbourne, 1993; Микитович Р. Українці в науці п’ятого континенту //Українська діаспора, 1994, №5; Альманах українського життя в Австралії. – Сідней, 1994; Енциклопедія української діаспори, т.4 (Австралія–Азія–Африка). – Київ–Нью–Йорк– Чикаго–Мельбурн, 1995; Українці: Історико-етнографічна монографія. – Опішне, 1999, кн.І.; Українці Австралії: Енциклопедичний довідник. – Сідней, 2001.

О.О.Ковальчук.

“Австрійсько-український огляд. Osterreich–ukrainische Rundschau”

“АВСТРІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ ОГЛЯД. OESTERREICH-UKRAINISCHE RUNDSCHAU” – суспільно-політичне видання, яке є друкованим органом Австрійсько-українського товариства. Засноване 9 червня 1992 як двомовний часопис (українська та німецька мова). З часу заснування і до 2005 головним редактором «А.-у. о.» був Борис Ямінський. Має власну мережу кореспондентів в Україні. Виходить неперіодично, але, як правило, один раз на рік. Рубрики огляду охоплюють хроніку австрійсько-українських відносин, бізнесові новини; подаються ексклюзивні інтерв’ю та політичні портрети австрійських та українських діячів, а також рецензії на нові книжкові видання, які стосуються історії та сьогодення Австрії та України. З 1998 презентує новини, які стосуються діяльності Австрійсько-українського бюро кооперації в науці, освіті та культурі. Регулярно подається хроніка діяльності посольства Австрії в Україні та посольства України в Австрії. Від 1995 в «А.-у. о.» встановлено традицію присвячення окремих номерів певній культурно-історичній події у двосторонніх відносинах. У 1995 провідною темою випуску стало 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького. 1996 номер було присвячено десятій річниці Чорнобильської катастрофи. Спеціальний номер видання вийшов з нагоди п’ятої річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною та Австрією. У 1999 номер було присвячено відкриттю у Відні пам’ятника Івану Франко. 2001 «А.-у. о.» зосередився на аналізі десятиріччя незалежності України. 2005 вийшов спеціальний випуск про помаранчеву революцію.

А.Ю.Мартинов.

Австрія, Австрійська Республіка

АВСТРІЯ, АВСТРІЙСЬКА РЕСПУБЛІКА (REPUBLIK ÖSTERREICH) – держава в Центральній Європі, в басейні Дунаю. Площа 83,9 тис. км2. Населення 8,3 млн. осіб (2007). Столиця – Відень. Державна мова – німецька. А. – федеративна республіка, складається з 9 федеральних земель: Бургенланд, Відень, Верхня Австрія, Зальцбург, Каринтія, Нижня Австрія, Тироль, Форарльберг, Штирія. Глава держави – президент. Уряд очолює канцлер. Законодавчий орган – двопалатний парламент (Національна рада й Федеральна рада). В А. сформована багатопартійна система.

У 6-7 ст. територію А. населяли германські та слов’янські племена. Від 976 до 1246 А. правили Бабенсберги. 1276-78 австрійські землі захопив Рудольф І Габсбург. Наприкінці 14 ст. А. була одним із найбільших князівств “Священної Римської імперії германської нації”. 1526 до Австрійської монархії увійшли Чехія й Угорщина, в складі останньої – північно-західна частина Закарпатської України; південно-східна частина Закарпаття була приєднана згідно рішень Карловицького конгресу 1698-1699. Пізніше до А. відійшла Галичина (1772) і Буковина (1774) та інші землі. 1867 Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну (двоєдину) монархію – Австро-Угорщину. Після падіння династії Габсбургів та розпаду Австро-Угорщини 1918 на її території постала низка самостійних держав. 12 листопада 1918 А. була проголошена республікою. 1920 прийнята її Конституція. 1924 А. встановила дипломатичні відносини з СРСР. 1938-1945 внаслідок аншлюсу перебувала у складі Третього рейху. Від травня 1945 поділена на чотири окупаційні зони: французьку, британську, американську і радянську. 1955 А. знову здобула незалежність. У тому ж році австрійський парламент прийняв закон про постійний нейтралітет. З 1 січня 1995 А. член Європейського Союзу.

Українсько-австрійські відносини. Українці в Австрії. Витоки українсько-австрійських зв’язків сягають 10-12 ст., коли Київська Русь вела торгівлю з містами середнього Дунаю. Галицький князь Ярослав Осмомисл підтримував відносини з австрійським герцогом Генріхом Язомірготтом. Дипломатичні взаємини з А. налагоджували гетьмани Богдан Хмельницький і Пилип Орлик. Наприкінці 18 ст., коли до Австрійської імперії увійшли західноукраїнські землі Галичина та Буковина, українськоавстрійські зв’язки помітно розширилися. Відень стає одним з осередків формування західноукраїнської освіченої верстви. Тут було створено видавничий центр, у заснуванні якого на початку 70-х рр. 19 ст. провідну роль відіграли М.Драгоманов, С.Подолинський, М.Кулябко-Корецький, О.Терлецький. У другій пол. ХІХ – на поч. XX ст. у навчальних закладах Відня здобували освіту багато майбутніх видатних діячів української культури. Серед них – С.Воробкевич, А.Вахнянин, С.Людкевич, С. Дністрянська, Ф.Колесса, В.Барвінський, Н.Нижанківський, Р.Сімович.

1914 на території Австро-Угорщини виник Союз визволення України, який ставив за мету домогтися доброзичливого ставлення австрійського уряду до політично-державницьких цілей українства, займався проведенням національно-культурної роботи серед військовополонених українців, виданням книжок і брошур про Україну, захистом українських інтересів при віденському дворі. У Відні з жовтня 1914 по листопад 1918 виходив “Вісник СВУ”. Впродовж 1914-1917 видавався німецькомовний тижневик “Ukrainische Nachrichten”.

Наприкінці 1914 – на початку 1915 поглибилися політичні суперечності між австрійською адміністрацією та СВУ, що призвело до заборони союзові проводити національно-агітаційну діяльність серед військовополонених українців і суттєвого обмеження його фінансування. 1918 вимога українців на переговорах у Бресті про приєднання до УНР Холмщини, Підляшшя, а також проведення плебісциту в Східній Галичині, Буковині й Закарпатті викликала різке заперечення з боку австрійської делегації, зокрема міністра закордонних справ Австро-Угорщини О.Черніна, який очолював делегацію цієї країни на переговорах. Загальна воєнна ситуація на фронтах, складне економічне становище, а також тиск Німеччини зрештою змусили австрійський уряд піти на поступки, принаймні на словах, і Відень погодився на утворення окремого українського коронного краю Східної Галичини і Північної Буковини. Статті з цього приводу були включені до таємного договору, підписаного 8 лютого 1918 між УНР і Австро-Угорщиною (не був ратифікований). 16 липня 1918 австрійська сторона під тиском польських антиукраїнських сил анулювала цей договір.

Після підписання 9 лютого 1918 Брестського договору відбувся обмін дипломатичними представниками між УНР і Австро-Угорщиною. Українським послом до Відня було призначено А.Яковліва, австрійським до Києва – графа Й.Форгача. Між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною були укладені економічний договір від 23 квітня терміном до 31 липня 1918 та господарська угода від 10 вересня 1918 терміном до 30 червня 1919 про ввезення до Центральних країн великих обсягів зерна, фуражу, олії, м’яса, цукру, інших продовольчих товарів, залізної і марганцевої руди, деревини тощо, а також поставок з Центральних держав вугілля, нафти, нафтопродуктів, сільськогосподарських машин та ін.

Наприкінці Першої світової війни почалася масова еміграція українського населення, політичних, громадсько-культурних діячів Галичини й Буковини в західні області Австро-Угорщини. Поразка української революції 1917-1921 спричинила нову хвилю переселенців з України насамперед до Відня, який став центром політичної та культурної діяльності українських емігрантів. На той час у столиці А. перебували М.Грушевський, В.Винниченко, В.Липинський, Є.Чикаленко, П.Чижевський, інші політичні діячі, науковці, літератори. 1919-23 тут діяв екзильний уряд ЗУНР на чолі з президентом Є.Петрушевичем. 1919-25 українські студенти навчалися в австрійських навчальних закладах Відня, Граца, Леобена, Інсбрука. В А. знайшли притулок відомі українські вчені, літератори, музиканти: С.Рудницький, О.Колесса, Д.Антонович, О.Олесь, А.Крушельницький, Н.Нижанківський та ін. У цей період в А. засновуються Ліга української культури, Загальноукраїнська культурна Рада, товариства “Просвіта”, “Січ”, “Ліга націй”, Український музей-архів у Відні, Організація українського народного учительства, Українська воєнна управа, Союз українських журналістів і письменників та ін. У 20-х рр. у Відні працюють різні українські видавництва: “Дзвін”, “Українська школа”, “Українська книга”, “Серп і молот”, “Українське видавництво”, “Дніпросоюз”, “Аполло”, “Вернигора”, “Земля” тощо. Виходили часописи “Діло”, “Буковина”, “Українське слово”, “Український прапор”, “Український скиталець”, “Нова громада”, “Воля”, “Молоде життя”, “Єретик” та ін. Тут з’явилися друком “Ілюстрована історія України” та “Культурно-національний рух на Україні” М.Грушевського, монографія “Теорія нації” В. Старосольського, “Україна на переломі” та “Листи до братів-хліборобів” В.Липинського, 12 томів художніх та публіцистичних творів В.Винниченка, “Півтораста літ української політичної думки” В.Дорошенка, праці С.Рудницького, В.Кушніра, М.Лозинського, М.Драгоманова, В.Барвінського. До 100-річчя Т.Шевченка було видано “Кобзар” у двох томах, у тижневику “Ukrainische Nachrichten” – опубліковано понад 100 поезій поета.

Після закінчення Другої світової війни на території А. знаходилось близько 30 тис. українців, більшість з яких жили у таборах для переміщених осіб. Велика їх кількість зосереджувалася в Зальцбургу та Інсбруку. В А. діяло Українське Центральне Допомогове Об’єднання. У таборах були організовані 3 гімназії, Український народний університет, Сільськогосподарська школа, Торгова школа, близько 10 народних шкіл. Багато українців продовжували навчання у вищих учбових закладах країни. Внаслідок подальшої еміграції до Англії, Франції, Канади, інших країн у 50-х рр. в А. залишилося 4 тис. українців та деякі їхні фахові організації (лікарів, інженерів тощо). Нині в А. – близько 5 тис. осіб українського походження.

15 січня 1992 А. визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини (24 січня 1992). Відтоді вона стала одним з найбільших торговельних партнерів України. У травні 1993 у Києві відкрито представництво Економічної палати Австрії. Між Україною і А. підписані торговельноекономічна угода (1993) та угода про захист інвестицій (1996). Україна та А. мають спільні інтереси у роботі Дунайської комісії, Центральноєвропейської ініціативи. Особливу увагу обидві держави приділяють співпраці у галузі науки та культури. 1992 у Відні засновано Австрійсько-українське товариство, яке підтримує тісні зв’язки з товариством “Україна-Австрія” у Чернівцях. 1992-96 у Львові діяв філіал Австрійського інституту Східної та Південно-Східної Європи, що допомагав встановленню контактів між укра- їнськими та австрійськими науковцями, працівниками культури, освіти. У Києві, Львові, Чернівцях та Харкові діють австрійські бібліотеки. В Австрії проводяться симпозіуми (“Лесь Курбас і світова драматургія”, 1997; “Українська культура ХІХ–XX ст. у міжнародному контексті”, 1999 та ін.). У Відні виходять два часописи українською і німецькою мовами “Osterreichisch–Ukrainische Rundschau” та “Kiyiv–Wien”.

Літ.: Наріжний С. Українська еміграція. – Прага, 1942; Пристер Е. Краткая история Австрии. – М., 1952; Всемирная история. – М., 1958, т.4.; Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовій війні. – Мюнхен, 1985, т.1; Порівняльний аналіз політичних структур Австрії та України. – Львів, 1996; Австрия. Факты и цифры. – Вена, 1997; Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К., 1999. Українськоавстрійські культурні взаємини другої половини ХІХ – початку XX століття. – Київ–Чернівці, 1999; Еріх Цьольнер. Історія Австрії. – Львів, 2001; Кураєв О.О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914-1918). – К., 2006.

Н.В. Кривець.

Австрославізм

їнськими та австрійськими науковцями, працівниками культури, освіти. У Києві, Львові, Чернівцях та Харкові діють австрійські бібліотеки. В Австрії проводяться симпозіуми (“Лесь Курбас і світова драматургія”, 1997; “Українська культура ХІХ–XX ст. у міжнародному контексті”, 1999 та ін.). У Відні виходять два часописи українською і німецькою мовами “Osterreichisch–Ukrainische Rundschau” та “Kiyiv–Wien”.

Літ.: Наріжний С. Українська еміграція. – Прага, 1942; Пристер Е. Краткая история Австрии. – М., 1952; Всемирная история. – М., 1958, т.4.; Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовій війні. – Мюнхен, 1985, т.1; Порівняльний аналіз політичних структур Австрії та України. – Львів, 1996; Австрия. Факты и цифры. – Вена, 1997; Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К., 1999. Українськоавстрійські культурні взаємини другої половини ХІХ – початку XX століття. – Київ–Чернівці, 1999; Еріх Цьольнер. Історія Австрії. – Львів, 2001; Кураєв О.О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914-1918). – К., 2006.

Н.В. Кривець.

АВСТРОСЛАВІЗМ – інтелектуальна й громадсько-політична течія в Австрійській імперії. Ставила за мету здобуття рівноправності й автономії слов'янських народів та об'єднання їх на федеративних засадах під егідою і в рамках монархії Габсбургів. У своїх поглядах прихильники А. відмежовувалися від ідеології й політики сепаратизму, панславізму, русофільства. Як доктрина А. сформувався в 40-х рр. 19 ст. у відповідь на плани розбудови німецької держави і приєднання до неї сусідніх слов'янських територій. Ініціаторами А. виступали чеські діячі К. Гавличек-Боровський (стаття “Слов’янин і чех”, 1846) і Ф.Палацький (“Лист у Франкфурт”, 1848). Австрославістські ідеї здобули визнання на Слов’янському з’їзді 1848 у Празі й були покладені в основу його документів – “Звернення до слов’янських народів Австрії” та “Маніфест до європейських народів”. Тоді ж голова польсько-русинської секції з’їзду К.Лібельт висунув проект, за яким передбачалося проведення щорічних слов’янських конгресів, створення комітету з вирішення спільних для австрійських слов’ян справ. Концепція А. знайшла підтримку в колах західних українців та в діяльності їх першої політичної організації – Головної руської ради, яка 1848 запропонувала поділити Галичину на дві автономні частини – східну (українську) і західну (польську). Імператорський уряд ігнорував вимоги австрославістів, але настанови А. лишалися в програмах різних національних організацій і політичних партій Австрії до Першої світової війни. Водночас А. (з 60-х рр. 19 ст. – одна з форм австрійського федералізму) піддавався критиці революційно налаштованими силами в самій Габсбурзькій монархії й поза її межами за його підтримку імперської системи правління.

Літ.: Брик І. Слов’янський з’їзд у Празі 1848 р. і українська справа //Зап. НТШ, 1920, т. 129; Žaček K. K dejinam austroslavismu rakouských Slovanů // Slovanské historické studie, 1968, № 7; Освободительные движения народов Австрийской империи: Возникновение и развитие. – М., 1980; Der Austroslavismus. Hrg. Von A. Moritsch. Wien – Weimar, 1996.

М.М.Варварцев.

АВСТРО-НІМЕЦЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОНТРОЛЬ В УКРАЇНІ 1918 – військовий контроль над територією України, здійснюваний армійськими підрозділами Німеччини та Австро-Угорщини протягом березнялистопада 1918. Був вирішальним чинником перебігу тогочасного внутрішньо- та зовнішньополітичного життя України.

Відчуваючи хиткість і непевність свого становища у протиборстві з прорадянськими силами, уряд Української Народної Республіки звернувся 12 лютого 1918 до німецької сторони з проханням ввести на територію України німецькі війська, з допомогою яких сподівався зберегти державність, розв’язати деякі проблеми державного будівництва. Маючи свої інтереси в Україні (а саме – вивезення з її території різних товарів, продовольства та сировини), німецький уряд відразу відгукнувся на прохання української сторони ввести до України війська. 18 лютого 1918 німецькі війська почали просуватися на територію України. 27 лютого їх підтримали частини австро-угорської армії. Загальна кількість німецьких і австро-угорських військ становила 450 тис. солдатів та офіцерів. В авангарді німецьких підрозділів йшли нечисленні українські військові частини. До кінця квітня 1918 вся територія України опинилася під контролем німецької та австроугорської армій. На сході окупаційна зона була обмежена лінією Батайськ (нині місто Ростовської обл., Російської Федерації) – Дон – Сіверський Донець – Дьогтево – Осиповка – Новобіла (нині село Новопсковського р-ну Луганської обл.) – Валуйки (місто Бєлгородської обл., РФ) – Грушевка – Бєлгород – Суджа – Рильськ (нині міста РФ). До сфери впливу Австро-Угорщини (за домовленістю від 29 березня 1918 між німецькою та австро-угорською сторонами) входили частина Волинської, Подільська, Херсонська та Катеринославська губернії. Управління й експлуатація вугільних і металургійних регіонів були обопільними. Решту губерній і Крим займали німецькі війська. Залізничний і водний транспорт на всій території України перебував під контролем німецького командування.

У зверненні Української Центральної Ради 11 березня 1918 до українського народу та заяві представників союзного командування військова присутність іноземних держав трактувалась як дружня акція домомоги, наголошувалось на невтручанні німців у внутрішні справи України.

Командування німецьких і австро-угорських військ досить швидко зрозуміло слабкість УЦР та безперспективність, з його погляду, співпраці з нею. Нездатність УЦР керувати внутрішньополітичною ситуацією в країні та ви-

Австро-німецький військовий контроль в Україні 1918

АВСТРО-НІМЕЦЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОНТРОЛЬ В УКРАЇНІ 1918 – військовий контроль над територією України, здійснюваний армійськими підрозділами Німеччини та Австро-Угорщини протягом березнялистопада 1918. Був вирішальним чинником перебігу тогочасного внутрішньо- та зовнішньополітичного життя України.

Відчуваючи хиткість і непевність свого становища у протиборстві з прорадянськими силами, уряд Української Народної Республіки звернувся 12 лютого 1918 до німецької сторони з проханням ввести на територію України німецькі війська, з допомогою яких сподівався зберегти державність, розв’язати деякі проблеми державного будівництва. Маючи свої інтереси в Україні (а саме – вивезення з її території різних товарів, продовольства та сировини), німецький уряд відразу відгукнувся на прохання української сторони ввести до України війська. 18 лютого 1918 німецькі війська почали просуватися на територію України. 27 лютого їх підтримали частини австро-угорської армії. Загальна кількість німецьких і австро-угорських військ становила 450 тис. солдатів та офіцерів. В авангарді німецьких підрозділів йшли нечисленні українські військові частини. До кінця квітня 1918 вся територія України опинилася під контролем німецької та австроугорської армій. На сході окупаційна зона була обмежена лінією Батайськ (нині місто Ростовської обл., Російської Федерації) – Дон – Сіверський Донець – Дьогтево – Осиповка – Новобіла (нині село Новопсковського р-ну Луганської обл.) – Валуйки (місто Бєлгородської обл., РФ) – Грушевка – Бєлгород – Суджа – Рильськ (нині міста РФ). До сфери впливу Австро-Угорщини (за домовленістю від 29 березня 1918 між німецькою та австро-угорською сторонами) входили частина Волинської, Подільська, Херсонська та Катеринославська губернії. Управління й експлуатація вугільних і металургійних регіонів були обопільними. Решту губерній і Крим займали німецькі війська. Залізничний і водний транспорт на всій території України перебував під контролем німецького командування.

У зверненні Української Центральної Ради 11 березня 1918 до українського народу та заяві представників союзного командування військова присутність іноземних держав трактувалась як дружня акція домомоги, наголошувалось на невтручанні німців у внутрішні справи України.

Командування німецьких і австро-угорських військ досить швидко зрозуміло слабкість УЦР та безперспективність, з його погляду, співпраці з нею. Нездатність УЦР керувати внутрішньополітичною ситуацією в країні та ви- конати обіцянки щодо постачання центральних держав хлібом і сировиною спричинила те, що німецьке і австро-угорське командування почало активно й безпосередньо втручатися у внутрішнє життя УНР. Наказ головнокамандувача німецькими військами генерала-фельдмаршала Г.Ейхгорна від 6 квітня 1918 у справі засіву полів, виданий без попереднього узгодження з українським урядом, був втручанням у внутрішні справи УНР, так само, як і наказ від 25 квітня щодо запровадження в Україні німецьких військово-польових судів. 23 квітня 1918 між УНР та Німеччиною і Австро-Угорщиною укладено господарський договір. Україна брала зобов’язання поставити центральним державам 60 млн пудів зерна, 400 млн штук яєць, значну кількість іншого продовольства й сировини. Зі свого боку, німецька і австро-угорська сторони мали постачати в Україну сільськогосподарські машини та паливо. В умовах присутності іноземних військ на території України такі відносини не могли бути рівноправні. Частину сировини й матеріальних цінностей німецькі і австро-угорські війська вивозили з України як військову здобич.